Текст книги "Дилогія. Під тихими вербами."

Друга книга була Зінькові така зрозуміла, така зрозуміла, як ще ні одна в світі: кожне тобі словечко в їй Зінько тямив, розумів і почував, бо воно йому якось до душі, до серця промовляло. Звалася та книга «Кобзар Тараса Шевченка», і як Зінько читав її, то так, мов батька рідного чув або до пісні, що кохана дівчина співає, прислухався. Так гарно! І написано про такі прості речі і про простих людей, а гарно! Через те ж і гарно воно Зінькові було, бо йому сподобалося, що про простих людей однаково, як і про панів великих, говориться. І Зінько так собі думав: «Велика душа в того чоловіка була, що цю книгу списав, бо він розібрав, що й ми люди, та й каже про нас, як про людей».

І він вийняв з книги патрет Тарасів Шевченків та й його почепив поруч з Оуеном у рямцях за склом. Дивлячись на його, згадував раз у раз усякі його щирі слова (знав з голови багато); а як згадає такі, як от:

 
Обніміте, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати! —
 

то йому аж сльози бриніли на очах. Дух переймало йому й тоді, як читав:

 
Учітеся, брати мої,
Учітесь, читайте —
І чужого научайтесь,
И свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає.
 

Спершу він не розумів, до чого це тут матір ізгадується, але далі, багато разів прочитавши «Кобзаря», замалим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумів.

І тоді сказав сам собі, що буде він поважати свою хату, не хоче відбиватися від своїх людей і буде вчитися.

Вчитися! О, цього бажала вся душа його, до цього поривалася вся істота його! Вчитися, щоб знати, як і що є на світі і через що воно так. Учитися, щоб знати, як запобігти лихові, як зробити, щоб не кривда, а правда правдувала! Він певний був, що наукою цього зможе дійти, бо не дурно ж той, хто написав «Кобзаря», люблячи так дуже правду та вбогих людей, велів усім учитися. Він знав, нащо це казав, і Зінько хоче його слухатися, за його приводом іти і вчитися.

Але як? Де? Від кого?

До школи вже пізно було йти такому, як він. Через те пішов до вчителя, просячи, щоб той учив його самого, а він за те йому платитиме.

– Чого ж тебе вчити? – запитав учитель.

– Усієї науки, яка є на світі! – відказав Зінько. Учитель засвистів, а тоді зареготався.

– Дурний ти!

– Та я знаю, що я дурний, – тим і прийшов, щоб ви мені розуму доточили.

– Хіба ж можна всіх наук навчити? Та й почав лічити, які є науки: і така, і сяка, і он яка… Аж моторошно Зінькові стало…

Одначе все ж згодився вчити Зінька дечого, і справді, за рік навчив його трохи арифметики та підучив дужче розуміти книжки… Та незабаром Зінько побачив, що цей учитель і сам не дуже більше знає… та й до книги мало коли зазира, а все то в карти гуляє, то в беседі горілочку цмулить, то з собакою качок диких стріляти бігає… А ще більше не сподобався він Зінькові тим, що на кожного селянина, хоч би якого старого й поважного, каже «ти» та величається перед мужиками, що він пан… Покинув Зінько до його ходити. Наважився вчитися сам.

Купив собі арифметику, щоб і далі вчити її, купив географію, бо хотів знати про всякі землі… Купував іще багато всяких книжок. Які були в його гроші, що міг би на парубоцькі вбори витрачати абощо, – все віддавав за книги. Купував на базарі, в щетинників і в поганенькій книгарні в городі. Купував, не знаючи, які вони, а так – яка до вподоби припаде своїм заголовком. Купував і читав багато і врешті кинув. Здебільшого йому траплялися недотепні, а часом і гидкі книжки. Зінько не находив серед цього мотлоху того, чого шукала його розумна, світу прагнуща голова. Над «Кобзаря» та над «Роберта Оуена» книги не знайшов, хоч не збувся надії колись таки вишукати чого треба. Знав-бо, що є добрі книги, але сам не тямив, по чому їх пізнавати і де їх знаходити. Зрозумів, що мусить засягти поради в якогось тямущого чоловіка.

