Текст книги "Час збирати метафори"

4

– Засіб виявився не дуже вірним, бо ти не можеш відволіктися від оглушливого стукотіння та давлячих слідів, – зауважив він радше схвально, ніж співчутливо. – Чи не спробувати інший?

Я напишу так:

Годинник відчинився, з нього вийшли фігури, що дивляться повз нас. Напевно мріють побувати на Острові Пасхи – або прийшли звідти.

Ми взяли по кухлю пива й сіли за столик навпроти байдужих до на нас годинникових фігур.

– Пильна увага, – заперечив він через іще сильніші протиріччя, – відрізняється від неуваги тільки ступенем пильності. – Отже мені теж не звикати.

– Та кумирами, – додав я, відпиваючи з кухля.

Старовина навколо нас була як новенька.

Втім, хіба може місто бути новим? Місто на те й місто, щоб новим не бути, хіба що весело прикидатися.

А щоб раз і назавжди не встояти перед стукотом, місту потрібно забути про свій вік, про неминучий минулий час, – і віддати перевагу майбутньому. Невизначене майбутнє, удавано безхмарне, кисільно-молочне.

Старі міста стуку непідвладні.

– Якби то було так, – посміхнувся він.

– Пиво без тарані – занадто аристократично для мене, – сказав я, намагаючись не чути стукоту й не помічати безлічі слідів босих ніг, що грюкали підкутими п'ятами по старій бруківці.

Буває, бруківку накриють асфальтом, сподіваючись, судячи з усього, замінити минуле майбутнім. Замінити минуле? Значить, воно лякає, не піддається, не стає минулим. Кажуть, у минулого немає умовного способу. Але ж воно може бути суцільним умовним способом. Саме минуле, зведене в абсолют, в захмарно найвищий ступінь, що не може терпіти сьогодення, боїться майбутнього, – ось воно і є тим самим умовним способом, якому поклоняються, яким вгамовують і не можуть вгамувати триваючу спрагу, яка вимагає слідів і стуку. І ще стуку, і ще слідів.

5

Моє минуле – інше. Моє минуле – це час, який не минув.

Я напишу так:

У тротуарі, що не знає нічого, крім асфальту, була добре помітна лопатка з невідповідним до неї зменшувальним суфіксом.

– Точніше – забув, – уточнив він. – Минуле буває умовним, але й неминулим, ти ж сам сказав.

– Дуже непросто зробити так, щоб минуле не минуло і при цьому не заважало майбутньому.

Щоб минуле, сьогодення і майбутнє не заважали одне одному і одне одного не заперечували.

Ми увійшли в кафе під трохи вицвілою вивіскою – сиві вусачі солідно вечеряли за дубовим столом.

– Якщо почне перетворюватися з нашої вини, – зауважив він, ставлячи на дубовий стіл дві тарілки з хінкалі, – стукіт нагадає.

Босими кованими п'ятами по бруківці. Підкутими п'ятами по колись жовтому полю, босими кованими ногами по річковій, озерній, морській воді, що втрачає блакить, по землі, яка втрачає чорноту.

Чернь по чорноті – ці слова ніколи не були однокорінними.

6

Нам було видно: до маршируючих п'ят прилипли зім'яті, понівечені листки паперу. Незліченні папірці – кожній підкові є що спотворити. На одному з них написано іспанською приблизно так: «Все ковзає, перетворюється, тане, переходить само собою з одного в інше», на іншому – українською: «Чи не зникає відповідь кожного разу з тими, хто спочатку є, а потім – був?..» І багато, багато таких же – інших, але – таких.

Щоб позбутися слідів – потрібно стерти їх з бруківки та з води.

Щоб вони не з'явилися знову – не дозволити минулому піти. Не поспішати в майбутній час із неминулого, сором'язливо прикриваючи бруківку асфальтом. Але все ж таки не зводячи минуле в абсолют.

Віддаючи перевагу найвищому ступеню – порівняльному.

