Текст книги "Роман про добру людину"

І справді, Дмитрикові на мить здається, що коли його П'ятачиха витягає за поли в коридор, скориставшися його секундним очмарінням чи то від появи Ірини Ярчик, чи від Копиленкових вигуків, він ще встигає побачити, як із розплесканого баняка, який Копиленко марно трудиться вирвати з лещат Ірини Ярчик, на підлозі ширяться й плигають ропухи і якісь довгі й дірчасті тварини, наче з молозива, вухаті пуголовки, руки, що існують самі собою, наче тварини (Дмитрик зовсім чітко встигає розгледіти, що кожна рука має черевце, очі й ноги), стебла, з яких ростуть котячі голови й кущики морської салати, що морщиться й чхає, проте Ірина Ярчик, схопивши віник, кинений серед кімнати, держалком якого Копиленко періщив нечисту силу, ані трохи не спантеличена (відтоді, як її синів просто перед хатою постріляли за самостійну Україну, а її, непритомну, лише притовкли чобітьми до ґанку, порахувавши, що вона й сама поспішила переставитися на той світ, де тільки й місце мазепинському кодлові, – сусіди витягли її і потайки виходили, хоч їй життя було вже ні до чого, бо загибель синів, – наймолодшому не сповнилося ще сімнадцяти! – наче випалила їй усю середину, – ніякі видовища її вже не вражали), загонить усі ці пуголовки, руки, голови й чмихальну салату в баняк, затріскує його покришкою й викидає через вікно під розпачливий стогін Копиленка, який гірко бідкається, що йому все попсували й доведеться від початку відновлювати дослід, на який він витратив стільки енергії й приготувань, і це в його далеко не юнацькому віці, коли кожен день може виявитися останній, і що тоді станеться з людством, як його винахід примножування добра залишиться нездійснений?

Дмитрик ще в коридорі зупиняється, зважуючи, чи не ліпше все таки звільнити Копиленка з-під надто ретельної опіки Ірини Ярчик, яка заради порядку й чистоти, що набули в неї майже релігійної цілескерованости, ще, бува, на друзки строщить Копиленкове устаткування з тією самою рішучістю, з якою вона колись серед табору змусила – прилюдно викупатися Степана Мицька, що його відтоді прозвали Митим, – і він настільки перейнявся цією дуже знаменною в його житті подією, аж власноручно в пашпорті за допомогою картопляної печатки й синьки Лисого Івана переробив старе прізвище на нове і так пізніше й емігрував до Америки, – заявивши, коли він сам того не вчинить (де ж це бачене, аби чоловік, якому не бракує ні рук, ні ніг, вештається останнім нехлюєм, аж гидко дивитися, коли Бог створив людину на свою подобу!), вона його власноручно, як немовля, викупає, хоч вона мала і ростом, і силою, а він здоровило; —а що П'ятачиха тягне Дмитрика далі, з Копиленкового ж закутка припинилися вигуки, – може, Копиленко покорився своїй долі, або якось переконав Ірину Ярчик не нищити слоїків, оскільки він нібито господар у своїй хаті, чи розповів їй докладніше про біофотони душі, що втихомирили її, Дмитрик, трохи повагавшися, виходить із барака, хоч йому й ниє всередині від настирливого усвідомлення, як те, що він тепер робить, обертається якось не туди, куди треба, і то виключно через корову, яка вплуталася в думки й заважає йому навіть відпекатися від П'ятачихи, бо він все ще ніби очікує, як зараз щось вирішальне станеться в його житті.

