Текст книги "Срібні ковзани"

Мері Елізабет Додж
СРІБНІ КОВЗАНИ

Ця книга присвячується моєму батькові Джеймсу Дж. Мейпу в знак вдячності і любові.

ПЕРЕДМОВА

Цей невеликий твір поєднує в собі повчальні принципи книги про подорожі з сюжетом народного оповідання. Її сторінки з педантичною ретельністю описують околиці, звичаї і основні особливості Голландії. Багато епізодів взяті з життя, а розповідь про Раффа Брінкера основана тільки на фактах.

Хоча я визнаю, що багато в чому зобов'язана відомим письменниками голландської історії, літератури, мистецтва, але все ж з особливою вдячністю звертаюся до своїх добрих голландських друзів, які заради мене так великодушно і ревно переглядали минуле своєї країни, представляючи її такою, якою вона була двадцять років тому, коли ніхто не помічав будинок Брінкерів.

Чи отримають мої юні читачі завдяки цій нехитрій повісті лише загальне уявлення про Голландію і її ресурси, справжню картину жителів і їх повсякденного життя, або звільняться від деяких теперішніх забобонів про знать і підприємців, але свою основну потребу в стилі написання вони точно задовольнять.

Чи викличе вона хоч в одному серці почуття міцної віри в Божу милість і любов, або чимось допоможе в «плетінні» життя, в якій через вузлів і заплутаність золота нитка ніколи не потьмяніє і не порветься, на молитву, з якою вона почалася і закінчилася, нарешті прийде відповідь.

ЛИСТ ІЗ ГОЛЛАНДІЇ

ДОРОГІ ХЛОЧИКИ І ДІВЧАТКА, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ ВДОМА:

Якби ви всі змогли бути тут зі мною сьогодні, як прекрасно ми б провели час, гуляючи цим гарним голландським містом! З яким задоволенням ми б розглядали похилені будинки, повернені на вулицю; прив'язані за вікнами маленькі перехилені дзеркала, дерев'яні черевики і розташовані поруч вози, запряжені собаками; вітряні млини удалечині; великі склади; канали, які виконують подвійну функцію вулиць і річок, і незвичайну суміш дерев і щогол, які видно звідусіль. Ах, як би це було добре! Але ось я сиджу тут, в чудовому готелі, дивлячись на все це і добре розуміючи, що навіть голландський дух, який, здається, здатний зробити все, що завгодно, не може подолати відстань і перенести зараз вас сюди. Однак, в подорожі по цим чудовим голландським містам без вас все ж є одна втіха – було б жахливо, якби хтось із вас звалився в канали; і потім ці гучні вози з важкими колесами, так далеко розташованими один від одного; що б я робила, якби кілька дюжин вас впали б під ними? І, можливо, один із самих некерованих моїх хлопчиків образить лелеку, а потім вся Голландія буде проти нас! Ні. Краще залишити все, як є. Через багато років ви один за одним приїдете сюди, щоб побачити все своїми очима.

Голландія сьогодні така ж чудова, як тоді, коли більше двадцяти років тому, Ганс і Гретель каталися на замерзлому каналі. Насправді, зараз вона ще більше чудова, тому що з кожним днем все більше впевненості в тому, що її не змиє море. Її міста виросли, і через зв'язки з іншими народами деякі її особливості зникли; але це все ще Голландія, і вона завжди буде такою – сповненою дивацтв, мужності і промисловості – сама відважна маленька країна на світі. У цьому листі я не розповім вам про її звичаї, міста, палаци, церкви, картинні галереї та музеї – все це описано в повісті – за винятком того, що вони тут такі ж, як і в цьому сприятливому 1873-му році, оскільки я побачила майже усіх їх за тиждень.

