Текст книги "Дівчинка на кулі"

* * *

Тим часом моє останнє перед школою літо добігало кінця. Мама кілька разів їздила в Місто по шкільну форму, але щоразу верталася ні з чим: «Таке все дороге! Не купила, бо грошей шкода!». Врешті форму купив тато. Вона виявилася на мене завеликою, й довелося везти назад і обмінювати на меншу. Разом із коричневим шкільним платтям батько купив білий і чорний фартушки. Чорний мама мені обшила по краях кривулястою білою стрічкою, навіть зробила із неї ромашку й пришпилила на кишеньці. Моїй радості не було меж. У всіх знайомих дівчаток мій оздоблений фартушок згодом викликав неабияку заздрість. Однокласниці навіть водили мене до себе в гості, щоб їхні мами побачили, щó і як саме можна зробити, аби шкільний одяг став невпізнáнним. Десь наприкінці вересня усі фартушки в нашому класі було вдосконалено – і в деяких дівчат декорування виявилося навіть кращим, ніж у мене. Та коли наприкінці зими наша перша вчителька потрапила під машину й надовго опинилася в лікарні, усе змінилося. Дирекція прислала нам замість привітної Марії Степанівни вічно всім невдоволену Ірину Володимирівну – або, як її навічно охрестили у школі, Стару Каргу, хоч вона ще й близько не досягала пенсійного віку. Обличчя цієї нечупарної й неприязної вчительки завжди було як не злюще, то просто злостиве, рот – зневажливо скривлений, а настрій – препаскудний. Вона негайно зібрала батьківські збори й наказала матерям дівчат відпороти з фартушків усі оздоби: бо, мовляв, шкільна форма затверджена міністерством, а тому нічóго (це слово було промовлено з особливим притиском, крізь зуби) міняти в ній на свій розсуд не можна. Заперечити не посмів ніхто.

Жила наша сім’я на краю Села, колись – на хуторі, а в часі мого дитинства – уже в самому кінці довжелезної вулиці, де останні хати стояли одна від одної на відстані двісті-триста й навіть більше метрів. До школи мені й усім іншим сусідським дітям доводилося щодня тюпати пішки три з половиною кілометри. Проте ніхто з дорослих не робив із цього жодної проблеми, а ми, школярі, й гадки не припускали, що виконуємо якесь непосильне заняття. Ніхто з батьків до школи своїх дітей ніколи не проводив – навіть першачків і навіть узимку, коли о сьомій п’ятнадцять (а саме в цей час і не пізніше треба було вийти з дому, щоб не спізнитися на перший урок, який розпочинався о пів на дев’яту!) ще було темно, хоч в око стрель, а замети височіли, здавалося, до самого неба. За ніч із поля намітало такі гори снігу, що «першопрохідці» завжди брели по ньому, тонучи вище пояса. Ніхто з батьків не супроводжував дітей і на Перший дзвоник. Але моя мама таки провела мене до траси, бо нею їздили міжміські автобуси й вантажівки (легковики тоді ще були рідкістю), і вона боялася, щоби я, котра постійно ловила ґав, не втрапила, крий Боже, під колеса, як переходитиму велику дорогу. Побачивши на трасі гурток трохи старших школярок, мама попросила їх провести мене до школи, бо, мовляв, я ще малá й можу заблукати, – і зі спокійним серцем повернулася додому.

Свій букет жоржин та повен портфель зошитів і кольорових олівців (а ще в ньому були дерев’яний пенал із перами й ручками, у які ті пера вставлялися, коробка з пластиліном, чорнильниця-невиливайка, лінійка, циркуль та інше потрібне й не дуже шкільне причандалля) я спершу несла урочисто, як і належить. Та невдовзі важкі жоржини стали тягнути мою руку вниз, і перед самою школою я їх уже просто волокла за собою. Тож подарувала їх учительці такими, в якому стані зуміла цей делікатний продукт донести. Вчителька лише хмикнула й відразу ж викинула мої обшарпані й запилюжені квіти в ящик для сміття. Але я нітрохи не зажурилася, бо жоржин у нашому квітнику цвіло доволі багато, й можна було хоч завтра принести до школи ще більший оберемок.

