Текст книги "Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

Але наступного дня після того, як я закінчив свою огорожу, весь мій труд мало не пропав марно, та й сам я ледь не загинув. Ось що сталося. Я був чимось зайнятий в огорожі, за наметом, біля входу в печеру, як раптом наді мною посипалася земля зі зводу печери і з вершини гори, і два передні стовпи, поставлені мною, впали зі страшним тріском. Я дуже злякався, але не здогадався про справжню причину того, що сталося, а просто подумав, що звід обвалився, як це було раніше. Боячись, щоб мене не засипало новим обвалом, я побіг до сходів і, не вважаючи себе в безпеці тут, переліз через стіну. Та не встиг я зійти на землю, як мені стало зрозуміло, що цього разу причиною обвалу в печері був страшний землетрус. Земля піді мною колихалася, і протягом якихось восьми хвилин було три таких сильних поштовхи, що від них розсипалася б найміцніша будівля, якби вона стояла тут. Я бачив, як біля скелі, що знаходилася біля моря за півмилі від мене, обвалилася вершина і впала з таким гуркотом, якого я в житті своєму не чув. Море теж страшно гойдалося й вирувало; мені навіть здається, що в морі підземні поштовхи були сильнішими, ніж на острові.

Ні про що подібне я не чув раніше і сам ніколи не бачив, так що був страшенно вражений і приголомшений. Від коливань ґрунту у мене з’явилася морська хвороба, як від хитавиці; мені здавалося, що я вмираю, однак гуркіт падаючого стрімчака привів мене до тями: до мене повернулася свідомість, і я завмер при думці, що на мій намет може обвалитися гора й назавжди поховати все моє добро. І серце завмерло у мене вдруге.

Коли після третього поштовху пройшло кілька хвилин благополучно, я підбадьорився, але через страх бути похованим заживо довго ще не наважувався перелізти через огорожу і все сидів на землі в повній зневірі, не знаючи, що робити. І за весь цей час у мене не промайнуло жодної серйозної думки про Бога, – нічого, крім затертих слів: «Господи, помилуй мене». Та щойно небезпека минула, забулися й вони.

Тим часом зібралися хмари; потемніло, як перед дощем. Дмухнув вітерець – спочатку слабо, потім сильніше й сильніше, і через півгодини забушував страшенний ураган. Море запінилось, завирувало і з ревом билося об берег; дерева виривало з корінням; картина була жахлива. Так тривало години три; потім буря почала стихати, і ще години через дві настав мертвий штиль, і полив дощ.

Весь час, поки лютував ураган, я сидів на землі, пригнічений страхом і відчаєм. Та коли пішов дощ, мені раптом спало на думку, що дощ і вітер є, мабуть, наслідком землетрусу, значить, він скінчився, і я можу ризикнути повернутися у свою оселю. Ця думка мене підбадьорила, а, можливо, і дощ, який мочив мене, додав мені рішучості: я переліз назад через огорожу і всівся в наметі, але дощ був такий сильний, що намет пробивало наскрізь, і я змушений був перейти в печеру, хоча дуже боявся, щоб вона не обвалилася мені на голову.

Ця злива додала мені нової роботи: довелося проробити в огорожі отвір для стоку води, інакше затопило б мою печеру. Просидівши там деякий час і бачачи, що підземні поштовхи більше не повторюються, я почав заспокоюватися. Для підтримки бадьорості (чого я потребував) я підійшов до свого буфету й сьорбнув малесенький ковток рому. Я взагалі витрачав ром вельми економно, знаючи, що, коли вийде весь мій запас, мені нізвідки буде його взяти.

Весь наступний день я просидів удома через дощ. Тепер, трохи заспокоївшись, я почав серйозно обдумувати, що мені робити. Я дійшов висновку: якщо вже цей острів схильний до землетрусів, мені не можна жити в печері. Треба було, значить, перенести намет або побудувати курінь де-небудь на відкритому місці, а щоб убезпечити себе від нападу тварин і людей, обгородити його стіною, як я це зробив тут. Було зрозуміло: якщо я залишуся в печері, то рано чи пізно буду похований живцем.

