Текст книги "Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

Після полудня хвилювання на морі зовсім вляглося, і відплив був такий низький, що мені вдалося сушею підійти до корабля на чверть милі. Тут я знову відчув приступ глибокого горя, бо зрозумів, що якби ми залишилися на кораблі, то всі були б живі: перечекавши шторм, ми б успішно перебралися на берег, і я не був би, як тепер, нещасним створінням, абсолютно позбавленим людського товариства. При цій думці сльози виступили у мене на очах, але сльозами горю не зарадиш, і я вирішив дістатися все ж до корабля. Роздягнувшись (бо день був нестерпно спекотний), я увійшов у воду. Але коли підплив до корабля, виникло нове утруднення: як на нього піднятися? Він стояв на мілкому місці, весь виступав з води, і вчепитися не було за що. Два рази я обплив навколо нього і за другим разом помітив мотузку (дивуюся, що вона відразу не кинулася мені в очі). Вона висіла так низько над водою, що мені, хоч і з великими труднощами, вдалося спіймати її кінець і піднятися по ній на бак корабля. Судно дало течу, і я знайшов у трюмі багато води; однак, воно так загрузло кілем у піщаній або, радше, мулистій мілині, що корма була піднята, а ніс майже торкався води. Таким чином, вся кормова частина залишалася вільною від води і все, що там було складено, ще не підмокло. Я відразу виявив це, оскільки, ясна річ, мені насамперед хотілося дізнатися, що з речей було зіпсовано і що вціліло. Виявилося, по-перше, що весь запас провізії був абсолютно сухий, а оскільки мені дошкуляв голод, то я подався до комори, набив кишені сухарями і їв їх на ходу, щоб не витрачати часу. У кают-компанії я знайшов пляшку рому і сьорбнув з неї кілька хороших ковтків, бо дуже потребував підкріплення сил для майбутньої роботи.

Насамперед мені потрібен був човен, щоб перевезти на берег ті речі, які, на мій погляд, могли мені знадобитися. Однак, марно було сидіти склавши руки, і мріяти про те, чого не можна було отримати. Нужда витончує винахідливість, і я жваво взявся за справу. На кораблі були запасні щогли, стеньги і реї. З них я вирішив збудувати пліт. Вибравши кілька легших колод, я перекинув їх за борт, прив'язавши попередньо кожну мотузкою, щоб їх не забрало. Потім я спустився з корабля, притягнув до себе чотири колоди, міцно зв'язав їх між собою по обох кінцях, скріпивши ще зверху двома чи трьома коротенькими дошками, покладеними навхрест. Мій пліт чудово витримував вагу мого тіла, але для великого вантажу був занадто легкий. Тоді я знову взявся за справу і за допомогою пилки нашого корабельного тесляра розпиляв запасну щоглу на три шматки, які й приладнав до свого плоту. Ця робота коштувала мені неймовірних зусиль, але бажання запастися по можливості всім необхідним для життя підтримувало мене, і я зробив те, на що, за інших обставин, у мене не вистачило б сил.

Тепер мій пліт був досить міцний і міг витримати пристойну вагу. Першим ділом треба було навантажити його і вберегти майно від морського прибою. Над цим я роздумував недовго. Насамперед я поклав на пліт всі дошки, які знайшов на кораблі: на ці дошки я спустив три скрині, що належали нашим матросам, попередньо зламавши в них замки і спорожнивши їх. Потім, прикинувши в думці, що з речей могло б мені знадобитися найбільше, я відібрав ці речі і ними наповнив всі три скрині. В одну я склав їстівні запаси: рис, сухарі, три голівки голландського сиру, п'ять великих шматків в'яленої козлятини (служила нам головною м'ясною їжею) і залишки зерна, яке ми везли для птиці, що була на судні, і частина якого залишилася, бо птицю ми вже давно з'їли. Це був ячмінь, перемішаний з пшеницею; на велике моє розчарування, він виявився попсованим щурами. Я знайшов також кілька ящиків вина і п'ять чи шість галонів араку або рисової горілки, що належали нашому шкіперові. Всі ці ящики я поставив просто на пліт, бо в скринях вони б не помістилися, та й не було потреби їх ховати. Тим часом, поки я був зайнятий навантаженням, почався приплив, і, на превеликий мій жаль, я побачив, що мій камзол, сорочку і жилетку, залишені мною на березі, віднесло в море. Таким чином, у мене залишилися з одягу тільки панчохи й штани (полотняні й коротенькі, до колін), яких я не знімав. Це змусило мене подумати про те, щоб запастися одягом. На кораблі було досить всякої одежі, але я взяв поки тільки те, що було необхідно в дану мить: мене набагато більше спокушало дещо інше, насамперед робочі інструменти. Після довгих пошуків я знайшов ящик нашого тесляра, і це була для мене воістину дорогоцінна знахідка, якої я не віддав би в той час за цілий корабель із золотом. Я поставив на пліт цей ящик, як він був, навіть не заглянувши в нього, бо мені було приблизно відомо, які в ньому інструменти.