Де ж він? Де його шукати?

Навкруги, поблизу Зінька, його не було. Учитель сам не дуже дбав за книги; батюшка не любив розмовляти з селянами ні про що, опріч церковних справ; панок Глушківський (поблизу жив) тільки й знав, що ганяв з хортами за зайцями, то Зінько й не сподівавсь там нічого доброго почути… та й не смів до його, до незнайомого, йти.

«У город хіба піти?» – думав собі парубок часом, але зараз же й покидав цю думку: раз, що він якось не полюбляв того города після нещасливого випадку з Романом та з Левантиною, а друге – до кого б же він і там удався? Все невідомі люди, не схочуть з ним і говорити. І зостався Зінько сам із своїми думками…

Хоч і не зовсім сам. Таки були деякі товариші, що він міг з ними розмовляти про те, що турбувало його розум і серце. Найбільше – з Карпом та з Васютою.

III
НА ПАСІЦІ

Починало ставати душно, бо сонце давно вже звернуло з півдня. Піт проймав Зінька, а вітер уже не прохолоджував, бо й сам став такий гарячий, мов з печі.

Зінько вже бачив поблизу серед поля невеличкий гайок. Там холодок, там так гарно, – хоч би швидше дійти.

Він скинув чумарку, щоб не було так душно, і зостався в самій гарно й рясно вишиваній сорочці з тонкого полотна. Відкотний комір злегка обнімав йому загорілу шию. Загоріле було й обличчя, худе трохи, але молоде й чепурне, з темними вусами й чуприною, що не зовсім ховала його лоба гарного, хоч і була розчесана наперед. З-під чорних рівних брів (заздрощів дівочих) сяли розумні променисті очі. Він вдивлявся тими очима в близький уже гай, – чи не побачить там, кого йому треба. Не побачив нікого. Додав ще ходи і незабаром став біля гаю.

Маленька стежечка вбігла з поля поміж дерева. Зінько вступив на неї, і його враз обняло таким гарним, любим холодком, що він аж зітхнув широко й легко. Пішов тоді помалу, впиваючись тією живущою прохолодою, тихо ступаючи по м'якій стежці. Трохи згодом дерев поменшало, і незабаром перед Зіньком розіслалася прогайльовина, вся осяяна сонячним промінням.

Це була пасіка. Десятків зо три вуликів, понакриваних покрівлями череп'яними й з кори, стояло серед гайка. Золоті бджоли бриніли в золотому сонячному промінні, купчились на вуликах біля вічок, гули весело. Ліворуч стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зінька, в холодку під великою гіллястою грушею, сиділо двоє.

Просто Зінька сидів, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з сніжистою стріхою, зовсім білий дід. Велика довга борода спадала йому на товсту білу сорочку і на їй ще біліла, як сніг. Худорлявий дід мав широкі плечі і могучі, ще жилаві руки. Він з упокоєм зложив ті руки на колінах і, не поспішаючись, оповідав тихим, рівним голосом, іноді киваючи злегка головою, і тоді Зінько бачив, як з-під його білих кудлатих брів блищали чорні, надзвичайно молоді очі.

Слухала його пильно, втупивши в його свої темні мрійні оченята, дівчинка, що сиділа перед їм. Ні, не дівчинка, бо на голові в неї був маленький святковий очіпок, – тільки здавалась дівчинкою – така була з обличчя молоденька, замалим не дитина. Сиділа боком до Зінька, просто на землі, підобгавши під себе ноги. Зінькові виразно видно було її високе, як і в діда, чоло, мов намальовану, чорну брову і маленький, ледве-ледве горбатий носик, червоні губенята й ніжно обведене легеньке підборіддя. Трохи загоріле обличчя так і пашіло, рум'янцем. Коло вух і на шиї вилося, вибившися з-під очіпка, непокірне русяве волосся. Тонка шия вгиналася під разками кольористого намиста й дукачів. Блискучою хвилею спадали вони на високі груди, на білу тонку сорочку з мистецьким вишиванням. Тоненький стан стягав червоний плетений пояс, коліна обнімала картата старосвітська плахта – з зеленими, червоними, синіми, жовтими картами. Молодичка заслухалася дідового оповідання, її маленькі рученята лежали на колінах нерухомо. Перед могучою постаттю обсипаного снігом старечої зими діда його маленька слухачка здавалась якоюсь рясноцвітною ніжною весняною квіткою.

