Электронная библиотека » Елеонор Портер » » онлайн чтение - страница 4

Текст книги "Полліанна"


  • Текст добавлен: 22 ноября 2013, 17:56


Автор книги: Елеонор Портер


Жанр: Классическая проза, Классика


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Шрифт:
- 100% +

Розділ 9, у якому йтиметься про Незнайомця

Наступного разу коли Полліанна зустріла Незнайомця, йшов дощ. Незважаючи на це, вона, як завжди, привітала його сяючою усмішкою:

– Погода сьогодні не найкраща, правда ж? – зауважила дівчинка. – Однак я все одно рада – адже дощить не кожного дня!

Цього разу чоловік нічого не буркнув у відповідь і навіть не повернув голови. Полліанна вирішила, що він просто її не почув. Наступного разу (власне, вже наступного дня) вона заговорила з ним голосніше. Дівчинка вважала, що це вкрай необхідно – адже чоловік ішов поспіхом, заклавши руки за спину і втупивши очі в землю – і це коли навкруги так сонячно, а повітря таке свіже! Полліанна ж, як і завжди, прийшла до міста із дорученням від тітки.

– Як ся маєте? – майже проспівала вона. – Я така рада, що сьогодні краще, ніж учора.

Чоловік різко зупинився. Він виглядав дуже роздратованим.

– Послухай, дівчинко, ми маємо покінчити з цим раз і назавжди, – рішуче виголосив він. – Мені є про що думати, окрім погоди. Мені байдуже, світить сонце чи ні.

Полліанна відповіла на це усмішкою.

– Я так і подумала, сер. Тому й звертаю на це вашу увагу.

– Що? Е-е-е, гм… – знову забелькотів він, усвідомлюючи, що вона тільки-но сказала.

– Саме тому й звертаюся до вас – щоб ви помітили, яка краса навколо нас, як світить сонечко! Я впевнена, ви б цьому пораділи, якби хоч раз зупинилися й подумали про це. Та й вигляд би мали не такий похмурий!

– Гм, це ж треба таке, – і чоловік махнув рукою. Він знову почав іти, але раптом зупинився і похмуро запитав:

– Чому б тобі не знайти когось твого віку і не поговорити з ним?

– Я б із радістю, пане, але тут немає дітей. Так мені Ненсі сказала. Та це мене зовсім не засмучує. Мені подобається бути з дорослими, із ними навіть цікавіше. Просто я звикла до спілкування з леді із Жіночої допомоги.

– Гм! Жіноча допомога! То ось на кого я, по-твоєму, схожий? – здавалося, губи чоловіка от-от усміхнуться, але він усіляко намагався зберегти суворий вигляд.

Полліанна дзвінко розсміялася.

– Що ви, сер! Ви геть не схожі на леді з Жіночої допомоги! Проте ви такий саме добрий – можливо, навіть кращий за них! – ввічливо додала вона. – Знаєте, я впевнена, що ви набагато кращі, ніж здаєтесь.

Незнайомець дивно цокнув язиком.

– Це ж треба! – він зробив рукою незрозумілий жест і швидко пішов у своїх справах.

Наступного разу, коли Полліанна зустріла Незнайомця, він дивився просто їй у вічі і мав приємний вигляд. Принаймні, так здавалося дівчинці.

– Доброго дня! – дещо сухо привітався він. – Мабуть, мені треба одразу сказати: я знаю, що сьогодні світить сонце.

– Вам зовсім не обов'язково мені про це казати, – засяяла Полліанна. – Я дізналася про це, щойно побачивши вас.

– Та невже?

– Так, пане, про це свідчить ваша посмішка і блиску ваших очах.

– Гм! – буркнув чоловік, ідучи далі.

Після цього Незнайомець часто говорив із дівчинкою, навіть сам починав розмову Щоправда, він рідко говорив щось, окрім «доброго дня». Однак і це стало справжнім сюрпризом для Ненсі, що якось вирішила супроводжувати Полліанну до міста.

– Не вірю своїм вухам, міс Полліанно! – видихнула вона. – Цей чоловік і справді з вами розмовляв?

– Так, і ми часто розмовляємо, – усміхнулася Полліанна.

– Часто? Отакої! А ви знаєте, хто він? – запитала Ненсі.

Дівчинка похитала головою.

– Мабуть, він забув мені сказати. Знаєш, я йому про себе розповіла, а він – ні.