А якщо буде занадто шумно від кованих босих кроків по професійно спаленим мостам, просто напишемо рятівне оповідання. Можливо, вони або їм почнуть читати – і вони тихо, не грюкаючи, повернуться туди, звідки прийшли: дочитати й дослухати.

– Просто напишемо, – сказав він, не дозволяючи мені розплатитися.

– Хоча це не буде просто, – погодився я, віддаючи йому належне.

Автор дякує своєму найкращому другу, що склав йому компанію в європейських столицях – Будапешті, Празі, Тбілісі, Києві в 1956, 1968, 1988, 2014 роках. Випали 1979 і 2004, бо для них поки що немає оповідання.

Садок вишневий коло хати…

Т.Г. Шевченко

…в саду сокирою стукають по дереву.

А.П. Чехов

Потім

Залишуся?

Та ні, вже треба йти…

Йти і думати: хто ж цей дурень, безсмертний, як сама дурість?…

Ниє застуджений поперек. Ноги майже не несуть – гудуть у клятих черевиках…

Все ж таки залишуся, посиджу на нашій з ним лавці. З деяких пір нас тут залишилося вдвічі менше, ніж в ті давні часи. Як не посміхнутися власним арифметичним здібностям. Розділилися два надвоє, в залишку виходить один і одна… Є він, тобто я, – але все одно це – рівно вдвічі менше, ніж було тоді, спочатку.

Почорнілі, відвислі щоки опівнічного неба усіяні бляклими, подекуди рожево-прищавий цяточками. І в цьому небі відбивається наше висихаюче озеро – бездонна водойма прісних слів, що ми їх роздратовано шпурляє один в одного.

Залишуся. Марно і безглуздо йти звідси, з цієї лави, нехай і давно задерев’янілої, від цього озера, в якому – безліч схолоднілих шматочків золи, що колись біли вуглинами…

Сама знаю – не залишуся, все одно ж підведусь і піду – до наших чотирьох стін, побитим горохом докорів, образ і звинувачень. До незагойних розбитих горщиків звинувачень, до отруйних черепків колючої іронії. Добра наживати виявилося навіть простіше, ніж передбачалося, – ось тільки добре, що у нас немає курей: було б сумно бачити, як вони відмовляються клювати ці легко нажиті золоті копійки, розкидані всюди – на подвір’ї, біля озера, в замку.

Піду, щоб знову перебирати хворими ногами в холодних черевиках по звичних білих сходах, схожих на білу халву, зачерствілу, коли вичерпалося моє дитинство. Черства халва – невже по ній вдавалося бігати?

Колись він, чекаючи моєї захопленої подяки, злетів кудись зовсім високо, але звідти мене неможливо не те що розгледіти, а хоча б помітити, – так чому ж захоплюватися і за що дякувати?

Політати, чи що, і мені, – я ж маю на це право, – щоб з висоти польоту не помічати обридлих дрібниць? На жаль, небо зайняте, двом у ньому можна лише розминутися. Та й дрібниць – всього нашого добра – нажито стільки, що нічого іншого, здається, вже й не залишилося. А добро все наживається й наживається…

– …Де ж ти, нарешті?

Хто з нас це запитав? Ні, не запитав, а спершу, дуже давно, роздратовано кинув, потім байдуже зауважив, потім втомлено позіхнув…

Якщо неясно, хто, значить – обидва?

– …Скільки можна збиратися?

Хто це говорить – він чи я? Навіть розминутися вже не вдається.

– …Ну, де ж ти?

Ключове питання. Точно ключ, що не підійшов до замка між нами, між ним і мною. Ніби замок, що не підійшов розділеним надвоє двом.

Я ставлю собі це запитання тисячу разів на день. Я кручу й верчу мій ключ, але він слухняно і безвольно прокручується в зачиненому заржавілому замку, безсилий відімкнути його.

Я дивлюся в дзеркало – не стільки щоб подивитися, скільки щоб побачити себе, адже де ж ще я можу себе побачити? Якщо я десь і залишилася, то лише в дзеркалі, а скрізь, окрім дзеркала, хіба це – я?

