Текст книги "Роман про добру людину"

Він підвівся, мацнув ґулю на чолі й, остаточно опритомнівши, роздивився навколо, де, крім нього, нікого не виявилося. Ймовірно, професор Кава відступив йому ліжко, а сам десь подався, бо крізь горішнє віконце в даху, підважене, аби до закамарка проникав кисень, довгою залізякою з кількома видовженими дірками на кінці, які визначали ширину отвору, розвиднялося, хоч коли Стецько, ставши на клунок, вистромився надвір, щоб голова полегшала на свіжому повітрі, то зауважив: то не розвидняється, а так лягає світло, і то не від саморобного оклецька свічки в ліхтарі, єдиному на весь табір (газ, що первісне, ще заки навколо ліхтарні виросли бараки, плянували провести до скляного ковпака, кожного тижня розколошкуваного малечею й замінюваного на наказ таборової адміністрації, яка чомусь перейнялася непохитною повагою до ліхтарні, вбачаючи в ній чи то невидиме профанам завершення правопорядку, чи то уламок ще з того впорядкованого світу, що не сидів на діжці з порохом, бавлячися сірниками, і тому здавався майже реліквією, – не горів, а ліхтарні ніхто ґрунтовніше не направляв, бож скляний ковпак ліхтаря легко давався замінювати прозорим слоїком, які отримували разом з приділом сухого молока, і в цей слоїк поліція ставила на ніч свічку, – дехто, правда, твердив, ніби то поліція ставить свічку чортові – бож хіба кожна поліція не шанує чорта як патрона? – який любив прогулюватися майданом або й часто стовбичив під ліхтарнею, особливо тоді, коли в таборових мешканців витрушували самогон чи влаштовували облаву на Дмитрикових хлопців), – а від місячного сяйва, з чого годі було встановити, чи це ще та сама ніч, коли професор Кава запросив його до себе, чи вже наступна, бо Стецько не мав поняття, скільки часу він проспав, не чувши навіть, як професор Кава почистив закамарок: ніде ніщо не зраджувало вчорашньої пиятики, а шкода, бо чарчина якраз відновила б трохи порушену рівновагу душі й тіла, яку Стецько цінував над усе.

Обстеживши ще раз уважно всі закутки, Стецько хвильку почекав, чи не з'явиться господар, бо самота в чужому помешканні ані скільки не промовляла до його серця, а що професор Кава ніби в воду впав, то Стецько вирішив: спати в гостях, хоч і яких гостинних, не привабливіше, ніж у себе дома, куди однак доведеться повертатися, бо хоч його куток не просторіший і не ліпший від закамарка професора Кави, все ж не випадає без кінця швендяти по табору, співмешканці в його бараку ще подумають, ніби йому взагалі не потрібно кутка (а воно ж навіть така людина, як він, потребує власного притулку!), коли він тижнями не навідується до себе, й сповістять в таборовій поліції, мовляв, він пропав безвісти, як це колись із ним уже трапилося, і тоді знову ходи й проси, щоб його десь примістили, а просити – нема на світі гіршого! – і від цього усвідомлення Стецькові ноги самі непомітно урухомилися й винесли його з закамарка професора Кави. Обставина, яку Стецько зауважив щойно на брамі, чи, властиво, вже аж за брамою біля невисокого муру, що відгороджував діжки-сміттярки, де Стецько затримався, аби стати до вітру. А що він при цьому не лише оглянувся, як то завжди роблять порядні люди в таких випадках, а й зосереджено почав дивитися на простір між ліхтарем і першими бараками, то йому й здалося, ніби табором іде юродивий Геврик.

Куди це він так рано? – здивувався Стецько, стежачи за юродивим, що, припадаючи до землі, ніс за дужку банячок-бляшанку, якими з кухні брали їжу, з таким зусиллям, ніби то не звичайний собі банячок, а щонайменше казан, повний печені, аж Стецьком заволоділа цікавість, і він поспішив наздогнати юродивого.

– Ей, Геврику! – гукнув Стецько. – Стривай, ти куди?

– Я?

– Ну, а хто ж? Може, я?

– Чому ні? Чому – я куди? А ти звідки?

– Як то – звідки? Хіба по мені видно, що я подорожував?

– Та воно завжди і видно, і не видно, навіть коли це подорож через калюжу.

