Текст книги "Час збирати метафори"

«Моя думка вам відома, – все ще не даючи волю емоціям, відповів я. – Краще скажіть, ви отримали мою заяву?»

Король надкусив улюблену ромову бабу і відповів – як завжди, сентиментально й мудро:

«Милий мій побратиме, ну що мені вам відповісти?… Я тут мало що вирішую, ви ж знаєте, хто все це придумав…»

«Я хочу до мами!» – втрачаючи здатність дискутувати, закричав я.

Король проковтнув залишки баби й змахнув зі щоки скупу сльозу:

«Любий колего… Де вони, наші з вами батьки? Погодьтесь: їх нам давно замінив наш, так би мовити, хрещений батько».

«Хочу до мами!» – прохрипів я, скочивши зі зручного крісла й тупнувши ногою так, що королю довелося поправити корону. Він витер ще одну скупу сльозу і сказав:

«Тоді відмовтеся від своєї непотрібної фрази. Не кажіть її. Забудьте, от і все. Нехай наш благодійник, а точніше сказати, ваш мучитель, підшукує вам заміну. Щодо мене, то, як добре відомо всім, хто радіє, незамінний, така вже моя королівська доля, а от ви…»

«Де ж він знайде мені заміну?! – закричав я у відчаї. «Він же і мене ледве знайшов! Ніхто ж не погоджувався!»

«А все тому, що ніхто не міг собі навіть уявити, які казкові умови тут створені. Це ж не життя, а справжня казка!..»

«Ага, ось воно, виходить, як!! – заволав я і рвонув на собі сорочку, немов гранатну чеку. – То по-вашому, сказати правду нічого не коштує? Взяв, сказав і прирік себе на казкове життя?! Отже все так просто? Значить, у цю сап'янову палітурку може потрапити будь-хто?! Гаразд, так буде вам ваша правда! Слухайте!..»

Я хотів прокричати мою фразу, але король запротестував і підняв руку:

«Ну, ось, образився. Даремно ви так, колего! Ми ж з вами співв'язні, навіщо ж нам сваритися? Ви маєте зберегти правду для численних наївних радіючих. І взагалі – до ходи залишилося зовсім небагато часу, а я ще не одягнений… Час нам обом збиратися».

Присутні – діти, дорослі, чоловіки, жінки, навіть домашні тварини – тріумфували в очікуванні ходи, махали руками й піднімали до неба кульки, схожі одна на одну і ранкове сонце. Я радів разом з усіма, тому що гуртом радіється набагато веселіше, ніж поодинці. Королівської процесії ще не було видно, але ми знали, що вона наближається з казковою невідворотністю. Я підстрибував і кричав, сміявся і підморгував, не помічаючи, що сонце вже почало перетворюватися на іржаву золоту монету.

Я не знав, що коли з нашої зустрічі в харчевні минуть десятки, дюжини, сотні років і хто зна скільки води витече під усіма мостами нашого казково прекрасного королівства, тоді відкриються, щоб зачинитися і зачинити мене тисячі тисяч сап'янових, шкіряних, паперових палітурок. І люди перестануть тріумфувати від пуза, але не тому, що король скасує свій указ-наказ, а тому, що я обрушив на них таку бувальщину, яка унеможливить ту казку, що кожен з нас розповідав собі самому, а для вірності – і всім бажаючим її почути…

Отже, ось нарешті й процесія! Вона урочисто наближається. Король простує з належною йому монаршою величністю, розправляючи неіснуючі складки на величному животі.

Я набираю якомога більше повітря в легені, воліючи не чути, як в чиємусь каміні потріскують полінця, як булькає чай, що його наливають у чиєсь горнятко, як скриплять незмазані колеса застарілої карети…

Я думаю, що, почувши правду, люди казково зрадіють, бо нарешті почули правду, а не казку, і я буду казково щасливий, а батьки будуть пишатися тим, що їхній син зробив ще більш щасливими стількох людей, поінформувавши їх як годиться. Процесія в двох кроках від мене. В моїх легенях достатньо повітря, в моєму серці достатньо сміливості, щоб сказати цю коротку фразу, що складається з двох звичайних, щоденних слів.