– Але дитино, він ніколи ні з ким не розмовляє – і вже не перший рік! Хіба що коли йдеться про бізнес. Його звати Джон Пендлтон, і живе він сам-один у величезному будинку на Пендлтонському пагорбі. У нього навіть кухарки немає – тож він ходить їсти у готель тричі на день. Зазвичай його обслуговує Саллі Майнер, то вона каже, що й замовляє він, ледве рота розтуляючи. Іноді їй доводиться вгадувати, чого йому хочеться. Однак вона завжди впевнена в одному – це має бути дешево! Оце зрозуміло і без нагадувань!

Полліанна співчутливо кивнула головою.

– О, я розумію. Коли ти бідний, доводиться вибирати найдешевше. Ми з татом часто обідали не вдома. І майже щоразу замовляли боби й рибні тюфтельки. Зазвичай ми говорили, що раді, оскільки любимо боби – і особливо повторювали це тоді, коли дивилися на смажену індичку, шматок якої коштував аж шістдесят центів! Гадаєш, містер Пендлтон полюбляє боби?

– Полюбляє боби?! Та яка різниця! Міс Полліанно, він зовсім не бідний! У нього грошей стільки, що вам й не снилося – адже він отримав спадок від батька. У місті немає людини, багатшої за нього. Та він міг би самими доларами харчуватися – якби схотів, звісно!

Полліанна весело захихотіла.

– Ти кажеш так, ніби це можливо, Ненсі! Хіба ж їх прожуєш – і тим паче проковтнеш?

– Ха! Я кажу, що він досить багатий, щоб дозволити це собі, – стенула плечима служниця. – Хоча він майже нічого не витрачає, а тільки накопичує.

– О, як це чудово, – мовила Полліанна. – Неймовірно! Таке відречення від благ! Це людина, яка несе свій хрест, несе віру іншим. Я розумію, мені якось тато розповідав.

Ненсі різко відкрила рота, ніби хотіла сказати щось не надто приємне. Однак, поглянувши на спокійне й довірливе личко дівчинки, вона стрималася.

– Гм! – тільки й мовила вона. Але все одно продовжила: – Все-таки дуже дивно, міс Полліанно, що він із вами заговорив, так, дивно! Він ні з ким не розмовляє, живе у великому розкішному будинку – і там стільки красивих і коштовних речей! Дехто каже, що він несповна розуму, а дехто – що жадібний. А хтось навіть вважає, що він ховає якогось скелета у шафі[2].

– О, Ненсі! – аж здригнулася Полліанна. – Навіщо він зберігає таку жахливу річ? Я думаю, йому треба її негайно викинути!

Ненсі закашлялася. Вона зрозуміла, що Полліанна просто не знає цього виразу, однак не поспішала виправити помилку.

– А ще всі кажуть, що він дуже загадковий! – вела вона далі. – Кілька років він тільки те й робив, що подорожував, переважно південними країнами – був у Єгипті, Азії, в пустелі Сахарі.

– О, то він місіонер, – зауважила Полліанна. Ненсі засміялася, але якось дивно.

– Ну, я б так не сказала, міс Полліанно! Коли він повертається, то пише книжки – незвичайні і дуже дивні! Про якісь штукенції, які йому трапляються у тих язичницьких краях. І чого б не витрачати гроші тут? Навіть на собі економить, це ж треба таке!

– Правильно! Адже він збирає гроші, щоб просвітити язичників, – зауважила Полліанна. – Та все одно, він цікавий чоловік, ні на кого не схожий, як місіс Сноу. Геть не схожий на інших!

– Ну, тут я, мабуть, погоджуся, – буркнула Ненсі.

– Та яка ж я рада, що він тепер зі мною говорить, – задоволено зауважила Полліанна.


Розділ 10. Сюрприз для місіс Сноу


Коли Полліанна знову прийшла навідати місіс Сноу, та, як і минулого разу, лежала в темній кімнаті.

– Це маленька дівчинка від міс Поллі, мамо, – втомленим голосом повідомила Міллі і залишила Полліанну наодинці з хворою.

– О, це справді ти? – почувся тихий голос із ліжка. – Я тебе пам'ятаю. Та тебе хто завгодно запам'ятав би, якби хоч раз побачив. Шкода, що ти не прийшла учора, мені якраз хотілося тебе побачити.

– Та ви що? Що ж, я рада, бо з учора минуло не так уже й багато часу, – радісно засміялася Полліанна, зайшовши до кімнати й акуратно поставивши кошика на стілець.

– Але ж тут і темно! Я вас зовсім не бачу! – вигукнула дівчинка й рішуче підійшла до вікна, щ об підняти фіранки. – Хочу подивитися, чи зробили ви таку зачіску, як я вам робила… бачу, що ні! Та нічого, це навіть добре, можливо, пізніше я знову вас розчешу, якщо дозволите. А тепер погляньте, що я вам принесла.