Після лінійки нас завели до класу, перевірили за списком, чи ніхто не загубився, і порозсаджували за партами: менших на зріст – за передніми, а вищих – далі за ними. Я виявилася найнижчою серед усіх першокласників, тому опинилася за тією партою, що стояла упритул до вчительського стола. Марія Степанівна запитала, чи хтось уміє читати. Я відразу піднесла руку і сказала, що можу читати навіть газету. Вчителька здивувалася, витягла із шухляди стола якийсь журнал зі значно дрібнішим, ніж у газеті, шрифтом, і подала мені. Те, про що йшлося у цій журнальній статті, для мене було справжньою китайською грамотою, бо коли я повернулася додому, то з порога почала розпитувати маму, що таке «постанова», «з’їзд», «рішення партії» й «оплески». Проте читала я не складами, навіть не цілими словами, а відразу реченнями. Вчителька похвалила мене, забрала журнал, а відтак дала мені якийсь списаний фіолетовим чорнилом зошит і запропонувала прочитати ще й це. Але я відповіла:

– Я читаю лише рівні слова – такі, як у книжках і газетах. А в цьому зошиті написано криво, у мене очі розбігаються, – тому я це читати не хочу.

– Не хочеш чи не вмієш? – уточнила вчителька.

– Не хочу і не буду! – признаватися, що не вмію, мені стало соромно.

Марія Степанівна стала пояснювати нам, що у школі ми навчимося писати прописні літери і що писаний текст дуже відрізняється від друкованого. Вона запропонувала мені вивести на дошці крейдою слово «мама». Під дошкою стояла довга, але зовсім низенька лавочка. Я вибралася на неї й почала писати на дошці друкованими літерами – а клас на всі голоси зайойкав, що я з ногами вилізла на стільчик, тому повинна негайно злізти і витерти його від брудних слідів своїм фартухом. Учителька терпляче пояснила дітям, що ця лавочка – якраз для того, щоб ми на неї ставали ногами, бо дошка прикріплена високо, а ми ще маленькі; а також що витирати лавочку фартушком ні в якому разі не можна: прибиральниця після уроків змиє мокрою ганчіркою увесь той бруд, який ми понаносимо на стільчик ногами. Я тим часом уже впоралася зі своїм завданням, і Марія Степанівна поруч із моїм словом вивела ще раз «мама» каліграфічними прописними буквами.

– Гарно? – спитала мене.

Я мовчала, бо мені більше подобалося написане мною. Але клас погодився з учителькою – мабуть, на догоду їй.

А далі задзвонив дзвоник на перерву, й ми вибігли на шкільне подвір’я. Дівчатка стали співати «Подоляночку», покликали й мене і навіть поставили в коло, – але ж я виросла у хлоп’ячій компанії й зовсім не знала, що зараз я і є та сама Подоляночка та що мені треба робити якісь визначені рухи, про які, звісно, теж уявлення не мала. Тож однокласниці з ганьбою прогнали мене від себе. Ну й нехай! Хлопці тим часом гралися в «петрушку», і я приєдналася до них. Мене зробили «паном», я вдавала, що дрімаю, а діти підкрадалися до клаптика трави під старою липою, нещадно її скубли й виспівували: «А я рву петрушку – все собі на юшку! А пан спить, не біжить, а петрушечка горить!». Після слова «горить» мені треба було миттю зриватися з місця й ловити першого-ліпшого «крадія», доки втікачі намагалися забігти за виведену крейдою білу лінію на бетонних плитах. Якщо пощастить – то упійманий мав зайняти моє місце, коли ж ні – то я мáла залишатися «паном» на ще одну гру. Мені з першого ж разу вдалося схопити одного свого однокласника за сорочку, а другого за руку, – але тим сáмим я умудрилася якимось незбагненним чином порушити правила гри: бо ж «пан» міг бути лише один! А щоб довго не мізкувати, хто із двох упійманих має надалі «стерегти петрушку», хлопці вирішили за краще позбутися мене самої.

Обурена такими несправедливими правилами й ображена на весь світ, я відійшла убік, сіла на лавку й почала пильно розглядатися навколо. На шкільному подвір’ї біліла криниця, обгороджена низеньким парканцем, буяли рясним цвітом клумби, коло високої гойдалки товпилися набагато старші від мене хлопці й дівчата. У самому кутку подвір’я, за кущами бузку, виднілися два виходки.[38]38
  Виходок – туалет без зручностей за межами будинку, надворі; нужник.