Дійсно, мій намет стояв у небезпечному місці – під виступом гори, яка, у разі нового землетрусу, легко могла обвалитися на нього. Тому я вирішив перекочувати на інше місце разом з наметом. Два наступні дні – 19 і 20 – я провів у пошуках нового місця для житла і в обговоренні питання, як виконати свій план.

Від страху, що мене може засилати заживо, я не міг спати ночами; ночувати за огорожею я теж боявся. А разом з тим, коли я, сидячи у своєму куточку, думав про те, як я затишно влаштувався, у якому порядку в мене господарство і як добре я укритий від ворогів, мені дуже не хотілося переселятися.

Потім у мене з'явилася думка, що на переселення знадобиться дуже багато часу і що, очевидно, все одно доведеться миритися з небезпекою обвалу, поки я не укріплю нове місце так, щоб можна було перебратися туди. Дійшовши такого висновку, я заспокоївся, але все-таки зважився взятися, не гаючи часу, за зведення огорожі на новому місці за допомогою частоколу й канатів, але у формі кола, і, щойно вона буде готова, перенести в неї свій намет; до того ж часу залишатися там, де я був, і готуватися до переїзду. Це було 21 квітня.

22 квітня. – Наступного ранку я почав думати про те, як мені здійснити свій задум. Головне утруднення полягало в інструментах. У мене було три великих сокири і безліч маленьких (ми їх везли для мінової торгівлі з індіанцями); але від частого вживання і від того, що доводилося рубати дуже тверді вузлуваті дерева, всі вони були із зазубринами й затупилися. Правда, у мене було точило, але я не міг одночасно приводити в рух рукою камінь і точити на ньому. Ймовірно, жоден державний муж, ламаючи голову над важливим політичним питанням, і жоден суддя, вирішуючи, жити чи померти людині, не витрачали стільки розумової енергії, скільки витратив я, щоб вийти з цього становища. Зрештою, мені вдалося приладнати до точила колесо з ременем, який я приводив у рух ногою і обертав точильний камінь, залишаючи вільними обидві руки.

Примітка. Доти я ніколи не бачив таких точил або у всякому разі не розглядав, як вони влаштовані, хоча в Англії такий пристрій дуже поширений. Крім того, мій точильний камінь був дуже великий і важкий. Облаштування цього пристрою зайняло у мене цілий тиждень.

28 і 29 квітня. – Два останні дні точив інструменти: моє пристосування діє дуже добре.

30 квітня. – Сьогодні помітив, що мій запас сухарів значно поменшав. Перерахував усі мішки і, як це не сумно, постановив з'їдати не більше одного сухаря на день.

1 травня. – Сьогодні вранці під час відпливу помітив здалеку на березі якийсь великий предмет, схожий на діжку. Пішов подивитися, і виявилося, що це невелика діжечка. Тут же валялося два-три дерев'яних уламки від корабля. Мабуть, все це було викинуто на берег в останню бурю. Я глянув у той бік, де стирчав каркас корабля, і мені здалося, що він виступає над водою більше, ніж зазвичай. Оглянув викинуту морем діжечку: вона була з порохом, та порох весь підмок і збився в камінь. Тим не менш, я викотив діжечку вище, а сам по мілині подався до каркаса корабля.

Підійшовши до корабля ближче, я помітив, що він якось дивно перемістився. Носова частина, якою раніше він майже заривався в пісок, піднялася, принаймні, на шість футів, а корма, розбита на шматки й абсолютно відокремлена (це сталося давно) незабаром після останньої моєї експедиції на корабель, була відкинута і лежала боком. Крім того, у цьому місці утворився такий високий нанос піску, що я міг впритул підійти до корабля, тоді як раніше ще за чверть милі до нього починалася вода, і я повинен був пускатися вплав. Така зміна в розташуванні корабля спочатку мене здивувала, але незабаром я зрозумів, що це – наслідок землетрусу. З тієї ж причини корабель розламався ще більше, так що до берега щодня прибивало вітром і течією різні предмети, які виносило водою з відкритого трюму.

