Текст книги "Роман про добру людину"

Зрештою, Дмитрик сам одного разу мало не зімлів на тому місці, коли йому в кропиві й будяках, що густо вкривали руїну, трапилося на швидку руч переховувати роздобуті досить ризикованим способом харчі (на щастя, він в останню мить частково від семирічного Славка довідався, а частково власною інтуїцією відчув, що в його бараці влаштовують обшук) і він зауважив, як до будяків, поміж які йому довелося впасти, а тоді тижнями витягати колючки з рук, обличчя і навіть литок й інших чутливіших місць, та ще й вигадувати, нібито його так бджоли покусали, наближається Юрко Тхорюк, прихвостень таборової поліції, що колись посварився з Дмитриком за Стецька Ступалку, якого Дмитрик ледве притомного вирятував з-під Тхорюкових носаків, після чого той затаїв злість і всіляко намагався дошкулити Дмитрикові, змушуючи його і тепер підганяти хлопців.

Правда, Дмитрик не лише підганяв, а й сам до всього прикладав рук: там різав, наповнював чи відтягав повні відра й казани, тут чистив або скріб щосили дошки, на які впали бризки крови, і хлопці справді упоралися, бож усі сумлінно трудилися. Заки дійшло до обшуку, вони встигли навіть попалити матраци, на яких білували й розрубували корову, аби менше чулося, вичистити горище й рознести за призначенням скриньки, відра й пакунки з м'ясом, не лишивши найменшого сліду.

І хоч поліція знала, що Дмитрик украв корову, бож об'явилися і оскаржувач, і свідки, які запевняли, ніби худобину вели в напрямку бараків, а вона ж з власної волі не розчинилася в повітрі! – жодних ознак її перебування в таборі не виявили, оскільки навіть досвідченим поліцаям не спало на думку, що за такий короткий час ще до світанку її м'ясо в малих, а тому й попитних, порціях, – і через це майже невловне – Дмитрик визнавався, як без зайвого галасу збувати товар, не лише не вимагаючи відразу ж готівки, а й ніколи не правлячи грошей з тих бідак або хитрунів, які раптом баскаличилися й відмовлялися платити (Дмитрик дотримувався засади: провидіння йому ці витрати в якомусь іншому вигляді надолужить, і воно, дійсно, ніколи не забувало надолужувати, бож Дмитрик, пам'ятаючи, що під лежачий камінь вода не тече, всіляко улегшував вищим силам це завдання), – вже циркулювало по табору, приносячи добрий бариш, який Дмитрик щедро ділив між хлопцями.

Не знайшовши корови, поліція поволі забувала переполох з викраденням худоби, на слід якої так і не пощастило ніде натрапити, що нібито свідчило про невинність Дмитрика, повірити в яку представники правопорядку однак не поспішали. Забували його потроху і Дмитрикові хлопці. Надходив час, щоб ту історію забув і Дмитрик, проте навіть пізніше, коли Дмитрик кінчав закасовувати рештки наслідків своєї вдалої операції і ніщо не загрожувало її викриттю, оскільки від корови лишилися самі спогади про смачні холодці, борщі, печеню, – ба більше, коли за звичкою він уже обмірковував черговий плян, не витримуючи бездіяльности (бездіяльність навівала на нього тугу й сум, і проти них Дмитрик боровся посиленою активністю), а в таких випадках усе, що належало до минулого, саме собою вилітало йому з голови, звільняючи місце новим проектам і комбінаціям, – він чомусь все ще повертався до згадки, як вони різали корову, однак тепер ця сцена пригадувалася йому дещо інакше.

Тобто він так само бачив відро з кров'ю, що парувала, хоч тоді ніч випала не холодна, бачив, як великий Федір (у таборі існував ще й малий Федір, якого дражнили листоношею, бо він залюбки розносив по всьому табору плітки й новини) оглушив корову, а тоді разом з Іваном Берізком білував тушу і як тут же інші допомагали розрубувати й розтинати її на шматки, заповнюючи ночви, відра, казани й скриньки, аж ніде було ступити. Та після того, як від корови лишилися самі ночви, відра, казани й скриньки з м'ясом, йому здавалося, – і, дивним способом, це повторювалося кілька разів, коли Дмитрик про те зовсім не думав, – ніби він знову веде корову, завинену заради більшої безпеки в ганчір'я, замість Михайла несучи за нею відро, аби не закаляти коридору, тільки тепер ця корова не корова, а дух. Вона прозора, аж її можна згорнути, як часопис, і, хоч корова мовчить, бож їй і морду обв'язали ганчір'ям, щоб не замукала по дорозі, Дмитрик виразно чує, як вона говорить.