Звідки ж мені знати, що тріумфування тут же назавжди припиниться, що маминого тістечка ніколи більше не буде, що золото зможе покритися іржею, що на мене чекає вічний двоповерховий будиночок з невидимими, і що казка не почнеться моєю фразою, а – закінчиться. Тому що в цій короткій фразі немає нічого, крім правди.

Король порівнявся зі мною. Я регочу, показую на нього пальцем – і не помічаю тисячі тисяч посмішок, які – звідки і навіщо мені знати? – зараз зникнуть, як не помічаю двічі тисячі тисяч очей, яким судилося зараз назавжди потупитись.

Я пообіцяв сказати правду. Я покликаний сказати правду.

Слухайте ж! Чека зірвана, сап'янова обкладинка готова.

І я кричу людям, які – звідки і навіщо мені знати?! – зараз назавжди перестануть реготати й махати своїми різнокольоровими кульками. Ось зараз, зараз – зараз перестануть…

Весело скриплять колеса, радісно потріскують полінця, кумедно булькає чай…

Але я вже не можу повернути чеку назад, я пообіцяв прийти і сказати правду!..

Правду – яку я кричу, кричу, волаю, показуючи пальцем на короля. Правду, яку чує весь світ.

Світ вже не бачить короля. Світ слухає мене.

І я кричу світові його правду.

Хай живе!

Розвиднелось.

Тарас Гливтяк прокинувся. Неквапливо потягнувся, глянув на годинник. Сьома. Задоволено посміхнувся: ще встигну і поголотись, і кавки випити, і кухлик учорашнього «Жигулівського» вицидити. Та й сальцем побавитись часу достатньо. На такі збори з порожнім шлунком не ходять.

Катруся тихесенько собі підсапувала. Тарас розчулено подивився на свою бойову подругу. Скільки з нею набачилися всякого – хоч мемуари пиши. Але не до мемуарів зараз. Та й раніше не до них було. Спочатку застій був, потім прискорення, перебудова. Тепер от відродження почалося. Розбудова.

«Ой, Господи! – кхекнув, підводоячись. – Роботи – по самі вінця». І потрібний Тарас Олександрович Гливтяк, як і в минулі часи, на всіх фронтах. А може, й більше.

Пішов до ванни голитися. Слава Богу, доповідь підготував, виступлю, не схиблю. А збори-таки відповідальні. Всі начальники будуть. Та й сам Тарас Олександрович, що не кажіть, людина не маленька.

Голячись, згадував. І в першу чергу – чотириповерховий будинок із червоним прапором на даху. Урочистий вигляд коридору, кабінет з червоним написом:

Т.А.ГЛИВТЯК. ИНСТРУКТОР ПО ВОПРОСАМ ИДЕОЛОГИИ

Керував.

Бо без ідеологічного забезпечення жодного застою геть би не було. Ані огірків за дванадцять копійок кіло, ані сальця за п’ять карбованців. А ковбаска, а маслице, а цукерки без будь-яких обмежень! Ні, ідеологія – річ поважна. І інструктор з ідеології – поважна людина.

Керував.

На прополку людей по інститутах та заводах збирав. З клятим нацоналізмом буржуазним боровся, не кажучи вже про його двоюрідного брата – сіонізм. Дисидентів таврував, запроданців усіляких. Коли перебудову проголосили, пильнував за гласністю. Щоб була. Бо як не пильнуєш – то з цим народом нічогісінько не перебудуєш, а про розбудову годі й казати.

Дмухнув на бритву, поклав на місце. Пішов до кухні. Почувався щасливим і впевненим.

Дістав з холодильника сало, відрізав добрячий шмат, умокнув у хрін, відкусив зі смаком. Відпив півкухля пива, заїв цибулею.

Їлося добре.