– Добре мені – через калюжу! Ти собі й не уявляєш, я оце щойно з Самарканду! – засвербіло Стецькові похвалитися, і він раптом зауважив, що юродивий дивиться на нього лагідним і тямущим поглядом.

– Що за диво! – майнуло в Стецьковій голові, – з яких це пір у ньому прокинувся розум? Чи це мені тільки від горілки привиджується, бож юродивий не вмів досі навіть членоподібно висловлюватися, а тепер не тільки за словом до кишені не ліз, а й наче всі розуми поїв?

– Не вмів, – перехопив юродивий Стецькові думки, – бо ніхто не хотів зі мною від душі балакати. А от ти захотів, і бачиш, у мені прокинувся розум, лише це залежить виключно від тебе, а не від мене.

– Ну? – завагався Стецько, зважуючи, чи це теж зарахувати до розумного чи до юродивого, та, усвідомивши тієї ж миті, що Геврик ще почує його вагання й образиться, поспіхом додав:

– А що ти зараз робиш?

– Розношу їжу.

– В таку рань – їжу? Адже ще не світало!

– Духовну їжу, а на неї нема визначеного часу.

– Я й не знав, що ти в сектантах!

– Я не в сектантах.

– Чого ж ти тоді про духовну їжу?

– Бо на неї всі голодні, далеко більше, ніж здається, хоч не всі в тому зізнаються.

– Ні, ти сьогодні справді якийсь дивний.

– Ти до мене раніше просто не придивлявся.

– Можливо. Але все таки. Це ж – немисленне!

– Чому?

– Адже ти досі й слова не вмів доладу вимовити, а тепер – тепер я ледве встигаю за тобою! І потім… Ага, я догадався! Це як з професором Кавою, що то був і він, і не він, а тепер це ти, і не ти, і я падаю на силах, говорячи в проміжки між тобою одним і другим. Однак я чую: це Ти! Лише пощо Ти прибрав саме Геврикову подобу?

– Хіба важлива подоба?

– Не знаю. Чи це тому, що Ти невтілимий?

– Може, в іншій подобі ти мене не пізнав би?

– Ні, я Тебе скрізь пізнав би! – затремтів Стецько, падаючи на коліна, і крізь затуманений зір зловив, як юродивий знову дивиться на нього бляшаним поглядом, белькочучи щось уривчасте, що годі розібрати.

– Тебе вже знову нема, ймовірно, я не те сказав, що належалося, – посмутнів Стецько, і йому стало так жаль Геврика, як судину, з якої вилили коштовний вміст і кинули напризволяще, аж він заплакав і погладив одяг і руки юродивому, що невидющими очима вирячився на Стецька.

– Бідний ти, бідний! – зідхнув Стецько, беручи під руки юродивого й намагаючися відгадати, куди той хоче, щоб відвести його й допомогти нести банячок.

Однак Геврик похитав головою й вивільнив свою руку, не виявляючи бажання ні рухатися, ні віддавати бляшанки.

– Якщо ти нікуди не хочеш, я побуду з тобою, ти ж ніколи не маєш товариства, а завжди самому не лише важко, а й нестерпно! – мовив Стецько, чуючи, як йому серце лускається від жалю, що він не потрапить допомогти іншій людині, аби зробити її щасливою.

– Я тобі розповім про Самарканд! – вловив раптом думку Стецько, гарячкове шукаючи, чим потішити юродивого, ніби йому йшлося про спасіння власної душі. – Це майже рай і майже Київ, а заразом і не одне, і не друге, зрештою, цього я тобі не годен пояснити, це країна, куди мене водив професор Кава, а там так хороше, що я волів би, аби й тобі передалося все те гарне, сповнивши радістю й світлом.

І Стецько заходився оповідати Геврикові свою пригоду з професором Кавою.

Вони посідали удвох на стос колод за бараками, де таборова дітлашня гралася в схованку, і юродивий, хоч, видно, і не тямив, що йому так ревно витлумачує Стецько, який, зрештою, немічність своїх уривчастих висловлювань надолужував непогамовною добротою, що вирівнювала всі недолугості його розповіді, охоче слухав, бож і тварина з самого голосу, без слів, розуміє доброту, а що вже казати про людину, навіть коли вона трохи покривджена Богом? – явно тішачись, як Стецько звертається до нього, ніби до самого себе, і це тим більше, що в таборі Геврика ніхто не брав поважно, а коли заговорював, то хіба лише, аби покпити з його немощів, а тепер Геврика наче вклали в теплу рукавичку, – ту саму, у якій знайшли притулок і миша і ведмідь, – і стояли над ним і хукали, і задушевність Стецька переходила на нього, ушляхетнюючи й осмислюючи юродивому вираз обличчя.

