Текст книги "Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

Було, за моїми підрахунками, 30 вересня, коли нога моя вперше ступила на жахливий острів. Сталося це, значить, під час осіннього рівнодення; у тих же широтах (тобто, за моїм обчисленням, на 9°22′ на північ від екватора) сонце в цьому місяці стоїть майже прямовисно над головою.

Минуло днів десять-двадцять мого життя на острові, і я раптом зрозумів, що втрачу відлік часу через відсутність книг, пера й чорнила, і що врешті-решт я навіть перестану відрізняти будні від недільних днів. Для попередження цього я поставив великий дерев'яний стовп на тому місці берега, куди мене викинуло море, і вирізав ножем великими літерами напис: «Тут я ступив на цей берег 30 вересня 1659 року», який прибив навхрест до стовпа. По боках цього стовпа я щодня робив ножем зарубку; а через кожні шість зарубок робив одну довшу: це означало неділю; зарубки, що позначали перше число кожного місяця, я робив ще довшими. Таким чином, я вів свій календар, позначаючи дні, тижні, місяці й роки.

Перераховуючи предмети, перевезені мною з корабля, як уже сказано, в кілька прийомів, я не згадав про багато дрібних речей, хоч і не особливо цінних, але які мені особливо стали в нагоді. Так, наприклад, в приміщеннях капітана і капітанського помічника я знайшов чорнило, пера й папір, три чи чотири компаси, деякі астрономічні прилади, підзорні труби, географічні карти і книги з навігації. Все це я склав в одну зі скринь про всяк випадок, не знаючи навіть, чи знадобиться мені щось із цих речей. Крім того, у моїй власній поклажі виявилися три дуже хороших Біблії (я отримав їх з Англії разом з виписаними мною товарами і, вирушаючи в плавання, склав разом зі своїми речами). Потім мені до рук потрапило кілька книг португальською мовою, у тому числі три католицьких молитовники і ще кілька книг. Їх я теж підібрав. Далі маю ще згадати, що у нас на кораблі були дві кішки й собака (я розповім, свого часу, цікаву історію життя цих тварин на острові). Котів я перевіз на берег на плоту, собака ж, ще в першу мою експедицію на корабель, сам стрибнув у воду і поплив слідом за мною. Багато років він був мені вірним товаришем і слугою. Він робив для мене все, що міг, і майже замінив мені людське товариство. Мені хотілося б тільки, щоб він міг говорити. Але цього йому було не дано. Як уже сказано, я взяв з корабля пера, чорнило й папір. Я економив їх до останньої можливості, і поки у мене було чорнило, акуратно записував все, що відбувалося зі мною; та коли воно закінчилося, мені довелося припинити свої записи, бо я не вмів робити чорнило і не міг придумати, чим його замінити.

Взагалі, незважаючи на величезний склад у мене різних речей, мені, крім чорнила, бракувало ще дуже багато чого; у мене не було ні лопати, ні кирки, так що нічим було копати чи розпушувати землю, не було ні голок, ні ниток. Не було в мене й білизни, та скоро я навчився обходитися без неї, не відчуваючи великого дискомфорту.

Внаслідок нестачі в інструментах будь-яка робота йшла у мене повільно й важко. Ледь не цілий рік знадобилося мені, щоб довести до кінця огорожу, якою я надумав обнести своє житло. Нарубати в лісі товстих жердин, витесати з них кілки, перетягнути ці кілки до свого намету – на все це потрібно було багато часу. Кілки були дуже важкі, тому я міг підняти не більше одного за раз, й іноді у мене йшло два дні тільки на те, щоб обтесати кілок і принести його додому, а третій день – на те, щоб убити його в землю. Для цієї останньої роботи я викоритовував спочатку важку дерев'яну дубину, а потім згадав про залізні ломи, привезені мною з корабля, і замінив дубину ломом, хоча не скажу, щоб це давало мені велике полегшення. Взагалі вбивання кілків було для мене однією з найбільш неприємних та копітких праць.

