Текст книги "Дівчинка на кулі"
Автор книги: Ольга Слоньовська
Жанр: Современная зарубежная литература, Современная проза
Возрастные ограничения: +16
сообщить о неприемлемом содержимом
Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
– Дивись, як дівчинка гарно орудує ножем і виделкою! Треба й нашу Маринцю так навчити!
– Як тебе звати, сонечко? – звертається до мене сивий пан.
– Ольдзя, – відрекомендовуюся, притуливши долоньку до грудей, як мене навчила тітонька.
– Вона – просто чудо! – милується мною старенька пані. – Ким ти будеш, як виростеш, дитинко? Актрисою? Співачкою?
– А може, лікаркою? – додає її супутник. – Чи стюардесою?
– Як виросту, я буду…, буду… – тягну думку за хвіст, бо ніяк не можу згадати те дивне слівце, що його казала моя мама татові про цьоцю Дозю, коли ми приїжджали в Село. – Буду гарною…
– Панянкою! – в один голос підказує подружжя.
– К…рвою! – на всю кав’ярню без тіні сумніву виголошую я.
Зал регоче, аж заходиться, старенькі підводяться й ображено прямують до виходу, а з їхніх очей на мене й на цьоцю Дозю, що якраз повернулася, летять гарячі іскри праведного гніву. Тітка негайно виводить мене надвір. Але марно вона допитується, що ж я такого смішного сказала: я вже збагнула, що ляпнула дурницю, тож навіщо признаватися? Щоб дістати ляпанця по дупі? Ми прямуємо на ринок й опиняємося між рядами, де продають гриби.
– Візьмемо лисичок, Олечко? – радиться зі мною цьоця Дозя. – Дядько Данило їх дуже любить.
– Ні! – копилю губки.
– То що – молоденьких опеньочків?
– Не хочу!
– Значить, купимо білих грибочків. Вони так пахнуть, такі смачні!
– Не хочу ні білих, ні червоних, ні зелених! – затялася я.
– А яких же ти грибочків хочеш? – необачно поцікавилася тітка.
Ой, краще б вона не питала!
– Я хочу…бака!
Базар ахнув, глибоко вдихнув, але видихнути вже не зміг. Цьоця відводить мене в якийсь кут і з червоним, як півонія, обличчям і сльозами розпачу в очах вичитує, що то гриб поганий, отруйний, їсти його не можна, навіть називати вголос не варто! Ми вертаємося поміж тими самими рядами з грибами, й услід за нами тягнеться довгий шлейф людського реготу. Тітка дуже сердита. Навіть не торгуючись, хутко купує червоного солодкого перцю, помідорів і баклажанів й тягне мене на зупинку. Ми сідаємо у майже порожній трамвай і їдемо додому. Грибів сьогодні на вечерю не буде.
І не треба! Не дуже й хотілося!..
Які ж ці дорослі немудрі! Зовсім не розуміють, щó дитину цікавить!
– Цьоцю! – скиглю я у напівпорожньому вагоні. – Я не буду його їсти! Я не хочу, щоб ти його купувала! Вертаймося на базар. Я хочу лише подивитися на…бака!
Літня кондукторка вхопилася за серце, а нечисленні пасажири понадувалися, як індики, від ледве стримуваного сміху. Ми вийшли на першій же зупинці. Обурена тітка дала волю своєму гніву: всипала мені добру порцію «пляцків на дупу» і пригрозила через мій язик більше нікуди з собою не брати. Вдома по телефону вона жалілася якійсь не відомій мені співрозмовниці: «Enfant terrible!».[15]15
«Enfant terrible!» – «Жахлива дитина!» (франц.).
[Закрыть] А та втішала, що всі діти жахливі й час від часу ганьблять своїх батьків, бо відтворюють усе почуте, так що дорослі ладні крізь землю провалитися. Тож мене треба ви-хо-ву-ва-ти, а з цим може впоратися тільки хороший педагог із багаторічним стажем. На щастя, в Маргарити Григорівни, каже увечері цьоця Дозя дядькові, цього стажу – понад сорок років! Та й плату вона візьме невелику – словом, працюватиме більше для задоволення, ніж заради грошей.
Назавтра до нас прийшла пані Вчителька – стара, як Божий світ, але розмальована й вифранчена, як відданиця. Від неї густо несло дорогими парфумами і ще дорожчими цигарками. Такі самі потай від дядька палять на балконі цьоці Дозя й Жирафа! Але я йому цього не видаю: за мовчання мені вже пообіцяли купити велику ляльку, котра каже: «Ма-ма!». А ще обидві цьоці, коли дядька нема вдома, співають дуже смішну пісеньку:
Я, малá, теж підспівую – й уявляю собі любов великою мишею: такою, як та, що в селі, у хаті нашої бабусі, уночі весь час шкреблася за креденсом.[17]17
Креденс – буфет, невелика шафка для зберігання посуду, столової білизни тощо.
[Закрыть] Тільки як вона потрафила[18]18
Потрафити – примудритися, ухитритися, спромогтися (діал.).