[Закрыть] На одному з них, на дверях, червоною фарбою була написана велика літера «Ч», а на іншому – «Ж». Вчителька нам уже пояснила, в який із них мають ходити дівчата, а в який – хлопці, але така порада й такі написи дуже мене здивували, бо вдома ми всі користувалися спільно таким самим – одним на всіх! – туалетом, і ніяких букв на ньому не було.

До слова кажучи, моя перша вчителька мені дуже сподобалася. Вона була значно красивіша, аніж знайома моєї цьоці Дозі – Маргарита Григорівна, й до того ж – зовсім не така насуплена й афішовано строга, як ота цьоця Ківі-Хендехох, а усміхнена, привітна, добра. І враз я побачила, що Марія Степанівна… попрямувала до виходка з літерою «Ж»! Повірити, що вона пішла туди чинити те самé, що там роблю я чи інші звичайні люди, я не могла навіть у найсміливіших думках. Моя вчителька просто не мала права таке робити! Я побігла до виходка й почала торсати за ручку, але двері виявилися зачинені зсередини на гачок. І хоч я гукала Марію Степанівну, та вчителька не озивалася, – і я подумала, що, мабуть, мені це все лише привиділося. Еге ж, Марія Степанівна туди зовсім не заходила й насправді її там немає! Та все ж я мусила переконатися, чи дійсно це так, тож перекрутила маленьку дощечку, яка трималася на єдиному великому цвяхові, з вертикального положення в горизонтальне. Якраз у цю мить задзеленьчав дзвоник. Треба було чимдуж бігти до класу. Усі діти вже сиділи там, чемно поклавши перед собою на парти зігнуті в ліктях руки: права долоня зверху на лівій. У класі стояла ідеальна тиша – загалом у перший день у першому класі таке ще можливе. Та нашої вчительки не було й не було. Так минув цілий урок, і знову озвався дзвоник, – але ми на перерву не квапилися, адже нас ніхто не відпускав з уроку. Аж тут двері розчинилися і до класу влетіла розлючена Марія Степанівна. Вона витягла мене з-за парти і навіть не промовила, а прошипіла – така була сердита:

– Понятовська! Навіщо ти це вчинила? Я тебе питаю, зробила це навіщо?!! Ти чуєш мене, га?!

Я ж затято мовчала, уже збагнувши, що накоїла: замкнула вчительку у виходку! Ніхто більше у класі не розумів, що відбувається. Про причину гніву Марії Степанівни знали тільки я і вона. Та, на щастя, наша вчителька не вміла довго тримати зла на когось. Тож і мою немудру витівку пробачила.

Коли ж закінчився наступний у рок і знову з а лунав дзвоник, я вискочила з класу, як ошпарена. Мене дуже кортіло погойдатися на гойдалці – але для цього треба було встигнути видертися на неї з ногами і зрушити з місця, поки не прибігли великі хлопці, бо я ж добре бачила, що вони не поступалися місцем на гойдалці навіть своїм, уже майже дорослим, ровесницям. Удома тато давним-давно зробив для нас, дітей, маленьку гойдалку із кріселком, що висіло на шнурках. Тут же за сидіння правила груба квадратна дошка, навіть без спинки й підлокітників, яка трималася на міцних ланцюгах. До того ж височенна шкільна гойдалка рухалася значно легше й швидше, ніж маленька домашня. Мені пощастило: я примчала до гойдалки найперша, умить заскочила на неї й за якусь хвильку, рвучко відштовхуючись ногами, розгойдалася так, що дуга, яку описувало сидіння, стала набагато більшою за півколо. Як лише я ненароком опускала погляд униз, моя душа терпла від страху. Коли ж підводила очі вгору, то бачила чисте високе небо та майже поруч із собою – гілля високих лип із жовтуватими горошинками зав’язі на місці ще недавнього пахучого цвіту, – і мене охоплювало п’янке відчуття польоту, дивна радість і така благодать, яку я пізніше відчувала лише декілька разів у житті. Проте у школярів моя повітряна акробатика викликала справжній шок. Та й було від чого, бо навіть найсміливіші відчайдухи і шибайголови ніколи не розганяли гойдалку аж настільки! Прибігли завгосп із довжелезною драбиною в руках, директор школи і наша вчителька. Директор накинувся на неї, викрикаючи, щоби негайно мене зняла. Марія Степанівна трагічно заламала руки й почала благати:

– Злазь, дідьку, бо вб’єшся! Негайно злазь, я тобі кажу!