Проте в його житті нічого вирішального не стається. Всі великі події відбуваються поруч, і він лише глядач, якого ніщо не заторкує, навіть коли йому в обличчя й летить кілька жаб із Копиленкового баняка, що його дітвора відразу з веселими криками випорожнює і приєднує до своїх ропух, з якими вона у рівчачках, повідгороджуваних мокрим піском, бавиться в жаб'ячі перегони, тим часом, як самим баняком зацікавлюється Грицько Вертило, втішаючись, що йому само небо послало відповідну посудину до варення самогону на заміну агрегатові, який минулого тижня через його власний недогляд витрусила в нього таборова поліція, і з того часу він ходить як неприкаяний, аж люди перестали пізнавати його набуту в Одесі моряцьку ходу, про яку Грицько Вертило висловлювався, що вона в нього не від дальнього плавання, хоч він об'їздив усі моря й океани, а ще з дитячих років, коли він з дідом поїхав рибалити і їх застала буря, яка строщила човен і забрала діда до праотців-запорожців, а він уже, і сам не тямлячи як (видно, не судилося йому тоді ще вмерти), доплив до берега, але з того часу в його тіло наче вклали найбільшу, круглу, а заразом і розірвану хвилю, яка його розколисує, що особливо помітне після кількох добрих чарок, хоч він ніколи не п'яніє від горілки, бож його похитує в різні боки виключно від тієї чорноморської хвилі, а не від оковитої, для якої йому сам Господь Бог, пам'ятаючи козацький рід Вертила, а головне – знаючи, що вона Грицькові не шкідлива, а корисна, серед білого дня (хіба ж треба ліпшого доказу!) просто з неба скинув баняк на руки.

Оскільки ж Божій ласці притаманна широчінь, яку інколи важко збагнути простим смертним вже хоч би й тому, що людині бракує відповідної перспективи (вирісши на ледве два метри від землі, далеко не вглянеш), то воно й зрозуміло, чому за дарований небом баняк вхопилися, знайшовши місце, не лише руки Грицька Вертила, а й веселуна Аристида Киндзі, скрипаля, ґешефтяра-аматора й шевця з покликання в одній особі, який постачав своїм рідким замовникам дуже гарні, тільки незмінне замалі черевики, і хоч покривджені лаялися (бож як важко було заощаджувати з паю, аби купити за харчі порядної шкіри!), а подекуди, як Іван Ченчик, – правда, це траплялося рідко, – лупцювали Киндзю або правили назад гроші, наступного разу черевики якось самі собою виходили в нього ще менші й вужчі, мов диявольські кліщі, попри добру волю Киндзі, – усі ж і так знали: це в Киндзі, який найбільше терпить на тому, не зі злого наміру, а, ймовірно, від успадкованого ще від предків із сивої давнини забутого ідеалу краси, що змушує його тепер, коли люди ростуть більшими й ноги в усіх, як у поліського злодія, милуватися в особливо малих розмірах, бо навіть коли він найдокладніше брав мірку й намагався дотримуватися замовленого, під час роботи на нього сходило надхнення, як на праведників, що колись так малювали ікони, і коли він опам'ятовувався, черевики, яких не зганив би і найвправніший майстер (не дарма ж його за німців запрошували працювати модельєром у Стрию, але він не виявив охоти викраювати чоботиська, за що його й упакували за ґрати, де він так близько ходив біля смерти, аж перестав її боятися), завжди виявлялися замалі.

Звичайно, аби Киндзі не вдавалися такі хвацькі черевики, що очі брали, і потім, якби він не розм'якав перед настирливими проханнями, хоч він після кожного пошиття й неминучої сварки клявся, що ніколи на жодні благання нікому вже не шитиме черевиків, ніхто до нього не звернувся б, а так замовники намагалися перехитрити долю тим способом, що батько замовляв для себе, аби дістати взуття для сина, мати – для дочки (правда, жінкам більше щастило, чи тому, що в них від природи менші ноги, чи тому, що заради краси вони воліли трохи й перетерпіти), бо за всю свою шевську багатостраждальну практику Киндзя тільки раз пошив не затісні черевики хирлявій професоровій одиначці, десятирічній Христі Мокрієнковій з палющими по-старечому сумовитися очима, про яку не лише батько, що її сам виховував, – коли Христі було ледве два роки, мати (її Христя знала зі зняток: сліпуче, несамовитої краси обличчя з такими, як у Христі, палющими очима), після того, як її викликали в НКВД й зажадали, щоб вона доносила на колеґ в інституті, де працювала, аби цим бодай частинне спокутувати вину за батька-петлюрівця, яким вони вже належно заопікувалися, а тоді ще й додали, що в разі її відмови доберуться й до чоловіка, якому доведеться професорувати на Воркуті, не заходячи додому, кинулася в Дніпро, – хіба ж таємниця, яке м'яке батьківське серце, та й хіба своя дитина не найкраща? – ай весь табір казав, що з малої виросте другий Тарас чи Леся Українка, така вона розумна й здібна, і вірші пише, що й дорослий не втне, просто душу виймає, хоч і незвично вони якось звучать, і мелодії до них вигадує (вже скільки її пісень наспівують у таборі!), і знає майже все те, що й сам професор, а тиха й добра (і це в віці, коли діти найдошкульніші!), наче не з цього світу.

