Текст книги "Дилогія. Під тихими вербами."

Борис Грінченко
ПІД ТИХИМИ ВЕРБАМИ

Роман

Частина перша

 
Наступає чорна хмара,
А друга синя…
 

Народна пісня

І
ЧОРНА ХМАРА

Минув уже четвертий рік, відколи Денис Сивашенко відділився від батька й від Зінька, меншого брата… зараз після того, як середульшого брата Романа заслано на Сибір. Погана це була історія!.. Розледащівши Роман у солдатах, не хотів дома нічого робити, посварився з батьком та з Денисом, пристав, пішовши в город, до злодійського товариства, водив коні, піймався, суджено його й заслано на Сибір. Денисові це не пошкодило, бо раз, що йому з батьківщини більше припало, а друге – всі знали, що він сам і впіймав Романа, і виказував на його, то нікому й на думку не спадало вибивати йому очі Романом… хоч воно таки й погано, як люди знають, що брат у Сибіру… ну, та дарма! Хай краще у Сибіру буде таке ледащо, ніж дома через його колотнеча. От тільки що з батьком Денис посварився… Дак же він у тому не винен: за те, що він не покривав Романа, батько, мати й Зінько зненавиділи його, та й годі!.. Та й це дарма, бо таки все. Що йому припадало, все віддали. Та він би й не попустив, бо там же й його праця. Він і радий був, що пішов од їх: ому вже давно треба було хазяїном бути. Поставив хату на новому грунті, далі від батька, аж з другого краю села, та й хазяїнує собі. І добре хазяїнує: за ці чотири роки зріс він угору високо: з Дениса – Денисом Пилиповичем ізробився, з малого хазяїна – багатирем. Своєї землі тридцять десятин, та ще вдвох із тестем Манойлом посесію держать… От що! Нехай лиш той дурень Зінько облизується, дивлячись на його заможність. Сам живе, як харпак, мабуть, нічого й не придбав, одколи батько вмер, самою батьківщиною старою й держиться. Ха-ха! А Денис он цього року до хати приробив ще другу половину – з великою світлицею та з кімнатою. І в світлиці в його так прибрано, що хоч і станового, то не сором приняти: два тапчани, стільці чорним покрашені, по стінах малюнки великі – віддавав за їх Денис щетинникові не то по злоту, а й по півкарбованця, бо там такі є, що і з золотом… самих генералів аж п'ятеро, і війна турецька, і страшний суд із змієм, і «вид города Тулы»… і всі за склом, у великих червоних та в зелених рамцях… А вікна в хаті такі, що відчиняються, а не відсуваються, і на вікнах завіски теліпаються ситцеві, – зовсім, як у панів. І ліжко тут стоїть – високе й широке, на йому аж три перини, і заслані зверху червоним «одіялом» (п'ять карбованців ціна); а чотири здоровенних подушки замалим не до стелі знімаються, та всі в ситцевих пошивках з здоровенними лапатими квітками, – це вже Домаха Денисова набирала, – дуже гарні, ситець аж по злоту. Ніхто на цьому ліжкові не спить (бо всі ночують у противній хаті), а стоїть воно так, закрашає хату, чи то пак «комнату», – щоб видко було, який хазяїн живе, не харпак… Та й дочок же в Дениса двоє– то це ж їм Домаха надбала: хай люди бачать, що єсть. Надбано, хвалити бога, і на дочок, і на синів: є в чому походити, є що з'їсти й спити. Не сором, ні, не сором покликати до себе людей, хоч би й таких заможних, як оце зараз сидять у світлиці за столом, п'ють, їдять та й про діло гомонять.

Не малі ж то й гості!

На покуті сидить старшина Григорій Павлович Копаниця – той, що колись писарем волосним був, а тепер старшиною. Ге-ге! Тепер уже йому не писарювати, тепер уже він багатир на всю губу: своєї землі скільки! Як їде в город, у земське собраніє (бо він же там гласним), то так убереться в сюртука, що пан, та й годі! Та йому ж і треба цього: поміж панами крутиться. Та хоч і на селі, то без жакетки й з хати не вийде.

