Текст книги "Дилогія. Під тихими вербами."

– Що – якось? – спитав Карпо, зовсім уже сердитий. – 3 щирого серця запомогу вам приносимо, а ви пеню на нас ізводите, що, замісто Дениса, хочемо лукавим способом громаду одурити! Самі не ходите, мабуть, у правді, то праведного і на світі не хочете добачати. Мов і правди ні в кого нема – сама хапанина. Не терпить моя душа такого! Ходіть, братця, звідси! Блажен муж, іже не йде на совіт нечестивих!

Карпо встав з лави та й хотів уже був іти, але Зінько його припинив:

– Стривай, брате! Ви, дядьку, справді не гаразд кажете. Не про себе тут дбаємо, а про громаду. Та, коли хочете, й про себе: буде громаді легше жити – полегає й нам. Кожному поодинці важко чогось домогтися, то треба гуртом. І що більший гурт буде, то легше доможемося. Через те й вам пособляємо до нашого гурту пристати. Вам це краще, та й нам, бо нашої сили побільшає.

Карпо стояв серед хати з шапкою в руках, гнівний, ладен щохвилини вийти звідси. А Грицько, похиливши голову, думав. Враз підвів голову:

– Та невже це ви справді, братики, за громаду?

– Тю на вас, дядьку, їй-бо! – гукнув Васюта. – Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то це вже й хатку краще розваляти!

Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло.

– Ну й добрий же ви народ! – скрикнув. – Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!.. Мені аби з Денисових рук, а то я!.. Ну, зроду і не згадав би, що це ви за громаду. Як принесли гроші, так і думав, що собі землю хочете. Аж ви, бачу… Спасибі ж вам, братики, таке, що й хто його зна яке!..

Після цього всім стало весело, почали говорити про те, як і що вони в громаді робитимуть та кого ще можна на свій бік прихилити!.. Ївга весь час сиділа в кінці лави, схилившись трохи на мисник, та дивилась на Зінька.

Пізно вернувся додому Зінько й пішов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пішов був до хати і стрів жінку на порозі.

– А ти ще й досі не спиш?

– Та я була лягла оце зараз спати, та й устала, – боюся.

– Чого?

– Щось ходе в садку над річкою… Ще й учора ніби щось ходило, – так мені здалося… Та думала собі: то так учувається… А сьогодні тільки лягла, коли воно трісь, трісь у саду, – по сухих гілках іде. Он, чуєш, – знову.

Вони прислухались. Справді чути було, що в саду щось є. Зінько шепнув Гаїнці, щоб зосталася тут, а сам швиденько й тихенько побрався поміж деревами вниз, де чути було ходу. Ніч була не місячна, хоч і зоряна, і треба було добре придивлятися, щоб побачити щось серед дерев. Зінько приглядавсь і нічого не бачив. Коли враз почув, що затріщав тин у той бік, де був Струків садок. Глянув і побачив, що хтось перелазить через тин. Велика темна постать на мить з'явилася над плотом і зараз же шугнула вниз, у Струків садок.

– А хто там ходить? – гукнув Зінько, але почув тільки, як хтось швидко затупав ногами по той бік тину.

Гаїнка спитала, як він вернувся:

– А що, бачив?

– Бачив, – щось у Струків садок плигнуло.

– А не пізнав?

– Де ж там! Темно, та й здалека. І чого б тепер ходити? Сказати влітку, дак хоч садовина, а тепер!.. – дивувався Зінько.

– Дак, може, на кого воно скидається? – допитувалася Гаїнка.

– Де ж там розбереш! Так, нагадало мені чогось Микиту Тонконоженка, – мов такий здоровий, як він… да тільки чого ж йому тут ходити? Хіба до якої Струківни?

– Ай справді, може, до Струківни, – сказала Гаїнка й додала: – Ну, та й не люблю я цього Микити! Як стрінешся з їм де на вулиці, то так на тебе гляне, що аж гидко.

– Не люблю й я його, – відказав Зінько, – поганий парубок.

– І все як зострінеться зо мною, то раз у раз словом займе, а я не люблю його й голосу. І очі в його якісь такі, як… у Ївги!..

Зінькові згадалися на мить Ївжині очі – як вони на його сьогодні блискали. Але зараз же й забув за іх, почавши розказувати Гаїнці про те, що в їх було з Грицьком…

Проминуло ще кілька день, і вже десятник ходив і загадував на неділю в громаду. Лишилося нашому товариству тільки три дні. Вони клопотались з усеї сили, щоб за той час нахилити якомога більше людей до своїх думок.