«Восьма година п’ятдесят хвилин за київським часом», – почулося з радіо.

У Тараса немов серце зупинилося.

– Скільки??!!..

У горлі з переляку застряла цибулина.

Схопився, аж стільця перекинув. Влетів до спальні, де хропла Гливтячиха, – і аж зойкнув: на годиннику – сьома.

– Не завела?!.. Не завела, клята баба! Казав же – заведи, бо проспати можу. Не завела!..

Цибулина, хай їй грець, ніяк не ковталася. Виплюнув на підлогу, встрибнув у нові штани, за мить вишиванку натягнув, бриль на самі вуха насадив – коли там вже чепуритися!..

– А папери ж?!!

Схопив купку папірців, засунув у кишеню і, не чекаючи на ліфт, вибіг на вулицю. Гливтячиха так ревла, що будинок аж здригався.

Микола, шофер, дрімав за кермом.

– До Верховного палацу!! – видихнув Тарас, і чорне авто вмить зняйлося з місця.

До початку лишалося три хвилини. Машина як на крилах летіла. Якби тільки не люди ці, пішоходи чортові. Лізуть просто під колеса. Ну чого вам, скажіть, по хатах не сидиться?! Куди вам взагалі оце плентатись? Чекали б собі, що на державному рівні вирішать, а потім би працювали сумлінно згідно з рішеннями. Так ні, лізуть. От що значить – не везе з народом. В усіх керівників світового рівня народ як народ, а тут – хоч застрелись, не народ, а казна-що.

Ну, нарешті приїхали. Вистрибнув з машини, побіг на другий поверх. Влетів до величезної зали, а там – у президію зборів. Сів, відхекався, роздивився.

Президія в повному складі. Всі в краватках, у світлих по-літньому костюмах.

В залі також вільних місць немає. Більшість – знайомі обличчя.

Ось письменницька гвардія. Поети, лауреати державних премій. Багатьма мовами надруковано їхні невмирущі твори, сповнені соціалістичного реалізму та соціального оптимізму. Високо бринів їхній голос. Але коли комптентні органи розгорнули перебудову, вони як один гучно проголосили: «Досить!» Тепер вони – депутати, міністри, керівники.

Дуже добре, що працівники церкви також причетні до великої справи. От і сьогодні в перших лавах будівників світлого майбутнього сидить батько Мефодій – людина перевірена й надійна. Ще в застійні часи він організував і очолив первинну комсомольську ланку в духовній семінарії. Видавав стінгазету «Хто не з нами, той проти нас». Переконливо доводив з амвону безглуздя Біблії та антилюдську сутність учення Ісуса Христа. «Церква, як і всі інші ідеологічні заклади, повинна бути партійною», – любив наголошувати на партгоспактивах та в сауні після засідань. Зараз батько Мефодій також багато працює на духовному фронті: приватизує храми, займається інвестиціями в державотворчу релігію, дає відсіч, торгує Біблією. Чудова людина! Тому й довірили йому люди свою долю, обрали депутатом усіх рівней.

Поряд з ним – голова Комісії з розподілу харчів Самійло Сокіл. Сімдесят чотири роки відсидів він у казематах. Тарас Олександрович добре пам’ятає їхні гострі ідеологічні бесіди, які вони вели на засіданнях компетентних органів. Так і не вдалося громадянину Соколу, а потім – пану Самійлові – довести, що він не єврей. Зараз вони плідно співпрацюють.

– Слово надається керівникові Комісії з правильної ідеологіївельмишановному панові Тарасу Гливтяку! – наголосив головуючий.

Тарас Олександрович підвівся, проковтнув залишки цибулі – й пішов на трибуну. Зустріли його вихід оплесками.

Тарас витяг з кишені аркушики й почав читати доповідь, надруковану червоним на майже пожовтілому:

– Товарищи! – в залі заворушилися. – За отчётный период нами была проведена определённая работа. Позвольте остановиться на некоторых цифрах. Выполняя решения и следуя указаниям, Отдел по вопросам идеологии за отчётный период:

– дал отпор идеологическим недругам – 5

– проявил бдительность – 10

– выявил нездоровую обстановку в коллективе, о чём и сообщил в компетентные органы – 25

– провёл беседу о дружбе – 184.

