Текст книги "Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською)"

4. Як паровозики з Альонкою познайомилися

Бабуся і дідусь Альони жили в залізничному будиночку. Будиночок той стояв десь на залізничому шляху між Полтавою та Києвом, акурат недалеко від Зачарованого лісу, Топких болот, Болота Старих Паровозів і покинутого депо. Відділяв їх від цього загадкового місця старий залізничний міст да широка річка, через яку місцеві жителі боялися переправлятися, побоюючись тих місць і їх мешканців.

Будиночок стояв прямо біля залізничних колій, але щоб до нього дістатися з боку Полтави, а саме звідти, з боку Полтави і їхала Альонка, щоб погостювати у своїх бабусі й дідуся, потрібно було виходити на одній з безіменних зупинок, іменованих «зупинний пункт номер такий-то», йти полем п`ять кілометрів і тільки після того виходити до потрібного залізничого полотна. А далі, уздовж цього полотна, ще якийсь час пішки і вже там стояв будиночок дідусі та бабуся.

Електричка, що везла Альонку в той день, їхала за розкладом і своїм маршрутом. Альонка дивувалася, чому це електричка не звертає одразу біля дрімучого лісу, щоб проїхати не тільки повз будиночок бабусі й дідуся, але і зрізати значно шлях. Справа в тому, що тією дорогою, що вона завжди їздила, виходив неабиякий гак.

Здивувавшись цій обставині в черговий раз, Альонка вирішила вийти всього на одну зупинку раніше. Вона взяла з собою карту і судячи з неї, потрібно було пройти всього пару кілометрів по залізничних коліях через ліс, згорнути на повороті наліво, далі перейти той самий міст, на якому від них втік свого часу Колобчук, а там і до будинку бабусі з дідусем вже рукою подати. Так, їй здавалося, вона була б у бабусі з дідусем набагато раніше, та й у затишку ліса йти куди приємніше під час літньої спеки, ніж прориватися крізь польові трави, що виросли в той рік вище людського зросту. Принаймні, вище росту Альонки.

Прийнявши таке рішення, Альонка зіскочила з електрички на полустанку, озирнулась по сторонах. Нікого не помітила і з упевненістю попрямувала по втікаючої в ліс вже неабияк поіржавілій залізничній гілці. Та гілка відходила від основної магістралі у бік, і по ній мало хто їздив, хіба що ті дивні паровозики, що оселилися недавно в лісі, та й то навряд чи.

Дідусь, який працював на залізниці вже багато років, строго-настрого забороняв Альонці, навіть підходити до паровозиків, не те щоб спілкуватися з ними. Він був упевнений, що тут щось не чисто, тому що, на його думку, паровози самі по собі жити не можуть. Дідуся засмучувало самовільне катання паровозів, шо порушувало суворий графік рух рухомого складу, до якого дідусь вже звик. Та й взагалі, що випадало за норми системи залізничного сполучення, бачилося йому грубим порушення всіх можливих норм і правил.

Дідусь вже давно працював на залізниці і тому Альонка його слухалася, принаймні в тому, що стосувалося поїздів і паровозів.

«Якщо зустріну здичавілий паровоз, – дала вона собі слово. – Сховаюсь в ліс і почекаю, поки він проїде повз».

Дорога між тим дугою йшла в ліс і вже через сто метрів Альонка не бачила що там за поворотом, що там приховано за широченними стовбурами тутешніх дерев.

Дорога повертала то в право, то в ліво, але всяк раз Альонка відчувала, що полотно йде вниз, спускаючись нехай і не значно, але постійно. Дерева ставали все більші, масивніші, стояли густіше, а колір їх ставав все похмурішим і похмурішим. Їх крони вже практично зімкнулися над залізничним полотном, утворивши зелений коридор. Вітру не було, але листочки тихо шелестіло, ніби щось нашіптуючи Альонці.

