Электронная библиотека » Елеонор Портер » » онлайн чтение - страница 3

Текст книги "Полліанна"


  • Текст добавлен: 22 ноября 2013, 17:56


Автор книги: Елеонор Портер


Жанр: Классическая проза, Классика


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Шрифт:
- 100% +

Полліанна не стрималася від розпачливого вигуку:

– Але ж тітонько, ви зовсім не лишаєте мені часу на те, щоб просто жити!

– Жити, дитино? А що це означає? Хіба ж ти не живеш в інший час?

– Ну звісно, я дихатиму під час усіх цих занять, тітонько Поллі, але не житиму. Ви дихаєте уві сні, але не живете. Жити – це робити те, що хочеться. Наприклад, гратися на вулиці, читати (краще про себе), лазити на пагорби, розмовляти з Томом і Ненсі, дізнаватися про людей, будинки і все-все, що побачиш на цих чудових вулицях – ось що я називаю життям, тітонько. Просто дихати не означає жити.

Тітка Поллі роздратовано підняла руку.

– Полліанно, тебе іноді просто неможливо зрозуміти! Певна річ, у тебе буде час на ігри. Та якщо вже я дотримуюся свого обов'язку, щоб дати тобі належне виховання й освіту, то й ти маєш думати про свій обов'язок і сумлінно все виконувати, не витрачаючи часу на дурниці.

Полліанна виглядала приголомшеною.

– О, тітонько Поллі, хіба ж я можу бути невдячною! Я вас люблю, і ви навіть не леді з Жіночої допомоги, ви моя тітонька!

– Дуже добре, тож поводься завжди чемно, – мовила наостанок міс Поллі, рушивши до виходу.

На півдорозі вниз на сходах її зупинив тоненький несміливий голосок:

– Тітонько, ви так і не сказали, які з моїх речей віддасте бідним.

Міс Поллі не змогла втримати важкого зітхання, і Полліанна також його почула.

– Я й забула тобі сказати, Полліанно. Сьогодні о пів на другу Тімоті відвезе нас до міста. Моя небога не може ходити в такому вбранні. Я вважаю, що мій обов'язок забезпечити тебе належними речами, у яких не соромно з'являтися на люди.

Тепер уже Полліанна важко зітхнула, відчуваючи, що скоро зненавидить слово «обов'язок».

– Тітонько, а хіба не можна жити так, щоб радіти своєму обов'язку? – несміливо запитала вона.

– Що? – міс Поллі дивилася вгору із неприхованим здивуванням, після чого її щоки вкрилися червоними плямами. Вона повернулася і, роздратована, пішла сходами вниз. – Ти забуваєш про чемність, Полліанно!

У маленькій і дуже задушливій кімнатці на горищі Полліанна відкинулася на спинку стільця.

Майбутнє вона уявляла собі суцільним виконанням обов'язків.

– Не розумію, що у моїх словах могло видатися їй нечемним, – зітхнула дівчинка. – Я ж тільки спитала, чи можна радіти тому, що виконуєш свої обов'язки.

Кілька хвилин Полліанна сиділа мовчки, не зводячи очей із купи жалюгідного одягу на ліжку. Потім поволі підвелася і почала складати сукні до шафи.

– Що ж, у виконанні обов'язку, здається, немає нічого, чому можна було б радіти, – замислено підсумувала вона. – Хоча ні! Радіти можна – коли виконаєш свій обов'язок! – І дівчинка радісно засміялася.


Розділ 7. Покарання для Полліанни

О пів на другу Тімоті привіз міс Поллі та її племінницю до міста, де вони стали ходити по крамницях.

Вибір нового гардеробу для Полліанни перетворився на захопливе видовище для всіх, кого це так чи інак зачепило. Міс Поллі відчувала незвичайну слабкість, ніби здійснила прогулянку по краю вулкана над кратером із розпеченою лавою. Продавці ж отримали безліч смішних історій, які із задоволенням переповідали своїм знайомим та друзям аж цілий тиждень. Полліанна виходила із кожної крамниці із сяючою посмішкою та відвертими зізнаннями. Одному з клерків вона пояснила:

– Коли в тебе немає речей, окрім тих, що приходили з пожертвами, дуже радісно ходити по крамницях, приміряти й купувати нові речі, які до тебе ніхто не носив і які не треба ушивати чи відпускати, бо вони тобі не підходять.