Тепер мені залишилося запастися зброєю та набоями. У кают-компанії я знайшов дві прекрасні мисливські рушниці і два пістолети, які й переправив на пліт разом з порохівницею, невеликим мішком з дробом і двома старими заржавілими шаблями. Я знав, що у нас були три барильця пороху, але не знав, де їх зберігав наш канонір. Однак, пошукавши гарненько, я знайшов їх всі три. Одне здавалося підмоклим, а два були зовсім сухі, і я перетягнув їх на пліт разом з рушницями та шаблями. Тепер мій пліт був достатньо навантажений, і я почав думати, як мені дістатися до берега без вітрила, без весел і без керма: адже досить було найслабшого вітру, щоб перекинути всю мою споруду.

Три обставини підбадьорювали мене: по-перше, повна відсутність хвилювання на морі; по-друге, приплив, який мав гнати мене до берега; по– третє, невеликий вітерець, що дув теж до берега і, отже, попутний. Таким чином, розшукавши два чи три зламаних весла від корабельної шлюпки, прихопивши ще дві пилки, сокиру і молоток (крім тих інструментів, що були в ящику), я пустився в море. З милю чи близько того мій пліт ішов відмінно; я помітив тільки, що його відносить від того місця, куди напередодні мене викинуло море. Це навело мене на думку, що там, мабуть, берегова течія і що, таким чином, я можу потрапити в якусь затоку чи річку, де мені буде зручно пристати з моїм вантажем.

Як я припускав, так і вийшло. Незабаром переді мною відкрилася маленька бухта, і мене швидко понесло до неї. Я кермував, як умів, намагаючись триматися середини течії. Але тут, будучи абсолютно не знайомим з фарватером цієї бухти, я мало вдруге не зазнав корабельної аварії, і якби це сталося, я, напевне, помер би з горя. Мій пліт несподівано наскочив краєм на мілину, й оскільки інший його край не мав точки опори, то він сильно накренився; ще трохи, і весь мій вантаж з'їхав би в цей бік і звалився б у воду. Я щосили вперся спиною і руками в скрині, намагаючись утримати їх на місці, але не міг зіштовхнути пліт, незважаючи на всі зусилля. З півгодини, не сміючи поворухнутися, простояв я у цій позі, доки прибула вода не підняла трохи опущений край плоту, а через деякий час вода піднялася ще вище, і пліт сам зійшов з мілини. Тоді я відштовхнувся веслом на середину фарватеру і, віддавшись течії, яка була тут дуже швидкою, увійшов нарешті в бухточку чи, вірніше, в гирло невеликої річки з високими берегами. Я став роздивлятися, відшукуючи, де б мені краще пристати: мені не хотілося дуже віддалятися від моря, бо я сподівався побачити на ньому якийсь корабель, і тому зважився триматися якомога ближче до берега.

