Текст книги "Дівчинка на кулі"

Коли в суботу або ж неділю пастушили дорослі дівки, то вже з обіду тільки й чекали, коли сонце опиниться над заходом і старі діди й баби поженуть свої «хвости» з пáші, а на полі залишаться лише їхня худоба, яку дівчата починали підганяти все ближче й ближче до злітної смуги. Аеродромна обслуга прекрасно розуміла такі провокаційні дії й негайно підхоплювала гру. Солдати з’являлися цілою зграєю і починали вдавано лаяти дівчат, щоб ті негайно гнали свою живність геть, бо розмалюють нам корів так, «што і мать радная нє узнаєт», або взагалі конфіскують нашу худобу на м’ясо. Корів на аеродромі зрідка дійсно розписували – але, думається, лише за вказівкою начальства, бо спочатку невеличке стадо силоміць забирали і гнали аж кудись углиб військової частини, а потім виганяли звідти корів, биків і телят із великими написами на боках і на лобах, нанесеними дьогтем чи смолою. Що за написи? Здебільшого ті слова, що на три букви чи на п’ять. Зрозуміло, що не «мір», не «май» і не «пєсня». Вдома пастушки під акомпанемент маминого чи бабусиного лементу мусіли до півночі, озброївшись мокрими солом’яними віхтями, шурувати ту писанину піском і господарським милом, але вона все одно не відмивалася й добре виднілася на худобі навіть через тиждень або й два по тому.

Як тільки словесна перепалка між солдатами з аеродрому й сільськими красунями досягала точки кипіння, далі повинна була свою сольну партію під голим небом виконати я. Саме для реалізації отого плану дівчата й задобрювали мене заздалегідь: учили вишивати, плести, обдаровували поношеним, вже потрісканим і пощербленим намистом, частували цукерками.

– Йди, ну йди! – виштовхували мене з-поміж себе. – Чого ти боїшся?

Я лише мáла вийти з дівочого гурту, демонстративно повернутися до солдатів спиною, різко зігнутися вниз і раптом задерти вгору свою спідничину. Подумаєш, яскраве видовище – худюща дитяча дупка! Але чомусь цей акт завжди розцінювався як нечувана образа для всієї сильної половини людства. Солдати враз кидалися до нас, а ми з дівчатами чимдуж утікали: вибігали на битий шлях і щодуху мчали до села, Проте дорослі дівки швидко обганяли мене, тому на довгій дистанції я опинялася між ними й вояками, котрі, як стадо диких коней-тарпанів у преріях Америки, гупотіли кованими чобітьми вже мало не за моєю спиною. А позаду всіх, задерши хвости й ревучи та мукаючи на всі лади, бігли корови й бики, телиці й телята, вівці й кози, адже в сутінках зостася на пасовищі без людей худоба панічно боялася.

Що було б, якби солдати мене впіймали? Та, звісно ж, нічогісінько! У мене ще й помацати не було чого, зате в дівчат пазухи аж тріщали й розхитувалися на бігу, як бабина перина, перекинута через мотузку, щоб на сонці не так сушилася, як вигрівалася. Втім, дівочим пазухам було все одно ще дуже далеко до «багатства» нашої сусідки Наталки Мýлички. В її саду щоліта достигали великі, довгенькі, як глечики, вагою десь до двісті чи й двісті п’ятдесят грамів, надзвичайно смачні груші-бери. Наталка відчувала, що я слинку ковтаю, поглядаючи на них із-за паркана, тож коли приходила до нас, завжди приносила мені тих груш скуштувати. Але ж! Приносила у пазусі, а тому я їх гидувала їсти – й вимріяні фрукти тут же діставалися Андрієві з Лілею. Та Господи! – я ж не про груші, а про масовий крос із пасовища!

Наша гучна кавалькада залітала у крайню вулицю, на якій усі пси з переляку відразу зачинали гавкати й вити. Кури, що досі мирно дрімали під білими хатами, з гучним кудкудаканням летіли на свої сідала в курники, а коти несамовито репетували й видиралися на дерева. Баби й молодиці вибігали зі своїх хат і дворів на вулицю – і звідусіль лунав різноголосий лемент:

– А най се шляк трафить! Ти лиш подивися, що діється!