Але, щоби злізти, гойдалку треба було зупинити. Тремтячими й мокрими від страху, що ж тепер буде, руками я вчепилася в ланцюги і стала гальмувати. Вірніше, просто завмерла на гойдалці, але «маятник» від цього поволі збавляв хід. Та хоч гойдалка зупинилася аж після того, як задзвонив дзвоник, ніхто із присутніх чомусь не квапився до класів. Я ж, немов п’яна, нерівно ступила кілька кроків, глипнула на свої долоні – аж помаранчеві від іржі! – й механічно витерла їх у свій білий фартушок.

– Що ти наробила?! – сплеснула руками вчителька.

Я ж зрозуміла, що мою шкільну обновку вже не врятує ніяке мило, тому зняла фартушок і демонстративно викинула його у смітник. Саме так чинила цьоця Дозя зі своїми старими панчохами чи з дядьковими шкарпетками або майкою, на яких з’являлася дірка. Зіпсутих речей моя львівська родичка воліла позбуватися одразу, не намагаючись їх якось рятувати. Але ж у Селі діяли закони строгої ощадності! Усі мовчки дивилися на мій черговий вибрик. І лише худющий Орест-невдаха – той самий, що вибив око власній корові, усім відомий ябедник і «мамина цяця», а скорочено – просто Цяця (мав він і друге прізвисько, теж чомусь жіночого роду: «Кішка – мамина потішка»), зарепетував на все горло, що про все розповість моїм батькам – і я знов буду бита, як глуха зозуля. Під шкільною стіною блищав вологою наш низенький стільчик: учителька вже призначила перших чергових, і запопадлива до роботи товстенька Марійка вимила його й тепер сушила на сонці. Я подумала, що до того часу, поки мене за знищений фартух битимуть дома мама чи бабуся, варто би добряче відлупцювати й самого Ореста, аби прикусив свого язичка. Найліпше було б дати йому хоч раз, а ще краще – два-три рази, в писок, щоб не смів ні на кого доносити. Але дістати до Цяциного обличчя через свій малий зріст я не мала шансів, тож вирішила використати ту саму лавочку. Коли я вхопила її в руки за один кінець, хлопець, зрозумівши, до чого йдеться, кинувся попри мене навтьоки. Та я розмахнулася і другим кінцем таки дотяглася до ябеди, добряче гепнувши його по голові. «Кішка – мамина потішка» повалився, як сніп, із заплющеними очима у траву. На його лобі зачервонілася, а далі поволі почала синіти величезна ґуля, що темніла й збільшувалася на очах, – із помстою ябедникові я, без сумніву, переборщила! Отепер мені стало вже по-справжньому страшно: Господи, це ж треба було стільки витворити у першу ж днину свого шкільного навчання!

Поки Марія Степанівна припадала коло непритомного Ореста, директор потягнув мене до свого кабінету. Там він читав мені довгу й нудну нотацію про те, що радянські діти ніколи-ніколи не б’ються, а тільки дружать між собою, допомагають одне одному в навчанні й у праці, а також що тепер через мене шкільну гойдалку доведеться розібрати, бо повторити мій «подвиг» у старших класах знайдеться чимало вар’ятів.

Але я майже не чула його слів, бо мені не давали спокою інші думки. Якщо я закатрупила Ореста лавкою насмерть, то його тепер будуть ховати. Чоловіки нестимуть Цяцю у блискучій труні на цвинтар через пів села, а вуйна Васюта, яка не раз обіцяла хлопцям, що коли хто скривдить її мазунчика, вона із тої паскуди здере шкіру, поріже на стрічки, сплете батіг і буде поганяти колгоспних коней, – мене саму покарає іще страшніше: зробить із моєї шкіри бубон, на якому гратиме на всіх сільських весіллях. Щодо такого міфічного походження бубна, то так мені колись розтлумачив один музикант, коли я причепилася до нього з розпитуваннями, чому тільки його інструмент чутно аж на іншім кінці села.