Зараз біля його сидить Сучок Михайло Григорович. О, то не маленький Сучок! Є в його й крамниця, й земля, до своєї дочки Горпуші приняв собі у прийми зятя, да так удвох тепер орудують, що ну!

А далі ще сидять Денисів тесть Манойло Гаврилович, Домашин батько, біля нього сват Остап Колодій, кум Терешко Тонконоженко та Яхрем Рябченко – все багатирі, гарно повдягані, в синіх чумарках, у таких, як і в Дениса, тільки Рябченко по-городянському – в жакетці.

Тесть та кум Терешко – то старі приятелі Денисові, з їми він здавна в спілці, він їм, а вони йому пособляють. З Копаницею Денис заприятелював тоді, як пособив йому вилізти на старшину; тоді ж і з Сучком зазнався дужче. А от з Остапом Колодієм та з Яхремом спілка не з-так іще давня.

Остап Колодій, чепурний, високий, чорнявий чоловік, – він родич Денисові, чи то пак сват, бо за його брата Зінька віддав свою дочку Гаїнку (Гаїанія її охрещено, а це вже так по-простому стали звати). Думав Зінька перенадити, на свій бік переняти, щоб він з їм у спілці був, – дак хіба ж того дурня навчиш? Через те Остап не любить Зінька, а з Денисом родичається.

А Яхрем Рябченко… ну, це штучка! Вони були зовсім у сварці – Денис та Яхрем. Колись на Яхрема скрізь подейкувано, що він крадене передержує. Дак, як узято в Сивашів сало, Денис і намігся, щоб потрушено Рябченка. Нічого не знайдено, а ворожнеча проміж їх стала велика. Хто й зна, що б воно виникло з цього, та незабаром після тієї історії з салом Яхрем пішов кудись на заробітки… з рік його не було, а тоді вернувся й грошей з собою приніс… та щось, кажуть, і не трохи… І зараз купив собі два наділи… Проминув іще рік чи два, – аж гульк! – Яхрем узяв у глущківського пана триста десятин землі в посесію. Як це так сталося, ніхто не міг зрозуміти. Наймала ту землю в пана громада, наймали багаті люди, – не віддав пан: більшої ціни хотів… А ті собі загнулись: пождеш, пане, пождеш та віддаси й за нашу ціну! А Рябченко підскочив, щось там прикинув панові та й узяв на себе. І де він грошей добув, щоб панові третину наперед заплатити, дак ніхто й зрозуміти не міг, – усі дивом великим іздивувались. От лее добув і взяв!.. І не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за гроші людям; а саме тоді земля зробилась дорога, – по два карбованці бариша взяв на десятині! Та як пішов з того часу, то все йде та й іде вгору! Ого-го! Тепер вже ніхто й не згадує про те, що колись баби плескали, мовбито він крадене передержує! Де там! Тепер він Яхрем Семенович, багатир… скрізь у кунпанії буває… І з Денисом помирились. Чого їм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригоді один одному вони можуть стати.

Дак отакі гості сиділи в світлиці в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякої страви. Господиня, немолода жінка, мовчки подавала на стіл страву, іноді тільки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомінкий, веселий, частував і припрохував залюбки. Це ж такі дорогі гості! Не голота яка з Зінькової кумпанії, а поважні кремезні господарі, з ними хоч яке діло робити можна – подужають! І грішми-достатками вони – сила, і в громаді сила.

Домаха вже пішла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував і казав:

– Істинна правда, що каже Григорій Павлович, наш господин старшина: ніякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився поміж «образованими» людьми і собі «по-образованому» закидати.) Всяка голота пнеться рівнятися з путящим, порадошним хазяїном. Що більший харпак, то більше в громаді галасує проти заможного чоловіка. Того і в голову собі не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хліб? – У нас! – До кого скотину пасти віддавати? – До нас! – У кого грошей позичити? – У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?