Та я цим не переймався, оскільки все одно мені нікуди було дівати свій час; після зведення будівлі іншої справи у мене не передбачалося, крім поневірянь по острову в пошуках їжі, чим я більшою чи меншою мірою займався щодня.

Тим часом, я взявся серйозно й ґрунтовно обговорювати своє становище і почав записувати свої думки – не для того, щоб увічнити їх як науку людям, що опиняться в моєму становищі (бо таких людей чи знайшлося б багато), а просто, щоб висловити словами все, що мене мучило й непокоїло, і тим хоч якось вивільнити свою душу. Та хоч якими важкими були мої роздуми, розум почав потроху брати верх над відчаєм. У міру сил я намагався тішити себе тим, що могло б статися й гірше, і протиставляв добро злу. З повною неупередженістю я, немов кредитор і боржник, записував всі прикрощі, яких зазнав, а поряд все, що трапилося зі мною втішного.

ЗЛО – ДОБРО

Я закинутий долею на похмурий безлюдний острів і не маю жодної надії на порятунок. – Але я живий, я не потонув, як усі мої товариші.

Я ніби виділений і відрізаний від усього світу й приречений на горе. – Але зате я виділений з усього нашого екіпажу; смерть пощадила тільки мене, і той, хто настільки чудесним чином врятував мене від смерті, може врятувати мене і від безрадісного становища.

Я віддалений від усього людства; я відлюдник, вигнаний з товариства людей. – Але я не помер з голоду і не загинув у цьому пустельному місці, де людині нічим харчуватися.

У мене мало одягу, і скоро мені нічим буде прикрити своє тіло. – Але я живу в жаркому кліматі, де можна обійтися й без одежі.

Я беззахисний проти нападу людей і звірів. – Але острів, куди я потрапив, безлюдний, і я не бачив на ньому жодного хижого звіра, як на берегах Африки. Що було б зі мною, якби мене викинуло на африканський берег?

Мені ні з ким перемовитися словом і нікому втішити мене. – Але Бог чудесно пригнав наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастися всім необхідним для задоволення нагальних потреб, а й отримав можливість добувати їжу до кінця своїх днів.

Запис цей з очевидністю показує, що навряд чи хто на світі потрапляв у більш тяжке становище, і тим не менш воно містило в собі як негативні, так і позитивні сторони, за які слід було бути вдячним – гіркий досвід людини, що зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться якась розрада, яку в підрахунку наших бід і благ слід записати на прихід.

Отже, послухавши голосу розуму, я став миритися зі своїм становищем. Перш я щохвилини дивився на море в надії, чи не з’явиться десь корабель; тепер я залишив марні надії і всі свої помисли спрямував на те, щоб по можливості полегшити своє існування.

Я вже описав своє житло. Це був намет, розбитий на схилі гори й обнесений частоколом. Але тепер мою огорожу можна було назвати, скоріше, стіною, бо впритул до неї, із зовнішнього її боку, я вивів земляний насип футів зо два завтовшки. А ще через деякий час (наскільки пам'ятаю, десь через півтора року) я поставив на насип жердини, притуливши їх до укосу, а зверху зробив настілку з гілок і великих листків. Таким чином, мій дворик опинився під дахом, і я міг не боятися дощів, які, як я вже говорив, у певний час року лили на моєму острові безперервно.

Я згадував уже раніше, що все своє добро я переніс в огорожу і в печеру, яку викопав за наметом. Але мушу зауважити, що спочатку речі були звалені в купу, абияк, захаращували всю площу, так що мені ніде було повернутися. З цієї причини я вирішив збільшити свою печеру. Зробити це було неважко, оскільки гора була пухкої, піщаної породи, яка легко поступалася моїм зусиллям. Отже, коли я побачив, що мені не загрожує небезпека від хижих звірів, почав розширювати печеру. Прокопавши убік, а саме вправо, скільки було потрібно з мого розрахунку, я повернув знову вправо і вивів хід назовні за межі укріплення.

Ця галерея служила не тільки чорним ходом до мого намету, який давав мені можливість вільно йти і повертатися, але також значно збільшувала мою комору.

