Текст книги "Завжди поруч"

Строфа (5)

Нарешті остаточно стемніло. Флоріан влаштувався на березі озера й роздивлявся тонку тріщинку, що вилася на камені. Накрапав дощ – такий дрібний, що його було важко відрізнити від туману. Небо розітнуло блискавками, але грому поки не чулося. Схоже, це був знак, що час вертатися.

Майже опівночі Флоріан дістався центру міста. Він не поїхав додому – туди, де мешкав з батьками й молодшим братом. Не бажав віч-на-віч пояснювати їм, чому повернувся, чому не поїхав. Не той настрій, щоб відповідати на тисячу запитань…

Він вирушив до своєї квартири – невеликих апартаментів на 34-му поверсі, передостанньому у висотному будинку, який також знаходився у центральній частині міста. Хлопець полюбляв приходити сюди, коли хотів побути наодинці. Заварити чай, посидіти на затишній терасі й обміркувати свої справи. Однак з того дня, як він придбав цю оселю, ночував тут лише кілька разів.

«Завжди хотілося пожити самому», – раптом промайнула думка.

І зважаючи на обставини, йому, мабуть, саме випала така можливість.

Справи в кав'ярнях ішли добре. Навіть прекрасно. Півроку тому почався справжній бум з продажами франшиз на відкриття нових закладів. Прибуток виявився в рази більшим, ніж він очікував спочатку. Це дало йому змогу перш за все відмовитися від кишенькових грошей, запропонованих батьками, а потім і самому встати на ноги. Придбати собі автомобіль. І цю квартиру.

Вид з вікна на висоті 120 метрів захоплював і водночас жахав. Вище за цю будівлю в місті не було нічого. Шкода тільки, що побачити зараз щось цікаве у вікнах не випадало можливості. Надворі стояла ніч, мрячив дощ, і можна було роздивитися лише розмиті вогники, які плавали десь далеко внизу. Картина чимось нагадувала феєрверки, тільки навпаки, тому що дивитися треба було не в небо, а на землю.

Флоріан поклав іграшкового ведмедя в маленький плетений кошик на тумбочці. І запитав:

– І що було б, якби я полетів?

Вірджил не відповів на запитання. Напевно, він уже заснув і бачив десятий сон.

– Добре, що ми тут, удома…

Настільний годинник показував 00:45, що, у свою чергу, означало: настав понеділок, 10 червня. Той день, коли він мав розпочати роботу у юридичній компанії.

Юнак налив собі чаю, зробив кілька бутербродів. Але перед цим вирішив закінчити декілька важливих справ. Треба попередити відділ кадрів, що він не з’явиться на роботі. І зв'язатися з батьками. Вони, напевно, хвилюються. Флоріан обіцяв зателефонувати їм ще вдень.

Його місто і велике місто в іншій країні, де на нього чекала нова робота, відділяє два часових пояси (або три?). Виходить, там зараз близько 11-ї вечора (або близько 10-ї). Але Флоріан вирішив, що для важливих дзвінків це ще прийнятно, і набрав номер свого координатора, який спочатку мав стати його куратором у компанії.

– Алло, – м'яко вимовив чоловічий голос, записаний на автовідповідач. – На жаль, я зараз не можу прийняти ваш дзвінок. Будь ласка, залиште голосове повідомлення після сигналу.

У слухавці пролунав ледве чутний гудок. Хлопець вдихнув на повні груди, повільно видихнув і почав:

– Доброго вечора…

Вибачившись ще раз наостанок, він відключився, і з душі в нього немов камінь упав. Флоріан був задоволений, що йому не довелося говорити з цим чоловіком наживо, що він потрапив на диво техніки – автовідповідач. Але це була лише половина справи. Тепер треба подзвонити батькам. Він набрав номер мами. І не сумнівався, що вона візьме слухавку.

Після шостого гудка на лінії щось заскрипіло, хлопець уже майже вирішив, що мама спить, і сьогодні йому нічого не доведеться пояснювати, як раптом:

– Алло? – пролунав сонний голос Ізабелли. – Флоріане? Це ти?

– Так, мамо, – відповів він.

– Чому ти не зателефонував раніше? Ми чекали. Що ти робив?