Похід по крамницях тривав майже весь день, після чого вони повечеряли вдома. Полліанна із задоволенням поговорила зі старим Томом у саду а потім із Ненсі на ґанку, коли та помила весь посуд, а тітка Поллі поїхала в гості до сусідки.

Старий Том розповів Полліанні дуже цікаві речі про її маму, і дівчинка почувалася надзвичайно щасливою. Ненсі ж розповіла про невеличке господарство в Корнері, де лишилася її дорога мати, братик і сестри, пообіцявши, що якось, коли поїде навідати рідних, візьме Полліанну з собою, якщо вона захоче.

– У них такі чудові імена, якби ти тільки знала! Тобі вони б сподобалися! – зітхала Ненсі. – Елджернон, Флорабель і Естель. Я… я просто ненавиджу ім'я «Ненсі»!

– Ненсі, як ти можеш таке казати?! Чому?

– Бо воно не таке, як в інших. Розумієш, я була першою дитиною, і мама ще не читала романів, у яких вона потім познаходила всі ці чарівні імена.

– А мені подобається ім'я «Ненсі», бо воно твоє, – зауважила Полліанна.

– Гм! Що ж, думаю, тобі сподобалося б і «Клариса Мейбел», – відповіла на це Ненсі, – а я б із таким ім'ям почувалася щасливішою. Хіба ж воно не прекрасне?

Полліанна раптом засміялася.

– Принаймні ти маєш радіти, що тебе не назвали Гіпзибою, – мовила вона.

– Гіпзибою?!

– Так, саме так звуть місіс Байт. Чоловік зазвичай називає її «Гіп», а їй це страшенно не подобається. Вона якось зізналася, що коли він кличе «Гіп, Гіп!», їй здається, що наступної миті він додасть: «Ура-а-а!». А їй, розумієш, не подобається, коли кричать: «Ура».

На похмурому обличчі Ненсі з'явилася широка усмішка.

– Ну й розумні ви, міс Полліанно! А знаєте що? Тепер щоразу, коли я чутиму «Ненсі», мимоволі згадуватиму про «Гіп-гіп» і хихотітиму. Та що там казати – тепер я навіть рада… – раптом служниця зупинилася і здивовано поглянула на дівчинку: – Міс Полліанно, то ви грали у гру, коли розповіли мені про Гіпзибу?

Полліанна насупилася, а потім весело розсміялася.

– А знаєш, Ненсі, тут ти цілком права! Я таки грала у гру, але це був якраз один із тих випадків, коли я навіть сама цього не розуміла. Це трапляється, коли ти повністю звикаєш до того, що завжди знаходиш чому порадіти. У всьому можна знайти щось хороше, привід для радості, варто лише пошукати!

– Що ж, м-може й так, – затинаючись, мовила Ненсі, однак із певним сумнівом.

О пів на дев'яту Полліанна пішла спати. Москітні сітки ще не привезли, і маленька кімната на горищі розігрілася, як пічка. Полліанна благально подивилася на наглухо зачинені вікна, проте відчинити їх не наважилася. Вона скинула одяг, акуратно його склала, прочитала молитву, а потім загасила свічку й лягла в ліжко.

Вона не знала, скільки часу провела без сну, крутячись у нагрітому за день ліжку, але їй здавалося, що минула вічність. Врешті дівчинка вилізла з постелі, підійшла до дверей і, відчинивши їх, вийшла на горище. Там панувала оксамитова темрява, і лише місяць крізь невеличке віконце кидав на підлогу доріжку світла. Полліанна намагалася не звертати уваги на те, що зусібіч її оточувала суцільна темрява. Дівчинка глибоко вдихнула і ступила на сріблясту місячну доріжку, що вела до вікна.

Полліанна марно сподівалася на те, що хоча б на цьому віконечку є сітка від комах – її там не було. А за вікном простягався справді чарівний світ, у якому було вдосталь свіжого повітря. Ах, як би добре було там гарячим щічкам і долоням!

Коли дівчинка підійшла ближче й почала дивитися крізь скло, вона побачила ще дещо: просто під віконцем розкинувся плаский дах літньої веранди міс Поллі. Полліанна не зводила з нього очей. О, якби вона тільки могла потрапити туди!

