Текст книги "Дилогія. Під тихими вербами."

Частина друга

 
Зажурився соколонько:
Бідна моя головонько,
Що я рано з вир'я вийшов.
Ніде сісти, гнізда звити,
Малих дітей розплодити,
Бо по горах сніги лежать.
 

Народна пісня

І
ГАЇНКА

Гаїнка гнівалася:

– Поганий, поганий, поганий, – казала, одвертаючись од Зінька. – І не кажи, що гарний, – ти поганий!

– Я й не кажу, що я гарний, – усміхаючись, одповідав Зінько, лежачи в своєму садку під гіллястим дубом та дивлячись на делікатні риси чепурного жінчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сиділа на траві біля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, і через те її обличчя здавалося Зінькові таким чудним, що він зареготався.

– Чого ти смієшся? – швидко повернулася вона до його. – Ну, скажи, чого ти смієшся?

– Того, що ти сердишся.

– А, дак так!.. Дак так!.. – скрикнула. – Я серджуся, я гніваюсь, а він сміється, а йому смішки! Ну, дак я ж піду від тебе, піду!

І вже була схопилася, щоб бігти, та зараз же і спинилася:

– Злий!.. Недобрий!.. Глузує!.. От я ж тобі дам!.. От я ж тебе… битиму!..

Кинулась до його, вхопила за плечі та й почала з усієї сили трусити і товкти його своїми маленькими рученятами.

– От тобі!.. От тобі!.. Щоб не глузував!.. Щоб не сміявся!..

А він реготав іще гірше, вхопив її дужою рукою за стан і пригорнув на груди та й почав цілувати в очі, в щоки, в уста.

– Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!.. Вона відбивалась, не давалася, але згодом затихла, заплющивши очі, знеможена його поцілунками, аж поки враз вихопилась із рук, одбігла трохи, стала і подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Він не гнався.

Вернулась, сіла біля його на траву, а він, лежучи, зіперся на лікоть і дивився, як вона ховала пальчиками під очіпок неслухняне русяве волосся, що оточало вже все її рожеве личко.

– Ат, це мені волосся!..

– Ну, і чого ж ти на мене сердишся? – спитав Зінько.

Вона почала докоряти:

– Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш – як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш.

– Дурненьке моє! Як же я за тебе забуваю?

– А так, що то було як вечір, як неділя, як свято, то ми все вдвох, як орішки-близнята, – або говоримо, або читаємо, або співаємо… А тепер!..

– А тепер?

– А тепер ти і ввечері, і в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то до себе наведеш їх повну хату!

– І яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хіба ти їх не любиш?

– Чому? Васюта такий гарний, добрий… та чудний-чудний!

– Ну, от бачиш! А Карпо?

– От, Карпо твій!.. Катря гарна, а Карпо твій як почне вичитувати, мов з книжки: «Пам'ятай, жено, і встаючи й лягаючи, і за стіл сідаючи, що гріх тебе вловлює, і во уста вступає, і з уст виступає, і до носа приступає!..» Ха-ха-ха!..

Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зінько засміявся:

– Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю – жено?

– От же казав, – я сама чула… А ми з Катрею як зарегочемось!.. А він розсердився та грюк дверима, та з хати!..

– Ну, а Грицько який тобі?

– Я Ївги не люблю! – відрубала Гаїнка швидко.

– Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.

– А Грицько… Грицька… мені його жалко… Та вони всі гарні, а тільки я не люблю, що через їх та ніколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..

– Не з-так то вже й ніколи, – засміявся Зінько. – Хоч воно, може, трохи й правда, бо останніми часами було стільки клопоту: то з товаришами треба було радитися, то в город їздити, то ще що…

– От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полі.

– Та ти ж із матір'ю… І добре ж знаєш, що я не з примхів те роблю, а задля громадської справи так треба…

– Задля громадської справи… – почала була щось непевне Гаїнка, але Зінько перепинив її, кажучи своє далі:

– А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як інші жінки, що їм байдуже, що там поза хатою робиться; ти розумієш, що кожному громадянинові треба за добро громадське дбати.