Сьогодні один американський хлопець і я, бачачи, як деякі діти заходять в старий будинок в діловій частині Амстердама, зайшли слідом за ними – і як ви думаєте, що ми побачили? Літню жінку, яка в середині літа продавала там гарячу воду і вогонь! Так вона заробляє собі на життя. Весь день вона сидить, підтримуючи торф'яний вогонь і тримаючи над ними блискучі мідні резервуари з водою. Діти, які приходять і уходять, в химерних кам'яних відрах забирають із собою чайники з окропом і шматки палаючого торфу. За це вони дають їй голландський цент[1]1
  Менше половини американського цента.


[Закрыть]. Таким чином люди, які не мають можливості підтримувати вогонь в жарку погоду, все ж можуть випити чашку чаю або кави і з'їсти трохи вареної риби і картоплі.

Залишивши стару хранительку вогню, яка люб’язно попрощалася з нами, похитавши головою, і охоче поклала наші стіверси в свою велику зовнішню кишеню, ми поїхали вулицями, насолоджуючись незвичайними видовищами державного дня прання. Так, в деяких кварталах міста, далеко від каналів, на вулиці вийшли пралі виконувати свою нелегку працю. Цілі сотні їх у грубих дерев'яних черевиках, з підібраним подолом, голими руками, і щільно прилеглими очіпками, схилилися над високими дерев'яними баняками, які діставали їм до пояса – базікаючи і перучи, перучи і базікаючи – безтурботно стоячи на дорозі, і всі мили холодної водою, а не теплою, як це робимо ми. Як було б чудово для нашої старої хранительки вогню, якби тепла вода раптово увійшла в побут в ці державні дні прання!

А тепер, до побачення. Хоча ні, зачекайте! Я повинна сказати вам ще дещо. Сьогодні в амстердамській книгарні ми знайшли цю повість Ганса Брінкера голландською мовою. Це незвичайна на вигляд книга, гарно надрукована, з кольоровими малюнками, але з такими вражаючими словами, від чого мені, відверто кажучи, стало шкода маленьких голландців, які будуть їх читати.

Я ще раз попрощаюся з вами зворушливими словами нашого голландського перекладача, з якими, я впевнена, ви повністю погодитесь: Я і мої співвітчизники дякуємо тим людям, які завжди з радістю зустрічають мою роботу і чия прихильність завжди в моєму серці.

Амстердам, 30 липня 1873 року

З любов'ю, Ваш автор.

Розділ I
ГАНС І ГРЕТЕЛЬ

Колись, давним-давно, ясного грудневого ранку на березі замерзлого каналу в Голландії, стояли, опустившись на коліна, двоє абияк одягнених дітей.

Сонце ще не зійшло, а сіре небо вже розступилося біля горизонту, і його край освітився багряним кольором нового дня. Більшість добрих голландців насолоджувалися безтурботним ранковим сном; навіть мейнхеєр[2]2
  Пан – прим. перекладача.


[Закрыть] Стоппельнозе, високоповажний старий голландець, все ще перебував «в мирному спокої».

Часом хтось з'являвся на льоду: то по прозорій поверхні каналу пробіжить селянка з переповненою кошиком на голові; то прослизне міцний хлопець по дорозі на роботу в місто, по-доброму кривляючись тремтячим від холоду дітям.

Тим часом, бадьоро пихкаючи, брат і сестра, якими вони були, здавалося, щось прив'язували до своїх ніг – безумовно, не ковзани, а нерівні шматки дерева, грубо обтесаних і відшліфовані з нижніх сторін, з отворами, через які були пронизані ремінці з сирої шкіри.

Це химерне заняття придумав хлопчик на ім'я Ганс. Його мати була бідною селянкою, настільки бідною, що навіть і подумати не могла про те, щоб купити ковзани для своїх малюків. Але які б грубі не були ці ковзани, вони надавали дітям чимало щасливих годин на льоду. І ось тепер, коли наші юні голландці тягнули за ремінці своїми замерзлими червоними пальцями – з серйозним виглядом схиляючись на колінах – ніякі думки про неймовірні сталевих леза не могли затьмарити їх внутрішнє задоволення.