Кожного разу, як він трохи ближче нахиляється до неї, вона ніби й мовчить, а разом з тим виразно питає: «Дмитрику, чи ти добрий?».

Дмитрик не озивається. Він знає: з миттю, як він не витримає й почне розмовляти з коровою, і то з цією другою коровою, яка вже майже безтілесна, хоч він і несе за нею відро на кізяки, йому доведеться робити щось таке відмінне від усього дотеперішнього, аж усі друзі й хлопці відсахнуться й зневажатимуть його. Він залишиться сам без підтримки й однодумців. І він мовчить.

Але корова питає далі. Їі не обеззброює мовчанка Дмитрика. Вона вимовляє слова м'яко й наполегливо, і її голос проникає до костей, виповнює серце й мозок, штовхаючи Дмитрика в напрямок, куди йому страшно глянути, бо те, що вона каже, стосується всього Дмитрикового життя, хоч він і не реагує на її говорення.

– Чи це справді твоє життя? Чи дійсно в тому, що ти чиниш, твоє покликання? – домагається вона, і Дмитрик, махнувши рукою, нарешті відповідає.

І одразу ж чує, як його життя ускладнюється: те, що він піддався, нічим не направити. І як це він не завдав собі труду стриматися? – з якою провидющістю він усвідомлює це тепер, коли пізно щось змінити, бо його відповідь урухомила події, які ринули в нове річище, щойно одним махом вирите серед цілинного ґрунту його заувагою, де зносить береги, видирає дерева з корінням, обвалюючи в вир скеляні брили, аж Дмитрик затуляє вуха й примружує очі, аби не втратити рівноваги від несамовитої бистрині, і вже за ним біжить стара П'ятачиха й гукає, щоб він їй допоміг, вона негайно потребує допомоги, нехай він її порятує, якщо в нього жевріє бодай скалочка людського співчуття, бо настав кінець світу: Андрійко, її єдина втіха, її життя й радість, не ночує вдома, і вона мусить його розшукати, а Дмитрик, як той, хто знає всі ходи й виходи, їй при цьому допомогти! Хлопець зовсім не при собі, відбився від рук, не слухається рідної неньки, дожила на старість: власна дитина, власна кров іде проти її волі! – і все через молоду Рудьківну, сороміцьку дівку, будь проклятий весь їхній рід до десятого коліна, і де вона лише виплодилася! – що заповзялася занапастити її одинака, в якого тепер тільки й думки, аби зустрітися з тією пройдисвіткою!

Та вона, П'ятачиха, тій шльондрі покаже! Навіть якби вони десь уже злигалися, вона, П'ятачиха, – і це просто її материн обов'язок! – не зупиниться ні перед чим: поки вона жива, останнім віддихом рятуватиме свого єдиного синочка, навіть якби їй довелося, спіймавши закоханих на гарячому, покалічити до невпізнання молоду пройду, аби не причаровувала чужих синів, нехай то їй послужить наукою! – оскільки стара Рудьчиха, видно, не дуже рветься допильновувати своєї дочки. Що ж, тим гірше для неї! Натомість вона, П'ятачиха, допильнує свого чада, вона провчить, як зводити неповнолітнього хлопця з розуму, тут Дмитрик нехай стане їй за свідка, вона ладна хоч до пекла, аби врятувати свого одиначка, свого – до знайомства з цією молодою відьмою – такого чемного, поштивого, лагідного й слухняного Андрійка, вона підійме на ноги весь табір, щоб знайти його!

Дмитрик пробує уговтати роз'юшену П'ятачиху, пояснюючи, мовляв, юнакові в віці Андрійка, якщо він не сметанчук і не покруч, не лише корисно, а й вряди-годи й треба провести ніч, другу, поза хатою, хіба йому два рочки, аби він тримався материної спідниці? – а що він любиться з Галинкою Рудько, в тому нема жодного лиха, не чекати ж йому з любощами до сивини? Зрештою, хіба вона сама не пригадує своєї молодости? – але П'ятачиха не слухає й тягне Дмитрика силоміць за собою, твердячи, наче під нею земля горить, одне: коли в нього ще хоч трохи вціліло людського серця, він мусить негайно допомогти їй розшукати Андрійка.