«Боже, що це я верзу?!.. – промайнуло у свідомості. – Невже ж папірці не ті схопив?! От же ж бісова баба!!!..»

– Мы, борцы идеологического фронта, решительно выступаем против тлетворного влияния. Со всей решительностью будем и впредь выявлять, обличать, искоренять, блюсти и препятствовать.

Голова Президії сидів червоний як буряк. Він уже чув цю промову на цьому самісінькому місці десять років тому. Більше того, він її власноручно візував, а члени Президії затвердили на Активі.

Письменники теж зніяковіли, бо й їм промова була добре знайома. Вони написали свої кращі книжки, натхненні головними її тезами.

Дисидент пан Самійло згадав минуле й ніяк не міг збагнути, чи це відеозапис, чи вже час повертатися додому.

Батько Мефодій був приголомшений, що його не попередили про зміну курсу, до речі, давно вже очікувану.

А Тарас Олександрович, блідий від напруження й жаху, читав і читав жовті аркушики, які залишив на всякий випадок з не таких уже й давніх часів. Він був упевнений, що вони йому колись стануть у пригоді, але ж не зараз!!..

Тарас прижмурив очі, намагаючись пригадати найголовніше, але чортова машина часу спрацювала, і він видавив із себе:

– Под знаменем марксизма-ленинизма – вперёд… – рукавом витір сухого рота й додав у розпачу:

– За неньку Україну!!..

Головуючий підвівся.

Тарас Гливтяк сів.

Липень 1992 р.

Грог

… Нашого улюбленого киплячого напою. Це зовсім нескладно, тільки вода має бути дуже гарячою. Ні, не просто гарячою – потрібен саме окріп. Ром, лимон, цукор, кориця – це все добре й необхідно, але без справжнього окропу вийде не грог, а нікому не потрібний солодко-кислий коктейль, яким хіба ж зможе зігрітися справжній матрос на вітрильнику, що йде повним ходом у далекі краї.

Ми з нею обожнювали грог – навіть іноді влітку, але особливо взимку. Коли п'єш грог, відчуваєш, ніби підпливаєш до Панами або Ямайки на одному з кораблів адмірала Вернона, – хвилі, як зграї тупорилих акул, накидаються на борт, вгризаються в обшивку, ламають кіль, – але, випивши грогу, відчуваєш себе приборкувачем розлючених чудовиськ. Вдивишся в далечінь і закричиш зажуреним, змерзлим друзям: «Земля!». Тоді акули зрозуміють, що ніхто їх тут не боїться, і безпорадно розступляться, пропускаючи нас до берега з пальмами та піском, схожим на білий хрусткий шоколад. Старий Грог – таке прізвисько дали адміралові – був би задоволений.

Вона була моєю найкращою подругою, – навіть не найкращою, а єдиною… Так, єдиною, так буде правильно. Це поняття, розчиняючи одне в іншому, перемішує кількість з якістю: коли єдина – порівнювати нема з ким. А їй, напевно, порівнювати було б утомливо – занадто багато виявилося б порівнянь.

Я пишалася нею… навіть не стільки нею, скільки тим, що вона в мене є, а ще сильніше – тим, що в неї була я, і більше нікого, я сподівалася, не було. Вірніше, якраз були, і дуже багато, але – зовсім по-іншому: вони, на відміну від мене, не були єдиними…

Коли ми гуляли і всі розглядали її, я відчувала себе так, як ніби дивляться і на мене теж, тому що я не думала про неї без себе і не уявляла себе без неї. Якби я була сама, можливо, на мене – випадково – і подивилися б, – ну, і що б побачили? А коли дивилися на неї, я себе відчувала не тільки собою, але й нею…

Тепер буде інакше.