Нарешті на правому березі я побачив малесеньку затоку, до якої і направив свій пліт. З великими труднощами провів я його поперек течії і увійшов до затоки, упершись у дно веслами. Але я знову ризикував вивалити весь свій вантаж: берег тут був настільки крутий, що якби тільки мій пліт наїхав на нього одним кінцем, то неминуче б нахилився до води іншим, і мої пожитки були б у небезпеці. Мені залишалося тільки вичікувати ще більшого підйому води. Вибравши зручне містечко, де берег закінчувався рівною площадкою, я підсунув туди пліт і, впираючись у дно веслом, тримав його, як на якорі; я розрахував, що приплив покриє всю площину водою. Так і сталося. Коли вода достатньо піднялася – мій пліт сидів у воді на цілий фут, – я заштовхнув пліт на площадку, укріпив його з двох боків за допомогою весел, встромивши їх у дно, й почав чекати відпливу. Таким чином, мій пліт з усім вантажем опинився на сухому березі.

Наступною моєю турботою було оглянути околиці й вибрати собі зручне містечко для житла, де б я міг скласти своє добро в безпеці від будь-яких випадковостей. Я все ще не знав, куди потрапив: на материк чи на острів, в населену чи в необжиту країну; не знав, чи загрожує мені небезпека від хижих звірів, чи ні. Приблизно за півмилі від мене виднівся пагорб, крутий і високий, який панував над низкою височин, що тяглася на північ. Озброївшись рушницею, пістолетом і порохівницею, я пішов у розвідку. Коли я піднявся на вершину пагорба (що коштувало мені чималих зусиль), мені стала зрозумілою моя гірка доля: я був на острові; навколо з усіх боків тяглося море, за яким ніде не видно було землі, якщо не враховувати кількох скель, що стирчали на віддалі, та двох маленьких островів, менших від мого, що «розляглися» миль за десять на захід.

Я зробив й інші відкриття: мій острів був абсолютно необробленим і, за всіма ознаками, навіть незаселеним. Можливо, на ньому й були хижі звірі, але поки я жодного не бачив. Зате водилося тут безліч пернатих, але не відомих мені порід, так що потім, коли мені траплялося вбити дичину, я ніколи не міг визначити з її вигляду, чи придатна вона в їжу, чи ні. Спускаючись з пагорба, я підстрелив велику птицю, яка сиділа на дереві на узліссі. Думаю, що це був перший постріл, який пролунав тут зі створення світу: не встиг я вистрілити, як над гаєм здійнялася хмара птахів; кожна з них кричала по-своєму, але жоден з цих криків не походив на крики відомих мені порід. Що стосується убитої мною птиці, то, на мій погляд, це був різновид нашого яструба: вона дуже нагадувала його забарвленням пір'я і формою дзьоба, лише кігті у неї були набагато коротші. Її м'ясо віддавало падалиною і було не придатним до споживання.

Вдовольнившись цими відкриттями, я повернувся до плоту і взявся перетягувати речі на берег. Це зайняло у мене весь залишок дня. Я не знав, як і де влаштуватися мені на ніч. Лягти просто на землю я боявся, не будучи впевненим, що мене не загризе якийсь хижак. Згодом виявилося, що ці страхи були безпідставними.

Тому, пригледівши на березі містечко для ночівлі, я загородив його з усіх боків скринями і ящиками, а всередині цієї огорожі спорудив з дощок щось на кшталт куреня. Що стосується їжі, то я не знав ще, як добуватиму собі згодом прожиток: крім птахів та двох якихось звірків, на зразок нашого зайця, що вискочили з гаю при звуці мого пострілу, ніякої живності я тут не бачив.

Але тепер я думав тільки про те, як би забрати з корабля все, що там залишалося і що могло мені стати в нагоді, перш за все вітрила й канати. Тому я вирішив: якщо ніщо не завадить, зробити другий рейс до корабля. Оскільки я знав, що при першій же бурі його розіб'є на друзки, то постановив відкласти всі інші справи, поки не привезу на берег всього, що тільки можу взяти. Я почав радитися (з самим собою, звичайно), чи брати мені пліт із собою. Це здалося мені непрактичним, і, дочекавшись відпливу, я пустився в дорогу, як і раніше. Тільки цього разу я роздягнувся в курені, залишившись тільки в нижній картатій сорочці, у полотняних кальсонах і в туфлях на босу ногу.