– …Ти йдеш? Всі зібралися й чекають.

Чи впевнені вони, що чекають – мене? Чи знають вони моє ім'я? Чи пам'ятають, як мене кликали?

– Ваша величність, дозвольте оголосити ваш вихід?…

Дозволю, звичайно, як не дозволити. А ви, натомість, дозволили б мені зрозуміти – куди і навіщо я зникла? А коли – я й сама пам'ятаю…

Адже і в дзеркалі – не я. Дивлюся, шукаю – не знаходжу.

Вдивляюся, визираю – але не бачу. Навіть у дзеркалі.

Під вікном – розвалений віз, який колись був парадним екіпажем. Вусатий кучер спить поруч із вічною мискою недоїденою гарбузової каші. Шестеро гостромордих, вузькохвостих коней розбрелися хто куди. Слуги в лівреях кольору відшмаганих дощем кущів, затертих, як мої незрозуміло до кого звернені прохання, хропуть собі у лакейській. Сплять усі, хто вирішив не приходити до мене з мого дитинства. Сплять так, наче досі й не спали ніколи. Як ніби їх всього-навсього придумав той самий дурень – вічний, як сама дурість.

Все і всі – де їм годиться, це могло б заспокоїти.

Тільки й потрібно для щастя – зрозуміти, де ж у моєму житті – я? Де я залишилася після того, як моє дитинство припинилося і всі, хто в ньому у мене був, розбрелися хто куди і поснули.

Поперек жалібно скиглить після задубілої лавки, від нескінченних палацових протягів…

Добре, зайду, адже всі зібралися, – все, крім тих, хто залишився в минулому.

Я відкриваю навічно замкнені двері і входжу до зали. На троні – його колишня величність, а до нього підходить – щоб зайняти місце поруч – колишня моя. Він дивиться на мене і, напевно, думає те ж саме: звідки взятися величності, якщо велич пішла? Непомітно для інших, вона зникла для нас, а ми – один для одного. Чи не це головне?

Ні, не це. Головне – черевики, найнестерпніша з усіх дрібниць. Через ці черевики я ненавиджу свої ноги навіть сильніше, ніж постійно ниючий поперек. Їх слід взувати відразу після сну і не знімати до наступного, щоб моїй чарівності й загальному розчуленню та захопленню не було меж.

Мені належить пурхати і випромінювати наївність, сріблясто дзвеніти у відповідь на вітання і заливатися червоним кольором втіленої наївності.

Присутні покликані прислужувати мені, а я – служити всім їм. Її величність служить своїм підданим. Служить недосяжним і тому манливим прикладом, втіленням недосяжної, але все ж одного разу досягнутої, а тому спокусливої мрії.

Для цього я зобов'язана поставати перед підданими в уже давно тісній, хоча ще не зовсім вилинялій сукні й у мерзенних, некерованих черевиках. Під час кожного тріумфального – вони у мене всі тріумфальні, так положено, – виходу мені належить по-дитячому пустотливо клацнути пальчиками, немов ще один камінний вуглик чутно тріснув, непомітно для підданих перетворюючись на попіл, після чого засоромитися власної пустотливості, залитися рум'янцем і потупити погляд.

Гаразд, клацну, заллюсь, потуплю. Я змирилася з усім і з усіма. Піднімаю сукню до щиколотки, щоб зійти на трон і щоб піддані розчулились і щасливо перезирнулися: «Так, це вона – та ж, необхідна і вічна. Це її ніжки – в тих же, незмінних, незамінних черевичках».

Ритуал заведений, подібно палацовому годиннику, що б'є вічно, і вічно – невлад. А з деяких пір – з розмаху.

Значить, нехай мої ноги залишаються для підданих ніжками, і нехай піддані не чують, як нестерпно ці ніжки гудуть.

Піддані впевнені, що це – я.