Раптом хлопчик піднявся і з широким розмахом рук і недбалим «Давай, Гретель», легко прослизнув по каналу.

«Ах, Ганс», жалібно покликала його сестра, «ця нога ще не цілком оговталася. Минулого базарного дня ремінці мені сильно натиснули, і я не перенесу, якщо їх знову затягнути в тому ж місці».

«Ну тоді зав'яжи їх вище», відповів Ганс, і, немов не дивлячись на неї, виписав на льоду чудову вісімку.

«Як це зробити? Адже ремінець занадто короткий!»

Доброзичливо просвистівши на голландській, що на англійській означало «які ж настирливі істоти ці дівчатка», він попрямував до неї.

«Наскільки можна бути дурною, щоб надіти таке взуття, Гретель, коли у тебе є міцна шкіряна пара. Твої дерев'яні черевики були б краще, ніж ці».

«Що ти, Ганс! Ти що, забув? Батько кинув мої гарні нові черевики прямо в полум'я. А коли я про це дізналася, вони всі вже зморщилися в гущі палаючого торфу. Я можу кататися в цих, але не в моїх дерев'яних. А ну, побережися».

Ганс вийняв ремінець з кишені. Опустившись поруч з Гретель на коліна і наспівуючи пісеньку, він взявся до закріплення її ковзанів з усією силою своїх міцних молодих рук.

«Ой! Ой!» заволала вона від несамовитої болі.

Дратівливим різким рухом Ганс розв'язав ремінець. Він би кинув його на землю, як справжній старший брат, якби в той момент не помітив сльозу, що стікала по щоці сестри.

«Я його полагоджу – не переживай», сказав він несподівано м'яко, «але ми повинні поквапитися, мама нас скоро покличе».

Потім він допитливо подивився спочатку на землю, потім на якісь голі вербові гілки у себе над головою, і, нарешті на небо, яке тепер було прекрасним: блакитного, червоного і золотого забарвлення.

Нічого потрібного не було поруч. Але раптом погляд хлопчика прояснився, ніби він зустрів приятеля, знаючого про його наміри. Він зняв з себе шапку і, роздерши пошматовану підкладку, прикріпив її поверх зношеного черевика Гретель, – вийшла гладка поверхня.

«А тепер», радісно вигукнув він, при цьому зав'язуючи ремінці настільки жваво, наскільки дозволяли його закляклі від холоду пальці, «зможеш ще потерпіти, якщо я трохи затягну?»

Гретель витягнула губки, немов кажучи, «Не треба, боляче», але промовчала.

Наступної хвилини вони вже сміялися, і взявшись за руки, разом ковзали по каналу, не думаючи про те, чи витримає їх лід чи ні, а в Голландії лід, як правило, тримається всю зиму. Він міцно розташовується на воді і замість того, щоб ставати тонким і нестійким кожен раз, як сонце суворо гріє, він день за днем збирається із силою і стійко відбиває виклик кожного променя.

Але ось, скрип! скрип! почулося під ногами Ганса. Потім його кроки ставали все менше і менше, часто з ривками, і нарешті, він і зовсім завалився на лід, химерно пручаючись повітрю.

«Ха-ха-ха!» засміялася Гретель. «Першокласне падіння!»

Але під її грубим синім жакетом билося ніжне серце, і навіть сміючись, вона граційною ходою підійшла ближче до свого поваленого брата.

«Тобі боляче, Ганс?.. А! Так ти ще й смієшся! А ну, дожени мене» Вона більше не тремтіла від холоду, а з палаючими щоками і весело блискучими очима поїхала геть.

Ганс схопився на ноги і жваво кинувся наздоганяти Гретель, але зловити її виявилося не так-то просто. Та не встигла вона далеко втекти, як її ковзани також заскрипіли.

Знаючи, що береженого Бог береже, вона раптово повернулась і понеслась прямо в обійми свого переслідувача.

