Текст книги "Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

Мене запитали, хто я, португальською, іспанською і французькою, але жодної з цих мов я не знав. Нарешті один матрос, шотландець, заговорив зі мною по-англійськи, і я пояснив йому, що я – англієць і втік від маврів з Салеха, де мене утримували в неволі. Тоді мене й мого супутника запросили на корабель і прийняли досить люб'язно з усім нашим добром.

Легко собі уявити, якою невимовною радістю наповнило мене усвідомлення свободи після того тяжкого і майже безнадійного становища, в якому я перебував. Я негайно запропонував все своє майно капітану у винагороду за визволення, але він шляхетно відмовився, сказавши, що нічого з мене не візьме і що всі мої речі будуть повернуті мені в цілості, щойно ми прийдемо до Бразилії. «Я врятував вам життя, – додав він, – бо й сам радів би, якби був у вашому становищі. А це завжди може трапитися. Крім того, ми завеземо вас до Бразилії, а від вашої батьківщини це дуже далеко, і ви помрете там з голоду, якщо я заберу ваше майно. Для чого ж тоді мені було вас рятувати? Ні, ні, сеньйоре інглезе (тобто англійцю), я довезу вас безкоштовно до Бразилії, а ваші речі дадуть вам можливість пожити там і оплатити ваш проїзд на батьківщину».

Капітан виявився шляхетним не тільки на словах, але й чітко виконав свою обіцянку. Він розпорядився, щоб ніхто з матросів не смів торкатися до мого майна, потім склав його детальний опис і взяв все це під свій нагляд, а опис передав мені, щоб потім, після прибуття до Бразилії, я міг отримати за ним кожну річ, аж до трьох глиняних ковшиків.

Що стосується мого баркаса, то капітан, бачачи, що він дуже хороший, сказав, що охоче купить його у мене для свого корабля, і запитав, скільки я хочу отримати за нього. На це я відповів, що він повівся зі мною так шляхетно, що я в жодному разі не стану призначати ціну за свій човен, а цілком надам цю можливість йому. Тоді він сказав, що видасть мені письмове зобов'язання сплатити за нього вісімдесят піастрів у Бразилії, але якщо після приїзду туди хтось запропонує мені більше, то й він дасть мені більше. Крім того, він запропонував мені шістдесят золотих за Ксурі. Мені дуже не хотілося брати ці гроші, і не тому, що я боявся віддати хлопчика капітану, а тому що мені було шкода продавати свободу бідолахи, який так віддано допомагав мені самому здобути її. Я виклав капітанові всі ці міркування, і він визнав їх справедливість, та порадив не відмовлятися від угоди, кажучи, що він видасть хлопчикові зобов'язання відпустити його на волю через десять років, якщо він прийме християнство. Це міняло справу. Оскільки сам Ксурі висловив бажання перейти до капітана, то я поступився йому.

Наш переїзд до Бразилії відбувся цілком успішно, і після двадцятидводенного плавання ми увійшли в бухту Тодос-лос-Сантос, або Всіх Святих. Отже, я ще раз позбувся найтяжкого становища, в яке тільки може потрапити людина, і тепер мені залишалося вирішити, що робити з собою.

Я ніколи не забуду шляхетного ставлення до мене капітана португальського корабля. Він нічого не взяв з мене за проїзд, чітко повернув мені всі мої речі і дав мені сорок дукатів за левову шкуру, двадцять за шкуру леопарда і взагалі купив все, що мені хотілося продати, у тому числі ящик з винами, дві рушниці і залишок воску (частина якого пішла у нас на свічки). Одним словом, я виручив двісті двадцять золотих і з цим капіталом зійшов на берег Бразилії.

Незабаром капітан ввів мене в будинок одного свого знайомого, такої ж доброї і чесної людини, як він сам. Це був власник ingenio, тобто цукрової плантації і цукрового заводу. Я прожив у нього досить тривалий час і завдяки цьому познайомився з культурою цукрового очерету і з цукровим виробництвом. Бачачи, як добре живеться плантаторам і як швидко вони багатіють, я вирішив клопотати про дозвіл оселитися тут остаточно й самому зайнятися цією справою. У той же час я намагався придумати якийсь спосіб витребувати з Лондона гроші, які зберігалися у мене там. Коли мені вдалося отримати бразильське підданство, я на всю готівку купив ділянку необробленої землі і став складати план своєї майбутньої плантації і садиби, виходячи з розмірів тієї грошової суми, яку я розраховував отримати з Лондона.