І все таки, коли Христя, діставши на день народження черевики (Киндзя ні копійки не взяв за них у професора, який однак не мав чим заплатити), застудилася, бо в січні, аби відзначити день проголошення самостійности України, таборяни зібралися в неопаленому бараці, де Мстислав Дяченко виголосив коротку, але задушевну промову (від неї кожному аж серце стислося і її пам'ятали навіть ті, що, згодом виеміґрувавши, з переляку, а дехто й задля вигоди, або й просто втомившися на кожному кроці уточнювати, що він не росіянин і не поляк – єдині визнані слов'янські народності зі Сходу, а українець, відцуралися свого походження), а Христя прочитала кілька віршів, і там ходили крижані протяги, від яких вона дістала гарячку й за кілька днів померла, хоч її рятували, як могли, – з приводу цього дехто плескав язиком, мовляв, це від Киндзіних черевиків! Так ніби черевики спричинюють дифтерію!

Зрештою, несподівану смерть Христі переживав весь табір, хоч кожному і свого горя вистачало, і сам Аристид Киндзя гірко плакав, наче за рідною дитиною, що ані трохи не заважало Серафимі Пилипівні Ховрашко твердити, кожного разу, як їй не вкладався пасьянс, яким вона перевіряла долю, ніби тієї ночі, як померла Христя, вона бачила на власні очі Киндзю зі скрипкою в руці на білих конях з попелястими крилами, що провіз небіжчицю шаленим чвалом три рази навколо табору, а коли Серафима Пилипівна, трохи отямившись від несподіванки й подолавши страх, вистромилася з вікна, аби остаточно впевнитися, то Киндзя перетворив похоронних коней на простирала – хитрість надто очевидна, розрахована хібащо на селепків, бож хто повірить, що в таборі залишили, не боячись крадіжки, сушитися на ніч білизну? Та й потім, крім таборового шпиталю, ніхто не мав таких широчезних простирал.

Очевидно, свідчення Серафими Пилипівни не всі розглядали, як доказ Киндзіного ухилу за межі, куди не вільно зазирати простим смертним, і зовсім не воно спонукало Грицька Вертила перевірити, чи дійсно Киндзя підтримує особливі стосунки з потойбіччям, а просто коли Грицько Вертило переконався, як Божа благодать, уосіблена в банякові (у Бога ж і мале – велике), простяглася не тільки на нього, а й на Аристида Киндзю, який легко міг обійтися і без Божого дару, він вирішив скорегувати цю довільну неозначеність провидіння і, не витрачаючи зайвих слів, щосили рвонув посудину до себе.

Оскільки ж Аристидові Киндзі так само спало на думку уточнити Божу ласку, пристосувавши її до окресленішої людської мірки, бо велика каструля і йому придалася б не лише для тієї цілі, що й Грицькові Вертилові, а й для варення кулеші (він любив щедро пригощати, а бракувало відповідного начиння), тим більше, що посудину явно йому дарувало небо, – то знаючи: самотужки він не переважить Грицька з його чорноморською хвилею всередині, яка додавала Вертилові неподоланної сили, – Киндзя гукнув Богдана Слуцького на підмогу, пообіцявши задурно пошити черевики, коли він допоможе йому заволодіти баняком.

Коли ж Семен Роздерикуля угледів, як двоє безсоромно наскакують на одного, почуття справедливости в ньому (хіба порядна людина годна терпіти, як на її очах кривдять іншу?) збунтувалися, хоч він не тільки на поліції, жінці і навіть дітям, що слізно благали не влаштовувати авантур (ніби це справді його вина, – адже він втручався лише там, де зневажали людську гідність!), а й сам собі ще вранці дав слово не встрявати в жодні бійки, – і він кинувся на підмогу Грицькові Вертилові, що подіяло, мов запальний клич, і на Василя Корнійчука, і на Корнія Сопуна.