Подія з кораблем абсолютно відволікла мої думки від наміру переселитися на нове місце. Весь день я робив спроби проникнути у внутрішні приміщення корабля, але це виявилося неможливим, оскільки всі вони були забиті піском. Однак це мене не збентежило; я вже навчився ні в чому не зневірятися. Я став розтягувати корабель по шматочках, знаючи, що в моєму становищі так чи інакше все знадобиться.

3 травня. – Сьогодні почав працювати пилкою. Перепиляв у кормі бімс, на якому, за моїми міркуваннями, трималися шканці, і, віддерши кілька дощок, вигріб пісок з того боку корми, яким вона лежала догори. Змушений був відкласти роботу, тому що почався приплив.

4 травня. – Ловив рибу, але жодної їстівної не спіймав. Занудьгувавши, хотів вже йти, але, закинувши вудку востаннє, впіймав маленького дельфіна. Вудка в мене була саморобна: ліску я зробив з волокон старої мотузки, а гачків у мене зовсім не було. Тим не менш, на мою вудку ловилося стільки риби, що я міг їсти її досхочу. Споживав я її в'яленою, просушуючи на сонці.

5 травня. – Працював на кораблі. Підпиляв інший бімс. Віддер від палуби три великі соснові дошки, зв'язав їх разом і, дочекавшись припливу, переправив на берег.

6 травня. – Працював на кораблі. Відділив деякі залізні частини, у тому числі кілька болтів. Працював з усіх сил, повернувся додому зовсім змучений. Подумую, чи не кинути цю справу.

7 травня. – Знову ходив до корабля, але не з тим, щоб працювати. Оскільки бімси були перепиляні, палуба остаточно всілася від власної тяжкості, так що я міг заглянути в трюм; але він майже до верху наповнений піском і водою.

8 травня. – Ходив на корабель із залізним ломом: вирішив розвалити всю палубу, яка тепер зовсім очистилася від піску. Віддер дві дошки і пригнав їх до берега з припливом. Лом залишив на кораблі для завтрашньої роботи.

9 травня. – Був на кораблі. Відірвав ще кілька дощок і пробрався в трюм. Намацав там п'ять чи шість діжок. Вивільнив їх ломом, але відкрити не зміг. Намацав також згорток англійського листового свинцю і навіть підняв трохи, але витягнути не вистачило сили.

З 10 по 14 травня. – Всі ці дні був на кораблі. Добув багато шматків дерева, дощок, брусів і т. ін., а також центнерів[3]3
  Центнер – близько 3 пудів (двадцята частина тонни).


[Закрыть] два-три заліза.

15 травня. – Сьогодні брав із собою на корабель дві маленькі сокири: хотів спробувати відрубати шматок листового свинцю (одна сокира мала служити мені ножем, а інша – молотком для нього). Та оскільки свинець лежить десь на півтора фута під водою, то я не міг вдарити з належною силою.

16 травня. – Вночі дув сильний вітер. Каркас корабля ще більше розхитало хвилями. Я довго шукав у лісі голубів на їжу, забарився і вже не міг потрапити на корабель через приплив.

17 травня. – Сьогодні бачив кілька уламків корабля, прибитих до берега, милях у двох від мого житла. Я вирішив поглянути, що це таке: виявилося – шматок від носової частини, такий великий і важкий, що я не міг його підняти.

24 травня. – Всі ці дні працював на кораблі. З величезними зусиллями так сильно розхитав ломом деякі предмети: кілька бочок і дві матроські скрині, що з першим же припливом піднялися наверх. Але вітер дув з берега, так що їх погнало в море. Зате сьогодні прибило до берега кілька уламків і велику бочку із залишками бразильської свинини, яка, втім, була зовсім зіпсована солоною водою і піском.

Я продовжував цю роботу з 25 травня по 16 червня щодня, крім тих годин, коли доводилося добувати їжу. Але відтоді, як поновилися мої роботи, я полюю тільки під час припливу, щоб до початку відпливу вже ніщо не заважало мені йти до корабля. За ці три тижні набрав таку купу дерева й заліза, що вистачило б на хороший човен, якщо б я вмів його зробити. Крім того, мені вдалося все ж нарізати в кілька прийомів до центнера листового свинцю.