А тоді, якщо я зараз не помиляюся, я була щаслива. Вулиці пахли адміральською трубкою, нитки простягнулися між деревами – бери й розвішуй промоклі в атлантичний шторм тільняшки. І листя під ногами шелестіло, ніби хтось розгортає шоколадну фольгу або цукеркові обгортки.

Робота у мене була зовсім домашня, не те що в неї – з постійними роз'їздами. Отже зустрічалися якщо й не постійно, то часто, хоча жили в різних кінцях міста. Ходили вулицями, і я в основному слухала: вона розповідала мені про свої поїздки, а я – впевнена, що єдина – не просто вислуховувала, але й давала оцінку, – сподіваюся, не гірше досвідченого любителя або професіонала– початківця. Вона прислухалася, тому що я говорила хоча й багато, але ненав'язливо і зацікавлено – зацікавлено скоріше не стільки в її роботі як такій, скільки в ній самій.

Коли вона поверталася з чергової поїздки, ми розмовляли у мене вдома, іноді у неї. Пили наш улюблений грог, хай йому грець. Відчували себе нестарими морськими вовками – тобто вовчицями. Потім гуляли по наших вулицях, як по палубі адміральського флагмана, і вона розповідала мені про свої поїздки, і мені це було не менш цікаво, ніж їй, – а можливо, навіть більше.

Одного разу, коли ми проходили під особливо золотистою ниткою і я пригнулася, щоб не зачепити мокрі тільняшки, він подивився на мене, саме на мене, і мені це здалося найбільш незвичайним у той день, – та хіба тільки в той?

– Вибачте, що втручаюся у вашу розмову, – сказав він, дивлячись – чомусь – не так на неї, як на мене… Можливо, тому, що я майже весь час мовчала? І йому було цікаво дізнатися, про що саме я б сказала, якби заговорила? Він заходився сперечатися з нами, і вона, як завжди, іронічно і трохи – в міру – їдко заперечувала, але бачив він, я вже була впевнена, тільки мене, навіть коли зрідка переводив погляд, і я поступово стала звикати до свого нового стану. Звикнувши, я теж заговорила, але без іронії. Вона розсміялася – я не помітила, невдоволено чи з полегшенням, – і пішла готуватися до своїх зимових гастролей, сказавши, що скоро знову зайде і запитально подивившись на мене. Втім, я не пам'ятаю, чи запитально…

Даремно я побоювалася, що нам нема про що буде з ним розмовляти: як не дивно, йому було цікаво говорити саме зі мною, а мені – і це теж спочатку було несподівано – з ним, хоча ми один з одним ні в чому не були повністю згодні. Наша незгода не була болісною, вона було приємнішою та спокійнішою, ніж часто-густо буває повна згода.

Дивно, що грог йому не дуже сподобався – надто гарячий. Старий Грог похитав би головою і списав його на берег, ось і довелося б мені самій перетинати Атлантику. Я сьорбала з адміральського кухля, ми сперечалися, і я спокійно – так, я пам'ятаю, – спокійно думала: «Невже вона йому не сподобалася? А якщо не сподобалася, чому ж він намагається не звертати на неї уваги? Хіба ж він не намагається?…»

Я пам'ятаю: коли ми брали шлюб, цей неспокій ще майже не зник. Ми йшли чимось схожим на доріжку, сніг рипів, немов суглоби старого матроса-ревматика, і він тримав мене під руку, щоб один з нас не впав, а то ж тоді й іншому, напевно, не встояти. Ми не оберталися і говорили тільки один з одним про його головний – північний – проект, а вона йшла слідом за нами, – теж, як мені здавалося, не звертаючи на нього уваги, і, як завжди їдко, розповідала декільком супутникам про своє двотижневе турне, призначене на середину літа, коли у нас буде середина зими…