Перспектива примусово жертвувати свою шкіру на весільний бубон мене аж ніяк не влаштовувала, залишалося хіба знову тікати з дому. На біду, циганського табору на вигоні вже не було, – але, на диво, й Орест не вмер. Із цієї щасливої для мене причини моя шкіра таки зосталася на мені. Тільки й того, що відшмагали вже старою, а тому шорсткою, як наждак, і колючою, що аж іскрила, кропивою. Ще цілі дві доби по моїм першім шкільнім дні мені здавалося, що ті іскри сиплються з моїх ніжок і худої дупці і вдень, і вночі.

ІV

Шкільна бібліотека була для мене скринею із безцінними скарбами. Проте полички для учнів початкових класів дуже швидко перестали мене цікавити: усі книжечки, які на них лежали, я прочитала і раз, і вдруге, і втретє. Бібліотекарка старалася підібрати для мене доступну літературу дещо серйознішого змісту, але на тих засадах, аби книги були невеликі за обсягом, а ще такі, якими учні середніх і старших класів ніколи не цікавилися. Перше правило виявилося дуже слушним, адже коли я, наперекір порадам Наталі Миколаївни, взяла додому грубу книжку з оповіданнями Степана Васильченка й Архипа Тесленка, то насилу її дочитала. Пригадую із цього томища лише «Олов’яний перстень», «Авіаційний гурток», «Бусурмен», «Свекор», «Любов до ближнього» й «Поганяй до ями». Тепер я вже чудово розумію, чим ці твори мені тоді опротивіли: насамперед своїм чорним песимізмом, по-друге, призначенням аж ніяк не для дітей, а для дорослого читача, і по-третє, якимось страшенно невмілим, зовсім калічним гумором. Бібліотекарка по моєму кислому виду відразу збагнула, що на сей раз із моїм читанням щось негаразд, – і стала мене навіщось екзаменувати, розгорнувши сторінку «Зміст» та розпитуючи про кожне оповідання. Сама вона цих творів, вочевидь, теж не читала – бо так і не спіймала мене на брехні, коли, не змінюючи імен головних персонажів, я почала їй вигадувати на ходу різні захоплюючі пригоди тих самих героїв. Наталя Миколаївна підглядала в текст кожного твору: на вже згаданих іменах вона мене підловити не змогла, однак у те, що учні авіаційного гуртка полетіли на Місяць, вона щось не дуже повірила.

Друга ж умова була пов’язана з тим, що наша шкільна бібліотека ледве животіла, була вбога і пошарпана. На «ходовí», тобто цікаві твори або такі, що їх учителі зобов’язували читати, існувала черга й довгенький список охочих. Зважаючи на це, бібліотекарка пропонувала мені книги за принципом на тобі, небоже, що мені негоже. Тож у моїх руках здебільшого опинялися художні твори про шпигунів і диверсантів, котрі то планували в якомусь селі підірвати місточок через річечку, що ним усього-на-всього колгоспники гнали корів на пашу, то пробували спалити «важливий стратегічний об’єкт» – медпункт або сільську бібліотеку, книги з якої неодмінно рятували мужні піонери-герої, – ба навіть гинули у вогні, не випускаючи з рук томів великого Леніна! Мені й досі дивно, що така, без жодного перебільшення, дебільна художня література колись узагалі могла існувати. Але тоді, під впливом прочитаних у книжках нісенітниць, мені всюди ввижалися шпигуни-диверсанти – й, помітивши на вулиці людину не з нашого Села, я була твердо переконана, що незнайомець уже прийшов щось висаджувати в повітря або палити. Одного разу на нашій вулиці навіть підійшла до чужого дядька й погрозливо сказала йому: «Я знаю, хто ви такий! Забирайтеся звідси якнайшвидше, бо міліція вже під’їхала до сільради!». Як не дивно, дядько не на жарт перелякався, зупинив якусь машину та й чкурнув із села від гріха подалі. Потому тітка Васюта падкалася, що цілий день просиділа в хаті, чекаючи купця на свою льоху, а він, хоч і п’ять карбованців завдатку дав, не з’явився ні у визначений день, ні через тиждень, ні взагалі ніколи. Скупа Цяцина мама, котра за ті ж таки п’ять карбованців сама із криниці й повну діжку води до сусідів у долонях би переносила, була твердо переконана, що той ґазда-покупець хіба що вмер, раз не приходить ні за льохою, ні за завдатком. Васюта так боялася, аби він часом із того світу вночі не приперся під її вікна за своїми грішми, що через півроку таки поклала його завдаток на тацю в церкві. А коли невдовзі після того на ярмарку ніс до носа здибалася зі старим знайомим, то так від нього тікала, що перевернула чужий ящик із кролями – і вухату живність ловив із реготом увесь базар. Дядько ж був переконаний, що вона не хоче віддавати йому завдатку за не куплену льоху, тож погнався за Васютою – але перечепився, бідака, за якийсь шворінь і розкраяв собі чоло, аж довелося у травмопункті рану зашивати.