Жінка байдуже дивилася перед собою.

– Байдуже, як це виглядає, бо його смак від цього не зміниться, – пробурчала вона, однак перевела свій погляд на кошик. – То що там?

– А вгадайте! Чого б вам зараз хотілося? – і Полліанна підійшла до кошика. її обличчя аж світилося від радощів. Хвора спохмурніла.

– Що ж, мені нічого не хочеться з того, про що я знаю, – зітхнула вона. – Майже все воно однакове на смак.

Полліанна кахикнула.

– Та не тепер! Вгадайте! Якби вам справді чогось хотілося, що б це було?

Жінка вагалася. Звісно, вона цього не усвідомлювала, однак вона вже давно звикла хотіти те, чого в неї не було. Тож вирішити, чого їй насправді хочеться, здавалося майже неможливим. Однак потрібно було сказати щось у відповідь – дивна дівчинка нетерпляче чекала.

– Що ж, можливо, баранячого буль…

– Він тут є! – вигукнула Полліанна.

– Але це зовсім не те, чого я насправді хочу, – зітхнула хвора, хоч у животі почало бурчати. – Правду кажучи, я б не відмовилась від курчати.

– О, курча тут теж є! – радісно сповістила Полліанна.

Жінка здивовано на неї поглянула.

– У тебе є і те, й інше? – запитала вона.

– Так – і на додачу ще й телячий холодець! – із тріумфом мовила Полліанна. – Я поміркувала й вирішила, що ви маєте отримати на обід те, чого вам справді хочеться; тож ми із Ненсі приготували для вас ці страви. Звісно, кожної потрошку – але ж вони всі тут! Я така рада, що вам захотілося курчати, – зізналася дівчинка, виймаючи із кошика три невеличкі мисочки. – Знаєте, я оце йшла до вас і думала: а якщо вам раптом захочеться рубця чи цибулі – словом, чогось такого, чого в мене немає! О, як би це було погано, адже я так старалася, щоб вам догодити! – засміялася дівчинка.

Відповіді не було. Хвора, здавалося, намагалась подумки знайти відповідь на якесь важливе питання.

– Ну от! Я залишу все це для вас, – мовила Полліанна, поставивши мисочки в рядок на столі. – Можливо, баранячого бульйону ви захочете завтра. До речі, як ви почуваєтеся? – ввічливо поцікавилася дівчинка.

– Поганенько, та дякую, що спитала, – пробурчала місіс Сноу, безпорадно відкинувшись на подушку. – Уранці мені й поспати не дали. Сусідська дівчина Неллі Хіґґінс почала вчитися музики, і цілісінький ранок грала, не вгаваючи. Мало з розуму мене не звела! Не знаю, що й робити!

Полліанна співчутливо похитала головою.

– Розумію вас, це просто жахливо. Так само було і з місіс Байт – однією леді з Жіночої допомоги. У неї якраз стався напад радикуліту, тож вона навіть поворухнутися в ліжку не могла. Вона казала, що їй було б значно легше, якби вона могла рухатися. А ви можете?

– Можу що?

– Крутитися, рухатися в ліжку, змінювати положення, якщо музика аж надто набридає?

Місіс Сноу витріщилася на дівчинку.

– Ну звісно ж, я можу рухатися в ліжку скільки мені заманеться, – трохи роздратовано мовила вона.

– Тоді ви маєте цьому радіти, правда-правда! – закивала Полліанна. – А от місіс Байт не могла – знаєте, не дуже покрутишся, коли в тебе радикуліт, навіть якщо дуже хочеться. Вона ледве це витримала – так їй хотілося розім'яти боки. А ще місіс Байт могла б збожеволіти, якби не вуха сестри її чоловіка.

– Вуха сестри?! А вони тут до чого? Полліанна засміялася.

– О, я зовсім забула, що ви геть не знаєте Байтів. Розумієте, сестра містера Байта була глуха – абсолютно глуха. Вона приїхала погостювати. І коли в місіс Байт стався напад радикуліту, міс Байт залишилася, щоби допомогти в господарстві. їй дуже важко було будь-що пояснювати, і після того щоразу коли місіс Байт чула звуки роялю по сусідству, вона була дуже рада, що може їх чути, незважаючи на те, що грали надто голосно. Вона якось подумала, що було б просто жахливо, якби вона нічого не чула, як чоловікова сестра. Розумієте, вона теж грала в мою гру – я їй про неї розповіла.

– У гру?

Дівчинка заплескала в долоні.

– Ну от, а я про неї геть забула! Гра полягає в тому, щоб радіти, місіс Сноу!