– Іменно! Істинна правда! – відказували гості. – Подохла б клята харпачня без нашої помочі.

А кум Терешко (він же при панах був, то знає, як сказати) доточив:

– Настоящая благодіянія оказується, настоящая! А Денис казав далі:

– Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!

Тільки порадошний чоловік схоче що зробити – чи в громаді, чи так, – зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтація, та й годі! От, сказати, як Остап Дорохвейович, – він кивнув на Колодія, – хотів, щоб йому громада віддала волость нову робити, – лишенько! Який крик ізробився! Кажуть: багатіти нашим коштом буде!.. А все брехня…

– Авжеж, брехня! – сказав старшина, а Остап тільки рукою махнув.

– От так і я, – говорив Денис, – хотів би зробити одно діло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб і лиха не здобуться. Хіба що вже ви, господа хазяїни, пособите мені.

– Кажіть, кажіть, яке там діло! – загомоніли гості. – Що доброго надумали?

– От же ви знаєте, – розказував Денис, – що як пішли пересельці на Амур, дак позоставалися від їх наділи. Громада ж тоді не дозволила пересельцям тієї землі продавати, а взяла на себе.

– Хотіла на всіх рівно поділити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. – Ге! А ми не дали, да тобі в орендноє содержаніє оддали – на три года, – от тобі і вся біда!

– Іменно, іменно! І досі дякую вам, – спасибі за це! Хоч воно з тієї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

– Та ще й добра, – додав старшина. – Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе діло. Свої люди.

– Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третій наступає, а там і край…

– А там ізнову буде крик та гвалт у громаді, щоб тобі не давати, – сказав Манойло.

– Отож-то й то! Як наймати, так і крик, так і крик! Все репетують, і ніяк того репету не збудешся, – говорив Денис.

– А що ж ви зробите? Нема способу! – промовив Остап.

– Та воно можна б і способу добрати, – натякнув Денис.

– Ану, якого? – запитав старшина.

– Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.

– Так… – сказав старшина, і всі на мить замовкли. Всі зрозуміли, що Денис хоче сам ту землю купити, і думали, чи можна на це пристати.

Воно таки підходило, щоб Денисові вона впала. Раз – що він уже держить її в посесії; друге – що всі ті наділи суміжні з його наділом, – так трапилося; третє– що він же свій чоловік, і як пособити йому тепер, то й він колись у пригоді стане. Може, декому хотілось би замісто Дениса собі ту земельку придбати, та, бач, тоді доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в їх сварка, тоді голота переважувати почне. Вони поти дужі, поки вкупі.

От такі й підхожі думки плутались у кожного в голові, як старшина знов озвався:

– Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, діло добре! Цим уже навіки заткнемо їм рота. Може б, ти й за купця був, га?

– Та я… як ви, господа хазяїни, скажете, – говорив Денис, – а я, звісно, узяв би… хоч мені й сутужно тепер на гроші, ну, та вже розстарався б…

– Розстараєшся!.. Розстараєшся!.. – загомоніли гості. – А ми тобі пособимо в громаді: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.

– Спасибі вам, господа хазяїни, спасибі! – кланявся Денис. – Я на вас – як на бога!.. Уже тепер ви мені, а колись і я вам, дасть бог, чимсь пособлю.

– Істинна правда, – сказав кум Терешко і додав панської приказки: – Рука ногу моїть.

– Правильно! – промовив старшина. – Постановить: продать переселенчеські наділи Денису Пилиповичу Сивашову.

– Продать! Продать!.. – загули гості.

– А голоту, котора буде верещати, – скрутить!

– Скрутить! Скрутить!

– Щоб не сміли морди куди не треба пхати, – по мордяці їх!

– По мордяці! По мордяці!