«Ха-ха-ха! Я тебе впіймав!» вигукнув Ганс.

«Ха-ха-ха! Це я впіймала тебе», заперечила вона, щосили намагаючись звільнитися від його обіймів.

І тоді почувся дзвінкий, квапливий голос, що кликав «Ганс! Гретель!».

«Це мама», сказав Ганс, одразу ставши серйозним.

На той час канал вже виблискував сонячними променями, немов позолочений. Чисте ранкове повітря був насправді чудовим, і поступово все більше і більше людей прибувало покататися на ковзанах. Було важко виконати веління мами, але Гретель і Ганс були хорошими дітьми і не допускаючи навіть думки про те, щоб піддатися спокусі і затриматися; вони зняли ковзани, залишивши половину вузлів нерозв'язаними.

Діти поплелися додому. Ганс, широкоплечий, з густим золотим волоссям, був помітно вище своєї маленької блакитноокої сестрички. Йому було п'ятнадцять років, а Гретель – всього лише дванадцять. Він був міцним, на вигляд здоровим хлопцем, з чесними очима, а на його лобі здавалося, був напис «Всередині чеснота», ніби голландська зомерхейс[3]3
  Дача, літній будиночок – прим.


[Закрыть] перекладача. має напис над входом. Гретель була граціозна і моторна; з танцюючими вогниками в очах, а, придивившись до її щік, можна було помітити, що рум'янець то бліднув, то густішав, точнісінько як на клумбі рожевих і білих квітів у вітряну погоду.

Як тільки діти повернулися з каналу, то побачили свій невеликий будинок. Висока постать їхнього матері, одягнена в жакет, спідницю і тісний капелюх, в зігнутій рамі дверей, була схожа на образ з картини. Навіть якби будинок знаходився за милю звідси, він все одно здавався б поруч. У цій рівнинній місцевості кожен предмет чітко виділяється здалеку; курчат так само добре видно, як і вітряні млини. Насправді, якби не греблі і високі береги каналів, можна було б стати в будь-якому місці в самому центрі Голландії, і не побачити ні пагорбів, ні гір, а лише далекий «край світу».

Ні в кого не було більш вагомої причини знати про ці самі греблі, ніж у пані Брінкер і захеканих дітей, що біжать на її поклик. Але перш, ніж оголосити чому, дозвольте мені запросити вас прокотитися зі мною в кріслі-гойдалці в ту далеку країну, де ви зможете, можливо вперше в житті, побачити ті цікаві речі, які Ганс і Гретель бачили щодня.

Розділ II
ГОЛЛАНДІЯ

Голландія – одне з найбільш незвичайних місць у світі. Її слід було б називати Дивний Край або Країна Навпаки, тому що вона майже у всьому відрізняється від інших держав. По-перше, більша частина Голландії лежить нижче рівня моря. У деяких місцях узбережжя океан, буває, всією своєю вагою і зовсім спирається на землю. Важкою працею і великою ціною були зведені величезні греблі, або фальшборти, щоб утримати його на місці – було зроблено рівно стільки, скільки може зробити бідна країна, щоб витримати такий сильний тиск. Часом трапляється так, що греблі не витримують натиску або протікають – і тоді самі згубні наслідки неминучі. Греблі настільки високі і широкі, що вершини деяких з них заросли деревами і забудували будинками. На греблях навіть видніються хороші автомобільні дороги, і коні, що знаходяться, там зможуть з висоти спокійно спостерігати за придорожніми будиночками. Часто кілі судів вище, ніж дахи будинків. Папа-лелека, сварячи своїх пташенят на верхівці будинку, думає, що його гніздо поза небезпекою, але жаба, що квакає в сусідніх очеретах відчуває, що ось-ось дотягнеться до зірок. Водяні клопи шастають туди-сюди над головами сільських ластівок, а верби, немов знаючи, як високо простягаються сусідські очерети, схиляють від сорому свої гілки.