VI
ГРОМАДА

Вже вся громада зібралася коло волості. Деякі сиділи на колодках попід тином, деякі, сидячи й стоячи, купчились на волосному рундуку, а більше стояло навкруги, гуртуючись купками, переходячи туди й сюди та жваво розмовляючи. Говорили голосно про всякі новини, про надії на хліб та врожай та про інші свої справи, тільки не зачіпали справи Денисової, бо сам Денис був уже тут. Він крутився поміж своїми людьми, усміхався, та примилявся до них, та нишком іноді казав кому щось. Зінько вмисне прийшов у громаду дуже рано, бо при йому не так вільно було Денисовим прихильникам збивати людей. Одначе скоро він помітив, що десятник раз у раз нишком кликав цього або того дядька всередину до волості, де давно вже сиділи Копаниця, Сучок, Рябченко, а часто зазирав туди й Денис. Видимо, що вони там, усі гуртом, умовляли таких людей, яких іще не встигли або не змогли досі вмовити. Зінько озирав громаду і лічив, на кого можна рахувати, що обстануть не за Дениса, і виходило дуже мало.

– А бачиш, Зіньку, – озвався до його стиха Васюта, – ні Павла, ні Оксана, ні Юхима нема.

Справді, кілька чоловіка таких, що подали слово стояти вкупі з Зіньковим товариством, зовсім не прийшло в громаду, побоявшися виступати проти багатирів.

– Лукаві душі! – промовив Зінько. – А чого ж це досі Грицька нема?

– Он іде, – відказав Карпо.

Грицько підійшов і став просто біля їх. Віддавши позичку Денисові, він тепер не боявся його і ладен був змагатися з їм з усієї сили. Він подивився по громаді й промовив:

– Мало наших!

– Мало, – сказав Зінько. – А все ж треба змагатися.

– Глянь, Грицьку, – промовив Михайло, один з молодших господарів, що стояли при Зіньковому боці, – глянь, як твій братик з Денисом!

Справді, Панас був у тому гурті й ходив слідком за Денисом.

– Чи ти ба, який багатир винявся! – сказав другий чоловік, Савка. – Туди ж пхається!

– Не диво, – промовив Грицько. – Сподівається, що ті пособлять одняти в мене поле.

– А гляньте, де Кирило! – промовив Карпо. Всі глянули й побачили, як Кирило виходив з волості.

– Кириле! – гукнув Васюта.

Але він, мов не чуючи того, дивився в другий бік, збіг швиденько з рундучка і зник у Денисовій юрбі.

– Оце ж ізрадник! – сказав Карпо.

Ця зрада була дуже прикра: і Зінько, і його товариші дуже рахували на Кирила, бо був чоловік не дурний, проречистий та сміливий. За їм потягло б руку й багато інших, а тепер вони або підуть слідком за їм у той гурт, або мовчатимуть.

Тим часом Захарко, у новішій, полатаній, а не драній, чинарці, ще не п'яний, тільки трохи випивши, крутився серед людей, скрізь показуючи свою одутлу, з червоним носом пику. Він махав руками, моргав очима і щось істиха казав то тому, то тому. Васюта нишком зайшов до нього ззаду і прислухався.

– Держіться, хлопці, за Дениса Пилиповича! – умовляв п'яниця. – Бо це, знаєте, вигода громаді… Ну, й пошанує вас Денис Пилипович: дві відрі, сказав, поставлю. Зараз із сходки пожалуйте!

І йшов далі, всім, кому треба, кажучи про «дві відрі» горілки могоричу.

– Старшина! Старшина! – загомоніли навкруги. Розмови стихли, всі глянули на рундук і поскидали шапки, здоровкаючись. Там стояв Копаниця із знаком на шиї, а біля нього писар, держачи в руках якісь папери, та староста. Громада зовсім ущухла, дожидаючися, що скаже старшина.

– Ну, сходка починається! – промовив Копаниця голосно. – Семене Семеновичу, читайте бумаги!

– «Предписание уездной земской управы от 19-го апреля сего года за № 1829. В виду появления на рогатом скоте эпизоотии ящура озаботиться…» – читав писар щось мудре, а громада слухала.