Закінчивши цю роботу, я взявся за виготовлення найнеобхідніших предметів обстановки, насамперед стола й стільця: без них я не міг цілком насолоджуватися навіть тими скромними благами, які були мені відпущені на землі, не міг ні їсти, ні писати з повною зручністю.

І ось я взявся столярувати. Тут я мушу зауважити, що розум – це основа й джерело математики, а тому, визначаючи й вимірюючи розумом речі і складаючи про них найбільш розумне судження, кожен може через деякий час опанувати будь-яке ремесло. Жодного разу в житті доти я не брав до рук столярного інструменту, і тим не менш, завдяки працьовитості й старанності, я помалу так призвичаївся, що міг би, переконаний, зробити що завгодно, особливо, якщо б у мене були інструменти. Але навіть без інструментів чи майже без інструментів, тільки сокирою та рубанком, я зробив безліч предметів, хоча, ймовірно, ніхто ще не робив їх таким способом і не витрачав на це стільки праці. Так, наприклад, коли мені потрібна була дошка, я мав зрубати дерево, очистити стовбур від гілок і, поставивши його перед собою, обтісувати з обох боків доти, поки він не набував необхідної форми. А потім дошку треба було ще вистругати рубанком. Правда, при такому методі з цілого дерева виходила тільки одна дошка, і вичинка цієї дошки забирала у мене масу часу і праці. Але проти цього у мене був лише один засіб – терпіння. До того ж, мій час і моя праця коштували недорого, і хіба не однаково було, куди й на що вони йшли?

Отже, я насамперед зробив собі стіл і стілець. Я використав на них короткі дошки, які привіз на плоту з корабля. Коли ж потім я натесав довгих дощок вищеописаним способом, то приладнав у своєму погребі на одній стіні кілька полиць одну над іншою, футів по півтора шириною, і склав на них свої інструменти, цвяхи, залізо та інший невеликий крам – словом, розподілив усе по місцях, щоб легко знаходити кожну річ. Я забив кілька кілочків у стіну льоху і розвісив на них свої рушниці і взагалі все те з речей, що можна було повісити.

Хто побачив би після цього мою печеру, той, напевно, прийняв би її за склад предметів першої необхідності. Все було у мене під руками, і мені приносило справжнє задоволення заглядати в цей склад: такий зразковий порядок панував там і стільки було там всякого добра.

Тільки після закінчення цієї роботи я почав вести свій щоденник, записуючи туди все зроблене мною протягом дня. Спочатку я був такий зайнятий і такий засмучений, що мій похмурий настрій неминуче позначився б на моєму щоденнику. Ось, наприклад, який запис довелося б мені зробити 30 вересня:

«Коли я вибрався на берег і таким чином врятувався від смерті, мене сильно знудило солоною водою, якої я наковтався. Потроху я оговтався, але замість того, щоб подякувати Творцю за свій порятунок, почав у розпачі бігати по березі. Я ламав руки, бив себе по голові і по обличчю й кричав у нестямі, говорячи: Я загинув, загинув! – поки не звалився на землю знесилений. Але я не заплющував очей, боячись, щоб мене не розтерзали дикі звірі».

Протягом ще багатьох днів після цього (вже після всіх моїх експедицій на корабель, коли всі речі з нього були забрані) я раз у раз вибігав на горбок і дивився на море в надії побачити на горизонті корабель. Скільки разів мені здавалося, ніби вдалині біліє вітрило, і я надіявся! Я дивився, дивився, поки мені не застилало в очах, потім, впадаючи у відчай, кидався на землю і плакав, як дитя, тільки збільшуючи своє нещастя власною дурістю.

Та коли нарешті я до певної міри впорався із собою, коли облаштував своє житло, упорядкував свій домашній крам, зробив собі стіл і стілець, взагалі обклався певними зручностями, то взявся за щоденник. Наводжу його тут повністю, хоча описані в ньому події вже відомі читачеві з попередніх частин. Я вів його, поки у мене було чорнило, коли ж воно закінчилося, ведення щоденника мимоволі довелося припинити.