Тут і там простягаються канави, канали, ставки, річки, і озера. Повноводні, але не осушені, вони сяють на сонці, приймаючи на себе всю людську метушню і клопоти, і в той же час нехтуючи сирими полями, що сумно розташувалися поблизу. Виникає питання: «Що представляє собою Голландія – береги чи воду?» Адже навіть та зелень, якій треба було рости на землі, помилково зупинилися на рибних ставках. Насправді, вся країна схожа на просочену водою губку або, як назвав її англійський поет Батлер,

 
Земля, на якорі, скрізь вода;
Тут не живуть – пливуть, як на судах.
 

Люди народжуються, живуть і вмирають, і навіть мають власні сади на суднах. На дерев'яних ніжках і з втомленим виглядом стоять фермерські будиночки з дахами, схожими на величезні капелюхи, насунуті на очі, ніби говорять: «Хочемо уберегтися від вогкості». Навіть у коней є міцна опора на копитах, наче вона зможе витягнути їх з трясовини. Одним словом, така місцевість – качиний рай. Влітку це прекрасне місце для босих дівчисьок і хлопчиськ. Таке болотисте! Хочеш – займайся веслуванням, хочеш – риболовлею чи плаванням! Така собі пародія на вітрильне судно! Тільки уявіть, ланцюжок калюж, на яких можна пускати паперові кораблики і цілий день подорожувати, не обертаючись назад! Але досить про це, інакше уся розповідь змусить всіх хлопців залишити все і поїхати сюди, в Зейдер Зеє.

На перший погляд голландські міста дуже схожі на непролазні джунглі будинків, мостів, церков, і кораблів, що проростають в щогли, дзвони і дерева. У деяких містах кораблі прив'язують до будинків їх господарів так, як коней до одвірків, і спускають вантаж з верхніх вікон. Матері кричать на своїх дітей, щоб ті не гойдалися на хвіртці, а то можуть потонути! Водні дороги тут можна побачити частіше, ніж звичайні автомобільні або залізні, а водні огорожі у вигляді повільних зелених канав захищають дитячі майданчики, ферми, і сади.

Іноді видніються гарні живоплоти, але дерев'яні паркани подібні тим, які є у нас в Америці, рідко зустрінеш в Голландії. Що стосується кам'яних парканів, то голландець, дізнавшись про них, розвів би руками від подиву і сказав: «Як так можна!». Тут зовсім немає каменів, лише величезні кам'яні брили, привезені з інших країн для зміцнення й захисту узбережжя. Усі дрібні камені або галька, якщо коли-небудь і були, заточені в тротуари, або зовсім перетворилися в пил. Сильні і моторні хлопці можуть перетворитися з дітей в дорослих чоловіків і так і не знайти жодного каменя, за допомогою якого можна було б влаштувати вир або налякати кроликів. Водні шляхи – це не що інше, як канали, які перетинають країну у всіх напрямках. Тут вони бувають всіх розмірів, починаючи з величезного судноплавного каналу Північної Голландії[4]4
  А це не що інше, як чудо світу.


[Закрыть] і закінчуючи найменшим, через який може перестрибнути і хлопчисько. Водні автобуси, так звані «трексхейти»[5]5
  Внутрішні човни, що проходять по каналах. Деякі трексхейти досягають більше тридцяти футів в довжину. Вони схожі на теплиці на баржах, які тягнуть коні, що йдуть по берегу каналу. Трексхейти діляться на два відсіки, перший і другий класи, і якщо не занадто багато пасажирів, вони можуть відчути себе майже як вдома; чоловіки курять, жінки в'яжуть або шиють, а діти грають на невеликій верхній палубі. У багатьох канальних човнів вітрила білого, жовтого або шоколадного кольору (такий колір виходить після нанесення спеціального захисного засобу) – прим. автора.