Альонка була дівчинкою хороброю, але і їй ставало вже не по собі. Вона час від часу зупинялася, поправляла ремені рюкзака, що висів в неї за спиною, звірялася з картою і кожен раз їй здавалося, що карта щось не так показує, що реальність дещо відрізняється від її графічного відображення. Альонка не знаходила на мапі більшості поворотів, якими рясніла дорога…

Кущі вже росли не просто по сторонах насипу, а місцями вибиралися і на полотно. Правда в такому випадку їх чекала не найкраща доля, адже тут все ж час від часу, хоча й дуже рідко, їздили паровозики, але для пішої Альонки вони представляли значні проблеми.

Нарешті тунель, утворений деревами, різко, за черговим поворотом, закінчився і Альонка зраділа сонячному світлу. Настільки зраділа, що зробила крок вперед і тут же намочила взуття. Вона зупинилася, придивилася, звикаючи до яскравого сонячного світла і з подивом відзначила, що дорога йшла в справжнісіньке болото, пропадала в нього на цілих метрів п'ятсот а то й більше, і десь там, далеко, виринала, щоб так само піти у лісову гущавину, в такий самій зелений коридор для залізничної колії.

Вже цього Альонка ні як не очікувала. Судячи з її карті, вона ось-ось мала підійти до потрібного повороту, що вів би її до мосту, але болото, якого на мапі взагалі не значилося, раптом уволокло шлях до себе в трясовину.

Альонка важко зітхнула. Подумала було перейти болото в брід – адже якось же паровозики його долають, але потім передумала, тому що те паровозики, а це вона і з болотом може не впоратися, тим більше що за цей час шлях міг піти глибоко під воду. Та й сунутися особливо їй в каламутну, покриту бурою болотом воду особливо не хотілося.

Можна було повернути назад і це було б найбільш правильним рішенням, але Альонка була впевнена, що минувши це болото, вона виявиться в годині шляху від будиночка бабусі й дідусі, а повернувшись, їй довелося б або йти ще один проліт по дорозі пішки, або чекати на наступну електричку, а потім, в будь-якому випадку, мандрувати полем.

Але що ж їй було робити? Як обійти це болото, що йшло в обидві сторони і ховалося там, у лісі.

– Заблукала ніяк? – пролунав добрий баб'ячий голос.

Альонка стрепенулася. Не очікувала вона ні кого тут побачити – у місцях цих згубних, але старенька не справила на неї поганого враження і Альонка трохи заспокоїлася.

Бабулька була дуже старою, зігнутою ледь не до землі, спиралася на відполіровану довгим використанням палку-костур і ледь пересувалася. Так що Альонці здалося – вона в будь-який момент встигне від неї навіть не втекти, а просто піти. В руках у старої був козуб, повний грибів, ягід і якихось трав да корінців. Поруч ошивалися два коти. Один чорний і досить хитрий, другий світлішими, але вже дуже брудний, про який Альонка сказала б, що дурнішого кота вона ніколи не бачила.

– Не знаю, – відповіла Альонка. – Болото тут звідкись взялося. На караті його немає, а в житті є.

– І завжди було тут! – відповідала старенька, важко накульгуючи. – Завжди було. Ось скільки тут живу, кожен куточок знаю, а такого не пам'ятаю, щоб болота цього не було. Колись військові намагалися через нього дорогу побудувати, та засмоктало її болото і рейки, я так думаю, йдуть глибоко-глибоко! – чомусь хихикнула старенька.

– Значить, тому мені пора повертати! – засмутилася Альонка.

– Навіщо ж тому?! – здивувалася старенька і Альонці здалося, що навіть трохи випросталася. – Болото, воно, звичайно, проблема, але не така щоб заради нього так засмучуватися. Усяке болото має свій початок і свій кінець. – пояснювала стара. – Якщо ти зараз з шляхів зійдеш, та в право візьмеш, то лісом, по пеньках, по сушняку да купинах акурат до хаті вийдеш. Там Лисиця зараз живе – дуже добра і порядна особа. Вона мені як рідна сестра. Скажеш їй, що прислала тебе бабуля, що подорожує з котами, і просила посприяти. А вже Лисиця вона на те й Лиса, щоб всі потаємні стежинки да місця потрібні знати. Виведе і на прощання рукою помахає. Так що ти, доню, не бійся, йди прямо в ліс, до самої хатинки.