Що це я – йду на трон, підставляю руку для королівського поцілунку, заливаюся сріблястим дзвіночком і рум'янцем.

Вони не помітили гарбуза, що валяється під вікнами палацу? Ну, що ж, хай буде так, хай вони, на своє щастя, не помічають того, що втратило важливість, – як і я не помічаю себе в дзеркалі.

Нехай ноги залишаються ніжками, а ненависні черевики – черевичками.

І нехай мені ніколи не дізнатися, який дурень, безсмертний, як сама дурість, вигадав ці кляті черевики й намовив стару недобру фею вдягнути їх на мої ноги-ніжки.

Ці по-жаб'ячому холодні й слизькі черевики.

Ці казкові черевички з кришталю.

Ніч у вищому світі

Ніч у вищому світі

– Нарешті! Відверто кажучи, вже не чекала побачити вас. Ви приходите так нерегулярно – тільки коли вам заманеться. Через відомі обставини я, самі, сподіваюсь, розумієте, не можу проявляти ініціативу.

Вона сяюче, хоча й майже непомітно, посміхалася мені, але я знав: її посмішка – не більше ніж результат гарного виховання. Та що там гарного – краще, скажімо відверто, і не буває. Можливо, інша на її місці посміхнулася б набагато ширше або, навпаки, взагалі не стала б посміхатися, – але навіщо мені інша?

– Ну гаразд, я рада вашому візиту. А чому так пізно?

Я зітхнув, каючись:

– Які б аргументи в своє виправдання я не навів, вони прозвучать не більше ніж жалюгідна відмовка. Робота, сім'я. І потім… Не гнівайтесь, прошу вас, мене ж завжди тягне до вас, просто довго не приходило… благаю, не сприймайте це в особистому сенсі… довго не приходило справжнє натхнення. А навідуватися до вас без нього…

Вона знизала майже непомітними плечима, але посмішка з її губ не зійшла. Взагалі, обличчя, як я не раз мав можливість помітити, вона не втрачала ніколи. І якого обличчя! На всіх її зображеннях, які я зберігав з днів юності, вона була молода і прекрасна.

– Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся! – сказав я і знову зітхнув, роздумуючи і щиро жалкуючи про втрачений до сьогодні час. – Мені шалено шкода, що належне натхнення не відвідувало мене цілу вічність! Але ж ви не ображаєтеся, чи не так?

Вона повернулася до мене своїм прекрасним профілем і загадково подивилася вдалину. У такі хвилини, а іноді – що вже тут приховувати – години, я забував усі свої, як це зараз прийнято спрощено висловлюватися, дріб'язкові проблеми, милувався її чарівною вродою та всим, абсолютно всим, що її оточує. Моя пристрасть, що уживалася з цілком зрозумілою цікавістю, тривала вже чимало років, іноді слабшаючи, іноді спалахуючи з такою силою, що я не міг прожити без моєї королеви. Вона зустрічала мене тонкою, заворожливою посмішкою дами вищого світу. Постійно змінюючи наряди, вона завжди виглядала різною, незбагненною та одночасно зрозумілою і близькою мені.

Наприклад, першим, що впало мені в очі сьогодні, був костюм для верхової їзди. «Хотів би я знати, хто супроводжує її в цих поїздках?» – спалахнув я і поринув у роздуми. Але ось що цікаво: навколо – тропічне і субтропічне сонце, а у моєї красуні шкіра кольору свіжого молока, і волосся зовсім не вигоріло. І не посивіло – таке ж темне, як при нашому першому знайомстві. Втім, що ж тут дивного? – посміхнувся я своїм думкам. – Моя заслуга в цьому очевидна. На всіх її зображеннях, які я зберігаю в своєму головному альбомі, вона молода й прекрасна.

– Ви так і будете розглядати мене з захопленням школяра? Чи не ви переконували мене, що пасивність і споглядальність вам не властиві? То чи не пора зайнятися ділом?