16 червня. – Знайшов на березі велику черепаху. Раніше я ніколи їх тут не бачив, що пояснюється просто випадковістю, бо черепахи на моєму острові були зовсім не рідкість, і якщо б я потрапив на іншу сторону острова, то міг би ловити їх сотнями щодня. Згодом я переконався в цьому, хоча й дорого заплатив за своє відкриття.

17 червня. – Весь день смажив черепаху на вугіллі. Знайшов у ній штук шістдесят яєць. Ніколи в житті я, здається, не куштував такого смачного м'яса, та й не дивно: відтоді, як я опинився на цьому жахливому острові, мою м'ясну їжу становили виключно кози й птиці.

28 червня. – З ранку до вечора йшов дощ, і я не виходив. Очевидно, я застудився, дуже змерз, хоча, наскільки мені відомо, в тутешніх широтах холодів не буває.

29 червня. – Сильно занедужав: так мерзну, ніби надворі зима.

20 червня. – Всю ніч не стулив очей; сильний головний біль і озноб.

21 червня. – Зовсім зле. Страшенно боюся розхворітися; яке буде тоді моє становище без будь-якої допомоги! Молився Богу – вперше з того дня, коли ми потрапили в бурю під Гуллем, – але слова молитви повторював несвідомо, так плутаються думки в голові.

22 червня. – Сьогодні мені трохи краще, але страх хвороби не покидає мене.

23 червня. – Знову зле: весь день морозило, і сильно боліла голова.

24 червня. – Набагато краще.

25червня. – Був сильний напад лихоманки; протягом годин семи мене кидало то в холод, то в жар. Закінчився приступ легким спітнінням.

26 червня. – Краще. У мене вийшов весь запас м'яса, і я ходив на полювання, хоча відчував страшенну слабкість. Убив козу, насилу дотягнув її додому, підсмажив шматочок на вугіллі і поїв. Мені дуже хотілося зварити з неї супу, але у мене немає горщика.

27 червня. – Знову напад, такий сильний, що я весь день пролежав у ліжку, не ївши і не пивши. Я вмирав від спраги, але не мав сил підвестися і сходити по воду. Знову молився Богу, але в голові така важкість, що я не міг пригадати жодної молитви і лише повторював: «Господи, допоможи мені! Зглянься наді мною, Господи! Помилуй мене, Господи!» Так я метався години дві чи три, доки напад не минув. Тоді я заснув і не прокидався до пізньої ночі. Прокинувшись, відчув себе набагато бадьорішим, хоча був все-таки дуже слабкий. Мені дуже хотілося пити, та оскільки ні в наметі, ні в погребі не було ні краплі води, то довелося лежати до ранку. Під ранок знову заснув і бачив страшний сон.

Мені снилося, ніби я сиджу на землі за огорожею, на тому самому місці, де сидів після землетрусу, коли почався ураган, – і раптом бачу, що зверху, з великої чорної хмари, весь охоплений полум'ям, спускається чоловік. Полум'я, що огортало його, було таке яскраве, що на нього ледве можна було дивитися. Неможливо словами передати, до чого страшним було його обличчя.

Коли ноги його торкнулися землі, вона затремтіла, як від землетрусу, і все повітря, на превеликий жах, осяялося незчисленними спалахами блискавок. Ледь ступивши на землю, незнайомець рушив до мене з довгим списом у руці, ніби з наміром вбити мене. Дещо не дійшовши до мене, він піднявся на пагорб, і я почув голос, невимовно грізний і страшний. З усього, що говорив незнайомець, я зрозумів тільки кінець: «Незважаючи на всі послані тобі випробування, ти не розкаявся: то ж помри!» І я бачив, як після цих слів він підніс списа, щоб убити мене.

Звичайно, всі, кому випаде читати цю книгу, зрозуміють, що я не здатний описати, до чого приголомшливо подіяв на мене цей жахливий сон навіть у той час, як я спав. Також неможливо описати справлене на мене враження, коли я вже прокинувся і зрозумів, що це був лише сон.