Та диверсанти диверсантами – вони були мені чужі, і я їх зовсім не жаліла; але через мене й мого рідного батька викликáли в КДБ! А сталося ось що. Десь наприкінці грудня тато купив у своїй військовій частині ціле гроно зелених, нестиглих бананів. Таке диво ми, діти, бачили вперше. Тато, мабуть, теж, бо не поклав екзотичні фрукти кудись у тепле місце, щоби там добрали стиглості, а відразу ж запропонував нам скуштувати. Банани виявилися тверді й на смак такі терпкі, як грушки-дички. Їсти їх ми, звісно ж, не схотіли, мама репетувала на тата, нащо дурно розтринькав гроші, а тато бідкався, що йому справжнє г…мно за такі гроші підсунули – краще був би взяв кіло лимонів до чаю! А вранці я таки впхала один заморський фрукт у шкільну сумку: не пропадати ж добру – як зголоднію, з’їм, куди подінуся, – он грушки-дички їла ж навіть зеленцем!

І ось я виходжу з нашого подвір’я у глупу ніч. Угорі – холодне чорне небо з міріадами блискучих зір: і великих, як горох, і дрібоньких, як пшоно. Вони переморгуються між собою й сяють, якщо добре придивитися, відтінками різних кольорів. Стежечка вузесенька, як проділ на моїй бідній голівоньці. З одного боку – кучугури в півтора метра, з другого боку – ще вищі. Сніг скрипить під ногами, бо мороз добрячий, – і здається, що позаду мене хтось крадеться, хоче вхопити за плечі, повалити, покусати!.. Чому покусати? Бо взимку господарі нáніч відв’язують псів, і ті до ранку розкошують волею. А ось один уже й з’явився навпроти! Великий, чорний з жовтими підпалинами, кудлатий. Якби став на задні лапи, був би значно вищий від мене. На вузенькій, протоптаній упродовж багатьох зимових днів стежині поміж заметами нам ніяк не розминутися. Пес зупиняється й сторожко дивиться на мене: надіється, що я, менша й слабша, поступлюся йому дорогою. Я боюся пса, тому теж зупиняюся. Собацюра сідає навпроти і мирно, навіть співчутливо зирить на мене, що я робитиму далі. Я й собі сідаю на портфель і думаю, чому цей проклятий псище опинився саме зараз і саме на оцій стежці, де ніхто протягом найближчої години-двох не з’явиться й не прожене його геть. А це означає, що я запізнюся до школи, і Марія Степанівна насварить мене перед усім класом. Чемні діти, які завжди приходять вчасно, бо живуть поряд зі школою, будуть підхіхікувати, а особливо Василь Партицький, чи просто Парта, який на перервах відбирає в мене яблука й навіть чисті зошити. А ще легенько, що я й не відчуваю, малює мені крейдою на спині круглу мішень, й інші хлопці стараються поцілити в її центр жованою промокаткою, – причому як на перервах, так і навіть під час уроків.

– Песику, пусти мене! – молю я чужого вовкодава. – Я маю хліб з маргариною, хочеш? Бо ні той поганючий банан, ні навіть солодке яблуко ти, звісно, жерти не будеш! Хочеш хліба?

При слові «хліб» собацюра облизується. Я витягаю з портфеля загорнений у газету сніданок, але боюся, що коли простягну його псові, то він і мою руку відкусить. А той, зачувши нюхом поживу, лягає на живіт і, лежачи, повзе до мене. Я кидаю йому хліб і що є сили втискаюся спиною у сніговий замет, намагаючись тихо-мирно розминутися з кошлатим страховиськом, яке наминає мій сніданок та ще й гарчить на мене – певно, побоюючись, що я можу передумати й відібрати його здобич. Ну, слава Богу, ось нарешті й траса, яку перетинає головна сільська дорога! По ній уже їздять колгоспні трактори, машини й підводи. Але жодного школяра не видно. Все, я запізнилася! Бýде мені, ой бýде! А може, ще не пізно? Якщо весь час бігти, то, може, ще вдасться надолужити згаяний через того псиська час? Біжу, поки зовсім не захекуюсь: півтора кілометра, що залишилося, – не для моїх курячих сил! Шкільне подвір’я порожнє. У вестибюлі прибиральниця тітка Настя замахується на мене шваброю:

– Ще одна холєра ясна! Боже, скільки снігу нанесла з вулиці!