Дмитрик кривиться й вигадує, ніби йому саме наглить полагодити одну термінову справу і на нього вже чекають, хіба П'ятачиха не знає, що він дуже заклопотаний чоловік і навряд чи їй придасться його поміч, – однак каже це не досить переконливо, бо йому все ще плутається між словами корова, а тут П'ятачиха, наче в неї вселився сатана, напосідає, торохтячи й сіпаючи за поли без угаву, аж він не годен зібрати думок докупи, аби відпекатися від неї, і та, вичувши Дмитрикову нерішучість, подвоює зусилля, аж захлинається, тупцюючи навколо нього, поки він, хоч і досить неохоче, погоджується супроводжувати її, після чого П'ятачиха на радощах хапає Дмитрика за рукав, боячися випустити, аби він не передумав, – все ж таки тримати за рукав певніше, – скеровує, легко підштовхуючи (подробиця, якої Дмитрик навіть не помічає, зайнятий своїм), до крайнього барака й майже втелющує його в перші двері.

А що Дмитрик і далі обмірковує (спробуй не обмірковувати, коли він сам себе не пізнає!), яку халепу заварила йому корова, бож це виключно через неї він не здолає здихатися цієї баби, що, мов розпечена піч, стугонить під боком, забиваючи памороки нескінченними жалями й наріканнями, він потрапляє не в перші, а в другі двері, які не розчиняються, – обставина, що на мить паралізує П'ятачиху, наслідком чого вся її енергія, не знаходячи виходу, зосереджується в горлі, аж Дмитрикові стає моторошно, що П'ятачиха зараз лусне, але вона не лускає, бо ця енергія перекидається їй на голос, від природи не шепіткий, обертаючи його на єрихонську трубу, якою П'ятачиха після хвилевого остовпіння жахкає на весь коридор, мовляв, тепер їй ясно, як білий день: коли тут двері замкнені (і це в таборі, де майже ніде двері не замикаються, нема ж ні в кого скарбів), за ними напевно сховався її Андрійко з Галинкою. Вона, П'ятачиха, давно підозрівала подібну срамоту, її не обдурити, проте вона зараз усе поставить на свої місця!

І, видмухнувши найдовший сніп-полум'я, вона з кулаками кидається на двері, які однак не подаються, хоч як вона в них гатить. Тоді, втямивши, як їй самій їх не подужати, П'ятачиха заходжується термосити Дмитрика, аби він не стояв вершею, а допоміг і натиснув плечем.

Дмитрикові анітрохи не хочеться вдиратися до чужого помешкання, а лякати молодят, якщо вони дійсно там, і поготів; оскільки ж П'ятачиха репетує йому просто в вухо, та ще й у те, яке після одного непередбаченого удару під час перших його операцій, коли він щойно відкрив у собі орґанізаційний хист, працюючи ще без помічників, лишилося надто чутливим на звуки, Дмитрик, мимоволі сахаючися, трохи сильніше, ніж передбачено, натискає на дошки, двері під його дужими раменами обсипаються, і йому в обличчя стукаються ноги, що вмить повертають його до звичної активности, хоч і не зовсім звільняють з-під невидимого сильця, накиненого на нього коровою, яка невідчіпно йде поруч.

Він кидається до ослінчика, що разом із кількома черешнями й камінчиком ріні, ніби після невдалого ворожіння, трохи осторонь валяється на підлозі, відштовхнений останнім виявом волі самогубця, перетинає кишеньковим ножем шнур, на якому висить ще теплий Петро Юхимович Копиленко, кладе його на підлогу й заходжується розтирати бідоласі груди, а тоді, пригадавши, як рятують потопельників, вдмухує йому через рот повітря, перевертає то на спину, то на живіт, трясе й ляпає по обличчю, аби він повернувся до життя, яке ще не встигло остаточно вивітритися з тіла.

Дмитрик так старається, аж йому самому чорно в очах і коле в грудях; він боїться послабити зусилля, аби цим не затримати повернення життєвого струму, що його він ніби вже й промацує в охлялих м'язах Копиленка. І дійсно за якусь мить, на величезну радість Дмитрика, той частинами приходить до себе.