[Закрыть] їздять вперед-назад по цих дорогах, перевозячи пасажирів, а підводи, так звані «паксхейти», провозять паливо і товари. Замість зелених стежок, від полів до комори і від комори до саду простягаються порослі зеленню канали; а поля, або «польдери», як вони називаються – не що інше, як великі осушені озера. Одні з найжвавіших вулиць у Голландії – водні, тоді як більшість сільських доріг викладено цеглою. Міські човни округлої форми, з позолоченими носами, і яскраво розфарбованими бортами, не схожі ні на один човен у світі; а голландський візок, з його кумедно зігнутої жердиною – диво з див.

«Зрозуміло лише одне», оголосить оптиміст, «місцеві жителі не знають, що таке спрага!» Але все зовсім інакше. Чудна країна не зраджує своїм принципам. Хоча море і намагається пробитися на сушу, а озера виплеснутися з неї, а річки, канали канави переповнені до верху, в багатьох місцях немає придатної для пиття води; і наші бідні голландці змушені або вмирати від спраги, або пити вино і пиво, або ж відправитися подалі від моря у бік Утрехта та інших більш сприятливих місць за цим дорогоцінним напоєм, таким старим як Адам, і в той же час юним, як ранкова роса. Іноді, справді, жителі можуть, якщо вийде, втамувати спрагу краплями падаючого дощу; але, як правило, вони схожі на переслідуваних альбатросами моряков у відомій поемі Колріджа «Старий Моряк», і бачать, що одна лише

 
Вода, вода скрізь,
Ні крапельки напитися!
 

Через великі вітряні млини, що скрізь розмахують своїми крилами, здається, ніби на країну тільки що спустилася зграя величезних морських птахів. Скрізь можна побачити забавні дерева підстрижені у найхимерніші форми, зі стовбурами, пофарбованими в яскраво-білий, жовтий або червоний. Коні часто запряжені трійкою. Чоловіки, жінки, і діти йдуть, постукуючи дерев'яними черевиками з погано прикріпленими підборми; і дівчата-селянки, які не можуть знайти собі кавалерів і наймають їх за гроші, щоб ті провели їх на керміс[6]6
  Ярмарка.


[Закрыть], і чоловіки з дружинами, ніжно впрягаються пліч-о-пліч у свої паксхейти на березі каналу й тягнуть їх на ринок.

Ще однією особливістю Голландії є дюна, або піщаний пагорб. Їх багато на деяких ділянках узбережжя. Колись давно, ще до того як дюни засіяли грубим очеретом та іншими рослинами, щоб зміцнити їх у землі, вони піднімали сильні піщані бурі, які прямували вглиб країни. Отже, до інших примх можна віднести і те, що фермерам іноді доводиться глибоко копати під землею, щоб дістатися до родючого грунту, а у вітряні дні сухі зливи[7]7
  З піску.


[Закрыть] часто зрошують поля, які залишаються сирими навіть після тижня сонця.

Коротше кажучи, майже єдине, що нам, американцям, знайоме і з чим ми можемо зустрітися в Голландії – пісня врожаю, яка тут досить популярна, хоча жоден лінгвіст не може її перевести. При всьому тому, ми із закритими очима повинні слухати одну лише мелодію, а про сенс здогадайтеся самі.

З іншого боку, багато голландських примх слугують доказом ощадливості та наполегливості тутешніх людей. У всьому світі немає такої багатої і ретельно обробленої садової ділянки, ніж ця протікаюча, насичена джерелами маленька країна. Немає хоробрішої, героїчнішої раси, ніж його тихі, сумирні на вигляд жителі. Лише деякі народи можуть зрівнятися з ними у важливих відкриттях і винаходах; ніхто не випередив їх у торгівлі, судноплавстві, навчанні і науці – або не став яскравим прикладом у розвитку освіти та благодійної діяльності; і ніхто, пропорційно з розміром країни, ще не витратив стільки грошей і праці на громадські роботи.

