154 800 произведений, 42 000 авторов Отзывы на книги Бестселлеры недели


» » » онлайн чтение - страница 1

Текст книги "Полліанна"

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

  • Текст добавлен: 22 ноября 2013, 17:56


Автор книги: Елеонор Портер


Жанр: Классическая проза, Классика


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Елеонор Портер

Полліанна

Присвячується моїй кузині Белль

Розділ 1. Міс Поллі

Цієї червневої днини міс Поллі Гаррінґтон увійшла до своєї кухні трохи поквапливо. Варто зауважити, що вона зазвичай не дозволяла собі рвучких рухів: предметом її гордості була вихованість та гарні манери. Та не сьогодні – надто вже вона поспішала.

Ненсі, яка мила посуд, здивовано поглянула на господиню. Дівчина працювала тут лише два місяці, але вже добре знала, що міс Поллі ніколи не квапиться.

– Ненсі!

– Слухаю, пані, – весело відгукнулась дівчина, утім не припиняючи витирати насухо глечик, який тримала в руках.

– Ненсі, – у голосі міс Поллі з'явилися суворі нотки, – коли я з тобою розмовляю, ти маєш припинити роботу й уважно мене слухати!

Дівчина почервоніла. Вона поставила глечик на стіл, ледь не зваливши його рушником.

– Так, пані, я так і робитиму, – затинаючись, мовила Ненсі, підхоплюючи глечик. – Просто ви ж самі звеліли мені швиденько вимити весь посуд, от я й не гаю часу.

– З мене годі, Ненсі, я не прошу пояснень, мені потрібна лише увага, – насупилася господиня.

– Так, пані, – дівчина ледве втрималась, щоб не зітхнути.

Іноді їй здавалося, що цій жінці ніколи не вдасться догодити. Ненсі досі ще не служила в чужих людей, та коли батько помер, а мати почала хворіти, комусь потрібно було забезпечувати родину, в якій окрім Ненсі було ще троє малих дітей. Дівчина відчувала, що це її обов'язок, тому була дуже щаслива, коли вдалося знайти місце на кухні міс Поллі – у розкішному будинку на пагорбі. Родина Ненсі жила в містечку Корнері за шість миль звідси, тож раніше вона знала міс Поллі як володарку маєтку Гаррінґтонів та одну з найбагатших землевласниць околиці.

На роботу вона влаштувалася два місяці тому. Тепер Ненсі чудово знала, що міс Поллі – це педантична жінка з суворим обличчям, яка терпіти не може дзенькоту ножа, що впав на підлогу, та гучного грюкоту дверей. А ще ця жінка ніколи не усміхалася – навіть якщо із ножами й дверима все було гаразд.

– Коли скінчиш усю вранішню роботу на кухні, прибери маленьку кімнатку на горищі, – звеліла міс Поллі. – Постав там ліжко, підмети, звісно ж, після того як винесеш усі скрині й коробки.

– Добре, пані. А куди ж подіти всі ці речі з горища?

– Перенесеш їх у його передню частину. – Трохи вагаючись, міс Поллі продовжила: – Мабуть, все-таки варто тобі сказати. До нас приїжджає моя небога, міс Полліанна Віттієр. їй одинадцять років. Ця кімната для неї, відтепер вона житиме тут.

– До нас приїде маленька дівчинка? О, як чудово! – захоплено скрикнула Ненсі, згадуючи власних малих сестричок, які лишилися в Корнері.

– Чудово? Мені знається, це слово тут не зовсім доречне, – зауважила міс Поллі. – Однак я робитиму все, що зможу, це мій обов'язок, а обов'язку треба дотримуватися.

Щоки Ненсі залило рум'янцем.

– Звісно, пані, я просто подумала, що маленька дівчинка вас звеселить, – мовила вона.

– Дуже дякую, – сухо відповіла леді, – але я не бачу в цьому жодної потреби.

– Та все одно ж вам буде приємно, що рідна небога поряд! – наполягала Ненсі, відчуваючи, що потрібно гарно підготуватися до зустрічі з маленькою і дуже самотньою незнайомкою.

Міс Поллі погордливо задерла підборіддя.

