Текст книги "Завжди поруч"

Строфа (4)

Вранці Флоріан прокинувся під звуки гри на роялі. Це вправлявся молодший брат Йосип. Він з дитинства мав схильність до музики і демонстрував гарні результати. Мелодія линула, наче хвиля, і коли він закінчив, пролунали гучні оплески батьків.

Юнак поглянув на годинник. Він не чув будильник, з вечора заведений на дев'яту ранку, тому прокинувся на годину пізніше. Але Флоріан поки все встигав. Перш за все він став під прохолодний душ. Вода освіжила його і допомогла отямитися після нічного жахіття, яке, втім, почалося ще вчора вдень. Шовкові обійми змили дурні думки й передчуття разом з неприємним осадом, що залишився після зустрічі з Жоржиною. Потім він одягнувся й заходився складати речі.

Не так уявляв собі хлопець той день, коли залишить на півроку рідну оселю…

Батьки з молодшим сином снідали у вітальні. Флоріан і Йосип були рідними братами, але, тим не менш, зовсім не схожими. Темноволосий, сіроокий Флоріан мав тонкі риси обличчя, а коли посміхався, його щоки прикрашали зворушливі ямочки. Йосип же був його цілковитою протилежністю: непокірне світле волосся контрастувало зі смаглявою шкірою і лукавими чорними очима. Відрізнялися брати й за характером.

Вінсент, уже в костюмі, переглядав вранішню газету. Підбираючи одяг, він незмінно дотримувався класичних смаків. На обличчі Ізабелли бриніла безтурботна посмішка, і Флоріан подумав: нехай краще мама посміхається, аніж дивитиметься на нього якось по-іншому. Можливо, з жалем, похмуро звівши брови.

Вони не запитували, як син провів останній день перед від'їздом – цілком впевнені, що й самі це знають. Не бажали допитуватися й тим самим бентежити його. А у Флоріана не вистачило ні духу, ні часу розповісти, що ж насправді трапилося.

Юнак вважав, що вчора правильно вчинив, коли пішов з кав'ярні. Мабуть, так треба зробити й зараз. Інакше ще трохи, і цікавість візьме гору; батьки вирішать дещо його розпитати, а за цим – наче снігова лавина, наваляться десятки інших, неприємних питань. І вони не відпустять його, доки не почують відповіді, які хлопець ще не готовий був дати. Навіть самому собі.

Флоріан переступив поріг вітальні, збираючись присісти на доріжку й швиденько з усіма попрощатися. Йосип, на відміну від матері, вважав квапливі збори старшого брата не такими вже й кумедними. Він стежив за ним неспокійним поглядом та мляво колупався в тарілці з вівсянкою. Вінсент зазирнув синові в очі.

– Флоріане, ти сьогодні щось мовчазний. Все гаразд?

– Дякую, я в нормі.

– Посидь з нами на доріжку, – запропонувала мати.

– Добре, але маю скоро їхати.

– Скоро – не зараз.

Юнак звично обвів поглядом приміщення. Меблі у квартирі значно більше пасували б до антикварної крамниці, ніж до сімейного вогнища. Старовинні шафи, комоди, скрині й стільці зі схованками…

На низенькому круглому столику мати розставила в якомусь їй одній відомому порядку порцелянові фігурки домашніх тварин та дітей. Приперта до стіни височіла скляна етажерка заввишки з жирафу, у надрах якої виблискували чайний сервіз та декоративні яйця в золотих підставках. Кашмірський килим з візерунком хешті вражав погляд насиченістю фарб і блищанням ниток.

Хлопець вкотре подумав: навіщо вони все життя проводять у цій обителі застиглої краси? Їхня оселя більше нагадувала музей, аніж місце, де просто комфортно жити. Його сім'я мала й іншу житлову нерухомість, але мешкали вони переважно тут. Ця квартира з дитинства асоціювалася у Флоріана з суворою музейною табличкою «Руками не торкатися!».

Однак за довгі роки він звик до цього чудернацького інтер’єру. Усе стало рідним. І йому було приємно просто проводити тут час. Він ще не поїхав, а ностальгія, схоже, вже пустила перші паростки…

Раптом покоївка запросила до вітальні якусь незнайому жінку, одягнену в широку довгу спідницю і піджак. Висвітлене волосся зібране в пучок, очі приховані за товстими скельцями рогових окулярів… Вона оглянула все навколо хазяйським поглядом, навіть не привітавшись. І відразу звернулася до Флоріана:

– Це вас мені треба буде навчати?