І все товариство зареготалося. Голосніше за всіх реготався сам старшина Григорій Павлович, і його товсте, сите обличчя з поганенькою руденькою борідкою аж двигтіло все, закинувшися назад. На весь рот реготав і кум Терешко, сміялися Манойло з Остапом, радісно дрібненько сміявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного – го-го-го-го! – мов порожня бочка гула. П'яні червоні обличчя, блискучі від поту й смальцю, що на їх повиступав, якось чудно розтягалися, очі заплющувалися, а замісто їх широко зяли ямки червоних пащ-ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів.

Самий Яхрем Рябченко не реготав, тільки ледве всміхався. Увесь час він сидів мовчки, погладжуючи свої чепурно закручені темні вуса або чистенько виголене підборіддя та блискаючи своїми пронозуватими очима. Тепер, як регіт трохи вщух, він озвався:

– По мордяці!.. Дай йому сьогодні по мордяці, а завтра воно знову лізе. От так, як свиня: ти її бий, а вона кувіка та таки лізе крізь тин на вгород.

– А ти таки бий по мордяці, поки почує та назад поверне! – сказав Манойло.

– А одвихнувсь – вона знову там.

– Ну, дак що ж його робити?

– А що свиням роблять, щоб на вгород не лазили? – спитав Рябченко.

– Та що ж? Колодку прив'язують…

– Ну?

– Що – ну?

– А те, що прив'яжімо й ми їм колодку! – сказав Рябченко.

– От такої! – здивувавсь Остап. – А як же то?

– А хотіли б? – лукаво спитав Рябченко.

– Ще б пак!.. Чого б то чоловік не схотів!.. – загомоніли всі. – Якби-то!.. Та як?

– Та воно невелика й штука, – спокійно й не поспішаючися почав Рябченко. – Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесії комарівську землю?

– Держимо.

– А у вас, Григоріє Павловичу, біля комарівської своя земелька?

– Єсть.

– А в мене посесія біля вашої – глушківського пана.

– Правильно!

– Аз другого боку комарівської землі ті пересельські наділи, що Денис Пилипович купує?

– Авжеж!

– А за їми земля Вавилова, Івана Івановича?

– Так, так!

– А між нею та глушківською землею пана Горянського земля?

– І то правда!

– Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? – питав Рябченко.

– Громадська?.. А громадська… де ж? Усередині…

– Ну? – спитав Рябченко.

– Дак що ж? – не розуміли слухачі.

– Овва! А ще й розумні люди! – засміявся Рябченко. – А те, що всі ці землі круг громадської з усіх боків. Вона серед їх, як острів серед води. Візьмемо в посесію Горянського землю та покличемо до себе в кунпанію Вавилова, – тоді вже диблянам без нас не буде ніякого ходу.

Всі притихли, вражені надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розібрали справу, чи не помилилися! І тоді враз загомоніли моторно, весело, радісно.

Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика – дві тисячі з половиною десятин, – але гуртом узяти можна. Тоді громада буде в такому кільці, що з його не буде ходу. Куди ні ступни – навкруги все їх земля буде. Тоді які вони схочуть, такі й ціни на землю будуть – і за випас товару, і за роботу, і за все. Бо де ж тоді мужик візьме землі, як не в їх? Йому іншого ходу не буде. Тоді вже не посміє ніхто галасувати в громаді. Робитиме громада, що вони звелять. Вони будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-поміщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!

– Ловка штука буде! – казав весело Копаниця. – Та це можна самими відбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годі! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцілую!

Копаниця захопив лівою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цілувати товстими масними губами.

– Голова! Голова! – загомоніли навкруг усі та й полізли цілуватися спершу з Рябченком, а тоді й самі проміж себе. Плечі штовхалися, червоні обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горілчаним духом, що їм уже повна була вся світлиця.

– Дорога голова! – кричав кум Терешко. – Ціни нема!..

Потроху посідали знову та й почали міркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж він? Це чоловік чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тоді за прикажчика, тоді за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втім, як роздуматься, то й не байдуже, бо і в його ж дибляни землю беруть… Поміркували туди й сюди: мабуть, пристане.