Був у мене сусід, португалець із Лісабона, за походженням англієць, на прізвище Уелз. Він перебував приблизно в таких же умовах, як і я. Я називаю його сусідом, бо його плантація прилягала до моєї. Ми були з ним у добрих приятельських стосунках. У мене, як і в нього, обіговий капітал був дуже невеликий; і перші два роки ми обидва ледве-ледве могли прогодуватися з наших плантацій. Та в міру того, як земля оброблялася, ми багатіли, так що на третій рік частина землі була у нас засаджена тютюном, і ми обробили великі ділянки під цукрову тростину до майбутнього року. Та ми обоє потребували робочих рук, і тут я чітко зрозумів, як необачно повівся, розлучившись з хлопчиком Ксурі.

Прикро, але розсудливістю я ніколи не вирізнявся, і не дивно, що я так погано розрахував і цього разу. Тепер мені не залишалося нічого більше, як продовжувати в тому ж дусі. Я нав'язав собі на шию справу, що не мала нічого спільного з моїми природними нахилами, прямо протилежну тому життю, про яке я мріяв, заради якого покинув батьківський дім і знехтував батьківськими порадами. Більше того, я сам дійшов до тієї золотої середини, до тієї вищої міри скромного існування, яку радив мені обрати мій батько і якої я міг би досягти з таким же успіхом, залишаючись на батьківщині і не стомлюючи себе поневіряннями по білому світі. Як часто тепер казав я собі, що міг би робити те ж саме і в Англії, живучи між друзями і не забираючись за п'ять тисяч миль від батьківщини, до чужоземців та дикунів, у дику країну, куди до мене ніколи не дійде навіть звісточка з тих частин земної кулі, де мене хоч трохи знають!

Ось які гіркі роздуми про долю заполонили мене в Бразилії. Крім мого сусіда-плантатора, з яким я зрідка бачився, мені ні з ким було перекинутися словом; всі роботи мені доводилося виконувати власноруч, і я, бувало, постійно твердив, що живу ніби на безлюдному острові, і скаржився, що навкруги немає жодної душі людської. Як справедливо покарала мене доля, коли згодом і справді закинула на безлюдний острів, і як корисно було б кожному з нас, порівнюючи своє теперішнє становище з іншим, ще гіршим, пам'ятати, що Провидіння в будь-яку мить може зробити обмін і показати нам на практиці, які ми були щасливі раніше! Та, повторюю, доля покарала мене справедливо, коли прирекла на те дійсно самотнє життя на безвідрадному острові, з яким я так несправедливо порівнював своє тодішнє життя, яке, якби у мене вистачило терпіння продовжувати розпочату справу, ймовірно, привело б мене до багатства й щастя…

Мої плани щодо цукрової плантації набули вже деякої визначеності до того часу, коли мій благодійник-капітан, що підібрав мене в морі, мав відплисти назад на батьківщину (його судно простояло в Бразилії близько трьох місяців, поки він забирав новий вантаж на зворотний шлях). І ось коли я розповів йому, що у мене залишився в Лондоні невеликий капітал, він дав мені наступну дружню і щиросердну пораду.

«Сеньйоре інглезе, – сказав він (він завжди мене так величав), – дайте мені формальне доручення і напишіть у Лондон тій особі, у якої зберігаються ваші гроші. Напишіть, щоб для вас там закупили товарів (таких, які можна збути в тутешніх краях) і переслали б їх у Лісабон за адресою, яку я вам вкажу; а я, якщо Бог дасть, повернуся і доставлю вам їх в цілості. Та оскільки справи людські схильні до мінливості й біди, то на вашому місці я взяв би на перший раз тільки сто фунтів стерлінгів, тобто половину вашого капіталу. Ризикніть спочатку тільки цим. Якщо ці гроші повернуться до вас з прибутком, ви можете таким же чином пустити в обіг й інший капітал, а якщо пропадуть, то у вас, принаймні, залишиться хоч щось у запасі».