ЩОДЕННИК

30 вересня 1659 року. – Я, нещасний Робінзон Крузо, через аварію корабля під час страшної бурі був викинутий на берег цього жахливого, нещасливого острова, який я назвав островом Відчаю. Усі мої супутники з нашого корабля потонули, і сам я був у напівмертвому стані.

Весь залишок дня я провів у сльозах і скаргах на свою злощасну долю: у мене не було ні їжі, ні притулку, ні одягу, ні зброї; мені нікуди було сховатися від ворогів; зневірившись отримати звідкись порятунок, я бачив попереду тільки смерть. Мені здавалося, що мене або розтерзають хижі звірі, або вб'ють дикуни, або ж я помру з голоду внаслідок відсутності їжі. З наближенням ночі я виліз на дерево через боязнь хижих звірів. Я чудово виспався, незважаючи на те, що цілу ніч йшов дощ.

1 жовтня. – Прокинувшись уранці, я побачив, на превеликий свій подив, що наш корабель зняло з мілини припливом і пригнало набагато ближче до берега. З одного боку, це було вельми втішно (корабель був цілий, не перекинувся, так що у мене з'явилася надія, коли вітер вщухне, дістатися до нього й запастися їжею та іншими необхідними речами); але, з іншого боку, воскресла й моя скорбота за загиблими товаришами. Якби залишилися ми на кораблі, то могли б врятувати його чи, принаймні, потонули б не всі. Тоді ми могли б побудувати човен з уламків корабля і нам вдалося б дістатися до якоїсь населеної землі. Ці думки не давали мені спокою весь день. Тим не менш, щойно почався відплив, я вирушив на корабель; підійшовши до нього ближче по оголеному морському дну, я пустився уплав. Весь цей день дощ не припинявся, але вітер зовсім стих.

З 1 по 24 жовтня. – Всі ці дні я був зайнятий перевезенням з корабля всього, що можна було зняти звідти. З початком припливу я на плотах переправляв свій вантаж на берег. Весь цей час дощило з невеликими проміжками ясної погоди: ймовірно, тут зараз дощова пору року.

20 жовтня. – Мій пліт перекинувся, і весь вантаж затонув; та оскільки це трапилося на мілкому місці, а всі речі були важкі, то з настанням відпливу мені вдалося врятувати більшість з них.

21 жовтня. – Всю ніч і весь день ішов дощ і дув поривчастий вітер. Корабель за ніч рознесло на друзки: на тому місці, де він стояв, стирчать якісь жалюгідні уламки, та й ті видно тільки під час відпливу. Весь цей день я вкривав і захищав врятоване мною добро, щоб його не попсував дощ.

26 жовтня. – Майже весь день блукав берегом, відшукуючи зручне містечко для житла. Найбільше піклувався я про те, щоб убезпечити себе від нічних нападів диких звірів і людей. До вечора знайшов нарешті підходяще місце на крутому схилі пагорба. Обвівши півколом по землі потрібну мені площу, я вирішив зміцнити її огорожею, що складалася з двох рядів кілків, обкладених зовні дерном; проміжок між рядами кілків я збирався заповнити корабельними канатами.

З 26 по 30 жовтня. – Посилено працював: перетягував своє майно в нове житло, незважаючи на те, що майже весь час лив сильний дощ.

31 жовтня. – Вранці ходив по острову з рушницею, розраховуючи підстрелити якусь дичину й оглянути місцевість. Убив козу, її козеня побігло за мною і провело мене до самого будинку, але мені довелося вбити і його, бо воно не вміло ще їсти.

1 листопада. – Розбив під самою скелею намет, постаравшись зробити його якомога більшим; повісив у ньому на кілках гамак і вперше ночував у ньому.

2 листопада. – Зібрав усі ящики й дошки, а також шматки колод від плотів і спорудив з них барикаду навколо намету, на майданчику, відведеному для мого укріплення.

3 листопада. – Ходив з рушницею. Убив двох птахів, схожих на качок. Їхнє м'ясо виявилося дуже смачним. Після обіду почав робити стіл.