Прикро! Моя душа не знала Бога: благі настанови мого батька випарувалися за вісім років безперервних поневірянь по морях у постійному спілкуванні з такими ж, як сам я, нечестивцями, вкрай байдужими до віри. Не пам'ятаю, щоб за весь цей час моя думка хоч раз здійнялася до Бога або щоб хоч раз я глянув на себе, задумався над своєю поведінкою. На мене найшло якесь моральне отупіння: прагнення добра й усвідомлення зла були мені однаково чужі. За своєю черствістю, легковажністю й нечестивістю я нічим не відрізнявся від найбільш неосвіченого з наших матросів. Я не мав найменшого поняття ні про страх Божий у небезпеці, ні про почуття подяки до Творця за позбавлення від неї.

Правда, в момент, коли я ступив на берег цього острова, коли зрозумів, що весь екіпаж корабля потонув і тільки я був порятований, на мене найшло щось на зразок екстазу, захоплення душі, який за допомогою Божої благодаті міг би перейти в справжнє почуття подяки. Але захват цей затьмарився, якщо можна так висловитися, простою тваринною радістю істоти, що врятувалася від смерті: він не спонукав мене ні до роздумів про виняткову благість руки, що вирізнила мене і подарувала мені порятунок, коли всі інші загинули, ні питання про те, чому Провидіння було настільки милосердним саме до мене. Радість моя була тією пересічною радістю, яку відчуває кожен моряк, вибравшись неушкодженим на берег після корабельної аварії, яку він топить у першій чарці вина і згодом забуває… Ось так я жив до цього часу.

Навіть потім, коли після належних роздумів я усвідомив весь жах свого становища – всю безвихідь своєї самотності, повну свою відірваність від людей, без проблиску надії на порятунок, – навіть тоді, як тільки відкрилася можливість залишитися живим, не померти з голоду, все моє горе як рукою зняло: я заспокоївся, почав працювати для задоволення своїх насущних потреб і для збереження свого життя, і якщо переймався своєю долею, то найменше бачив у ній відплату караючої десниці Божої. Такі думки дуже зрідка приходили мені в голову.

Проростання зерна, як вже було зазначено в моєму щоденнику, здійснило благодійний вплив на мене, і доти, поки я приписував його чуду, серйозні, побожні помисли не покидали мене; та щойно думка про диво відпала, випарувався і мій побожний настрій, як уже було мною розказано.

Навіть землетрус – хоча в природі немає явища більш грізного, що безпосередньо вказує на невидиму вищу силу, бо тільки нею можуть вчинятися такі явища, – навіть землетрус не здійснив на мене більшого впливу: пройшли перші хвилини переляку, згладилося і перше враження. Я не відчував ні Бога, ні Божого суду над собою; я так само мало вбачав караючу десницю в бідах, що спіткали мене, навіть якщо б я був не жалюгідною, самотньою істотою, а найщасливішою людиною у світі.

Але тепер, коли я захворів і на дозвіллі картина смерті уявилася мені доволі чітко, – тепер, коли дух мій став знемагати під тягарем недуги, а тіло ослабло від жорстокої лихоманки, совість, що так довго спала в мені, прокинулася: я став гірко дорікати собі за минуле; я зрозумів, що своєю зухвалою, порочною поведінкою сам накликав на себе Божий гнів, й удари долі, що вразили мене, були лише справедливою відплатою за все.

Особливо сильно терзали мене думки на другий і на третій день моєї хвороби, і в лихоманці, під гнітом жорстоких докорів, з уст моїх виривалися слова, схожі на молитву, хоча молитвою їх складно було назвати.

У них не виражалося ні надій, ні бажань; це був радше крик сліпого страху й відчаю. Думки мої були сплутаними, самовикриття – нещадним; страх смерті в моєму жалюгідному становищі туманив мій розум і заморожував душу; і я, в сум'ятті своєму, сам не знав, що говорить мій язик. То були швидше незв'язні вигуки, щось на кшталт: «Господи, що я за нещасна істота! Якщо я розхворівся, то, напевно, помру, бо хто ж мені допоможе. Боже, що буде зі мною?» І з очей моїх полилися рясні сльози, і довго потім я не міг говорити.