– Братику ти мій любий, – говорив Стецько Геврику, і той так самовіддано усміхався, аж у таборі поширилася чутка, ніби на юродивого час від часу находить прояснення, бо хтось бачив, як Стецько з ним розмовляв, а той не лише слухав, а й говорив, і то дуже складно, у чому, правда, таборовим пащекунам не траплялося нагоди пересвідчитися, бо коли вони заходжувалися доймати Геврика, аби він прорік якісь мудрощі, то завжди з'являвся Стецько, який зі смиренного перетворювався на запального захисника, що не шкодував ні стусанів, ні носаків і соромив і шпетив усіх, допильновуючи, щоб юродивому не чинили кривди. І хоч Стецько часто забував про свої власні потреби, оскільки його мозок лінувався багато думати, вважаючи себе ще й об'єктом не надто гідним уваги, про Геврика він пам'ятав і на дні останньої чарки, навіть коли ноги не надто міцно трималися землі, набувши невагомости, й біг подбати, аби юродивий мав сухий куток і їжу.

І Геврик також прихилився до Стецька, аж у таборі спочатку кпили, а потім і звикли, бож диво, часто повторюване, людина перестає помічати, – як юродивий кожного дня приходить на колоди, навіть коли там гасають діти, й терпляче чекає на Стецька, аби той навідався і йому щось розповів, і хоч Геврик інколи, здавалося, анічогісінько й не тямив зі Стецькової балаканини, слухав він завжди пильно з тією самою радісною усмішкою, якою він просяяв, уперше сівши погуторити з Стецьком на колоди за бараками.

Колоди, біля яких не тільки Стецько перебрав опіку над юродивим, а й сталося кілька історій, що про них, кожного разу на інший лад, однак ніколи так, як це запам'яталося учасникам цих подій, ще довго говорив весь табір, вбачаючи в колодах надхненника дивних вчинків, особливо коли гуцул Тиміш підтвердив, що ці колоди німці привезли сюди з Карпат – це зовсім легко відчитати з надрізів, і з нашарувань деревини, і хто хоче, може сам пересвідчитися, якщо не довіряє йому, Тимошеві, якому в Карпатах знане не лише кожне дерево, а й кожна билинка, і там трапляються, особливо серед буків, чаклунські дерева, яких ліпше не торкати сокирою, аби не набратися лиха, що тямущі люди ніколи й не роблять, ну, а німці, звичайно, не знали, торкнулися заповітного сокирою, і через це програли війну, бо сказано – чаклунські дерева, вони й не таке коять, – хоч не виключене також, що події на тому місці спричинили не самі колоди, а й повітря навколо або й земля під ними, бо хто поклянеться, заперечивши, ніби вони не лежали на перехресті тих шляхів, якими гінці, невидимі для зовнішнього зору, розвозять кожній людині її призначення, і через це випадково саме колодам за бараками випало втілити в собі те місце в житті (а це місце завжди рухоме, і ніхто не годен передбачити, в чому і де саме воно раптом виявиться), звідки беруть початок події, що змушують німого заговорити, немічного подолати велетня або й просто заклопотану щоденними турботами людину зупинитися серед метушні й глянути на світ іншими очима, аби все кинути й ніколи до попереднього не вертатися?

Бо хіба інакше дасться пояснити, чому саме в той час, як Стецько з Гевриком сиділи на колодах і Стецько оповідав юродивому про Самарканд, Андрій П'ятак, мати якого не дозволяла йому любитися з п'ятнадцятирічною найзвабливішою на весь світ Галинкою Рудько, в розквіті всіх своїх сімнадцяти років з розпуки, що на неї здатний лише юнак, якому нарешті перестав ламатися й остаточно закріпився на поміркованому басі голос, ішов топитися й наблизився до стосу колод саме тієї миті, як з протилежного боку Дмитрик, побачивши Стецька з Гевриком на своєму шляху, вилаявся, бо саме повз колоди йому найкраще складалося прошлюзувати до барака вдало закасовану корову й ще до сходу сонця зарізати її й розділити м'ясо, перш ніж почнуться розшуки, і свідків, навіть таких нешкідливих, як Стецько й Геврик, він аж ніяк не потребував?