Вісім чоловік – це буде товариство. Вони скинуться грішми і за ті гроші наймуть Горянського землю. Хто скільки грошей дасть, стільки тому й землі буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом і гуртом, так, як у громаді, справи рішати… та й не про саму цю землю, а й про інші: і за яку ціну віддавати десятину, і яка ціна на наймитів та на косарів, і які відбутки. І як і що робити в громаді, то й про це спершу в своєму гурті радитися…

Це все розказував їм Рябченко і додавав:

– Тоді нас ніхто не подужає… Одно тільки… Хоч ми й гарно міркуємо, та єсть одна карлючка.

– А яка ж то? Кажи!

– Є один чоловік такий, що може нам великої шкоди наробити.

– Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.

– Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зінько.

– Хі! Що б то він і зробив?

– Почне каламутити в громаді, почне коверзувати – може лиха наробити.

– Та він уже тепер притих, – озвався Сучок, – відколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.

– Ой, ні! Як я за його дочку давав, то думав: буде сім'янин, то вже до свого діла й прихилю його. Так де там!..

– Цурається? – спитав Копаниця.

– Ні, він нас із старою й не цурається; і в гостях із дочкою буває, і в себе приймає, а так, щоб у яке діло зо мною пристав, дак ніяк! «Я, – каже, – того не хочу, бо через великі гроші сльози ллються. І вам, – каже, – тату, радю тих багатирів покинути та по-божому жити».

– Ич, ідолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому ті багатирі!

– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо він крутитиме в громаді. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зінька ж, усе сталося.

– Дак що ж із ним робити? – спитав Денис.

– Приняти до нас у спілку, – відказав Рябченко.

– От такої!

– Іншого нічого не вигадаєш.

– Та в його й грошей нема.

– Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

– А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуєш, який голінний?

– Треба так зробити, щоб схотів, – обстоював за своє Рябченко.

– Ну, та як же ти зробиш? – не розумів Копаниця.

– А треба, щоб йому був великий бариш, – відказав Рябченко.

– Уже ж більшого, як усім, не буде!

– Коли цей йому здасться малий, то треба й більшого дати.

– Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – І гроші йому позич, та ще й бариша з свого заробітку прикинь! Це вже буде зовсім не по правді!

– Що ж ти маєш робити, – казав спокійно Рябченко, – коли таке діло? Та воно не так і страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи тощо… Цим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з ним товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.

– То тоді йому хвоста вкрутимо?

– Авжеж!.. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.

– Бо він же в їх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда, – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, – йому це найзручніше.

– Та що ж, і заходюсь, – згодився Остап. – Тільки ви мені скажіть, що йому говорити.

Почали міркувати, якими баришами можна краще спокусити Зінька. Наказали Остапові торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

– Дарма, аби впіймати!

– А там скрутимо йому в'язи!

– Щоб не бришкав!..

– Ніхто тепер не бришкатиме!

– Прив'яжемо колодку свині!

– А коли й з колодкою полізе – по мордяці!..

– По мордяці! По мордяці!..

І знов усі зареготалися, – так їм до вподоби був той жарт. Сміялися всмак, аж здорові жовті зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусів та бороди.

ІІ
ЗІНЬКО

Зінько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспішаючись, бо була неділя, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у неділю відпочити. І відпочивав справді, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вітрець розвіював духоту. Був кінець весни, саме той, як і хліб, і трава зростуть уже досить угору і блищать під сонячним промінням свіжим зеленим кольором свого молодого соковитого тіла.

Зінько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зелені з буйними хлібами. Вітер гуляв по їх, бив по їх своїми мнякими невидимими крилами, дихав на них своїм запашним дужим диханням. Він грався з їми, він обнімався з їми, а вони, веселі, радісні, повні молодої сили, молодого життя, звивались під його обіймами, перекочувались моторними ясно– й темно-зеленими хвилями.

Хвилювало, хвилювало зеленеє море. Утікали хвилі од вітру. Котилися, котилися не перестаючи, все біжачи туди, в далеку далечину, аж де небо схиляється до землі. Вони прибігали до його, і плескали в його, і цілували його. А воно сміялось до них широким, безмежним блакитним усміхом, і той усміх спадав на їх золотим дощем сонячним, несучи їм життя й силу.