Вона була, як завжди, права. Якщо вже ми зустрілися, то чи можу я не послухатися? Та і чи хотів я обмежитися пасивним спогляданням? Цю прекрасну ніч ми проведемо разом, моя королева мені не заперечуватиме – навпаки, вона розпалюватиме мою фантазію.

– Я розумію, що у нас попереду багато часу, – посміхнулася вона і трохи схилила голову. Моя фантазія вже починала активно працювати. – Але чи хочемо ми, щоб він не залишив незабутніх спогадів?

Чи хотів я цього, чи міг допустити? Вона ще питає! Я посміхнувся їй і рішуче взяв з рук добре знайомого мені мулата, імені якого, на жаль, не знав, величезний кокосовий горіх. Пити на спеці хотілося шалено, а горіх був завбільшки з відерце, і соку в ньому було на кілька пристойних пляшок, от тільки, на відміну від пляшки, в горісі немає ані кришечки, ані пробки.

Порівняння кокосового горіха з пляшкою соку нам усім дуже сподобалося, ми розреготалися. Я перевів погляд на зеленого Кайманового папугу з рожево-зеленою шиєю – ні дати, ні взяти, ровесника птеродактиля, але цілком бадьорого, гордого і абсолютно не страждаючого ані щонайменшою подобою маразму. Поруч із папугою було розгорнуто мапу рідних папузі Кайманових островів – Великий Кайман, Малий Кайман, Кайман Брак. Я знову зустрівся поглядом з чарівної дамою. Тепер вона була в легкому літньому платті, у вухах – маленькі перлинні сережки – напевно, подарунок чоловіка.

– Отже, заклично сказала вона, – покажіть же мені, на що ви здатні.

Повз мене повільно, одишливо пройшла товста, не самого вишуканого виду гондураська гірська корова. Вона щось винюхувала в землі своїм гачкуватим носом.

– Слухай, ну яка з неї корова? – скептично запитав я мулата. Той розсміявся:

– Ставити питання – це мій обов’язок. А ти краще покажи, чи навчився відкривати кокосові горіхи. Минулого разу ти обіцяв навчитися.

– Так-так, покажіть дамі, як ви засвоїли справжню чоловічу справу! – її слова дзвеніли в повітрі, підбадьорюючи. – З тих пір як ми не бачилися, минуло чимало часу. Впевнена, що ви навчилися.

Взагалі-то вона була досить прогресивна і, як правило, не розділяла роботу на чоловічу і жіночу, але тут, судячи з усього, вирішила підіграти мулатові, що дотримувався, думаю, іншої точки зору, менш прогресивної. Піднявся вітер, королівські пальми трохи нахилили височенні верхівки, кокосові – зашелестіли) скуйовдженими гілками-листами, схожими на кошлаті шевелюри. Кілька темношкірих хлопців – цілком типова для Піткерну картинка – спускали на воду новий вельбот. Дивитися на мене їм було ніколи.

Взявши з рук усміхненого мулата мачете, я прицілився і вправно відрубав у горіха краєчок – точно так, як він мене вчив. Мої строгі глядачі поблажливо, але задоволено зааплодували. Я зробив ще кілька не менш витончених ударів і з гордістю показав кокос присутнім погоничам корів, у кожного з яких в руках була довга, як ходуля, палка-лесіба. Такі мені доводилося бачити тільки тут, у Басутоленді. Один з пастухів – темно-кавового кольору хлопчисько років 15-ти – примудрявся стояти на одній нозі, спираючись на неї іншою, піднятою і зігнутою в коліні.

«Ось це корови, так корови, – задоволено подумав я, розглядаючи стадо, що паслося неподалік. – І роги при них, і вим'я. Не те що ці гондураські – одна назва «корова», а коровою навіть не пахне, типова свиня. Ось такий парадокс: здавалося б – Бечуаналенд, але корови – абсолютно справжні, наші».