Тут пригадалися мені благі поради мого батька і пророчі слова його, які я наводив на початку своєї розповіді, а саме: якщо я не відмовлюся від своєї божевільної витівки, на мені не буде благословення Божого; настане пора, коли я пошкодую, що знехтував його порадою, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити зроблене зло. Я згадав ці слова й голосно сказав: «Ось коли збувається пророцтво мого дорогого батечка! Кара знайшла мене, і нікому допомогти мені, нікому почути мене! Я не послухав голос Провидіння, що милостиво поставив мене в такі умови, що я міг би бути щасливий усе своє життя. Але я не захотів зрозуміти це сам і не послухав повчання своїх батьків. Я залишив їх оплакувати мою нерозсудливість, а тепер сам плачу від наслідків її. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, яка вивела б мене на дорогу і полегшила б мені перші кроки, тепер же мені доводиться боротися з труднощами, що перевищують людські сили, – боротися самому, без підтримки, без слова розради й поради». – І я вигукнув: «Господи, будь мені захистом, бо велика печаль моя!» Це була моя перша молитва, якщо тільки я можу назвати її так, – за багато-багато років.

Але повертаюся до щоденника.

28 червня. – На ранок, трохи освіжений сном, я підвівся; моя лихоманка абсолютно минула; і хоча страх і жахіття, в які занурило мене сновидіння, були великі, все ж я розсудив, що наступного дня напад може повторитися, і тому вирішив заздалегідь припасти все необхідне для полегшення свого становища на випадок, якщо повториться хвороба. Першим ділом я наповнив водою великий чотирикутний бутель і поставив його на стіл на такій відстані від ліжка, щоб до нього можна було дістати, не підводячись; а щоб знезаразити воду, позбавивши її властивостей, що викликають застуду чи лихоманку, я влив у неї близько чверті пінти рому[4]4
  Пінта – трохи більше ніж півпляшки.


[Закрыть] і збовтав. Потім я відрізав козлятини і засмажив її на вугіллі, але з'їв малесенький шматочок – більше не міг. Пішов прогулятися, але від слабкості ледве пересував ноги; до того ж мене дуже гнітило усвідомлення мого тяжкого становища і страх повернення хвороби. Увечері я підкріпився трьома спеченими в золі черепашачими яйцями.

Перед вечерею помолився: наскільки я можу пригадати, за все моє життя це була перша трапеза, освячена молитвою.

Після вечері знову намагався пройтися, та був такий слабкий, що насилу міг нести рушницю (я ніколи не виходив без рушниці). Пройшов не далеко, сів на землю і став дивитися на море, яке розстилалося прямо переді мною, гладке й спокійне. І коли я сидів, ось які думки проносилися у мене в голові: нещастя, що спіткало мене, послане мені з волі Божої, бо він один владний не тільки над моєю долею, але й над долями усього світу. І відразу за цим висновком з'явилося питання: – За що ж Бог так покарав мене? Що я зробив? Чим завинив? Але в цьому питанні я відчув гострий докір сумління, начебто язик мій вимовив богохульство, і ніби чийсь сторонній голос сказав мені: «Нікчемо! І ти ще питаєш, що ти зробив? Озирнись назад, на своє безпутне життя, і запитай краще, чого ти не зробив». Запитай, чому могло статися, що ти давно не загинув, чому ти не потонув на Ярмутському рейді? Не був убитий у двобої із салехськими маврами, коли ваш корабель був ними взятий на абордаж? Чому тебе не розтерзали хижі звірі на африканському березі? Чому, зрештою, не потонув ти тут разом з усім екіпажем? І ти ще питаєш, що ти зробив?»

Я був вражений цими думками і не знаходив жодного слова, щоб вгамувати їх, нічого не міг відповісти собі. Задумливий і сумний, я підвівся і побрів у свій притулок. Я переліз через огорожу і хотів уже лягати в ліжко, але сум'яття, що охопило мою душу, розігнало сон. Я «увімкнув» світильник, бо вже починало сутеніти, й опустився на стілець біля столу. Боязнь повернення хвороби весь день не покидала мене, і раптом я згадав, що жителі Бразилії від усіх майже хвороб лікуються тютюном; між тим в одній з моїх скринь лежало кілька пачок тютюну: одна велика пачка вже готового, а решта – в листках.