А як обидва приятелі приєдналися до колотнечі, то вже, самозрозуміла річ, не могли залишатися осторонь ні філько Хитун, ні Всеволод Каленик!

Коли ж латиніст Володимир Харитонович Цуркалевський, називаний у таборовій школі, – поза спиною, – за часте вживання «ерґо» Ерґоном Першим, крізь горішні скельця окулярів, заки їх збили, вловив, що його найздібнішого учня Юрка Басенка, який затесався до побоїща, періщить Корній Сопун по голові, де в бездоганному порядку, просто на лету самі собою вкладалися казуси й модуси, коньюнктиви й герундиви, він, піднявши до неба ковіньку, вигукнув «регеаі шипёш!» і рвонувся вперед, а вигляд його піднесеної ковіньки, яку аж за табором помітив Ігор Остапчук, що крізь дірку, прорізану в дротяній загорожі Дмитриковими хлопцями, ходив відсвіжитися до Ізару, присягаючись пізніше, ніби з ковіньки летіли іскри, – так подіяв на таборових мешканців, що всі повисипали з бараків з наміром до останньої краплі крови, – кому як щастило: руками, ногами, палицями, а Віталій Луцький мокрою пелюшкою, які жінка лагодилася прати, – боронити потоптувану справедливість, хоч потім, коли дійшло до поліції і кмітливіші, правда, дещо пожмакані молодці, своєчасно втратили зацікавлення полем бою, на майдані, крім Тараса Синькавського, що зламав ногу й не годен був кроку ступити (друзів, які його винесли б на руках, як це сталося з іншими потерпілими, аби зайво не потрапляти до поліційного реєстру, не знайшлося), залишилися, як найзапекліші забіяки, тільки Володимир Харитонович Цуркалевський і старенький професор-орієнталіст Дмитро Онуфрійович Кобилко, який, одбігши в тисканині пенсне, пухленькими добрими ручками, ніби саджаючи в повітря розсаду, методично захищався від безтілесних напасників, – подробиця, що спонукала таборових хронікерів назвати цю бійку професорською.

Звичайно, якби Дмитрикові сказали: в такій всеохопній битві, де чубувався весь табір, він стоятиме осторонь і його ніхто не спровокує прикласти і своїх рук (а це ж виключно завдяки корові! Не інакше), він ніколи не повірив би, тим більше, що коли П'ятачиха засікла серед самої гущі свого Андрійка, вона, однією рукою цупко тримаючись Дмитрика, тараном рвонулася вперед з такою силою, аж Прокіп Погорільний відлетів набік і щез, а Данько Небаба відсахнувся, дивлячись на П'ятачиху, як на привид, чим скористався Микола Стрибунець, аби втелющити Данька, відплативши цим способом за залицяння до Дарки Вишневської, ще заки його збив з ніг Остап Нечіпайло, відгородивши тілом Стрибунця Дмитрика, П'ятачиху, Андрійка й Данька від решти.

А втім, якби він їх і не відгородив Стрибунцевим тілом, із самих репетувань П'ятачихи виросли б мури суцільного приску, яких не зважилася б переступити і навала найгрізніших ватаг, бо П'ятачиха. хоч уже й пересвідчилася, що Андрійко живий і не покалічений, кричала так, аж навколо й справді спорожніло, наче її крик випалював усе живе, а Данько Небаба й Остап Нечіпайло заклякли й не рухалися тільки тому, що їм ноги відняло від її галасувань.

– Нелюди! Бузувіри! – надсаджувалася П'ятачиха, підскакуючи то до Данька, то до Остапа, а тоді, повертаючися до Андрійка, картала і його, пощо він затесався в бійку і не ночував дома, аж їй серце перетліло, і, заки Андрійко встигав відповісти, не слухаючи його, тут же на одному віддиху вимагала від Дмитрика (її на всіх вистачало), аби він пішов у свідки проти Данька й Остапа Нечіпайла, які, мовляв, покалічили її синочка.

– Мамо, таж заспокойтеся! Зі мною нічого не сталося, я живий і здоровий. Крім того, я так само винний, як і вони, і сам відповідаю за свої вчинки! – пробував вставити на очах змужнілий Андрійко, але П'ятачиха не слухала й репетувала далі, ймовірно, вже й сама не годна зупинитися.