В гарненькій голівці Гаїнчиній оця штука – громадське добро – була якась занадто невиразна – от як туман: біліє, а підійдеш ближче – нічого нема, розвіявся, чи що. Але що Зінько її хвалив (вона так любить, як він її хвалить), то й вона подобрішала задля того премудрого туману, задля громадського добра і зараз же знову сіла біля самісінького Зінька, взяла його голову і положила собі на коліна. Сама ж споважніла й промовила:

– Воно звісно, як громадська справа, то треба… Тільки знаєш, Зінечку, якби так, щоб громадському доброві манюпусінька часиночка, як ніч у жнива, а нам удвох – велика, як день улітку.

Зінько засміявся:

– Моя ясочко! От упораємось якось із тією землею, то й буде все гаразд. Моя ти щебетушечко!

Вона голосно засміялась і засипала йому все обличчя й голову дощем квіток, тільки що нарваних унизу на леваді.

– А сьогодні ж ти недовго будеш у Грицька? – спиталася.

– Ні, недовго.

– Гляди ж! Не сиди до півночі! У! Я через тебе тільки квітки мої порозсипала! Бачиш, от братик та сестриця: це брат із сестрою побралися… Боже ж, гріх який! А тоді як розпиталися, хто вони!.. Дак брат і каже:

 
Ходім, сестро, горою,
Розсіємось травою:
Ой ти будеш синій цвіт,
А я буду жовтий цвіт…
Будуть дівки квіти рвать,
Нас з тобою споминать…
Оце я кажу, а може, вони чують мене!..
 

– Хіба ж квітки чують? – спитав, сміючися, Зінько. – Адже вони неживі.

– Атож, неживі!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечір дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні, та й нахваляються, що рубатимуть: «Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю!» Дак воно злякається та й родить.

– Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нічого не розбере.

– А, може ж, і розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубові: «Давай мінятися!» А дуб каже: «Не хочу – мене тільки кора в світі й держить».

– Дак вони ще й розмовляють?

– А то ні? Воно все говорить проміж себе. Один чоловік та знав розбирати і звірячий, і пташиний, і травиний, і всякий голос… дак, було, йде, а вони, зілля, проміж себе розмовляють. Я, – каже одно, – від того. А те: а я від того… я від голови… я від любощів… Так і розмовляють… Найбільше вночі… Зіллечко до зіллечка прихиляється, зіллечко до зіллечка озивається… І-і! Аж дивно й страшно, як подумаєш!

Вона аж іздригнулася.

– Чого ж тобі страшно?

– Воно не страшно… а так… як от на Великдень усі люди і батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно відтіля, як з того світу: воістину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. І дивно, і страшно, й весело!.. Усяка травинка на світі жива… От ходиш так, думаєш, – воно так собі, як камінь, аж воно – живе, і чує, і розбирає… І земля чує, і трава чує, і дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тільки себе… І я серед їх, як травинка, манюсінька травинка…

Вона заплющила очі і знову здригнулася:

– Ух!..

– Чого ти?

– Мені вже здалось, що я травинка.

– Серденько моє, це все казки. Воно не так на світі, як ти думаєш. – І Зінько почав їй розказувати, що він у книзі читав про те, як рослини живуть. А вона, втупивши в його свої мрійні оченята, слухала мовчки, і їй уявлялося, що вона така травинка-травиночка дрібнюня-дрібню-усінь-ка на цьому широкому світі!.. Така манюня!.. І хтось прийде та й зірве її, а їй буде боляче-боляче!.. Ох, може, їх і рвати гріх, ці билиночки-квітиночки?.. Ці билиночки, ці квітиночки, що ростуть-цвітуть серед долиночки.

– Зіньку, скажи, чого це так: іноді нічого не заспіваєш, а іноді саме складається?

– Що складається?

– Пісня… От, кажуть, на морі е такі морські панни – співають так гарно… повипливають на хвилі – самі гарні-прегарні – та як заспівають, то й море стихає… слухає… А люди ходять понад берегами та дослухаються тих пісень, та й собі переймають… З того й пісні, кажуть, на світі… А от я тих дівчат морських і не чула, а пісні складаються…

– Та як же то?

