Текст книги "Час збирати метафори"

Такий день

– У природи немає поганої погоди.

– Згоден. Але тільки якщо ми постараємося, щоб не було.

Не здійснений діалог з Ельдаром Рязановим

Медуницы и розы тяжёлую розу сосут.

О.Мандельштам. «Сёстры тяжесть и нежность»

Питання про те, що таке щастя, має сенс, коли на нього немає відповіді і можна спокійно розмовляти про те, що ж це таке, і наводити приклади, в яких не впевнений, але без прикладів невпевненості ще більше. А коли відповідь очевидна, питання сенсу не має.

Таких днів не може бути багато. Та й взагалі – майже не буває, – інакше хіба вони були б такими? Я це знав задовго до того, як написав «Віддзеркалення».

«Ти ж знаєш: неймовірніше за все – розповісти про те, про що розповісти неможливо».

«Про що ж твоє оповідання?»

Довелося помовчати, підшукуючи слова.

«Це не оповідання, а мовчання. Все одно ж не розкажеш».

У такі дні…

Ні – в такий день, адже якщо були б дні, то такими вони б не були. В такий день сонця так багато, що я вже почав забувати, коли було так багато сонця. Тобто коли взагалі його було багато. У звичайні дні сонця теж буває чимало, але воно або пече нестерпно, або ще якось не дозволяє думати про те, про що потім не розкажеш…

А в такий день – його насправді безліч, воно скрізь, в кожній щілинці, але не нав'язує себе, а просто є. І як же це непросто!..

У такий день нікуди не потрібно поспішати, навіть якщо начебто й потрібно. Це в інші – поспішаєш і журишся, хоча причини для цього, здається, немає.

У такий день часу стільки ж, скільки сонячного світла, і він теж – скрізь. Кожна щілинки заповнена часом і світлом.

Ідеш собі світ за очі і посміхаєшся всьому, що помічаєш, та й тому, чого не помічаєш, посміхаєшся теж. І згадуєш, згадуєш, і повторюєш у собі те неповторне, що, ти впевнений, повториться, збудеться ще стільки разів, і сонячне світло розіллється по всіх щілинках, і по твоїх м'язах, і – як їх називають? – кровоносних судинах.

Я тоді ще не написав «Фрагментарний роман», тому що каятися не було в чому. А значить, такий день був цілком можливий.

Такий день ніколи не закінчиться, варто йому початися, точніше – статися, відбутися, випасти на твою долю. Він не закінчиться… От тільки звідки беруться всі інші дні? Вони теж хороші, всі як один, навіть найгірші з них, – але хіба вони – такі?

У них же не було того, що ось тільки що трапилося з тобою, зараз – і щойно закінчилося.

Того, що триває в тобі, а значить не закінчиться, поки триває і триває цей, такий немислимий, неймовірний, неповторний день.

«Ну добре, припустимо. А що ти зробив після всього того, що в тебе було в той день? Залишитися ти не міг, там не залишишся, годі й мріяти, та й усе було б зовсім інакше, якби якось все ж таки спромігся залишитись».

«Звичайно. День був би зовсім не такий, яким він вийшов. Яким він випав на мою долю».

Поспішати, можливо, було куди, але було абсолютно неможливо. Я зайшов до Елли, не зателефонувавши. Зрідка заходжу, попередньо, зрозуміло, подзвонивши. Просто в такий день не дзвониться, відверто кажучи.

Сиділи, звичайно, не на кухні, а у вітальні. На кухні взагалі сиділи зрідка, недоліки пам'яті часто-густо компенсують стереотипами. От скажіть: чому – кухня? Там що, краще чути? Або навпаки – гірше?

«Вони думають, що недоліки пам'яті можна якось компенсувати. Але чи не надійніше тоді – просто пам'ятати?»

«Якби це було просто… Втім, все одно ж забуваємо».

– Крутизна, як і раніше, здивована? – запитала, посміхаючись, Елла, продовжуючи нашу незавершену розмову та мій улюблений епіграф.