4 листопада. – Розподілив свій час, призначивши певні години для фізичних робіт, для полювання, для сну і для розваг. Ось розпорядок мого дня: зранку, якщо немає дощу, години дві-три ходжу по острову з рушницею; потім до одинадцятої працюю, а об одинадцятій снідаю, чим доведеться; з дванадцятої до другої лягаю спати (бо це найспекотніша пора дня); потім до вечора знову беруся за роботу. Всі робочі години останні два дні возився над виготовленням столу. Я був тоді ще вельми поганеньким столяром. Але час і нужда незабаром зробили з мене майстра на всі руки. Так було б, звичайно, і з усяким іншим на моєму місці.

5 листопада. – Сьогодні ходив з рушницею і з собакою. Убив дику кішку; шкурка досить м'яка, та м'ясо негодяще. Я здирав шкурку з кожної вбитої мною тварини і ховав у свій склад. Повертаючись додому берегом моря, бачив багато різних птахів, але невідомих порід. Бачив ще двох чи трьох тюленів. Спочатку я навіть злякався, ще не розпізнавши, що це за тварини. Та коли я до них придивлявся, вони пірнули у воду і таким чином вислизнули від мене цього разу.

6 листопада. – Після ранкової прогулянки працював над столом і закінчив його. Але він мені не сподобався. Незабаром, однак, я так призвичаївся, що міг його виправити.

7 листопада. – Встановлюється ясна погода. Всі 7, 8, 9, 10 та частково 12 числа (11 була неділя) я робив стілець. Мені коштувало великої праці надати йому нормальної форми. Кілька разів я розбирав його на частини і знову брався за роботу. І все-таки не був задоволений результатом.

Примітка. Я скоро перестав дотримуватися недільних днів: бо, припинивши позначати їх на своєму стовпі, збився з рахунку.

23 листопада. – Сьогодні йшов дощ; він дуже освіжив мене й охолодив землю, але весь час гримів страшний грім і спалахувала блискавка, так що я злякався за свій порох. Коли гроза припинилася, я вирішив весь свій запас пороху розділити на дрібні частини, щоб він не вибухнув весь разом.

14, 15 і 16. – Всі ці дні робив шухлядки для пороху, щоб у кожну шухлядку увійшло від одного до двох фунтів. Сьогодні розклав весь порох по ящиках і заховав їх в ущелини скелі якнайдалі один від одного. Вчора вбив більшу птицю. М'ясо її дуже смачне. Як називається – не знаю.

17 листопада. – Сьогодні почав копати заглиблення у скелі за наметом, щоб зручніше розкласти своє майно.

Примітка. Для цієї роботи вкрай необхідні три речі: кирка, лопата і тачка або кошик, а в мене їх немає. Довелося відмовитися від роботи. Довго думав, чим би замінити ці інструменти або як їх зробити. Замість кирки спробував працювати залізним ломом; він годиться, тільки занадто важкий. Потім залишається лопата або заступ. Без неї ніяк не обійтися, та якось не придумаю, як її зробити.

18 листопада. – Шукаючи в лісі матеріал для своїх будівель, знайшов те дерево (або схоже на нього), яке в Бразилії називають залізним за його незвичайну твердість. З великими труднощами і сильно попсувавши свою сокиру, зрубав одне таке дерево і ледве притягнув його додому: воно було дуже важке. Я вирішив зробити з нього лопату. Дерево було таке тверде, що ця робота забрала в мене багато часу, та іншого виходу в мене не було. Помалу я надав обрубку форму лопати, причому держално вийшло не гірше, ніж роблять у нас в Англії, але широка частина, не будучи оббитою залізом, прослужила мені недовго. Втім, я достатньо покористувався нею для земляних робіт, і вона дуже мені придалася, та, гадаю, жодна лопата на світі не виготовлялася таким способом і так довго.

Мені бракувало ще тачки або корзини. Про кошик годі було й мріяти, оскільки у мене не було гнучких прутів – принаймні, мені не вдалося досі знайти їх. Що стосується тачки, то мені здавалося, що я зумію зробити її. Утруднення було тільки в колесі: я не мав жодного уявлення про те, як роблять колеса; крім того, для осі потрібен був залізний стержень, якого у мене теж не було. Довелося залишити цю справу. Щоб виносити вириту землю, я зробив щось на зразок коритця, в яких каменярі тримають вапно.

