Текст книги "Дівчинка на кулі"

Ольга Слоньовська
Дівчинка на кулі

Гран-прі Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова-2012»

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуш, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

* * *

Пам’яті моєї першої аспірантки, авторки багатьох публікацій, двох науково-методичних книг, кандидата педагогічних наук, доцента Савчук (у дівоцтві – Лавної) Наталі Григорівни – присвячую

Хороші дівчатка потраплять у рай, погані – в історію.

І

Мама виймає мене з купелі, загортає у м’якесенький рушник і «сторцує»[1]1
  Сторцувати – ставити вертикально, сторчма (розм.).


[Закрыть] – отже, голівку я вже держу міцно. Надворі сонячний день, великі шиби вікон відбиваються світлими прямокутниками на підлозі. Біля порога сидить гладкий білий кіт. У нього чорний хвіст, чорне вухо й на спині біля хвоста – чорна пляма.

– Котик хоче молочка! – щебече мама до мене. – Але молочко лише для Олечки! Тпрусь, котику, тпрусь, нема тобі молочка!

Я хапаю губами соску, смокчу тепле молоко й відчуваю неземну насолоду від смачного білого напою, від повної захищеності й блаженного спокою. Бо що мені, такій маленькій, треба? Щоб мама лагідно щебетала й тато підкидав угору аж під саму стелю. Щоби прибігала бабуся, гладила мене по голівці теплою й м’якою долонею і щодня дивувалася, як я за ніч підросла. Щоби коло моєї колиски муркотів наш старий кіт, про якого мама мені найчастіше й співає різних колискових.

Ось я вже дибаю до тата. Він фотографує мене новеньким, єдиним на все Село фотоапаратом у молодесенькому саду, найменші щепи в якому – врівень зі мною. Ось мені купили плюшевого ведмедя й залізну колясочку, в якій я вожу його подвір’ям, як молоді мами своїх немовлят. Ось тато приносить з роботи загорнуту в газету величезну й грубу плитку шоколаду: такими ласощами частують льотчиків – і татів Генерал (хоч нині я вже й сумніваюся, чи насправді він мав генеральське звання – може, лишень полковницьке?) вділив мені особисто левову пайку денної дози десерту авіаційного полку. Щороку взимку, в сезон полювання, у нашій хаті гостюють офіцери, і я можу торкнутися м’якенької шубки вбитого ними (на мою гадку – просто сплячого) сірого зайчика. Або погладити рябеньких куріпочок, яких мисливці наловили живими. Тато якось побачив зграю цих пташок біля копиці гречаної соломи на краю села. З неї на сніг сипалися гранчасті зернятка, які чомусь не вдалося вимолотити повністю у жнива, тож у зимову студінь куріпки ними й підгодовувалися. Вдома тато налив окропу у пляшку з-під «Савєтскава шампанскава», узяв із собою трохи пшениці, під копицею в заметах тією, ще гарячою, пляшкою поробив глибокі діри, понасипав туди зерна – й дурні куріпки позалазили в ті пастки, аби поживитися. Позалазити зуміли, а вибратися назад уже не змогли – пір’я не пускало. Тож татові друзі, офіцери-мисливці, й наловили їх доброго пів мішка.

Ось я вже бігаю й тішуся, що навесні в нас коло брами буйно цвіте бузок, а біля криниці – рожеві й білі півонії. Моя хресна принесла мамі маленький кущик жасмину, й за рік він вигудів, як з води, – уже порівнявся із дашком криниці (а її корба – доволі високо над землею: щоб на неї глянути, я щораз мушу сильно задирати голову). На грядках у нас ростуть колючі огірки: навіть боюся їх брати в руки. Зате дуже люблю полуниці, яких достигає перед хатою ціла велика грядка, і ще червоні соковиті порічки, й рожеву та жовту малину. Чужі дівчата женуть на аеродром пасти худобу, хапають мене на руки й обціловують. Я для них – мало не жива лялька, й бабуся добре пильнує, щоби ті щебетухи макоцвітні не занесли мене аж на пасовище. Мене всі люблять. І я люблю усіх.