Але прибиральниця – усе-таки сумирний і майже свійський звірок! Це не наш кочегар, котрий вічно напідпитку, і не товстопикий завгосп, які відважують бешкетникам таких копняків,[39]39
  Копняк – удар ногою під сідниці (розм.).


[Закрыть] що хлопці аж підлітають, наче м’ячики. Тихесенько прочиняю двері класу, очікуючи своєї ганьби. Але вчителька робить знак рукою, щоби я швиденько сідала на своє місце за партою. З якого б це дива таке милосердя? Ага, на урок прийшов директор!

Марія Степанівна розповідає, як щасливо живуть діти в Радянському Союзі. Мають хліб і до хліба, гарненький одяг і зручне взуття. Я ж моментально згадую, що мій лівий кирзовий чобіт учора на ковзанці розірвався по шву, й зараз із-під п’яти на світ Божий виглядає солом’яний віхоть, а зашпори, що вже починають відходити, боляче нагадують, що треба було ще вчора ввечері попросити тата, аби відремонтував мою нікудишню взувачку, бо як відпаде підошва, то вернуся зі школи боса.

Учителька наголошує, що через клятих капіталістів в Америці й Африці діти дуже бідують, не вчаться у школах, а тому не вміють ні читати, ні писати, живуть у нужденних халупах, а то й узагалі сплять просто неба на вулиці, ходять брудні й голодні. Голодні?! Ще б пак! Якщо ціле життя їсти лише оті огидні банани, то можна й умерти з голоду. Я тягну руку вгору: маю чим доповнити сказане. Та Марія Степанівна подає мені знак, аби я сиділа тихо. Опускаю праву руку й піднімаю ліву. Директор помічає мої безплідні потуги й вимагає, щоби вчителька дала мені можливість висловитися. Я підводжуся і майже кричу, вимахуючи зеленим бананом, як кинджалом:

– Ось! Ось що їдять діти в Америці й Африці! Це банан! Покуштуйте: він твердий, терпкий і зовсім не смачний!

Директор так підскакує, наче Парта штрикнув його шилом, як колись свого сусіда, миттю опиняється біля мене, вихапує в мене з рук зелений заморський фрукт, волає своє знамените: «Страшне явище!» – і з перекошеним обличчям вибігає з класу. А Марія Степанівна сідає на стілець, ухопившись за серце, відтак опускає голову на свої руки на столі й зачинає гірко ридати.

Клас палає праведним гнівом до моєї нещасної особи:

– Що ти наробила! Через тебе вчителька плаче!

– Тебе треба добре вибити паском!

– І покласти в куток на гречку!

– Або на кукурудзу!

– Голими колінами!

– Та ще й портфель примусити тримати над головою!

– Директор уже й так пішов дзвонити в міліцію!

– Ти принесла на урок гранату!

Звісно ж, мої однолітки не мають ані найменшого уявлення про банани, але про те, як два старшокласники рік тому принесли до школи «лимонку», знає все Село, – тож цілком закономірно, що й мені приписують подібний злочин. А гречка, кукурудза, тягар у руках над головою – атрибути сільського виховання винних. Це апробовано в кожній сім’ї. У школі – також. Паскудний Парта тим часом уже порпається в моєму портфелі, вишукуючи, напевно, ще одну гранату, але замість неї виймає і хрумко надкушує пахуче яблуко.

– На, на, не крився, я лиш покуштував! – простягає надгризений рожевобокий плід мені, але хай він тепер тим яблуком удавиться: не можу я їсти після когось!