Дівчинка злякано озирнулася навколо. Десь позаду лишилася її задушлива кімнатка із не менш задушливим ліжком, та до неї потрібно було пройти через суцільну темряву, хіба що витягнувши руки уперед, щоб ні на що не наштовхнутися. А перед нею відкривалося чудове видовище – і там було свіже повітря, місячне світло й нічна прохолода.

Ах, якби тільки можна було поставити її ліжко там. У місії декому навіть доводилося спати на вулиці, як, наприклад, Джоелю Гартлі, який страждав від сухот.

Раптом Полліанна згадала, що бачила кілька білих мішків, що висіли на стіні біля вікна на горищі. Ненсі якось обмовилася, що у них повно зимових речей, які влітку зберігають на горищі. З острахом намацуючи шлях, дівчинка пішла до мішків, вибрала найм'якіший (у якому, до речі, зберігалася котикова шубка міс Поллі) замість матраца, тонший – на подушку і майже порожній мішок, що мав стати для неї ковдрою. З усім цим добром Полліанна повернулася до віконця, підняла його й вибралася назовні, акуратно зачинивши за собою вікно. Вона добре запам'ятала, якими небезпечними можуть бути мухи, та скільки всього вони переносять на лапках.

Як же тут було прохолодно! Полліанна почала пританцьовувати від задоволення, глибоко вдихаючи чисте свіже повітря. Дах, щоправда, вгинався під ногами і щоразу, як вона ступала, чувся різкий звук, який, однак, подобався Полліанні. Вона кілька разів пробіглася туди-сюди – було так приємно відчути себе вільною після задушливої кімнатки. Дах був широким і рівним, тож упасти дівчинка не боялася. Нарешті вона зітхнула, вмостилася на котиковій шубці, підстелила мішок-подушку, а іншим мішком укрилася, зібравшись спати.

– Я навіть рада, що сітки ще не привезли, – промурмотіла дівчинка, милуючись зірками, – адже тоді я не знайшла б оце чудове місце!

Унизу у своїй кімнаті метушилася в нічній сорочці і капцях міс Поллі, геть бліда і дуже перелякана. Кілька хвилин тому вона зателефонувала Тімоті й розповіла тремтячим голосом:

– Швидше бери батька і мчіть сюди! Прихопіть із собою ліхтарі! Хтось заліз на дах веранди! Мабуть, видерся по кущах витких троянд! І, звісно ж, може залізти в будинок через східне віконце на горищі. Хоч двері на горище і зачинені, та поспішіть!

Трохи згодом Полліанну, яка вже майже заснула, розбудило яскраве світло ліхтарів і голосні вигуки. Вона розплющила очі й побачила Тімоті, який стояв на останньому щаблі драбини. Том заліз на дах через вікно, а тітонька виглядала з того ж таки вікна.

– Полліанно, що все це означає? – загукала вона.

Дівчинка сонно закліпала очима й сіла.

– О містере Том! Тітонько Поллі! – затинаючись, мовила вона. Прошу вас, не лякайтесь! У мене немає сухот, як у Джоеля Гартлі. Просто в кімнаті не було чим дихати. Та вікно я зачинила, тітонько Поллі, щоб мухи не занесли мікробів на своїх лапках.

Тімоті неначе щез із драбини. За ним поліз і старий Том, віддавши ліхтаря міс Поллі. Та закусила губу і стояла мовчки, поки чоловіки не зникли. Після цього вона мовила:

– Полліанно, передай мені всі ці речі і йди сюди. Ти просто неймовірна дитина! – додала вона, коли дівчинка вже стояла поряд з нею. Тримаючи ліхтар в одній руці, а долоню Полліанни в іншій, вона повернулася на горище.

Після прохолоди на даху веранди повітря на горищі здалося дівчинці ще задушливішим, але вона не скаржилася. Натомість лише глибоко зітхнула.

На сходах міс Поллі раптом різко повідомила:

– Решту ночі ти спатимеш у моєму ліжку разом зі мною, Полліанно. Сітки привезуть завтра, але до того часу я вважаю своїм обов'язком тримати тебе там, де за тобою можна наглянути.

Дівчинка геть збентежилась.

– Спати з вами – у вашому ліжку? – радісно вигукнула вона. – О, тітонько Поллі, як це великодушно з вашого боку! Мені завжди так хотілося заснути поряд з кимось із рідних, а не з леді з Жіночої допомоги. Яка ж я все-таки рада, що сітки й досі не привезли! А ви б раділи, якби були на моєму місці?