– Та… от… Ну, от дивишся на щось… або от згадуєш щось, а воно одно до одного й тулиться… і співається…

Вона заплющила очі й почала стиха співати:

 
Oй билиночка до билиночки прихилялась,
А до милого та милесенька пригорталась.
Травка хилиться та синенькими квітоньками,
Мила дивиться та ясненькими оченьками.
Удвох будемо, он билинонько, процвітати…
Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..
 

– От ба: це про тебе та про мене пісня!..

– Дак ти ще й пісні складаєш?

– Хіба я її складала? Воно саме… От так почне, почне тулитися… нижеться, як разок намиста… а тоді щось і вийде…

Зінькові сподобалось це. Він почав прохати Гаїнку, щоб іще щось заспівала. Але вона схопилася з місця і замахала руками:

– Ні, ні! Не хочу!.. То так, як саме набіжить…

– Гаїнко! Гаїнко! – почувся голос у садку. – Де ти?

– Мати кличуть, – промовила Гаїнка й побігла до хати.

Зінько зостався сам. Була неділя, і він одпочивав. Лежав нерухомо й дивився поперед себе. Його хата й садок були на горі, і звідси видко було йому за малим не все село. Біленькі хатки з темними й жовтими солом'яними покрівлями визирали, весело всміхаючись, з невеличких садочків, що зеленіли мало не в кожному дворі, – мов дівчата позаквітчувались та й повиходили на вулицю всім гуртом. Біля хаток де-не-де ворушилися люди, по дворах вештались, вулицею помалу йшли або сиділи під хатою, розмовляючи. За все вищі були великі верби гіллясті; вони широко розкидалися вгорі і над хатками, і над тими садочками, зеленіючи ясно на блакитному небі. їх так багато було, що вони затуляли частину хат, і все село здавалося якимсь садом-гаєм, що серед його побудовано було оті маленькі людські осельки.

Було надвечір. Сонце не пекло вже, тільки гріло ласкаво, вітрець ніде не прокидався, ні один лист не ворушився.

Тихі дерева стояли нерухомо, похилившись над селом, мов замислились-задумались про щось. І все село обіймав упокій, тихий святковий упокій-одпочинок, такий любий робочому селянинові.

– Як любо! Як тихо… – думав собі Зінько. – Як верби гарно похилились. Так, мов дивляться – що там робиться внизу, по тих хатках та по вулицях, та й собі радіють, що люди відпочивають, що їм затишно та гарно. Добра штука дерево: аж веселіше стає, як воно над тобою схиляється! І добре жити під тими тихими вербами, усмак наробившись, усмак і відпочивши!

– Зіньку! Хочеш полуднувати? – гукнула Гаїнка десь із-за дерев.

– Не хочу, зараз піду.

Підвівся, став і глянув у другий бік.

Внизу, під садком, широко простилалась велика зелена лука, по ній вузенькою стежкою звивалася річечка, то поблискуючи ясно проти сонця, то ховаючись під похилими вербами… он завернула коліном, уже й зникла з-перед очей, тільки очерети значать її шлях – геть-геть потяглися сіро-зеленою стінкою, аж туди, вдалину, де аж на крайнебі хмарою темніє великий ліс. Широко, й гарно, й любо глянути!..

Та треба ж і йти!

Він підняв із землі й накинув на плечі чинарку, взяв бриля й пішов. Не заходячи в хату, перейшов у двір і вийшов на вулицю. Зачиняючи ворота, зупинився на мить, глянувши на свій двір.