Переконавшися, що Стецько з Гевриком не виявляють жодного нахилу розчинитися в повітрі, а навпаки пащекують, аж їх і до Страшного Суду не перечекати, Дмитрик перебрав кісточки усіх святих і дав знак хлопцям зупинитися, заки він надумається, як далі, а Андрій П'ятак, почувши раптом за два кроки від себе вигуки, а тоді й сердите хамаркання, мимоволі стишив крок і впізнав на колодах Стецька з Гевриком, тільки вони здалися йому якимись кумедними, хоч не виключене – такими кумедними їх просто зробило Андрійкове збудження, бо він ще весь трясся від сварки, яка остаточно навела його на думку покласти край своєму нужденному, позбавленому цілі, життю, оскільки мати не лише прогризла йому голову докорами, а й змовилася зі старою Рудьчихою, аби та замикала свою дочку чи змушувала всіх сусідів допильновувати, аби Галинка не вибігла до Андрія на побачення за бараки й не осоромила її, про що обидві матері кричали на весь табір, аж Андрійкові очі від сорому ніде було подіти, але то він уже якось витримав би, якби лише вдалося приголубити Галинку, яка так само до нього линула, як і він до неї, – а коли він зиркнув на колоди ще раз, бож його дорога вела саме повз колоди, то, замість Стецька й Геврика, остовпівши, він зауважив чорта, який, розвалившися, колупав пазуристим мізинцем у зубах, як після доброї вечері, точнісінько такого, як його на бараках вимальовували таборові бешкетники: з хвостом, копитами, рогами й пекельними очищами, від яких в Андрійкові захололо всередині.

– Андрійку П'ятаче, – обізвався чорт, навіть не дивлячись у його бік, а довбучись у зубах, які огидно блиснули при місяці, – я тут уже чекаю на тебе, бо нам у довгу путь!

– Стривай! Я так само його очікую! – об'явився раптом поруч із чортом юродивий, вирісши й пострункішавши і так гарно вимовляючи слова, аж Андрійко попри свій страх здивувався, де поділося Геврикове заїкування. – Йому зі мною по дорозі, і ти даремно стаєш на заваді!

І тієї ж миті Андрійко зауважив, що вони говорять не до нього, а до юнака, дуже схожого на нього, який стоїть біля колод.

Це напевно моя душа, і Всевишній у подобі Геврика сперечається за неї з чортом, майнуло в думках Андрійка, і йому хребтом поповзли мурашки. Він спробував рвонутися навтьоки, щоб десь у темному кутку пересидіти цей жах, та ноги не рухалися.

– Ти даремно його сочиш, – мовив юродивий, – він призначений мені!

– Ти помиляєшся! – зареготався чорт. – Якщо він зараз не втопиться, він завагітнить Галинку, це ж ясно, як день! Вічно та сама історія, і виконавці її не винахідливі. Потім він крастиме і вбиватиме, отже за всіма правилами, які, зрештою, Тобі ж самому забаглося встановити, він – мій!

– Те, що він чинитиме, він чинитиме без тебе, бо в його душі заложене велике добро, хоч він про нього ще не знає. Він не вбиватиме, а рятуватиме інших ціною власного життя, і якщо він колись і крастиме, то лише заради добра й справедливости.

– Ти завжди мені заважаєш! Я просто не доберу, чи Ти лише вдаєш, чи й справді логіка поза Твоїм засягом? Хіба Ти не бачиш найочевиднішого: якщо він крастиме – він мій!

– Він створений для добра.

– Ті, що створені для добра, і самі не зчувшися, частенько опиняються в мене!

– Це тому, що справжнє добро їх не торкнулося. Над людиною, яка хоч крихту колись виявила добра, ти ніколи не мав найменшої влади.

– Пощо нам сперечатися? Адже Тобі найкраще відоме: Андрійко злий від народження!

– Справді, пощо. Ти мусів би давно вже пересвідчитися, наскільки він добрий.

– Добрий? Пробі! Рятуйте! Він потворка, яка складається виключно зі шлунка й статевого органу, і через це йде топитися!

– Він не йде топитися. Він добрий. Крім шлунка й статевого органу, в ньому стільки шляхетности, самовідданости, теплоти й любови до ближнього, аж я дивуюся, де твої очі! Він не тільки безмежно добра, а й велика людина, як це дано кожному від колиски, хоч не кожний завдає собі труду скористатися цими дарами, однак Андрійко саме той, хто це зробить.