І саме тому, що вона й сама не годна була спинитися, Дмитрик і побачив, як вона кричить через те, що її хитає на всі боки. Бо хоч Андрійко і стоїть поруч живий і неушкоджений (ну трохи спустили з носа крови, ну наставили кілька ґуль, а хіба ж це йде в рахубу?), він поруч себе самого покоїться мертвий у труні, і це над ним побивається збожеволіла від розпуки П'ятачиха. Вона без перерви світить над ним свічки, одну за одною, шепчучи впереміш молитви й заклинання, з яких поволі висновується велика й пругка, спочатку рожева, а тоді зовсім, як з пареного молока, хвиля, що виповнює все навколо, і Дмитрик крізь цю хвилю виразно розпізнає чорну і висохлу П'ятачиху, що йде вночі з Пилипом Соколюком і Никифором Роздайбідою, які допомагають їй нести труну, аби за табором потайки поховати Андрійка, заки його заберуть і примістять десь на далекому цвинтарі, куди вона не зможе доїжджати, і Дмитрикові серце лускається від співчуття, хоч вона і шпетить його за те, що він категорично відмовляється свідчити проти Данька й Остапа.

І мірою того, як П'ятачиха його лає, а Дмитрик мовчить і думає: це все корова завинила, бо через неї він своєчасно не здихався цієї пащекуватої баби, яку йому тепер невимовне шкода, попри те, що вона йому одночасно й сидить у печінках, він бачить не Андрійків похорон, а свою власну смерть.

Він у незнайомому великомісті, де з найближчої зупинки метро без перерви валять люди, які однак заклопотано проходять повз нього, не зауважуючи його присутности, хоч він лише кілька кроків від них у сквері з підстриженими кущами стоїть, оточений тими типами, що на мить, завдяки його наглому втручанню, припинили добивати носаками чоловіка, який, закривавлений, закляк на доріжці, й кинулися гуртом на Дмитрика, бо він один з усіх перехожих наважився ціною життя боронити беззахисну людину. «Нікчемне, боягузливе падло, як ви смієте піднімати руку на безборонну людину? Невже в вас не лишилося і краплі добра?» – вигукує Дмитрик їм просто в тупі жорстокі пики, що відступають перед ним, хоч він має на захист тільки власні кулаки, аби, зайшовши ззаду, шмагонути його ножем у спину. «Нелюди! – чує Дмитрик сам себе з далекої віддалі, – схаменіться!» – І вже без болю, ніби то його не стосується, зауважує, як його, нерухомого, топчуть підборами, а найменший із зграї з обвислою слинявою губою, не вдоволившись доконаним, пробує вирізати йому очі, оскільки ж він надто старається, ніж вислизає йому з рук і ранить його самого, від чого той, побачивши власну кров, з божевільним криком «Пробі!» зривається на кривуваті ноги й починає дико гнати, перестрибуючи через клюмби, кущі, а за ним розсипається й решта убивць, хто куди, і лише скривавлений чоловік, що закляк на доріжці, підповзає до Дмитрика, чи властиво до Дмитрикового задубілого тіла, і легенько гладить йому обличчя, ніби не тільки очима, а й рукою бажаючи назавжди запам'ятати мертві риси свого рятівника.

«Що ж це мені верзеться на яву? – силоміць струшується Дмитрик, – невже я застудився і мене судомить пропасниця, чи це й далі витівки корови, якій мене чорти підбурили відповісти?» – і помічає біля себе вже тільки П'ятачиху (Данько й Остап наче в воду впали; від побойовища не лишилося й сліду), яка угрущає Андрійка.

– Мамо, я дорослий, і я сам відповідаю за свої вчинки, – на диво спокійно повторює Андрійко, і цей спокій, ця зрілість, якої він невідомо де раптом набрався, ще більше виводить П'ятачиху з рівноваги.

– Пане Дмитрику! – волає вона, – ви свідок, дивіться, до чого довели мені дитину! Я посилаюся на вас! Я їх усіх оскаржуватиму! Я знайду на всіх розправу.