Відповіді не було. Міс Поллі просто не знала, що відповісти. Правду кажучи, вона почувалася абсолютно безпорадною. Вже втретє після приїзду Полліанни вона намагалася її покарати, і втретє дівчинка сприйняла покарання як найвищу у світі нагороду. Мабуть, не дивно, що міс Поллі почувалася безсилою!


Розділ 8. Полліанна йде в гості

Незабаром у Гаррінгтонському маєтку встановився певний режим дня чи щось схоже на те. Звісно, це був не той лад, якого від самого початку прагнула міс Поллі. Так, Полліанна шила, грала на роялі, читала вголос і вчилася готувати на кухні, але вона не присвячувала всім цим заняттям стільки часу, скільки було заплановано спочатку. При цьому в неї залишалося достатньо часу для того, щоб «жити», адже з другої до шостої дівчинка могла займатися чим завгодно. Звісно, якщо заняття категорично не забороняла тітка Поллі.

Вважалося, що в цей час Полліанна має змогу як слід відпочити від занять. Проте невідомо, хто більше потребував цього відпочинку – вона чи тітка Поллі. За кілька перших липневих днів міс Поллі не один раз вигукувала: «Це просто неймовірна дитина!». А після уроків читання й шиття вона іноді почувалася абсолютно спантеличеною і виснаженою.

Ненсі ж на кухні анітрохи не страждала. І жодного виснаження не відчувала – навпаки, середа і субота були для неї наче святковим днями.

Полліанні не було з ким гратися. Будинок Гаррінгтонів стояв віддалік від інших, а по сусідству не було дітей її віку. Однак схоже, що це її зовсім не хвилювало.

– О, мене це анітрохи не засмучує, – пояснила вона якось Ненсі. – Я щаслива, коли просто гуляю вулицями, милуючись будинками і спостерігаючи за перехожими. Я просто обожнюю людей! А ти, Ненсі?

– Гм, не можу сказати, що люблю… всіх, – стримано зауважила служниця.

Майже кожної погожої днини Полліанна благала, щоб її відпустили на прогулянку або дали доручення до міста – щоб мати змогу пройтися у будь-якому напрямку. Практично щоразу під час такої прогулянки вона зустрічала Незнайомця. Чомусь вона виділила саме його серед багатьох інших і навіть охрестила його «Мій Незнайомець».

Незнайомець часто був одягнений у довге чорне пальто і високий оксамитовий циліндр – таких речей звичайні перехожі не носили. Він був гладенько виголений, досить блідий, а волосся, що виглядало з-під капелюха, вже торкнулася сивина. Чоловік завжди ходив прямо і трохи поспіхом, завжди сам-один, і Полліанні чомусь було його шкода. Мабуть, саме через це одного дня вона зважилася з ним заговорити.

– Як ся маєте, сер? Сьогодні чудовий день, правда ж? – радісно привіталася дівчинка, підходячи ближче.

Чоловік стривожено озирнувся, а потім несміливо зупинився.

– Це ти до мене? – трохи різко запитав він.

– Так, сер, – аж сяяла задоволена Полліанна. – Я сказала, що день сьогодні просто чудовий, ви згодні?

– Е-е-е? О! Гм! – вигукнув Незнайомець і поспішив далі.

Полліанна розсміялася. Це ж треба – такий кумедний чолов'яга!

Наступного дня вони знову перетнулися в місті.

– Сьогодні не так гарно як учора, але теж нічого! – весело загукала дівчинка.

– Е-е-е? О! Гм! – знов пробелькотів чоловік, а Полліанна не втрималася від сміху.

Коли ж дівчинка заговорила з ним утретє, він різко зупинився.

– Хто ти, дитино, і чому звертаєшся до мене щодня?

– Мене звати Полліанна Віттієр, і мені здалося, що ви дуже самотній. Я така рада, що ви нарешті зупинилися. Тепер ми можемо познайомитися, адже я ще не знаю вашого імені.

– Це ж треба… – чоловік не закінчив думки і пішов геть ще швидше, ніж раніше.

Полліанна засмучено дивилася йому вслід, а її губи не усміхалися, як зазвичай.

– Що ж, може він просто не зрозумів, адже це було, так би мовити, неповне знайомство – я ж так і не дізналася, як його звати, – пробурмотіла дівчинка, йдучи далі.