Мама з мене в’їдливо підсміюється, що я Коза-Дереза, бо коза надкушені плоди нізащо їсти не буде – тонко внюхує запах чужих зубів. Хай я буду й Коза-Дереза, але нізащо не візьму до рота цукерку, яку надкусив Андрій чи обсмоктала Ліля! Бабуся ж каже, що то я в неї вдалася: так само, як і вона, дуже кошéрна – тобто гидлива. Мої однокласники такої риси не мають узагалі.

– Дай вкусити! – каже один одному – і впивається зубами у скибку насмарованого повидлом хліба чи в соковиту грушку, а господар доїдає свій нехитрий харч уже після прохача.

Марія Степанівна бере себе в руки й розпочинає урок лічби. Грибочки, листочки, квіточки, горішки, нанизані на довгих нитках, що прикріплені горизонтально на дошці, треба пересувати сюди-туди по нитці – додавати й віднімати. Велика премудрість: до двох грибочків додати ще один! Я можу полічити всі предмети разом, чого більше ніхто у класі не вміє. Можу навіть поділити без остачі квіти й листочки на два, горішки – на три, а грибочки – на п’ять! Тільки кому мої вміння цікаві? Поки вчителька працює із класом, я соловію від зеленої нудьги. Обертаюся до Партицького й демонструю вказівним пальцем біля своєї скроні, який він тугодум. Сам винен: він перший мене зачепив, полізши до мого портфеля.

– На дурній голові мож’ усе показати! – огризається хлопець.

– Парта ґлýпи і тýпи! – шепочу йому по-польськи й показую язик.

Польською мовою ця фраза звучить особливо ефектно. Василь то біліє, то червоніє. Він уже сидить від мене через дві парти позаду: вчителька нарешті пересадила, щоб не скуб мене кожного уроку, – отже, тепер розправитися зі мною зможе лише аж на перерві.

– Парта ґлýпи і тýпи! – самими губами, повільно, по складах, промовляю я, отримуючи від своєї безкарності величезну насолоду.

Партицький дійсно не може навіть порахувати пальці на одній руці, а з літер розпізнає лише «а» та «о», хоч ми й провчилися півроку і вже закінчили читати буквар.

– Парта ґлýпи і тýпи! – вперто і жорстоко тлумлю я найслабшого інтелектуально учня в нашому класі – у відплату за свої щоденні образи.

Скривджений однокласник зривається з місця й кидається на мене з кулаками. Коли Марія Степанівна нас розтягає, то бачить, що моє праве око повністю заліплене чорною масною грязюкою. Вчителька веде мене до медпункту. Око довго й нестерпно боляче промивають холоднющою протічною водою. Дуже неприємно й до того ж страшенно пече. А ще мені стає дуже страшно, коли медсестра уголос припускає, що я можу осліпнути. Втім, моя барвиста уява відразу ж малює піратів Карибського моря, про яких мені багато розповідав дядько Данило. Я теж буду гордо ходити по школі з чорною пов’язкою на оці й величезним пістолетом у руці. Із нього стрілятиму Парті під ноги, а він буде підскакувати, як заєць. Нáсмерть його вбивати я, звісно ж, не збираюся, а лише так трохи закатруплю, аби спочатку вмер, а потім ожив. Як та лисиця, що її вполювали татові гості. Вона лежала в «малій хаті» – довга, красива, молода й пухнаста, а мама носила до «великої хати» через сіни «ґаспадам афіцерам» яєчню на шкварках. Звідти доносився веселий татів голос, мамин сміх, потім усі співали. Мого брата, тоді, здається, ще не було на світі. А може, й був, – не пам’ятаю вже. Я походжала довкола убитого звіра, смикала лисичку за вуса, за вушка, а тоді й за хвіст. І враз лисичка привідкрила одне око, моргнула другим. Господи, застрелений звір ожив і кинувся на мене! Я прожогом залізла під піч, настільки нажахана, що зуміла засунути за собою тяжелезний ящик із картоплею, яку вже занесли до хати, аби проростала, бо так швидше із землі виткнеться. Проте лисиця пропхала у щілину свою роззявлену пащеку, з якої мені просто в обличчя клаптями летіли кров і слина. На мій несамовитий вереск прибіг тато. З допомогою гостей він добив пораненого звіра, а свою рушницю після того розламав навпіл до одвірка і зарікся, що віднині й довіку ноги його більше не буде на полюванні. І зараз, згадуючи цю пригоду, я думаю: ні, нехай Парта таки живе, але надалі мене боїться і вже не лізе до бійки!