Добрий двір, великий! Ще батько побудувався на ньому, а Зінько тільки додав дечого. Праворуч тік із стодолою великою, ліворуч біля його комора добра, а коло неї хліви й повітки; ще лівіше, трохи віддалік, хата, а зараз од неї починався і йшов аж униз сад. І скрізь по двору попід плотом зеленіло дерево, хоч уже й не садовина. Багато з усього того Зінько понасаджував ще за живоття батькового і тепер дивився, радіючи, на свою працю. А квітник біля хати – це вже Гаїнчине діло. Стільки квіток, що й ступнути скоро ніде буде. Не дає й близько возом під'їхати: ставай оддалік! Цвіт королевий, нагідки жовті, барвінок хрещатий стелеться, високими стеблинами рожа червона стоїть, а синенькі паничі кручені круг неї в'ються… он зірочки червоніють, а он троянди кущ… Щоб не пошкодити квіткам, Зінько вже загородив Гаїнці перед хатою заборонку маленьку, плотик такий низенький чепурненький… А оце вже сам посадив хміль біля піддашшя, що над дверима; розрісся хміль так буйно, що й піддашок укрив, і на хату поп'явся… Гілки від здорового клена та отой хміль так покрівлю затуляють, що хата зеленоверхою здається. Васюта каже, що в Сивашів хата і гілляста, і листата, ще й оката, – бо величенькі вікна.

Причинивши ворота, пішов улицею…

Не сиділа дома й Гаїнка. Скоро Зінько з дому, то й вона швидко накинула на себе юпчину та й побігла на Заваліївський куток до баби Мокрини. А баба Мокрина – то була собі така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловіка що пропало, чи якій дівчині від любощів, чи до любощів треба, – всі до неї, до тієї баби Мокрини йшли. Стара вже була, а ще моторна й бачача на все така, що ну! І все як підеш до неї, то й не думай нічого брехати, бо однак вона вгада, що брешеш, – тоді вже й пособляти не схоче. «Іди, іди! – скаже. – Я не пособляю таким, що мене дурять. Треба по правді, а неправди я не люблю, не дай, боже, як не люблю! І сама ніколи не кажу, та й мені ж нехай ніхто не каже».

І вже тоді, як розсердиться баба за брехню, то вже й пособляти не хоче, ніяк не хоче! Хіба вже, хіба як хто такий багатий та добре вже дасть їй, то тоді, може, зласкавиться…

Через те, хто йшов до баби Мокрини, то той уже їй усю правду повідав – як на сповіді. І як вона що казала, то так уже до кожного словечка її прислухалися, так вже їй вірили, що попові й з половини так не йняли віри, як їй.

І Гаїнка дуже їй віри доймала. Звісно, Зінько казав, що баба Мокрина нічогісінько не тямить, тільки людей дурить…

Гаїнка знала, що Зінько розумний… дуже розумний!.. Як на її думку, то навіть і на всьому селі розумнішого не було, бо вона сама бачила, що Зінько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то й з писарем, чи з попом, то й з попом… і з паном… і з кожним… А розумно говорить, так аж страх! І ніхто так гарно книжок не читає, як Зінько… Це так, правда тому всьому… ну… ну, а вже що про ворожок та про відьом, що він не вірить, то то вже помиляється… хоч як, а помиляється!..

Де ж таки! Це ж усьому світові звісно, що відьми корів доять, і з сохи молоко доять, і в комин літають, – пе ж кожне знає, хоч кого спитай!.. А хіба мало людей бачило, як вони перекидаються то собакою, то свинею, то копицею… Це ж і дядько Охрім бачили, і Петренко… А в Чорновусі йшов один парубок, а вона, така здорова біла собака, та лапи йому на плечі… А він її за лапи, та в хату притяг, та й повідрубував їй лапи… Ой боже, який же й немилосердний!.. Тоді пустив… Аж уранці глянуть, а у вдови-сусіди пальці понадрубувано… Та що тут і казати!.. Це ж усяке знає!.. І про ворожок звісно, що правду кажуть і пособляють… Ні, це вже Зінько помиляється!..

Та хоч і помиляється, а все ж вона боїться йому признаватися, що до баби Мокрини бігає. Та він би її засміяв, та він би їй такого наказав!.. Ой-ой-ой!.. Та їй і самій сором іздумати!..