– Ну гаразд, гаразд, нехай цього разу вийде на Твоє. У мене не вистачає терпцю сперечатися з Тобою. Я просто лусну, коли довше побуду в Твоєму товаристві. Але ми ще зустрінемося і тоді побачимо, кому він належатиме!

– Побачимо! – усміхнувся юродивий, і Андрійко побачив, що колоди порожні, ніби на них ніколи ніхто й не сидів, і дорога до ріки вільна, та йому не лише відтяло охоту йти топитися, а й голова (а вона нагло поширилася на всі суглоби й клітини, і Андрійко немов позбувся тіла, лишившися при самій голові) аж лускалася від щойно почутого, і він уперше замислився над своїм життям, – стан настільки для нього новий і незвичний, що він не зауважив, ні як ноги під ним хутко помчали назад до барака, ні як він мало не втелющився в поставленого на сторожі – той ледве встиг плигнути в кущі, – Кирила Кузю, останню ланку, на якій замикався ланцюг Дмитрикових виконавців чергової акції, тим часом, як сам Дмитрик власною персоною обмірковував, як провести корову повз юродивого, а, головне, повз Стецька, бо коли юродивий белькотітиме про корову – одне, а коли Стецько – трохи інше, хоч і тут завжди лишалося в запасі (лише дивитися в очі й говорити своє, не бентежачися спростувань!), мовляв, Стецько – п'яниця, якому корова просто привиділася, – і хлопці чекали, що Дмитрик вирішить, бож свідків у їхньому ділі не належалося. Щодо цього розходжень не передбачалося, а іншого шляху, ніж повз Стецька, що розбазікався з юродивим на колодах, не існувало, хоч веди здобич назад, а хто таке вчинив би? – навіть коли всі кінці і не виявилися б відрізані (Дмитрикова метода саме в тому й містилася, аби заздалегідь унеможливити найменший натяк на відступ, обставина, яка досі завжди забезпечувала успіх, допомагаючи скеровувати надмірну енергію його нехитрих помічників лише в одному напрямі – вперед)? – а тут ще й доводилося поспішати, бож незабаром прокинуться люди, і тоді вже не сховати корови в кишені, хібащо кинути її напризволяще.

А Дмитрикові ані не хотілося через клятого Стецька (він нічого не мав ні проти Стецька, ні проти Геврика, тільки заніс же їх дідько саме тепер на колоди!) прощатися зі здобиччю (де ж би він собі таке дозволив! Як би він виглядав перед своїми хлопцями!), тим більше, що тоді одразу ж весь табір довідався б, хто прикладав до цього діла рук, хоч Дмитрик, навчений не абияким досвідом, умів замітати сліди і, дбаючи про обережність, велів пообмотувати корові ратиці шматками з американських ковдр і ганчірками, аби тварина м'яко й без звуку пересувалася, не лишаючи відбитків, тобто, очевидно, лишаючи, тільки нехай хтось здолав би встановити, що то відбитки ратиць! – ані не пасувало йому, замість довести живий товар до свого барака на горище в надійне сховище, де все стояло злагоджене, аби зарізати корову й ліквідувати м'ясо, хвицьнути її тут і заховати під колодами, видаливши спочатку з них Стецька з юродивим, – тоді б довелося зайво наражатися на різні несподіванки, допильновуючи, як забрати тушу, заки хтось інший знайде (так корова зійде сама на горище, а так тягни її тоді тушу й замітай кінці!), а це вже не виглядало б на чисту роботу.

Зрештою, цієї думки Дмитрик не потрудився й додумувати до кінця. Він лише на лету побавився нею, уявивши собі на мить недотепу, якого, нехай і застуканого на гарячому, спокусила б подібна розв'язка, бо він уже знав, як найпростіше здихатися свідків.

Кивнувши Іванові Берізкові, що разом з іншими двома молодцями тримав корову за обвинену, як і ратиці, в рештки ватяної ковдри морду, і Сашкові Вуханю, який ішов поруч, Дмитрик саме розтулив вуста, аби пошепки дати розпорядження, як накинути на Стецька й юродивого рядно, знявши його з корови, що робило мирну тварину схожою на бойового румака, й потримати під цим рятівним накриттям небажаних свідків, мов курчат, нехай собі трохи поборсаються, заки хлопці прошлюзують до бараку худобину, коли його погляд ще раз сховзнув по колодах, бо йому здалося, ніби звідти вдарило світло, наче хто запустив ракету, як під час бомбардування чи облави.