Коритце було легше зробити, ніж лопату; і тим не менш, все разом – коритце, заступ і безплідні спроби змайструвати тачку – відняло в мене щонайменше чотири дні, не рахуючи ранкових екскурсій з рушницею. Рідко випадав день, коли я не виходив на полювання, і майже не було випадку, щоб я не приніс собі щось на обід.

23 листопада. – Під час виготовлення цих знарядь вся інша моя робота стояла. Закінчивши їх, я знову взявся рити печеру. Копав весь день, наскільки дозволяли час і сили, і у мене пішло на цю роботу цілих вісімнадцять днів. Мені потрібно було, щоб у моєму погребі могло зручно розміститися все моє майно.

Примітка. Весь цей час я трудився над розширенням печери, щоб вона могла служити мені складом, кухнею, їдальнею і погребом; містився ж я у колишньому наметі, крім тих днів у дощову пору року, коли в намет забивало дощем. Втім, згодом я облаштував над своїм двориком щось на кшталт солом'яного даху; від огорожі до схилу гори я проклав жердини, які прикрив водоростями і великим листям.

10 грудня. – Я думав, що закінчив зі своєю печерою або погребом, як раптом сьогодні (очевидно, я зробив її занадто широкою) зверху з одного боку обвалилася земля. Обвал був такий великий, що я злякався, і не безпідставно: якби я перебував там у цю хвилину, мені вже, напевно, не знадобився б гробар. Цей сумний випадок завдав мені багато клопоту і нової роботи: потрібно було видалити землю, що обвалилася, а головне – довелося підпирати звід, інакше я не міг бути впевнений, що обвал не повториться.

11 грудня. – Від сьогодні я взявся за цю роботу. Поки що поставивши у вигляді підпори два стовпи; зверху кожного з них прибив навхрест по дві дошки. Цю роботу я закінчив наступного дня. Поставивши ще кілька таких же стовпів з дошками, я через тиждень остаточно укріпив склепіння. Стовпи стоять у ряд, так що служать у моєму погребі перегородкою.

17 грудня. – З цього дня по 20 число прилаштовував у погребі полички, забивав цвяхи у стовпи й розвішував все те з речей, що можна повісити. Тепер у мене буде порядок.

20 грудня. – Переніс всі речі і розклав по місцях. Прибив кілька маленьких поличок для провізії: вийшло щось на зразок буфета. Дощок залишається дуже мало, і я зробив собі ще один стіл.

24 грудня. – Зливний дощ всю ніч і весь день; не виходив з дому.

25грудня. – Дощ ллє безперервно.

26 грудня. – Дощ припинився. Стало набагато прохолодніше; дуже приємна погода.

27 грудня. – Підстрелив двох козенят; одне вбив, інше поранив у ногу, так що воно не могло втекти; я зловив його і привів додому на мотузці. Вдома оглянув йому ногу; вона була перебита, і я забинтував її.

Примітка. Я виходив це козеня; зламана нога зрослася, і воно чудово бігало. Я так довго доглядав за ним, що воно стало ручним і не хотіло йти. Воно паслося у мене на лужку перед наметом. Тоді ж мені вперше спало на думку завести домашню худобу, щоб забезпечити собі прожиток до того часу, коли у мене вийдуть заряди й порох.

28, 29, 30 і 31 грудня. – Сильна спека при повному безвітрі. Виходив з дому лише вечорами на полювання. Присвятив ці дні остаточному впорядкуванню свого господарства.

1 січня. – Спека не спадає; проте сьогодні ходив на полювання двічі: рано– вранці і ввечері. Опівдні відпочивав. Увечері пройшов по долині подалі, вглиб острова і бачив дуже багато кіз; але вони вкрай полохливі й не підпускають до себе близько. Хочу спробувати полювати на них із собакою.

2 січня. – Сьогодні взяв із собою собаку і нацькував на кіз; та експеримент не вдався: все стадо повернулося назустріч собаці, і він, очевидно, чудово зрозумів небезпеку, тому що ні за що не хотів підійти до кіз.