Цього ж таки дня Полліанні доручили віднести місіс Сноу холодець із телячої ніжки. Міс Гаррінґтон завжди передавала їй щось раз на тиждень. Вона вважала це своїм обов'язком, оскільки вони були прихожанками однієї церкви, але місіс Сноу була бідною і до того ж постійно хворіла. Звісно, інші прихожани мали про неї дбати. Міс Поллі виконувала свій обов'язок щочетверга, правда, не сама – це зазвичай робила Ненсі. Сьогодні цей привілей випрохала Полліанна, і Ненсі радо погодилася, дізнавшись, що і міс Поллі не проти.

– Я навіть рада, що не піду туди, – чесно зізналася Ненсі Полліанні, – хоча гадаю, їй не варто було б перекладати цей обов'язок на твої маленькі плечі, бідненьке ягнятко! Так, не варто!

– Але я зроблю це з радістю, Ненсі!

– Не кажи «гоп», доки не перескочиш, – насмішкувато зауважила служниця.

– Це ж чому?

– Бо нікому не подобається до неї ходити. Якби людям не було її шкода, до неї ніхто б і зайти не наважився – настільки вона буркітлива й нудна. О, як мені шкода її доньку, якій доводиться про неї піклуватися.

– Але чому, Ненсі?

Служниця тільки плечима знизала.

– Простіше кажучи, місіс Сноу вважає: все, що відбувається в її присутності, не мало би відбуватися взагалі, або мало б відбуватися не так. її навіть дні тижня не влаштовують! У понеділок вона скаржиться, що неділя швидко минула, а якщо принести їй холодцю, то неодмінно зауважить, що краще б це було курча. Однак навіть якщо принести курча, вона зажадає бульйону з баранини!

– Так це смішна жіночка! – засміялася Полліанна. – Думаю, мені просто необхідно в неї побувати. Вона, швидше за все, дивовижна й зовсім не схожа на інших. Мені дуже подобаються люди, які відрізняються від інших.

– Гм! Що є, то є – вона геть на інших не схожа. І ось що я тобі скажу: слава Богу, що ми не такі! – похмуро закінчила Ненсі.

Полліанна міркувала над цими словами, заходячи через хвіртку у двір, де стояв старенький крихітний будиночок. її очі аж блищали від захвату – так уже їй хотілося познайомитися з «дивовижною» місіс Сноу.

Двері відчинила молода, але дуже бліда й утомлена дівчина.

– Як ся маєте? – ввічливо запитала Полліанна. – Мене прислала міс Поллі Гаррінґтон, я хочу побачити місіс Сноу, якщо можна.

– Що ж, якщо ти кажеш правду, ти перша, хто хотів би її побачити, – стиха мовила дівчина, але Полліанна цього не почула. Дівчина повернулася й провела її до дверей у кінці коридору.

Дівчина відчинила двері і впустила Полліанну до кімнати хворої. Кілька секунд дівчинка кліпала очима, щоб звикнути до напівтемряви, яка тут панувала. Нарешті вона змогла роздивитися тьмяний силует жінки, що сиділа у ліжку в іншому кінці кімнати. Полліанна підбігла до ліжка.

– Як ся маєте, місіс Сноу? Тітонька Поллі сподівається, що вам уже краще і посилає вам телячий холодець.

– О Боже! Холодець! – почулося незадоволене буркотіння. – Звісно, я дуже вдячна, та все ж сподівалася, що це буде бульйон з баранини.

Полліанна трохи насупилася.

– А я гадала, що вам замість холодцю зазвичай хочеться курчати, – зауважила вона.

– Що? – мало не підстрибнула хвора пані.

– Та нічого такого, – швидко спохопилася дівчинка, – різниця тут і справді невелика. Просто Ненсі сказала, що вам зазвичай хочеться курчати, коли від нас приносять холодець, і баранячого бульйону, коли приносять курча. Щоправда, вона могла все сплутати чи забути, тож…

Пані просто-таки виструнчилася, сидячи у ліжку. Для неї це була аж надто нехарактерна поза, та Полліанна про це й гадки не мала, тож не звернула уваги.

– Та-а-ак, міс Нестриманість, хто ти така? – вимагала пояснень місіс Сноу.

Полліанна весело й дзвінко розсміялася.