Але одного зимового дня моя мама, якої чомусь не було вдома вже добрий тиждень, приносить до хати білий згорток. У тому згортку – ручки, ніжки, великий надутий живіт і круглий беззубий рот, котрий постійно нявкає – достеменно, як наш старий кіт! – навіть уночі. Це мій братик, на три роки від мене молодший, Андрійко. Розпитую в мами, звідки він узявся. Бабуся мені відказує, що мама випадково знайшла дитятко, та ще й уточнює: під скиртою. Змерз, неборака, й так голосно кричав, що аж до Села було чути. Я кажу мамі, що він зовсім негарний, якийсь занадто червоний, кволий, не має жодного зуба; та що там зубів – навіть брів не має! Та й по хаті бігати не вміє, як я. Навіщо його, такого нікудишнього, було брати? А мама відповідає, що через місяць він стане біленьким, гарненьким, а там і зубки з’являться, й волоссячко; і бігати він теж навчиться – ще мені моці забракне за ним усюди встигати. Якщо мама каже – значить, так і буде. Я поволі звикаю до присутності в хаті немовляти, вже навіть стережу його від кота, що якось облизав братикові личко. Мама пояснює, що кіт нюхом зачув молоко. Але бабуся чомусь застерігає, що міг дитину й придушити.

Андрійко дійсно пахне молочком. Весь пахне! І ротик, і ручки, і ніжки. Ну хіба такого маленького можна зобижати?! Тпрусь, поганий кóте! Не підходь до мого братчика! Тпрусь!

Батьки готуються до хрестин. Домовилися зі священиком, що зробить усе в нас дома, бо як дізнається влада, то тато може й роботи позбутися. Мама мене заздалегідь наповідáє, аби не забула: нікому не можна хвалитися, що до нас ксьондз приходив! Хрестять малого тільки у присутності кумів. Зате на другий день у нас збирається гучне застілля. У «малій хаті», тобто в тій кімнаті, де ми всі живемо і де стоїть піч, варять, печуть і смажать різні наїдки. У «великій хаті» – кімнаті через сіни, яка в інші дні порожня і в якій завжди чисто й прибрано, чужі чоловіки ставлять тимчасові столи, збиті з довгих дощок, приносять від сусідів лавки і стільці. Гості приходять із пакунками й солодощами. Цьоця[2]2
  Цьоця – тітка (діал.).


[Закрыть] Дозя зі Львова привезла величезний торт. Таке диво я бачу вперше й дуже хочу покуштувати. Цьоця вже готова вирізати для мене із самої середини рожеву кремову квітку, але мама не дозволяє: я вже велика дівчинка, почекаю. Мені дають кілька шматочків курячої печінки й ложку холодцю – цього празничного харчу мені поки що вистачить. Коли ж гості всідаються, мама забирає мене з «великої хати», приводить до колиски і просить ні на мить не відходити від братчика, а якщо той прокинеться й заплаче, то відразу покликати її з «великої хати».

Я сиджу і навіть не ворушуся, щоб не розбудити дитинку. Та Андрійко спить так солодко й так довго, що мені стає нудно. Може, я краще пересяду край вікна? До нас на подвір’я прилітають такі гарні снігурі й синички, а деколи навіть дятел! Та ні, нема сьогодні пташок: дуже холодно надворі. Ще б пак – середина січня! Під самим парканом, у кутку нашого подвір’я, височіє огрядна копиця вівсяної соломи. Цікаво, а та скирта, під якою мама знайшла Андрійка, така сама чи ще більша? Вгорі на копиці лежить сніг. Під копицею теж сніг. Намело вже десь мені по пояс, і ніхто туди навіть стежки не протоптав – корові сіно носять кошиком зі стодоли.

До кімнати вбігає моя хресна. Вона якась дуже весела й чомусь похитується і натикається на меблі.

– Стережеш Андрійків сон? – питає мене. – Доглядай, доглядай своє лихо! Братчик виросте і так тебе наб’є, що й не рада будеш, що колись няньчила. Хіба тобі самій було зле? Усі цукерки, всі іграшки були твої. Тепер тато й мама будуть тебе заставляти усім ділитися з Андрійком. Та й любити його будуть більше, ніж тебе, бо він молодший – та ще й хлопець!

І вона дзвінко регоче, а мені стає не по собі.

Приходить бабуся, сварить мою нанашку,[3]3
  Нанашка – хресна мати (діал.).


[Закрыть] щоби більше не пила, й забирає до гостей, а я залишаюся наодинці з гіркими думками про свою майбутню долю. І навіщо було мамі забирати Андрійка з-під скирти? Хай би його собі хтось інший узяв! Чому я маю ділитися з ним шоколадками, морозивом, іграшками? Чому він мене має бити, як виросте?! Треба, поки не пізно, віднести його геть!