Голландія має свою блискучу історію благородних і знатних чоловіків і жінок; свої величні подвиги терпіння, стійкості, і перемоги; свою релігійну свободу; свою просвітленість підприємливість; своє мистецтво, музику, і літературу. Її справедливо називають «полем бою Європи»; а ми справді можемо вважати її всесвітнім притулком, так як пригноблені всіх країн знаходять тут притулок і підтримку. Якщо ми, американці, є нащадками голландців і можемо над ними сміятися, називати їх «людьми-бобрами» і натякати на те, що їхня країна може поплисти в будь-який момент відливу, то разом з тим ми пишаємося ними, визнаючи, що вони показали себе справжніми героями і що їх держава не втече, поки існує голландець, який міцно вхопився за її береги.

Кажуть, що в Голландії не менше дев'яти тисяч дев'яноста великих вітряних млинів, з крилами довжиною від восьмидесяти до ста двадцяти футів. Вони потрібні для розпилювання деревини, перемелювання конопель, молоття зерна, і багатьох інших робіт; але їх основне застосування – відкачування води з долин в канали, і захист від внутрішніх паводків, які так часто затоплюють країну. Кажуть, що їх щорічні витрати досягають майже десяти мільйонів доларів. Великі млини справді потужні. Їх величезна кругла вежа, що іноді підіймається із фабричних будівель, закінчується меншою, звужується до верху в дах-капелюх. Ця верхня вежа біля основи оперезана балконом, і над ним виступає вісь, яку обертають чотири величезні лопаті з драбинами на задній стороні.

Багато вітряних млинів примітивні і непогано було б їх удосконалити, але кілька нових по праву варті захоплення. Вони зроблені так геніально, що підставляють свої лопаті, або крила, вітру в правильному напрямку так, щоб працювати з необхідною потужністю. Іншими словами, мірошник може спокійно покуняти і бути цілком впевненим, що його млин буде зайнятий вітром і використає його найкращим чином, поки той не прокинеться. Навіть при слабкому вітрі кожне крило саме розгорнеться, щоб зловити найменший подув, але при сильній бурі вони стиснуться від удару, немов велике листя мімози, і дозволять йому лише наполовину обертати їх.

Одна з найстаріших в'язниць Амстердама прозвана Стругальнею, оскільки ув'язнені в ній злодії і волоцюги стругали кампешеве дерево, і вона мала карцери для покарання ледачих ув'язнених. В одному кутку цього карцеру був насос, а в іншому отвір, через який безперервним потоком подавалася вода. Ув'язненому доводилося робити вибір: або стояти нерухомо і тонути, або намагатися з усіх сил качати насос, щоб вода не піднімалася, поки тюремники не змилується і звільнить його. Зараз мені здається, що в усій Голландії природа виконала цей невеликий маневр, тільки з великим розмахом. Голландці завжди змушені були відкачувати воду для самого їхнього існування і, ймовірно, повинні продовжувати це робити вічно.

Щороку мільйони доларів марнуються на ремонт дамб та регулювання рівня води. Якби не виконання цих важливих обов'язків, країна перетворилася б на безлюдний острів. Жахливі наслідки, як вже було сказано, проявилися внаслідок прориву цих дамб. Не один раз сотні сіл і міст були поховані під натиском вод, знищивши майже мільйон чоловік. Одне з найстрашніших за всю історію повеней сталося восени 1570 року. До нього двадцять вісім страшних повеней затопили частину Голландії, але це було найжахливіше з усіх. Нещасна Голландія давно страждала від іспанської тиранії; тепер, здавалося, її страждання досягли апогею. Коли ми читаємо «Історію підйому Голландської республіки» письменника Мотлі, то вчимося поважати цей хоробрий народ, який так багато виніс, перетерпів, і ризикував.