Я поклав собі в чай ложечку цукру і часточку лимону і, майже не замислюючись, відповів:

– Так, але висків, тим більше грифельних, немає абсолютно.

– Можливо, ви їх не розчули?

– Те, чого не розчув і не розгледів, – посміхнувся я, – не існує.

Елла нечутно, на відміну від мене, сьорбнула зі свого горнятка:

– А те, що розгледів і розчув, хіба має неодмінно існувати?

Я подумав довше. Потім сказав приблизно так:

– Це залежить від того, який день.

– Ну, а сьогодні, – запитала Елла, – такий день?

Я кивнув – хіба про це розкажеш?

Елла замислилась. Допила чай і сказала:

– Запам'ятайте це число. Тепер такий день завжди буде цього числа.

Тоді я ще не написав «Фіолетове чорнило», але непогано знав, як схожі одна на іншу тяжкість і ніжність. У такий день на троянді немає жодної оси – тільки медунки. А про інші дні, нехай схожі – але не більше ніж тільки схожі на цей, – навіщо думати? Питання не має сенсу, бо відповідь очевидна.

Треба спробувати відповісти на інше:

«Збулося?»

«Щастя – це не коли збувається, а коли – впевнений, що збудеться»…

Коли такий день – повториться. Випаде на мою долю.

«Фрагментарний роман» уже написаний, без нього мені було б набагато складніше. От тільки чи вистачить його?…

«Моє оповідання скінчилося. Але не скінчилося мовчання – та й хіба можна йому закінчуватись? Краще вже нехай закінчиться оповідання, а я помовчу».

І спробую.

Творці

Дерева збиралися змінювати подряпані п'ятаки на срібло. Темно-сірі, ні – бежево-коричневі хмари нерухомо пливли по заштореному небу.

Композитор… втім, він не смів називатися так, бо чи міг він – складати музику? Вона давно вже існувала, і йому, щоб почути її, доводилося блукати по схилах бежевих гір, то грузнучи в снігу, то обтрушуючи росу з черевиків і штанів, то намагаючись не наступити на мураху або червоного жучка з чорною точкою на спинці, стискаючи пальці так, що вони втрачали чутливість. Він ішов далеко від дому, від незатишного крісла, від дратівного клавесину з опущеною кришкою.

Іноді – тільки іноді – музика ставала відчутною, але це було рідкісним подарунком і якщо, нарешті, траплялося, потрібно було почекати, поки вона відлунає, а істинний її творець дозволить якомога скоріше повернутися на стежку, що веде додому, увірватися в кімнату, поспіхом скинути верхній одяг, рвонути кришку і впасти за клавесин.

Бувало, він до крові напружував слух, але безладна тиша заважала слухати, і він благав творця музики дозволити йому – почути… Однак той зливався з тишею і продовжував мучити його все тим же незбагненним і, здавалося, безглуздим мовчанням.

Він йшов і слухав, потерпаючи від відсутності слуху, і безпорадно плакав, заздрячи тим, хто називав його композитором… ні, зараз не заздрив, бо звучання заздрості позбавило б слуху, а він був зобов'язаний слухати – щоб почути, і не міг – не вмів – нічого іншого.

Один-єдиний образ, одна метафора, один натяк допомогли б йому. Він просив зглянутися і показати йому цю метафору, хоча б мигцем, як, мабуть, завсідник трактиру показує красуні куточок жаданої купюри, і вона покірно і щасливо виконує всі його забаганки. Він свято вірив, що ця метафора буде, нарешті, йому явлена і музика розсіє какофонію тиші, – вірив, але був до жаху впевнений, що нічого не зможе почути. І знову прийде додому, весь в нікому не видимій крові. Не шпурне на підлогу все непотрібне, не впаде за розкритий клавесин, а важко сяде в незручний фотель і буде дивитися в одну нечітку точку, знаючи, що музика залишилася там, де була безнадійно давно створена, і – з його вини – нікому, ніколи чи не стане доступна.

Адже якщо музику не почує він, то – як тоді люди йтимуть по набережній, уздовж річки, щоб – зараз же, за лічені години або хвилини – почути її?