– Ті солдати вже нáчисто подуріли! Женуться за нашими дітьми, як скажені!

– А як у котроїсь дівчи́ни серце трісне, хто буде відповідати?

Побачивши розлючене жіноцтво із замашними кілками в руках, браві вояки зупинялися, дружно розверталися й понуро пленталися назад. А назустріч їм уже мчав зелено-коричневий «бобик» – і командир ще здалеку батожив своїх підопічних добірною лайкою вздовж і впоперек.

* * *

А ще я з дорослими дівками ходила в ліс по гриби й малину. Інколи ми пробиралися й по ожину на хатнище колись першої вродливиці на все село, смаглявки Ейзички, – бо ця ягода більше ніде в наших околицях не росла. Ейзичку німці чи то втопили у криниці, чи вона сама туди вскочила під час облави, а всіх її родичів-євреїв, цілу багатодітну сім’ю, перестріляли на власному подвір’ї.

Ліс я люблю з дитинства в усі пори року. Коли була малою, він зі мною грався, інколи – жартував, як це може робити хіба що людина. Коли підросла, своїми жартами доводив і до сліз. Добре, коли ліс має гарний настрій. Гірше, якщо його хтось образив, якщо з вини лихої людини урвалося лíсове терпіння. Тоді ліс уже не питає, хто винен, а хто ні, хто согрішив, а хто й стеблинки не порунтав. Тоді не чекай суничних галявин, грибних плес, калинового раю чи аж червоних від ягід кущів малини. Тоді ліс міняє своє обличчя – і вже його годі впізнати. І зміна лíсового настрою стається в таку мить, коли цього не чекаєш, коли й припустити не можеш, що він уже не друг, а ворог. Ходиш-ходиш по лісі, де вже, здається, мало не всі дерева тобі знайомі – і раптом опиняєшся в такому місці, якого в цьому лісі просто не повинно бути! Або й удруге, і втретє бачиш один і той самий ліщиновий кущ, поміж гіллям якого прикметно червоніють ягоди шипшини, й починаєш усвідомлювати: все, заблукала! Із цього моменту будеш ходити по колу, обов’язково за лівою рукою, й не знайдеш жодної знайомої місцини, не вийдеш на жодну лісову стежку, не кажучи вже про дорогу! Це ліс пробує тебе налякати. Лише розплачся – будеш блукати ще довше!

Що ж робити? Можна подумки полічити до тисячі, можна перечислити дні тижня, місяці року, можна спробувати пригадати, в який день тижня цього року був Святий вечір напередодні Різдва. Допомагає? Ще й як! Якось у сьомому класі я проблукала в лісі цілий день, й поки не взяла себе в руки, ходила все ширшими й ширшими колами, а все одно через годину-дві-чотири-півдня натикалася на ті ж самі дві дуплаві липи. Коли ж почала лічити до тисячі – таки вийшла на дорогу за вісімнадцять кілометрів від нашого села. Вже смеркалося, а рябий весняний ліс білів пролісками під деревами й білими стовбурами голих беріз. Тут я ще ніколи не була, зате про цю чи не найкрасивішу частину лісу знала з розповідей дідуся. Давним-давно, років сто тому, власник лісу, виявляється, одружився з якоюсь москалькою, а вона плакала за бєрьозавімі рощамі. Щоб утішити молоду дружину, багач продав добрий шмат поля й купив три тисячі саджанців беріз! Нема вже ні закоханого багача, ні його обранки, а березовий ліс між Черемховом та Голосковом і нині чарує око. На трасі тоді мене підібрала якась вантажна машина, якою я дібралася до Районного Центру, а вже звідти мусила подолати пішки ще майже десять кілометрів до свого села. Коли ввійшла в нашу вулицю, побачила, що вже в усіх хатах темно, лише в нас горить світло в усіх кімнатах. Що було зі мною далі, історія скромно замовчує.