Я встав і пішов по тютюн у комору. Безсумнівно, моїми діями керувало Провидіння, бо, відкривши скриню, я знайшов у ньому ліки не тільки для тіла, але й для душі: по-перше, тютюн, який шукав, по-друге – Біблію. Виявилося, що я склав у цю скриню всі книги, взяті з корабля, у тому числі Біблію, в яку доти я не спромігся або, вірніше, не відчував бажання заглянути. Тепер я взяв її з собою, приніс разом з тютюном у намет і поклав на стіл.

Я не знав, як застосовується тютюн проти хвороби; не знав навіть, чи допомагає він від лихоманки; тому я зробив кілька дослідів, сподіваючись, що так чи інакше дія його має проявитися. Насамперед я взяв із пачки один лист, поклав його в рот і розжував. Тютюн був ще зелений, дуже міцний; до того ж я до нього не звик, так що спочатку він майже одурманив мене. Потім я приготував тютюнову настоянку на ромі, з тим, щоб випити її години через дві, перед сном. Нарешті я спалив трохи тютюну на жаровні і втягував носом дим доти, поки не почав задихатися: я повторив цю операцію кілька разів.

У проміжках намагався читати Біблію, але в мене так паморочилося в голові від тютюну, що я змушений був скоро відмовитися від читання, принаймні, цього разу. Пам'ятаю, однак, що, коли я розгорнув Біблію навмання, мені впали в око наступні слова: «Поклич Мене в день печалі, і Я звільню тебе, ти ж прославиш ім'я Моє».

Зовсім вже стемніло, від тютюну голова моя обважніла, і мені захотілося спати. Я не погасив світильник на випадок, якщо мені щось знадобиться вночі, і ліг у ліжко. Але перш ніж лягти, я зробив те, чого не робив ніколи в житті: опустився на коліна і став молитися Богу, щоб він виконав обіцянку – звільнив мене, якщо я покличу його в день печалі. Дочитавши свою просту молитву, я випив тютюнову настоянку і ліг. Вона виявилася такою міцною і гидкою на смак, що я ледве її проковтнув. Напій відразу вдарив мені в голову, і я міцно заснув. Коли прокинувся наступного дня, було, судячи з розташування сонця, близько третьої години пополудні; мені здається, що я проспав тоді не одну, а дві ночі, і прокинувся тільки на третій день; принаймні, нічим іншим не можу пояснити, яким чином з мого рахунку випав один день, як це виявилося через кілька років: справді, якби я збився в рахунку від того, що перетнув кілька разів екватор, то втратив би більше ніж один день; між тим втрачено було саме один, і мені ніколи не вдалося з'ясувати, як це сталося.

Але як би там не було, цей сон дивно мене освіжив: я прокинувся бадьорий і веселий. У мене помітно додалося сил, шлунок працював краще, бо я відчував голод. Лихоманка того дня не повторилася, і взагалі відтоді я почав швидко одужувати. Це було двадцять дев'ятого червня.

30 число було, мабуть, щасливим для мене днем. Виходив з рушницею, але намагався не дуже віддалятися від дому. Убив парочку морських птахів, схожих на казарок, приніс їх додому, але не наважився з'їсти, обмеживши свій обід черепашачими яйцями, які були дуже смачні. Увечері повторив прийом ліків, які настільки допомогли мені напередодні (я говорю про тютюнову настоянку на ромі): тільки цього разу я випив її не так багато, трохи пожував тютюнового листя і не вдихав тютюнового диму. Однак, наступного дня – 1 липня – почувався, всупереч очікуванням, не так добре; мене знову морозило, хоча й не сильно.

2 липня. – Знову прийняв тютюн всіма трьома способами, як і першого разу, подвоївши кількість випитої настоянки.

4 липня. – Вранці взяв Біблію, розкрив її на Новому Завіті і, зосередивши свою увагу, почав читати. З цього дня постановив читати Біблію щоранку і щовечора, не зв'язуючи себе певною кількістю розділів, а доти, поки не стомиться увага.