А вони – йшли. І серед них – хлопчик, здається, років шістнадцяти, ще не підозрюючи, що така музика – є. Люди безтурботно йшли вздовж річки, чиї назви схожі на загадкові жіночі імена, до площі, на якій, нагадуючи породистого телепня-пса, затишно сидів собор з червоної цегли, з фіолетовою вежею, яка спустилася з неба або ще тільки намагалася злетіти.

Люди йшли, сподіваючись почути музику, яку йому одному судилося передати їм. Але він, як і раніше, був глухий – і не розумів, що обраний і приречений і не зможе не почути, тому благав змилуватися над ним і розігнати засмоктуючу тишу, – або хоча б просто допомогти – відкрити йому довгоочікувану, рятівну метафору, щоб до нього, нарешті, повернувся слух, як тоді, в той вечір… – …коли краплі стукали по підвіконню як по засмучених клавішах, відгукуючись на недбалі рухи пальців невидимої лівої руки все того ж невидимого музиканта. Він сидів у кріслі і, звикаючи до глухоти, дивився в куток остогидлої кімнати, поверх обридлого клавесина, і пив несмачне вино – таке ж прісне і холодне, як дощові краплі, що заповнювали будинок нав'язливою, приголомшуючою тишею. Він дивився в цю точку, а вона розповзалася, стаючи камінною решіткою, підсвічником, рамкою, безжальними бежево-сніговими схилами гір, деревами, що почали розмінювати подряпані мідь на срібло, і дорогою – від будинку в гори, а іноді з гір додому. Рамка зціплювала, здавлювала гори, дерева й дорогу, і він хотів відвести погляд, але для цього потрібно було знайти іншу точку опори, але вона зникла й не могла знайтися.

Дверний дзвоник дзвякнув, підступаючи до горла акордом, ніби лавина впала з бежевих схилів, скованих незмінною, непереборною рамкою, – готова увірватися до нього в кімнату: композитор завжди приходив без попередження, легкий і байдужий до дрібниць.

– Жаркувато сьогодні, – кинув композитор, входячи. – І дощу не було вже цілу вічність, – зате метелики гарні на подив. Складаєш музику, як завжди?

– Якби мені навчитися складати… – відповів він сумно й безпорадно і налив вина.

– Що може бути простіше? – розсміявся композитор, відпиваючи. – Не треба повіряти гармонію алгеброю, тим більше що в школі вона була нашим з тобою найнеулюбленішим предметом. Невже забув?

Він подивився у вікно – на дорогу, що неохоче йде в гори і відразу ж повертається назад. Рамка з міцного, як подряпана монетна мідь, дерева не випускала назовні.

– Вибач за повчальність, – продовжував композитор, – але я скажу – для твого ж блага: старим відчуваєш себе в дитинстві й коли в нього впадаєш. А від нас з тобою обидва ці періоди, на щастя, рівновіддалені – уже і ще. Втім, судячи з твоєї, як завжди, напруженої постаті, я знову завадив? Що ж, чи не зайнятися мені краще моїми метеликами? Погода чудова, сьогодні нам з ними напевно пощастить. А потім, за звичаєм, вже вибач за прозу, завітаю до шинку.

– Ні-ні, ну що ти!.. – він змінив тему, одночасно намагаючись перекричати безвихідну тишу. – Знаєш, мені сподобався твій новий маленький витвір, такий гарненький. Там є одне цікаве місце…

– Одне? – спокійно промовив композитор. У правій руці він тримав келих, а пальцями лівої, як клавіші, автоматично перебирав кумедну маленьку пляшечку в мідній оправі. – Гаразд, вибачення прийнято. Краще розкажи, що це був за таємничий незнайомець в чорному капелюсі? Трохи містики упереміш із романтикою нам ніяк не перешкодить – може ще щось придумається, не менш популярне. Ой, вибач, – з звісно, вічне!