О, як він її любив, цю квітку, він, Зінько! Любив і зараз так само, як і тоді, як уперше її зустрів, уперше глянув на неї та й закохався відразу й навіки. Цьому поминуло вже мало не півтора року, але Зінько й досі мов бачить перед себе ту першу зустріч.

До того часу він її не помічав. Бачив раз чи двічі, але давніше, маленькою ще дівчинкою. Вони жили далеко від Сивашів, зовсім на другому кутку села. Зінько й на своєму кутку не дуже ходив на вулицю, а на чужий то й поготів. І в церкві бувши, якось недобачав її. Аж одного разу послав його батько на поле в пасіку до діда Дороша Колодія попитати, чи не продасть він йому з пару вуликів. Зінько прийшов на цю саме пасіку, але нікого на їй не було. Озирався туди й сюди, чи не вгледить діда, коли несподівано перед себе побачив дивну дівочу постать. Саме в оцьому вбранні, що й сьогодні, тільки без очіпка, з вінком на голові, з довгою пишною косою, стояла вона на краю прогайльовини, готуючись вийти з гаю на пасіку. Розхиливши кущі руками, спинилась, зустрівши несподіваного гостя, і дивилась на його мовчки. Йому здалося, що перед ним стала якась гайова царівна – така, про яку оповідають у казках: гарна, як квітка, легенька й полохлива, як пташка. Він з нею ще слова не сказав, він тільки глянув їй у вічі і вже почув, що кохає її, що вона йому дорожча за всіх людей на світі… І вони стояли одне проти одного мовчки, мов зачаровані, обхоплені одним могучим почуванням.

Тільки тоді він зрозумів, що він нікого й ніколи не кохав, що Левантина була йому тільки сестрою – нещасливою й любленою сестрою… Тепер він знов стоїть у тій же таки пасіці, і перед його дід Дорош, а вона, Гаїнка, його кохання, його дружина, його щастя, сидить і слухає.

І стиха, чолом киваючи, оповідає дід:

– А в лісі живе полісун. Ходить з великою пугою і ганяє вовків, бо він вовчий бог. Де війна, то він туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловік, тільки великий, як дерево… І від його тіні немає; усе має тінь, а він – ні… А в полі живе польовий – і то нечиста сила… А в очереті над річкою очеретяник – вибігає з очерету білим бараном і лякає людей… А в воді живе водяний – цей у зелений кушир уплутаний, пакості чинить, греблі рве… А в болоті живе болотяник – такий замурзаний та вкаляний… Уночі затягає в болото чоловіка… вогником світить серед болота, а чоловік думає, що там люди, іде туди, а воно все далі, далі… аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бідолашний чоловік… А в скелі живе змій. І це нечиста сила. Сім год живе гадиною, другі сім год – полозом (така велика та страшна зміюка), а треті сім год живе змієм із крилами, – такі великі, як у вітряку… І тільки трохи махне крилами – схопиться вихор і закрутить по шляху, і як стріне чоловіка, то підвіє і вхопить, і кине, й скалічить навіки. А як дуже махне крилами та вилетить із скель, то зареве буря, і ламаються дерева, і розвалюються хати…

– Ой, страшно!.. Боже!..

– І в хмарах є нечистий, – збирає хмари маленькими шматками і зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весілля, дак він тоді збирає багато снігу й сипле, й крутить їм, – того й завірюха.