– Знаєш, Ненсі, тільки тому, що мені «пощастило» мати сестру, яка вчинила дурницю, вийшовши заміж за бідака та привівши на цей світ зовсім небажану дитину, я аж ніяк не вбачаю у всій цій ситуації приводів радіти від такої звістки. Однак, як я вже казала, мені властиве почуття обов'язку. І не забудь гарно повимітати павутиння з усіх кутків горища, – суворо закінчила господиня, виходячи з кімнати.

– Так, пані, – зітхнула Ненсі, беручи до рук глека, який уже майже висох.

Коли міс Поллі повернулася до своєї кімнати, її погляд мимоволі впав на листа, отриманого кілька днів тому. Його надіслали з віддаленого західного містечка, і він став для неї неприємною несподіванкою. Листа адресували міс Поллі Гаррінґтон із Белдінґсвіля, що у Вермонті. Ішлося в ньому про таке:

«Шановна пані! На превеликий жаль, мушу сповістити Вам про те, що преподобний Джон Віттієр помер два тижні тому, залишивши дитину, дівчинку одинадцяти років. У спадок він не зоставив нічого, окрім кількох книжок, – та це й не дивно. Як Ви, мабуть, знаєте, він був пастором у маленькій місіонерській церкві, а дохід отримував дуже мізерний.

Наскільки нам відомо, преподобний Джон був одружений із Вашою покійною сестрою, однак він дав мені зрозуміти, що стосунків ваші родини не підтримували. Однак Джон вважав, що Ви візьмете дитину до себе, аби дати їй гарне виховання й освіту, адже це Ваша небога. Саме тому я й пишу цього листа.

Дівчинка буде готова до від'їзду якраз тоді, коли Ви отримаєте цього листа. Якщо Ви згодні взяти її під свою опіку, будь ласка, сповістіть мене про це якомога швидше, оскільки мої знайомі збираються їхати на Схід і могли б узяти її з собою до Бостона. Там дівчинку мають посадити на Бел-дінґсвільський потяг. Звісно, Вам повідомлять, коли саме та на якому потязі Полліанна прибуде до міста.

Чекатиму від Вас звістки.

З повагою, Ієремія О. Байт».


Дочитавши листа, міс Поллі спохмурніла, згорнула його й поклала в конверт. Вона дала відповідь ще вчора, написавши, що, безперечно, забере дівчинку до себе. Адже вона чудово знала, що таке обов'язок, хай би якою неприємною здавалася ноша, звалена на її плечі.

Жінка сиділа, тримаючи листа в руках та згадуючи свою сестру Дженні, матір цієї дівчинки. Вона пригадала часи, коли двадцятирічна Дженні наполягла на своєму одруженні з молодим місіонером, незважаючи на те, що вся родина була проти такого нерозумного кроку. З нею хотів одружитися дуже багатий чоловік, і для батьків він був значно кращим варіантом, аніж якийсь пастор, – однак не для Дженні: багатій був уже в літах, тоді як пастор молодий і сповнений ентузіазму та ідеалістичних міркувань. Його серце переповнювало кохання. Не дивно, що саме його обрала Дженні. Вона вийшла за нього заміж і поїхала на південь як дружина місіонера.

Після того вони довго не спілкувалися. Міс Поллі добре це пам'ятала, адже їй, наймолодшій із сестер, тоді було п'ятнадцять. Родина не мала бажання спілкуватися з дружиною місіонера. Щоправда, Дженні їм писала, а останню дитину назвала Полліанною – на честь своїх сестер. Інші її діти померли. Лист про Полліанну став останнім; потім вони отримали від пастора коротку й сумну звістку про те, що Дженні померла у маленькому західному містечку.

Час не стояв на місці для мешканців розкішного будинку на пагорбі. Міс Поллі задумливо дивилася на долину, що розкинулася біля підніжжя пагорба, й думала про те, як змінилось її життя за останні двадцять п'ять років.