Порада була такою хорошою і такою дружньою, що кращої, здавалося мені, не можна й придумати, і мені залишилося тільки прислухатися до неї. Тому я, не вагаючись, віддав капітану доручення, як він того бажав, і приготував листа вдові англійського капітана, якій колись віддав на збереження свої гроші.

Я докладно описав їй всі свої пригоди: розповів, як потрапив у неволю, як втік, як зустрів у морі португальський корабель і як по-людськи обійшовся зі мною капітан. На завершення я описав їй теперішнє своє становище і дав необхідні вказівки щодо закупівлі для мене товарів. Мій друг-капітан негайно після прибуття свого в Лісабон через англійських купців переслав до Лондона одному тамтешньому купцеві замовлення на товари, долучивши до нього найдокладніший опис моїх поневірянь. Лондонський купець негайно передав обидва листи вдові англійського капітана, і вона не тільки видала йому необхідну суму, але й надіслала від себе португальському капітанові досить кругленьку суму у вигляді подарунка за його гуманне й співчутливе ставлення до мене.

Закупивши на всі мої сто фунтів англійських товарів, за вказівками мого приятеля-капітана, лондонський купець переслав їх йому в Лісабон, а той успішно доставив мені в Бразилію. Серед іншого він вже з власного почину (бо я був настільки новачком у цій справі, що мені це навіть не спало на думку) привіз мені різне землеробське знаряддя, а також різне господарське начиння. Це були речі, необхідні для роботи на плантації, і всі вони дуже мені знадобилися.

Коли прибув мій вантаж, я не тямив себе від радості і вважав своє майбутнє відтепер забезпеченим. Мій добрий опікун-капітан, крім усього іншого, привіз мені робітника, якого найняв із зобов'язанням прослужити мені шість років. Для цієї мети він витратив власні п'ять фунтів стерлінгів, отримані в подарунок від моєї приятельки, вдови англійського капітана. Він навідріз відмовився від будь-якого відшкодування, і я умовив його тільки прийняти невеликий тюк тютюну, як плід мого власного господарства.

І це було не все. Оскільки весь вантаж моїх товарів складався з англійських мануфактурних виробів – полотна, байки, сукна, взагалі таких речей, що особливо цінувалися і були потрібні в цій країні, то я мав можливість розпродати його з великим прибутком; словом, коли все було розпродано, мій капітал збільшився вчетверо. Завдяки цьому я значно випередив свого бідного сусіда в обробітку плантації, бо першою моєю справою після розпродажу товарів було купити невільника-негра і найняти ще одного працівника-європейця, крім того, якого привіз мені капітан з Лісабона.

Але неправильне використання матеріальних благ часто є найвірнішим шляхом до найбільших негараздів. Так було й зі мною. Наступного року я продовжував обробляти свою плантацію з великим успіхом і зібрав на п'ятдесят тюків тютюну понад ту кількість, якою я поступився сусідам в обмін на предмети першої необхідності. Всі ці п'ятдесят тюків, вагою по сотні фунтів кожен, лежали у мене просушені, зовсім готові до приходу суден з Лісабона. Отже, справа моя розросталася; та в міру того, як я багатів, голова моя наповнювалася планами й проектами, абсолютно нездійсненними при тих коштах, які в мене були: коротше, це були того роду проекти, які нерідко розоряють найкращих ділків.

…Якби я залишився на тому терені, який сам же обрав, то, імовірно, дочекався б тих радощів життя, про які так переконливо говорив мені батько, як про незмінних супутників тихого, усамітненого існування та середнього суспільного становища. Але мене спіткала інша доля: як і раніше, мені судилося самому бути винуватцем усіх своїх нещасть. І ніби для того, щоб посилити мою провину й додати гіркоти в роздуми над своєю долею, роздуми, на які в моєму сумному майбутньому мені було відпущено занадто багато часу, всі мої невдачі були викликані виключно моєю пристрастю до поневірянь, якій я віддавався з безрозсудною завзятістю, тоді як переді мною відкривалася світла перспектива змістовного і щасливого життя, варто було мені тільки продовжувати розпочате, скористатися тими життєвими благами, які так щедро давало мені Провидіння, і виконувати свій обов'язок.