– Бач, чого воно буває! А я й не знала!..

– А ще нечистий літає змієм-перелесником. Як побачиш на дорозі стрічку або поясок – ніколи не бери. Одна жінка знайшла та й заховала в скриню. А то був змій-перелесник; виліз та до неї вночі… З того часу став літати до неї і жити як чоловік із жінкою, а вона зсохла, змарніла і вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нікому заняти… А дома живе домовик…

– Що людей уві сні давить?

– Еге, давить, як гнівається… А щоб не гнівався, треба становити йому окріп – п'є… А то як розгнівається, то й спалить…

– І, господи! – аж плеснула руками Гаїнка. – І скрізь, де не ступнеш, ота нечиста сила: і в воді, і в землі, і в лісі, і в очереті, і в бузині, і в руїнах, і в скелі, і в хмарі – скрізь, скрізь, скрізь! І все на шкоду людям! І нащо бог пустив її на світ? Адже з неї нема добра, сама шкода?

– Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.

– Де ж вони знову набираються?

– Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, – і з кожної краплі зараз народжується гаспид.

– Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!

– А ти ж думала як? Та хіба тільки ці? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара – голову їм заморочує, та манія дратує їм, та моровиця – така, як корова або як кінь, да тільки самі кістки, без шкури… Як пройде по селу вночі – корови ревуть страшно, а всі собаки мовчать – бояться… І обходить усе село, і де стане – там скотина і гине, і гине…

– Ой, страшно!.. Це ще страшніше за русалок, дідусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.

– Дак то ж на русалчин Великдень.

– А мавки?

– Та й мавки ж… І русалки, й мавки – все з не-хрещених дітей… По полях, по лісах, по водах живуть…

– І скрізь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!

– Чому – не бачиш? Як хто, то часом і бачить. Доведеться й тобі колись побачити.

– Ой, ні, ні, ні!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!.. – І вона затулила обличчя однією рукою, а другою махала від себе, мов боронячись од нечистої сили. – Не хочу, бо я боюсь!..

В цю мить Зінько підійшов до неї і обхопив за плечі.

– Ой! – скрикнула вона несамовито, зірвалась на ноги, відскочила й глянула з-під руки.

– Зіньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть відціля!.. Чого ти сюди прийшов? Тільки лякати мене!..

І вона кинулась до його та й почала відпихати від себе. А він однією рукою обхопив її, маленьку, за стан і підняв угору…

– Геть!.. Чого ти причепився?.. Діду, та скажіть йому!.. Оце ще вигадки!..

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

– А ти ж, кошеня дряпуче! – скрикнув Зінько і вмить схопив другою своєю рукою обидві її руки. – От же тобі! В неволі!..

– У неволі!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмідь, дак і радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. – казала вона й справді плачущим голосом.

Зінько пустив. Вона враз вихопилась од його, відбігла геть далі й зареготалась веселим дзвінким сміхом.

– Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, і не плакала б… А одурила!

І вона аж стрибала з радощів, а Зінько й сивий дід дивилися на неї ніжно-ласкавими очима, веселі й щасливі. «І де вона в бога, оця ясочка, взялася?» – шепотів дід. А ясочка вибігла на сонце і стояла вся променисто-золота, і золоті бджоли бриніли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голівонькою, кивала рукою на Зінька й казала:

– А що? втекла! І не доженеш тепер, і не доженеш!.. Бо по пасіці бігати не вільно, – дідусь не велять! А що?

– Годі вже! Я не наздоганятиму. Іди та сідай з нами!

– От! А ти мені знову руки крутитимеш?

– Іди, іди, – я не дам, – казав дід.

– Ну йди ж! – закликав і Зінько.

– А не займеш?

– Та не займу, кажу ж тобі! Ось я ляжу, – сказав Зінько і справді ліг, розкинувшися в холодку. – Ну та й гарно як тут після спеки!