Потім він казав, що ми разом не тільки тоді, коли разом. Казав, що постійно чекає мене – і до зустрічі, і після, і коли ми, нарешті, зустрічаємося. Розповідав мені про свій північний проект, подробиць поступово ставало все більше, і він говорив, що, можливо, до літа – не раніше літа – йому доведеться виїхати на північ – хоча б на кілька днів. І я пам'ятаю, що тоді була майже спокійною… Безумовно, спокій не буває повним, – але все ж – мені було спокійно, – майже…

Він був не проти наших зустрічей з нею, – тобто він ніколи не заперечував, навіть радив: «Щось ви давненько не бачилися. Сходи до неї або, якщо хочеш, запроси до нас». Ми дійсно бачилися з нею рідше – бо в мене був він. Але коли вона приходила і ми вдвох з нею готували й пили грог, сидячи на кухні або на м'якому дивані у вітальні, він майже не дивився на неї і йшов до себе. Йшов він необразливо, а її ця неувага, як мені здавалося, може тішила, а може дивувала, – тепер мені це нецікаво, а тоді я багато про це думала… І ще я думала про те, чому він завжди йде.

Перед від'їздом, в типову вогку січневу відлигу, коли моряка виручає тільки грог у хорошій компанії, вона зайшла до нас попрощатися – їхала на цілих два тижні. Пообіцяла привезти пляшку найрідкіснішого рому, щоб грог у нас вийшов краще, ніж у моряків Вернона, і сказала, що буде дзвонити після кожного концерту і розповідати – вона в своєму стилі розреготалася – про заслужений і тому очікуваний тріумф. Ну, а якщо – тобто оскільки, – весело сказала вона, – турне пройде успішно, вони там, судячи з усього, захочуть укласти з нею тривалий контракт.

Ми випили за це, а він цього разу не пішов, сидів поруч і слухав нас, але в основному її, тому що – швидше за все, тільки тому – я більше мовчала, а говорила вона… Сміючись, вона сказала, що там незрівнянні пляжі, а вода взимку, точніше влітку, майже як грог. Що обов'язково захочеться урізноманітити час – але не грогом, не в таку ж спеку. Замість грогу п’ють дивний солодко-кислий коктейль з такою ж дивною назвою… Засмагне в усіх місцях, як мільярдерка на презентації або на виданні (особливої різниці – вона розсміялася, – ясна річ, немає), і, можливо, – вона знову розреготалася, – знайде своє щастя, як знайшла його я.

Щось іще говорила в тому ж дусі, а я думала про майбутню її поїздку, іноді дивилася на нього і думала, чому ж він на неї не дивиться? Він побажав їй успішних гастролей і пішов до себе – як завжди, необразливо, просто стримано.

Перед тим як піти, вона сказала, що в такому залі ще ніколи не виступала, було спокусливо і страшнувато. Мені здалося, що більшою мірою страшнувато, ніж спокусливо… Чи не показалося?…

Вона поїхала.

Але чомусь не дзвонила після концертів, а я не знала, в яких готелях вона зупиняється, і не могла подзвонити. Було тривожно за неї, спочатку найбільше – через різницю температур.

Через кілька днів він – так скоро – раптом сказав, що відлітає на північ, впроваджувати свій проект. Це було несподівано для нього, але виявилося ще більш несподіваним для мене. Він знову сказав, що ми з ним ніколи не розлучаємося, навіть коли начебто розлучилися…

Спочатку він дзвонив щодня, розповідав про те, як просувається робота і які там холоди. Говорив він так яскраво, що ночами мені снилися дерева, стовбури яких тріщать і скриплять, як старе заіржавіле ліжко, з якого начебто той самий матрос-ревматик встає вранці і розминає свої негнучкі суглоби.