– Радіти? Що це означає?

– Я ж казала вам, що щось придумаю, пам'ятаєте? Ви попросили сказати, чому ви могли б радіти, коли лежите в ліжку цілісінький день.

– О! – видихнула жінка. – То ти про це. Так, я пригадую, але навіть не думала, що ти про це пам'ятатимеш.

– Ні-ні, я багато про це думала, – зауважила Полліанна, – і нарешті знайшла причину для радості! Було непросто, повірте! Це приємно, але непросто. Чесно кажучи, що складніше, то цікавіше грати. Спочатку мені нічого не спадало на думку, та врешті…

– І що, ти справді щось придумала? Що ж воно таке? – із неприхованим сарказмом запитала місіс Сноу.

Полліанна глибоко вдихнула.

– Я подумала, що ви можете радіти тому, що інші люди навколо вас здорові, і їм не потрібно лежати в ліжку.

Місіс Сноу, здавалося, мову відібрало. її погляд зробився злим.

– Та невже?! – нарешті спромоглася сказати вона, хоча з усього було видно, що вдячності до дівчинки вона на відчуває.

– А тепер я хочу розповісти вам про мою гру, – запропонувала Полліанна. – Вам спочатку буде важко грати, але це так весело! І що важче – то веселіше! Ось послухайте.

І вона почала розповідати про місіонерський притулок, милиці, які вона якось отримала в подарунок замість омріяної ляльки, та інше. Полліанна якраз закінчила свою розповідь, коли до кімнати ввійшла Міллі.

– Міс Полліанно, на вас уже чекає ваша тітка, – ледь чутно мовила вона. – Вона зателефонувала Гарлоусам, які живуть через дорогу, і попросила, щоб ви швиденько йшли додому. Сказала, що вам ще треба позайматися, поки не стемніло.

Полліанна неохоче підвелася.

– Гаразд, – зітхнула вона, – я побіжу додому. – Раптом вона розсміялася: – Мабуть, мені треба радіти, що в мене є ноги і я можу бігати, еге ж, місіс Сноу?

Відповіді не було. Місіс Сноу закрила очі. Але очі Міллі аж розширилися від здивування – по зблідлих щоках її матері котилися сльози.

– До побачення! – гукнула через плече Полліанна, виходячи з кімнати. – Шкода, що я не встигла зробити вам зачіску, мені так хотілося! Та нічого – наступного разу обов'язково зробимо!

Липневі дні минали дуже швидко. Для Полліанни вони були надзвичайно багаті на події. Вона часто казала тітоньці, які вони щасливі. Міс Поллі на це зазвичай реагувала доволі сухо:

– Що ж, дуже добре, Полліанно. Добре, що ти щаслива, але не можна забувати і про свої обов'язки, інакше життя видаватиметься марним.

На це дівчинка зазвичай відповідала гарячими обіймами і поцілунком, що трохи бентежило її стриману тітку. Та одного разу Полліанна не втрималася й від слів. Це трапилось під час занять із шиття.

– Тітонько, ви маєте на увазі, що якщо я просто проживу день щасливо, він буде прожитий марно? – розмірковувала Полліанна.

– Саме це я й мала на увазі.

– Тобто, щоб життя не було марним, потрібно повсякчас досягати ре-зуль-та-тів?

– Авжеж.

– А що таке ре-зуль-та-ти?

– Це те, що ми отримуємо з того, що робимо – власне, коли робимо щось корисне. Яка ж ти все-таки дивна дитина!

– Отже просто радіти – це не ре-зуль-та-тив-но? – дещо схвильовано запитала Полліанна.

– Звісно, ні.

– Як жаль! Тоді вам, мабуть, не сподобається моя гра. Тепер, боюся, ви й узагалі не захочете в неї грати, тітонько Поллі.

– Гра? Яка гра?

– Та, у яку ми грали разом із та… – і Полліанна злякано прикрила рота рукою. – Та ні, це не має значення, – затинаючись, завершила вона. Міс Поллі спохмурніла.

– Мабуть, на сьогодні годі, – суворо мовила вона. І урок шиття скінчився.

Того ж дня Полліанна зустріла тітку на сходах, що вели на горище.

– О тітонько Поллі, як чудово! – загукала вона. – Ви вирішили мене навідати! Заходьте, я просто обожнюю приймати гостей! – раділа дівчинка, відчиняючи двері до своєї кімнати.

Міс Поллі й не збиралася заходити до небоги. Вона лише хотіла пошукати свою білу вовняну шаль у скрині на горищі. Однак, на її превеликий подив, вона чомусь зайшла до кімнатки дівчинки і сіла на твердий стілець. З того часу як небога приїхала до неї жити, міс Поллі часто робила щось несподіване навіть для самої себе і не могла знайти цьому пояснення.