– Молодець! – кивнули пастухи, і кожен шанобливо підняв угору великого шоколадного пальця. Я скромно вклонився, потім подивився в бік морського берега. Човен з десятком маврикійських рибалок виходив у відкрите море. Спека стояла нестерпна, навіть вітер не допомагав, хоча і розгойдував пальми – королівські, кокосові й екзотичні «павині хвости». Ну, що ж, не біда, зате прекрасна дама, безсумнівно, була задоволена моєю вправністю. Я заглянув в отвір: у кокосі було повно соку.

– Чи немає у вас соломинки? – несміливо запитав я у двох темношкірих хлопців, що сиділи на самісінькому пеклі, сплітаючи великі караїбські корзини. Хлопці зареготіли:

– З чого, по-твоєму, ми робимо ці кошики? Це ж тобі, шановний, не солома якась, а мібі найвищого гатунку. Ти що, ніколи на Домініці не бачив ліан? Пити кокосовий сік через корінь ліани – це верх екзотики!

– Верх екзотики! – повторив за ними папуга з рожево-зеленою шиєю.

Я сів у тінь під королівською пальмою на білий пісок і засумував.

– Не потрібна вам жодна соломинка, – сказала твердо моя королева. – Всі ці нововведення – ознака не кращого смаку, а іноді й падіння моралі. Зручність, часто-густо позірна, витісняє красу, причому реальну. Пийте просто з кокоса.

Я вдячно кивнув, дивлячись на воду – іноді синьо-салатну, іноді буро-зелену, іноді темно-сіру, на зграю пеліканів, на вітрильники між контурами островів.

– За ці роки багато чого змінилося, – вимовила вона, тепер не усміхаючись, і перлинні сережки – не ті, а інші, з платиновими висульками, – сумно хитнулися на мочках її вух. – Змінилося, але, на жаль, в основному – не в кращий бік. Бідна бабуся… Якби вона бачила!

Я пив сік з отвору в кокосі, дивився на чавунні або бронзові гармати антігуанского форту Джеймс, спрямовані на морський берег, і сумував за минулим разом з нею, але подумки заперечив:

«Прабабуся. Або навіть прапрабабуся». Точно не пам'ятаю, тому вирішив промовчати. Вона поправила білий накладний комір і теж мовчала. Під пальмою було прохолодно, до того ж кокосовий сік знімав ностальгію. Місцевим хлопчакам набридло пірнати за камінчиками, які вони потім видавали за бірюзу та корали, і вони грали між пальмами в прекрасну гру, винайдену в ті роки, коли її прабабуся була молода. Чи все ж таки прапрабабуся? Закриваючи очі, я побачив зграю пеліканів, що безшумно пролітали над самою поверхнею моря. Світало. Ранок не змусив чекати на себе.

– Ми з вами непогано провели ніч, – сказала моя королева, знову повернулася до мене в профіль і подивилася вдалину. Милуючись прекрасним обличчям, я задоволено подумав, що вона абсолютно не міняється і не зміниться ніколи: на всіх зображеннях в моєму головному альбомі вона молода і прекрасна. А тих її портретів, де вона постаріла, я не тримаю.

Упевнений, що вона вчинила б з моїми точно так – якщо б марки збирала вона, а британським монархом був я.

Феодосія

Значить, любить.

Дуже боляче, але нічого, почекаю, потерплю. Його теж можна зрозуміти, йому в житті несолодко. Він скоро втомиться і заспокоїться.

Я закрила очі, але тут же відкрила знову – хотіла бачити Феодосію на протилежній стіні. На цій картині вона не така, про яку я хотіла писати. У моїй книзі вона буде набагато загадковішою та набагато нещасливішою.

Тобто не так – я набагато щасливіша, от як правильно. Її Гліб помер, і що ж їй залишилося? Хіба що боярський титул – і все?

Феодосією мене ніхто не назве.

Вона, можливо, і не стерпіла б, хоча змогла ж вижити в проклятій землянці, і волосяницю проносити стільки – майже шістнадцять років. Але головне – я витерплю, я щаслива, самотньою ніколи не буду. Їй Бог дав якихось одинадцять років, а мені – вже цілих п'ятнадцять.