– Вельмишановна пані, я вам не свідок, і даремно ви на мене посилаєтеся! Від мене ви почуєте одне: не мордуйте Андрійка, інакше він вам втече й ніколи не повернеться назад. Він не дитина, а парубок. Світ – широкий, і ви нічого не вдієте.

П'ятачиха люто зиркає на Дмитрика і одразу ж переконується: тепер справді безнадійно до нього сікатися, бо він говорить з таким виглядом, що до нього ніяк не вчепишся; його немов поставили в коло для змагунів і облили олією, і він безперешкодно проходить крізь усі петлі й загороди. І як на підтвердження, ніби це саме так і є, Дмитрик, поплескавши Андрійка по плечу, скеровує кроки до барака, твердо вирішивши негайно разом із хлопцями зайнятися якимось новим проектом, аби від бездіяльности не привиджувалося зайвини, а П'ятачиха знову заходжується докоряти Андрійкові, який (і це вона чує! Вона просто шкірою намацує, як щось чуже заполонило його душу, куди вона не має доступу!) вперше і назавжди вислизає з-під її опіки, щоб жити власним життям, якого їй вже не доведеться ні скеровувати, ні визначати.

І це усвідомлення настільки раптове й гірке, що П'ятачиха, вмить постарівши і вперше за весь свій вік згорбившись, ніби їй порубали всередині риштовання, яке її досі тримало, перестає кричати, і їй спадає на думку, що тепер, видно, наблизився час очікувати своєї останньої години, оскільки їй нема чого робити на цьому світі.

– Мамо! – заклопотано нахиляється Андрійко, беручи П'ятачиху за руку, – що з вами? Я вас не залишу напризволяще! Тільки – моє життя – це виключно моє життя!

Але П'ятачиха, хоч і дозволяє взяти себе під руку, не проронює ні слова, її, як сліпу, веде до барака Андрійко, а вона, чуючи, як її з кожним кроком меншає, ніби одночасно отримує додатковий зір, яким вона в глибинах свого єства зауважує себе: веселу, вродливу дівчинку, з якої б'є життя і якій здається, наче все, що відбувається навколо, – суцільне свято.

До цього суцільного свята належить і те, що говорять мати, батько, товаришки, тітки (а їх у неї не бракувало, і вони часто приходили, веселі й цікаві сповідниці, особливо тітка Горпина, що знала безліч казок і бувальщини), і те, як хто рухається, і взагалі все, що потрапляє до обсягу її зору, бож і це свято. Зрештою, суцільне нескінченне свято від того навіть, як нахиляється черешня в вікно, як собака гавкає на сусідньому хуторі, а в ній стільки сили і світла, що її вистачило б на весь світ.

І тоді серед цього суцільного свята починається хуртовина: батька забирають на війну, звідки він не повертається, потім починають горіти маєтки, і до їхнього села доходить, що в містах революція, і невдовзі вона на власні очі бачить білі, зелені, червоні банди, які ґвалтують, грабують і розстрілюють безневинних людей. А тут ще й мати занедужує, їхнє господарство занепадає, і вона на догоду хворій, яка лише на два тижні пережила її весілля, погоджується стати до вінця з Сидором, з яким вона не мала дітей (як вона заздрила своїм подругам, що не знали куди від дітей дітися!) і який гине від голоду під час колективізації, бож тоді вимирає все їхнє село, а вона лишається при житті лише тому, що пухла добирається до станції і, сама не тямлячи, як, імовірно шукаючи їжі, бо там дошки пахли коровою, потрапляє до товарного потягу, який привозить її до Харкова, де її випадково зауважує і витягає з вагону добра душа, залізничник, старий дідусь Мусій, і бере до себе, заки вона приходить до сил і на ногах загоюються рани. Згодом вона влаштовується на короткий час прибиральницею, вертається на село і знову тікає, працює на залізниці, прокладаючи шпали, де й зустрічається зі своїм другим чоловіком. Вони переїздять до іншого міста, усе складається якнайкраще, вона починає випростовуватися, чекає на Андрійка, її єдине щастя й розраду, і тоді забирають її чоловіка як ворога народу, попри його пролетарське походження, і знову все летить шкереберть.