Як вже було зі мною одного разу, коли я втік із батьківського дому, так і тепер я не міг вдовольнитися сьогоденням. Я відмовився від надії досягти добробуту, можливо, багатства, працюючи на своїй плантації, – все тому, що мене охоплювало бажання збагатитися швидше, ніж дозволяли обставини. Таким чином, я кинув себе в найглибшу безодню лих, в яку, ймовірно, не потрапляла ще жодна людина і з якої навряд чи можна вийти живим і неушкодженим.

Переходжу тепер до подробиць цієї частини моїх поневірянь. Проживши в Бразилії майже чотири роки і значно покращивши свій добробут, я, цілком зрозуміло, не тільки вивчив місцеву мову, але й зав'язав знайомства із сусідами-плантаторами, а також з купцями із Сан-Сальвадора, найближчого до нас портового міста. Зустрічаючись з ними, я часто розповідав їм про свої дві поїздки до берегів Гвінеї, про те, як ведеться торгівля з тамтешніми неграми і як легко там за дрібницю – за якісь намиста, ножі, ножиці, сокири, скельця і подібне – придбати не тільки золотий пісок і слонову кістку, а й навіть велику кількість негрів-невільників для роботи в Бразилії.

Мої розповіді вони слухали дуже уважно, особливо, коли йшлося про купівлю негрів. У той час, слід зауважити, торгівля невільниками була дуже обмежена, і для неї вимагалося так зване assiento, тобто дозвіл від іспанського чи португальського короля; тому негри-невільники були рідкісні й надзвичайно дорогі.

Якось раз нас зібралася велика компанія: я і кілька моїх знайомих плантаторів і купців, і ми жваво розмовляли на цю тему. Наступного ранку троє з моїх співрозмовників заявилися до мене й оголосили, що, гарненько подумавши над тим, про що я їм розповів напередодні, вони прийшли до мене із таємною пропозицією. Потім, взявши з мене слово, що все, що я від них почую, залишиться між нами, вони сказали мені, що у всіх у них є, як і в мене, плантації, і що нічого вони так не потребують, як робочих рук. Тому вони хочуть спорядити корабель до Гвінеї по негрів. Та оскільки торгівля невільниками пов’язана з певними складнощами і їм неможливо буде відкрито продавати негрів після повернення до Бразилії, то вони думають обмежитися одним рейсом, привезти негрів таємно, а потім поділити їх між собою для своїх плантацій. Питання було в тому, чи погоджуся я вступити до них на судно як судновий прикажчик, тобто взяти на себе закупівлю негрів у Гвінеї. Вони запропонували мені однакову з іншими кількість негрів, причому мені не потрібно було вкладати в цю справу ні гроша.

Не можна заперечувати заманливості цієї пропозиції, якби вона була зроблена людині, яка не має власної плантації, що потребувала догляду, в яку вкладено значний капітал і яка з часом обіцяла приносити великий дохід. Але для мене, власника такої плантації, якому слід було тільки ще роки три-чотири продовжувати розпочате, витребувавши з Англії іншу частину своїх грошей – разом з цим маленьким додатковим капіталом мій статок досяг би трьох-чотирьох тисяч фунтів стерлінгів і продовжував би зростати – для мене думати про подібну подорож було найбільшим безглуздям.

Але мені на роду було написано стати винуватцем власної загибелі. Як раніше я був не в силах подолати свої нахили до мандрування, і добрі поради батька пропали марно, так і тепер я не міг встояти проти зробленої мені пропозиції. Словом, я відповів плантаторам, що з радістю поїду до Гвінеї, якщо в мою відсутність вони візьмуть на себе догляд за моїм майном і розпорядяться ним за моїми вказівками у випадку, якщо я не повернуся. Вони урочисто пообіцяли мені це, скріпивши наш договір письмовим зобов'язанням; я ж, зі свого боку, зробив формальний заповіт на випадок своєї смерті: плантацію та рухоме майно я заповідав португальському капітанові, який врятував мені життя, але із застереженням, щоб він узяв собі тільки половину моєї рухомості, а решту відіслав до Англії.