І так добре, з такою добротою говорила старенька, що повірила їй Оленка, подякувала за допомогу да добру пораду, уточнила ще раз дорогу і відправилася прямо в темний ліс. У лісі було сиро, душно і непривітно. Зграї комарів літали між дерев у пошуках поживи. Спочатку Оленка злякалася і хотіла навіть повернути назад, але слова здалася їй доброї бабусі запевняли її в тому, що все буде добре.

І правда, як і говорила стара, дорога була хоч і не простою, але все ж її міг осилити той, хто йде і знає куди йти. Пні стояли таким чином, що по них було зручно пересуватися, перескакуючи з одного на інший, трусок хоч і був сирим да порослим мохом, хоч і уходив під темну мазутного відтінку воду, коли Альонка на нього наступала, але все ж робив свою справу – служив опорою. Рідкісні купини та пагорби, порослі кущами невідомих чорних ягід, слугували місцями тимчасових притулків і перепочинків.

Скільки йшла Оленка – вона й сама вже не знала, але їй здавалося, що зовсім небагато. Сонця вона не бачила, орієнтувалася по мізерному світлу, що пробивався крізь гілки дерев і світінню, що виходило від болот. Йшла точно по зазначеному шляху і, нарешті, після чергового повороту, вислизнувши з-за стовбура величезного дерева, перестрибнувши з прогнилого хмизу, вона нарешті відчула твердий ґрунт під ногами. В'язкий та мокрий, але все ж грунт. Була це не те просіка, не те дерева спеціально були так висаджені, але перед Альонкою відкрився широкий тунель в лісовому масиві, в кінці якого і стояла та сама хатинка, про яку говорила стара.

Альонка зраділа, побачивши хатинку й щодуху, ледь не розгубивши свою поклажу, кинулася до неї. Але хатинка якось не поспішала наближатися. Альонці здавалося, що вона вже біжить вічність, але будиночок ледь збільшився в розмірах, а шляху до нього, здавалося, залишилося ще стільки ж, скільки вона пробігла. Змінивши біг на крок, Альонка вирішила економити сили: «Хто знає, може знову через болота йти доведеться, а я втомилася!» – думала вона.

Тим часом, у міру наближення Альонки, будиночок ставав все більше і більше і вже було ясно, що це не просто будинок, а щось величезне і незрозуміле. Альонка навіть засумнівалася – чи варто їй іти, або краще повернутися, але тут з віконця, що мало розмір з хороші ворота для паровозів, виглянула лисяча морда.

Спочатку Лиса здивувалася: «Кого це до нас занесло?! Вже не засідка це?!» – подумала вона.

– Привіт, Лисиця! – прокричала Альонка. – Мене прислала до тебе старенька, що гуляє по болоту з котами, і просила допомогти.

– Як же тобі допомогти, дівчинко? – придивлялася до Альонки Лиса.

«Чи не та це внучка, що приїжджає до бабусі і дідусеві в будиночок за мостом?!» – думала вона.

– Мені до бабусі і дідуся потрібно, – пояснювала Альонка. – А тут болото, якого на картах немає. Тому мені потрібно вибратися якось на ту сторону, а там, через іржавий міст я вже якось дійду.

«Точно вона! – зраділа Лисиця і відразу ж зрозуміла навіщо заманила сюди Альонку Баба-Яга. – Вже тепер від мене ні хто не піде!» – Лисиця дуже болісно переживала наслідки нещодавньої гонитві за Колобчуком і тому вирішила відігратися на Альонці.

– Звичайно ж, моя люба! – відчинила двері Лиса. – Заходь, дорога! Зараз ми чайку поп'ємо і відразу ж підемо…

– Ніколи мені чаї тут розпивати! – відповідала їй Альонка. – Мені в дорогу пора, а то я так і до ночі ні куди не доберуся.