Правда, тоді Андрійко втримав її на цьому світі, ставши ціллю її життя, усіх її не лише не здійснених, а й повнотою не усвідомлених мрій, а тепер? Чим вона завинила? Пощо вона взагалі жила? Невже людина народжується велетом, щоб з роками маліти? Чи вона просто сама винна, що не тим шляхом пішла в житті, тільки яким же шляхом вона мала йти, коли ніякого іншого не було?

– Мамо, чого ж це ви? – не на жарт клопочеться Андрійко, який ще зроду не бачив своєї матері тихою й зосередженою, а через те і такою інакшою, аж йому серце заходиться, і він мимоволі кидає оком, шукаючи підтримки, хоч і знає, що тут йому ніхто не допоможе, бож ніхто не оберне його знову на безвільне немовля, як і не унедійснить думки, що коли людина стає дорослою (а це завжди приходить несподівано), їй не випадає триматися за неньчину спідницю, попри те, що зараз він охоче й потримався б, аби заспокоїти матір. Тільки ж це однак не надовго, і воно нічого не направить. З миттю, як він зажадає бути самим собою, це знову повториться, бо мати ніколи не навчиться (на те вона й мати) пригальмовувати свою опіку, оскільки він їй довіку не здаватиметься дорослим, і Андрійко, проводячи поглядом Дмитрика, що без пояснень зрозумів і підтримав його, а тепер повертає до барака, – зідхає й переборює спокусу гукнути його назад, і то зовсім не тому (хоч може й тому, але тоді зовсім трошечки!), що до Дмитрика підбігає вчитель Василь Терещенко, в присутності якого не виголосиш: «Вельмишановний пане Дмитрику, допоможіть мені заспокоїти й переконати неньку, що я не дитина. Я її люблю і шаную, однак, хоч і прикро мені завдавати їй болю, я – це я, і кожна людина живе своїм власним життям».

Такого взагалі не скажеш, та ще й при свідках, просто язик не повернеться, ну а потім ніхто ж сторонній не зарадить, де самому випадає вирішувати свою долю, не перетворюватися ж йому на маминого синочка, як тридцятирічний Геннадій Підсуха, з якого всі сміються, що він не те що на дівчину глянути, а й до вітру без материного дозволу не сміє вийти! – і Андрійко мовчки веде постарілу П'ятачиху додому, силкуючися навіть не дивитися в той бік, хоч його зір ще деякий час, ніби навмисно унезалежнившись і вигнувшися стеблиною, з-за спини навздогін проектує йому Дмитрика, який підняв руки й махає ними на захеканого Василя Терещенка.

Звичайно, якби Андрійко обернувся й ще раз пересвідчився, то побачив би, що Дмитрик зовсім не махає руками на Василя Терещенка, а нерухомо дивиться на нього, а Терещенко, гадаючи, що Дмитрик не розуміє або не чує, бігає навколо, повторюючи: «Пане Дмитрику, я негайно потребую свідка, чи не погодилися б ви замовити за мене слово?» – від чого створюється поверхове враження, ніби й Дмитрик рухається, хоч він застиг і не годен ступити кроку від здивування, звідки ця мара, що всі, ніби наввипередки, затялися кликати саме його в свідки (ніби не вистачало невтральніших осіб у таборі!) – і лише трохи згодом знаходиться на відповідь: «Я поспішаю».

– Мені треба свідків, якщо не кількох, то бодай одного, який знав би мене ще з дому, бо інакше я пропав, а в мене – нікого нема, – винувато пояснив Терещенко.

– Алеж я вас теж не знаю з дому!

– Пане Д митрику, якщо ви погодитеся, ви врятуєте мене, інакше мене видадуть радянській м'ясорубці. На мене якась мерзенна тварюка звела наклеп, і я нікому нічого не годен довести, мене зацькують крикуни, бо треба свідка, який би засвідчив на папері, а цього всі бояться. В ім'я всього доброго, що є на світі, хоч і як його мало, допоможіть мені! Я не смію вас умовляти, ви мені – ні сват, ні брат, однак благаю, якщо у вас не камінна душа, погодьтеся бути моїм свідком! Цим ви врятуєте мені життя!