Як і першого разу, я виліз на корабель по мотузці; потім збудував новий пліт. Але, навчений досвідом, я зробив його не таким неповоротким, як перший, і не так навантажив. Втім, я все ж перевіз на ньому багато корисних речей: по-перше, все, що знайшлося в запасах нашого теслі, а саме: два чи три мішки з цвяхами (великими й дрібними), викрутку, зо два десятки сокир, а головне – таку корисну річ, як точило. Потім я взяв кілька речей зі складу нашого каноніра, у тому числі із залізного брухту, два барила з рушничними кулями, сім мушкетів, ще одну мисливську рушницю і трохи пороху, потім великий мішок з дробом і згорток листового свинцю. Втім, останній виявився настільки важким, що в мене не вистачило сили підняти і спустити його на пліт.

Крім перерахованих речей, я забрав з корабля весь одяг, який знайшов, та прихопив ще запасне вітрило, гамак і кілька матраців і подушок. Все це я повантажив на пліт і, на превелике задоволення, перевіз на берег в цілості.

Вирушаючи на корабель, я трохи побоювався, щоб за моєї відсутності якісь хижаки не знищили моїх харчів. Та, повернувшись на берег, я не помітив жодних слідів непроханих гостей. Тільки на одній зі скринь сидів якийсь звір, дуже схожий на дику кішку. При моєму наближенні він відбіг трохи вбік і зупинився, потім присів на задні лапи й абсолютно спокійно, без жодного страху, дивився мені прямо в очі, ніби висловлюючи бажання познайомитися зі мною. Я прицілився в нього з рушниці, але цей рух був, очевидно, йому незрозумілим; він анітрохи не злякався, навіть не зрушив з місця. Тоді я кинув йому шматок сухаря, виявивши цим велику марнотратність, бо мій запас провізії був дуже невеликий. Як би там не було, я виділив йому цей шматочок. Він підійшов, обнюхав його, з'їв і облизався із задоволеним виглядом, ніби чекав продовження. Але я більше нічого йому не дав, і він пішов.

Доставивши на берег другу партію речей, я хотів, було, відкрити важкі барила з порохом і перенести його частинами, але взявся спочатку за спорудження намету. Я зробив його з вітрила й жердин, яких нарізав у гаю з цією метою. У намет я переніс усе, що могло зіпсуватися від сонця й дощу, а навколо нього нагромадив порожніх ящиків і діжок на випадок раптового нападу з боку людей чи звірів.

Вхід у намет я загородив зовні великою скринею, поставивши її боком, а зсередини заклав дошками. Потім розстелив на землі постіль, у голові поклав два пістолети, поруч з матрацом – рушницю і ліг. З дня аварії корабля я вперше провів ніч у ліжку. Від утоми і виснаження я міцно проспав до ранку, і не дивно: попередню ніч я спав дуже мало, весь день працював, спершу над завантаженням речей з корабля на пліт, а потім переправляючи їх на берег.

Ніхто, думаю, не влаштовував для себе такого величезного складу, який був у мене. Та мені все ще було мало: поки корабель був цілий і стояв на колишньому місці, поки на ньому залишалася хоч одна річ, якою я міг скористатися, я вважав за необхідне поповнювати свої запаси. Тому щодня з настанням відпливу я вирушав на корабель і щось привозив із собою. Особливо вдалою була третя моя подорож. Я розібрав всі снасті, взяв із собою весь дрібний такелаж (і трос, і мотузки, які могли вміститися на плоту). Я прихопив також великий запасний шматок парусини, що служила у нас для лагодження вітрил, і барильце з підмоклим порохом, який я залишив на кораблі. Нарешті я переправив на берег всі вітрила до останнього; тільки мені довелося розрізати їх на шматки і перевозити частинами; вітрила були мені не потрібні, і вся їхня цінність для мене полягала в матеріалі.