Сором… ні, воно не сором… а так… якось… Вона сама не дуже й хоче того… Чи то пак так: раз хоче, а вдруге не хоче. Звісно, як побачить вона Карпову Катрю, – це ж її й приятелька, – як та дитинку пригортає та вчить її ходити, то, їй-бо, так чогось і Гаїнці схочеться, щоб учити дитинку ходити, свою дитинку, не чужу… і цілувати його… такого маленького… Цілувати його в щічки, в носик, в оченята, в ніжки, в ручки… і тулити його до себе – так дуже-дуже!.. А воно пручається – ніжками й ручками…

 
Пручається рученьками,
Всміхається оченьками,
А озветься губоньками…
Таке гарне!..
 

Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити, – ну, ото вже й не гарно!..

А Зінько дуже хоче сина!.. Так хоче, так хоче – «хоч поганенького», каже сміючись. Поганенького! Ні, вона поганенького не хоче: коли вже син, дак щоб гарний!.. Та де ж вона йому візьме, коли нема?

А хочеться дружині догодити!.. Вона й почала питати людей, дак її Катря ж таки й нараяла: «Піди, – каже, – до баби Мокрини – пособляє». – «А ти хіба ходила?» – «Ні, мені не треба було… люди кажуть…»

Ну, вже ж, щоб Зінькові догодити, то треба піти… хоч він би й сміявся, капосний, коли б довідався!.. Ой, сміявся б!..

Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зілля пити і звеліла: як вип'є– прийти, то ще дасть. Оце ж вона і йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тоді вже не Зінько з неї посміється, а вона з Зінька. «А що, – скаже, – не віриш ворожкам, а от тобі син!..»

Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через пліт, тільки намисто брязнуло, і пішла городами й левадами. Закувала зозуля.

– Зозуле-зозуле! Скільки мені год жити? Зупинилася і стала лічити. Зозуля накувала п'ять, десять і кувала далі, не перестаючи, аж до тридцяти і трьох.

– Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на світі гарно жити! А от тій, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би…

 
Он завдав би у темниченьку
Свою дочку-єдиниченьку.
 

Дак вони зійдуться в гаю нищечком та й сидять там, цілуються-милуються… То сміються, з закоханнячка свого радіючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самі такі – як сонечко… А батько-князь ішов гаєм як чорна хмара… Вже довідався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» – та й пригорнув. А князь як кинеться туди. «Будь же, – каже, – ти, проклята, навіки зозулею!» Дак вона – пурх! – та й полетіла з рук у козака… І літає тепер пташкою-сиротою та й плаче… Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пісень співають, а про це – ні? От якби й про це пісню співати!..

 
Не всі тії сади цвітуть,
Що весною розвиваються,
Не всі тії заміж ідуть,
Що любляться та кохаються!
Одна така та князівночка
Та в козака закохалася,
У гайочку та в зеленому
Цілувалась-милувалася…
 

«Ой боже мій! Що ж це я? – припинила сама себе Гаїнка. – Чи не дурна? Серед чужої левади стою й пісню співаю. Та й забарилася як!.. Треба бігти мерщій!..»

Перебігла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопці затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:

– Як же ж і дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в твоїй хаті підземній? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить.

Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течійку, що бігла попід вербами рясними та осокорами високими. Осокори гордо знімались до неба, а, верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.

– Хі, як видивляються в воду на свою вроду – мов дівчата… Гарні, гарні!.. Годі вже видивлятися! – озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалася далі.

Незабаром була вже знову на вулиці. Он уже й хату бабину Мокринину видко.

Ой! Що то вона Гаїнці скаже? Гаразд, як добре, а як же ні? А неминуче, неминуче треба Зінькові сина! Бо як же він, бідний, буде без помочі? Неминуче!..

II
СПОКУСА І ПРАЦЯ

Зінько йшов до Грицька Момота.

Звичайно товариші зіходилися в Зінька, але трапилося несподіване лихо: Грицько вибив собі ногу і мусив сидіти дома. Це сталося так: Панас та Іван Момоти все нахвалялися забрати жито з тієї десятини землі, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспішилися цього зробити. Грицькові дало поміч товариство: Зінько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так і перелетів хліб з поля на тік до Грицька. Панас тільки тоді оглядівся, як уже сусідин хлопець убіг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибіг, як останні вози вже до воріт під'їздили. Став на воротях, підняв ломаку:

– Назад! Назад!.. У мій двір!.. Моє жито… Голову розвалю!