Він похитав головою:

– Мені ніколи цьому не навчитися… Чи зрозумієш ти мене? Ну, добре, я зізнаюся, що…

…набридливим кордом дзвякнув дверний дзвіночок, і він відкрив людині в чорному крислатому капелюсі, з якого, майже беззвучно постукуючи, падали дощові краплі. Він відкривав ці двері тисячі разів і знову йшов по своїй стежці. Йшов по ній до гір, дивився на небачену птицю, схожу на великого чорного метелика, ніби запущеного їм самим в це сіре… ні, все ж таки блідо-коричневе небо, на низину, де, як на шкільній ковзанці, копошилися діти, намагався розсунути жорстку, жорстоку рамку, надійно збиту з мідного н вигляд дерева. І боявся подумати про те, що люди вже зібралися на бруківчастій площі біля поважного собору з непосидючою фіолетовою вежею, і чекають, коли їх впустять і зазвучить призначена їм музика. А серед них – хлопчик років шістнадцяти: він все намацує квиток в нагрудній кишені, боїться втратити, – і не знає, яку музику почує. Просто йому вказали дорогу до цього собору, і він прийшов.

Прийшли всі – і чекають.

Чекають – але музика, як і раніше, не чутна, а замість неї – все та ж безкрайня, безперервна тиша. Він намагався почути хоча б один акорд, хоча б один звук, в розпачі вдивлявся в людей, що гріються біля багаття апельсинового кольору, в будинки з придавленими снігом дахами, згорбившись біля мосту через річку… можливо, ту саму?… Він ловив приховані десь звуки, як вітрило ловить і не може впіймати прихований глибоко на дні вітер.

Тому скрип дверей, що відкриваються, не пролунав для нього дисонансом цій тиші, і людина в чорній крислатому капелюсі не принесла, здавалося, жодних змін, і краплі, які падають з його капелюха, не відрізнялися від тих, що глухо звучали за зачиненими дверима.

– Можливо, він просто помилився адресою? – запитав композитор майже байдуже, роздивляючись колекцію дивовижних метеликів на книжковій полиці над каміном.

– Він приніс мені замовлення…

– Кому ж іще, як не тобі? – неуважно відгукнувся композитор, продовжуючи розглядати метеликів, яких сам сюди недавно приніс, і за звичкою перебираючи пальцями, як клавіші, пляшечку в мідній оправі. Піймавши погляд співрозмовника, він недбало підкинув пляшечку, зловив, посміхнувся:

– Не надто витончений предмет, особливо для тонкого цінителя. Що ж поробиш, не маю права розлучитися з подарунком, тим більше що з дарувальником – дарувальницею – розлучився вже давно. Вона в мене була не менш чарівна й пересічна, ніж ця дрібниця, хіба що не так корисна в повсякденному житті. Остання зустріч, скажу я тобі, має бути красивою, навіть гарнішою, ніж перша. Ми розлучилися з нею за келихом мого улюбленого вина в моєму улюбленому шинку, де бродячий скрипаль ґвалтував запилену скрипку, намагаючись зіграти мою стару річ. Ти знаєш, я її наспівую, коли мені весело.

– А коли сумно?

– Сумно мені, дорогий генію, не буває. Сумно тільки геніям – але не всім же ними бути. Цікаво, коли їм буває весело? Однак тобі ця тема не дуже цікава, ти стурбований куди важливішою справою. Ну, то що ж твій загадковий незнайомець? Ти казав, що він приніс тобі замовлення?

– Так. І попросив назвати цю музику просто і сухо – «Секвенція»…

Композитор знизав плечима, позіхнув, відпив вина й запропонував:

– І справді прозаїчно. Назви її поетичніше – наприклад, «Спокій». Він знову відпив і додав:

– Це те, що тобі потрібніше за все.

Покрутив у руці пляшечку, ніби підігруючи дощовим краплям, і задумливо додав:

– І не тільки тобі, я думаю… Що ж, ми з тобою так і не договорили про головне, – він сів на незручний стілець – ні, зручно притулився до стіни біля каміну.

– Що саме ти вважаєш головним?

– Можливо, – сказав композитор, – наші пріоритети різні, ось я й не вирішу, хто більше потребує допомоги: той, хто кидає виклик або ті, в кого кинутий виклик летить каменем з пращі. Допоможеш знайти відповідь?