Він спочатку нетямущими, потойбічними очима дивиться на свого рятівника, на притлумлену П'ятачиху, яка, стишившися від несподіванки, впала навколішки й гірко схлипує, аж за серце бере, ніби вона весь свій вік тільки й оплакувала мерців з того часу, як забрали її чоловіка і горе зробило її лютою й пащекуватою, завдяки чому вона вижила і сина виростила, – та П'ятачиха, вгледівши, що Копиленко заворушився, зривається на ноги, обличчя її вмить просихає, і вона починає, не шкодуючи висловів, вичитувати Копиленкові, що порядні люди подібного не чинять, де ж це бачено таке неподобство! – накладати на себе руки, а тоді ще й, бува, ходити по табору привидом, як це вже тиняється, особливо в повню, Остап Марганець, жахаючи своєю появою мешканців, – а їм і так не переливки! – в яких він допитується, чи є правда на світі і коли вона нарешті запанує, але Дмитрик сердито перепиняє П'ятачиху на півслові заувагою, аби вона ліпше свого сина шпетила, а не людину, яка щойно повернулася від праотців, від того П'ятачиха одразу ж пригадує, як вона розшукує Андрійка, а пригадавши, ані трохи не збентежена різким тоном Дмитрика, вимагає, щоб він її супроводжував у подальших пошуках, наче це його обов'язок знайти їй загубленого одинака.

Дмитрик рішуче відмовляється. Тепер у нього є ваговита підстава висмикнутися з її товариства, бо хоч Копиленко й очуняв, не випадає залишати чоловіка, якого тільки но повернули до життя, насамоті, попри те, що Дмитрикові раптом і пригадується, як Копиленко, скільки він його знає, оббивав пороги таборової адміністрації і всім скаржився, вимагаючи окремої кімнати для себе, мовляв, йому бодай на короткий час конче треба усамітнитися й зосередитися, оскільки потім з наслідків його усамітнення й зосередження скористається все людство, на що, звичайно, люди здвигали плечима, розглядаючи його вимогу, як дивакуватість, і лише зовсім недавно (якби Дмитрикові корова не затьмарила пам'яті, він раніше це пригадав би), коли дві великі родини Мартинців і Захарчуків виїхали до Австралії, вволили його бажання, аби відчепитися, бож однак ніхто інший окремою кімнатою не цікавився, воліючи якомога швидше покинути табір, а не усамітнюватися.

Що Копиленка зараз не випадає кидати насамоті, усвідомлює навіть П'ятачиха, на короткий час виведена з рівноваги й розмагнечена його самогубством, а тепер уже знову, ніби то не її спіткала хвилева слабість, зібрана й ще затятіша, яка не втримується (правда, вона це робить досить обережно, аби не накликати халепи, бо вона ж не сліпа, щоб не помітити, як Дмитрик чомусь надто переймається усіма її заввагами про врятованого) й показує за спиною непомітно для Копиленка, – цією делікатністю вона розраховує прихилити Дмитрика на свій бік й змусити, як стій, кинути печене й варене й вирушити з нею далі на розшуки, – що в Петра Юхимовича не всі дома і тому він і накинув на шию мотузку, отже не варто біля нього надто упадати, бо якби кожний брав надмір до серця свою долю, весь табір давно перевішався б, і вона, П'ятачиха, перша! – її життя далеко гірше – і нічого!

У неї вже на язиці, наскільки вона більше потребує допомоги, ніж Копиленко, адже й сліпому видно, як бідній жінці важко: сама власним горбом виростила, вигодувала сина і раптом його підступно віднімають! – та Дмитрик пронизує її поглядом, від якого П'ятачисі заціплює на мить усю її балаканину.

Вона аж коротко вагається, чи не обійтися без Дмитрика, який затявся пильнувати Копиленка, хоч тут умри, а що їй міцно уроїлося (не інакше, як через корову, бо звідки подібне спало б їй на думку?), ніби самотужки вона не знайде Андрійка, від одного цього припущення перед її очима спалахує вогонь, і, перечекавши хвилину, П'ятачиха вигукує, як зараз вона все влаштує, привівши когось іншого на посиденьки, хто замінить Дмитрика, без якого вона просто не зрушить з місця.

– Я миттю повернуся! – як заклинання кидає вона й вибігає.

– Даремно! – виривається в Дмитрика, однак П'ятачиха його вже не чує.