Я взуваюся на босу ногу у валянці й витягаю дитину з колиски. Немовля – в одній байковій пеленочці, але мама сповила дуже туго. Такий струцлик[4]4
  Струцлик – буханчик (діал.).


[Закрыть] можна нести без особливих клопотів навіть під пахвою. Тихенько відчиняю хатні двері, потім сінешні. Надворі дійсно дюдя! Такий морозище, аж сльози в очах стають!.. Але ж я ненадовго! Бреду неторканими заметами, втоптую ногами сніг під самою копицею, засуваю братика під віхоть вівсяної соломи й чимдуж біжу до хати. Швиденько залізаю на піч, бо аж зубами дзвоню від холоду. Та мама, мабуть, почула, як гримнули за мною важкі сінешні двері, бо зараз же увійшла до кімнати. Нахилилася над колискою – і лиш зойкнула:

– Де дитина?!

На мамині крики до «малої хати» збіглися мало не всі гості. Мене виявили на печі відразу. Стали питати, де малий, але я вперто мовчала. Аж коли втрутився тато і почав лагідно просити все розповісти, тоді й буркнула:

– Під скиртою!

Немовля швиденько знайшли і принесли до хати, хутко нагріли воду для купелі. Жінки бідкалися, що дитя помре від запалення легенів, але Андрійко навіть не пчихнув. Мама ж поламала на мені на дрібні тріски довгу замашну лозину. Саме це й переконало мене остаточно, що з появою меншого брата для мене й справді почалися гіркі деньочки.

Надалі мама боялася лишати мене з дитиною наодинці. Та найголовніше – замість поговорити зі мною, розпитати про причину, за той немудрий дитячий вчинок просто зненавиділа малу «нендзу»,[5]5
  Нендза – тут: погань, негідниця (діал., лайл.).


[Закрыть] била на кожному кроці, а з Андрійком няньчилася, говорила йому без упину ласкаві слова, співала. Мене нестерпно пекла така разюча несправедливість, але що я могла вдіяти? «Від любові до ненависті – один крок», – казали древні римляни, і вже понад два тисячоліття людство знов і знов переконується у їх правоті.

Коли до нас знову приїхала в гості цьоця Дозя зі своїм чоловіком, дядьком Данилом, і мама постелила їм у «великій хаті», я довго не могла заснути: лягти в одне ліжко з гостями мені не дозволили, зате мою подушку віддали їм – і спробуй задрімай, як у головах низько! Моїм батькам теж чомусь не спалося. Вони пошепки розмовляли про те про се, доки тато раптом не сказав:

– Слухай, Ядвізю, нехай Ольдзя[6]6
  Ольдзя – полонізований варіант здрібніло-пестливого імені Ольця.


[Закрыть] їде з Дозею у Львів, трохи там поживе. Тобі ж полегша буде – вже не переживатимеш, що зробить якесь нещастя дитині. І їй буде краще, а то катрупиш[7]7
  Катрупити – бити, збиткуватися (діал.).


[Закрыть]малу, куди лиш поступиться: дивися, як вона змарніла, а хлипає навіть крізь сон уночі!

– Я тут з Андрійком і з худобою на кавалки рвуся цілими днями! Най беруть! Але чи ж візьмуть? Бо то одне діло – говорити, а друге – зробити, – буркнула мама і, трохи помовчавши, продовжила свою думку: – Баба з воза – кобилі легше! Можеш того дідька своїй золотій родиноньці й назавжди віддати, я не перечу!

– Ні, назавжди – не треба, а ось на місяць-другий хай беруть. За цей час ще не відвикне, а повернеться – буде нас ще більше любити, бо забанує[8]8
  Забанувати – затужити (діал.).


[Закрыть] за домом.

Я мало не підскочила у своєму ліжку аж до стелі: мене візьмуть у Львів! Цьоця буде мене так любити, як мама й тато раніше, поки в нашій хаті ще не було Андрійка! Насилу вгамувала свою радість, скрутилася калачиком і заснула.

* * *

До Львова ми їдемо нічним потягом. У купе нас троє, але я наполягла, що буду спати на верхній полиці – й мою забаганку вдовільнили. Дитина добре відчуває, коли дорослі готові їй поступитися. Удаю, що сплю, але насправді від надміру вражень заснути не можу. Цьоця Дозя про щось довго шепочеться зі своїм чоловіком, урешті підводиться, спирається ліктями на мою полицю й у вагонній півтемряві – світиться лише малий нічничок унизу – уважно розглядає мене.