Він замислився, поставив келих на кришку клавесина і все ж таки відповів:

– Якщо й кидаю, то – собі самому…

Композитор посуворішав і випростався:

– Отже камінь бумерангом повертається до тебе – нещасного з нещасних. А ти не помічаєш, що по дорозі туди й назад він зачіпає голови тих, хто не за власним бажанням став для тебе необхідною метафорою? Зображенням, що налаштовує натренований слух на звуки, які ти цілими днями шукаєш в цих горах?

– Не тільки в горах, – спробував він огризнутися, але композитор продовжував:

– Залиш їх у спокої, вони й без тебе втомилися на своєму полюванні.

Він схопився і мало не перекинув келих:

– А навіщо ж вони… навіщо ж вони, один за одним… -

– …один за одним заходять у величезний зал, хочеш ти сказати? Беруть у контролера програмку, сідають кожен на своє місце, посміхаються, оглядаються, неголосно розмовляють. І хлопчик років шістнадцяти, перестав, нарешті, намацувати квиток у нагрудній кишені, сів у найнезручнішому місці, біля величезної колони, за якою майже не видно сцену, що, здається, майже звисає зі стелі? Та просто тому, – композитор схопив пляшечку так, що вона б тріснула і поранила йому долоню осколками, якби не стара, але міцна мідна оправа, – та просто тому, що сьогодні їм ліньки йти на полювання… або в лісі сьогодні все одно немає дичини… або доріжку замело… або… – та причин може бути безліч!..

Він не дозволив композитору договорити і щосили вдарив по закритій кришці клавесина – навіть птах на бежевому дереві здригнулася:

– Вони були, були на полюванні! Вони полювали цілий день! Он вони – дивись – повертаються додому! Зараз вони повечеряють, відпочинуть, вдягнуться в найкращі костюми та вечірні сукні – і прийдуть! Прийдуть, я тобі кажу! Всі до єдиного і єдиної! Ніхто з них не залишиться вдома!.. Ти запитував мене, коли мені буває весело? Коли ти не тягнеш мене за собою в свій трактир, не вимагаєш від мене ганятися з сачком за метеликами, і ще слухати твої безтурботні п'єси, які обожнюють скрипалі-недоучки й такі ж недоучки-слухачі.

Композитор поставив келих на кришку клавесин, що віддавався дзвінкою луною, і, йдучи, промовив – як завжди, не прощаючись:

– Я, принаймні, відплачую їм дзвоном монет, а не брязкотом клавіш. Ти без них – як ця твоя вічна пташка без свого дерева.

– А вони?! – запально вигукнув він, осушуючи келих. – Дерево без пташки?!

– Ти хотів знати, коли мені буває сумно? – промовив композитор, закривши за собою двері. – Коли я розумію, що більше за все на світі ти хотів би позбутися мене, а я – тебе… І для цього є надійний, описаний в сотнях книг спосіб…

Метеликів давно вже не було – небо ставало все більш бежевим.

Мисливцям, що поверталися додому, та їхнім замореним собакам було не до суперечок, риплячих дверей та дзвінкої кришки клавесина. Мисливці хотіли постати перед дружинами, дітьми й сусідами бадьорими та неприборканими, але були не в змозі: після виснажливого полювання вони йшли, похнюпивши голови, немов щось упустили в сніг.

Але все ще нечутна музика почала підступати до його горла, до кінчиків пальців, потім – стукати серцем, потім – боліти в усьому тілі. Нарешті, її захотілося вирвати, як хворий зуб. Дерев'яна рамка тріснула, і видно стало безкрайню далечину дерев, моста через річку, гір. Річка розтеклася, у неї з'явилися набережна і красиве жіноче ім'я, потім ще декілька імен – схожих, але інших. Набережна вела до поважного собору – там, у залі, вже сиділи люди, а серед них, за колоною, так що не було видно сцени, що спускається майже з-під стелі, – хлопчик років шістнадцяти. Музика встигла до них, не запізнилася. Разом з пташкою, схожою на чорного метелика, вона попливла над бежевими деревами і горами, над крихітними будиночками, над річкою, яка не має імені і стає річкою з кількома загадковими жіночими іменами.