Їй уже виповнилося сорок, і вона лишилася зовсім одна. Батько, мати, сестри – всі померли. Протягом багатьох років вона була єдиною незмінною господинею будинку та спадкоємицею всіх грошей свого батька. Знаходилися люди, які відкрито співчували їй з приводу самотності; були й ті, хто радив взяти до себе компаньйонку й жити разом. Та міс Поллі не потрібні були співчуття й поради. Вона завжди казала, що не почувається самотньою – навпаки, їй дуже приємно лишатися наодинці із собою, їй подобалися спокій і тиша. Але тепер…

Міс Поллі підвелася з похмурим обличчям і стиснутими в тонку лінію губами. Звісно, це добре, що вона така гарна жінка й має почуття обов'язку, але не такий простий у неї характер, щоб ставитися до всього цього спокійно. Гм, Полліанна – чи чули ви більш недоречне ім'я, аніж це?


Розділ 2. Старий Том і Ненсі


У маленькій кімнатці на горищі Ненсі тільки те й робила, що підмітала й шкребла, особливо по кутках. Дуже часто вона вся віддавалася роботі, бо це було радше можливістю дати волю почуттям, а не позбутися бруду.

– Хотіла б я вичистити куточки її душі! – у розпачі бурмотіла дівчина, вимахуючи віником, немов підтверджуючи свої слова. – Та-ак, їй би це принесло лише користь! Подумайте лишень – поселити нещасну дитину тут, у задушливій кімнатці на горищі, де взимку майже не топиться! І це коли в будинку повнісінько кімнат – вибирай будь-яку! Небажана дитина – треба ж таке сказати! От же ж! – аж не тямилася від обурення Ненсі, так налягаючи на мітлу, що навіть пальці почали боліти. – Думаю, що в цьому домі аж ніяк не діти є небажаними, а хтось інший – так, саме так!

Кілька хвилин вона працювала мовчки, а закінчивши, оглянула майже порожню кімнату з відразою.

– Що ж, мою справу зроблено, – зітхнула Ненсі. – Тут чисто й усе зайве винесено. Бідолашне дитятко! Хіба ж це місце підходить для самотньої дівчинки, яка втратила батьків і рідний дім? – мовила дівчина, виходячи з кімнати. Вийшовши, вона гучно грюкнула дверима.

– Ой, – не стрималася Ненсі. – А втім – байдуже! Сподіваюсь, вона почула цей звук! Так, дуже на це сподіваюсь!

Удень Ненсі вийшла в садок, де працював старий Том. Він притрушував піском доріжки й виполював у садку бур'яни уже багато років. Дівчина вирішила з ним потеревенити.

– Доброго здоров'ячка, дядьку Томе! – Ненсі кинула оком через плече, щоб упевнитися, що її ніхто не бачить і не чує. – А ви знаєте, що до міс от-от приїде маленька дівчинка? Вона житиме тут!

– Що ти кажеш? Я поганенько чую, – розігнув натруджену спину старий.

– До нас приїжджає маленька дівчинка – жити з міс Поллі!

– Та годі тобі жартувати, дівчино! Ти ще мені розкажи, що сонце сідає на сході!

– Але, дядьку, це щира-щирісінька правда! Пані сама мені про це сказала, – розповідала Ненсі. – Це її небога, їй одинадцять років.

Садівник аж закляк у здивуванні.

– Та ти що! – пробурмотів він, і раптом його втомлені очі засяяли. – Не може бути, але швидше за все це маленька доня міс Дженні! Інша її сестра також не вийшла заміж. Що ж, Ненсі, це може бути тільки дівчинка міс Дженні, хай благословить її Господь! Невже мої старі очі її нарешті побачать, гай-гай!

– А хто така міс Дженні?

– Вона була справжнім янголом, що спустився з небес, – зітхнув старий, – але для своїх батьків вона була просто старшою дочкою. їй було двадцять, коли вона вийшла заміж і поїхала звідси. Ех, давно то було, дуже давно! Чув, що всі її діти жили недовго, окрім останньої доньки, мабуть, саме вона й приїжджає.

– їй одинадцять років.

– Авжеж, мабуть, так і є, – кивнув старий Том.

– І ця бідолашка спатиме на горищі! І їй не соромно! – голосно прошепотіла Ненсі, знов кинувши оком через плече.

Почувши це, старий Том спохмурнів. Але наступної миті на його губах з'явилася хитра посмішка.

– Гм, цікаво, що міс Поллі робитиме з дитиною в будинку, – мовив він.

– Ха! А мені цікаво, що дитина робитиме з нею в цьому будинку, – вигукнула Ненсі.

Старий Том засміявся.