– Я просто обожнюю гостей, – повторила Полліанна, пурхаючи кімнатою, ніби це був палац, а не бідна комірчина на горищі, – особливо тепер, коли в мене є моя власна кімната. Звісно, у мене й раніше була кімната, але ж ми тоді винаймали її, а це зовсім не те. А ця кімната належить мені, правда ж?

– Т-так, Полліанно, – пробурмотіла міс Поллі, дивуючись, чому вона досі не встала й не пішла шукати шаль.

– І зараз я просто обожнюю цю кімнату, навіть незважаючи на те, що в ній немає килима, фіранок і картин, які мені так хотілося мати… – раптом дівчинка почервоніла і замовкла, не закінчивши речення.

– Що тобі хотілося мати?

– Ні, нічого, тітонько Поллі, чесно. Я зовсім не це хотіла сказати.

– Можливо, – холодно зауважила міс Поллі, – та вже якщо почала, то говори до кінця.

– Знаєте, я трохи сподівалася побачити в своїй кімнаті гарні килими, мереживні фіранки й різні чудові речі. Та звісно…

– Сподівалася? – різко перервала її міс Поллі. Полліанна почервоніла ще більше.

– Звісно, я не мала цього робити, тітонько, – перепросила вона. – Мабуть, це тому, що я завжди їх хотіла, але ніколи не мала. Знаєте, у притулку в нас було два килимки, але один у чорнильних плямах, а інший – у дірках. Щоправда, в нас було дві картини, та одну довелося продати, а інша розбилася. Якби не це, то либонь, я б і не хотіла красивих речей. Та коли я приїхала і ми йшли холом, я милувалася всім цим і уявляла, якою гарною буде моя кімната. Проте, знаєте, коли я побачила цю кімнату, то зраділа майже одразу. І хоч на комоді й немає люстра, мені воно й не потрібне, адже я не бачу свого ластовиння.

А кращої картини, аніж краєвид з мого вікна, годі й шукати! Та й ви були такі добрі до мене, що я…

Міс Поллі раптом рішуче підвелася. На її на щоках пашів рум'янець.

– Можеш не продовжувати, Полліанно, – сухо мовила вона. – Ти сказала достатньо.

За мить вона швидко спускалася сходами. І лише внизу збагнула, що так і не знайшла на горищі свою білу шаль.

Наступного дня міс Поллі рішуче наказала Ненсі:

– Ненсі, сьогодні потрібно перенести всі речі міс Полліанни до кімнати поверхом нижче. Я вирішила, що відтепер вона спатиме там.

– Так, пані, – відповіла Ненсі. «Це ж треба таке!» – додала вона про себе.

За мить вона була в кімнатці Полліанни й радісно гукала:

– Ви тільки послухайте, міс Полліанно! Ви тепер спатимете у кімнаті, що поверхом нижче! Це ж треба! Уявіть собі!

Полліанна аж зблідла.

– Ненсі, це правда? Чесно-пречесно? О Ненсі!

– Ще й яка правда! Ще й як чесно! – не вгавала Ненсі, киваючи головою. Вона почала виймати з шафи сукні дівчинки. – Мені звеліли перенести вниз усі ваші речі, тож я почну просто зараз, бо раптом міс Поллі передумає!

Полліанна навіть не дослухала. Ризикуючи впасти, вона стрімголов скотилася зі сходів, перестрибуючи через дві сходинки за раз.

– О тітонько Поллі, тітонько Поллі! Невже це правда, і в мене тепер буде власна кімната, де є все – килим, фіранки і три картини! А ще четверта – краєвид із вікна! О люба тітонько!

– Дуже добре, Полліанно. Якщо ти так хотіла мати всі ці речі, гадаю, ти й дбатимеш про них належним чином. Будь ласка, підніми он той стілець. До речі, ти двічі грюкнула дверима за останні кілька хвилин, – міс Поллі говорила дуже суворо, але розуміла, що говорить так лише тому, що мало не плаче, – з незрозумілої причини.

Полліанна швиденько підняла стілець.

– Так, тітонько, я таки грюкнула тими дверима! – радісно погодилася вона. – Розумієте, просто я була така рада, коли дізналася про нову кімнату! Хто б не грюкнув дверима, якби опинився на моєму місці? Думаю, що й ви… – дівчинка раптом замовкла, а потім з цікавістю поглянула на тітку: – Тітонько Поллі, а ви коли-небудь грюкали дверима?

– Звісно, ні, Полліанно, – вражено відповіла тітка.