Наведені вище слова: «Поклич Мене в день печалі, і Я врятую тебе» – я розумів тепер зовсім інакше, ніж раніше: спершу вони викликали в мені тільки саме уявлення про звільнення з ув'язнення, в якому я перебував, тому що, хоч на моєму острові я і був на волі, вона все ж була справжньою в'язницею у гіршому значенні цього слова. Тепер же я навчився тлумачити ці слова в зовсім іншому сенсі: тепер я оглядався на своє минуле з такою огидою, так жахався скоєного мною, що душа моя просила у Бога тільки позбавлення від тягаря гріхів, що нависали над нею і позбавляли її спокою. Чого варта була порівняно з цим моя самотність? Про позбавлення від неї я більше не молився, я навіть не думав про неї: такою дрібницею стала вона мені здаватися. Кажу це з метою показати своїм читачам, що людині, яка пізнала істину, позбавлення від гріха приносить більше щастя, ніж позбавлення від страждань.

Але я залишаю ці міркування і повертаюся до свого щоденника.

З цього часу становище моє, залишаючись зовні таким же тяжким, стало видаватися мені набагато стерпнішим. Постійне читання Біблії і молитва направляли мої думки до питань піднесених, і я пізнав багато душевних радощів, які доти були зовсім далекі мені. Крім того, щойно до мене повернулися здоров'я і сили, я став енергійно працювати над заповненням всього, чого мені ще не вистачало, і намагався зробити своє життя більш правильним.

З 4 по 14 липня я здебільшого ходив з рушницею, але недалеко, як людина, яка не зовсім ще зміцніла після хвороби. Важко собі уявити, до чого я охляв тоді й ослаб. Моє лікування тютюном, імовірно, ніколи ще досі не застосовувалося проти лихоманки; випробувавши його на собі, я не наважуся нікому його рекомендувати: правда, воно зупинило мою лихоманку, але разом з тим страшно ослабило мене, і протягом деякого часу я страждав через судоми у всьому тілі й нервове тремтіння.

Крім того, моя хвороба навчила мене, що тут є найзгубнішим для здоров'я залишатися під відкритим небом під час дощів, особливо, якщо вони супроводжуються грозами й ураганами, і тому не настільки небезпечні дощі, які ллють у дощовий сезон, тобто у вересні та жовтні, як ті, що перепадають випадково в суху пору.

Минуло понад десять місяців мого життя на злощасному острові. Я був твердо переконаний, що ніколи до мене людська нога не ступала на ці пустельні береги, так що доводилося, мабуть, відмовитися від будь-якої надії на порятунок. Тепер, коли я був спокійний за безпеку свого житла, я вирішив більш ґрунтовно обстежити острів і подивитися, чи немає на ньому ще якихось тварин і рослин, що були не відомі мені досі.

Я почав це обстеження 15 липня. Насамперед я попрямував до тієї бухточки, де причалював з плотами. Пройшовши дві милі вгору за течією, я переконався, що приплив не доходить далі, і, починаючи з цього місця і вище, вода в струмку була чиста й прозора. Внаслідок сухої пори року, струмок місцями якщо не пересох, то, у всякому разі, ледве струменів.

По берегах його тяглися красиві луки, рівні, гладкі, вкриті травою, а далі, – там, де низина поступово переходила на узвишшя і куди, слід було думати, не досягав розлив, – росло багато тютюну з високими і товстими стеблами. Там були й інші рослини, яких я раніше ніколи не бачив; цілком можливо, що я міг би отримати з них користь для себе, якби знав їхні властивості.

Я шукав кассаву, з кореня якої індіанці тих широт роблять борошно, але не знайшов. Я побачив також великі рослини, схожі на алое й цукровий очерет. Але я не знав, чи можна якось вживати алое; що ж стосується цукрового очерету, то він ріс у дикому стані, тому був поганої якості. На перший раз я задовольнився цими відкриттями і пішов додому, роздумуючи по дорозі про те, як би мені навчитися розпізнавати властивості і корисність плодів і рослин, які я знайду. Але мені не вдалося нічого придумати. Під час перебування в Бразилії я так мало звертав уваги на тамтешню флору, що не знав навіть звичайних польових рослин; у всякому разі мої відомості майже не знадобилися мені в теперішній скруті.