– Бачу, тобі не надто подобається міс Поллі, – зауважив він.

– Та хіба вона взагалі може комусь подобатися? – відповіла на це Ненсі.

Том загадково усміхнувся. А потім знову почав працювати.

– Мабуть, ти не чула про роман міс Поллі, – стиха мовив він.

– Роман?! У неї? Ні! Та, думаю, про це ніхто не чув, бо це просто неможливо!

– Та годі тобі! – зауважив Том. – До речі, її кавалер досі живе в цьому місті.

– І хто ж він?

– Гадаю, я не маю права про це розповідати, – і чоловік випростався. Він поглянув на будинок, і в його глибоких блакитних очах промайнуло відчуття гордості слуги господарів, для яких він працював та яких любив упродовж стількох років.

– Але ж це неможливо – вона і чоловік! – наполягала Ненсі.

Том лише похитав головою.

– Ти не знаєш міс Поллі так, як її знаю я, – заперечив він. – Колись вона була справжньою красунею – та й зараз була б такою, якби схотіла.

– Красуня? Міс Поллі?!

– Саме так. Якби вона розпустила своє волосся, як тоді, одягла капелюшка з трояндами та сукню з мереживом чи іншими білими штучками – ти б побачила, яка вона красуня. І завваж – міс іще зовсім не стара!

– Та невже? Тоді вона надто добре прикидається! – пхикнула Ненсі.

– Тут ти правду кажеш. І почалося це тоді, як виникли проблеми з її коханим, – кивнув старий Том. – 3 того часу вона ніби харчується колючками – стала колючою, немов їжак. Важко із нею – що є, то є.

– Ваша правда, – нарешті погодилась зі старим Ненсі. – їй же неможливо догодити, хоч як старайся! Ноги б моєї тут не було, якби не мати й сестри – годувати їх комусь же треба. Та одного дня я таки не витримаю, так і знайте! А якщо вже не витримаю, то так і буде – піду звідси, та ще й із задоволенням!

Старий Том скрушно похитав головою.

– Ой, люба, і я так відчував. І всі, мабуть, – але що поробиш, хтозна, що краще і де краще, ти вже повір старому. – І Том, нахилившись, знов узявся до роботи.

– Ненсі! – раптом почувся різкий голос.

– Іду, пані! – затинаючись, пробелькотіла дівчина й щодуху помчала до будинку.

Розділ 3. Приїзд Полліани


За кілька днів поштарка принесла телеграму в якій повідомлялося, що Полліанна прибуде до Белдінґсвіля наступного дня, двадцять п'ятого червня, о четвертій. Прочитавши телеграму, міс Поллі вкотре спохмурніла, а потім піднялася сходами на горище. Кімнату вона оглядала з незмінним за останні дні похмурим виглядом.

У кімнатці стояло маленьке, проте акуратне ліжко, двоє стільців, умивальник, комод (без люстра) та маленький столик. На вікнах не було фіранок, а на стіні – жодної картини. Цілісінький день сонце припікало дах, і кімнатка розжарилась, як пічка. Москітних сіток на вікнах не було, і їх не відчиняли, щоб не впускати комах. Біля одного з них дзижчала велика муха, марно намагаючись вибратися назовні.

Міс Поллі ляснула муху й викинула її у вікно, відчинивши його лише на кілька сантиметрів. Потім поправила стільця, щоб той стояв рівно, знов спохмурніла й вийшла з кімнати.

– Ненсі, – сказала вона за мить, стоячи на порозі кухні, – я знайшла в кімнаті міс Полліанни муху. Надалі стеж за тим, щоб вікна подеколи таки відчинялися. Я замовила сітки від комах, однак поки їх доставлять, усі вікна в кімнаті лишатимуться зачиненими. Моя небога прибуде завтра о четвертій. Зустрінеш її на станції. Тімоті візьме відкритого візка і відвезе тебе туди. У телеграмі сказано, що Полліанна має світле волосся і буде одягнена в червону картату сукенку та солом'яний капелюшок. Це все, що мені наразі відомо, але гадаю, цього тобі має вистачити.

– Гаразд, пані, а ви…

Міс Поллі, вочевидь, правильно зрозуміла цю паузу, оскільки зразу ж насупилася й різко відповіла:

– Ні, я не поїду. Гадаю, в цьому немає жодної необхідності. Це все, Ненсі.