– Та ні, у мене зовсім не таке ім'я, місіс Сноу і я дуже рада, що воно геть інше! Це, мабуть, було б ще гірше за Гіпзибу, як ви гадаєте? Я – Полліанна Віттієр, небога міс Поллі. Тепер я живу з нею, ось чому я тут і принесла вам холодцю.

Спочатку пані слухала Полліанну з неабияким зацікавленням, та коли почула про холодець, то безсило впала на подушки.

– Що ж, дуже тобі дякую. Твоя тітонька надзвичайно щедра й добра людина, та сьогодні вранці у мене поганенький апетит, але так хотілося баранячого… – вона раптом затнулася, а потім різко змінила тему розмови: – Сьогодні вночі я геть не стулила очей, уявляєш?

– О, краще мені цього не уявляти, – зітхнула Полліанна й поставила холодець на невеличкий столик. Умостившись у кріслі, вона продовжила: – Ми стільки часу витрачаємо на сон! Хіба вам не шкода стільки спати?

– Гаємо час на сон?! – здивовано перепитала хвора.

– Саме так, адже у цей час можна просто жити. Так шкода, що ми не можемо жити вночі!

Жінка знову сіла, як струна.

– Ти, мабуть, найдивовижніша дитина з усіх, кого я знала! – вигукнула вона. – Ану підійди до вікна і підніми фіранку, хочу тебе роздивитися!

Полліанна підвелася і засміялася, проте здалося, що вона трохи засмутилася.

– О, тоді ж ви побачите моє ластовиння, – важко зітхнула вона, підходячи до вікна, – і це тоді, коли я тільки-но почала радіти, що в цій напівтемряві його зовсім не видно. Ну от, тепер ви можете… О! – раптом вигукнула вона із неабияким захопленням. – Тепер я рада, що ви захотіли побачити мене, бо і я можу вас бачити! А мені ніхто й не казав, що ви така гарна!

– Я гарна? – ледве вимовила шокована жінка.

– Ну звісно! Хіба ви не знали? – мовила Полліанна.

– Не знала, – сухо зауважила місіс Сноу. Вона жила на світі вже сорок років, і останні п'ятнадцять тільки те й робила, що висловлювала своє незадоволення з того чи іншого приводу. Жінка була настільки цим зайнята, що не мала часу радіти звичайним речам, які її оточували.

– У вас же такі гарні й великі очі! Вони темні, як і ваше чудове кучеряве волосся, – захоплено говорила дівчинка. – Мені так подобаються чорні кучері! (Це одна з речей, які я обов'язково матиму, коли потраплю на небо.) А ще у вас на щоках просто чудові рум'янці. Звісно, ви справжня красуня, місіс Сноу! Думаю, ви й самі б це помітили, якби поглянули в люстерко.

– У люстерко! – у відчаї простогнала хвора, відкидаючись на подушки. – На жаль, я нечасто дивлюся в нього, та і ти б, мабуть, не дивилася, якби була змушена лежати в ліжку, як я!

– Звичайно, – співчутливо погодилася Полліанна. – Але стривайте, я сама вам покажу! – вигукнула вона, підбігаючи до трюмо й беручи маленьке люстерко.

Повернувшись до ліжка хворої, вона раптом зупинилася й уважно оглянула жінку.

– Знаєте, якщо ви не проти, я трохи вас причешу, а вже потім подивитесь у люстерко, – запропонувала дівчинка. – Можна вас розчесати?

– Що ж, гаразд, якщо ти так хочеш, – буркітливо дозволила місіс Сноу, – але зачіска все одно довго не протримається.

– О, дуже вам дякую! Я просто обожнюю робити зачіски, – зраділа Полліанна, акуратно поклавши люстерко й узявши гребінця. – Сьогодні багато не вдасться зробити: надто вже я хочу, щоб ви швидше побачили, яка ви гарна, але якось я зроблю вам по-справжньому розкішну зачіску, – продовжувала дівчинка, ніжно пропускаючи кучері жінки між пальцями.

Кілька хвилин Полліанна старанно працювала, начісуючи, розпушуючи волосся, ефектно викладаючи кучері. Врешті вона підбила подушку, щоб жінка могла якнайзручніше на неї спиратися. Тимчасом хвора похмуро коментувала весь процес, абсолютно не вірячи в його успішність. Однак під кінець у її голосі почало вчуватися хвилювання.