– Яка вона гарнесенька! – каже пошепки. – Брівки, як дуги, вигнуті, а носик – як дзьобик у горобчика! Я ціле життя мріяла про таку дитинку!

– Ще не знати, чи нам її віддали навсе,[9]9
  Навсé – назовсім (діал.).


[Закрыть] – перечить густим басом дядько Данило. – Передумають – і відберуть, а ти лиш собі душу надірвеш!

– Та ні, не передумають! Дзюня, – це вона про мою маму каже, – плаче, що вже знов вагітна, а з купою дітлашні їм буде не до Олюсі.

– Твої би слова – та Пану Богові у вуха!

– З вокзалу візьмемо таксі, – вже розмірковує про інше цьоця Дозя. – Не хочу їхати у трамваї з такою шанталавою[10]10
  Шанталавий – обдертий, у рваній одежі.


[Закрыть] дитиною. Ще подумають люди: ади, які пани, – а дитя в якихось лахманах заношених!

– Купиш їй, що треба, уже завтра.

– Ну то посидиш із малою, заки я хоч якісь порядні лахи з магазину принесу, – бо в таких дрантивих трусиках і брудній сорочині продавці не дадуть нове й примíряти!

– Та вже посиджу, хоч навіть не знаю, що з нею буду робити, як розплачеться?

– Та чого ж би вона мала плакати? Будеш їй казки розказувати.

– Але ж я не знаю ніяких!

– Тобі, що, в дитинстві жодних книжок не читали?

– Та читали, але я вже усе забув! А те, що сам читав пізніше, мабуть, не годиться. Мої улюблені книжки були би цікаві для хлопчика – а це ж дівчинка…

– Дивися, вона посміхається вві сні! – шепоче тітка.

– Може, вона підслуховує, про що ми з тобою говоримо?

Я повертаюся на бік, обличчям до перегородки, щоб остаточно себе не видати. Цьоця з дядьком ще довго щось бубонять, але я вже поринаю в сон. А коли прокидаюся, то у вагоні – день біленький. Я чомусь уже лежу внизу. Навпроти розкидала по всій подушці свої кучері цьоця Дозя. А де ж дядько? А дядько там, де засинала я, – на верхній полиці.

Цьоця Дозя, здається, навіть із заплющеними очима стереже, щоб я не впала. Ось уже й вона прокинулася, побажала мені доброго ранку, а далі глянула на свій гарненький годинничок і заметушилася:

– Під’їжджаємо до Львова!

У купе просунула голову провідниця й запропонувала нам чай у великих склянках із блискучими металевими підстаканниками.

– Мені – дві! – відразу ж зголосилася я.

Мої родичі перезирнулися, але замовили чотири склянки чаю.

Звісно, я й однієї не допила, проте цукор у пакетиках, на яких був намальований літак, згребла зі столика й заховала в кишеню. З вокзалу ми їхали у кремовій машині. Цьоця сказала мені, що це авто називається «Побєда». А дядько зареготав, що хотіли назвати «Родіна», але Сталін заперечив: «Што, будєм Родіну прадавать?». Таксист недобре зиркнув на дядька: «Перемогу, значить, продавати можна?» – і той відразу замовк.

На четвертий поверх ми чомусь майже бігли, так квапилися. А коли цьоця пропустила мене поперед себе у відчинені двері й полегшено зітхнула: «Слава Богу!» – то я не стрималася й запитала, чому вона так боїться, щоб мене ніхто не побачив: таж я й так до чужих не піду, – хіба мене тут хтось збирається красти? Та тітка лиш погладила мене по голові й нічого не відповіла.

Далі у нас був сніданок. Цьоця швиденько зібрала на стіл, насмажила яєчню, покраяла свіжі помідори. Біля кожної тарілки дядько Данило поклав виделку й ніж.

– Хіба у вас нема ложок? – спитала я здивовано й потягнула смажене яйце до рота пальцями.

– Дитиночко! Що ти робиш? – аж застогнала цьоця. – Ложкою ми їмо лише борщ і зупу. Кашу й усю іншу тверду їжу – виделкою. А м’ясо і смажене яйце ще й ріжемо на шматочки, щоб легко в роті поміщалися!

Я розсміялася: ну й дурні! У мене такий великий рот, що в нього можна запхати й цілу помідору, й кілька цукерок відразу! Але цьоця вклала мені у праву руку ніж, а в ліву – виделку. Ого, так їсти виявилося зовсім незручно, і як тільки господиня пішла робити каву, я запхала яйце в рот із долоні, витерла скоринкою хліба свою тарілку, після чого запхала й хліб до рота і переможно глянула на дядька. Він ледве стримувався, щоб не розреготатися вголос, але цьоці Дозі нічого не сказав.