– Що ж це ви так? – каже Дмитрик Копиленкові, пробуючи, чи він ще змайструє поламані двері докупи, покищо на прохання господаря завісивши отвір ковдрою, чи ліпше веліти хлопцям роздобути нові: зняти, наприклад, вхідні двері з першого чи другого барака й навісити сюди, не чекаючи, заки таборова адміністрація направить шкоду.

– Ах! – описує Копиленко в повітрі криву, дивлячись на Дмитрика й міркуючи, як неможливо передати словами те, що він пережив, беручися нарешті здійснювати свій винахід, який він роками виношував і вдосконалював. Він чує симпатію до Дмитрика, хоч воно якось і незручно за стільки клопотів, що він йому завдав, і вдячність, що мимоволі спонукує звіритися й розкритися перед своїм рятівником, лише як передати сторонньому те, що йому самому здається тепер далеким і незбагненним, ніби це сталося іншій особі, а не йому, як саме тієї миті, коли він, домігшися окремої кімнати, де йому ніхто не заважав би, а головне, не напсував би, заходився втілювати в життя стільки років обдумуваний до подробиць і нарешті повністю визрілий винахід, його опала на якусь секунду зневіра, хоча, власне, ця зневіра прийшла вже як наслідок видива, яке застукало його зненацька, захитавши саму основу його існування, бо він засумнівався в тому, в чому людина ніколи не сміє сумніватися, і через це його й змело з цього світу?

Може, Дмитрик навіть щиро поспівчуває йому; він, хоч і спекулянт, здається, не поганий хлопець, тільки хіба людина годна збагнути й повністю охопити те, чого вона сама не пережила? Свого досвіду не відкраяти іншому. Та й потім, як переповісти (це якби на хвилину вкласти своє нутро в іншого, тоді воно ще мало б сенс), що він, Копиленко, саме розклав перед собою на столі кілька черешень, якими його почастував Іван Рогоза, десь незаконно добігши вітамінних розкошів, і одну рінину з Ізару, щоб опромінити душевними біофотонами спочатку невеликі предмети, аби нарешті примножити добра на землі, без якого весь світ перетворюється на одну суцільну в'язницю (він вийшов з в'язниці, але в'язниця шириться і скільки в ній ще безневинно сидять! Хто їх порятує? Кожний думає лише про свою шкуру, хто ж чинитиме опір злу, яке ладне згноїти світ?), коли він запримітив: кілька кроків від нього ходить чи радше – підскоком снується драглисте рядно, ніби навмисне позбавлене вищої подоби, проте оздоблене на всю шир губатим писком, який форкає: «Я тобі за це довіку мститимуся!»

Копиленко здивувався, а тоді одразу ж упав на здогад, що це говорить сатана, який спересердя відпльовується від його біофотонів душі, каталізаторів добра, а одночасно й унедійснювачів зла (ідея виникнення цих біофотонів вперше осяяла Копиленка ще в застінках ізолятора на Луб'янці, – а потім остаточно розвинулася й набрала форми на Колимі, – коли після одного з допитів, який лише незбагненним дивом, – він аж сам дивувався згодом, наскільки він живучий, – не зробив його повним калікою на все життя, правда, в голові йому тоді щось таки розкололи, хоч воно потім пройшло, – він лежав на прогнилих нарах отупілою напівживою купою, по якій лазила черва, доходив, нічого не тямлячи й не сприймаючи, і тільки на дні свідомости жевріло, що коли йому поталанить вирватися живим із цього пекла, він винайде засіб, який перетворюватиме мерзенних тварюк в людській личині – на людей, і тоді, власне, й з'явилася в нього ідея біофотонів душі, знищувачів або принаймні нейтралізаторів зла, яка й втримала його при житті).

Та, придивившися пильніше, він зауважив, що рядно крокує не навколо нього, а навколо світляного грубезного стовпа, що виник посеред кімнати й ширить озон, аж забиває дух, проте зовсім інакше, ніж йому колись забивало дух від лямпи, що день і ніч світила в ізоляторі, виповнюючи голову світловими сиренами, і Копиленко негайно усвідомив свою помилку: це не до нього озивається рядно, а він ненароком став свідком (імовірно, через надто сильне внутрішнє зосередження, яке розірвало завісу, що ховає від людського зору те, що смертним ліпше не бачити, оскільки вони того однак не спроможні збагнути) розмови диявола з Богом, і це Творцеві загрожує нечиста сила.