3 січня. – Почав будувати огорожу чи, вірніше, вал. Все ще побоюючись несподіваних нападів якихось ворогів, я вирішив зробити її якомога міцнішою і товщою.

Примітка. Моя огорожа вже описана на попередніх сторінках, і тому я опускаю все, що говориться про неї в моєму щоденнику. Досить буде зауважити, що я провозився над нею (рахуючи з початку роботи до повного її завершення) з 3 січня по 14 квітня, хоча вся її довжина не перевищувала двадцяти чотирьох ярдів. Я вже говорив, що огорожа моя йшла півколом, кінці якого впиралися в гору. Від середини її до гори було близько восьми ярдів, і якраз посередині мною був облаштований вхід до печери.

Весь цей час я працював не покладаючи рук. Траплялося, що дощі переривали мою роботу на кілька днів і навіть тижнів, але мені здавалося, що до закінчення валу не можна почуватися в цілковитій безпеці. Важко повірити, скільки праці я поклав на цю роботу. Особливо важко дісталися мені перенесення з лісу колод і вбивання їх у землю, бо я робив набагато товстіші кілки, ніж було потрібно.

Коли огорожа була закінчена й укріплена із зовнішнього боку земляним насипом, я заспокоївся. Мені здавалося, що якби на острові з'явилися люди, вони не помітили б нічого схожого на людське житло. У всякому разі, я добре зробив, замаскувавши своє житло, як покаже один знаменний випадок, про який буде розказано далі.

У цей час я продовжував свої щоденні обходи лісу в пошуках дичини, зрозуміло, коли дозволяла погода, і під час цих екскурсій зробив багато корисних відкриттів. Так, наприклад, я пригледів особливу породу диких голубів, які в'ють гнізда не на деревах, як наші дикі голуби, а в ущелинах скель. Одного разу я вийняв з гнізда пташенят з тим, щоб вигодувати їх вдома і приручити. Мені вдалося їх виростити, та щойно у них відросли крила, вони полетіли, може, тому, що у мене не було для них підходящого корму. Як би там не було, я часто знаходив їхні гнізда й брав пташенят, які були для мене ласою стравою.

Коли я почав обзаводитися господарством, то побачив, що мені бракує багатьох необхідних речей. Зробити їх сам я спочатку вважав неможливим, та й справді дещо (наприклад, діжки) так і не міг ніколи зробити. У мене були, як я вже говорив, дві чи три діжки з корабля, але, як я не бився, мені не вдалося спорудити жодної, хоча я витратив на цю роботу кілька тижнів. Я не міг ні вставити дна, ні збити дощечки настільки щільно, щоб вони не пропускали воду; так і довелося відмовитися від цієї затії.

Потім мені дуже потрібні були свічки. Щойно починало темніти (а там зазвичай сутеніло близько сьомої години), мені доводилося лягати слати. Я часто згадував про той шматок воску, з якого робив свічки під час своїх пригод біля берегів Африки, але воску у мене не було. Єдиним виходом було скористатися жиром кіз, яких я вбивав на полюванні. Я зробив собі світильник з козячого жиру: плошку власноруч виліпив з глини, а потім обпік на сонці, на ґніт узяв волокна від старої мотузки. Світильник горів гірше, ніж свічка, світло його було нерівним і тьмяним. У розпал цих робіт, нишпорячи одного разу у своїх речах, я знайшов невеликий мішок із зерном для птиці, яку корабель віз не в цей свій рейс, а раніше, можливо, коли йшов з Лісабона. Я вже згадував, що залишки цього зерна в мішку були поїдені пацюками (принаймні, коли я зазирнув у мішок, мені здалося, що там сама труха); та оскільки мішок був мені потрібен для чогось іншого (здається, під порох: це було якраз тоді, коли я вирішив розкласти його дрібними частинами, злякавшись грози), то я витрусив його на землю під скелею.