У ліс малою дитиною мене брали, коли тато з мамою роверами їхали по жолуді для свиней. Жолуді я збирала дуже вправно, тож помічниця з мене була просто незамінна. Правда, через ці лісові свинячі ласощі одного разу мама мало собі не заробила інфаркт. Ввечері насипала свиням жолудів повне корито, вони з’їли все, а тоді безпробудно заснули аж на дві доби. Мама їх і ногою під ребра кóпала, і патикóм лупцювали, й крижаною водою із криниці поливала – усе марно: лежать нерухомо, ледве що не мертві, лиш боки ледь-ледь здіймаються – таки дихають! Привели колгоспного ветеринара. Він подивився на наших «здохликів» і сказав, що свиням таке сталося від жолудів: як харч вони не такі вже й безпечні, як мама собі думала. Але від жолудів кабани стрімко набирали вагу, тлустішали з кожним днем, тому батьки й далі підгодовували їх цим продуктом, лише тепер утроє чи й учетверо зменшили денну порцію. У ліс ми завжди брали аж чотири великі мішки й три відра, щоб спочатку збирати жолуді у відра, а тоді зсипати докупи блискучі, з шорсткими шапочками плоди. Їх того року вродило так, що під дубами було встелено, хоч згрібай пригорщами.

Зате ж і зима люта видалася – шиби в нашому класі настільки позамерзали, що сонячне світло через вікна не проникало зовсім, і Марія Степанівна навіть удень вмикала електрику й лампочка під стелею горіла від першого до останнього уроку. Ми страшенно мерзли в руки й ноги. Звісно, в таких умовах ніхто не відмовився б від горнятка гарячого пахучого чаю. Учні навіть просили вчительку варити його, а ми готові хоч із завтрашньої днини приносити цукор, шипшину, калину, сухий липовий і ромашковий цвіт. Але вчителька лише зітхала, ховала очі й казала, що не має права цього робити.

Проте й холоднюща зима швидко минула. А може, мені тепер лише так здається з відстані років? У повітрі запахло талим снігом і мокрим ґрунтом, синички почали співати зовсім інші пісні. Якщо добре вслýхатися, то можна було почути в їхньому цвіріньчанні цілий куплет: «Перевіз, перевіз! Кидай сани, бери віз!». Тож хоча цілу зиму до школи ми ходили через став по кризі, щоб суттєво скоротити дорогу, тепер цією стежкою зважувалися користуватися хіба що найбільші відчайдухи. А може, вже ніхто й не ходив. Але стежка ще добре виднілася на сірому снігу, й ми з однокласницею Любою поперлися навпростець. Як і Марійка, Люба теж була дів чинка товстенька, але ні одна, ні друга проблем собі з того не робили, бо ляльки Барбі тоді ще в продажу не було і на її стандарти тіла школярки не рівнялися. Любу, щоправда, у класі дражнили: «Люба-груба вилізла на дуба, дуб тріщить – Люба пищить!», «Ой Люба, Люба, що ти їла, що ти пила, що ти така груба?». Через ці дражнилки вона, бувало, гірко плакала, – зате спокійна, до краю флегматична Марійка усім, хто насміхався з її повноти, розважливо відповідала: «Грýба – люба, тонка – бридка!». Тепер я собі думаю, що саме в цьому прислів’ї відбився український жіночий стандарт багатьох попередніх століть, коли виконувати тяжку фізичну роботу могла лише міцна здоров’ям жінка, й парубки старалися запопасти наречену тілисту, а не «суху тичку». При своїй вродженій комплекції ляльки Барбі мені би тоді нічого втішного й не «світило».