Сильно боліла голова, все тіло. Він уже скоро заспокоїться, потрібно трохи потерпіти, я можу зрозуміти його, що у нього ще є?

А в мене завжди буде те, що я люблю і про що все одно ніколи не забуду: галерея Айвазовського, головна розмова з Аввакумом, поїзд уздовж моря, волосяниця Феодосії, набережна.

І головне – не буде найгіршого з нещасть – не буде самотності. Як можна було б їм усім пояснити мою самотність? Усе, що завгодно можна пояснити, тільки не це. Потерплю, потім придумаю що-небудь, як зазвичай.

Значить, любить. Уже п'ятнадцять років. Самотності ніколи не буде. Феодосія збігла – втекла до моря стадом овець – до чого ж вірно! Втекла від усіх турбот і, гадаю, від головної – від самотності. Так, це були вівці, кому ще знати, якщо не мені?

Нещодавно я зрозуміла, чому Феодосія вдягнула свою волосяницю: тільки так і можна було вбити, перемогти непереможну самотність. У неї було якихось одинадцять років… А в мене – цілих п'ятнадцять… У нас – цілих п'ятнадцять. Ні, майже шістнадцять, як я примудрилася помилитися, треба ж… Майже шістнадцять, і буде ще багато, потрібно тільки витерпіти, хоча завжди дуже боляче.

Але ганьба була б іще гіршою, ще болючішою.

Самотність не просто нещастя, вона – ганьба.

Якщо одинока – значить, нікому не потрібна? Виходить, не потрібна.

Соромно…

Все ж таки приберу цю картину, на ній Феодосія не схожа на себе. Вона була розумниця, і очі в неї були не божевільні, а просто добрі, я так і напишу, от тільки почну мою книгу, коли вдасться почати.

Моя книга буде, як у Аввакума, – в товстій чорній обкладинці, з шорсткими сторінками.

Ні, звичайно ж, на цій картині Феодосія на себе зовсім не схожа: погляд повз всіх і мимо всього, рука нікому не потрібної жінки, не тонка, а кістлява. Підняла два пальці, наче комусь погрожує, – а вона ж нікому не погрожувала і всіх з самого початку простила…

Не простила, вона була нещасна – через те, що нікому не потрібна. Від самотності і волосяницю вділа і проносила майже шістнадцять років.

Зараз картину не видно, але потім потрібно буде не забути прибрати її.

Все тіло болить, і голова розколюється…

Ні, нехай залишається. Інакше стіна спорожніє, а вона ж у мене така важлива, я часто дивлюся на неї. І на цю, що зараз переді мною, – теж. Повішу на ній іншу Феодосію – Золотий пляж, якщо в Феодосії знайдеться картина з Золотим пляжем. Або «Дев'ятий вал», копію, звичайно.

Цього літа обов'язково поїдемо туди, тільки потрібно зараз витерпіти.

Якби тільки зараз… «В одну річку не можна вступити двічі», – обов'язково напишу цю фразу – здається, так і сказала Феодосії сестра.

Шкіра знову горіла, як, напевно, у неї під проклятою волосяницею. «У річку – можливо й не можна, Дуню, але в нас не річка, а болото»…

А в море – хоча б одного разу, обов'язково поїдемо влітку.

Ні-ні, я витримаю. Не я одна. Хіба хто-небудь не боїться самотності? І не можу ж я зіпсувати їм всім і собі самій наше парне число, змусити їх ніяково мовчати і мовчки радіти тому, що з ними нічого не сталося, – від мене-то вони цього ніяк не очікують, та й я від них теж.

Скільки років Феодосія прожила з Глібом? Якихось одинадцять, а я – вже майже шістнадцять… Краще терпіти, зате головного нещастя не буде. Якщо одна – значить, нікому не потрібна, – що може бути страшніше? Зовсім не тільки для мене – в тому-то й річ, що для всіх.