[Закрыть] залізти аж у саме серце й щó тепер буде з тим парубійком, що в його грудях шкребеться миша? Спробуй її звідти витягти! Та, зрештою, самі й винні: розвели стільки мишви, що вже аж он куди добирається! Ось у цьоці Дозі й дядька Данила мишей на пльонтрі[19]19
Пльонтр – поверх (польськ.).
[Закрыть] нема – і спокій голові! Треба буде тим дурням зі Стрийського парку теж купити собі таку пастку, яку дістав мій тато: уже і в баби мишей нема!
«В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов!..» – яка ж довговічна ця пісня, яка іронічна, а яка тепла й доброзичлива!
Уважай, моя кохана, уважай:
В чорну фарбу свої очка не вмачай!
Бо як будеш умачати —
Будуть очка вилазяти!
Уважай, моя кохана, уважай!
Навіть власні ревнощі закоханий до пори до часу тамує, щоб не зробити боляче своїй обраниці:
Ну і як же без знаменитих львівських трамваїв:
Уважай, моя кохана, уважай:
Із трамвая на ходу не вилазяй!
Бо хапне тебе за ногу
Та як гримне до дороги —
Поламаєш собі ноги,
Буде жаль!
Час не владний над співанкою мого дитинства! Співають її й у славному Львові, і в Станіславі,[21]21
Станіслав – колишня назва Івано-Франківська. Офіційно перейменований у 1962 році, але давня історична назва міста побутує в народі та в колах творчої інтелігенції й досі.
[Закрыть] й у Тернополі, і в Коломиї навіть зараз, хіба що додають кілька сучасних рядків:
Уважай, моя кохана, уважай:
На червоне «Мерседесом» не в’їжджай!
Бо автó ремонтувати,
А тебе, дурну, ховати —
То коштує таких грошей,
Що аж жаль!
Але вертаємося назад, до моїх дітóчих літ. Так ось: на нашому порозі з’явилася пані Вчителька. Цьоця Дозя церемонно познайомила мене з Маргаритою Григорівною. Перш ніж почати моє виховання, гостя наполягла, що буде краще, коли воно проходитиме тет-а-тет. Моя тітонька з такого щастя дуже зраділа, вбрала капелюшок і побігла до цьоці Жирафи на роботу, залишивши про всяк випадок моїй виховательці робочий телефон дядька Данила.
– Мене звати Маргарита Григорівна! – ще раз відрекомендувалася мені пані Вчителька. – Повтори, бо ім’я складне, рідкісне!
– Маргарина Григорівна! – запам’яталося легко, бо я знала, що так називався жир, який мама додавала до печива.
На пачках тієї маргарини були намальовані дві великі сині сливки: напевно, ренклод. Саме так художник оформив обгортку, не розуміючи, що російське слово «слівочний» означає «вершковий». Два великі, синьо-фіолетові, соковиті плоди ще довго красувалися на 250-грамових пачках маргарину – мабуть, доти, допоки на фабриці не використали весь старий тираж пергаментного паперу. Пізніше цей огріх таки виправили, бо коли я вже ходила до школи в Районному Центрі й інколи мама доручала мені купити пачку маргарину, то на нових обгортках з’явилася намальована корівка.
– Не маргарина, а Маргарита! – підібрала тонкі губи гостя. – До того ж правильно буде – «маргарин»: це слово чоловічого роду! Чула? Повтори, як мене звати!
– Маргарин Григорівна! – слухняно повторила я, хоч ніяк не могла второпати, чому ця пані зветься чоловічим ім’ям.
– Ти невиправна! Називай мене цьоця Марґó!
– Хенде хох! – засміялася я, згадавши, як викрикували хлопці на вулиці, граючись у війну, і приставила виховательці до грудей дуло іграшкового пістолета. – Якщо тобі не догода – віднині будеш цьоця Хендехох!
– Не буду я цьоця Хендехох, погане дівчисько! – перемінилася на лиці гостя, але тут же опанувала себе. – Давай придумаємо мені якесь гарне ім’я! Згода?
– Чудово! Зараз придумаємо! Ти літати вмієш?
– Ні, – звела догори свої вищипані брівки пані Вчителька.
– Значить, будеш цьоця Ківі!
– А це ще що таке?
– Це птаха! Вона тільки ходить, але зовсім не літає, бо така ж тлуста, як і ти! Точнісінько! – я побігла по книжку «Екзотичні звірі і птахи», розгорнула потрібну сторінку, та глипнула на свою співрозмовницю й моментально збагнула, що бути цьоцею Ківі вона теж не хоче. – Тобі кортить, щоб я придумала щось ліпше?
– Так, – легковажно понадіялася на краще цьоця Ківі.
– Тоді… тоді… ти будеш цьоця Зебра! У тебе ж – чорно-білий костюм у смужечку, як і в цієї конячки!
Але й Зеброю моя вихователька зватися не побажала.
– Чому ти весь час тільки прозиваєшся? – зобиджено спитала вона. – Тобі було би приємно, якби я називала тебе не на ім’я, а, наприклад, Хунвенбінкою?
– А що це таке? – округлилися в мене очі.