Каву я пила уперше в житті. Правда, в моєму горнятку було втричі більше молока, аніж кави, але напій мені сподобався. Попри те що цьоця поклала мені до кави дві ложечки цукру, я встала з-за столу, видобула з кишеньки светрика, що вже висів на вішалці, той цукор, який нам давали до чаю в потязі, й висипала його у своє горня.

– Буде занадто солодке, – сказав дядько.

– Нічого, я солодке люблю, – відповіла я. – Але чому тут намальований літак? Ми ж їхали поїздом!

– Полетимо ще й літаком, – заспокоїла мене цьоця Дозя. Вона прибрала зі столу, а відтак почала шукати на моїй одежині вказівки на розмір.

– Ти одяг купуй на око, – порадив дядько. – Якщо не підійде – можна буде обміняти. Хіба не бачиш, що на ній усе завелике? А ногу я їй поміряю прутиком.

Він витяг із високої вази на малім столику коричневий очеретяний насінник на довгому рівнесенькому стеблі, приклав до моєї ступні й відрізав кавалок стебла ножичком врівень із моїм великим пальцем.

Цьоця вдяглася, із блискучої трубочки намастила собі перед дзеркалом губи якоюсь дивною червоною маззю, а потому, смішно попльовуючи у маленьку коробочку, нанесла тоненькою щіточкою на вії чорну фарбу, вбрала на голову капелюшок із довгими прозорими стрічками, що метлялися аж по спині, зробила дядькові «па-па», а мені «цьом-цьом» і кудись щасливо побігла. Дядечко ж почав розповідати мені історії про піратів. Але криваві піратські розбої так мене налякали, що я розплакалася. Дядько Данило негайно змінив тему і став розказувати про індіанців, детально пояснюючи, які в них були головні убори з орлиного пір’я і як вони розмальовували обличчя, щоби їх блідолиці вороги боялися. О, це вже було цікаво! Я запропонувала дядькові, щоб ми також розмалювали собі личка, – і цьоциних помади й туші нам на це ледве-ледве вистачило! На столику біля дзеркала красувалося ще чимало флакончиків, коробочок і різних футлярчиків. Я перепробувала все, що лиш могла. А дядько радів, бо йому вже не треба було нічого розповідати, – тим більше, що на думку чомусь спадали тільки «страшилки». Гадаю, це його мій зовнішній вигляд так надихав!

Першого цьоциного погляду на нас із дядьком цілком вистачало, аби знепритомніти, проте вона взяла себе в руки, запхала мене у ванну – й, поки я там розкошувала, зумисне щедро розхлюпуючи воду на стіни й на підлогу, бештала[11]11
  Бештати – лаяти, вичитувати (діал.).


[Закрыть] чоловіка за свою дорогу косметику з добру годину. Потім купався дядько, а тітка перевдягала мене то в одну, то в іншу обновку. Нарешті вибрала найкраще, і ми пішли до склепу[12]12
  Склеп – крамниця (діал., заст.).


[Закрыть] шукати мальовидла, щоби поповнити цьоцині тяжкі втрати.

По львівських крамницях ми швендяли дуже довго, майже до вечора, й накупили різних парфумерних дрібничок, а також мені іграшок незліченну кількість. Я дала слово цьоці Дозі, що надалі буду користуватися тільки своїми помадою й тушшю, тільки своїми духами «Красная Масква», а до її французьких пуделочок і пляшечок жоден мій пальчик тягтися не буде. Але ж слово було моє: якщо дозволялося дати, то могла й назад забрати – цьоця ж про це не знала! А ще ми пішли в зоопарк, де я надивилася тако-о-ого, що від вражень не могла оговтатися цілий тиждень, і після того весь час питала, коли ми ще туди підемо. Тож цьоця купила мені книжку «Екзотичні звірі і птахи», аби я не квасилася.[13]13
  Кваситися – пхинькати, вередувати.