Словом, я вжив усіх заходів для збереження рухомого майна й підтримки порядку на своїй плантації. Якби я проявив хоч невелику частину настільки мудрої передбачливості в питанні про власну вигоду, склав настільки ж чітке судження про те, що я повинен і чого не повинен робити, я, напевно, ніколи б не кинув настільки вдало розпочатої й багатообіцяючої справи, не зневажив би настільки сприятливими видами на успіх і не вирушив би в море, з яким нерозлучні небезпеки й ризик, не говорячи вже про те, що у мене були особливі причини очікувати від майбутньої подорожі різних бід.

Але мене квапили, і я швидше сліпо корився навіюванням своєї фантазії, ніж голосу розуму. Отже, корабель був споряджений, навантажений відповідним товаром, і все влаштовано за взаємною згодою учасників експедиції. У недобру годину, 1 вересня 1659 року, я ступив на корабель. Це був той самий день, в який вісім років тому я втік від батька й матері в Гулль, – той день, коли я повстав проти батьківської влади і так нерозумно розпорядився своєю долею.

Наше судно було місткістю близько ста двадцяти тонн: на ньому було шість гармат і чотирнадцять осіб екіпажу, не рахуючи капітана, юнги й мене. Важкого вантажу у нас не було, і весь він складався з різних дрібниць, які зазвичай використовують для обмінної торгівлі з неграми: ножиць, ножів, сокир, дзеркалець, скелець, раковин, намиста й подібної дешевизни.

Як уже сказано, я сів на корабель 1 вересня, і в той же день ми знялися з якоря. Спочатку ми попрямували на північ уздовж берегів Бразилії, розраховуючи завернути до африканського материка, коли дійдемо до десятого чи дванадцятого градуса північної широти, такий у ті часи був звичайний курс суден. Весь час, поки ми трималися наших берегів, до самого мису Св. Августина, стояла чудова погода, було лише надто спекотно. Від мису Св. Августина ми повернули у відкрите море і незабаром втратили землю з поля зору. Ми тримали курс приблизно на острів Фернандо-де-Норонха, тобто на північний схід. Острів Фернандо залишився у нас по праву руку. Після дванадцятиденного плавання ми перетнули екватор і знаходилися, за останніми спостереженнями, під 7°22′ північної широти, коли на нас несподівано налетів жорстокий шквал. Це був справжній ураган. Він почався з південного сходу, потім повернув у протилежний бік і нарешті подув з північного сходу з такою жахливою силою, що протягом дванадцяти днів ми могли тільки носитися за вітром і, віддавшись на волю долі, плисти, куди нас гнала лють стихій. Годі й казати, що всі ці дванадцять днів я щогодини очікував смерті, та й ніхто на кораблі не сподівався залишитися живим.

Та наші біди не обмежилися страхом бурі: один з наших матросів помер від тропічної лихоманки, а двох – матроса і юнгу – змило з палуби. На дванадцятий день шторм почав стихати, і капітан зробив по можливості точне обчислення. Виявилося, що ми знаходимося приблизно під одинадцятим градусом північної широти, але нас віднесло на двадцять два градуси на захід від мису Св. Августина. Ми були тепер недалеко від берегів Гвіани або північної частини Бразилії, за річкою Амазонкою, і ближче до річки Оріноко, більш відомої у тих краях під назвою Великої ріки. Капітан запитав моєї поради, куди нам взяти курс. З огляду на те, що судно дало течу і навряд чи годилося для далекого плавання, він вважав, що найкраще повернути до берегів Бразилії.