Він ще раз глянув, раптом занепокоївшись, і побачив, що на колодах сидить не Стецько з юродивим, а дядько Степан, який справді тримає в руках ракети і, застромлюючи по одній у пляшку, пускає їх угору просто між каруселі й гойдалки, перед якими на одній нозі скаче малий Дмитрик, бо йому дуже весело. Це його день народження, і він безмежно щасливий, що дядько Степан узяв його з собою на ярмарок.

– Ось так! – відраховує дядько Степан, і ракети тануть, обсипаючися велетенськими драглистими півоніями над їхніми головами, бо хоч все це діялося вдень, до того ж випала ще й особливо палюща днина, Дмитрик зовсім чітко пригадував чорне нічне небо, на якому вибухали ракети, лишаючи за собою вгорі розчахнені двері в сліпуче світло, яке потім поволі замулювалося тьмою.

– Ну, а тепер ти! Ти ж іменинник! – заохочує дядько Степан Дмитрика, який міцно стискає свою далеко меншу, ніж у дядька Степана, ракету в кулачку, бо йому одночасно і кортить її вистрелити, і залишити в руці, бо від того, що він її тримає, йому здається, ніби він у п'ястучок згріб усе чорне небо з водограями світла й розчиненими плинними дверима, крізь які, лоскочучи пальці, струмує на нього невимовна радість і страх, аж він ніяк не зважиться, що робити.

Він бачить, як дядько Степан вичікує, приказуючи: «Ну, Дмитрику, ну ж! Ось так запалюй і кидай!» – тільки це каже вже не дядько Степан, а хлопці, яким Дмитрик значно пізніше демонструє саморобну вибухівку, однак Дмитрик, поглинений унутрішнім видивом, яке від надмірної інтенсивности майже виокремлюється в слова, проте так і не досягає свідомости, – от здається, вистачає йому лише підійти ще на волосинку, а воно не підходить, залишаючися ніби відгомоном чогось, що він нібито і знає, і не годен пригадати, – не рухається, і від того, що він не рухається, в його руці самі собою спалахують, але вже не ракети і не пищавка, подібна до ракет, а кольорові бальони, які він з переляку випускає з рук, і вони вмить злітають угору.

І тоді він зауважує, що то не кольорові надувні бальони, а ялинки з ракет, які понавикидували бомбардувальники, освітлюючи місто, і Дмитрик, уже дорослий, падає на землю, затуляючи вуха, щоб не оглухнути від виття бомб, які рвуться поблизу, і, перечекавши вибух, біжить далі, а в грудях йому стискається точно так, як комусь на Дністрі, коли він ледве виплив із виру, і знову, як і тоді, йому поволі починає щось вияснюватися, від чого зараз усе зміниться, лише Дмитрика ані трохи не приваблює, аби щось мінялося – якщо вже воно дійсно має мінятися, то нехай принаймні не зараз, а колись! – і він мчить далі, лише його ноги самі уповільнюються і нарешті стають, наслідком чого вибухи припиняються, замість них, просто з бруку, як із ранкових плавнів, підноситься рожевий туман, крізь який проступають колоди, і Дмитрик раптом згадує, що він саме збирався витлумачувати Іванові Берізкові й Сашкові Вуханю, як накинути на Стецька й юродивого ковдру, щоб без свідків провести корову до барака, бож усе залежить від вправности, а це треба їм показати.

– Хлопці, – поволі, як зі сну, вимовляє Дмитрик і, ще не скінчивши, зауважує що колоди порожні.

Як же це так? – дивується собі Дмитрик, оскільки ж дивуватися при його ділі довго не випадає, то він вмить доходить висновку: раз колоди порожні, а вони тепер і справді порожні, решта все дрібниці, над якими не варто замислюватися, бо почни лише замислюватися, тоді ніколи й не скінчиш, не дарма ж кажуть, індик думав, та й здох, та й потім ніяке замислювання однак не міняє того, що вже сталося, просто зайва витрата енергії, – і чує, як біля нього Іван Берізко тихо питає Сашка Вуханя, чи той вірить у нечисту силу, бож хіба це не вона розташувала таборових лінюхів при місяці грати на колодах у карти?