І все таки дивно, чого він саме до мене звернувся, майнуло Дмитрикові в голові; невже через корову, яка заповзялася водити мене з халепи в халепу? Адже для нього не таємниця, що я – спекулянт і слава моя не абияка. Хіба не знайшлося когось гіднішого заступитися за нього?

– Не знайшлося! – відповів на його думки Терещенко. – В межових ситуаціях, – а вони завжди з'являються тільки в смертельній небезпеці, – де людина ангажується не одним пальцем, а вся, зі сліпучою чіткістю відмежовується добро від зла і зникають тіньові переходи «доброзла», що панують у ситому, вільному від страху перед безпосередньою загибеллю суспільстві (де зло, – від жиру, очевидна річ, – обожнюють як щось подиву гідне через те, що воно не встигло запустити своїх пазурів у своїх дрислякуватих обожнювачів), і люди, які за сприятливіших умов померли б шанованими, чесними й добрими, оскільки їм ніколи не довелося проявити ні справжньої чесноти, ні доброти, в суспільстві, що живе під Дамокловим мечем, виявляються нікчемними тварюками, підлими й боягузливими. Тому й стається, що благенькі добрячки за межових обставин, затуливши невинні зіниці, ніколи не бачать, як у їхній присутності катують і вбивають іншу людську істоту, бож треба рятувати насамперед власну шкуру, своя сорочка ближча, а крім того, пощо зайво побиватися, коли завжди є виправдання: хіба я винний? Не я убивав! Моя хата з краю! – через це й не знайшлося. Але (в цьому я ніколи на мав нагоди пересвідчитися), – дехто про вас лихої думки, я не раз чув, як вас обзивали заразою й гірше, усім не догодиш! – проте я чомусь переконаний, так я відчуваю, і це відчуття й штовхнуло мене шукати у вас порятунку, – ви добра людина й не відмовите.

«От новина! – ще більше здивувався Дмитрик, – це мене вперше в житті назвали доброю людиною, і то не інакше як через корову, яка, скориставшися, що я з нею заговорив (ну, напосідала ж, як тут не заговорити?), силкується вманеврувати мене туди, звідки важко вибиратися назад».

– Якщо ви згодні, не гаймо часу, бо це вкорочує віку. Ходімо одразу ж на поліцію, де ви посвідчите про ті кілька фактів з мого, клянуся вам, чесного життя, які я вам по дорозі розповім, їх не багато. Ви мені довіряєте?

– На поліцію?

– Ви боїтеся!

– Що ж такій чесній людині, як я, боятися? – зареготався Дмитрик з власного дотепу, дивлячись на завжди мовчазного, однак чимось симпатичного (чи від того, що він так кумедно метеляв руками, чи від того, що, говорячи, він якось незвично морщив ніс), а тепер вкритого червоними від хвилювання плямами і незвично рухливого Терещенка, якому Дмитрик просто не годен був відмовити, навіть якби на поліції й вирішили раптом прискринити його за чийсь призабутий огріх супроти законности, керуючись засадою (зрештою, Дмитрик не тільки сам притримувався цієї істини, а й хлопців своїх привчив), що коли людина зайвий раз муляє очі представникам справедливости й порядку, цим вона сама напрошується, аби нею докладніше поцікавилися, що аж ніяк не входило в його пляни, бож хіба таємниця: чим менше кимось цікавляться, тим врівноваженіше на душі?

Тільки одна річ – пляни, і друга – коли людина дійсно потребувала допомоги.

– Кажіть швидше, що я маю запам'ятати, – споважнів Дмитрик, – лише, по змозі, не густо з числами, а решта – дрібниці.

– Справді? – аж за серце вхопився Василь Терещенко, і його обличчя набрало виразу, який не сходив з нього ні коли він розказував Дмитрикові, звідки той його і що саме про нього знає, ні коли згодом все це поліцаї сумлінно записували з уст Дмитрика і Дмитрик, ні на мить не завагавшися (його постать випромінювала таку певність, що ніхто й не догадався б, як Дмитрик про всяк випадок прикидає запобіжні дії, якби усе це раптом луснуло і його впакували за ґрати), поставив свій підпис під довжелезні й докладні свідчення, ніби він від колиски стежив за Терещенковим життям і визнавався на ньому ліпше, ніж на власному.