[Закрыть] До щедро ілюстрованої книжки я прилипла, як муха до меду. Та тітонька й гадки не мала, що в неї після цього проблем лише прибуде! Річ у тім, що основні фізичні риси зображених на глянцевих сторінках гіпопотамів, крокодилів, жирафів, страусів, папуг та іншої живності я стала переносити на живих людей. Зовсім несподівано, у крамниці, трамваї чи на людній вулиці, могла закричати: «Цьоцю, цьоцю, он який зелений дядько Крокодил іде!» (звісно, маючи на увазі його зелену сорочку). Або ж: «Поглянь, яка тлуста й рожева цьоця Цьоня[14]14
  Цьоня – свинка, паця (діал., дит.).


[Закрыть]морозиво купує!». Бідна Дозя червоніла, як рак, затуляла мені долонею рота – але слова, мов горобці, завжди вилітали звідтам набагато швидше, аніж вона встигала їх зловити.

Працював у цьоциній родині лише дядько Данило. Він був відомим у Львові адвокатом, добре заробляв, щоліта з жінкою їздив як не в Сочі чи у Ялту, то на берег Балтійського моря. Напередодні мого переїзду до Львова цьоця виробила собі довідку, що хворіє на ревматизм, – і цей папірчик давав їй можливість узагалі не працювати, хоч раніше Теодозію Тадеївну звинувачували в якомусь незрозумілому для мене «тунеядстві» й вимагали негайно влаштуватися на роботу, бо можуть ще й судити показовим судом і приневолити її відробляти якусь «примусівку». З дядька ж Данила щомісяця стягали гроші за «бездітність», що мене дуже дивувало: адже в їхній сім’ї вже була я!

Дуже швидко моя шафа аж тріщала від одягу. Найбільше мені подобалися сукеночки з китайського шовку, яких накупили добрий десяток. Ще мої родичі придбали для мене чимало різних спідничок, штанців, светриків, шапочок, курточок і плащиків, навіть чудову цигейкову шубку з муфточкою і такою ж шапочкою – але ця вдяганка виявилася ще дуже завеликою, аби її носити навіть наступної зими. Купили, бо гарна річ була надто спокуслива, щоби цьоця її не взяла про запас. Та найбільше в мене було трусиків: різних кольорів, різного крою, з мереживом, вставками з гіпюру, з бантиками – ціла шухляда! Тітка постійно наголошувала, що в такої маленької дівчинки трусики обов’язково мають виднітися з-під спіднички – бо це дуже мило, тому їх треба мати багато й різних. Коли ж через місяць чи два ми утрьох з’явилися в нашому Селі – мене мама рідна не впізнала. Спочатку мої «панські убйори» в неї викликали справжній шок, мама надулася й із цьоцею навіть розмовляти не хотіла. А потім я почула, як біля криниці тато сказав мамі:

– Треба забирати дитину назад! Вона за нами вже не сумує, відвикла, скоро взагалі буде мати за чужих!

– Нехай сидить у Львові! – відрізала мама. – Я з Андрійком і Лілею ледве ради даю, а з нею взагалі настане пропаща година! Най ще трохи багачі потратяться! Та й куди той одяг Дозя подіне, як дитина з нього виросте? А так і Лільці щось перепаде, а щось буде й Ольдзя доношувати, як заберемо назад у Село.

У мене вже була маленька сестричка. Ім’я їй дала акушерка, що приймала в мами пологи, і тепер наша Ліля – перша Ліля в Селі, чим мама неабияк гордиться. Сестричка товста, аж кругла, – як колобок; та й Андрійко – нівроку «набитий» хлопчик. Обоє мають відмінний апетит, обоє на диво спокійні, повільні й забарні, в усьому слухаються мами, а на мене дивляться з-під густих насуплених бровенят.

– Забирати треба Ольдзю якнайшвидше, бо потім буде плачів на цілий тиждень, а то й на місяць! – наполягає тато.

– Рано ще! Най ще наші львівські пани трохи потішаться, – стоїть на своєму мама.

– Таж скільки грошей на неї тратять!

– На бідних тото щастя не впало! Але ти подивися лишень, як її Дозя одягає! – чомусь не подобається моє вбрання мамі.

– Гарно одягає, Ядвізю, дуже гарно! Як панську дитину, – не погоджується тато.

– Скажи своїй Дозі, най купує дитині довші спідниці й сукенки, а то мала виросте такою ж к…рвою, як і твоя двоюрідна сестричка! – уже не на жарт сердиться мама.

Я виткнула голову із-за стодоли – й батьки відразу змовкли. Розпитувати їх про щось марно. Ясно одне: мене таки заберуть зі Львова! А я не хочу! Треба слухатися цьоцю Дозю й дядька Данила. Тоді, може, не віддадуть… А може, називати їх татуськом і мамцею, як мені вже не раз було пропоновано? Та ні, соромно якось!.. Та й що мій тато на це скаже? А мама?…

Цьоця Дозя помічає, що я із Села повертаюся дуже сумна.