Махає ломакою, що й справді страшно приступити. Позбиралися люди, почали його вмовляти, а він одно:

– Не підходь!.. Уб'ю!.. На гамуз псину поб'ю, щоб і на світі не смердів!..

Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами; бігають круг возів, – той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спіткнувся та й упав. Панас підбіг, замахнувся ломакою… Всі так і похололи: от уб'є!.. На щастя, Васюта підбіг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люди наскочили, відняли в нього дрюка, самого відвели геть. Він пручався й репетував:

– Пустіть!.. Я їм голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустіть!

Далі вже й слова не міг сказати, тільки харчав. Зо злості аж трусився.

Тим часом вози проїхали, люди одвели Панаса додому.

Дак ото, падаючи, Грицько вибив собі ногу, і довго вона в нього боліла – все не міг ходити.

Тим Зінько йшов до його.

Поминуло вже три місяці, відколи завелася суперечка за ту пересельську землю, а справа ще й досі ніяк не розплуталася. Зараз же другого дня після громадської ради Зінько довідався, що сам писар ходить із десятником по хатах до таких письменних, що не були тоді в громаді, та й примушує їх підписувати громадську постанову. У волості служило писарча, що доводилось якимсь родичем Зінькові і зазнало колись од його, при лихій годині, доброї запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зінька тую постанову і всі підписи громадян. Серед тих підписів Зінько знайшов кілька таких, що люди ті не жили на селі вже здавна, а одного вже й мертвого… ще й за кількох письменних Рябченко розписався, мов за неписьменних. Зінько бачив, що це вже якесь крутійство, але нащо його зроблено – спершу не зрозумів. Не розумів і того, нащо замісто однієї постанови написано аж три і землю Денисові продавано мов не всю враз, а якось частками, і мов не в один день. Зінько поїхав у город і купив там собі книжку з законами. Довго її гортав, шукав, мало що розбираючи, але нарешті таки дошукався, через що так зробила волость. Треба було, щоб аж дві третини всієї громади згодилися продати землю, а коли до двох третин не ставало, то й не вільно продавати. Ото ж і поприписувано тих мандрованих та мертвого, щоб більше було людей, а як не ставало ще, то приписали й письменних – таких, що не хотіли розписуватися, – за їх Рябченко черкнув, мов за неписьменних. Тепер з погляду постанова була законна, але це тільки тому, хто не знав, кого там попідписувано. А що на три частини волость поділила землю, так і це була мудра штука: як на великі гроші продати громадської землі, то треба дозволу аж до міністра з Петербурга, а як поділити на три частки, дак виходила кожна на малі гроші, то й не треба було посилати справи далі губерні. Певне, що Копаниця з товариством не сподівалися тут ніякої зачіпки, бо зверху все було гаразд, по закону.

Додлубавшися до того всього, Зінько розказав про його й товаришам. Погомонівши, врадили подати жалобу до начальника і про все, як треба, в тій жалобі списати. Як уміли, так і списали. Зінько сам одвіз у город, сам і подав її начальникові. Той розпитався про все, сказав, що всю справу розбере, і звелів Зінькові з товаришами сидіти тихо й дожидатися. Після того товариство чуло, що старшину кликано в город до начальника, а Дениса чи теж кликано, чи сам він їздив. Як і що там робилося, Зінько того нічого не знав, аж трохи згодом теє ж таки прихильне писарча нищечком дало йому копію з паперу, що волость послала начальникові про його, про Зінька. У папері було написано, що Зінько баламутний чоловік, що він чинить у громаді всякий нелад, підбурює молодіж повстати проти статечних людей і раз у раз бунтує народ; начальства не поважає і нібито часто каже: «Наплювать мені на ваше начальство!» «А оное неуважение к начальству, – сказано було в папері, – не только в исказании вышеупомянутых ругательств оказуется, но даже и в многих других поступках развратных и соблазнительных, о которых даже неудобно и поносно в служебном репорте выражать. Которая его жалоба на общественный приговор не от чего, только от вышеупомянутой развратности и поносности поступков произошла».