Чи розуміли ми небезпеку тоненького льоду? Напевно, якщо Люба радила мені йти попереду, бо я легша. Нікого, хто б нас зупинив від нерозважного кроку, поруч не було. Ми дійшли до самої середини ставу, де ледь виднілися бетоновані цямрини криниці, з якої став живився водою. В теплу пору року цямрин не було видно зовсім, але взимку вони чомусь завжди чорніли над білою кригою сантиметрів на п’ять – десять. Провалилася я у воду раптово: булькнула з головою, але відразу ж виринула й ухопилася за цямрину. Люба ж, побачивши, що сталося, чимдуж побігла до рятівного берега. Моя цигейкова шубка, яка мене спершу й урятувала, бо в ній я вигулькнула зі ставу, як поплавок, повільно набирала води, тіло задубіло. Я збагнула, що триматися за цямриння довго не зможу, тим паче що ногами дна не діставала – внизу було метрів півтора води. У небезпеці я переважно німію й ціпенію, тож і зараз теж не кричала. Та й до кого волати рятун-ку? Навколо ж, як і в пустелі, – ані душі, лише безлюдні білі, ще по-зимовому засніжені левади!

І враз я почула дзявкіт. Маленький кудлатий сірий песик біг до мене навіть не стежкою, а неторканою кригою, вкритою таким твердим, бо злежалим за всю зиму, снігом, що не залишалося на ньому й слідів. Здалеку, від самої дороги, якийсь дядько кричав мені: «Тримайся, тримайся, я хутко! Тримайся міцно, к…рва мама твоя була! І чого ти, холєра ясна, туди попхалася?». На санях у дядька лежали ґембльовані дошки на підлогу. Він постелив їх на кригу й по тих дошках підповз до цямрини. Розповідав, що я вже трималася з останніх сил, аж губи й пальці посиніли, а очі зробилися скляними, як у ляльки. Так я тонула перший раз.

Вдруге це сталося, коли вчилася у класі сьомому, а може, й восьмому. Заспáла, й тому страшенно запізнювалася на автобус до Райцентру. Бігти дорогою до зупинки вже не вистачало часу, скоротити шлях можна було тільки через примерзле поле, але для цього я мусила перейти потічок, який ставав річкою лише після дощів, а коли сходили сніги, й хлопці-старшокласники пливли, лежачи на крижинах, – навіть справжньою рікою. Під час останньої повені вода змила кладку, й тато перекинув з одного берега на другий пасинок – бетонний двометровий стовп, який у ті часи завжди прикріплювали до дерев’яних електричних опор унизу й закопували десь на метр, щоб дерев’яні стовпи не гнили в землі. У суху погоду по тому пасинку на протилежний бік потічка можна було навіть перебігти із підскоком. Не користувалася ним тільки наша сусідка Мýличка, бо казала, що у неї в голові паморочиться, варто їй лише глянути з мостика вниз, і вона боїться впасти у воду. Висота від кладки до дна потічка сягала близько двох метрів – у цьому місці непримітна річка за багато літ видовбала доволі глибоке русло. Того ранку, коли я чимдуж бігла на автобусну зупинку, бетонний пасинок вкрився тоненьким льодком: звечора моросів дощ, а до ранку вся волога, що втрималася на стовпі, замерзла. Моя нога ковзнула і я з усього маху всадилася в річку. Очевидно, ще й добряче вдарилася головою, бо здавалося, що гребу, щоб випливти з глибочезної ями, а виринути на поверхню ніяк не можу. Коли ж таки видряпалася на берег і, вся у багнюці, причалапала додому, мама почала вичитувати за болоньєву курточку, яку я, падаючи, розірвала чи й уже при березі розрізала тонким льодком. Дуже боліла подряпана щока, голова, забиті коліно й лікоть, я старалася пояснити, що мало не втопилася, але мама не йняла віри й лише звично кепкувала:

– Втопилася? У нас у потоці? Та в ньому води – старій жабі по коліна! Під ноги треба дивитися, розтелепо! Будеш тепер у дрантивій куртці до школи ходити! Про нову й не заїкайся – грошей нема, й так он скільки пускаємо з вітром на твої щоденні поїздки до міста і назад! Марнотратнице ти наша вроджена, на тебе не настарчишся ні одягу, ні взуття, ні зошитів! Та й упала ти, сарако, щоб не йти на уроки, – що, я не ворожка, не вгадала? Певно, щось не вивчила, й тепер робиш із мене дурну! Нічого, нічого! За ту кару марш на город гній розкидати: якраз підмерзло, до ніг не липне! Перевдягайся у старе – і гайда! Увечері повернеться тато – й будемо розбиратися, чи мож’ із кладки ненавмисно впасти, чи ні. Як тато скаже, що не мож’, – дістанеш і від нього, й від мене!