А вітер, веселий і дужий, шугав між блакитним небом і зеленим морем, і перекидався, і купався в просторах, і сповняв Зінькові груди якоюсь дивною молодою силою. Дихали груди так широко, вільно, і все тіло міцне, як сталь, трепетало тією силою, здригалося від одного могучего поривання кудись кинутися, щось зробити – щось велике, дуже і гарне-гарне!.. І Зінько й сам не помітив, як те поривання до руху, до діла вихопилося в його з грудей голосним криком: «Гей-гей!» – далеко розкотилося полем, і Зінькові здалося, що голос його долинув аж туди, до краю зеленого моря, і плеснув об берег блакитного неба, і небо всміхнулось До його, до Зінька, так само, як до того зеленого моря, як до тих ярів і байраків, що мріли здалека, як до тих пташок, що дзвеніли в повітрі, як до тих метеликів, що тріпотали кольористими крильцями над зеленими хвилями!

Ой, та й гарно ж жити на світі, та й легко ж, весело!.. Та як же й хочеться жити! Жити й працювати, робити щось гарне – таке, як оці поля красні! І він їх робить, тут є й його праця: от він здалека бачить, як хвилює й його поле, полите його потом… Хвилює незгірше за інші, ні, ще й краще…

Ой гарно ж, радісно, легко! І небо сміється, і поле сміється, і сміється щастя. Чому кажуть, що нема в світі щастя? На світі багато-багато щастя! Треба тільки його здобути. Все треба здобувати, ніщо саме до рук не йде, – так і щастя. Все треба здобувати. Голова його спинилася над цією думкою. Чи не тільки зараз він до цього дорозумувався, чи й попереду знав? Авжеж, знав, тільки що, може, не думав про це так… розбірно…

Все треба здобувати, ніщо саме до рук не йде. Здобудеш – щасливий будеш, не здобудеш – знидієш або згинеш.

Зінько почав думати, чи сам він завсігди робив так, почав згадувати минуле життя, перебирати одну по одній події. Почав з найближчих, що трапились сьогодні, вчора, і йшов далі, далі, пірнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. І потроху забув, з чого почав думати, самі згадки опанували його цілком, і минуле стало перед їм, як намальоване, як живе.

Почув у своїй душі біль, згадавши про те, про що ніколи не міг спокійно згадувати, хоч по тому минуло вже кілька років.

Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупі з товаришами-коноводами своє село, забираючи в людей коні, і врешті підпалив у Зінькового сусіди Струка клуню, щоб народ збігся на пожежу, а його товаришам-коноводам вільно було тим часом брати коні. Його піймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб він виказав товаришів. Він не виказав нікого, витерпів, був довго хворий од мордування, а тоді, засуджений, пішов на Сибір. Суджено й тих, хто його пік, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досі стоїть перед Зіньком, як живе: і цей попечений, змордований брат, і другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допоміг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..

Якби він не гнався так за тією копійкою, не сварився б із Романом, лагідненько нахиляв би його знову до роботи, дак, може б, і не було нічого. А то жадоба така несита: все б зажер собі, – от і давай випихати Романа, щоб більше батьківщини припало… Зненавидів його так, що примів би – в ложці води втопив би!.. І таки й утопив…

Скільки горя було тоді в сім'ї! Батько занедужав тяжко і вже ніколи не видужав зовсім – за рік умер з великого болю, з несвітського сорома… Мати й досі плаче.

Не міг батько після того Дениса бачити. Вигнав його від себе, не дав, а кинув, як собаці, його частку – усе, що той схотів, – і з того часу не хотів і чути за його, і не згадував ніколи. З тим і вмер. Зостався Зінько хазяйнувати вдвох із матір'ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все нарікала, що стара вже, не може сама господарювати… а хоч Зінько наймав наймичку, та наймичка не господиня, і треба Зінькові женитися.