– Мамо, я у себе в квартирі. Справа в тому, що я не полетів…

– Як це, «не полетів»? – вигукнула жінка, відразу прокинувшись. – Рейс скасували? Не хвилюйся, тато замовить тобі чартерний рейс.

Він почув, як мама кричить: «Вінсенте! Вінсенте! Ну ж бо, прокидайся…»

– Зараз-зараз, – сказала вона в трубку. – Зараз тато про все подбає, синку.

– Послухай мене, – чітко вимовив він. – Я нікуди не збираюся летіти, я передумав.

– Як це «передумав»?

– Ми розійшлися з Жоржиною.

– То й що тепер?

«І дійсно, що?» – задумався він.

Мати, схоже, виявилася не дуже-то засмучена і сприйняла цю новину як належне.

– Розумієш, пара має дивитися в одну сторону. А без цього починаються розбіжності, які з часом можуть призвести до серйозних наслідків.

– Так, звісно, я розумію, – відповіла Ізабелла. – Але коли ти зможеш стати до роботи?

– Я залишаюся тут, – він замислився на кілька секунд. – Я писатиму книгу.

– Але це зовсім не привід втрачати престижну роботу! До того ж тато буде засмучений. Мені-то байдуже, а от батько… – вимовила мати, і він відчув, як вона осудливо похитала головою.

– Йому доведеться з цим змиритися. На добраніч.

Флоріан відключився. Він ще якийсь час дивився на телефон і чекав, що батьки передзвонять, почнуть розпитувати й повчати, а потім зчинять голосний скандал. Але час спливав, ніхто не телефонував, і він вирішив, що час спати.

* * *

Коли юнак приліг на ліжко, йому раптом згадалися ранні шкільні роки. Наївний дитячий вік, перший клас. Але він ще тоді став помічати, що в цьому світі все зовсім не ідеально…

Почався жовтень. Діти провчилися вже місяць. Усім подобалося ходити на уроки. Але одного разу їхня вчителька занедужала, і замість неї на заміну поставили іншу. Жінка ввійшла до кабінету, кивком з усіма привіталася, написала на класній дошці друкованими літерами алфавіт і запитала:

– Що це? Хто з вас знає?

Більшість займалися дошкільною підготовкою з батьками. Двоє дітей були залишені на другий рік. Тож знали всі. Знайомство з Орестою Альгірдасівною почалося невинно, хоч і не зовсім приємно.

Минув тиждень, починався другий. Діти сумували за рідною вчителькою – Олесею Феофанівною. Вона навчала їх лише місяць, але цього вистачило, щоб прикипіти до неї усією душею. А з тією, що була на заміні, малята ніяк не могли знайти спільної мови. Вона постійно підвищувала голос, ставила учнів у куток і стібала вказівкою по пальцях.

– Коли повернеться Олеся Феофанівна? – якось озвучив думки всього класу сусід по парті маленького Флоріана.

– Що ти сказав? – наче не вірячи власним вухам, вигукнула Ореста Альгірдасівна. – Я тобі не подобаюся? Може, ти вважаєш, що я гірший за неї педагог?

– Ви знущаєтеся з нас, – спокійно відповів хлопчик. – Я приходжу додому в синцях від щипків. Мене тато менше б'є вдома.

– Геть з класу. Швидко! – розлютилася вона. – Я хочу сьогодні ж бачити твоїх батьків! Тебе виключать зі школи.

– Скажи їй, Флоріане, – раптом почулося з задніх парт.

Хлопчик озирнувся. Майже всі діти дивилися на нього благально. Він двічі розмовляв з Орестою Альгірдасівною, вона хвалила його за правильні відповіді біля дошки. І однокласники вважали, що він зможе чимось зарадити в цій прикрій ситуації. Ну, хоча б домовиться, щоб учителька не викликала батьків. У ньому бачили майбутнього дипломата.

– Добре, – кивнув Флоріан. – Оресто Альгірдасівно… – тільки й звернувся до неї хлопчик, як його відразу осадили:

– І ти, Флоріане?! Усі ви проти мене? Ну нічого, я вам ще влаштую! А на тебе, – вона тикнула пальцем з яскравим манікюром в учня, що сидів поруч із Флоріаном, – чекає розмова з директором. Це мій обов’язок – доповісти йому, який ти в нас зарозумілий негідник.

Хлопчик фиркнув і неквапливо, крок за кроком, рушив до виходу.