Юнак здивовано поглянув на незнайомку, потім подивився на батьків. Про що мова?

– Це викладач музики, – перепрошуючи, пояснив Вінсент. – Вона вчитиме Йосипа грі на роялі.

Флоріан перевів погляд на кабінетний рояль, від звуків якого він прокинувся вранці. Чорний, відполірований, давній, як і все в цьому будинку, крім, власне, його мешканців. На ньому блищав золотом канделябр зі свічками.

– Ну що ж, я радий за тебе! Нехай щастить у навчанні, Йосипе, – сказав хлопець і підморгнув молодшому братові.

– То ти вже маєш їхати? – запитала Ізабелла.

– Я одягнуся за кілька хвилин. Довезу тебе, – запропонував батько.

– Ні, не варто! – відповів хлопець. – Поснідай спокійно, а я вже піду, доки не спізнився.

– Але ти не спізнюєшся. І я не помітила, щоб ти зранку щось їв, – дорікнула йому мати. – Зараз принесу сніданок.

– Я самостійно вивчив одну мелодію. Будь ласка, послухай! – попросив собі і Йосип.

– Гаразд, тільки недовго, – погодився Флоріан.

– Знайди собі місце й сідай, – звеліла вчителька музики.

Вона вимовила це так, наче знаходилася у себе в класі, оточена нетямущими учнями. Схоже, ця жінка занадто часто ставилася зверхньо до оточуючих. Інша манера розмови вже давно стала для неї незвичною.

Флоріан сів поруч з батьком, і ніжки софи під оксамитовим простирадлом, що демонструвало пасторальні сценки, ледь чутно заскрипіли.

Йосип розташувався на круглому стільці перед роялем і став грати Вагнера. Учителька відразу почала задавати йому темп змахами руки. Зненацька рука педагога здригнулася, і Йосип відразу збився. Мелодія перетворилася на какофонію.

– Пальці мають рухатися, наче хвилі, Йосипе! Грай більш плавно! – скомандувала вчителька.

Хлопчик спробував підлаштуватися під нові вказівки, але це остаточно зіпсувало гармонію музики.

– Не можу, – нарешті жалісливо промовив він, припинив грати і зіщулився на стільчику.

– Це чітка, бравурна мелодія, а так у нього пальці заплітаються, – прокоментував Вінсент.

– Не сперечайтеся зі мною! – обурилася вчителька. – Якщо я кажу «плавно», то учень має лише запитувати, наскільки плавно.

Йосип нишком подивився на маму, намагаючись зрозуміти, що йому робити, але жінка лише покачала головою. І зазначила:

– Знаєте, без вас у нього краще виходило…

– Цього не може бути! – ображено вигукнула вчителька.

Вінсент ствердним кивком підтримав дружину.

– Мені здається, вам не слід нам заважати. Це мій урок – і я проведу його, як запланувала, – процідила жінка.

– Вибачите, – вимовив Вінсент, – але на сьогодні досить. Ми подумаємо щодо вашої кандидатури…

* * *

Флоріан попрощався з батьками і братом. Сказав, що буде сумувати за ними, зателефонує їм уже з великого міста в чужій країні, і вийшов з дому…

За ніч встигли розквітнути кущі троянд. Ніжні квіти огорнули все навколо запаморочливим ароматом. Пелюстки виблискували крапельками роси, над ними кружляли різнобарвні метелики. У блакитному небі яскраво сяяло сонце, проте на вулиці відчувалася вранішня прохолода. Після вчорашнього дощу земля ще не встигла прогрітися.

Флоріан, посміхаючись, витяг з кишені ключі від автомобіля, припаркованого неподалік, вимкнув сигналізацію, поклав валізу з речами до багажника і сів за кермо. Білий ведмідь Вірджил влаштувався на пасажирському сидінні. Мотор слухняно заревів, і юнак нарешті вирушив.

Шістнадцять кілометрів, що відділяли його від центру міста, хлопець подолав за сім хвилин. Вранці у неділю дорога була порожня, це давало змогу їхати швидко. Він промчав біля іподрому і наближався до великого пагорба, увінчаного хрестом заввишки метрів у двадцять.

Зменшити швидкість довелося, вже під’їжджаючи до нього, – там неспішно рухалася довга колона вантажівок. Незважаючи на те, що на вулиці стояло літо, ця ділянка здавалася по-осінньому холодною, наче за вікном був листопад. Флоріан навіть затремтів. Звідкись виринула думка, що це хрест Дуфінгальда Бремора, що, звісно, цілковита нісенітниця, адже Дуфінгальд Бремор був серійним маніяком-убивцею. Втім, Флоріан ніколи не дивувався своїм асоціаціям, часом досить химерним.

Дороги були порожні, але термінал авіакомпанії виявився вщент забитий натовпом. Флоріан тримав у руці квиток другого класу, а це свідчило, що серед перших пасажирів йому до літака не потрапити.

Черга мало-помалу просувалася. Фоном до гамору натовпу – розмов, тупання ніг, шурхотіння газет – грала ненав’язлива мелодія, що мала заспокоювати пасажирів і відволікати від метушні й суєти. І, можливо, кишенькових злодіїв. Вона не припинялася навіть під час голосних оголошень, що час від часу лунали у залі реєстрації.

Флоріан уже здав багаж і очікував на свою чергу перед стійкою реєстрації. Зненацька він відчув позаду якийсь рух – і, озирнувшись, побачив групу поліцейських. Одягнені в бронежилети і з автоматами в руках, вони швидко наближалися, розштовхуючи чергу.

Хлопець роздивився навкруги – і побачив ще одну групу автоматників. Опущені візирі шоломів свідчили про серйозність ситуації. Офіцер, що замикав колону, різко жестикулював, гучно викрикуючи команди в рацію. Юнакові відразу здалося, що той вказав автоматникам саме на нього.

– У терміналі D проводиться посадка на рейс K26-48, – пролунав жіночий голос з гучномовців, такий спокійний і незворушний, наче жодної особливої ситуації не виникло і крім пасажирів, в аеропорту немає тридцяти поліцейських, озброєних до зубів. Тим не менш, люди почали панікувати.

Раптом один хлопець, з самого початку черги, зірвався з місця і спробував прорватися до службового коридору за скляними дверима. Кілька людей позадкували, жінка з дитиною скрикнула від несподіванки. Літній чоловік за нею, збитий з ніг, упав, застогнавши від болю. Поліцейські в бронежилетах відразу кинулися за хлопцем і оточили втікача, накинувши на нього сітку, наче на рибу. А над усім цим продовжувала линути ненав'язлива мелодія.

Хлопця, що став значно спокійнішим після удару електрошокером, дістали з сітки, заламали руки, надягли наручники і похапцем поволокли до кімнати охорони.

Звісно, у зв'язку з інцидентом, що трапився, відбулися зміни в розкладі відльотів.

– Увага! – почувся звідусіль командний голос – цього разу говорив чоловік. – Увага! Через ускладнення з системою безпеки рейс K26-48 відкладається на одну годину. Повторюю: через ускладнення з системою безпеки рейс K26-48 відкладається на одну годину.

До пасажирів, у числі яких був і Флоріан, підійшла жінка середнього віку – представник авіакомпанії. Вона чемно вибачилася і пояснила: щойно спецслужби упіймали небезпечного злочинця.

– Просимо вибачення, – сказала вона. – Щоб компенсувати завдані незручності, власникові кожного квитка авіакомпанія поверне двадцять відсотків від його вартості. Час до відльоту ви можете провести в залі очікування або відвідати одну з кав’ярень.

Флоріан, зітхнувши, проштовхався до конвеєра з особистими речами пасажирів, забрав свою валізу і попрямував до виходу з термінала. Він не був шокований або навіть надто здивований – фільми про палаючі літаки та терористів у громадських місцях певною мірою підготували його. Але йому хотілося подихати свіжим повітрям і обміркувати, що саме відбулося в аеропорту. Адже це був не кадр з кіно, а реальне життя.

Електронне табло над входом показувало 11:35. Юнак міг би зараз сидіти в літаку, пити сік і спокійно чекати на відліт – якби не служба безпеки й підозрілий хлопець, який опинився у числі пасажирів. Хто знає, утікав він від когось і просто хотів дістатися пункту призначення? Або прагнув щось утнути – наприклад, пронести кілограм вибухівки на борт літака? Якщо б щось сталося, могли постраждати люди.

Хоча людям, схоже, було байдуже. Як тільки втікача завели за двері з табличкою «Security» і до пасажирів підійшла співробітниця авіакомпанії з обіцянкою повернути частину вартості квитків, вони припинили хвилюватися. Життя миттєво повернулося у звичне русло байдужності.

Флоріан озирнувся. Ліворуч від нього розташовувалася автостоянка, де він залишив автомобіль. Праворуч – супермаркет. Прямо – невеличкий сквер, посеред якого височів скромний фонтан. Туди він і попрямував.

Як тільки юнак присів біля фонтану, він помітив, що до нього наближається літній кульгавий чоловік. Він раптом згадав, що кілька разів уже бачив цього незнайомця. Начебто біля лотків з сувенірною продукцією? Але, як це часто трапляється у великих містах, де звична справа – відчуженість, а часом і параноя, не заводив з ним розмов. Цього разу він посміхнувся й сказав:

– Вітаю! Гарний день видався.

Аж тут Флоріану згадалася сітка, накинута на того хлопця, розряд електрошокера, схвильовані вигуки пасажирів, і посмішка сама собою зникла з його обличчя.

– Доброго дня, – відповів незнайомець. – Можна мені присісти?

– Звісно! – сказав Флоріан і посунувся, хоч на лавці ще залишалося багато місця.

– Моє ім’я Федір, я продаю дерев'яні ляльки. Я начебто тебе вже зустрічав, – Федір теж посміхнувся, продемонструвавши жовті зуби. – Ти летиш кудись, чи не так? – Він подивився на валізу.

– Так, напевно, – відповів хлопець. – А ви що тут робите?

– Я мешкаю неподалік і часто приходжу сюди – посидіти, подивитися, як злітають і сідають літаки.

Флоріан пригадав один мультик, головний персонаж якого мав таке ж ім'я, як і його співрозмовник, але був значно молодшим і називався не просто Федір, а дядько Федір. Що ж такого трапилося в минулому цього хлопчиська, що за Федором міцно закріпилося визначення «дядько»?

Федір відхекався, засунув руку до кишені й витяг звідти маленьке дерев'яне опудало з солом'яним волоссям.

– Знаєш, юначе, з грішми в мене зараз негусто. Торгівля на ринках іде сяк-так. Пенсія маленька – дає змогу виживати, але не жити. У молоді роки я служив у десантних військах і повернувся додому, залишивши на війні частину ноги й усю надію, – чоловік задер колошу, продемонструвавши шматок дерев'яної лівої ноги.

Юнак подивився на ногу, на ту частину, де закінчувалася шкіра й починалося дерево.

– Мені потрібні гроші на ліки й усіляке таке, тож, може, купиш у мене цю ляльку? – запитав Федір, якимось чином уникнувши питальної інтонації – це пролунало радше як виклик. – На сувенір батькам або дівчині, еге ж?

– Купити? – Флоріан розгублено посміхнувся. – За скільки?

– Та скільки не шкода!

– Давайте я вам дам двадцятку, і ви залишите цю ляльку собі, – запропонував він, витягнувши з кишені банкноту. – Моїм батькам ця річ не потрібна, а дівчини я більше не маю.

Не подякувавши, Федір швидко сховав купюру разом з лялькою назад до кишені й з розумінням закивав. Флоріан насупився. Згадка про дівчину нарешті повернула його в минуле, якого він так старанно уникав, тому на душі раптом стало невимовно гірко й сумно.

Досі він якось не замислювався, що більшість його планів на майбутнє вже не здійсниться. Звичні речі втратили колишній сенс. Тепер він самотній і належить лише собі. Можна робити все що заманеться. Або й зовсім нічого не робити.

Щоб забути життя, досить миті, але іноді навіть усього життя замало, щоб стерти з пам'яті єдиний момент. Він прекрасно розумів, що минуле краще не ворушити. Потрібно залишити вчорашній день і жити далі. Просто не повертатися назад.

– Ти замислився про минуле? – поцікавився Федір, розминаючи затерплу ногу.

– Так, схоже на те…

– Я багато разів бачив такий погляд, – продовжував Федір. – Люди хочуть не просто згадати якісь моменти, а ще й виставити їх напоказ, забуваючи при цьому, що за це доведеться заплатити. Можливо, навіть розплатитися, причому не один раз…

Флоріан зосередився на навколишніх звуках і не дуже-то сприймав, що йому каже чоловік. Він чув гуркотіння товарного поїзда десь вдалині, гул пасажирського літака, що збирався сідати, цвірінькання горобця на кущі, який, здійнявшись, полетів, як тільки хлопець глянув на нього.

– Честь – це все, що має людина, – вимовив Федір, підкреслюючи свої слова довгими паузами.

Його очі заблищали. Він був з тих, хто може говорити годинами. Такі люди, напевно, і незчуються, як заговорять навіть священика на сповіді.

– Честь завжди має бути вищою за усе, – вів далі чоловік. – Поглянь навколо себе: світ змінюється і з кожним роком стає усе огиднішим місцем. Колись я був молодий і гарний, а тепер усього лише кульгавий старий, у якого в роті не залишилося й десятка зубів. Усе життя людина прагне до вершин, а потім виявляється, що охопити земну кулю неможливо. У результаті кожен залишається лише з тим, що мав спочатку. З самим собою. І не завжди цілим, – він доторкнувся до своєї дерев'яної ноги й сумно посміхнувся.

Флоріан ствердно похитав головою і подивився на будівлю аеропорту. Електронний годинник показував 12:15 – за півгодини виліт. Йому захотілося сказати співрозмовникові, що за інших обставин він би купив для себе дерев'яну ляльку з солом'яним волоссям, але вже має одну іграшку, і іншої йому не треба. Як раптом хлопець побачив, що ліва кишеня джинсів порожня – його Вірджил кудись зник.

«Його немає! Де він може бути?! Останнього разу я бачив його в автомобілі…»

– Точно, я забув його на пасажирському сидінні! – вигукнув юнак.

Федір злякано подивився на Флоріана й про всяк випадок відсунувся.

– Що трапилося? – насторожено запитав він.

– Усе гаразд! – підхопившись, відповів хлопець. – Вибачте, маю бігти!

* * *

Флоріан біг. Затис під пахвою свою величезну валізу, яку значно зручніше було б везти на коліщатах асфальтом, і біг. Промайнули ворота і сторожовий пост автостоянки аеропорту, рядки автомобілів. І, нарешті, він дістався критого ангара, де залишив своє авто.

Хлопець кинув валізу з речами на землю, відімкнув сигналізацію й з ходу стрибнув до прохолодного салону автомобіля. На пасажирському сидінні чекав на нього білий ведмідь Вірджил. Іграшка, яку він скрізь з собою носив, виглядала як звичайно. Але якщо придивитися, було помітно, що в чорних очах зачаїлися образа й страх, що його покинули напризволяще.

– Не хвилюйся, Вірджиле, усе гаразд! – вимовив Флоріан, і очі хлопця сповнилися сліз. – Я тут, я не забув про тебе, мій друже…

Зітхнувши, він взяв іграшку в руку й накрив її зверху іншою долонею, а потім, попестивши, пригорнув до себе. Ніхто в цьому світі – ані батьки, ані друзі, ані Жоржина – не розуміли його так, як Вірджил. Лише він міг мовчки, не перебиваючи, вислухати будь-яку сповідь Флоріана. Тільки у нього завжди знаходився час і терпіння залишатися поруч у скрутні хвилини. За два роки їхньої дружби цей білий ведмідь став для нього найближчою істотою.

Того дня, коли Флоріан знайшов Вірджила, на вулиці теж стояло літо. До них у гості навідалася тітка, що приїхала з сусіднього міста. Юнак не дуже-то полюбляв візити ввічливості, тому вирішив прогулятися, залишивши всю «радість» вимушеного спілкування молодшому брату Йосипу.

Флоріану завжди важко давалися діалоги з гостями. Він згадував, що для нього було вкрай обтяжливо шукати тему для спілкування з тіткою…

– Як твої справи, Флоріане? – завжди питала вона.

– Дуже добре. А ви як ся маєте?

– Прекрасно! Чим зазвичай займаєшся, племіннику?

– Особливо нічим, – була його відповідь.

– Що, зовсім нічого не робиш?

– Насправді маю багато справ…

– Напевно, в тебе є друзі?

– Звісно, є.

– Чим ви в компанії займаєтеся? – не вгавала жінка.

– Ну, по-різному. Хто чим… – мляво відповідав він.

Ось Флоріан і втік з дому й цілісінький день вештався вулицями, розглядаючи перехожих. А надвечір небо затягнули сірі хмари, раз у раз накрапав дощ. Він поглянув нагору у пошуках сонця, але його навряд чи можна було розгледіти крізь завісу свинцевих хмар.

Світло розчинялося, починало сутеніти, треба було вертатися додому. Пришвидшивши крок, він раптом зупинився. Минаючи урну для сміття, юнак краєчком ока помітив щось біло-сіре. На ґратах, куди зазвичай кидають сигаретні недопалки, самотіла дитяча іграшка.

Це був білий ведмідь, заввишки з половину олівця. Він рівно стояв на задніх лапках, припорошених цигарковим попелом. Передні були слухняно складені на грудях, а мордочка задерта нагору. Він немов виглядав серед перехожих ту людину, яка помітить його і забере з собою.

Хлопець тоді подумав: «Невже ця іграшка заслужила на таку сумну долю – бути викинутою і валятися тут, на смітнику?»

Флоріан взяв ведмедя до рук, погладив його і сховав у долонях. Той був холодним і мокрим від дощу. Його потрібно було зігріти. І відмити від бруду.

Хлопець вирішив забрати іграшку з собою. Він приніс ведмежа додому, вимив з милом у теплій воді, обтер пухнастим рушником і раптом помітив, що в того на шиї красується маленька фабрична табличка, на якій написане його ім'я – «Вірджил».

– Добре, так я тебе й кликатиму – Вірджилом! – посміхнувся юнак. – А я Флоріан.

Потім він поклав іграшку до себе в ліжко, дбайливо накрив, а сам сидів на стільці поруч і плакав. Він раптом усвідомив, що неймовірно самотній, незважаючи навіть на те, що має дівчину, знайомих і приятелів, не кажучи вже про батьків і молодшого брата.

Жоржина виявилася егоїсткою й споживачкою, їй хотілося самих лише розваг. Їхнє кохання зів'яло, і в глибині душі він навіть тоді це усвідомлював. Знайомі та приятелі завжди потребували його допомоги… а також бажали йому невдач, які забавляли їх і, більше того, радували. А батькам і брату потрібна була гарна картинка. Вони хотіли, щоб він був візитною карткою їхньої сім'ї – зробленою на дорогому папері, з гарним шрифтом і ексклюзивним тисненням. Флоріан вчиться на юридичному факультеті. Флоріан відкриває кав'ярні. Він багато чого досяг. Ось, подивіться, який він у нас молодець.

– Я розумію тебе… – звернувся він до сонного Вірджила. – Мені відомо, яка на смак самотність в натовпі.

З відкритого вікна дмухнув вітерець, ковдра заворушилася, і могло здатися, що іграшковий ведмідь поправив її на собі, щоб затишніше влаштуватися. А якщо придивитися до нього, то можна було подумати, що він посміхається. Можливо, так і було. Можливо, Вірджил був вдячний Флоріану за те, що той забрав його з собою.

Юнак дбайливо підіткнув йому ковдру і ще довго дивився на свого нового друга… єдиного справжнього друга.

* * *

Флоріан, опам'ятавшись від спогадів, поглянув на Вірджила й посміхнувся. Він був щасливий, що знову разом з другом, що не забув його, залишивши одного на цій клятій стоянці в салоні самотнього автомобіля, а вчасно згадав про нього і повернувся.

Юнак виліз з автомобіля і закинув валізу до багажника. Він передумав летіти до великого міста в чужій країні, і це рішення було наскільки раптовим, настільки й остаточним. Але спочатку йому залишалася ще одна справа. Він витяг з нагрудної кишені сорочки закордонний паспорт. Усередині був квиток на літак. Паспорт Флоріан поклав назад, а от квиток урочисто розірвав на дві частини, потім на чотири й на вісім, після чого змахнув клаптики паперу в бардачок.

«Я взагалі нікуди не хотів вирушати!» – раптом подумав він.

За хвилину хлопець залишив територію аеропорту, заплативши за стоянку. Він поїхав на автозаправну станцію, залив повний бак бензину. Після чого вирушив світ за очі. По вітру, назустріч сонцю.

Кілька годин він кружляв по автострадах, розмірковуючи про своє життя – про минуле, про майбутнє, – і навіть не помітив, як сонце майже торкнулося обрію.

Довго страждати через втрачені стосунки Флоріан не збирався. Своїм вчинком Жоржина перекреслила всі їхні спільні плани на подальше життя. Підсвідомо він розумів, що після таких «перекреслювань» нічого путнього у пари більше не вийде. І не варто жити минулим, сподіваючись, що колись воно ще повернеться.

Сварки закінчуються, і все можна виправити. На відміну від розлучення… за ним порожнеча. А якщо ні, то треба мати необмежений запас терпіння. А ще – часу, фізичних і моральних сил, щоб налагодити стосунки, при цьому змиритися з думкою, що однієї миті все пішло шкереберть, і відносини довелося заново вибудовувати, наче щось неприродне, штучне. Набагато краще вирвати випадково забруднену чорнилом сторінку і почати писати життя з чистого аркуша.

«У цьому світі все не так, як годиться, – подумав він. – Не лише у стосунках між людьми, але й в інших аспектах життя».

І це чиста правда. У Чорнобилі колесо огляду збирає іржу замість радісних відвідувачів. На Марс запускають нові супутники, щоб сфотографувати камінчик і взяти пісок на аналіз, у той час як на Землі не всім вистачає прісної води. Люди бідні й злиденні цілими поколіннями, вони вже не знають іншого життя. Вони взагалі не знають життя, лише зрідка бачать його подобу в телевізорі. І це лише вершина айсберга!

Це замкнене коло, з якого тяжко вирватися і яке вкрай важко розірвати. Важко, але можливо.

– Вірджиле, – звернувся Флоріан до іграшки. – Ти не звертав уваги, що відбувається?

Білий ведмідь покірно сидів на пасажирському сидінні. І, як зазвичай, мовчав.

– Звісно, ти помічав, – відповів за нього хлопець. – Жорстокість. Ти знаєш, що це. Чому твій господар тебе викинув? Він не міг просто віддати тебе до сирітського притулку, де б ти мешкав з іншими іграшками й був оточений увагою дітей? Але я радий, що все склалося саме так. Що ми зустрілися.

Вірджил не мав чого сказати й на це. Якби тільки він міг говорити…

Флоріана сповнювали різні почуття, але більш за все – обурення.

«Треба написати книгу! І назвати її “У чому справа”, – подумав він. – Може, це когось надихне скласти інструкцію “Що робити” до власного життя».

Юнак втиснув педаль газу в підлогу, двигун заревів. Тепер настала його черга мовчати.

У небі з'явилося кілька перших тьмяних зірок, але на вулиці усе ще стояли сутінки. Флоріан повернув на сільську дорогу й за кілька хвилин зупинив автомобіль на узбіччі. Пухнасті хмари на небі розрізав гострий серп місяця. Удалині виблискувало озеро, від якого віяло вечірньою прохолодою. Над гострими стеблами трави роїлися світлячки.

Юнак стояв біля узбіччя дороги, вдивляючись в обрій, що темнів з кожною хвилиною. Він відчував, що абсолютно сам у цьому світі, що в нього нікого немає, і що він сам нікому не належить. Лише в лівій кишені джинсів затишно влаштувався його найкращий друг, іграшковий ведмідь Вірджил.

Раптом дорогою промчалася вантажівка, гудучи наче божевільна, і розірвала неспішний плин його думок. Хлопець помітив, що у цій місцині він не сам. На березі водойми був ще хтось. Флоріан рушив до озера. Незабаром він зміг розгледіти, що це хлопчик-підліток – нерухомо застиг, уп'явшись поглядом у воду.

Юнак наблизився до нього майже впритул, залишившись непоміченим. Було чутно, як той щось тихенько бурмоче собі під ніс, занурений у власні думи.

Дивлячись на хлопчика, якому на вигляд було не більше п'ятнадцяти, Флоріан розмірковував, чи не спитати його, що він тут робить у таку пізню годину й подалі від людей. Але юнак не хотів застати його зненацька. Хто ж бажає, щоб його тривожили й розпитували? Особливо, коли ти наодинці з собою. Іноді людина сама про все розповідає, а трапляється, воліє промовчати.

– Привіт, – нарешті сказав Флоріан.

– Привіт, – луною відгукнувся підліток.

Схоже, він все ж помітив, що до нього хтось підійшов, але не надав цьому значення.

– Що ти тут робиш?

Але підліток не відповів, лише відмахнувся – мовчи.

– Ну, добре, – сказав Флоріан і знизав плечима.

…Удома в хлопця було не все гаразд. Від постійних скандалів і загального напруження всі – і він з сестрою, і батьки – до смерті втомилися.

– Байдуже, що ти моя мати! – у запалі кричав підліток. – Чому я маю тебе слухати?! Ти своєму життю не змогла дати ладу, а намагаєшся чомусь вчити мене!