А він не хотів. Бо не знаходив собі пари. Відколи парубкував, тільки одна дівчина й припала йому була трохи до вподоби – то була вбога сирота, байстрючка, наймичка Левантина, – тиха, боязка і ніжно-гарна. Та її звів Роман, покинув з дитиною… Зінько таки хотів її взяти, та вона, поховавши дитину, втекла від його… згодом умерла тяжкою смертю – так, що Зінько тоді й не знав… Він не знає навіть, де її могилка. Але згадка про неї жила в його серці і не давала змоги думати про одруження.

Та минув час, затих біль… Одружився Зінько, і тепер є старій матері відпочинок. І Зінькові добре. Було б зовсім добре, якби не одно: якби не ті думки!..

Думки посідали Зінька, не давали йому впокою, гнітили йому серце, розсаджували голову. І не міг він їм дати ладу, хоч усі вони крутилися коло одного. От так, як у тій пісні співається:

 
Нема в світі правди, правди не зіськати:
Що тепер неправда стала правдувати.
 

От саме так: стала неправда правдувати, бо кривду вважають за правду. Зінько приглядався до сільського життя і побачив, що там саме так і є.

По сім'ях не було ладу. Діти змагалися з батьками і пусто йшли. Кожне поривалося вихопитися з свити та вскочити в панське пальто. Думали не про те, щоб бути хазяїнами, а як би, щоб не бути простими. Кидалися на заробітки в город, а верталися часто неробами розпоганеними. Брати проміж себе гризлися, а найбільше за тую батьківщину, як собаки за маслак. Були й тихі сім'ї, що жили в згоді, та таких було менше.

Недобре діялось і в громаді. Там верховодили Копаниця, Денис, Рябченко та інші такі жмикрути, дбали не про добро людське, а тільки за свої бариші: що їм на руку, за те репетували, билися, з руки ірвали, не думаючи зовсім, що в іншого через те сльози ллються. Та все ж таких багатирів було мало, а якби вони самі були, то, певне, нічого не могли б зробити з громадою, бо громада великий чоловік. Та, на лихо, сама громада їм пособляла. Одні стояли за їх через те, що були їм винні, напозичавшися багато, то не мали сили й змоги проти їх іти; другі змагалися й собі вибитися вгору, на більше багатство, то держалися багатирської купи, сподіваючися, що та їм швидше пособить перевагу взяти над іншими громадянами; третіх багатирі купували за горілку, і таких було трохи чи не найбільше. Зоставалася невеличка купка самостійніших людей; але одні з їх не знали, як обстати за своє право, а другі були вже занадто малосилі, щоб могли гору брати. Через те в громаді багато гукали, репетували, сперечались, але подужували завсігди багатирі з своїми прибічниками й полигачами. І дедалі вбивалися все в більшу та в більшу силу. Народу намножилося стільки, що вже йому не ставало тієї землі, яка в його була, а багатирі силкувалися підгортати під себе й ту, скуповуючи її в убожчих хазяїнів або забираючи за позичені й невернені гроші. Дедалі кожен з їх ставав уже потужніший та потужніший, і Зінькові здавалося, що може прийти такий час, коли вони посядуть усю землю громадську і громаді доведеться на їх робити.

Такий лад здавався Зінькові поганий. Хіба ж не могло бути краще? Але як?

Цього Зінько не знав. Але він певний був, що це можна знати і що десь хтось його знає. Де й хто? Може, його знають пани, великі генерали? Може, вчені люди? Може, де по книжках написано? Адже по книжках списано всяку науку: і як у бога треба вірити, і як по закону треба робити, і як та з чого що сталося на світі – все! Чому ж би не було там про те, як завести ліпший лад на селі?

До панів, великих генералів не можна Зінькові доступиться, хоч, мабуть, вони й знають про все, чого йому треба. Про вчених людей – не про панів, а таки про справді вчених людей – Зінько тільки чув, що вони є, але зроду ні одного не бачив, не зна, й які вони і де їх шукати. Лишаються хіба книжки.