– Бануєш за своїми? – співчутливо запитує. Я горнуся до неї:

– Не віддавайте мене в Село!

Тітка промовисто глипає на дядька Данила, той усерозуміюче посміхається.

Дядько в мене дуже добрий: щодня приносить мені як не морозиво чи плитку шоколаду, то солодкий сирок із родзинками. Таку кругленьку сиркову кульку, зусебіч облиту шоколадом. Сам сирок – на довгій паличці, а зверху обгорнутий яскравою червоною позліткою. А який смачню-ю-щий! Тітчина подружка, довга-предовга й худа-худюща – через що я зву її цьоцею Жирафою, хоч мені й забороняють так їй прозиватися, – коли я їм отой смаколик, лише облизується й навіщось розповідає про свою начальницю. Каже, що сама не знає, від чого та пані начальниця так розповніла: від рочків чи від сирочків?

– Звісно, від рочків! – регочу я. – Від сирочків ніхто не поправляється. Он я вже їх скільки з’їла, а все одно у всі свої платтячка і штанці й досі влажу!

Цьоця з дядьком не втомлюються скрушно зітхати й повторювати, що їхня подруга – і багата, й красива, і шляхетного роду, та жоден кавалер біля неї надóвго не затримується. Свою самотність у вихідні цьоця Жирафа компенсує мало не цілоденним гостюванням у моєї тітки, коли дядько сидить над своїми паперами, вхопивши голову в обидві руки: тяжко захищати клієнтів, яким запахло криміналом! Я вже не раз ті папери нюхала, але нічим особливим від них не чути. Папери як папери! Запитую дядька, як пахне криміналом, а він каже, що дуже погано пахне, – навіть не пахне, а тхне! – краще цього й ворогам не знати. Цьоці Дозя й Жирафа тим часом грають у карти й шахи, роблять одна одній модні зачіски. А ще розповідають смішні історії. Деколи – польською мовою, і я мало що з почутого розумію, зате завжди запам’ятовую все дослівно з першого разу. Ось і сьогодні цьоця Жирафа веде мову про якогось пана, що прийшов сповідатися до ксьондза. Я знаю, що мене, як тільки трохи підросту, теж поведуть до сповіді, бо я дуже грішна: розбила кришталеву вазу, розлила цілу пляшку дорогого вина на килим – і тепер ту пляму нічим не можна відчистити, одягла цьоцин мережаний ліфчик на голову і з балкона в такому вигляді показувалася перехожим, обстригла ножицями пишноволосу ляльку Тамару й уже нею бавитися не хочу – канючу, щоб мені купили іншу. Так ось, пан на сповіді каже ксьондзові:

– О муй ксєнже! Я мам ґжех!

– Які ґжех?

– Пан цаловал паню!

– Пан цаловал паню в уста? О, то єст вєлька розпуста!

– Нє! Пан цаловал паню ніжей!

– Пан цаловал паню в перси? О, то вєлька бєда бенджє!

– Нє, пан цаловал єще ніжей!

– Чи пан мондри, чи пан ґлупі? Пан цаловал паню в дупу?

– Нє, пан цаловал з друґєй строни!

– Пан цаловал з друґєй строни?! Вшисткє ґжехі одпущоне!

І обидві цьоці голосно регочуть. А відтак гостя згадує ще одну веселу оповідку – про якусь паню, котра запрошує колєжанку піти до лісу: «Ходімо по гриби: може, знайдемо якогось…бака!». Останнє слово мені зовсім не знайоме. Знаю подібне – «рибак», бо дядько зі своїми друзями – суддями й прокурорами інколи вибирається ловити рибу на стави, але ні мене, ні цьоцю Дозю з собою брати не хоче. Тільки от чому в цьому, уперше мною почутому слові на самому початку замість «ри» цьоця Жирафа говорить «ї», та й щó, зрештою, воно означає? Напевно, це такий гриб, бо ж збираються в ліс по гриби.