Я сумувала за ними. Чекала на них, як у дитинстві подарунок на день народження…

Ну ось: я ж сама сказала – «їх»…

Потім він подзвонив, вибачився, що доведеться затриматися: впровадження йде не так гладко, як хотілося б, і роботи набагато більше, ніж він припускав, і тому дзвонити він буде рідко. А йому дзвонити я не могла, зв'язок був – гірше нема куди…

Вона подзвонила тільки за день до свого запланованого приїзду. Незвично голосно сміялася, говорила, що в захваті від виступів і від того, що вони нарешті закінчилися. Я навіщось запитала, чи запропонували їй той самий контракт, і вона відповіла, що, на щастя, ні, тому що в таку спеку краще засмагати під пальмою, ніж готуватися до наступного виступу. Голос у неї був не такий дзвінкий, як звичайно, – не такий, як після адміральського кухля грогу, але ж про грог у таку спеку не може бути й мови… Сказала, щоб я, – вона вимовила це оксамитовим шепотом, – приготувалася до важливих змін у її, ну, і в якійсь мірі, в моєму житті. Таким шепотом вона зазвичай розмовляла з усіма, крім мене. Вона лагідно прошепотіла, що залишається ще на два тижні і що мені немає про що хвилюватися (а я ж хвилююся, чи не так?), але розповість про все, коли повернеться, – ну, можливо, не про все, а тільки про те, про що можна розповісти за кухлем грогу. Не більше – вона загадково і знову бархатисто засміялася, – але й не менше. Потім вона повідомила, що засмагла, причому всюди – абсолютно скрізь! – отже тепер зовсім не відрізняється від місцевих красунь, – а якщо й відрізняється, то, зрозуміло, в кращу сторону. І що тепер всі сприймають її за свою, просто хоч не їдь звідти.

Час ішов. Я була сама, вони не дзвонили…

Ось я і знову сказала – «вони»…

І я відчувала, що мій день народження пройде без подарунка, а може взагалі не настати. Що, в принципі, одне й те саме…

Вони не приїздили й не дзвонили…

І знову – не дзвонили й не приїздили…

Час ішов. Говорячи точніше, тепер він поступово переставав рухатися…

Я ходила по наших вулицях і готувалася до зустрічі, хрустячи снігом, як атлантичні акули хрумтять корабельної обшивкою. Я ходила, а навколо ставало все темніше. Не знаю, можливо, тепер і на мене хтось дивився, я ж була сама. Можливо, хтось дивився і навіть – хто їх знає? – щось говорив мені…

Але навіть якщо б і подивилися, – що б побачили?… Вони, напевно, не знали, що це не може замінити подарунка на день народження.

Сніг сповзав з неба замерзлими крапельками недопитого, остиглого грогу. Машини шаруділи шинами по мокрому снігу, неначе розчавлювали цукерки, – але всі цукерки насправді виявлялися пустушками…

Можливо, вони мені пояснять?…

Але я все одно не зрозумію, а потім, рано чи пізно, мені, сподіваюся, стане байдуже. Швидше б, поки не стало зовсім пізно. Втім, і зараз вже, – я майже усміхнулася, – зовсім не рано…

Ми з нею були найкращими подругами – єдиними подругами, яким разом було, я сподівалася, – чи вже не сподівалася?… – не гірше, ніж порізно. Ще я думала, що з ним ми були найкращими – єдиними – друзями… Або вже не думала?…

Ну, от, я сама сказала: «були»…

Перед її приїздом зовсім стемніло…

Спочатку я, здається, не стала обтрушувати куртку, роззуватися й зачісуватися. Посиділа в передпокої, чогось, здається, як і раніше чекала…

Потім відкрила їй двері. Ми, напевно, пішли на кухню, – так, на кухню… Вона засмагла сильніше за мільярдерку на виданні, а волосся вигоріло й нагадувало апельсин… Вона говорила, намагалася сміятися, але за цей місяць стала, як мені здалося, тихішою та… невгамовнішою, чи що… Я не чула, що вона говорить, хоча, здається, вона хотіла, щоб я чула… Замість цього я чекала, коли ж вона почне пояснювати мені те, про що мовчав телефон і нашіптували цукеркові обгортки. Але ключових слів не було, а слухати все цілком було складно… А вона говорила й говорила.