Сашко, сутулячися, зизує на колоди, а за ним і Дмитрик, хоч він щойно пересвідчився, як там дійсно порожньо, а що картярів бачить лише забобонний Іван Берізко, а Сашко тільки здвигає плечима й мовчки спльовує набік, Дмитрик виявляє ініціятиву.

– Хлопці! – командує він, в одне слово втиснувши, а цим ніби й приборкавши їх, не лише почуття, які щойно трохи збентежили його, а й професійну інтонацію досконалого знання своєї справи, зокрема ж виняткової доцільности своїх вчинків, – інтонацію, від якої Берізкові картярі летять шкереберть і щезають, – і дає знак, щоб корову злегка підбадьорили стусанами, після чого Сашко з Іваном та Дмитриком, який до всього любив прикладати рук, додаючи хлопцям у цей спосіб певности, що все вийде гаразд, потягли худобину вперед.

– Обережно, обережно, – повчав Дмитрик своїх помічників, особливо ж Михайла Кульку, який з відром слідував за коровою, яка зі страху часто губила кізяки, і той кожного разу, кленучи усіх рогатих, підставляв відро, вправно ловлячи в містку судину, призначену завдяки Дмитриковій прозорливості, унедійснити наявність речових доказів, коров'ячі млинці, – єдиний звук, що рівномірно ляпаючи, супроводжував цю дивну процесію.

– Нічого, вже більше подолано, ще тільки коридор – і все! – потішав Дмитрик, – але тихо, тепер – особливо тихо! Хутчіше й тихше, бо ще хтось збудиться й попреться до вітру. Вважайте, вважайте, аби худобина не рознесла поруччів.

– Не рознесе, вона вимощена, як подушка! – обізвався Іван Берізко, все ж боязко прислухаючися, чи не рипнули десь у бараці двері.

Однак двері не рипнули, і Дмитрик з хлопцями вправно звели корову східцями на горище, де Дмитрик нарешті передихнув на повні груди – операція вдалася, лишалося ще тільки зарізати корову й розділити м'ясо.

На горищі вже стояли заздалегідь приготовані казани, ночви, кілька відер і залізних американських скриньок, легких і містких, та мішок соли, щоб одразу ж розфасувати м'ясо й нутрощі.

Зизавий Ростик чекав на дверях, і, щойно хлопці з коровою перевалили через поріг, заходився, мов для породіллі, квапливо гріти воду на пристрої власного винаходу, що його він – залежно від того, яким пальним начиняв: гасом, вугіллям чи й просто шматочками автомобільних шин (як на Ростика, то шини горіли найкраще), – називав примусом або летючою піччю, хоч не втаємниченому у винахідництві стихію окові, цей примус радше нагадував велику праску або середнього розміру з наглухо прилютованою покришкою баняк, з якого, стримувані чавунним кружком, стирчали чотири рурки, викидаючи коротке полум'я, що видовжилося лише на мить, коли надійшли Мірошниченко, Ґудзик і великий Федір, решта Дмитрикової команди, зібраної тепер у майже повному складі, і верткий Ґудзик надто широко прочинив горішнє віконце, аби ще раз перевірити, чи не урухомлюється табір і чи не винесло когось підозрілого на майдан.

Задовольнившись, що на майдані порожньо, Ґудзик все ж запитав Дмитрика, чи не піти задля більшої безпеки вниз і не стати на сторожі до входу в барак, але Дмитрик заспокоїв його, мовляв, там вартуватиме Кирило Кузя, бо коли двоє виконують те, що може зробити один, вони тільки заважають один одному, а це одразу ж загрожує провалом хоч би якій щасливій операції, тому нехай він ліпше допомагатиме тут, де зайві руки саме на місці, оскільки великий Федір вже підніс сокиру, щоб оглушити корову.

Правда, висловивши це, Дмитрик негайно ж зауважив, що хоч великий Федір і замахнувся сокирою, він чомусь не опускає її, марнуючи хвилини, від яких залежить остаточний успіх чи неуспіх Дмитрикового пляну, а, як сновида, наче перед ним явилася рідна ненька, вирячився на худобину, що великими, на диво, людськими очима дивиться на нього, чуючи свою останню мить.

– Ти що? Вперше корову побачив? – розсердився Дмитрик. – Давай, давай, швидше!