– Як шкода, тітонько Поллі! – і дівчинка співчутливо на неї подивилася.

– Шкода? – перепитала міс Поллі, надто вражена, щоб додати щось іще.

– Ну звичайно! Розумієте, якби вам справді хотілося грюкнути дверима, ви б це зробили. Та якщо ви цього не робите, це значить, що ви ніколи не раділи, інакше ви б обов'язково це зробили. Від цього дуже важко втриматися. А мені так шкода, що ви ніколи не раділи!

– Полліанно! – тільки й змогла видихнути міс Поллі, та дівчинка вже побігла нагору, і у відповідь почувся грюкіт – за неї відповіли двері. Полліанна поспішала допомогти Ненсі перенести свої речі.

Міс Поллі не могла зрозуміти почуття, що охопили її. Адже вона вміла радіти, принаймні раніше!

Розділ 11. Знайомство з Джеммі

Настав серпень. Він приніс декілька несподіванок та змін – втім, жодна з них не стала чимось надзвичайним для Ненсі. Відтоді як у будинку поселилася Полліанна, вона вже звикла до всіляких несподіванок.

Першою несподіванкою стала поява кошеняти. Полліанна знайшла його на дорозі, де воно було самісіньке і розпачливо нявкало. Вона обійшла всіх сусідів, та виявилося, що воно нічиє. Тоді дівчинка без жодних вагань принесла його додому.

– Знаєте, я рада, що воно виявилося нічиїм, – зізналася тітці задоволена Полліанна, – бо я від самого початку хотіла принести його сюди. Обожнюю кошенят! Правда ж ви раді, що воно тепер житиме з нами?

Міс Поллі поглянула на маленький сірий клубочок страждань у руках Полліанни і здригнулася: вона не любила котів, навіть тих, що були гарні, здорові й чистісінькі.

– Фу, Полліанно! Яка жахлива звірюка! Впевнена, що воно хворе, брудне, а в шерсті повнісінько бліх!

– Я знаю, воно таке бідолашне, – ніжно туркотіла Полліанна, заглядаючи в оченята зляканої тваринки. – Воно аж тремтить, таке налякане. Розумієте, воно ще не знає, що ми його залишимо тут.

– Ну звісно, не знає, як і будь-хто інший, – уїдливо зауважила тітка.

– О, ні, уже всі про все знають! – повідомила Полліанна, неправильно витлумачивши тітчині слова. – Я всім розповіла, що ми залишимо його в себе, якщо не знайдемо господаря. Я знала, що ви зрадієте – адже воно таке бідолашне, і йому потрібен дім!

Міс Поллі розтулила губи і спробувала щось сказати, але марно. Дивне відчуття цілковитої безпорадності охоплювало її знову і знову – з того часу як до неї приїхала її небога.

– Звісно, я знала, що ви не дозволите бідолашному самотньому кошеняті шукати притулку, коли взяли до себе мене, – поквапливо вела далі Поллі-анна, – тож я так і сказала місіс Форд, коли вона спитала, чи дозволите ви його лишити. Але в мене хоч Жіноча допомога до того була, а в цього кошеняти – анікогісінько. Я знала, знала, що ви зрозумієте! – радісно загукала дівчинка й вибігла з кімнати.

– Зачекай, Полліанно! Полліанно! Я зовсім не… – спробувала протестувати міс Поллі, та дівчинка вже була на півдорозі до кухні, вигукуючи:

– Ненсі! Ненсі! Ти тільки поглянь на це чарівне кошеня! Тітонька Поллі відтепер виховуватиме його разом зі мною!

А тітка Поллі, яка сиділа у вітальні й терпіти не могла котів, відкинулася на спинку крісла з огидою, та здавалося, вдіяти нічого не могла.

Наступного дня в будинку з'явився собака, набагато брудніший та нещасніший за кошеня. Міс Поллі, на її превеликий подив, знову опинилася в ролі доброго захисника знедолених, янгола милосердя. Полліанна віддала їй цю роль без найменшого вагання, і жінка, яка собак не любила ще більше, аніж котів, знову не знайшла слів, щоб заперечити.

Та за тиждень Полліанна привела додому маленького обшарпаного хлопчика і вимагала для нього захисту й милосердя. Тут міс Поллі втриматися не вдалося. А сталося це так.