Я скип'ятила воду в нашому чайнику, приготувала грог у двох наших – адміральських – кухлях… Нічого особливого: лимон, цукор, кориця, трохи рому, – але головне – аби був окріп. Без окропу грог не буде навіть подобою грогу…

Я тримала свій кухоль обома руками, і рукам зовсім не було гаряче – напевно, вони замерзли на морозі. Я намагалася забути її обличчя, – забути, яким воно було, – але воно запам'ятовувалося, – і все ж таки запам'яталося мені… Вона сиділа на одному з наших стільців і пила наш колись улюблений киплячий матроський напій. Я тримала обома руками кухоль – з таким же окропом, але ані пити, ані слухати не могла…

Вона говорила, говорила, говорила, потім майже кричала, потім, мені здається, плакала, але я не хотіла чути те, у чому немає ключових слів…

Шини під вікнами продовжували вдавлювати в утрамбований сніг тисячі нових і нових цукерок-пустушок.

Десь хрустів білий шоколад, але це було недосяжно далеко, а тут – сніг падав випадково пролитими, застигаючими на льоту краплями грогу…

Я подивилася на неї, і мені – більше за все на світі – захотілося ніколи не бачити це обличчя. Обличчя, яке не могло бути моїм довгоочікуваним подарунком на день народження…

І ще мені хотілося, щоб він теж не бачив це обличчя…

Я тримала свій кухоль обома руками, і рукам зовсім не було гаряче – тому що все всередині замерзло, і я нечутно просила мій грог, щоб він допоміг мені…

А вона говорила й говорила, і, здається, плакала…

І потім, після того, що раптом сталося, вона, думаю, теж, плакала і, можливо, кричала, – але це вже не могло мати значення – ні для неї, ні, тим більше, для мене…

… Він прийшов через два дні, – ні, не прийшов – його ніби атлантична хвиля викинула до мене на берег… Плакати я не могла. Просто дивилася й дивилася на нього, на його обличчя – на його обличчя – на його обличчя – таке ж не засмагле, як перед від'їздом, і щоки були бліді й обвітрені. Він теж не відводив очей і безсило мовчав – наче недосвідчений юнга вперше почув «Тонемо!». А не довгоочікуване «Земля!»

І замість того, щоб кинутися рятувати, розгубився, чекаючи допомоги від тих, хто не міг допомогти, тому що вже лежав на дні…

Дрібниці втратили значення, тому все залишалося, як колись.

У головному ж – був він. А її вже не було…

Її більше не було – і вже не могло бути ніколи.

* * *

Я скінчив читати, відклав аркуші оповіданням і почав готувати грог.

– Ну, що ти думаєш? – Як завжди, невпевнено, запитала вона, заходячи на кухню.

Я поцілував її та налив грог в наші адміральські кухлі:

– Твоя фантазія знову не підвела тебе. Метафори незабутні, особливо – я з тобою згоден, на жаль, – цукерка-пустушка… Ти пишеш кожен раз навіть краще, ніж у попередній.

– Як було б добре, – сказала вона, майже не посміхаючись, – якби ця метафора ніколи не придумалася… Не люблю цукерки. Їх краще не розгортати, бо раптом всередині нічого немає…

Я присунув їй кухля.

– Шкода, що твоя головна героїня надто не впевнена в собі – від цього, думаю, всі нещастя…

Вона подумала й промовила, обережно відпиваючи грогу:

– Якби тільки не впевнена… І якби тільки в собі… Але, – вона посміхнулася, – я обов'язково поговорю з героїнею. Цілком можливо, твоє зауваження буде враховано.

Ми розсміялися, я закурив адміральську трубку.

Ми пили грог, сміялися, базікали і, не промовляючи ключових слів, думали про те, скільки має пройти часу, щоб акули залишили корабель у спокої…

Я дивився на неї і вкотре переконувався: її обличчя не гарніше інших тільки тому, що інших просто немає і не буде.

І старий шрам у неї на щоці – від опіку окропом – нічого, ні тоді, ні зараз, не міг для мене змінити.