– І розповідайте, нехай так. Але знайте, це я сам пішов.

Його вже залишали на другий рік. Він зовсім не боявся виключення.

Після цього випадку сусіда Флоріана по парті ледве не вигнали зі школи. Ореста Альгірдасівна повідомила директорові, що він нагрубив їй – це було правдою – і обзивав при всьому класі – що не відповідало дійсності.

Директор звелів Флоріану привселюдно вибачитися перед нею, хоч йому і не було в чому картати себе. Але хлопчик просто не міг це зробити, і ніхто не зміг би його примусити. Адже під час інциденту він просто піднявся зі своєї парти і спробував звернутися до вчительки, навіть не встигнувши нічого висловити.

– Може, я й не маю рації, – пояснював він мамі й татові. – Але лише наполовину. А ви, дорослі, хочете зробити мене в усьому винним.

За кілька днів конфлікт був вичерпаний, хоча його ще довго обговорювали учні та вчителі.

…Навчальний рік наближався до свого закінчення. Один урок на тиждень у класі був присвячений тому, що діти читали самостійно. Кожен учень мав прочитати невелику розповідь, що його зацікавила, і переказати товаришам.

У цьому вбачалася лише користь. Дитині доведеться стояти перед усім класом, і вона триматиме поставу. Учень розповідатиме про прочитане і завдяки цьому буде тренувати пам'ять і вчитися правильно обирати слова, вибудовуючи грамотні речення. До того ж людина, яка самотньо стоїть біля дошки, завжди хоче повернутися на місце й стати частиною колективу, що є прекрасним засобом профілактики соціопатії.

Діти зібралися на перший урок, але вчительки ще не було, хоча зазвичай вона приходила заздалегідь і лаяла спізнілих школярів. Флоріан вийшов до дошки, щоб з її приходом відразу почати відповідати. Ореста Альгірдасівна ще минулого тижня попереджала його, що сьогодні він буде серед опитуваних, як і його сусід по парті. Флоріан довго переминався з ноги на ногу й міркував, з чого почати, коли вчителька нарешті з'явиться.

Він глянув у вікно. А раптом вдасться побачити атракціони в парку розваг або вертоліт, що низько пролетить, або космонавтів, котрі висадилися саме на шкільному подвір’ї? І хлопчик, доки урок не почався, повільно підійшов і притис лоба до скла. Звісно, він не побачив ані атракціони, ані вертоліт, ані космонавтів. Зате розгледів Олесю Феофанівну, їхню стару вчительку. Вона саме заходила до школи. А це означало кінець їхніх бідувань.

* * *

Вранці, о пів на десяту, Флоріан прокинувся від дзеленчання будильника. Дістав іграшкового ведмедя Вірджила з плетеного кошика і вирушив на кухню організувати собі сніданок.

Йому було приємно перебувати вдома наодинці. Він радів, що нікуди не полетів, що Жоржина вирішила розійтися з ним, що більше її заздрісна подруга Віолета не встромлятиме палиці в колеса їхніх стосунків і що вже не буде тих її сумнозвісних нічних загулів і мандрів клубами міста. Усьому цьому прийшов кінець!

Юнак поснідав, а потім влаштувався на дивані й згадував, як учора в дорозі він вирішив написати книгу. «У чому справа» або навіть «У чому справа!» – так він би її назвав.

– Другий варіант все ж кращий, – сказав він сам собі.

Ця ідея допомогла йому. Нова мета в житті за одну ніч витиснула з голови думки про Жоржину й про роботу, приставати на яку Флоріан від самого початку не мав жодного бажання.

Перед від'їздом він найняв керуючого, який вів справи в кав'ярнях. Уклав з ним контракт на дев'ять місяців, щоб у будь-якому разі мати час у запасі. Тож тепер він міг витратити цей час на написання книги. І разом з тим без проблем займатися своїм бізнесом. Заходити до офісу, дивитися звіти. Контролювати керуючого. І вирішувати питання у міру їх виникнення, завжди перебуваючи в зоні доступу.

Флоріан здогадувався, що книги на порожньому місці не з’являються. Книга – це неймовірна витрата часу й величезні зусилля. Це терпіння й наполегливість.