Одного погожого ранку, у четвер, Полліанна знову понесла місіс Сноу миску телячого холодцю. Вони з місіс Сноу стали гарними друзями, і дружба ця почалася з третього візиту Полліанни, після того як вона розповіла місіс Сноу про гру. Тепер і хвора в неї грала. Звісно, грати їй було нелегко, адже їй роками не подобалося все навколо і завжди хотілося чогось іншого. Тож радіти чомусь було геть непросто. Однак веселі інструкції Полліанни та її щирий сміх, який лунав, коли щось не виходило, допомагали їй вчитися, і то дуже швидко. Навіть сьогодні вона дуже зраділа, що Полліанна принесла холодець із телячої ніжки, бо це було саме те, чого їй найбільше хотілося. Вона не знала, що Міллі, зустрівши Полліанну, уже розповіла їй, що дружина пастора ще зранку прислала велику миску такого ж холодцю.

Полліанна якраз згадувала про це, коли помітила на узбіччі хлопчика. Той сидів на невеликому пагорбку й поволі обстругував невелику палицю.

– Привіт! – доброзичливо усміхнулася Полліанна.

Хлопець поглянув на неї й одразу ж повернувся до роботи.

– Собі скажи «привіт», – пробурмотів він.

– Знаєш, у тебе зараз такий вигляд, що й від телячого холодцю ти, здається, не зрадієш! – засміялася Полліанна.

Хлопець здивовано поглянув на неї, а потім знову заходився стругати палицю затупленим ножем зі зламаним лезом.

Дівчинка якусь мить вагалася, але потім все ж таки опустилася на траву біля хлопчика. Незважаючи на хоробрі заяви Полліанни про те, що вона звикла до дорослих ще в Жіночій допомозі, і їй не потрібні однолітки, вона часто сумувала, що їй нема з ким погратися чи просто поговорити. Тож вона просто не могла втратити таку чудову нагоду.

– Мене звати Полліанна Віттієр, – приязно мовила вона. – А тебе як?

Хлопець знову мовчки поглянув на неї. Почав було вставати, та врешті відкинувся назад.

– Джиммі Він, – неохоче промимрив він.

– Чудово! Ну, тепер ми знайомі! Я рада, що ти назвав своє ім'я, бо дехто про це забуває, розумієш? Я живу в будинку міс Поллі Гаррінґтон, а ти?

– Ніде.

– Ніде?! Так не буває – адже кожен із нас має десь жити! – зауважила Полліанна.

– Ну то й що, а я ніде не живу – принаймні зараз. Шукаю нову місцину.

– Справді? А це вона?

Хлопець кинув на неї презирливий погляд.

– Ну ти й дурепа! Хіба б я шукав, якби знав, де це?

Полліанна ображено труснула волоссям. Це був не зовсім чемний хлопчик, а їй не подобалося, коли її називали «дурепою». Однак це був перший хлопчик, якого вона тут зустріла, тож сваритися було не варто.

– А де ти жив раніше? – поцікавилася вона.

– Чого це ти до мене причепилася? – урвався терпець хлопцеві.

– А що ж мені робити? – спокійно відповіла Полліанна. – Ти нічого не розповідаєш, тож щоб дізнатися про тебе більше, доводиться питати.

Хлопець хихотнув. Смішок вийшов не зовсім щирим, бо йому було геть невесело, проте обличчя його стало приємнішим, коли він заговорив знову.

– Ну гаразд, слухай уже, якщо ти така цікава. Я Джиммі Бін, і мені десять років, пішов одинадцятий. Минулого року я потрапив до сиротинця, та в них стільки дітей, що для мене й місця немає. Ну мені й самому там жити не хочеться. І вирішив я піти. Хочу жити деінде, але поки що не знайшов підходящого місця. Знаєш, мені хочеться жити вдома – у звичайному будинку, і щоб у мене була мама, а не наглядач із притулку. Якщо в тебе є дім, то є і батьки, а в мене їх немає – з того часу як помер батько. Тому я зараз у пошуку. Я вже заходив до чотирьох будинків, але ніхто не згодився мене взяти, хоч я й казав, що працюватиму. Ну от! Ти це хотіла знати? – на останніх двох реченнях голос хлопчика раптом затремтів.

– Як жаль! – поспівчувала йому Полліанна. – Невже зовсім ніхто не захотів тебе взяти? Я дуже добре розумію, як ти почуваєшся, бо після того як мій тато помер, у мене не було нікого, крім Жіночої допомоги. Та потім мене взяла до себе тітонька Поллі… – тут Полліанна раптом затнулася. У неї з'явилася блискуча ідея.

– Я знаю місце, де ти будеш жити! – вигукнула вона. – Тебе візьме до себе тітонька Поллі! Я впевнена – адже мене вона взяла! І Флафі та Бафі теж – коли їм не було де подітися, і їх ніхто не любив. Звісно, вона буде рада взяти тебе до себе! Ти просто не знаєш, яка вона добра!