– Та це хвилинна справа! – заспокоювала її хитра Лисиця. – Он уже і самовар скипів.

Будинок всередині був величезний. Посеред нього стояла масивна піч, праворуч від неї лежали купою якісь пристосування, як Альонці здалися, використовувані в металургії при литті металу. У сторонці, так само купою, лежала маса коріння, сушених листя да трав, якісь банки, бутлі, ганчірки та інші предмети, яким назви Альонка й не знала. З протилежного боку величезного будинку стояв масивний стіл з потемнілого дерева. На цьому столі в безладді лежали якісь стародавні манускрипти, книги, рукописи, згорнуті у рулони, а поверх усього цього, поставлений явно на поспіх, виходив парою самовар.

– Проходь, Альонка, – запрошувала її привітна Лиса. – Всього хвилину, дай зібратися, і ми підемо…

«Альонка?!» – здивувалася дівчинка. Лисиця знала її ім'я, хоча вона і не представлялася. Та й Лисиця та була начебто як Альонці знайома. Тільки ось звідки, Альонка не пригадувала.

«Щось ту не так!» – насторожилася Альонка. І поки Лиса чимось там гриміла за піччю, а самовар виходив парою, Альонка оглянула будинок уважніше і зрозуміла, – його оздоблення ні як не відповідає образу хитрою Лисиці. Ніколи вона не чула, щоб Лисиця жила на болотах – в хатинці, була доброю, займалася чаклунством і пригощала всіх чаєм да вміла управлятися з піччю. Це був чийсь чужий будинок, кого зараз вдома немає і про кого Лиса Альонці не розповідала. Лисиця явно щось задумала. І це Альонціі не подобалося.

А між тим, і в правду, Лисиця вирішила обпоїти Альону чаєм з сонним зіллям, а коли прийде Баба-Яга… І поки Лиса шукала підходящу чашку в купі пожитків за грубкою, Альонка обережно підійшла до дверей, штовхнула їх і ті відкрилися.

– Куди? – заволала Лиса вискакуючи з-за печі, втративши всю доброту, але щось їй потрапило під ноги і Лисиця впала. Лисиця впала, а Альонка тим часом вискочила з хатинки у похмурий ліс.

Вибігши з будинку, Альонка не стала повертатися до того місця, звідки вона виринула на просіку, а відразу ж пірнула в ліс, прямо біля самого будинку. Бігла вона не розбираючи дороги, перескакуючи з купини на купину, перебираючись по пеньках з пагорба на пагорб, часом навіть перебігаючи не самі глибокі місця в брід. Її одяг забруднилася, вона вимокла і від того їй стало холодно і сумно.

– Прогавила! – почула Оленка десь в лісі у себе за спиною. Спочатку їй голос здався не знайомий, але чим більше вона вслухалася в лайку цього голосу з Лисою, тим більше їй здавалося, що вона його вже чула.

– Сама нічого зробити не можеш, ось на мене і спихиваєш! – парирував голос Лисиці.

– Я найголовніше зробила, – кричала знайома незнайомка. – Я її заманила, а ти упустила.

– Та не упустила я її! – обурювалася Лиса. – Так, забарилася. Тут і діватися то не куди, кругом одне болото.

– Так! – зовсім близько промовила напарниця Лисиці. – Тут болота і податися їй більше нікуди.

Альонка зрозуміла, що її наздоганяють і тому углядівши перший кущ, що стояв посеред мутної плями болота на невеликому пагорбі, поспішила туди перебратися і сховатися в ньому.

– Це якою ж розтяпою потрібно бути, щоб такий улов упустити? – бідкалася стара, проходячи в десяти метрах від Альонки. Альонка сиділа в кущах і боялася не те що ворухнутися, навіть дихати боялася.

Тою, що говоррилда була та сама добра бабуся, що направила Альонку в ліс. Тільки тепер вона не виглядала доброю і немічною. Це була злюща Баба-Яга, від якої в черговий раз хтось намагався втекти. Вона ні як не могла забути випадку з паровозом Чу-Чухіним і тим невезінням, яке після цього почалося. Невезінням, природно, для неї, а не для паровозиків, що тепер не потрапляли їй на переплавку на ложки та виделки.