Але ось чому я зрадів ще більше. Після п'яти чи шести таких експедицій, коли я думав, що на кораблі вже нічим більше поживитися, я несподівано знайшов у трюмі велику діжку із сухарями, три барила рому, ящик з цукром і діжечку чудової питлівки. Це був приємний сюрприз; я більше не розраховував знайти на кораблі якусь провізію, будучи впевненим, що всі запаси, які залишилися там, підмокли. Сухарі я вийняв з діжки і переніс на пліт частинами, загортаючи в парусину. Все це мені вдалося благополучно доставити на берег.

Наступного дня я здійснив нову поїздку. Тепер, забравши з корабля остаточно всі речі, які під силу підняти одній людині, я взявся за канати. Кожен канат я розрізав на шматки такої величини, щоб мені було не дуже важко впоратися з ними, і перевіз на берег два канати і швартувальні пристрої. Крім того, я взяв з корабля все залізяччя, яке міг відокремити. Потім, обрубавши всі реї, що залишилися, я збудував з них більший пліт, завантажив на нього всі ці важкі речі і пустився у зворотну путь. Але цього разу щастя мені зрадило: мій пліт був такий неповороткий і так сильно навантажений, що мені було дуже важко ним управляти. Увійшовши в бухту, де було вивантажено моє інше майно, я не зумів провести його так майстерно, як колишні: пліт перекинувся, і я впав у воду з усім своїм вантажем. Що стосується мене, то біда була невелика, оскільки це сталося майже біля самого берега; але вантаж мій, принаймні, значна його частина, пропав, головне – залізо, яке дуже б мені знадобилося і про яке я особливо шкодував. Втім, коли вода спала, я витягнув на берег майже всі шматки каната і кілька шматків заліза, хоча й з великими труднощами: я змушений був пірнати за кожним шматком, і це дуже втомило мене. Після цього мої візити на корабель повторювалися щодня, і щоразу я привозив нову здобич.

Вже тринадцять днів я жив на острові і за цей час побував на кораблі одинадцять разів, перетягнувши на берег рішуче все, що в змозі перетягнути пара людських рук. Якби тиха погода протрималася довше, я переконаний, що перевіз би весь корабель по шматочках, але, роблячи приготування до дванадцятого рейсу, я помітив, що піднімається вітер. Тим не менш, дочекавшись відпливу, я вирушив на корабель. Раніше я так ретельно обнишпорив нашу каюту, що, здавалося, там вже нічого неможливо було знайти; але тут я помітив шифоньєрку з двома ящиками: в одному я знайшов три бритви, великі ножиці і з дюжину хороших вилок і ножів; в іншому виявилися гроші, частина європейською, частина бразильською срібною та золотою монетою, всього до тридцяти шести фунтів.

Я посміхнувся, побачивши ці гроші. «Непотрібний мотлох! – промовив я, – для чого ти мені тепер? Ти не вартий навіть того, щоб нагнутися й підняти тебе з підлоги. Всю цю купу золота я ладен віддати за будь-який з цих ножів. Мені нікуди тебе подіти: то ж залишайся, де лежиш, і вирушай на дно морське, як істота, чиє життя не варте порятунку!» Та, поміркувавши, я вирішив взяти їх із собою і загорнув все знайдене у шматок парусини. Потім я став подумувати про спорудження плоту, але поки я збирався, небо спохмурніло, вітер, що дув з берега, почав дужчати, і через чверть години зовсім посвіжіло. При береговому вітрі пліт був би мені не знадобився; до того ж, треба було поспішати дістатися до берега, поки не почалося велике хвилювання, бо інакше мені б і зовсім на нього не втрапити. Я, не гаючи часу, спустився у воду й поплив. Частково від тягаря речей, що були на мені, частково від того, що мені доводилося боротися із зустрічними хвилями, у мене ледь вистачило сил переплисти смугу води, що відділяла корабель від моєї бухточки. Вітер дужчав з кожною хвилиною і ще до початку відпливу перетворився на справжній шторм.

Але до цього часу я був уже вдома, в безпеці, з усім своїм багатством і лежав у наметі. Цілісіньку ніч ревіла буря, і коли вранці я виглянув з намету, від корабля не залишалося й сліду! У першу мить це неприємно мене вразило, але я втішився думкою, що, не гаючи часу і не шкодуючи сил, дістав звідти все, що могло мені знадобитися, так що, якби в моєму розпорядженні було більше часу, мені все одно майже нічого було б узяти з корабля.