Порадившись з товариством, Зінько наважився поїхати просто до начальника, щоб вияснити всю справу. Начальник допустив до себе, та зараз же почав на його гримати:

– Ты народ бунтуешь! Ты развратничаешь! Тебя под суд!

Кричав таки довгенько і багато говорив, а Зінько все слухав. Як утомився вже начальник, тоді Зінько й собі озвався:

– Чи під суд, ваше високоблагородіе, то й під суд, аби було за що. А що ж, як, ваше високоблагородіе, під суд мене завдасте, а виявиться, що то все брехню старшина на мене написав?

– Як брехню? Як брехню? Він присяжний чоловік, він не може збрехать!

– От же й чорновусівський старшина був присяжний чоловік, а пішов на Сибір за покрадені громадські гроші, – відказав спокійно Зінько.

– Що? Як? – скрикнув був начальник, а тоді зараз істих, одвернувся й пробубонів: – Ну, то друге діло!..

– Та найлучче, – казав далі Зінько, – прошу, ваше високородіє, – зробіть слідство. Нехай усі старі люди, вся громада скаже, чи воно тому правда, що про мене написано. Нехай докажуть, коли й кому я що казав або робив погане. Тоді й видно буде, чим я завиноватів.

Начальник подивився на Зінька, подумав…

– Ну, гаразд, – каже, – от скоро у вас буду – все зроблю.

І справді, незабаром приїхав. Зібрав громаду і розпитував про Зінька: чи він бунтує народ і чим, і як він живе, і що він за чоловік. Рябченко та Манойло почали були лаяти Зінька, але інші зараз же припинили їх. Громада сама почувала, що розминулася з правдою, продаючи Денисові землю, що Зінько був правий, і їй було сором ще й вигадувати на чоловіка щось негарне. Всі озвалися за його добре, а Рябченко з Манойлом хоч і лаяли його, та ніяких поганих діл Зінькових не могли показати, – то так це й зосталося. Поїхав начальник, нічого Зінькові не сказавши.

Наші товариші думали, що оце вже й справа з землею піде тепер куди треба, аж ні. Не чуть із города нічого. Денис та старшина ще кілька разів їздили туди, – уже ж не без того, що коїли все лихе та недобре та на свою руч навертали справу. Але що саме вони робили, Зінько з товариством не міг довідатися. Видимо тільки, що поступатися й гадки не мали.

Зінько йшов тепер помалу вулицею і все морочив собі голову думками про те, що його тут робити. Думати було коли, бо він пішов не просто до Грицька, а мав спершу зайти до свого родича писарчати, розпитатися, чи не знає той чого нового. Розпитався, аж і той нічого, не відає. Тепер вертався аж із другого краю села знову на свою вулицю до Грицька.

Зненацька почув здалека якийсь галас, спів, музики. Прислухавсь.

«Це ж, мабуть, весілля Хоменкове», – подумав собі.

Пройшов ще трохи і побачив, що справді весілля. В дворі й під двором була сила народу. Які дивилися, товплячись, які сиділи на призьбі під хатою. На призьбі ж сиділи й троїсті музики та й тяли з усієї сили до танцю. Дві пари швидко рушалися серед натовпу – то вони танцювали. За людьми Зінько бачив тільки їх голови й плечі, але ось 'люди розступилися чогось, і йому стало видко танцюрів. Серез їх він зараз побачив високу чепурну постать – то Ївга була, Грицькова жінка. І вона, повертаючись, угляділа його і мов на мить спинилася.