– Колі така грамотна, то чому ж сама не привела її, – відповідала їй Лиса. – Якби нас було двоє, то не потрібно було б і чай вигадувати…

Лисиця і Баба-Яга потроху віддалялися від укриття Альонки, рухаючись кудись убік, постійно оглядаючись та прислухаючись, чи не чути де сплеску води, звуку переляканої жаби або тріска ламкого гнилого дерева. Але нічого подібного їм почути не довелося.

– Дівчинка! – знову стала доброю старенькою Баба-Яга. – Ти неправильно Лисицю зрозуміла. Вона не хотіла тобі нічого поганого зробити. Це я її для форми, по правилах зараз вичитую. Відгукнися, ми тобі допоможемо… – долітало вже звідкись здалеку. – Місця тут згубні. Одна пропадеш.

Промоклий одяг, ранець за спиною, зграї комарів і поволока туману, що поповзла між дерев, робили перебування тут Альонки некомфортним. Вона застрягла на болоті, якого не знала. Де вона – теж ні хто не знав і де її шукати – ні хто не міг і подумати.

Туман проникав через листя і заповнював простір навколо Альонки. Болотні звуки, незрозумілі сплески, шурхіт в метрі від пагорба – все змушувало Альонку напружуватися. Було страшно і холодно. День, явно закінчувався, наступала ніч. Ніч в лісі на болотах і так не найприємніше проведення часу, а якщо врахувати, що на тебе полюють Баба-Яга і хитра Лисиця, спокою не додавало.

– Привіт! А що ти тут робиш! – раптом пролунало зовсім ярдом. Альонка підскочила на місці і відскочила тут же у бік, настільки було це несподівано.

Приземлилася вона в болото, прямо біля самого пагорба. Встала, вибралася на сушу і придивилася – хто це з нею говорив? У клубах туману щось було, але не те щоб сам туман, хоча й не щось щільне і відчутне.

– Ти хто такий? – нарешті поцікавилася Альонка.

– Я Паровозик Привид, – відповідав голос. – Я тут мешкаю.

«І правда, схожий на привида! – здивувалася Альонка. – І чого тільки на цих болотах не водиться?!»

– А що ти тут робиш? – поцікавилася вона.

– Я тут мешкаю. А ти?

– А я ні! – відповіла Альонка. – Я тут заблукала. – вона стала потроху сміливішати. Паровоз Привид, їй здавалося, не є небезпечним і чомусь їй здавалося, що з Бабою-Ягою особливо не пов'язаний.

– Це погано, – закивав їй Паровозик Привид. – Тільки тобі тут на ніч залишатися не можна. Тут багато чого незрозумілого водиться і ніч для нього – це як день для вас. – пояснив він.

– А що ж мені тоді робити?

– Я спробую тобі допомогти, – відповідав Паровозик Привид. – Тільки мені потрібно згадати безпечний шлях. Я то можу ковзати і рухатися скрізь де заманеться, а ось вам, матеріальним, вже куди складніше. Але ти не переживай, ми обов'язково виберемося.

І вони рушили. Спочатку йшли назад, у бік хатинки Баби-Яги і Лисиці. З того боку долітав якийсь шум, горів велике багаття, і вони явно щось готували.

– Ой, не до добра все це! – журився Паровозик Привид. – Не до добра.

– Що не до добра? – не зрозуміла Альонка.

– Так, схоже, Баба-Яга і Лисиця багаття розкладають. До великого чаклунства готуються. Якщо так – чекай біди, як завжди.

– А що вони можуть то? Ці Баба-Яга та Лисиця?!

– Багато чого можуть, – відповідав Паровозик Привид. – Як правило, не дуже хорошого. І тільки їм одним відомо все, на що вони здатні. Щоразу вони перевершують себе в цій справі. Поки Баба-Яга одна жила – це ще до моєї появи було – кажуть лісові мешкали, спокійніше була і поводилася обачнішими, але як до неї Лиса прибилася – так взагалі спасу від них ні якого не стало.