Міс Поллі розвернулася й пішла геть, вважаючи, що зробила для небоги все, що могла.

Ненсі ж продовжила прасувати рушника, однак просто не тямила себе від обурення.

Світле волосся, червона картата сукня і солом'яний капелюшок – це все, що їй відомо, і цього їй достатньо! І як їй тільки не соромно – адже небога проїхала через весь континент, аби дістатися сюди!

Тімоті й Ненсі приїхали зустрічати дівчинку за двадцять хвилин четверта. Тімоті був сином старого Тома. У місті часто казали, що якщо Том – права рука міс Поллі, то Тімоті, безсумнівно, – ліва.

Тімоті був веселим і симпатичним хлопцем. І хоча Ненсі почала служити у міс Поллі не так давно, вони вже встигли потоваришувати. Однак сьогодні Ненсі надто замислилася над своїм завданням – як зустріти дівчинку, – тож вони не теревенили, як зазвичай, а їхали до станції мовчки.

Ненсі все повторювала про себе: «Світле волосся, червона картата сукня, солом'яний капелюшок», міркуючи, якою насправді може виявитися Полліанна.

– Для неї краще бути чемною і тихою, сподіваюся, вона не впускатиме ножів на підлогу та не грюкатиме дверима, – зітхнула Ненсі, коли Тімоті приєднався до неї на станції.

– Гм, якщо вона не така, хтозна, що тоді буде з усіма нами, – засміявся Тімоті. – Ти тільки уяви – міс Поллі і галаслива дитина! О, чуєш свисток? Потяг прибуває!

– Ох, Тімоті, я… Я думаю, це була не найкраща ідея – відправити сюди саме мене, – затинаючись зізналася Ненсі й побігла на місце, з якого було зручно роздивлятися всіх пасажирів, що сходили на маленькій станції.

За мить Ненсі побачила її – худеньку дівчинку в червоній картатій сукні, з волоссям, заплетеним у дві товсті коси. З-під солом'яного капелюшка виглядало гарне личко у ластовинні – воно поверталося в різні боки, шукаючи когось очима.

Ненсі одразу ж упізнала Полліанну, але їй знадобилося трохи часу, щоб заспокоїтись – у неї чомусь тремтіли коліна. Дівчинка стояла на пероні сама, коли Ненсі нарешті зважилася підійти.

– Ви міс Полліанна? – затинаючись запитала вона. Наступної миті вона відчула, як її міцно обняли маленькі ручки.

– О, я така рада, рада вас бачити, – закричала дівчинка просто у вухо Ненсі. – Так, я Полліанна, і я така щаслива, що ви мене зустрічаєте! Я сподівалася, що ви приїдете!

– Справді? – здивовано запитала Ненсі, не розуміючи, як узагалі Полліанна могла про неї знати. – Невже сподівалася? – повторила вона, намагаючись розправити капелюха.

– О так, і всю дорогу я намагалася уявити, як ви виглядаєте, – зізналася дівчинка, пританцьовуючи навшпиньках та розглядаючи Ненсі з голови до п'ят. – Та зараз я нарешті знаю, які ви, і ви мені подобаєтесь!

Ненсі відчула деяке полегшення, коли до них нарешті приєднався Тімоті, бо слова Полліанни її бентежили.

– Знайомся, це Тімоті. У тебе є валіза? – запитала Ненсі.

– Так, є, – поважно кивнула Полліанна. – Причому нова і дуже гарна. Леді з Жіночої допомоги[1] придбали її для мене, і це дуже мило з їхнього боку, адже натомість вони могли купити килим. Щоправда, я не уявляю, якої довжини міг бути цей килим, однак, мабуть, його мало б вистачити не менше, як на половину проходу в церкві. Як гадаєте? А ще в моїй сумочці є цікава річ – квитанція. Містер Грей сказав, що я маю віддати її вам, перш ніж ми заберемо валізу. Містер Грей – це чоловік місіс Грей. Вони родичі дружини пастора Карра. Я подорожувала з ними на Схід, і це було просто чудово! Ось, я знайшла – квитанція! – і дівчинка подала їм папірець після довгих пошуків у сумочці.