Потерплю і стерплю, я вмію. Подумаю про те, що ось – хіба не весело? – поїзд повзе уздовж берега і повз «Асторію», повз галерею, пам'ятник Айвазовському, – я пам'ятаю. Напевно, більше ніде з поїзда не побачиш відразу море і місто, яке біжить до тебе, немов стадо овець, хоча я ще не вийшла на перон і вівці нас не бачать.

А хвилі викидають водорості, вони пахнуть йодом.

Чому кажуть, що хвилі пахнуть йодом? Не розумію. Адже йод пахне інакше, зовсім не так, як водорості.

Поруч із вокзалом – парк, за парком – причал, звідти кожну годину відходять кораблі. Та які там кораблі – просто кораблики. Якщо холодно, можна сидіти всередині у вікна, але нехай буде тепло – і стояти на палубі. «Солоною піною по губах». Це теж вірно. Краще буде думатись, якщо дивитися на воду. В одну і ту ж воду не можна увійти двічі…

«Що ж ти Никона так лаєш, і Олексія Михайловича, найтихішого? Адже ми знаємо: «Будь-яка влада —«…

Нічого, нічого, він скоро втомиться і заспокоїться…

«Будь-яка влада – від Бога»? Аввакум подивився на Феодосію, потім на Євдокію, на Марію. Так, саме так і було. Подивився і відповів – так, як може відповісти тільки людина, якій судилося і під силу витерпіти майже шістнадцять років у колодязі: «Влада – від Бога, вірно. Тільки володарі – від диявола».

Аввакум написав книгу – велика книга в чорній палітурці, з товстими шорсткими сторінками…

Які сильні руки, буде дуже помітно… Потрібно потім що-небудь придумати, але не зовсім те, що минулого разу. Нічого, повірять. Інакше здогадаються, що я їм теж не вірю.

Парне число… Обов'язково вставлю цю розмову в книгу, її не могло не бути. І того не могло не бути, щоб люди ходили в церкву як додому, але з ними в їхній церкві розмовляли так, що було там, удома, було самотньо, наче в тому самому колодязі. Ось у чому справа…

Картину знову видно.

А Феодосія на цій картині – підняла два пальці, – майже всі думають, що це для неї головне. Головне для неї – самотність, звідси і все інше: жебраків сотнями зазивала до своєї хати, волосяницю не знімала, годинами слухала Аввакума, намагаючись зрозуміти те, про що раніше, коли був живий Гліб, навіть не замислювалася, і хрестилася двома пальцями, а не як майже всі. Шістнадцять років Бог присудив їй бути непотрібною.

Я закрила очі і відразу знову відкрила – він ніколи не повинен думати, що я забуваюся. Значить, любить. Ще трохи залишилося потерпіти, він скоро заспокоїться. Аввакум усі шістнадцять років у колодязі писав свою книгу. Він самотності не боявся. Велика книга в товстій чорній палітурці, з шорсткими сторінками. Дивно – я вже цілу вічність не тримала її в руках.

Ну, ось, нарешті він втомився, нарешті він заспокоївся… Тепер відпочити.

Потім дати собі ладу. А потім, можливо, навіть вийти на вулицю. Сама-самісінька. Подумати про Феодосію, галерею Айвазовського, розмову з Євдокією.

Подумати про Аввакума, про золотий пляж, про водорості, що пахнуть йодом…

І головне – про те, що я скажу їм усім, коли зустрінемось. Напевно, нічого нового – те ж саме, що вони завжди говорять мені.

Про найважливіше – про те, що мені вже п'ятнадцять років Бог дозволяє уникнути ганьби бути непотрібною. Цього літа нам обов'язково вдасться з'їздити до Феодосії, за стільки років я можу собі це дозволити. І там обов'язково почну писати книгу про Феодосію. Я її придумала. За п'ятнадцять років вже, здається, можна було б не полінуватися й почати.

Ні, що ж це все-таки з моєю пам'яттю? Звичайно – майже шістнадцять.