«Мені випадає велика робота. Треба буде зібрати відповідні матеріали і провести різні дослідження…»

Вітальню огорнула тиша, і Флоріан поринув у міркування про майбутню працю. Але раптом спокій порушив телефонний дзвінок. Хлопець подивився на екран мобільного. З ним хотів зв'язатися батько.

– Алло? Я слухаю, тату, – відповів юнак.

– Флоріане! Чому ти не полетів на роботу? – відразу запитав той… втім, як завжди. – Що трапилося? Мати розбудила мене серед ночі, стверджуючи, що тобі потрібен літак. Що за жарти?

– Тату, ми з Жоржиною…

– З нею доведеться попрощатися, – не дослухавши сина, сказав Вінсент. – Я певен, що незабаром ви знову будете разом. Адже ти там пробудеш лише до кінця року.

– Попрощатися? – здивовано перепитав Флоріан.

– Я знаю, що це твоя дівчина – єдина й кохана, – перебив його батько.

– Але…

– Заведеш собі нову подружку, – хмикнув тато. – Ти видний хлопець, швидко знайдеш іншу красуню. Любов – вона всюди.

– Ми розійшлися, – все ж примудрився вставити кілька слів у монолог батька юнак і стисло описав свою ситуацію.

– Тоді взагалі все склалося якнайкращим чином, – була відповідь тата.

Вінсент ніколи не виказував симпатії до Жоржини й розглядав її лише як тимчасове захоплення в житті свого сина.

– Але я не це намагався тобі сказати.

– А що? Кажи, я слухаю тебе.

– Я не хочу нікуди летіти.

– Це зовсім не причина. Ти знаєш, скільки людей претендувало на це місце? Ти хоч уявляєш собі? Зрозумій, такий шанс випадає не щодня.

Вінсент подумав про сина, про престижну роботу за кордоном, уявив, як Флоріан підписує контракт, ставлячи підпис під декількома роками свого життя, і посміхнувся. Він був наперед певен, що йому вдасться умовити сина, і це лише хвилинна примха, тож сам собі подумки потиснув руку.

– Так, я все розумію. Але я взагалі не хотів там працювати – це Жоржина схиляла, аби я погодився. І почасти – ти.

– Так візьми її з собою! Що тобі заважає? А, ви ж розійшлися…

– Саме так.

– До речі, мені сьогодні вранці телефонував твій роботодавець. Він каже, що до середи вони ще можуть тебе почекати, але потім… – чоловік зробив багатозначну паузу.

– Батьку… – вимовив Флоріан і замовк.

Вінсент на тому кінці лінії напружено вслухався, приготувавшись до якогось неймовірного одкровення.

– Я писатиму книгу.

Запанувала хвилинна тиша. Коли мовчання занадто затяглося, чоловік перервав його запитанням:

– Мама казала мені щось таке. Але я, вочевидь, пропустив. Що ж це за книга, через яку ти відмовляєшся від перспектив, заради яких вчився в університеті?

– Це книга про людей, про нас. Про суспільство, політику, релігію та інші важливі аспекти, які впливають на наше життя.

Вінсент обміркував слова сина, але особливо ситуацію вони не прояснили. Флоріан чекав. Навіть крізь слухавку від батька віяло крижаним холодом. Ще в дитинстві в таких ситуаціях Флоріану завжди хотілося надягти светра.

– Невже? – нарешті перепитав Вінсент. – І навіщо тобі це треба?

– Я поясню тобі, коли ти будеш в змозі мене вислухати, без сарказму.

– Як знаєш. Справа твоя…

Пролунало клацання, і в трубці запанувала тиша. Це не був збій на лінії – батько закінчив розмову, вважаючи сина безвідповідальним невігласом. Флоріан же вважав його впертим і зарозумілим стариганом.

Такий раптовий результат міг означати лише одне – вони посварилися. Без криків і докорів, що було дуже погано. Найчастіше, якщо Вінсент так різко з кимось припиняв розмову, це означало, що спілкуватися з цією людиною він ще довго не матиме наміру.

Флоріан не випускав телефон з рук та, поринувши у свої думки, дивився у вікно, скрутно хитаючи головою…

* * *

Іноді просто необхідно вийти за двері. Тому після розмови з батьком Флоріан засунув Вірджила в кишеню й вийшов з будинку. Стіни неначе тиснули на нього. Йому не завадило б дещо розвіятися, а крім того – обміркувати свою книгу. Щохвилини він утверджувався в думці, що її просто необхідно написати.