– Бач, гарно!.. А чого досі не приходив сюди? – сказала Гаїнка, сідаючи біля його.

– Поки справився дома – та те, та се… Вона почала ховати під очіпок непокірне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

– Ат, се мені волосся!..

Цей гайок і пасіка були Колодіїв, але Зінько становив сюди на літо й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дід, беріг пасіку. Дід Дорош був старий, але ще кремезний чоловік. Усе літо він жив на пасіці, мало коли й навідуючись додому. Він таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дідову думку, з його не могло бути нічого доброго. Замісто щоб хазяйнувати по-божому, він заприятелював із Денисом, із Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на відробітки гроші, почав притискати людей… І сам жити став уже не так: закривився на якогось чи міщанина, чи бог його зна на кого… в горілку став укидатися… Все те не подобалося старосвітському дідові.

– Земля – мати, – казав він, – шануй її, то вона тебе озолотить, а оті генделі всякі, то чорт зна що! То від лукавого!.. З того добра не буде!..

Він давно віддав синові все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу він сказав Остапові, що не туди він верне, дак той йому й одрізав:

– Не ваше діло, тату! Ви своє відробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.

– Аби розумно та по-божому, – відказав старий і більше вже й не озивався за це. Він сам мав таку вдачу, що коли робив яке діло, то щоб ніхто не встрявав і не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мішавсь і до сина. Щоправда, він міг зовсім одібрати в його хазяйство і знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тоді повстали б у сім'ї сварка та незлагода, а дід Дорош цього не любив і, як чуми, страхався. Умерти хотів по-божому, в упокої та в злагоді з усіма. А що синові порядки йому не подобались, то таки не вдержувався, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пішов, і не слухає вже, чи йому що відкажуть, чи ні. А дивитися на все те не хотілось, – через те він, скоро починалась весна тепла і бджолу з омшаників заходжувались виймати, зараз переїздив жити в цей гайок, у катрагу, і вже рідко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку білу принесуть щонеділі, а їсти він і сам собі зварить. Так жив аж до осені, аж поки бджола переїздила до омшаника, – з нею вертався й дід до села.

Сьогодні, зараз по обіді, Гаїнка побігла з дому до матері, а звідти – до діда, на пасіку. Зінько ж не схотів іти до тестя, а прийшов просто сюди і оце лежав тепер у холодку під деревом, упиваючись свіжим запашним повітрям, а біля його сиділа й щебетала Гаїнка, а дід Дорош докидав часом і собі слівце.

– А батько питались, – казала Гаїнка, – чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там діло… Питалися, чи ти дома будеш? «Ні, – кажу, – і він до дідуся піде…»

– Яке ж там діло? – цікавився Зінько.

– А хіба я знаю? Казали – діло… Та вони сюди прийдуть сьогодні, то сам і попитаєш.

– Гаразд.

– А що, сину, – питав дід Дорош, – який хліб?

– Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.

– Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай, – зведуться люди нінащо! – бідкався дід.

– А зведуться, діду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати… А то ліси рубають, а земля сохне, і дощів меншає… І виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…

– А як же їй силу вертати? – питав дід. Зінько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзі, але дід і слухати не хотів, тільки рукою махнув:

– Ат! Вигадки! Колись і вчених не було, та які врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вчені понаставали, не вірять нічому старосвітському, все в їх дурниця! Гнівається земля – тим і не родить! От що!..

– Хіба земля жива, діду? – спитала Гаїнка.

– А ти думаєш – ні? Вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по їй грішник іде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається.

– Та чого ж вона гнівається? – спитався, усміхаючись, Зінько.

– Того, що її не шанують! Вона – наша мати, вона – свята! Її цілувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Іграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От воно й родило і на вгороді, й на полі. А тепер іде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти задрипана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона, свята, й гнівається.

Гаїнка глянула на свої коліна й побачила там плахту; тоді лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-під очіпка. Вона мерщій ухопила хустку, що лежала біля неї, й напнулася.