Містер Мотлі, з хвилюванням оповідаючи про велику повінь, розповідає нам про те, як тривалий і жорстокий шторм змітав води Атлантики в Північне море, відкидаючи їх на береги голландських провінцій; як дамби, під їх потужним натиском розривалися з усіх боків; як навіть фальшборт[8]8
  Огородження з дубових паль.


[Закрыть], скутий залізом, поставлений міцно на якорі, і укріплений гравієм і гранітом, немов тонка нитка, розірвався на шматки; як рибальські човни і великі кораблі, що прямують в країну, плуталися серед дерев або пробивали дахи та стіни будинків, і, як, нарешті, вся Фрісландія в одну хвилини перетворися на розгніване море. «Величезна кількість чоловіків, жінок і дітей, а також коней, волів, овець та інших домашніх тварин, скрізь боролися з хвилями. Вони жадібно хапалися за кожне судно і будь-який предмет, який міг слугувати човном. Кожен будинок був наповнений водою; навіть мерці покинули свої кладовища. Живе немовля у колисці плило пліч-о-пліч з давно похованим в труні тілом. Здавалося, ніби незабаром відродиться древній потоп. Скрізь: на вершинах дерев, на вежах церков, люди збиралися в групи, благаючи Бога про милість і закликаючи друзів на допомогу. Коли шторм нарешті вщух, у всіх напрямках поїхали човни, рятуючи тих, хто щосили борсався у воді, знімаючи втікачів з дахів і верхів’я дерев, і підбираючи вже потонувші тіла». Всього лише за кілька годин загинуло сто тисяч чоловік! Тисячі й тисячі німих створінь лежали замертво на воді, а збиток, нанесений майну, неможливо було підрахувати.

Великодушний іспанська губернатор Роблес був одним з перших, хто героїчно рятував життя людей і прийняв всілякі заходи, щоб зменшити жахи катастрофи. Через іспанське або португальське походження голландці його раніше ненавиділи, але потім він підкорив їхні серця своєю добротою і діями під час лиха, і вони змінили ненависть на подяку. Незабаром він впровадив вдосконалений метод побудови дамб і видав закон, який змушував землевласників підтримувати їх огородження. З того часу сильних повеней було менше, але все ж таки менш ніж триста років потому, шість страшних потопів знову залили країну.

З приходом весни, особливо під час відлиги, часто бувають небезпечні паводки, бо річки, накриті крижаними брилами, розливаються, не встигнувши випустити свої швидкотанучі води в океан. Якщо згадати ще розбурхане море, яке притискає дамби, стає зрозумілим, чому Голландія так часто перебуває у стані бойової готовності. Тоді роблять все можливе, щоб запобігти аварії. Інженери і робітники знаходяться на своїх місцях, і хоч їм і загрожує небезпека, безперервно ведуть пильне спостереження. Коли лунає сигнал тривоги, всі жителі поспішають на допомогу, пристрасно бажаючи об'єднатися проти спільного ворога. Солома, як правило, безпорадна у воді, але в Голландії вона стає головною опорою в боротьбі з бурхливими потоками. Величезні солом'яні покриття притискають дамби, укріплені глиною і важким каменем, і тоді океанські хвилі безуспішно розбиваються об них.

Рафф Брінкер, батько Ганса і Гретель, багато років працював на дамбах. Саме під час наближення великого припливу, коли в розпалі страшного шторму, в темряві, під дощем і снігом, люди зміцнювали нестійку дамбу у шлюзу Веєрмейк, він упав з помосту і втратив свідомість. З того часу Брінкер ніколи більше не працював; хоча він і жив, але позбувся і розуму, і пам'яті.

Гретель пам'ятала його лише таким, яким він став: дивним і тихим, з безглуздим поглядом, що проводжав її скрізь, куди б вона не повернулася; але Гансу батько запам'ятався зовсім іншим: міцним і веселим, який ніколи не втомлювався носити його на плечах і чия безтурботна пісня звучала десь зовсім поруч кожен раз, коли він не міг заснути.