– Я Тобі мститиму Твоїми ж руками, – говорить рядно, звиваючись, ніби від корчів, навколо світляного стовпа. – Свого я не маю, тому я завжди послуговуватимуся чужим. Я зроблю так, що в Твоєму імені спалюватимуть Тобі подібних, як уже спалювали; їм зачоповуватимуть роти, катуватимуть і удушуватимуть. Моя перевага в тому, що я – в жодному таборі, я – ходя, який міняє уподобання, фарбу й думки від найменшого подуву. Не забувай: я завжди по боці Чобота, а це означає – по боці сили, а вона тепер у мене безмежна. Я пануватиму в Твоїй церкві, вигнавши Тебе звідти, й нищитиму Тобі подібних, як єретиків. Твою лагідність я оберну на фанатизм і нетерпимість, проповідуючи, що Ти саме такий. Я купатимуся в Твоїй крові, проголосивши, що Ти – це я. Твоїми шатами я пародіюватиму Тебе. Коли ж ті, що найуклінніше слугують мені в Твоєму імені, ослабнуть і Ти знову в будь-якій смертній подобі явишся, аби ними оволодів шал і вони шугонули з кручі, я перекинуся до іншого табору, і звідти діятиму проти Тебе. Я злопам'ятний і мститимусь Тобі скрізь аж до Страшного Суду за своє небуття!

– Боже, пощо Ти це дозволяєш! – закричав тоді, не годний більше стриматися, Копиленко і, схопивши мітлу, держаком заходився періщити рядно просто по огидному пискові, який випустив хмару чорної рідини, як спрут, від чого мітлище в руці Копиленка перетворилося на міцний шнур, що сам бубликом упав йому на шию.

Копиленко шарпонув зашморг, аби звільнитися, але з переляку, замість вигукнути ім'я Господнє, яке його визволило б, тільки на одну секунду, – зрештою, на яку там секунду! – атом секунди! – це все відбулося настільки блискавично, ніби його взагалі вирвали поза час, де летять потоки космічної енергії, – своїм обмеженим людським мозком, непридатним збагнути діянь Всевишнього, – подумав, що напевно, диявол сильніший за Бога, коли Творець не спопелить його за такі мерзенні казання.

І те, що він, Копиленко, допустився цього падіння, цієї зневіри в світле (він, який лише завдяки сліпій, інколи навіть безглуздій, а в кінці таки рятівній, вірі в добро залишився людиною!), і санкціонувало його загибель.

Бо заки він отямився, його, мов трісочку, підняло на стілець, шнур сам собою підскочив із ляскотом зав'язався на гаку, що стирчав зі стелі, Копиленкові перетяло віддих, і він полетів у прірву, з якої його вирятував Дмитрик, що тепер наївно питає, пощо йому забаглося вкорочувати собі віку.

Оскільки ж ні суперечки диявола з Богом, ні своєї хвилевої зневіри Копиленко не годен нікому повнотою витлумачити, відчуваючи, як усе, що він скаже, лише віддалятиме сутність тих подій, ані трохи не оприсутнивши їх, бо в жодне слово він не втисне тієї бурі, яка щойно вирувала на місці, де тепер спокійно стоїть Дмитрик, Копиленко зідхає й описує в повітрі криву, стежачи за якою Дмитрик пригадує таборове базікання, як колись, чекаючи в черзі біля спільної кухні на їжу, спересердя, що його покривдили наклепницьким доносом, ніби він – радянський аґент, підісланий для вивідування й викрадення людей з табору (і це про нього, який ледве кістки виніс з радянського раю!), а тут ще й кривий Борис наступив йому на ногу і, замість вибачитися, прохамаркав щось про підозрілих осіб, не таких, як усі, а тому й небезпечних, – мовляв, казнащо в них на думці, коли вони інакші, – від яких варто було б прочистити табір, – інженер Копиленко не витримав і прилюдно на повний голос пригрозив, зібравши біля себе не лише численну публіку, а й усю таборову дітлашню, яка збіглася подивитися, як Копиленко сердиться, що коли й надалі люди не отямляться й не подобрішають, особливо ж коли чинитимуть отакі кричущі неподобства, він здійснить винахід, від якого затремтить весь світ, бо від багатьох тварючок і сліду поганого не лишиться.