Це було незадовго до початку зливних дощів, про які я вже говорив. Я давно забув про це, не пам'ятав навіть, в якому місці я витрусив мішок. Та ось минуло близько місяця, і я побачив на галявинці кілька зелених стеблинок, які щойно проклюнулись із землі. Спочатку я думав, що це якась небачена мною рослина. Та яким було моє здивування, коли ще через кілька тижнів зелені стеблинки (їх було всього штук десять-дванадцять) випустили колосся, що виявилося колоссям відмінного ячменю, того самого, який росте в Європі і у нас в Англії.

Неможливо передати, в яке сум'яття загнало мене це відкриття! До того часу мною ніколи не керували релігійні мотиви. Релігійних понять у мене було дуже небагато, і всі події мого життя – великі й дрібні – я приписував простому випадку, або, як всі ми говоримо легковажно, волі Божій. Я ніколи не задавав собі питання, які цілі переслідує Провидіння, керуючи ходом подій у цьому світі. Але коли я побачив цей ячмінь, що виріс, як я знав, у невластивому йому кліматі, а головне, невідомо як потрапив сюди, я був вражений до глибини душі і став вірити, що це Бог чудесним чином зростив його без насіння тільки для того, щоб прогодувати мене на цьому дикому безвідрадному острові.

Думка ця трохи зворушила мене і викликала у мене сльози; я був щасливий усвідомлювати, що таке диво здійснилося заради мене. Але здивування моє цим не скінчилося: незабаром я помітив, що поруч, на тій же галявині, між стеблами ячменю з’явилися поодинокі стеблинки рослини, що виявилися стеблинками рису; я їх легко розпізнав, бо під час перебування в Африці часто бачив рис на полях.

Я не тільки подумав, що цей рис і цей ячмінь послані мені самим Провидінням, але не сумнівався, що він росте тут ще де-небудь. Я обійшов всю цю частину острова, де вже бував раніше, обнишпорив всі куточки, заглядав під кожну купину, але ніде не знайшов ні рису, ні ячменю. Тоді нарешті я згадав про мішок з пташиним кормом, який я витрусив на землю біля свого житла. Чудо зникло, а разом з відкриттям, що все це природна річ, я мушу зізнатися, значно прохолонула і моя гаряча вдячність до Промислу. А між тим те, що трапилося зі мною, було майже так само непередбачено, як диво, і вже у всякому разі заслуговувало не меншої вдячності. Справді: чи не перст Провидіння видно було в тому, що з багатьох тисяч ячмінних зерен, попсованих щурами, десять чи дванадцять зерняток вціліли і, виходить, все одно, що впали мені з неба. Треба ж було мені витрусити мішок на цій галявині, куди падала тінь від скелі і де насіння могло відразу ж зійти. Адже варто було мені кинути їх дещо далі, і вони були б випалені сонцем.

Читач може собі уявити, як ретельно зібрав я колосся, коли воно дозріло (це було наприкінці червня). Я підібрав кожне зернятко і вирішив знову посіяти весь урожай в надії накопичити з часом стільки зерна, щоб його вистачило мені на прожиток. Але тільки на четвертий рік я міг дозволити собі виділити вельми скромну частину цього зерна на їжу, про що я розповім згодом. Справа в тому, що у мене пропав весь збір від першого посіву: я погано розрахував час, посіяв перед самою посухою, і насіння не зійшло в тій кількості, як мало б зійти. Але про це далі.

Крім ячменю, у мене, як уже сказано, виросло двадцять чи тридцять стебел рису, який я зібрав так само старанно і для тієї ж мети, – щоб готувати з нього хліб або, вірніше, їжу, оскільки я відкрив спосіб обходитися без печі. Та це було згодом. Повертаюся до свого щоденника.

Всі ті чотири або три з половиною місяці, коли я був зайнятий зведенням огорожі, я працював не покладаючи рук. 14 квітня огорожа була закінчена, і я вирішив, що буду входити і виходити через стіну по драбині, щоб зовні не було ніяких ознак житла.

16 квітня. – Скінчив драбину; перелажу через стіну і щоразу прибираю драбину за собою. Тепер я обгороджений з усіх боків. У моїй фортеці досить простору, і проникнути в неї можна не інакше, як через стіну.