– Розшелепали? – гукнув Копаниця. – Хвороба, дак щоб береглись!

– Яка ж хвороба, коли про ящірок? – питався хтось серед людей.

– Дак ото ж і звелено, щоб не їла скотина ящірок, а то буде така хвороба, пизотія називається, – розказував хтось мудріший.

– Та де ж це видано, щоб скотина ящірки їла? Таке вигадають! – сказав якийсь дід, махнувши рукою.

– Ат! Які там ящірки? – не згоджувався один дядько. – Хіба не чуєш? Про ящура, а не про ящірок написано. Щоб дівчата й парубки не гуляли повесні в ящура, а то на скотину моровиця буде.

– Пху, чорт батька зна що! І за дідів, і за прадідів наших гуляли в ящура, та й не було нічого скотині, а тепер маєш: уже й того не можна! Що ж це за напасть така? – сердилися люди.

– Не розсуждай! Коли пишуть, спольняй, і більше нічого! – гримнув старшина. – Продольжайте, Семене Семеновичу!

– «Предписание господина станового пристава первого стана от 15-го мая сего года за № 2734 о немочении конопли в реке… под угрозою штрафа в два рубля, для чего копать бассейн, собрав на этот предмет по двадцять коп. с двора».

– Чуєте? Щоб конопель не мочили в річці, а то штрапу два карбованці!

– Та де ж ми будемо мочити? Оце лихо! Хіба ж нам без конопель жити? – почулися голоси.

– Не вигадувать! – гукнув старшина. – Сказано не мочить, дак не мочить! Спольняй, і більш нічого! Як зберете по двадцять копійок з двора, то тоді волость дозволить мочить, де хочеш.

– А що там іще сказано копати? – допитувався хтось.

– Нічого не копати: знеси на волость по двадцять копійок з двора та й мочи, де хоч, а не принесеш – штрап і в холодну! – відказав Копаниця. – Продольжайте, Семене Семеновичу!

Семен Семенович іще чимало «продольжал», вичитуючи і про те, щоб заплатити земству гроші за пожарку, і про те, що «розіськуються беглі рештанти», і про всячину іншу, але всі слухали це мало, більше пускаючи крізь уха, бо добре знали, що не про це їх сюди покликано. Врешті, як уже все попрочитувано. Копаниця спитав писаря:

– А що, Семене Семеновичу, більше нема ділов?

– Нема, усе.

– Ну, дак і додому можна… А втім, стривайте! – припинив він громаду, мов тільки тепер ізгадавши те, що хотів казати. – Ще одно невеличке діло є… От ви знаєте, що у нас є пересельські наділи… Ми за їх громадою платимо поземельне і всі відбутки відбуваємо, а за що? Бог його святий знає! Чи не краще було б нам узяти та продати?..

– Продати! продати! – зарепетували з усієї сили Денисові прихильники, але зарепетували занадто рано, бо Копаниця зараз же гримнув на них:

– Цитьте ви! Дайте сказати!.. Бачите: якби найшовся добрий чоловік та продати йому, то був би нам бариш, а тепер маємо саму втрату. Ми б на ті гроші могли що добре зробити. Як ви про це думаєте, люди добрі?

– А яку ж. ми маємо втрату, – задзвенів із громади Зіньків голос, – коли ми тую землю наймаємо і тими грішми і всі оплатки відбуваємо, ще й зостається?

– Хто це говорить? – зикнув Копаниця.

– Я! – промовив Зінько, виступаючи з громади.

– І я! – виступив за їм Карпо.

– Та й я! І я! – озвалися один по одному Васюта, Грицько, Дмитро, Михайло, Савка і ще кілька голосів із стовпища.

– «І я! І я!» – перекривив старшина. – Роз'якались як! А ви ж по чому знаєте, що ще й зостається? А може ж, іще й не стає?

– А по тому, що Денис платить за десятину більше, ніж із тієї десятини оплатків іде, – сказав твердо Зінько. – Хіба не так! Хіба цього не записано в книгах? Коли не записано, дак треба довідатися, куди ті гроші йдуть.

Старшина побачив, що наскочив на слизьке, і зараз звернув убік:

– Гроші всі цілі і записуються куди треба, – ти мені того не розказуй! Як ти можеш казать, що гроші кудись діваються? Мені вся громада вірить, мені все начальство вірить, а ти мені смієш казать, що в мене гроші пропадають! Та я тебе зараз у холодну закину!