Походжати в парку та спостерігати за грайливими фонтанами на широких алеях він буде іншим разом. А зараз юнакові хотілося подивитися на житлові будинки, розташовані на околицях міста. На спальні райони з будівлями, такими одноманітними у своїй безлічі. І на людей, які мешкали в них.

Хлопці бігали на майданчику, гралися іграшковими пістолетами й робили вигляд, що поцілюють одне одного, жартома вбиваючи. Дівчата, сміючись, стрибали на скакалці. Матері стежили за дітьми в пісочниці, катаючи малечу у візках. Батьки були відсутні. Хтось працював. Інші шукали роботу. Треті здалися і зайняли стратегічне місце вдома на дивані.

Загалом, у країні все було непогано, середньо, у той час як більшість світу страждала. Одні люди нагодовані, а безліч інших недоїдають, голодують. В одних сім'ях діти мають гарні речі, зроблені руками дітей з інших країн, у яких є лише їхні мрії, навіяні гарною картинкою в телевізорі. Мало хто розуміє, що цінник стоїть на всьому, що ми маємо. За все доведеться заплатити. Можливо, навіть розплатитися.

Флоріан заглибився до індустріального району, плануючи зробити коло й повернутися до центру міста. Про те, що попереду гуртожиток тракторного заводу, він швидше здогадався, аніж побачив його – за гамором людських голосів, сміхом і шумом. Біля входу юрбилися люди. Не менше мешканців зібралося на балконах – палили, голосно розмовляли, жестикулюючи. Він не розумів, чому їм не сиділося вдома. Можливо, людям хотілося побути у товаристві сусідів і разом з тим на свіжому повітрі.

Флоріан пішов далі й поступово опинився у сплетінні вузьких незнайомих вулиць. У безлюдному провулку раптом хтось свиснув йому, намагаючись привернути його увагу, і без видимої причини зареготав – неприємний, моторошний звук.

Вітер підганяв тротуаром розірвану газету. Залишалася година до полудня, але деякі ліхтарі усе ще горіли. Уночі світла нема, а вдень – у надмірі. Якийсь чоловік мочився, тримаючись за паркан.

З надр каналізації на поверхню через ґрати піднімалася смердюча пара, швидко розчиняючись у повітрі. На тротуарі були розставлені мішки зі сміттям. Нагріті сонцем, вони також жахливо смерділи. Десь зовсім поруч завищала сирена швидкої допомоги, але вітер зніс звуки вбік, розчиняючи їх у навколишній тиші.

Флоріан крокував вулицею, на якій не було анікогісінько, крім жебрака, що спав, притулившись на тротуарі серед картонних коробок. Поруч гордо стояла його єдина власність – базарний візок, вщент наповнений старими газетами, пляшками, алюмінієвими бляшанками і якимсь брудним одягом. Усю цю пишноту вінчала потерта табличка з проханням матеріально допомогти нужденному.

Поряд влаштувався невеликий песик, настільки ж брудний і занедбаний, як і його хазяїн. Він був такий худий, що запросто міг прислужитися у якості анатомічного посібника. Тваринка зіщулилася на пачці газет, прив'язана мотузкою до візка. Напис на нашийнику свідчив: «Я просто пес».

Побачивши перехожого, він радісно закрутив кудлатим хвостом. Флоріан підійшов ближче й простягнув йому руку, яку тварина відразу взялася облизувати. У повітрі висіла жахлива суміш зі смороду немитої людини і застарілого перегару, тож юнак мимоволі затамував подих. А жебрак тим часом заходився перевертатися з боку на бік – схоже, прокидався. Відкритий у позіханні рот продемонстрував залишки гнилих зубів, що виділялися на тлі яскраво-лілових губ.

Чоловікові було близько шістдесяти. Серцевий приступ не зміг звести його в могилу, але про роботу довелося забути. Усміхнена дружина завжди його підтримувала, але з її смертю в житті почалися серйозні зміни, і не на краще. Остаточну крапку поставила пожежа в будинку, що позбавила старигана власного житла. Саме так він став мешкати на вулиці, опинившись на соціальному дні.

Доки жебрак намагався сісти, Флоріан отримав можливість більш детально його роздивитися. Він був гладкий, огрядний, три його підборіддя звисали одне над іншим. Неозброєним оком можна було помітити, що він полюбляє добряче хильнути.