Утретє я тонула студенткою. Не знаю, з якої доцільності, але нас у найхолоднішу пору року почали водити в басейн. Та ще й чомусь фізкультуру ставили завжди першою парою, тож ми ніколи не встигали належно висушити волосся під електросушками. До них завжди вишиковувалася черга, задні квапили тих, що вже запхали голову під ковпак, аби лиш трохи підсушували волосся – бо інші взагалі нічого не встигнуть! З напівмокрими головами ми щоразу бігли у філологічний інститутський корпус на другу і третю пари. Слава Богу, ніхто серйозно не захворів, хоча «шмаркали» цілий місяць усі поголовно.

У басейні нам дали квадратні грубі дошки, за які ми мали триматися, щоб не булькнути на дно, й Вінні-Пух (так ми прозивалися молодому викладачеві фізкультури), стоячи на краю басейну у кримпленових, палаючо-червоних із темно-вишневими вставками, плавках, показував, які рухи треба робити руками, щоб навчитися плавати. Кримпленові чоловічі купальні плавки тоді були страшенним дефіцитом. Винахідливі «народні умільці» стали їх шити з відходів швейної фабрики, й на базарі десь півроку їхні вироби можна було придбати за цілком доступну ціну. Проте в якийсь момент «доблесна радянська міліція» таки накрила підпільний цех, «народні умільці» сіли за ґрати, а молоді представники сильної статі залишилися без жодної надії придбати більш-менш пристойний ширпотреб для плавання замість сімейних трусів, яких у магазинах хоч і лежало навалом, та для пляжу чи басейну вони зовсім не годилися.

Наша група складалася із самих дівчат. Плавати не вмів ніхто. Або ж плавав, як сокира без топорища. Ми соромилися фізрука, соромилися одна перед одною своїх форм, які аж ніяк не сховаєш під купальником, а в воді трималися за дошки обома руками і, всупереч командам Вінні-Пуха вивільнити хоч одну, панічно боялися це зробити. Власне, запустили нас спочатку в басейн для дітей. Води в ньому було лише до пояса. Але це якщо стояти – якщо ж лягти, то вода моментально вкривала «з ручками й ніжками». Насилу, з тяжкою бідою, триматися на поверхні ми сяк-так навчилися. Не давалася ця наука лише двом чи трьом студенткам, а серед них найгірші справи були в Анелі Шутки. Дівчина виросла справжньою писаною красунею: густе волосся, тонкі риси обличчя, прекрасний бюст. Але нижче починався «симптом галіфе» – надто круті й великі стегна з розкішним-прерозкішним целюлітом (хоча такого слова тоді ще ніхто не знав), і коротенькі товсті литки, які закінчувалися мало не квадратóвими ступнями. Анеля ніколи не носила ні куцої спіднички, ні штанів – у такому одязі вона ставала просто потворою, й добре це усвідомлювала. Щодо целюліту, то він у часи моєї юності йменувався гастрономічними термінами «сало» й «жир» – і вже тоді вважався неабиякою ганьбою для красивої дівчини. Анеля навіть пробувала розтопити той «жир» на гарячому припічку, але тільки обпекла собі одне стегно до кривавої плями, яка через кілька днів перетворилася в дуже непривабливі «черв’ячки» шрамів. Вчилася Анеля від випадку до випадку, навіть під час сесії лише в останню ніч перед іспитом. Стипендія її не хвилювала, бо у грошах, як на ті часи, купалася: батько працював головою колгоспу, а мама – головним бухгалтером на цегельному заводі. Зате численні кавалери для Анелі ставали ковтком свіжого повітря, хлібом насущним і панацеєю від усіх неприємностей у навчанні. Анеля їх міняла, як рукавички чи сережки, що їх мала три пари: з голубою бірюзою, в яких вранці бігла в інститут на пари, там всиляла у вуха ті, що з діамантами, а коли поверталася в гуртожиток, то у вухах нашої першої модниці уже сяяли підвіски з лілово-фіолетовими аметистами. Втім, у дорогоцінному й напівдорогоцінному камінні ми розбиралися погано, але про всяк випадок попереджували Анелю, що колись бодай одну пару вона таки або загубить, або її в неї вкрадуть. Ні загубила, ні вкрали. Наша однокурсниця належала до тих дівчат, що вкинь їх і в Ніагарський водоспад, то все одно виринуть. Ще й із золотою рибкою в зубах.