Худеньке личко Джиммі Біна засяяло.

– Чесне індіанське? Справді візьме? Знаєш, я й працювати можу – он який я сильний! – і він показав худеньку кістляву руку.

– Навіть не сумнівайся! Моя тітонька Поллі – найкраща леді у світі, після моєї мами, яка стала янголом на небі. А в будинку дуже багато кімнат, – вела далі дівчинка, підводячись і смикаючи його за руку. – Це напрочуд великий будинок. Хоча… можливо, тобі спершу доведеться спати в кімнатці на горищі, як мені, коли я приїхала, – торохкотіла Полліанна. – Та зараз там стоять сітки від комах, то вже буде на так спекотно, та й мухи не залітатимуть знадвору, заносячи мікробів на лапках. Ти про таке чув? Хіба не чудово? Може, тітонька й тобі дасть прочитати цікаву брошуру про мух, якщо гарно поводитимешся. Хоча ні, для цього треба було погано поводитись. Ой, у тебе теж є ластовиння! Це добре – тобі не потрібне буде люстро! А краєвид з вікна кращий за будь-яку картину, тож думаю, та кімната тобі дуже сподобається! – нарешті підсумувала Полліанна, відчуваючи, що в неї аж у горлі пересохло – так багато вона говорила.

– Очманіти! – вигукнув Джиммі Бін, і з усього було видно, що йому це подобалося. А потім додав: – Не думаю, що тому, хто стільки говорить на бігу, треба задавати якісь питання!

Полліанна весело розсміялася.

– Що ж, ти маєш радіти, – зауважила вона, – бо коли я говорю, тобі можна мовчати!

Коли вони нарешті прибігли до будинку, Полліанна без жодних вагань привела свого нового друга до здивованої тітки.

– Тітонько Поллі! – захоплено почала вона. – Ви тільки-но подивіться! Я знайшла декого значно кращого за Флафі і Бафі. Це справжній живий хлопчик! Ви зможете його виховувати! А спатиме він спочатку в кімнатці на горищі. Він і працювати може, хоча, думаю, у нього на це не буде багато часу, бо ми разом гратимемося.

Спочатку міс Поллі зблідла, а потім на її щоках з'явилися гарячі рум'янці. Вона не все розуміла, але їй вистачило того, що вона почула.

– Полліанно, що все це означає? Хто цей брудний обшарпанець? Де ти його знайшла? – різко почала вона.

«Обшарпанець» відійшов на крок назад і скосив очі на двері. Дівчинка ж весело засміялася.

– Ну от, я зовсім забула вам його представити! Я вже як Незнайомець! А ви теж помітили, що він геть брудний? Я маю на увазі хлопчика – він зовсім як Флафі і Бафі, коли ви їх узяли до себе. Та гадаю, це можна легко виправити – помиємо його, та й усе! Ох, я зовсім забула! – знов засміялася вона. – Це Джиммі Бін, тітонько.

– Гаразд, і що він робить тут?

– Тітонько, та я ж вам уже розповіла! – щиро дивувалася дівчинка. – Я привела його для вас. Він тут житиме. Знаєте, йому потрібні батьки і дім. Я розповіла, як багато ви зробили для мене, Флафі і Бафі, і сказала, що ви і йому будете раді, адже хлопчик набагато кращий за собаку чи кота.

Міс Поллі відкинулася на спинку крісла й піднесла до горла тремтячу руку. її знову охоплювала незрозуміла безпорадність. Однак вона взяла себе в руки й сіла прямо.

– Це вже занадто, Полліанно. Мабуть, це найабсурдніша річ, якути тільки могла придумати. Мало в нас бродячих собак і котів, то ти ще й голодранців з вулиці приводиш…

Хлопчик несподівано здригнувся. Його очі ображено заблищали, і він високо підняв підборіддя. Він упевнено зробив кілька кроків у бік тітки Поллі.

– Я не жебрак, мем, і мені від вас нічого не треба! Я просто хотів працювати, а за це отримати ліжко і їжу. І я б ніколи не прийшов до вашого будинку, якби ця дівчинка не розказала, яка ви хороша й добра, і як мені зрадієте. Що ж, ні – то й ні! – і він рвучко вийшов з кімнати з таким почуттям гідності, що це могло б виглядати смішно, та насправді в нього був дуже жалюгідний вигляд.


Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3 4 5 | Следующая

Правообладателям!

Данное произведение размещено по согласованию с ООО "ЛитРес" (20% исходного текста). Если размещение книги нарушает чьи-либо права, то сообщите об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


  • 4.2 Оценок: 82
Популярные книги за неделю


Рекомендации