– Ваш винахід справді небезпечний? – якось само собою виривається в Дмитрика.

– Кожний винахід небезпечний.

– Хіба? Є ж винаходи не шкідливі, а є і – як атомова бомба.

– Кожний винахід як атомова бомба.

– Пощо ж ви тоді винаходите?

– Це похідна мислення.

– Мені не зовсім ясно…

– Мислення – духовна спокуса, найнебезпечніша з усіх спокус. Людина, що відкрила здібність думати, не годна спинитися, а в кожній думці захована вибухівка, ладна висадити весь світ у повітря. Лише коли мислення скерувати на споглядання, щойно тоді думка втрачає руїнницьку потенцію, притаманну їй від народження.

– Невже кожна думка руїнницька?

– Кожна.

– Навіть добра?

– Навіть добра, якщо вона не споглядальна.

– Ви певні?

– Певен.

– Цілком певні?

– Ну, як вам сказати, певен тією мірою, як те, що ви мене знову повернули до життя.

– А чи не здається вам… Зрештою, ні, я не визнаюся на цьому. Що ви винаходите?

– Біофотони душі.

– Що це таке?

– Спричинювачі добра. Первні буття.

– Хіба добро дається винайти?

– Само добро – ні, оскільки воно вже існує, бож воно єдине, що взагалі існує. Однак його можна, як рослину, за допомогою певних одуховлених предметів, що діятимуть як подразники, оприсутнювати серед порожнечі, тобто небуття, яке в тому місці, де воно перетинає існування, сприймається як зло.

– А якби ви трохи ясніше…

– Біофотони – це випромінювання душевних квантів на перші-ліпші предмети, доторкнувшись яких, зло випаровувалося б.

– А як дехто виявиться надто товстошкірим?

– Мій винахід узгляднює і найтовстошкіріших, їх у першу чергу. Усіх тварюк, упирів, мерзенних креатур, на яких не діють духовні спричинники, бо люди, яким бракує добра, відбігають здібности реагувати на духовні поштовхи.

– Якщо вони відбігають здібности реагувати, то що ж ви тоді вдієте?

– Саме в цьому й міститься суть мого винаходу. Біофотони створюватимуть для них атмосферу!

– Атмосферу?

– Атмосферу добра. А атмосфера добра висновуватиме душу, перетворюючи бездушних монстрів на людей. Злих душ не існує, душа є або добро, або її взагалі нема.

– А нелюди? Кровопивці?

– Це тільки порожнини, обтягнені людською шкірою.

– Гм.

– Біофотони душі подолають усі перешкоди.

– Звідки ж ви їх братимете?

– З душі. З серця.

– Не розумію.

– Людина, яка знає, що таке добро, – хоч вистачає навіть не знати, а лише прочувати, – мимоволі залюблюється в нього, – я маю на увазі нормальну людину, пересічну, в якій існує поняття добра, а воно існує в кожному, крім, звичайно, покручів, – і легко набуває властивости примножувати його. Це як споглядання божества: хто чим захоплюється, той у собі те й нарощує. І тоді дуже легко, – при певному зосередженні, очевидна річ, без зосередження не піде, – випромінювати з себе це наакумульоване добро на кусник матерії, камінчик, вишню, порошок від болю голови, сірник, запальничку, шкарпетки (шкарпетки – це більше для чоловіків, для дам – пуделко на пудру, губну помаду) чи будь-що інше. Одягла якась потвора опромінені біофотонами душі шкарпетки або поклала опромінене пуделко в торбинку чи мазнула вуста опроміненою помадою – і біофотони вступають у дію. В повітрі, як в атомному реакторі, вмить викристалізовується добро, і тварюка, яка щойно спускала вам кров, ніби прокидається від смердючого чаду й на очах олюднюється.

– Якби ж то!

– О так, я це перевірив!

– Тоді весь світ змінився б!

– Він і має змінитися, бо людство від надмірної порожнечі, що тотожна зі злом, прямує до загибелі, і єдине, що його ще ладне порятувати, – це біофотони душі.