Отже, я більше не думав ні про корабель, ні про речі, які на ньому ще залишилися. Правда, після бурі могло прибити до берега деякі уламки. Так воно потім і сталося. Але від усього цього мені було мало користі.

Мої думки були тепер цілком поглинуті питанням, як мені убезпечити себе від дикунів, якщо такі виявляться, і від звірів, якщо вони водяться на острові. Я довго думав, яким способом досягти цього і яке мені краще облаштувати житло: чи викопати печеру, чи поставити намет і гарненько його укріпити. Зрештою, я вирішив зробити і те, й інше. Гадаю, буде не зайвим розповісти тут про свою роботу й описати оселю.

Скоро я переконався, що обране мною місце на березі не придатне для поселення: це була низина, біля самого моря, з болотистим ґрунтом і, ймовірно, нездорова; та головне – поблизу не було прісної води. Зважаючи на всі ці обставини, я вирішив пошукати іншого містечка, більш здорового й більш придатного для житла.

При цьому мені хотілося дотримати цілий ряд необхідних, з моєї точки зору, умов. По-перше, моє житло мало бути розташоване в здоровій місцевості і поблизу від прісної води; по-друге, воно мало захищати від спеки; по-третє, мало бути убезпеченим від нападу хижаків, як двоногих, так і чотириногих; і, нарешті, по-четверте, від нього мав відкриватися вид на море, щоб не упустити випадку врятуватися, якщо Бог пошле якийсь корабель. З надією на порятунок мені все ще не хотілося розлучатися.

Після досить довгих пошуків я знайшов нарешті невелику рівну галявинку на схилі високого пагорба, який спускався до неї крутим урвищем, прямовисним, як стіна, так що ніщо мені не загрожувало зверху. У цій прямовисній стіні було невелике заглиблення, ніби вхід до печери, але ніякої печери чи входу в скелю далі не було.

Ось на цій зеленій галявині, біля самого заглиблення, і вирішив я розбити свій намет. Площина мала не більше ста ярдів[2]2
  Ярд – трохи менше за метр.


[Закрыть] завширшки і ярдів двісті в довжину, так що перед моїм житлом тяглася ніби галявина; в кінці її гора спускалася неправильними уступами в низину, до берега моря. Розташований був цей куточок на північно-західному схилі пагорба. Таким чином, він був у тіні весь день до вечора, коли сонце переходить на південний захід, тобто наближається до заходу (маю на увазі – у тих широтах).

Перш ніж ставити намет, я описав перед заглибленням півколо, радіусом ярдів у десять, отже, ярдів двадцять у діаметрі. Потім по всьому півколу я набив у два ряди міцних кілків, глибоко ввігнавши їх у землю. Верхівки колів я загострив. Мій частокіл вийшов близько п'яти з половиною футів заввишки. Між двома рядами кілків я залишив не більше шести дюймів вільного простору.

Весь цей проміжок між кілками я заповнив до самого верху обрізками канатів, взятих з корабля, склавши їх рядами один на інший, а зсередини зміцнив огорожу підпірками, для яких приготував кілки товстіші й коротші (близько двох з половиною футів завдовжки). Огорожа вийшла у мене ґрунтовна: пролізти ні крізь неї, ні через неї не могли ні людина, ні звір. Ця робота потребувала багато часу і праці; особливо важкою була рубка колів у лісі, перенесення їх на місце спорудження і вбивання їх у землю. Для входу в це обгороджене місце я облаштував не двері, а коротку драбину через частокіл; входячи до себе, я прибирав сходи. Таким чином, на мою думку, я абсолютно відгородився й укріпився від зовнішнього світу і спокійно спав уночі, що за інших умов було б для мене неможливо.