– Ні, діду, – відказав Зінько, – тут не в тому сила.

– Ат! – перепинив його дід. – От я тебе люблю дуже, Зіньку, що ти добрий чоловік і гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже від лукавого, оті книги.

– Адже й євангелія – книга, – сказав Зінько. Дід розсердився:

– Що ти рівняєш? То євангелія, а то казна-що!.. От уже не люблю!..

По стежці від поля почулася хода.

– Батько, батько йдуть! – скрикнула Гаїнка. І справді, незабаром на краю пасіки стала висока гарна постать Остапова.

– Здорові, тату! З неділею.

– Здоров, сину! І тебе з неділею.

– І ти тут, Зіньку? Здоров!

– Здорові, тату!

– А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й діло є.

– Казала мені Гаїнка. Яке ж там діло?

– Нехай же згодом, – одпочину трохи. Сів до гурту й почав розпитувати діда Дороша про пасіку. Погомонівши, сказав до зятя:

– А ходім, Зіньку, до того лану, що біля кривої балки, я там щось хочу тобі показати.

– І я з вами, – скочила Гаїнка.

– Ні, ти не ходи, – звелів батько. – Ми зараз вернемось.

– Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть із зятем пішли з пасіки. Вийшовши на поле, пішли помалу серед високих житів. Зінько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм ділом. Як уже відійшли трохи геть, той загомонів:

– От що, Зіньку: е в мене одно діло дуже добре.

– Ану, скажіть!

– Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?

– Ще б пак!

– Що, якби нам її в посесію взяти?

– Еге! Де ж таки? Дві з половиною тисячі десятин! Хіба ж то на нашу силу?

– Аби схотіли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, візьмемо землю, а тоді поділимо частками – скільки кому треба. Адже тобі треба?

– Та трохи таки треба…

– І гаразд! І добре! – зрадів Остап. – Візьмеш скільки схочеш.

– Або ще й на скільки грошей вистачить.

– За гроші не турбуйсь! – одказав Остап. – Коли в тебе зараз усіх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобі грошей добуду.

– Спасибі вам, тату!

– Дак виходить – пристаєш?

– Чому – ні? Як уся громада пристане, то й я.

– Та ні ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так – товариство, гурт.

– А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гурті?

Остап почувався, що тепер він аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:

– Та люди все гарні, заможні, – нема чого боятися, що невидержка буде з грішми, як панові платити.

– Хто ж то?

– Та ось – я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш і Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж він тобі брат, то треба вам родичатися…

– А ще хто? – допитувався Зінько.

– Та, мабуть, і всі…

– Ні, цих мало: не подужають.

– Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усі… Може, ще кого доведеться приняти, – того вже не знаю. Діло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.

– А чого ж то воно таке баришовите? – випитував Зінько.

– От так! Та земля ж яка там добра – це раз. А друге – ціну на землю тоді вже ми самі, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землі, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скільки ж тобі десятин?

– Ніскільки, – відказав спокійно Зінько.

– Як то? – здивувавсь Остап. – А ти ж казав, що пристанеш.

– І пристану, коли вся громада візьме землю.

– А з нами ж чому не хочеш?

– Бо це багацьке товариство. Воно хоче підгорнути під себе громаду, а я того не хочу. І вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.

– Що ти мене вчиш? Я старіший за тебе!

– Дарма, тату, аби я до діла казав.

– Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!

– Ні, цього не буде.

Остап почав умовляти, рахувати, які бариші будуть, як Зінько забагатіє…

– Нащо ви мені, тату, це кажете? Хоч бариш і добрий, дак грішний.

Тоді Остап зовсім розсердився. Що він, Зінько, все носиться з своєю правдою? Чи він думає, що сам за всіх розумніший та святіший? Нехай лиш слухається старіших за себе людей!

Зінько не змовчав і відказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнівався, покинув Зінька серед поля і, не попрощавшись, пішов сам додому на село.