Але я рішуче повстав проти цього. Зрештою, розглянувши карти берегів Америки, ми дійшли висновку, що до самих Карибських островів не зустрінемо жодної населеної країни, де можна було б отримати допомогу. Тому ми вирішили тримати курс на Барбадос, до якого, за нашими розрахунками, можна було дістатися за два тижні, оскільки нам довелося б трохи відхилитися від прямого шляху, щоб не потрапити в течію Мексиканської затоки. Про те ж, щоб іти до берегів Африки, не могло бути й мови: наше судно потребувало ремонту, а екіпаж – поповнення.

Зважаючи на вище викладене, ми змінили курс і стали тримати на північний захід. Ми розраховували дійти до якогось із островів, що належить Англії, й отримати там допомогу. Але доля розсудила інакше. Коли ми досягли 12°18′ північної широти, нас захопив другий шторм. Так само стрімко, як і першого разу, ми помчали на захід й опинилися далеко від торговельних шляхів, так що, якби навіть ми не загинули від люті хвиль, у нас все одно майже не було надії повернутися на батьківщину, і ми, найімовірніше, були б з'їдені дикунами.

Одного разу рано-вранці, коли ми бідували таким чином, – вітер все ще не вщухав – один з матросів викрикнув: «Земля!» Та не встигли ми вискочити з каюти в надії дізнатися, де знаходимося, як судно сіло на мілину. Тієї ж миті від раптової зупинки вода хлинула на палубу з такою силою, що ми вже вважали себе загиблими: стрімголов кинулися вниз у закриті приміщення, де й сховалися від бризк і піни.

Тому, хто не бував у подібному становищі, важко уявити, до якого відчаю ми дійшли. Ми не знали, де знаходимося, до якої землі нас прибило, острів це чи материк, населена земля чи ні. Оскільки буря продовжувала бушувати, хоч і з меншою силою, ми не сподівалися навіть, що наше судно протримається кілька хвилин, не розбившись на друзки; хіба тільки якимось дивом вітер раптом зміниться. Словом, ми сиділи, дивлячись один на одного і щохвилини чекаючи смерті, і кожен готувався до переходу в інший світ, бо в тутешньому світі нам уже нічого було робити. Єдиною нашою розрадою було те, що, всупереч всім очікуванням, судно все ще було ціле, і капітан сказав, що вітер починає стихати.

Та хоча нам здалося, що вітер трохи вщух, все ж корабель так ґрунтовно сів на мілину, що годі було й думати зрушити його з місця, і в цьому відчайдушному становищі нам залишалося тільки подбати про порятунок свого життя якою завгодно ціною. У нас було дві шлюпки; одна висіла за кормою, але під час шторму її розбило об кермо, а потім зірвало й потопило або віднесло в море. На неї нам нічого було розраховувати. Залишалася інша шлюпка, але як спустити її на воду? – це було велике питання. А між тим не можна було баритися: корабель міг щохвилини розколотися надвоє; дехто навіть казав, що він уже дав тріщину.

У цей критичний момент помічник капітана підійшов до шлюпки і з допомогою інших людей екіпажу перекинув її через борт; ми всі, одинадцять осіб, увійшли в шлюпку, відчалили і, доручивши себе милосердю Божому, віддалися на волю бурхливих хвиль; хоча шторм значно влігся, все-таки на берег набігали страшні вали, і море справедливо можна було назвати den vild Zee (дике море), – як висловлюються голландці.

Наше становище було воістину плачевним: ми чітко бачили, що шлюпка не витримає такого хвилювання і що ми неминуче потонемо. Йти на вітрилі ми не могли: у нас його не було, та й все одно воно б нам не допомогло. Ми гребли до берега з тягарем на серці, як люди, що йдуть на страту: всі добре знали, що тільки-но шлюпка підійде ближче до землі, її рознесе прибоєм на тисячу шматків. І, гнані вітром і течією, віддавши душу свою милосердю Божому, ми налягли на весла, власноруч наближаючи момент своєї загибелі.

Який був перед нами берег – скелястий чи піщаний, крутий чи пологий – ми не знали. Єдиною надією на порятунок була слабка можливість потрапити в якусь бухточку чи затоку, або гирло річки, де хвилювання було слабше і де ми могли б сховатися під берегом з невітряного боку. Але попереду не було видно нічого схожого на затоку, і чим ближче підходили ми до берега, тим страшнішою здавалася земля – страшнішою від самого моря.

Коли ми відійшли чи, вірніше, нас віднесло, за моїм розрахунком, милі на чотири від того місця, де застряг наш корабель, раптом величезний вал, завбільшки з гору, набіг з корми на нашу шлюпку, ніби намагаючись поховати нас у морській безодні. В одну мить він перекинув наш плавзасіб. Не встигли ми крикнути: «Боже!», як опинились під водою, далеко і від шлюпки, й один від одного.

Нічим не висловити сум'яття, що охопило мене, коли я занурився у воду. Я дуже добре плаваю, але не міг відразу виринути на поверхню і ледь не задихнувся. Лише коли хвиля, що підхопила мене, пронісши на неабияку відстань у напрямку до берега, розбилася і відійшла назад, залишивши мене на суші майже напівмертвим від води, якої я наковтався, я перевів трохи подих й оговтався. У мене вистачило самовладання настільки, що, побачивши себе ближче до землі, ніж я очікував, я підвівся на ноги і прожогом кинувся бігти в надії досягти землі перш, ніж нахлине й підхопить мене інша хвиля, але скоро побачив, що мені від неї не втекти; море йшло горою і наздоганяло, як розлючений ворог, боротися з яким у мене не було ні сили, ні засобів. Мені залишалося тільки, затримавши подих, виринути на гребінь хвилі і плисти до берега, наскільки вистачить сил. Головною моєю турботою було впоратися, по можливості, з новою хвилею так, щоб, піднісши мене ще ближче до берега, вона не прихопила мене із собою у зворотному русі до моря.

Хвиля, що набігла, поховала мене футів на двадцять-тридцять під водою. Я відчував, як мене підхопило і з неймовірною силою і швидкістю довго несло до берега. Я затримав подих і поплив за течією, щосили допомагаючи їй. Я вже майже задихався, як раптом відчув, що піднімаюся наверх; незабаром я з полегкістю відчув, що мої руки й голова опинилися над водою, і хоча я міг протриматися на поверхні не більше двох секунд, проте встиг перевести дух, і це додало мені сили й мужності. Мене знову захлеснуло, та цього разу я пробув під водою не так довго. Коли хвиля розбилася і пішла назад, я не дав їй захопити себе і скоро відчув під ногами дно. Я простояв кілька секунд, щоб віддихатися, і, зібравши залишок сил, знову прожогом кинувся до берега.

Але й тепер я ще не уникнув люті моря: ще два рази воно мене виганяло, два рази підхоплювало хвилею і несло все далі й далі, оскільки в цьому місці берег був дуже пологий.

Останній вал ледь не виявився для мене фатальним: підхопивши мене, він виніс чи, вірніше, кинув мене на скелю з такою силою, що я зомлів і став абсолютно безпорадним: удар у бік і в груди зовсім відбив у мене подих, і коли б море знову підхопило мене, я б неминуче захлинувся. Але я прийшов до тями якраз вчасно: побачивши, що зараз мене знову накриє хвилею, я міцно вчепився за виступ скелі і, затримавши подих, вирішив перечекати, поки хвиля не спаде. Оскільки ближче до землі хвилі були вже не настільки високі, то я протримався до її відходу. Потім я знову кинувся бігти й опинився настільки близько до берега, що наступна хвиля хоч і перекотилася через мене, але вже не могла поглинути мене й понести назад у море. Пробігши ще трохи, я, на велику радість, відчув себе на суші, видерся на прибережні скелі й опустився на траву. Тут я був у безпеці: море не могло дістати до мене.

Опинившись на землі цілим і неушкодженим, я підвів очі до неба, подякував Богові за порятунок мого життя, на яке лише кілька хвилин тому у мене майже не було надії. Думаю, що нема таких слів, якими можна було б зобразити з достатньою яскравістю захват душі людської, що повстала, так би мовити, з могили, і я нітрохи не дивуюся тому, що, коли злочинцеві, вже з петлею на шиї, в ту саму мить, як його мали підняти на шибеницю, оголошують помилування – я не дивуюся, повторюю, що при цьому завжди присутній і лікар, щоб пустити йому кров, інакше несподівана радість може занадто сильно потрясти помилуваного й зупинити биття його серця.

Раптова радість, як і скорбота, позбавляє розуму.

Я ходив по березі, здіймав руки до неба і робив тисячі інших жестів і рухів, яких тепер не можу вже описати. Все моє єство було, якщо можна так висловитися, поглинуте думками про спасіння. Я думав про своїх товаришів, які всі до єдиного потонули, і про те, що, крім мене, не врятувалася жодна душа; принаймні, нікого з них я більше не бачив; від них і сліду не залишилося, крім трьох капелюхів, одного кашкета да двох непарних черевиків, викинутих морем.

Поглянувши в той бік, де стояв на мілині наш корабель, я ледве міг розглянути його за високим прибоєм, – так він був далеко, і я сказав собі: «Боже! Яким дивом міг я дістатись до берега?»

Утішений цими думками про благополучне позбавлення від смертельної небезпеки, я став оглядатися довкола, щоб дізнатися, куди я потрапив і що мені насамперед робити. Мій радісний настрій раптом зник: я зрозумів, що хоч я і врятований, але не позбавлений подальших жахів і бід. На мені не залишилося сухої нитки, переодягнутися не було в що; мені нічого було їсти, у мене не було навіть води, щоб підкріпити свої сили, а в майбутньому мені належало або померти голодною смертю, або бути розтерзаним хижими звірами. Та найжахливіше – у мене не було зброї, тому я не міг ні полювати на дичину для свого прожитку, ні оборонятися від хижаків, яким заманулося б напасти на мене. У мене взагалі не було нічого, крім ножа, люльки й коробочки з тютюном. Це були всі мої пожитки. Від роздумів мене охопив такий відчай, що я довго, як божевільний, бігав по березі. Коли настала ніч, я із завмиранням серця запитував себе, що чекає мене, якщо тут водяться хижі звірі: адже вони завжди виходять на полювання вночі.

Єдине, що я зміг тоді придумати, це піднятися на товсте гіллясте дерево, схоже на ялину, але з колючками, що росло поблизу, і просидіти на ньому цілу ніч, а коли настане ранок, вирішити, якою смертю краще померти, бо я не бачив можливості жити в цьому місці. Я пройшов з чверть милі вглиб країни подивитися, чи не знайду прісної води, і, на щастя, знайшов струмочок. Напившись і поклавши до рота трохи тютюну, щоб заглушити голод, я повернувся до дерева, виліз на нього і постарався влаштуватися таким чином, щоб не звалитися, якщо засну. Потім я вирізав для самозахисту коротеньку палицю, на зразок кийка, всівся на своєму сідалищі зручніше і від надзвичайної втоми міцно заснув. Я спав так солодко, як, гадаю, небагатьом спалося б на моєму місці, і ніколи ще не прокидався зі сну таким свіжим і бадьорим.

Коли я прокинувся, було зовсім світло: погода прояснилася, вітер стих і море більше не вирувало, не здіймалися хвилі. Але мене вкрай вразило те, що корабель опинився на іншому місці, майже біля тієї самої скелі, об яку мене так сильно вдарило хвилею: очевидно, за ніч його підняло з мілини припливом і пригнало сюди. Тепер він стояв не далі, як за милю від того місця, де я провів ніч, й оскільки тримався він майже прямо, то я вирішив побувати на ньому, щоб запастися їжею та іншими необхідними речами.

Покинувши свій притулок і спустившись з дерева, я ще раз озирнувся навколо, і перше, що я побачив, була наша шлюпка, що лежала милі за дві праворуч, на березі, куди її, очевидно, викинуло морем. Я пішов, було, в тому напрямку, думаючи дійти до неї, але виявилося, що в берег глибоко вросла затока, шириною з півмилі, і перекривала шлях. Тоді я повернув назад, бо мені було важливіше потрапити мерщій на корабель, де я сподівався знайти щось для підтримки свого існування.