– Стривайте-бо, не так швидко закидайте! – відказав спокійно Зінько. – Я не казав, що у вас гроші пропадають, а це ви сказали, що не стає грошей на оплатки, дак я й хочу знати – куди ж вони йдуть?

– Я кажу тільки, – перепинив йому старшина, – що вигодніше громаді ту землю продати та мати з грошей процент.

– Вигодніше! Вигодніше! – зарепетували Денисові прихильники. – Продати!.. Аби чоловік добрий знайшовся!..

– Та є такий чоловік, – гукнув старшина. – Он Денис Пилипович, мабуть, купив би.

– Гаразд!.. От і добре!.. Продати Денисові Пилиповичу!.. Продати!..

– Не продавати! – гукали з другого боку. – Не хочемо!.. У нас скільки безземельних!.. Краще їм частками роздати… Не хочемо й наймати більше Денисові, не то продавати!..

Зчинився такий галас, крик, що мало що можна було й розібрати. Справа була вельми важна й пекуча, і через те всі були дуже роздратовані. Говорили всі враз, то до гурту гукаючи, то двоє-троє сперечаючись проміж себе. Денис тим часом опинився вже на рундуці біля старшини. Там уже стояли і Остап, і Рябченко з Сучком, і все інше їх товариство. Вони говорили до старшини та до тих людей, що поблизу їх стояли. Карпо, Васюта, Грицько ходили поміж людьми, підбурюючи їх, щоб не продавати. Зінько тим часом протиснувся до рундука й помалу, серед натовпу, зіходив на східці.

– А годі вже вам галасувати! – гукнув старшина. – Слухайте, що скаже Денис Пилипович!

– Цитьте! Цитьте! Слухайте! – почали люди спиняти самі себе, але інші кричали навпаки:

– Не хочемо його й слухати! Не треба!.. Так позмагалися ще якийсь час, аж поки таки все втихомирилось. Денис викашлявся й почав:

– Господа хазяїни! Я не набиваюсь із своїми грішми. Це як ви собі хочете: хочете – продавайте, хочете – ні. Я ту земельку купив би, а не схочете продати – я за свої гроші й іншу знайду. Гроші така штука, що за їх скрізь, чого хочеш, знайдеш. Я тільки через те й купую, що думаю собі: однак мені купувати, а як у громади куплю, то це ж я їй поміч дам. От що! Ціну мою ви знаєте за десятину – ціна добра, – і гроші зараз же приставлю в волость. Отож як знаєте.

Тільки він договорив своє, іще ніхто не встиг нічого й сказати на те, коли це несподівано перед громадою, заступивши Дениса, став Зінько і озвався голосно:

– Люди добрі, панове громадо!

– А цей чого тут? – скрикнув старшина. – Геть ізвідси!

– Денис казав, казатиму й я!.. – відповів Зінько. – Чого ж це так, що йому можна, а мені – ні? Вільно кожному.

– Денис землю купує, а ти що?

– А звідкіля ж ви знаєте, що я не хочу її купити? Може ж, і я купуватиму! Я такий хазяїн, як і Денис, – одказав Зінько, не повертаючись до старшини і не вступаючи із свого місця, а тоді знов озвався до громади: – Панове громадо! Коли я що не в лад скажу – простіть мене і навчіть, чим помилився, бо я ще чоловік молодий, треба мені розуму від старших учитися. Може б, я й промовчав, дак не можна ж і не сказати: як ідеш проз хату та бачиш, що вона займається, а хазяїн спить, то чи годиться ж не побігти та не збудити його? А наша громадська хата займається!

Всі слухали уважно, цікаві, що буде далі. Тільки дехто пошепки питав у сусіди, штовхнувши його ліктем:

– Про яку це він хату говоре? Де займається?

– Слухай уже! – відказував сусіда.

– З іскорки малої починаються пожарі, – казав далі Зінько, – а тоді вже стає полум'я. От і в нас така іскорка прокинулась. Щороку народу більшає, а землі – ні. Тепер на душу припадає вдвоє менше землі, ніж було спершу. У нас і тепер безземельні зараз би порозбирали ту землю, а ви її продаєте одному. Чи то ж по правді? Продайте чи дайте по десятині, по дві тому, в кого землі мало або й зовсім нема, а не збагачуйте того, хто й так багатий. Чи громаді буде добро з того, що один буде дуже багатий, а другий дуже бідний? Тоді громаді добре, як усі в достатках.