Ось тільки плавання в басейні Анелі не давалося взагалі – й, мабуть, не лише через вагу. Дівчина з першого ж дня занять не могла відвести очей від вогненних Вінні-Пухових трусів, а через її палаючий, як ті плавки, погляд на цю текстильну річ уже й ми стали помічати на тканині певні рельєфи та по-дурному хихотіти, а то й пальцями показувати. Наткнувшись на таку реакцію, атлетично збудований фізрук перестав роздягатися й дефілював відтоді по краю басейну в темно-синьому спортивному костюмі. Походжав він туди-сюди зі скакалкою в руці, якою діставалося кожній із нас за ледарство, коли за п’ятнадцять хвилин до кінця пари ми вибиралися з води на сушу. Час від час у фізрук обзивав нас козами й систематично обіцяв потопити у великому басейні всіх, хто за десять занять так і не навчиться плавати. Тож коли настало одинадцяте заняття, і ми з жахом побачили, яка глибина в басейні для змагань, – Анеля не віддала свою дошку, й фізрук зіштовхнув дівчину в басейн разом з нею. Дошка сяк-так тримала Анелю на поверхні, але пропливти тридцять метрів треба було самостійно. Поки дівчата одна за одною здавали норматив, Анеля відтиснула мене в кут басейну і стала з розпачем у голосі вимагати, щоб я негайно вчила її плавати, бо інакше вона втоне – і це буде на моїй совісті.

Метод швидкісного навчання Анеля придумала сама: вона повинна вхопитися мені за обидві ступні, а я маю бити по воді руками, щосили пливти вперед і старанно волікти «живий причеп» за собою. Теоретично все виглядало більш-менш перспективно. На практиці ж сталося зовсім по-іншому: вчепившись мертвою хваткою в мої ноженята, Анеля відразу ж потягла мене на дно. Я навіть очей не встигла заплющити, тож і донині пам’ятаю мутно-зелену воду, бурі канати, які відділяють одну доріжку від іншої, гарячу трубу на дні басейна, що нею обпекла собі плечі, а головне – мою відчайдушну боротьбу за життя, бо вгору вже зашелестіли бульбашки з моїх рота й носа, легені неприємно занили, а шлунок надувся від води, що туди потрапила. Я щосили била руками й ногами, поки не вирвала праву ногу з Анелиної руки і п’ятóю не вдарила дівчину що було моці в самісінький ніс. Ліва подружчина рука ослабла, я вивільнила й свою другу ногу і пробкою вигулькнула на поверхню, судомно хапаючи ротом повітря. Те, що я побачила, тепер прокручується, як кадри зі сповільненого фільму. Фізрук кидає скакалку й просто у спортивному костюмі стрибає у басейн і пірнає за Анелею. Коли витягли з води її бездиханне тіло, робили штучне дихання й викликали «швидку допомогу», я не могла пояснити переляканим однокурсницям нічого, тільки дрібно тремтіла від пережитого жаху.

Хоч Анеля й зосталася жива, більше нас у басейн не водили і плавати не вчили. Води відтоді я боюся панічно. Далі, ніж по кісточки, не заходжу ні в річку, ні в море. Жодні потуги навчити мене плавати не вдаються ні за які умовляння навіть при найвищих професійних уміннях добровільних тренерів.