– Ну от! – нарешті вигукнула Полліанна, вхопивши із вази, що стояла біля ліжка, рожеву гвоздику й прикрасивши нею зачіску. – Тепер ви можете собою помилуватися! – І вона подала жінці люстро з тріумфальним виглядом.

– Гм, – тільки й змогла сказати хвора, уважно вивчаючи своє відображення. – Взагалі-то мені більше подобаються червоні гвоздики, та яка різниця, якщо до вечора квітка все одно зів'яне.

– Але ви маєте навіть радіти, що квіти в'януть! – засміялася Полліанна. – Адже тоді щодня у вазі з'являються нові. Мені подобається, коли ваше волосся таке пухнасте, – із задоволенням закінчила вона. – А вам?

– Гм, можливо, та все одно зачіска довго не протримається, коли постійно лежиш на подушці, як це я.

– Звісно, не протримається, але це теж на краще, – задоволено кивнула Полліанна, – бо ж тоді я зможу зробити вам зачіску знову. У будь-якому разі ви маєте радіти, що у вас чорне волосся, на білій подушці воно має кращий вигляд, аніж світле, як-от у мене.

– Так-то воно так, та мені ніколи не подобалося чорне волосся – на ньому помітна кожна сива волосина, – бурчала місіс Сноу, однак не відводила очей від люстерка.

– Я обожнюю чорне волосся! Ах, якби ж і в мене таке було, – зітхнула Полліанна.

Місіс Сноу опустила люстро й роздратовано повернулася до дівчинки.

– Воно б тебе геть не тішило, якби ти була мною! Тебе б не тішило ані волосся, ані будь-що інше, якби доводилося днями лежати тут, як я!

Полліанна замислилась, насупивши брівки.

– Так, тоді б було значно важче це робити, – міркувала вона вголос.

– Робити що?

– Радіти.

– Радіти, коли лежиш у ліжку хвора, і так день у день? Не думаю, що це можливо, – мовила місіс Сноу. – Скажи, чому я маю радіти, коли зі мною таке трапилося?!

На превеликий подив місіс Сноу, Полліанна підстрибнула й плеснула в долоні.

– Що ж, це й справді не так уже й просто! Зараз мені час іти, але я думатиму всю дорогу додому, і можливо, наступного разу, коли прийду до вас у гості, я вам розповім! Бувайте! Я чудово провела з вами час! – вигукнула дівчинка, виходячи з кімнати.

– Гм, я ще ніколи такого не чула! І що вона мала на увазі? – бубоніла місіс Сноу, дивлячись на двері, у які щойно вийшла дівчинка. Жінка знов узяла люстерко і почала скептично себе роздивлятися.

– А ця мала і справді вміє робити зачіски, – стиха мовила хвора. – Я ще ніколи не мала привабливішого вигляду. Та який у цьому сенс? – зітхнула жінка, опустивши люстерко на ліжко й відкинувши голову на подушку.

Трохи пізніше, коли до кімнати зайшла її донька Міллі, люстерко все ще лежало на ліжку, але було ретельно заховане у складках ковдри.

– Мамо, фіранки підняті! – здивовано вигукнула Міллі, переводячи погляд з фіранок на гвоздику у волоссі матері.

– А що тут такого? – бурчала хвора. – Якщо я хворію, це зовсім не означає, що я маю просидіти все життя у темряві, чи не так?

– Н-ні, звичайно ж, ні, – одразу ж запевнила її донька, беручи до рук пляшечку з ліками. – Просто я вже давно пропонувала тобі розміститися у світлішій кімнаті, а ти постійно відмовлялася.

На це місіс Сноу нічого не відповіла. Вона перебирала мереживо на своїй нічній сорочці. А потім засмучено мовила:

– Гадаю, хтось міг би подарувати мені нову нічну сорочку– наприклад, замість баранячого бульйону!

– Мамо!

Міллі від здивування аж слів забракло. У шафі за її спиною лежали дві нові нічні сорочки, і вже кілька місяців вона марно вмовляла матір одягнути якусь із них.



Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3 4 5 | Следующая

Правообладателям!

Данное произведение размещено по согласованию с ООО "ЛитРес" (20% исходного текста). Если размещение книги нарушает чьи-либо права, то сообщите об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


  • 4.2 Оценок: 82
Популярные книги за неделю


Рекомендации