Однак, згодом з'ясувалося, що не було ніякої потреби вживати стільки пересторог проти ворогів, створених моєю уявою. З неймовірними зусиллями перетягнув я до себе в загородку або у фортецю всі свої багатства; провізію, зброю та інші перелічені речі. Потім я поставив у ній великий намет. Щоб уберегти себе від дощів, які в тропічних країнах у певний час року бувають дуже сильними, я зробив намет подвійний, тобто спочатку розбив один намет менший, а над ним поставив більший, який зверху накрив брезентом, прихопленим мною з корабля разом із вітрилами.

Тепер я спав вже не на підстилці, кинутій просто на землю, а в дуже зручному гамаку, що належав помічнику нашого капітана.

Я переніс у намет всі їстівні припаси, взагалі все те, що могло зіпсуватися від дощу. Коли всі речі були складені всередині огорожі, я наглухо заробив вхід, який до того часу тримав відкритим, й почав сходити по драбині, як вже було сказано вище.

Закривши огорожу, я взявся рити печеру в горі. Вириті камені і землю я стягав через намет у дворик і робив з них всередині огорожі насип, так що ґрунт у дворику піднявся десь на півтора фута. Печера була якраз за наметом і служила мені погребом.

Знадобилося багато днів і багато праці, щоб довести до кінця всі ці роботи. За цей час багато іншого займало мої думки, і сталося кілька пригод, про які я хочу розповісти. Якось раз, коли я приготувався ставити намет і рити печеру, набігла раптом густа хмара і хлинув зливний дощ. Потім промайнула блискавка і пролунав страшний гуркіт грому. У цьому, звичайно, не було нічого дивного, і мене злякала не стільки сама блискавка, як думка, що швидше за блискавку пронеслася в моєму мозку: «Мій порох!» У мене завмерло серце, коли я подумав, що весь мій порох може бути знищений одним ударом блискавки, бо ж від нього залежить не тільки моя особиста оборона, а й можливість добувати собі їжу. Мені навіть у голову не прийшло, на яку небезпеку я наражав себе, хоча, якби порох підірвало, я вже, напевно, ніколи б про це не дізнався.

Цей випадок справив на мене таке сильне враження, що, тільки припинилася гроза, я відклав на якийсь час всі роботи з облаштування й укріплення своєї оселі і взявся робити мішечки і ящики для пороху. Я вирішив розділити його на частини і зберігати потроху в різних місцях, щоб він жодним чином не міг спалахнути весь відразу і самі частини не могли б загорітися одна від одної. Ця робота зайняла в мене майже два тижні. Всього пороху у мене було близько двохсот сорока фунтів. Я розклав його по мішечках і по ящиках, розділивши, принаймні, на сто частин. Мішечки і ящики я заховав в ущелини гори, в таких місцях, куди жодним чином не могла проникнути вогкість, і ретельно помітив кожне місце. За барильце з підмоклим порохом я не хвилювався, тому поставив його, як воно було, у свою печеру, або «кухню», як я її подумки називав.

Займаючись зведенням огорожі, я принаймні раз на день виходив з дому з рушницею, частково заради розваги, частково – щоб підстрелити якусь дичину і ближче познайомитися з природними багатствами острова. У першу ж таку прогулянку я зробив відкриття, що на острові водяться кози. Цьому я дуже зрадів, та біда в тому, що ці кози були дуже дикі, чуткі й моторні, так що майже неможливо було до них підкрастися. Мене, однак, це не збентежило; я був упевнений, що рано чи пізно навчуся полювати на них. Коли я вистежив місця, де вони зазвичай збиралися, то підмітив наступну річ: коли вони були на горі, а я з'являвся під ними в долині – все стадо в переляку втікало геть; але якщо траплялося, що я був на горі, а кози паслися в долині, тоді вони не помічали мене. Це навело мене на думку, що очі цих тварин не пристосовані для того, щоб дивитися вгору, отже, вони часто не бачать того, що над ними. Відтоді я став дотримуватися такого способу: завжди підіймався спочатку на якусь скелю, щоб бути над ними, і тоді мені часто вдавалося вполювати їх. Першим же пострілом я вбив козу, при якій було маля. Мені було щиро шкода козеняти. Коли мати впала, воно продовжувало сумирно стояти поруч. Мало того: коли я підійшов до убитої кози, звалив її на плечі й поніс додому, козеня побігло за мною. Так ми дійшли до самого будинку. Біля огорожі я поклав козу на землю, взяв на руки козеня й пересадив його через частокіл. Я сподівався виростити його і приручити, але воно ще не вміло їсти, тому довелося зарізати і з'їсти його. Мені надовго вистачило м'яса цих двох тварин, тому що їв я мало, намагаючись по можливості зберегти свої запаси, особливо хліб.