Мисливці підняли голови, прислухались і посміхнулись, чуючи, що музика вже пливе. Посміхнулися й люди, що сидять біля багаття апельсинового кольору, і діти в низині, і дружини мисливців, що розігрівають вечерю там, в середині засніжених бежевих будиночків. І, посміхнувшись, всі вони про щось заговорили, і їх вишукана мова долетіла до сцени, яка спускається з-під стелі, й розтеклася по величезному залу таким же струнким хором, що підтримує свою музику і тягне її за собою.

Хлопчик слухав і не здогадувався, що йому ще належить дізнатися про бежевий світ з деревами, які приготувалися міняти мідяки на срібло, про втомлених мисливців і їх вірних собак, про стежку, що йде в гори і до бруківкчастої площі.

Хлопчик ішов по цій площі, вздовж річки, по дорозі додому, намагався не наступити на мурах і червоних жучків з чорною точкою на спинці, і час плив разом з ним.

Йти ставало все важче, і він все частіше думав про тих, хто показав йому дорогу до собору на площі. Дізнавався про музику, яку інші почули для нього, запитував себе, чи любив композитор ловити метеликів, пити вино в трактирі під звуки своїх легковажних п'єс і обіймати таких же легковажних подружок.

І ще думав, що зараз, коли музика, почута людьми, пливла по світу, той, хто який передав їм її, заснув, нарешті, у своєму улюбленому кріслі. Нікому не потрібна ніколи не відкоркована пляшечка в поржавілій оправі, валялася на підлозі під клавесином, разом з розбитим келихом – напевно, він упав, коли господар вбіг у будинок і замерзлими руками рвонув, відкриваючи стару подряпану кришку.

А поруч з клавесином розтеклася калюжка – від сніжинок, що танули на поспіхом скинутому чорному крислатому капелюсі.

Салун

Першим слово взяв Сруль. З притаманним йому, на думку всіх або майже всіх присутніх, нахабством, підкріпленим, у відповідності з тією же думкою, почуттям зарозумілої переваги не тільки над пойменованими присутніми, а й над неназваними відсутніми, зухвало посміхаючись і неприйнятно для високого зібрання гаркавлячи, він встав з-за круглого столу і заявив привселюдно:

– Шановні соратники! На правах голови зборів беру слово.

– А по пиці? – недобре відгукнувся в принципі добрий Василь, перекидаючи в традиційно широко відкритий рот вміст незмінного гранчака і відправляючи туди ж ложку очікуваної червоної ікри. – Хто ти такий, щоб слова брати? Нам паршиві голови без потреби. Краще нехай вон Джоник головує, він хоч істота й примітивна, це всім відомо, і душі моєї, ясна річ, не розуміє, та й куди йому, а все одно, Срулька, ти йому не рівня.

Джон, відомий Василеві своєю примітивністю, примітивно і поблажливо посміхнувся, очікувано поклав ноги на круглий стіл, відкусив і виплюнув кінчик сигари й насунув капелюха на лоб.

– При всій моїй безеперчній повазі до Джона і таємному презирстві до вас, Василю, – все так само неприємно різонув слух Василя Сруль, – головою може бути тільки ваш покірний слуга. Втім, служити вам не має наміру, вибичайте.

– Поясніть, чому ж тільки ви? – тонко, але зловісно, як йому і належить, посміхнувся дон Чарлеоне, поправляючи незмінний, бездоганно викладений комір білосніжної сорочки. Його до болю знайома майже всім синяво-чорна, бездоганно блискуча шевелюра гармоніювала зі стандартними білосніжними зубами, чорними брюками й лакованими туфлями.

Сруль відкрив рота, щоб мотивувати свою точку зору, але в цю мить у дона Чарлеоне задзвонив мобільний телефон. Дон з непроникним обличчям послухав і вимовив з нетерпінням очікувану всіма фразу:

– Зрозуміло, в асфальт. Починайте без мене, Віченцо, у мене тут важливий будівельний проект.

Тут же задзвонив мобільний телефон Василя. Попередньо спорожнивши склянку й заївши ікрою, Василь професійно розпорядився:

– Ваня, купуй асфальтовий завод.

Франсуаза, в сумочці якої був традиційний милий безлад, примудрилася знайти серед десятків флакончиків наймодніший, недбало капнула собі за вушками й обвела присутніх наївним, майже дитячим поглядом, оцінюючи, кому б і з ким наставити роги. Дон Чарлеоне нервово викинув свій мобільний телефон з вікна, після чого, зрозуміло, намотав на вилку півметрову макаронину, присмачену помідоровим соком і посипану сиром.

– Тому що ви ж самі говорили, що я – найхитріший з вас! – нарешті спромігся відповісти Сруль і підняв гачкуватий палець.

– Я все одно хитріший! – Заперечив Гриць, відкушуючи шмат сала. – Василь знає, можете у нього запитати. А тебе, Срулька, ніколи нікуди не допущу.

Сруль прийняв почуте сказане за неминуче належне, а Василь заперечив:

– Забагато на себе береш, Грицю. Ти такий же примітивний, як Джон, тільки у Джона сигара велика і кольт у задній кишені, а у тебе, крім мене, нікого й нічого немає.

Гриць невесело махнув рукою:

– Краще самому, альо з салом, ніж з твоєю клятою ікрою замість мого сала.

– Ти, Грицю, без мене, як Франсуаза без свого Франсуа. Не раджу забувати. – І задоволений Василь знову рясно випив і добряче закусив.

Франсуаза, яка вже вирішила, з ким, але ще не вибрала, кому, традиційно відкусила від жаб'ячої ніжки й посміхнулася ще тонше, ніж дон Чарлеоне:

– Зрада тому й називається зрадою, – спокусливо грасуючи, сказала вона, – що носить непостійний характер. А що може бути чарівніше непостійності?

Джон потягнув віскі, затягнувся сигарою і, не цілячись, від стегна вистрелив з кольта в перенісся сонної мухи, яка відпочивала на стелі.

– Терпіти не можу всіляких жуків, особливо в залі засідань, буркнув він, явно хизуючись перед Василем своєю рішучою примітивністю.

– Але це ж муха! – картинно сплеснула руками Франсуаза й заїла незмінним сиром. – Причому сонна. – Нарешті вона зрозуміла, кому слід зрадити.

– Яка різниця, як назвати дратівливий об'єкт? – Джон байдуже дмухнув у кольт і знову насунув капелюха на очі.

Сруль тим часом продовжив гнути свою лінію:

– Я, як самий – з чим ви не будете сперечатися, – жадібний з вас, вимагаю слова.

Дон Чарлеоне блиснув шірокозубою посмішкою і масивним чорним перснем на мізинці:

– Чекаємо від вас розумної пропозиції, Сруле. Ви, зрозуміло, підтримаєте ідею тратторії? – І майже непомітним спритним рухом зняв рекордно довгу локшину з Василевого вуха.

– А я все одно жадібніший за Сруля, – заперечив Гриць, але ніхто не звернув на нього уваги.

– При всій моїй стриманій повазі до дона Чарлеоне, – продовжував Сруль, – тратторія не виглядає як найкращий варіант. Надто вже це специфічно. Пропоную кошерний ресторан. – І, перекрикуючи присутніх, гаркавлячи додав:

– Ця ідея обіцяє нам нечувані бариші!

Василь заїв з ложки, прополоскав горло зі склянки і запитав саркастично:

– А хто налагодить безперебійне постачання ритуальних немовлят?

– Досить базікати! – відгукнувся Джон і витер стовбур кольта рукавом Гриця. – Салун треба будувати, і крапка.

– Саме так! – старанно підтримав його Гриць. – Розбазікався тут. А ну закрив рота!

– Грицю, не переходьте межу, – зауважив Джон. – І взагалі, ваша неконструктивність і недемократичність мене розчаровують.

Франсуаза відпила незмінно червоного вина, зітхнула і знову почала шукати, з ким би нарешті зрадити, тим часом спокусливо посміхаючись кожному з присутніх, крім Сруля:

– Кафе-шантан. Більш романтичного закладу не знайдеш! Де ще можна романтично відпочити від сімейного життя?…

Задзвонив мобільний телефон і перервав її на півслові:

– Алло! – грайливо відгукнулася Франсуаза. – Це ти, Франсуа? Не турбуйся, любий, я пам'ятаю: поки не зраджу, додому не з'явлюся, я ж знаю, який ти у мене суворий!.. А як ти? Зраджуєш? От розумнику мій любий! Як зустрінемось, обміняємося враженнями. Так-так, і партнерами, зрозуміло, теж.

– А я, братці, – пустив ностальгічну сльозу Василь, – пропоную відкрити гадючник.

Партнери насторожилися й прислухалися.

– Самі поміркуйте, – ще не повністю заспокоївшись від ностальгії, продовжив він. – Салун – для тих, хто не при поняттях, більше любить без діла постріляти. Які за поняттями – тим більше тратторія підходить, це заклад сімейний, тихий, але й навару ніякого. Кафе-шантан – швидше для одружених, а таких в наш час, самі знаєте, негусто. Про кошерну забігайлівку я взагалі мовчу: хіба ж їхньою мацою людину пристойно нагодуєш?… А гадючник, братці, це саме те, що нам треба, самий тип-топ, повірте! Там все буде спільне, всі будуть разом: і одружені, і розлучені, і хто за поняттями, і хто постріляти зайшов, і хто просто культурно відпочити. Гадючник, братці, це святе. Без гадючника життя не життя, – хто-хто, а я знаю. Говорять «обійдемося без гадючника, кому він потрібний, застарів і все таке», – не вірте, це вони тугу затамовують. Їм без гадючника – як Франсуазі самі знаєте без чого.

Присутні хотіли заперечити, але в цей момент у Василя задзвонив мобільний телефон.

– Привіт, корешу! – широко посміхнувся Василь і кивнув, напружившись, Джонові: – Це твій дружбан дзвонить. Як життя кочове, брательник? Борода в таку спеку не заважає?… Ну, вибач, вибач, невдало пожартував. Знаю, для тебе борода – свята справа, як для мене сам знаєш що.

Сруль махнув рукою й вийшов, не прощаючись, так і не дочекавшись ніким не тільки не даного, але навіть не обіцяного слова, однак переконаний у тому, що він самий хитрий і самий жадібний. Чи то не він був переконаний, а всі інші?…

Василь радісно послухав, потім дав відбій.

– От бачите, я ж казав, і приятель зі мною згодний. Каже, що не будуйте – хоч макаронну столовку, хоч фаршировану забігайлівку, хоч гусячий буфет, – ціна їм одна, і суть у них одна – гадючник. Я, каже, не погрожую, але згадаєте, каже, моє слово: всім вам, каже, самісіньке місце в гадючнику. За мною, каже, не заіржавіє.

І Василь на радощах випив і заїв, як належить: можливо, передчуваючи радість від свого довгоочікуваного проекту, можливо, сумуючи за старими, добрими часами, коли гадючником було не здивувати.

Дон Чарлеоне підійшов до вікна, задумливо відкусив піци і, як би подумки малюючи обриси прийдешнього загального гадючника, подивився вниз, на всіяний калюжами асфальт. Потім подзвонив по запасному мобільному телефону й розпорядився:

– Віченцо, продавайте асфальтовий завод за півціни. Асфальт нам скоро не знадобиться.

Джон з криком «Не люблю жуків!» вистрілив у комаря й знову продув кольт. Комар пискнув, але встиг вилетіти у кватирку.

Франсуаза, доївши жабу з сиром, набрала номер Франсуа і загадково прощебетала:

– Коханий, сьогодні спи без мене!

І додала багатообіцяюче:

– На нас з тобою чекають екзотичні пригоди!..

І тільки Гриць нічого не чув і ні про що не думав – він безтурботно спав під боком у Василя. Кожен із соратників був зайнятий своїми думками і планами і не звертав на нього жодної уваги.