Чоловік був одягнений в синтетичний комбінезон, який спочатку, мабуть, мав яскраво-зелений колір, а зараз був швидше бурим. Під комбінезоном – брудний дірявий светр блідо-коричневого кольору в плямах від вина.

– Я голодний, – перш за все повідомив безхатько, кхекаючи і роздивляючись навкруги.

– Чому б вам не знайти роботу? – запитав Флоріан. – Тоді ви не будете голодувати.

– Навіть не знаю… – промимрив у відповідь чоловік, а після невеличкої паузи додав: – Я колись мав роботу, але втратив її.

– Як це сталося?

Старий зітхнув і розповів, що раніше не пив і працював ветеринаром, але інфаркт, смерть дружини й пожежа в будинку призвели до його сьогоднішнього жалюгідного становища. Потім він трохи почекав, і додав:

– Мені здається, мій будинок хтось підпалив.

– Це жахливо, – співчутливо сказав Флоріан.

– Я дуже голодний…

Бездомний став скиглити, обійнявши себе за плечі, а песик заходився підвивати.

– Що заважає вам десь підробляти?

– Я… – жебрак збився на невиразне бурмотання, і знову вимовив: – Я слабкий і голодний.

Флоріан все ще гладив песика. Очі в того були великі, вологі і чомусь вдячні. Потім він тицьнув чоловікові в руку двадцятку і рушив геть, не озираючись.

Центр міста. Уздовж вулиці – візки з морозивом. Кожному десятому покупцеві продавець з паперовим ковпаком на голові урочисто дарував кульку, наповнену гелієм. Кілька кульок, що вирвалися на свободу, літали над будинками.

У прозорих вітринах яскравих крамниць весело блищало сонце. За склом застигли у неприродних позах строкато одягнені манекени. За іншими привертали увагу відвідувачів багатошарові торти, суперсучасні телефони, трендові наручні годинники, коштовні сережки і браслети.

Тут життя справді вирувало. Люди на сповнених зупинках чекали на сповнені автобуси. Одні кудись поспішали, інші поважно походжали вулицями, роздивляючись одне одного. На кожному кутку на перехожих чекали їжа і розваги.

Але серед яскравих фарб, якщо придивитися, можна було знайти темні плями – як-от той безхатько у провулку. Босонога бабуся на сходах, оточена брудними сумками. Хлопчик на колінах з протягнутою рукою й соромливо опущеною головою. Дві безпритульниці років дванадцяти, з цигарками за вухом і хижим виразом обличчя, що раз у раз хрипко реготали.

Пробігаючи поглядом навколо оперного театру, Флоріан зупинив його на безхатній дівчині. У її ніг стояв стаканчик з-під кави. Вона граційно влаштувалася на сходах, мала густе волосся і здалася йому досить привабливою.

Хлопець пошукав у кишені дрібні гроші і з посмішкою підійшов до незнайомки. Доки він долав десяток кроків, що розділяли їх, йому вдалося роздивитися чисте молоде обличчя, але потім вона схилилася, розглядаючи щось на колінах.

«Навряд чи цій юній особі виповнилося вісімнадцять, і вже в такому жахливому становищі в суспільстві», – подумав він і похитав головою.

Помітивши, що вона вже не сама, дівчина подивилася нагору, на Флоріана. В її очах не було ані краплі посмішки. Серйозна, зосереджена… Йому захотілося допомогти бідній малій, і він зі словами: «Нехай щастить!» – кинув у її стаканчик десятку.

А потім помітив ошелешений вираз обличчя дівчини. І раптом почав зауважувати деталі, на які раніше просто не звернув уваги. Вона сиділа з книгою, на сумці, що лежала поруч, була намальована емблема університету, а купюра, яку він великодушно пожертвував симпатичній жебрачці, плавала в недопитій каві, поступово поринаючи на дно…

Запанувала вражена мовчанка. Секунди тривали нескінченно довго. Студентка дивилася на свій стаканчик, наче не вірячи власним очам.

– Агов, ти що, з глузду з’їхав?! – нарешті вигукнула вона.

– Вибачте, я не знав… – ніяково пробурмотів Флоріан, намагаючись опанувати своє хвилювання. – Не знав, що там кава!

Обірвавши себе на півслові, він поспішив геть.