Зінько вернувся на пасіку і був там аж до вечора. Вже зірки позасвічувались на темно-блакитному небі і роса лягла важкими краплями на траву й на хліб, як Зінько з Гаїнкою верталися вдвох із пасіки додому, ідучи вузенькою стежечкою поміж високими житами.

– Що тобі батько казали? – питала Гаїнка, тулячись до Зінька.

– Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.

– А ти ж?

– А я не схотів.

– І не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такі страшні люди – оті Денис, старшина та Рябченко.

Зінько засміявсь:

– Чого ж вони страшні?

– Я не знаю… Тільки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.

– Страшні вони справді тим, що людей кривдять, – зітхнув Зінько.

– Хоч би вже батько з їми не приятелювали, – казала Гаїнка. – А то їх усі люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й гріх, що я про батька кажу, та тільки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за ті гроші, що ще покійний Марко позичав у батька… Та як упала навколішки, та плаче-плаче, бідна, та батькові ноги цілує, щоб землі не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак і тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?

– Через те ж і я ніколи не пристану до їх.

– І не треба… Глянь, глянь: зірочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зірочки – сонцеві діточки!.. – А хто ж їх батько?

– А хто ж? Місячко. Сонце, красна панна, пішла заміж за місячка… їх дванадцять, братів-місяців, дак вони по черзі й світять.

– А сонце ж як: за одним братом чи за всіма дванадцятьма? – спитав, сміючись, Зінько.

– Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловіків було? – казала невдоволеним голосом Гаїнка. – От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зірки… а зірки, як дині, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце – красна панна, зірочки – діточки, а то кавун!.. Це ж зовсім негарно!.. А що – ти кажеш – русалок нема, а дідусь кажуть, що таки є!

– Чув, що сьогодні казано було… То все вигадки.

– Хіба дідусь брешуть?

– Ні, тільки помиляється. Ти ж бачила, що він помиляється: сама ж казала вже, що відьом нема.

– Еге ж, Зінечку, нема… Тільки… Ну, а що, як е?

– Ну, от знов! – загомонів Зінько невдоволеним уже голосом і почав розказувати їй, через що всі ті оповідання про відьом та про нечисту силу – неправда. Вона помітила, що йому це прикро, і слухала покірно, і казала сама собі думкою, що мусить із їм згодитися, бо Зінько такий розумний, усе знає– де ж таки, щоб він неправду казав! І гнівається на неї за це – так, трошечки, іноді, але гнівається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сімнадцять років ось-ось буде… і заміж пішла вже…

І вона стиха, як маленька дитина, промовила:

– Еге, Зінечку, я більше вже тому не віритиму…

– І добре!.. От ми неодмінно про це книжку прочитаємо, – сказав Зінько. – А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

– А неправда ж! – палко відказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на іншу стежку. – Я читала недавнечко «Катерину»… читала й співала її.

– Як то – співала?

– А так – дивлюся в книжку та й співаю.

– А на який же голос?

– А хто його зна… на який набіжить… Ось слухай, як я співала!

І вона почала співати куплети Шевченкової поеми:

 
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люди,
Роблять лихо з вами.
 

Вона співала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зінькові подобався її спів.

– А що, гарно?

– Ще й дуже.

– Невже?

– Їй-бо, добре! І як це ти вигадала?

– Хіба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так і хочеться співати.

– Та ти моє співоче!..

Гаїнка й справді була дуже співлива. Але тепер вона похитала головою й відказала:

– Ні, як коли… А чуєш? Он на селі співають. Вони вже підходили до села, і відтіля справді чути було дівочі й парубочі співи.

– Весело їм… гуляють!.. – промовила Гаїнка.

– Може, й тобі хочеться до їх? – спитався Зінько.

– Ой, ні! – відказала, хитаючи головою. – Як я з тобою, дак мені вже нічого не хочеться.

І вона, ідучи, притулилась до нього ще дужче.

– Справді? – спитав Зінько. – А буйного доброго – намиста, такого, як у Горпини?

Вона не зараз одказала…

– Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…