Ненсі зробила глибокий вдих. Вона інстинктивно відчувала, що мала щось відповісти, і кинула оком на Тімоті. Той, однак, намагався дивитися в інший бік.

Нарешті троє всілися у візок, розмістивши позаду валізу Полліанни. Полліанна ж умостилася між Ненсі й Тімоті. Увесь цей час маленька дівчинка щось розповідала й сипала запитаннями. Ненсі спочатку намагалася відповідати, але скоро відчула, що просто не встигає за летом її думки.

– Погляньте! Хіба не чудовий краєвид?! А нам далеко їхати? Сподіваюсь, що далеко, дуже вже я люблю подорожувати, – зітхнула Полліанна, коли вони нарешті рушили. – Звісно, якщо це недалеко, я не буду засмучуватись, це теж дуже добре – адже тоді ми швидко дістанемося будинку, правда ж? Яка гарна вулиця! Я знала, що тут так гарно – мені ще тато розповідав…

Згадавши про батька, дівчинка раптом замовкла, ніби їй перехопило дух. Ненсі занепокоєно поглянула на неї і побачила, що маленьке підборіддя злегка тремтить, а оченята налились слізьми. Однак за мить дівчинка опанувавши себе, знов почала щебетати.

– Так, тато мені розповідав. Він чудово пам'ятав ці місця. А ще, мабуть, треба вам дещо пояснити. Принаймні місіс Грей так вважає. Річ у цій червоній картатій сукенці. Знаєте, я мусила б носити чорне, і місіс Грей дивувалася, чому я не в чорній сукні. Вона сказала, що вам це може видатися навіть дивним. Та в місії не було одягу чорного кольору, окрім чорної вельветової сукні однієї леді, однак пастор Карр сказав, що це не підходить. До того ж вона була трохи витерта на ліктях та в інших місцях – знаєте, як це буває. Кілька леді з Жіночої допомоги хотіли купити мені чорну сукню і капелюшок, однак інші вважали, що доцільніше було б придбати килим для церкви, як я вже казала. Місіс Байт вирішила, що так буде навіть краще, надто вже їй не подобаються діти у чорному. Тобто дітей вона любить, але не в чорному одязі.

Полліанна на хвильку замовкла, щоб набрати повітря, а Ненсі вдалося нарешті сказати:

– Гадаю, нічого страшного в цьому немає.

– Я рада, що ви так думаєте, бо і я так вважаю, – кивнула Полліанна, у якої знов перехопило дух. – Мабуть, мені було б значно важче радіти у чорному.

– Радіти?! – здивовано вигукнула Ненсі.

– Так, радіти, що тато пішов на небо, щоб бути там із мамою та іншими дітьми. Він казав, що я маю радіти за них. Та знаєте, це досить важко, навіть коли на мені червона картата сукня, бо мені так його бракує. Не можу не думати про те, як сильно мені хочеться, щоб він був зі мною, бо ж поряд з мамою та дітьми є Бог і янголи, а в мене не лишилося нікого, окрім леді з Жіночої допомоги. Однак тепер мені буде значно легше, бо зі мною ви, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви в мене є!

Співчуття Ненсі до маленької самотньої дівчинки враз змінилося щирим здивуванням.

– Ох, дорогенька, ти помилилася! – затинаючись мовила вона. – Я Ненсі, а не твоя тітка Поллі!

– То ви не тітонька Поллі? – розчаровано мовила дівчинка.

– Ні, мене звуть Ненсі. Ніколи б не подумала, що ти сплутаєш мене із нею, адже ми зовсім несхожі. Ми просто небо й земля!

Тімоті насмішкувато цокнув язиком, але Ненсі була надто занепокоєна, аби щось на це відповісти.

– Але хто ж ви тоді? – запитала Полліанна. – Ви не схожі на жодну леді з Жіночої допомоги!

Цього разу Тімоті не стримався й засміявся.

– Я Ненсі, хатня робітниця. Я виконую всю домашню роботу, хіба що не перу й не прасую – це робить міс Даргін.

– Але тітонька Поллі існує? – схвильовано запитала дівчинка.

– У цьому можеш навіть не сумніватися, – втрутився Тімоті.

Дівчинка враз заспокоїлася.