Коли приходить на обід дядько Данило і за те, що кумедно пародіюю його рухи й жести, каже: «Цó пан рóбі, мáлпа сóбі!» – завзято перечуся з ним, що я не «навпа», бо в мене нема хвоста. А тоді ховаю дядькову краватку в салатовий порцеляновий кавничок на кухні. Цьоця Дозя завжди підсмажує кавові зерна на пательні, тоді меле їх у млинку, заварює коричневий пахучий порошок у металевій турці з довгою ручкою, а далі переливає киплячу каву в порцеляновий кавник – і вже з нього за столом розливає в такі ж самі малесенькі й гарнесенькі, зверху салатові, горнятка. На блідо-зеленому тлі кавничка, горняток і тарілочок в’ються гілочки якогось дуже гарного рожевого цвіту, а всередині весь посуд – чорний, тільки по самих краєчках – тоненькі золоті пружечки. Я дуже люблю розглядати цей сервіз, але цьоця Дозя щоразу при цьому аж тремтить: боїться, що я випущу з рук якусь порцелянову штукенцію – і цей раритетний кавовий набір також стане розпарований, як уже два чи й три попередні, котрим я cкрутила роги. Коли ж дядько Данило ніяк не може знайти свою краватку, а вже запізнюється на судовий процес, то починає просити мене під миленний бік негайно віддати йому вкрай необхідну річ, бо інакше я буду «мати ґжех» – і ксьондз призначить мені важку покуту. Почувши знайоме слово, я вибираюся з ногами на ліжко, скачу по ньому, аж стогнуть пружини, й виспівую: «Я цалóвал з дрýґі стрóни – вши́сткі ґжéхи отпущóни!». Цьоця Дозя хихоче. Вона й не здогадується, щó сьогодні ще чекає на неї саму!.. Врешті дядько, махнувши на все рукою й сподіваючись, що коли не буде більше наполягати, то я сама поверну краватку, каже цьоці Дозі, аби подавала каву.

Побачивши в її руках паруючий кавничок, я розпачливо зойкаю: дядьків шикарний галстук залитий гарячим напоєм! Цьоця, звісно, й припустити не могла, що всередині щось може бути, і навіть не зазирнула туди, коли наливала каву. Тепер треба витягати з шафи інший костюм, іншу краватку й іншу сорочку – бо до того одягу, що на дядькові, годилася лише та краватка, котра зараз парує в кавнику. Тітка вмикає електропраску і швиденько прасує комір, манишку й манжети іншої сорочки, бо вже нема часу, щоб довести її до пуття цілком. Тепер бідний дядько мусить добре пильнувати, аби не розстебнувся жоден ґудзик у піджаку: сорочка попрасована лише у видних місцях! Чи вдасться цьоці Дозі врятувати залиту кавою улюблену дядькову краватку – один Пан Біг знає, але так уже сталося, й нема на то ради!

Провівши дядька на роботу, ми з цьоцею прямуємо на базар, але дорогою я раптом починаю вередувати, що голодна. Так, ми щойно обідали, але ж якраз проходимо повз літню кав’ярню, де вже якось ласували різними смаколиками! Я хочу їсти, зараз на всю вулицю закричу, що дуже-дуже голодна! І цьоця Дозя поступається моїй черговій примсі. Сідаємо у зручні кріселка за білосніжний столик, тітка читає меню, а я вибираю, що буду їсти й пити. О, мені обов’язково – велику й смачну відбивну! Щó на гарнір – це не так уже й важливо, можна й зовсім без гарніру (я ж сита!). І ще мені конче – абрикосового соку: я його дуже люблю. Цьоці ж принесуть віденську каву й мацюпусеньке тістечко. Як таке пусте замовляти, то краще взагалі обійтися! Звісно ж, я про це кажу вголос. Тітка буряковіє, нахиляється до мене й шепоче, аж сичить:

– Закрий пельку на петельку!

Пам’ятаю цьоцину науку, що їсти треба повільно, добре пережовувати кожен шматочок, не кришити хліб, не видивлятися, що їдять і п’ють за сусідніми столиками. Тітка моїми манерами задоволена. Зі своєю кавою й тістечком вона справляється набагато швидше за мене й біжить «пудрити носик». О, тепер уже можна пороззиратися довкола! Біля дверей сидить дядечко Гіпопотам, а біля нього – Лисичка-Сестричка. У неї на голові – ціла куделя. Руда, мов лисиця, жінка з таким задоволенням облизує чайну ложечку і при цьому так ласо дивиться на свого залицяльника, що мені здається, ніби рано чи пізно вона і його з’їсть, як отой шматочок тортика, що на тарілочці. Навпроти мене п’ють каву якісь старенькі пан із панею. Вона каже йому, ледь помітно кивнувши в мій бік: