Книга: Тіні забутих предків - Михайло Коцюбинський

Автор вдохновился обычаями и культурой жителей гуцульского края, поэтому решил воссоздать ту сказочную атмосферу, которая его заворожила.

Но лично для меня все эти описания природы, имитация звуков при помощи слов были чрезмерными. Они захламили сюжет, и помешали проникнуться самой историей главного героя.

Конечно же, это повесть о любви. О сходстве темпераментов и родстве душ. Основная мысль напрашивается следующая : «Как же важно найти человека, который тебя понимает! И как же тяжело жить, когда такого человека не существует!». В этом плане «Тени» очень показательны; если в первой части мы видим идеально гармоничную пару Ивана и Марички, то во второй части автор буквально лбами сталкивает Ивана и Палагну - два разных типа души. Их ценности различны, их видение мира не совпадает. И самое главное: ни один из них не является «плохим» или «хорошим»; они просто обычные люди, которые не чувствуют друг друга. И не хотят чувствовать. Так жизненно, не правда ли?

Коцюбинский четко следует реалистичной концепции, несмотря на фантастический антураж: он создаёт сказку и рушит ее на глазах у читателя, разбивая розовые очки первой влюбленности об острые камни реальности.

И конечно же! Гуцульский фольклор и диалект. Только ради знакомства с этим горным народом, с этим очагом волшебства, стоит уделить внимание «Теням забытых предков». Если гоголевские «Вечера на хуторе близ Диканьки» - это ода Полтавской области, то творение Михайла Коцюбинского - литературный гимн Гуцульщине. P.S. Я читала повесть на языке оригинала и наслаждалась каждым из «эксклюзивных» карпатских слов, которые больше не встретишь ни в одном уголке Украины. Сначала такой язык воспринимается тяжело, но через пару страниц привыкаешь :)

А фильм Параджанова, кстати, не зашёл. Хотя многие хвалят. Кому что...

Читать книгу стоит всем, кто живет в Украине, особенно тем, кто живет на Западе. Еще стоит читать тем, кто увлекается славянской мифологией - в книге достаточно моментов с участием разной колоритной нечисти.

Я прочла на одном дыхании и ставлю 10 из 10 - за ту атмосферу, что уносила меня в сказку.

Чи порекомендую до прочитання? Так, безсумнівно. Книга допомагає викрастилізувати для себе якісь поняття та ставлення до деяких явищ. Вдячна що вона входить до надбання культурної спадщини. Такі книги мають бути та бути прочитаними. Вона може подобатися, або ж ні. Сильна книга викликає емоції. І тіні забутих предків саме сильна.

Fata Morgana Цей твір викликав в мені більше симпатій до себе, ніж Тіні забутих предків. Від нього я не очікувала якихось романтичних перепетій. Тому немає і розчарування цією лінією сюжету. Щодо самої книги - ААААААААААА!!! Я навіть не одразу змогла дібрати слів для написання рецензії. Дуже багато емоцій піднялося за прочитання цієї розповіді, основна маса з яких : *гидування *зневага *обурення *"тю дурненька якась"

Якби прийшов хтось інший, видющий, простягнув руку, показав шлях. А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.

Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селі був незвичайний. Своє поле цікавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мізерним, не вартим уваги і лежало облогом неоране, незасіяне навіть.

На зборні все було повно: свити так тісно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки і поголоски, невідомо звідки узяті, місилися вкупі, росли на очах, як тісто в діжі. Сухі безсонні очі дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрізь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочі бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидіти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?

Земля! Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце. Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сірий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці як мрія, як щось невимовне, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами. Земля — дар божий, як повітря, як сонце... Земля для всіх. А хто її має? А хто ж її має? Пан, багатир... Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги... Тільки свої чотири кінці... В тумані, то тут, то там, як островки, зринали глухі голоси. "Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна... А пан те бачить і наганяє ціну..." "Не пан наганя, а самі б'ємось за аренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть — та й платиш..." "Однаково гинеш... Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан". "Пропада твоя праця... А на той рік знов ідеш до пана, сам себе дуриш..." "Страшна видима смерть..." Слухайте, слухайте! Годі вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків... Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?.. І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни. "Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив... А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити..." "Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурімо багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля..."

Вміли забрати та не вміли зберегти та примножити. Вічне бажання щось в когось забрати, бо тобі тре. Саме це викликає в мене обурення.

А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди, — Вся земля наша, одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров'ю трудящих. Одберім землю, і тоді кожен трудящий матиме хліба доволі для себе і для дітей. Ось слово: одберім землю!.. Воно впало серед такої тиші, що чутно було, як мостилась по гніздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев. Одібрать землю! Ці два слова досі лежали на споді кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийняті звідти, стали немов живим чимсь і говорили: ходім за нами, ми поведем. Не руйнувати й не палити, а одібрати. Вогонь що візьме, то вже не оддасть. Ходім і однімем своє, неправдою взяте од нас і батьків наших. Одберімо хліб свій кривавий, для розкошів одірваний од голодного рота. Груди так повно зітхнули, аж ліс обізвався. Велике тіло розросталося наче, простувало застояні ноги, затерплі руки. Почуло силу. І благовістило у ньому, як дзвін на великдень: "Буде земля,.. Однімемо землю,.." Ту саму землю, що, як мрія далека, тільки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку... Тепер вона близько, простягни руку й бери. І не хотілось розходитись із лісу, розривати на частки могутнє тіло...

Помалу народ вертався з зборні. Двоє ідуть. — Чув? Свобода, воля, а яка воля? — Хіба я не знаю? Бити панів. — Я розібрав одразу. Дадено волю, щоб чорний народ стребив панів. Котрий, значить, живе з людської праці. Баби: — Як будуть розбирати економію в пана, я візьму тільки руду корову. — А мені коли б пару гусей на розплід. Такі хороші гуси… — Буде що взяти. Не заберемо ми, візьмуть чужі, а пан таки ж наш... — Звісно. Не даваймо нікому свого.

Але Хома одним махом замазав картину. Він вхопив кіл, замахнувсь і спустив на рояль. А-ах!.. Триногий звір хряснув і дикою гамою струн, од жалібних до грізних, ревнув під стелю. А високі кімнати підхопили той рик і рознесли по всьому дому. Люди збудились зі сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через двері у хату і вдарила в стіни. Тоді раптом впали коли на тихі води дзеркал і бризнули з дзвоном на поміст скалками обличчя, що там містились. А дім все сповнявся новими. Осліплені світлом, заглушені дзвоном битого скла, вони налазили з сіней, як оси з гнізд, і накидались осліп на все, що попадало під руки. Бий все! І накидались на все. Намагались роздерти стільці за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю і насідали грудьми, як на живу істоту. Мовчки, зціпивши зуби. Кілки змітали скло з етажерок дощем черепків, шибки під молотками осипалися з вікон, як з дерева цвіт. П'яніли. Хотілося чути лиш брязк, стук, тріск, передсмертне хрипіння кожної речі, яка так само тяжко конала, як і жива істота. Про Льольо забули. А рояль не дававсь Хомі. Чорні блискучі боки його кололись і западались за кожним махом кілка, але віа все ще тримавсь на ногах, тільки вив дико, як звір, стікаючий кров'ю. Потривожений пил, що досі тихо спочивав в меблях, тепер курився димом та крутився в повітрі, роблячи світло жовтим і каламутним. Все злилось в однім божевіллі. Люди пили його один в одного з очей, з передсмертного жаху скалічених речей, з криків скла і металу, з стогнання струн. Всі ті одламані ніжки, покручені спинки, черепки під ногами, шматки паперу, пустка руїни — будили ще більшу жадобу нищить, ламати, бити, і ноги без тями топтали знищене вже, а руки шукали нового. Андрій одною рукою ламав галузки живих рослин, розсипав землю з вазонів. Ага! ти ростеш! і упивався хрустінням горшків під каблуками. Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту. — Гуляйте, діти! Прийшов наш день. Панас Кандзюба силкувавсь до натуги підняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навалилась на нього і придушила. Він крутився під нею, кректав, волік до вікна, йому помогли другі. Шафа лягла на вікно, задерла ніжки й білий спід, хитнулась і щезла. Панас висунувсь у вікно, щоб чути, як вона хрясне грудьми об землю. На подвір'ї, в осінній мряці, кишіли люди, як гусінь. — Чого стоїте? Йдіть помагати. Тепер нам воля. Світлиця зароїлась новими людьми, що насилу пробирались через купи уламків. Вони розсипались скрізь, по всьому домі і кожну кімнату сповнили гвалтом. Гупали кілля і молотки, наче в великій кузні, тріщали меблі і двері, скреготало залізо, а скло дзвеліло й дзвеніло безперестанку і сипалось долі, як груші з дерева в бурю. Весь дім трясся од зойку, кричав на пробі в порожні отвори вікон до чорної мряки, що його оточала. Одсувались комоди і звідти викидались тонкі сорочки, такі чудні і легкі, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, літали, мов павутиння, мережки. В ковалихи очі горіли, вона трясла гладкими боками, порпалась в купах і все кричала: — Не деріть всього! Лишіть мені... І здирала з поламаних меблів шовк жовтий, червоний, блискучий. Панас Кандзюба бігав по хатах, як навіжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жіноча сорочка без рукавів, а руки обережно тримали і притискали до грудей коробку з старим іржавим залізом. Він сам не знав, куди її діти. Олекса Безик сяв. Він врятував од погрому слоїк з солодким і притулив до серця, наче дитину. Хати вже були обдерті, розбиті, переповнені пилом, як димом, що простягав руки за вікна на холод. На вікнах хилитались од вітру подерті білі завіси, як перебиті гусячі крила. Тільки лампи та канделябри лишились цілими і завзято заливали цілу руїну світом, до нестерпучості ясним. Брудні, наче на лахміття подерті люди спинились і дивились, що б знищити ще. Але нічого не було. Голі стіни конали останнім диханням оддертих шпалерІв. В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослончик, брудний, у помиях, наполовину згнилий. Андрій торкнув Хому за плече. — Ну, а гуральня? Хома підняв на нього безтямні очі. — Як бити, то бити все. І далі трощив недобитий ослончик. — Годі, покиньте, — кричав Андрій. — Пора палити. Хома опритомнів. Палити? його очі на мить спинились і в них мигнув наче далекий відблиск пожежі. — Палити? Давай. Вони склали на купу під сходи уламки меблів, ніжки стільців, шматки паперу і підпалили. — Тікайте з дому, горить! — кричав Андрій. Люди, як миші, покидали покої і серед диму скакали по сходах.

При всьому цьому абсолютна впевненість, що то не їх відповідальність, що завжди можна звинувачити когось іншого. Не готовність відповідати за власні вчинки. Інколи навіть не усвідомлюючи, що за все колись доведеться відповідати, або перед собою, або ж перед іншими.

Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий і сірий, як купа перетлілої цегли. — Геть все сплюндрували,— обізвався Андрій. — Хіба то ми? Андрій здивувався. — Як то не ми? А хто ж? — Нечиста сила. В очах Кандзюби була така впевненість і такий жах, що Андрія мороз обняв. — Ніхто, тільки нечиста сила. До гуральні під'їздили підводи і від'їздили повні заліза, цегли, обсмалених балок. — Розберім все, зрівняймо з землею,— говорили один одному люди, але вже оглядались, якісь непевні, і в занесених пугах над кіньми, і в поспішнім гуркотанні коліс чулась тривога

Олекса Безик наче нічого не знав. Він здвигнув плечима. — Я не палив, мені нічого не буде. — Хіба ти з нами не був? — Я? Борони боже. Я сидів вдома. — Отак. Я ж тебе бачив на власні очі. — Кого? Мене? Хай тому повилазять, хто мене бачив. Сам підпалив, а каже на других. — Я підпалив? А ти докажеш? — А докажу. Винуватих не було. Одні скидали вину на других, а ті на інших. Виходило так, що всі були вдома, а коли хто й забіг на гуральню, то тільки на те, щоб подивитись. Кому ж не вдавалось затятись, той всіх винуватив. Усі розбивали, грабували й палили. Село винувато, село буде і одвічати. Але село не хотіло. Докори і сварки підіймали стару ворожнечу, наповерх сплили забуті кривди й гріхи. Спокійніші всіх гамували. Цитьте. Нічого не буде. Тепер наша сила і наше право.

ААААААААААААААААААА!!! Дуже гидко та прикро і зараз бачити більшість настроїв у суспільстві такого ж штибу.

Класика стає для суспільства дзеркалом, що відображає характерні риси народу. Бридко, але правдиво. Книга викликала купу емоцій, тому однозначно ЧИТАТИ та знати. Рекомендую до прочитання.

Заросли вже давно стежинки, ті що разом вони топтали. А "Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокойну й шумливу." Життя продовжуються, хоча воно вже зовсім інше. Без Марічки, без ії співанок світ не такий. Де вони, ті милі очі? Ті чорні коси? У Іванка туга в серці. Чорна хмара накрила всі мріі, перекреслила майбутнє. Та час не стоїть на місці. Все минається. Все проходить. День за днем роки стирають навіть саме страшне. И Хто не втрачав коханої, той не знає, що рана не гоїться. Іван знав, саме тому, напевне, не мав щастя в подружньому житті, хоча мав достаток.

Палагня не була в тому винна. Просто вона не була Марічкою. У тому то й біда. Розлука з коханою була вічною. Любов з Палагнею, саме любов, не кохання, була справжньою, але вогню не було. Серце не билось. Кольори не були яскравими. Егей, гори-полонини, не бачити вам уже такого кохання. Нявки так не кохають. І мольфари теж. Десь тільки знову заграє трембіти, сповіщаючи про чиюсь смерть. Красиво заплаче вона за чужим життям, затужить за занапащеними роками. Іван полине до своєї Марічки. Вони все ж таки знайшли спосіб поєднатися. Не сумуй, трембіто, не буди предків. У когось доля бути героєм. А в когось просто легендою.