– О, тоді все гаразд. – Після короткої паузи вона продовжила: – А знаєте, я навіть рада, що вона не приїхала мене зустрічати, бо наша зустріч попереду, а в мене вже є ви.

Ненсі не знала що й казати. Усміхнений Тімоті повернувся до неї:

– Мабуть, це гарний комплімент, – мовив він, – чому б тобі не подякувати маленькій леді?

– Я саме про це й думала, міс Полліанно, – пробелькотіла Ненсі.

Полліанна задоволено зітхнула.

– От і я ж про це кажу. Вона для мене дуже важлива. Знаєте, це ж моя єдина тітка, а я взагалі не знала, що вона в мене є. А потім мені тато все розповів. Він сказав, що тітка Поллі живе в чудовому великому будинку на пагорбі.

– Це справді так, он він видніється, – мовила Ненсі. – Великий білий будинок, а на вікнах – зелені фіранки.

– Та він просто чудовий! А скільки навколо дерев і трави, я ніколи не бачила стільки трави! А моя тітонька Поллі багата?

– Так, міс.

– Я дуже рада, адже, мабуть, це чудово – мати багато грошей. У мене ніколи не було багатих знайомих, хіба що Байти, але і в них статки не такі вже значні. Однак у кожній кімнаті вони мають килим, а щонеділі їдять морозиво. У тітоньки Поллі їдять морозиво по неділях?

Ненсі заперечно похитала головою і насмішкувато кинула оком на Тімоті.

– Ні, міс, ваша тітонька не любить морозива. Принаймні, я ніколи не бачила його на столі.

На обличчі Полліанни з'явилося розчарування.

– О, справді? Як прикро! Навіть не знаю, як можна не любити морозива. Однак це навіть на краще – адже якщо з'їси забагато, може заболіти живіт, як одного разу трапилося з місіс Байт. Саме вона й пригощала мене морозивом. А килими в тітоньки є?

– Килими є.

– У кожній кімнаті?

– Майже в кожній, – відповіла Ненсі, спохмурнівши, бо якраз згадала, що в кімнатці на горищі килима немає.

– Я дуже рада! – вигукнула Полліанна. – Обожнюю килими! У нас їх не було, тільки два крихітні килимки, причому один вимащений чорнилом. А ще в місіс Байт були картини – просто чудові – з трояндами, маленькими дівчатками на колінах, кошеням, ягнятами, левом. Звісно, це все було зображено не на одній картині, особливо ягнята й лев. Хоч у Біблії й сказано, що вони товаришуватимуть, але, мабуть, це трапиться лише в майбутньому, правда ж? Принаймні, не на картині місіс Байт. А ви любите картини?

– Я… я навіть не знаю, – хрипко відповіла Ненсі.

– Я люблю! У нас їх, щоправда не було, знаєте, у місіях вони рідко трапляються. Але потім з'явилося дві. Одна була така гарна, що тато вирішив її продати, адже мені знадобилися черевики. А інша впала й розбилася, щойно ми почепили її на стіну – знаєте, скло часто б'ється. І я плакала. Але так навіть краще – що я не звикла до гарних речей, бо тепер мені сподобається все у будинку тітоньки Поллі. Знаєте, це як яскраві стрічки, що знаходиш у пожертвах замість вицвілих й темних. Ах, який же гарний цей будинок! – не стрималася Полліанна, коли вони нарешті виїхали на простору алею, що вела до будинку. Тімоті якраз діставав валізу дівчинки, коли Ненсі голосно прошепотіла просто йому на вухо:

– Ніколи не кажи мені, що звільнишся, Тімоті Даргін! І мене тепер звідси нічим не виманиш!

– Звільнятися? – насмішкувато мовив юнак. – Мене тепер і силою звідси не витягнеш, з цією дівчинкою тут тепер буде весело, яку кіно, – щодня!

– Тобі б лишень веселитися! – обурено мовила Ненсі. – А як цій дитині жити зі своєю тіткою, ти подумав? Ні, хтось-таки має її оберігати, і це буду я, Тімоті, так і знай! – пообіцяла Ненсі, після чого повела Полліанну в дім.


Страницы книги >> 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 | Следующая

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


  • 4 Оценок: 63
Популярные книги за неделю

Рекомендации