– Правда! Правда! – озвалися навкруги голоси. – Наче в око вліпив!

А Зінько, насмілений хвалою, казав палко далі:

– Кажуть, громада – великий чоловік. Треба ж, щоб у великого чоловіка й сила велика була, а то він буде малий. Хай же він не збувається своєї сили. Наша сила – земля. Коли вона буде в громади – буде й сила; коли ж громада її віддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу вбільшить. Тоді великим чоловіком буде не громада, а хтось інший, а громада буде в його попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем – хай продає землю, хай підпалює громадську хату! Оце й усе!

Зінько зійшов із східців у стовпище. Громада мовчала, на хвилину притихши. Всіх уразили Зінькові слова. Помалу почав озиватися то той, то цей:

– А що ж, хіба й не правда?.. Вони на нас скоро верхи їздитимуть!.. Не можна їм попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!..

Озивалося все більше й більше. Вся громада вже гула, як бджоли в улику. Тим, хто за горілку згоджувався стати за Дениса, тепер сором було згадувати про це. Та й хто сидів у неволі в Дениса чи в його полигачів, забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумів, що він тут має силу, і любо йому було це почувати. Денисові полигачі мовчали, а голосно озивалися прихильники громадські. Зінько й товариші ходили проміж людьми і додавали їм ще до того, що вже було казано.

– А цитьте ви! Слухать! – зикнув з усії сили старшина.

Громада вщухла, дослухаючися, що він іще скаже. Але загомонів не він, а Денис:

– Коли не хоче громада продавати, то я за свої гроші й деінде знайду, – плакати не буду. Тільки вже як громада до мене, так і я до громади. Нехай уже тепер ніхто не ходить до мене по землю, та й тим не буду далі ждати, хто мені гроші винен. От що!

Проказавши це, відійшов назад і сів на рундуці на ослінчику. За ним виступив Рябченко:

– І по-моєму, громада не по правді робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слідком за їм: землі нікому не дам і з позичками царамониться не буду.

– Та вже й я не інак робитиму, – озвався Остап, а за ним і Денисів тесть Манойло, а за Манойлом – Сучок.

Всі ті похвалки падали на громаду, як довбня волові на голову. Голова запаморочувалась.

– От так, як зараз казано, – так і я робитиму з вами! – гукнув Копаниця. – Чули?

А вони це так добре чули, що відразу не знать де й поділася вся та смілість, той громадський запал, що тільки оце зараз охопив їх. Стояли похнюпившись, і кожен думав про те, скільки він винен Денисові чи кому з його полигачів, де він візьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого він братиме восени землю, куди віддасть на пашу товар…

– Чули? – гукав Копаниця. – Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисові Пилиповичу Сивашеві землю – зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче – виходь ліворуч за колодки.

Зінько, Карпо, Васюта, Грицько та ще чоловік десять, а серед них Дмитро, Михайло та Савка, перейшли ліворуч. Всі інші, величезна більшість, стояли мовчки, похнюпившись.

– Люди добрі! – скрикнув до них Зінько. – Та що ж це ви робите? Ви ж самі себе продаєте!

– Мальчать! – крикнув старшина. – Що ти мені тут бунт заводиш? Я тебе в холодну закину! Я тебе в стан одішлю!

– Годі! – відказав Зінько. – Що це ви так з холодною розносилися, що все мене закидаєте? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам, що ви такі боязкі! Невже ж ніде нема правди на світі, тільки в багацькій кишені?

– Десятники! Беріть його в холодну! – репетував старшина.

Десятники нехотя підійшли до Зінька.

– Братики, – промовив до їх Васюта, – не будьте свиняками! Бо щоб я здох, коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцією штучкою! – І він підняв свого здоровенного кулака.

Десятники стали, не знаючи, що їм робити. Але й старшина, бачачи, що вже починається щось непевне, облишив Зінька, мов забувши за нього, і гукнув на писаря:

– Семене Семеновичу! Пишіть приговор о продажі обчеської землі Денису Пилиповичу Сивашу!

– Ще вчора написав! – одказав писар.