Після того, як я остаточно осів у своєму новому житлі, найбільш невідкладною справою було для мене влаштувати місце, де можна було б розводити вогонь. Необхідно було також запастися дровами. Про те, як я впорався з цим завданням, а також про те, як я збільшив свій льох і як поступово оточив себе деякими зручностями, докладно розповім згодом, тепер же мені хотілося б поговорити про себе, розповісти, які думки в той час мене навідували. А їх, зрозуміло, було чимало.

Моє становище бачилося мені в найпохмурішому світлі. Мене закинуло бурею на безлюдний острів, який лежав далеко від місця призначення нашого корабля і за кількасот миль від звичайних торгових морських шляхів, і я мав усі підстави дійти висновку, що так було передбачено небом, щоб тут, у цьому сумному місці, у безвихідній тузі й самотності і закінчив я свої дні. Рясні сльози котилися з моїх очей, коли я думав про це, і не раз дивувався, чому Провидіння нищить свої ж творіння, кидає їх напризволяще, залишає без жодної підтримки і робить настільки безнадійно нещасними, вкидає у такий розпач, що навряд чи можна бути вдячним за таке життя.

Та щоразу внутрішній голос швидко зупиняв ці думки і картав за них. Особливо пам'ятаю один такий день. У глибокій задумі бродив я з рушницею по березі моря. Я думав про свою гірку долю. І раптом заговорив у мені голос розуму. «Так, – сказав цей голос, – твоєму становищу не позаздриш: ти самотній – це правда. Але згадай: де ті, що були з тобою? Адже вас сіло в човен одинадцятеро: де ж решта десять? Чому вони загинули? За що тобі така перевага? І як ти думаєш, кому краще: тобі чи їм?» І я глянув на море. Так, у всякому злі можна знайти добро, варто тільки подумати, що могло статися й гірше.

Тут я чітко уявив собі, як добре я забезпечив себе всім необхідним і що було б зі мною, якщо б сталося (а зі ста разів це трапляється дев’яносто дев’ять)… якщо б сталося, що наш корабель залишився б на тій мілині, куди його прибило спочатку, якби потім його не пригнало настільки близько до берега, що я не встиг би прихопити всі потрібні мені речі. Що було б зі мною, якщо б мені довелося жити на цьому острові в тих умовах, у яких я провів на ньому першу ніч – без прихистку, без їжі й будь-яких засобів добути те й інше? Особливо, – вголос міркував я сам із собою, – що робив би я без рушниці й без зарядів, без інструментів? Як би я жив тут сам, якби у мене не було ні постелі, ні одягу, ні намету, де можна було б сховатися? Тепер же все це було в мене і всього вдосталь, і я навіть не боявся дивитися в очі майбутньому: я знав, що до того часу, коли вийдуть мої заряди й порох, у мене буде в руках інший засіб добувати собі їжу. Я проживу без рушниці доволі стерпно до самої смерті.

Справді, з перших же днів мого життя на острові я задумав забезпечити себе всім необхідним на той час, коли у мене не тільки виснажиться весь мій запас пороху й зарядів, але й почнуть мені зраджувати здоров'я й сили.

Зізнаюся: я зовсім випустив з уваги, що мої вогнепальні запаси можуть бути знищені одним ударом, що блискавка може підпалити мій порох і підірвати. Ось чому я був настільки вражений, коли у мене промайнула ця думка під час грози.

Приступаючи тепер до докладного опису безмовного сумного життя, яке колись випадало у спадок смертному, я почну з самого початку й розповідатиму по порядку.