Великий Федір ковтнув слину, готуючись щось відповісти, а що висловити той неспокій, який раптом опав його, він не вмів, навіть якби й промучився над тим цілу добу, він лише винувато глянув на Дмитрика, на хлопців і вдарив по лобі корову, яка повалилася на два матраци, притягнені зі смітника, а Іван Берізко, Кіпка, Михайло Кулька й Ґудзик з відрами й ганчірками присіли навколішки, приготувавшись до праці.

Дмитрик ножем хвицьнув корову по шиї, і в наставлене відро вдарила кров, яка почала парувати. Запала тиша, від якої відсиріло повітря. Усі мовчки дивилися, як з корови виходило життя.

Потім, коли перестала скапувати кров, великий Федір з одного боку, а Іван Берізко з другого заходилися білувати корову, щоб тушу якнайшвидше розтяти, порубавши на грубші шматки, й частинами рознести по табору, заки навалиться поліція, яка кожної хвилини загрожувала прискринити їх обшуком.

Дмитрик спостерігав, як затято працюють великий Федір і Іван Берізко, відсапуючись, як хлопці одразу, просто з-під рук Берізкові й Федорові відкраюють і відрубують оббіловані частини, ріжуть їх на кусні й кидають у ночви, відра й казани, які швидко виповнюються свіжим м'ясом, а поруч окремо від решти Михайло чистить і сортує тельбухи на фіялковій в рожевих оболоках величезній цераті з американського допомогового фонду, що її колись, воліючи продемонструвати хлопцям, як належиться поводитися людині, в якої на плечах голова, а не жмут соломи, організував Дмитрик на очах заокеанської комісії й усієї місцевої адміністрації під час урочистого відкриття нової таборової кухні з модерним, оздобленим подвійними автоматичними покришками казаном, подарованим передовою країною бідним скитальцям, який, не проживши й тижня, після першого звареного в ньому борщу (може, казан був призначений варити лише ніжні кашки й пудинги), вибухнув, на щастя, нікого не поранивши (кухарі саме вийшли на майдан перевірити плітку, чи не збираються знову видавати людей, як зрадників батьківщини, радянській м'ясорубці), однак дощенту зруйнувавши барак, що одразу ж заріс кропивою й будяками.

І цей барак навіть згодом не пробували відбудовувати, бо перші ж добровільні будівничі, що зголосилися до праці, аби не думати про свою подальшу долю, а серед них і трохи здивачілий від полярних змін у житті колишній професор фізико-математичних наук Дмитро Юхимович Козуля й хемік Андрій Никифорович Віхола, які, задля вдосконалення їхнього доти обмеженого Україною кругозору, по десять років відбули мулярську практику на Соловках, заявили, що на тому місці під землею ніби щось булькотить, а це не виключає можливости повторного вибуху, з чого решта будівничих, послуговуючись устами Тараса Гурійовича Семихатки, відступника від діялектичного матеріялізму (гострі ознаки цього відступництва проявилися в ньому тоді, коли його друзів, евакуйованих невдовзі перед оточенням Києва, яких він супроводжував, відділи НКВД, що причепилися до них по дорозі, почувши, як кияни, та ще й інтелігенти, а це вже здалося їм вершком підозрілого, перекидаються між собою українською сепаратистською мовою, завели серед білого дня десь біля Боярки в порожню клуню й підпалили, чергуючи біля замкнених дверей з автоматами, а його чудом переочили, бо він невдовзі перед тим, заки енкаведисти почали сікатися до гурту, подався нишком до порожніх хат пошукати якогось харчу, аби зробити друзям приємну несподіванку, і замість харчу надибав на кимось забуту пляшку горілки, скуштувавши якої, відчув страшний біль старої виразки шлунку й побіг у першу яму, зарослу бур'янами, що трапилася на його шляху, звідки він, ще довго переслідуваний уві сні й на яву нелюдськими криками з живого колективного смолоскипу, вже й не вилазив, аж поки прийшли німці) висловили припущення, що то напевно нечистий, слабуючи на непогамовну пристрасть до всього нового й модерного, як усі провінціяли й недорозвинені, спокусився вдосконаленим, наче з суцільного хрому, казаном, – мовляв, наскільки в ньому ліпше готувати пекельні потрави, ніж у звичайному! – і рвонув заморську новинку до себе, бо хто довше перебував на місці висадженої в повітря кухні, той або умлівав, або йому лускалися скроні від болю, ймовірно, завдяки випаровуванням їстива, яке варилося тепер у новому баняку під землею.