Багато про все це Зінько думав. Ще змалечку він не такий удався, як усі: був тихий, замислений хлопець. Слухняний, робив завсігди, що наказувано, тільки великий забудька був. Оце пасе телята й доглядав добре, щоб як у шкоду не вскочили… А навкруги трава зелена, небо широке, пташки летючі… Як вони літають? Через що вони літають? А якби чоловік собі крила приробив, то літав би? Мабуть, ні, бо якби можна було, то давно б уже всі люди поробили собі крила та й літали б, – це ж краще, ніж ходити або їздити. А чого ж пташкам можна? Вже ж люди розумніші за пташок, то, певне, колись вигадають так, що й літатимуть. Ото б добре було! Аж до неба можна було б долинути та й подивитись, що там є… на бога й на янголів глянути. Еге-ге! Тепер він знає, чого люди не можуть літати: бо якби могли, то й кожен грішний чоловік замісто пекла залітав би в рай та й надокучав би богові. Тим-то бог так і зробив. Хоч воно й не по правді, бо й між пташками не всі ж праведні, а є й грішні. Он шуліка – кожну пташку роздирає. А, може ж, йому то від бога звелено, щоб пташки їсти? Так, як людям можна їсти вівці, воли, кури… Як чудно на світі – одне одного їсть: вівця їсть траву, а чоловік та вовк вівцю; пташка їсть комашок, а шуліка та чоловік їсть пташок; риба їсть черваків, а чоловік рибу… Штука! Чоловік усе їсть, тільки його ніхто не їсть! Хіба ніхто? А вовк та ведмідь як піймає, то й з'їсть, коли чоловік його не вб'є. Он як: одне одного їсть, одне одного їсть!.. А це погано, бо воно болить, як різати або вбивати. Чому б не було так на світі, щоб ніхто нікого не їв, а їли або хліб, або садовину, або городину, або траву…

Ха-ха-ха! Це б тоді люди паслись, як телята!..

Ой-ой-ой! А де ж це телята?

Гляне, аж вони давно в шкоді. Біжить Зінько завертати… Побачить сторож або хазяїн, та таких духопелів йому надає… Бувало так, що й займано, то Зіньковому батькові доводилось платити за спаш. Батько гримав, а Денис і бив за це…

Зріс трохи Зінько, парубком уже був, заманулося йому вивчитися читати. Школи в їх тоді ще не було, так Зінько з свого заробітку дякові платив, аж поки той навчив його так-сяк читати. Писати він і сам трохи привчився: купив собі пропис у городі та й навчився самописки… Помалу пише, але все ж пише. Читає краще. Він уже багато книжок попрочитував. З святих книг Євангеліє найбільше вподобав. Здорово тяжко розбирати, а книжка справді свята, бо написано, як по правді жити, людей не кривдячи. А з несвятих книжок найбільше йому до смаку припало дві. Одного разу він був у городі на базарі і купив там дві старенькі, в поганеньких палітурках книжки. Одна була менша і звалася «Роберт Оуен». Важко було її розуміти, – Зінько й тепер ще не все в їй розібрав. Але оце він розібрав добре: є така земля Англія, а в тій Англії на фабриках та на заводах робочому народові дуже погано було жити; дак винявся такий чоловік, Роберт Оуен, – він усе клопотався, щоб тим людям краще жити було, і всякого способу до того добирав, самого себе не жаліючи. І Зінькові цей Роберт Оуен здався таким гарним чоловіком, трохи чи не святим: де ж таки – багатий пан міг би собі сласно їсти й пити, хороше ходити, ні про що не дбавши, а він за вбогих людей так клопочеться! В книжці був Оуенів патрет. Зінько вийняв його звідти, оддав завести в рямці під скло і почепив на стіні. Дививсь на його й думав: «От бач же, винявся там такий чоловік, що за вбогих людей обстав. Чому ж у нас нема такого, щоб обставав за наших хліборобів та й позаводив серед їх кращі порядки?»