Чимало п'яних вийшло з двору і, точачись, попленталось улицею. Щоб обминути їх, Зінько звернув до знайомого чоловіка в двір: звідти можна було пройти городом аж на луку, а лукою вийти або до своєї хати, або хоч і просто на край села, до Грицькової. В дворі зустрів хазяїна і затримався з ним трохи, розмовляючи, – ще той провів його й через свій сад. Попрощавшися, перескочив Зінько через пліт, стрибнув на луку та й пішов поза городами трохи вже протоптаною людськими ногами стежечкою.

Ішов замислений, похилившись, не дивлячись навкруги. Коли враз почув:

– Зіньку!

Глянув, зупинившися, і побачив перед себе Ївгу.

Кілька верб, вирісши над криничкою, оточивши її навколо, чинили з себе маленький захисток, недоступний людському окові з луки. Через цей захисточок пробігала стежка, і на їй тепер стояла перед Зіньком Ївга. Її висока струнка постать, гарно вбрана, з повною шиєю блискучого намиста й дукачів, мигтіла ясними кольорами на сіро-зеленому вербовому листі. Зачервонівшись од бігу, а потроху й од чарки, стояла перед їм уся рум'яна, дихала швидко, аж тонкі ніздрі роздималися і високо зводилися з-під розхристаної керсетки груди. Великі сміливі очі дивилися ще сміліше, ніж звичайно, своїм палким звабливим поглядом.

– Зіньку! – промовила знову, і Зінько почув, мов його проняв той погляд пекучий.

– Чого? – спитався.

– Ой не передихну!.. Бігла… побачила, що ти сюди пішов… хотіла перестріти…

– Хіба яке діло є? – спитав Зінько, почуваючися невпокійно…

– Діло!.. Ой, є, ще й велике! – і вона приступила до його ще ближче. – Хіба ти не бачиш, яке діло? Хіба ти сліпий?.. – Вона спинилася на мить, – їй увірвався голос. – Хіба не бачиш, що я за тобою гину?.. Що я… і день, і ніч тебе перед себе бачу!.. Твої очі, твої брови бачу!..

Вона нахилилася до його, шепочучи ті слова несамовитого запалу, і від усього її молодого дужого тіла повійнуло на Зінька тим пекучим запалом.

І враз вона обхопила його за шию рукою і припала до його грудьми, вся тремтючи, і впилася в його уста своїми устами. Він почув, що в його туманіє голова… На мить… а тоді, вхопивши її обома руками за плечі, відштовхнув од себе, скрикнувши:

– Ївго! чи ти не збожеволіла? У тебе ж чоловік!..

– Що мені чоловік?! Я його ненавидю, я тебе люблю! – і вона знов простягла до його руки.

Але він дужим рухом одхилив її набік і обминув, промовивши:

– Гріх тобі, Ївго, таке казати! Не буде цього ніколи!

І пішов швидко, і вже був поза вербами на луці. А вона дивилась йому вслід, вся тремтячи, простягши до його руки.

– Зіньку! – скрикнула. – Вернись!

Він і не озирнувся.

Вона постояла мить, мов сподіваючись іще, мов думаючи, що, може, й вернеться. А тоді стиснула руки в кулаки і, сварячись на його, скрикнула:

– Ну, стривай же ти!.. Я ж…

Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову, і вона як стояла, так і впала на землю і, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…

Стиснувши зуби, не подавала голосу, тільки хлипала, усім тілом здригаючись…

Врешті почала затихати, притихла…

Не одного вона любила вже, та ні за одним не пропадала так, як за Зіньком.

От і недавно – Микита Тонконоженко, яким гарним він їй здавався, поки цього Зінька не побачила… А тепер їй Микита просвітку не дає, переймає та нагадує старе цілування, а її аж верне від його…

Звикла до того, що на кого оком гляне, той і її. А цей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився ніколи до неї, і, може, через те й покохала його так, як ще нікого не кохала.

Вже не вперше займає вона його потроху, закидає йому словами, а він мов не бачить, мов не чує, мов не розуміє!..

А сьогодні… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевільне почування, жадоба кинутись до його і цілувати… цілувати!.. скоро побачила його там, на вулиці… І ось тепер!..

Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, і він не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурніша за неї? Чи він боїться жінки? Ні, він не з боязких… То це любить її так!..