Оминувши хатинку Баби-Яги, вони пішли лісом. Паровозик Привид раз у раз зупинявся, вдивлявся вперед, час від часу просив почекати і зникав у тумані. Потім повертався, коригував шлях і вони йшли далі.

Альонка втомилася, зголодніла, вся змокла, несла на собі свою поклажу і обіцяла собі в майбутньому більше не слухати підозрілих бабусь, а йти лісом в іншу сторону.

Йшли вони довго і повільно. І коли нарешті вибралися на залізничний насип, то в небі ві всю світив повний місяць, його світло заливало залізничне полотно, овід чого рейки горіли білим холодним вогнем.

– Вже ніч, і я тебе відведу в депо. Там живуть мої друзі паровозики. Вони тебе вранці відвезуть туди, куди тобі буде потрібно, – пояснював Паровозик Привид. – Вони добрі, ти їх не бійся…

– А я їх і не боюся, – відповіла Альонка. – Далеко до них іти? – вона так втомилася, що вже нічого не боялася, навіть здичавілих, як вона вважала, паровозиків.

Виявилося, що не так вже й далеко.

У лісі щось гуркотіло, заграва було видно навіть біля самого входу у депо. Депо ж, схоже, безтурботно спало.

Оленка і Паровозик Привид увійшли через хвіртку і опинилися на території депо. Точніше, увійшла Альонка, а Паровозик Привид просто пройшов через перешкоду.

– Хто тут? – звідкись з'явився заспаний кіт у промасленому комбінезоні і з масельничкою в лапах.

– Це Паровозик Привид і дівчинка, що заблукала на болотах.

– Це що ж за дівчинки, що ходять по болотах? – дивувався кіт Маслянка, а це був саме він. Але відповіді чекати не став. – Допоможемо чим зможемо… А тобі куди потрібно то?

– Так у мене тут бабуся і дідусь за іржавим мостом живуть, – пояснила Альонка. – Мені до них.

– А вже не та ти внучка, що нашого Колобчука з'їсти хотіла? Чи не ти гналася за ним на перегонки з Чу-Чухіним?

– Так, схоже, що я … – зніяковіла Альонка. – А він тепер тут живе? А то бабуся все журилася, що його звірі дикі з'їли…

– А от цього я тобі не скажу! – відповідав Маслянка, який вирішив не давати інформації, яка може нашкодити Колобчуку.

– Хто тут шумить? – вистрибнув з-за рогу і сам Колобчук. Він був, як водиться, у своїй білій з козирком шапці, що не котився, а стрибав і справляв враження дуже важливої особи.

– Ой … – застиг в подиві Колобчук углядівши Альонку. Вся його важливість тут же зникла, і він заспішив, нібито у справах, але намагаючись якомога швидше сховатися з Альонкіних очей.

– Я сама заблукала, – сказала йому Альонка. – Я не за тобою прийшла.

– Так?! – здивувався Колобчук. – Ну якщо так, тоді милості прошу до нас у гості, – пояснив він. – Ми не чекали гостей, та вони до нас, власне, не особливо то й шанують, тому і місць для постояльців у на не дуже-то й багато…

– Їх, власне, взагалі немає. – уточнив Маслянка.

– Але ми щось знайдемо … – знову важливий Колобчук запевнив Альонку.

Альонці нагріли води, і вона змогла прийняти ванну, змити болотний бруд. Приготували ліжко, в якому вона прекрасно виспалась. Вранці її біля входу в будівлю зустрічало все депо, де вони всі і перезнайомилися. Потім Альонка довго стояла з паровозиком Чу-Чухіним і згадували як брали участь в історії з Колобчуком. Зараз це здавалося дуже забавно і весело.

І десь до обіду паровозик Чу-Чухін відвіз Альонку до бабусі і дідуся в їх будиночок, що стоїть біля старої залізничної гілки…