– Одбирать руки! – звелів старшина. Двоє письменних пішло у стовпище відбирати в неписьменних руки. Звичайно підписувались за їх і без цього, але що тепер було таке карлючкувате діло, то старшина звелів зробити й це. Двоє людей штовхалося серед стовпища, а стовпище стояло похнюплене, понуре…

Зінько мовчав, не знаючи вже, що діяти, бачачи добре, що тут уже ніщо не поможе. І враз мов полум'ям обняло йому голову, і він, сам не знаючи, нащо це робить, кинувся до Дениса і, стискаючи кулаки, скрикнув:

– Дерилюде! Всіх проглинути хочеш? А бодай би ти подавився на цьому місці!..

Ще одна мить, і Зінько вдарив би Дениса, збив би його додолу, під ноги… Але Денис, ізроду не бачивши Зінька такого роздратованого, злякався й скрикнув:

– Господин старшина! Я протестуюсь… Він мене вб'є!..

Це перелякане обличчя, цей повний страху голос одразу спинив Зінька. Він спустив руки.

– А, так! – скрикнув старшина. – Десятники! Роти пороззявляли, стоять, як стовпці… Беріть його!..

Але поки десятники наблизились, Карпо взяв Зінька за руку і вивів його з громади.

– Ходім, брате! Нема вже чого нам тут робити!.. Вони пішли.

– Ну й падлюки! – лаяв громаду Васюта. – От свиняча порода!

– Вивішав би всіх! – похмуро й прикро сказав Карпо.

– Таку землю, таку гарну землю та й віддати! – бідкався Грицько.

– А ми ще клопочемось за їх, за громаду! – казав Карпо. – Та наплювать на цю громаду, – вона доброго слова не варта.

Зінько нічого не сказав, тільки важко дихав, стискаючи зуби.

– Усі в їх у руках, як риба в волоці в матні, от що! – казав Грицько. – Схоче – випустить, а схоче – в юшці з'їсть.

– Були там такі, що й не в матні, та й ті в свинячий слід побігли, – відказав Васюта.

– Праведний чоловік ніякого лиха не злякається, а злочестивий і без лиха лихо діє, – правив своє Карпо. – Чого ж ми будемо за їх клопотатися, турбації собі завдавати? Не дурно сказано, що покиньте мертвих свої мерці ховати, – отак і це.

– Ат, облиш-бо, Карпе! – відказав гірко Зінько. – Неправду ти кажеш, та нехай іншим разом, а то тепер…

Він не доказав, що йому було тепер так тяжко й гірко, що не хотілось і розмовляти.

Похмурий вернувся він додому, і Гаїнка не могла його звеселити ніяким своїм примилянням та щебетанням.

Довго не спав тієї ночі Зінько за думками. Не раз та й не двічі доводилось йому нещасливо ставати в громаді проти тих людей, що й сьогодні, але ніколи не було йому це так тяжко, як цього разу. І не через те тільки, що саме діло було не маленьке, задля громади важне. Ні, дедалі все дужче й дужче опановувала Зінька одна думка й не давала йому спокою: думка завести в громаді такий лад, щоб по правді все робилось, хотілось бачити свою громаду в усіх справах розумною, правдивою та дружною. Тоді б усім було добре, всі щасливо та гарно жили б. Багато вже думав Зінько про те, яким робом це зробити, та не міг ні до чого путящого додуматися, до такого, щоб одразу воно взяло та й повернуло всіх людей на кращий шлях. Додумався тільки до того, що йому самому треба завсігди робити так, як він хотів би, щоб усі робили, та й інших нахиляти до того. Та цього ж, мабуть, мало. Бо от же й він, і товариші його того додержували, а нічого сьогодні не вдіяли…

А якби він із своїм товариством цього разу подужав у громаді, то це великого важило б! Тоді б сміливіше було б усім стояти проти тих, хто хотів сідати на шию. А тепер буде гірше, дуже гірше!.. І надія на те, що в громаді покращає, поладнішає, відсувалася ще далі.

Та все ж Зінько не хотів зрікатися тієї надії, не хотів покидати того, чим повна була вся його душа. Повинна таки правда подужати кривду! Хоч не скоро, а подужає, – це Зінько добре знає. І як знає, так і робитиме, – якось уже воно буде…

А там, далеко, на майдані, галасував народ, і той галас долинав і до Зінька. То громада пила Денисову горілку. П'яніючи, галасуючи, точачись і лаючись, вона забувала про те, що сама себе віддавала в попихачі кожному, хто хотів нею попихати…