Та воно, може, й правда, тільки дивно воно якось виходить, зважує про себе Дмитрик, уважно дивлячись на Копиленка, який своєю чергою пильно дивиться на Дмитрика і, спостерігши, як погляд Дмитрика на коротку мить зробився далеким, із сумом вирішує: напевно Дмитрик, як і всі в таборі, не бере його цілком поважно, а коли хтось сумнівається в тому, що іншій людині здається не тільки очевидним, а й суттю всього буття, порозуміння неймовірно утруднюється, бо співрозмовники ніби з шаленою швидкістю роз'їжджаються один від одного в безвість, звідки навіть луна не доходить.

І від смутку, який негайно ж на інші рейки скеровує йому язик, змушуючи говорити вже й справді щось недоречне, яке його самого дивує, оскільки він намагається, хоч як це важко, перескочити віддаль, спричинену Дмитриковим поглядом, Копиленко раптом зауважує, що навколо нього за той час, як він відійшов, а тоді знову повернувся до життя, нічого не змінилося. Крізь вікно так само видно будяки, правда, вони трохи блищать, імовірно, їх щойно скропив дощ, на печі так само височіє баняк з дощовою водою й пуголовками, ще з минулого тижня призначеними для досліду, на полицях навалено гори слоїків, пуделок, паперових скриньок, напханих камінцями, корінням і клаптями матерії, та кілька немитих мисок, бо він кілька днів не рухався з помешкання, навіть не ходив по обіди (цьому сприяло ще й деякою мірою те, що в кутку він знайшов від Мартинців і Захарчуків цілу бляшанку американського сиру), аби не марнувати часу й не розпорошувати зосередження, воліючи якомога приспішити здійснення свого винаходу, що через його хвилеву слабодухість мало не коштувало йому життя, а тепер він скеровує всю енергію, все надхнення винахідника, щоб витлумачити Дмитрикові те, що він, імовірно, ледве чи здолає витлумачити, хоч Дмитрик і чує, як за раптом чомусь квапливим і дедалі менше розбірливим казанням Копиленка міститься щось справжнє, що й Дмитрика торкається, тільки воно покищо вислизає з-під виразнішого окреслення.

Дмитрик аж надимається, аби зусиллям волі намацати й схопити сутність Копиленкового говорення, і йому навіть здається, ніби він поволі до того наближається, починаючи вирізняти між словами Копиленка хвилястий запах стовченої кропиви з конюшиною, який він дуже добре знає і який промовляє до нього далеко глибше, ніж найкрасномовніше казання, однак саме в найзосередженішу хвилину, коли Дмитрик відчуває, як йому всередині з хрускотом розсуваються сліпучі стулки і зараз вдарить у серце несамовита правда, яка його спопелить і, вже зовсім іншого до невпізнання, народить удруге, – повертаються П'ятачиха з Іриною Ярчик, що з вигуком: «Який тут безлад! Зараз я всьому дам раду!» – заходжується встановлювати порядок, змахуючи всі пуделка й слоїки на купу.

– Пробі! Не чіпайте! Шановна пані, змилуйтеся! – репетує Копиленко, боронячи свої скарби. – Це не сміття, це майбутні каталізатори добра! Не додавайте мені зайвої роботи!

Але Ірина Ярчик спокійно вичищує захаращені полиці, ніби вона господарює в себе дома (зрештою, вона й дійсно не чує лементу Копиленка, звикши неухильно провадити своє й не звертати жодної уваги на оточення, а це завжди виходило тільки на користь усім тим, що спочатку нарікали. Як Іван Сушко кляв її на всі лади, коли вона йому, щойно після операції сліпої кишки, не давала напитися! – а тоді, очунявши, приходив вибачатися й дякувати, що вона не вволила його дурної волі, – бо її тоді, знаючи її сумління, попросив таборовий лікар Гаркуша почергувати, заки видужає шпитальна сестра, що прохворіла кілька тижнів; – вона вже давно спостерегла, як часто люди відпекуються й цураються власного добра, – мусить же існувати хтось, хто все впорядковує, аби людину не поглинув навколишній хаос, з яким Ірина Ярчик провоювала все життя?) – і вже хапається за баняк, щоб вихлюпнути за вікно застояну підозріло рухливу рідину, нюхнувши якої, вона затуляє ніс і маленькими, однак цупкими руками коротко відмахується від Копиленка, що пробує вирвати з її обіймів каструлю, волаючи, що там – недоопромінені біофотони, і коли їх розлити, вони обернуться гадюками, ропухами, якщо не чимось ще гіршим, відбігши свого призначення.