– Це китайська партизанка! Така дівчинка, від якої можна чекати чого завгодно – як і від тебе, до речі.
– Ху…венбінка, – задумливо повторила я, невпопад вставляючи у незнайоме слово звук «й» замість «н».
Хіба ж могла я знати, що саме так воно й звучить китайською – а в слов’янських мовах його вже змінили зумисне, щоб уникнути драстичності![22]22
Драстичність – різкість, гострота; провокативність.
[Закрыть]
– Що ти таке говориш?! Хто тобі таке сказав?! – обурилася пані Вчителька.
– Ти, – сумирно призналася я.
От нетямуща тітка: вже й не пам’ятає, що то саме вона щойно навчила мене цього дивного слова!
– Enfant terrible! Enfant terrible! – заламала руки Маргарита Григорівна. – Як же тебе навчити французької мови, як у твоїй голові – лише всілякі дурниці?! Ти нечема! Ось як дам по дупі!.. – і вона замахнулася на мене своєю зморшкуватою рукою із довгими наманікюреними нігтями.
Це вже було занадто! Якась чужа тітка має мене бити, та ще й у нашій квартирі?!
– Спробуй тільки! Ти – цьоця Ківі, цьоця Зебра, цьоця Хендехох, а ще – цьоця Ху…венбінка!
– Я зателефоную твоєму дядькові! – вхопилася за телефон гостя.
– Телефонуй, телефонуй, а я все одно тебе не люблю, гратися з тобою не хочу і вчитися французької мови не буду!
– Що ти розумієш у французькій мові?! Французька мова – це…
– Кака-бека! – завершила я замість неї недокінчену пафосну фразу, показавши пані Вчительці язика. – Йди собі додому, тьотю Ківі-Хендехох! Мені з тобою нудно.
Ображена Маргарита Григорівна таки подзвонила дядькові. Переговоривши з ним на підвищених тонах, тицьнула телефонну трубку мені в руку й, навіть не попрощавшись, луснула дверима. Дядько дуже просив мене нічого не витворяти, поки він не приїде, а краще взяти альбом і кольорові олівці й намалювати, скажімо, зоопарк, у який ми в неділю ходили.
Усе! Я вдома сама! Можна робити, що заманеться! А що мені заманеться? Дядько радив малювати звіринець… Але чому олівцями, якщо цьоця Дозя завжди малює на полотні фарбами із блискучих тюбиків? У неї тих фарб – ціла здоровенна бляшана коробка! Правда, чистого полотна на підрамнику зараз нема – усі полотна вона вже зіпсувала й повикидала. Художниця!..
А клітки ж у зоопарку – величезні! Звірі теж не маленькі, в альбомі точно не помістяться… Зате є білі-білесенькі стіни у вітальні! Такі ж великі, як і клітки у звіринці, й такі ж чисті, як аркуші в новенькому альбомі. Досить лише намалювати на них прямі лінії – й міцне пруття для кліток готове! Я навіть пензлика не брала: витискала олійну фарбу з тюбиків і пальчиками її розтягала вгору і вниз, управо і вліво. Коли дядько повернувся з роботи, на всіх стінах у вітальні красувалися чудові різнокольорові клітки – звірі були би щасливі поселитися в таких! Щоправда, самих звірів я намалювати вже не змогла – фарби закінчились. Побачивши мої мальовидла, не скупий на вишукані фрази адвокат утратив дар мови. Цьоця Дозя, навпаки, вивергла із себе таку потужну повінь слів, на яку здатен хіба що водоспад у Яремчі, – але все одно з моєї голівоньки не впало ані волосиночки! Подружжя тільки дійшло спільної думки, що лишати мене саму в квартирі – ще небезпечніше, аніж брати із собою.
Але й залишати малого урвителя[23]23
Урвитель – шибеник, урвиголова (розм.).
[Закрыть] із дядьком Данилом виявилося теж ризиковано, бо я керувала ним, як лиш хотіла, примушувала гратися зі мною «в піратів». Падали з підвіконника вазони, билися тарілки й горнята, коли я завзято орудувала дерев’яною «шпагою» на палубі торгового вітрильника, що ним ставав кухонний стіл. Для більшої правдоподібності перев’язувала собі одне око цьоциною чорною «газовою» хустинкою – і так лупцювала дядька держаком від швабри (який і був тією самою «шпагою»), що синці виступали не лише на спині й на руках, але навіть на обличчі, – а йому ж треба було говорити промови в суді! Отож була я і в квартирі, й за її межами для своїх цьоці й дядька справжньою карою небесною. Та вони терпіли усі мої дитячі вибрики, й основна помилка бездітного подружжя полягала в тому, що обоє весь час думали, ніби я ще маленька й дурненька. Що маленька – то так. Але ж не дурненька! Моєї кмітливості на них обох уже тоді вистачило би з надлишком!
Надалі цьоця Дозя старалася бути обачнішою в моїй присутності. Коли приходила в гості цьоця Жирафа, вони вже анекдотів уголос не розповідали – ні польською мовою, ані, тим паче, українською. А може, й розповідали, але мене з вітальні виманювали всіма можливими способами. Найчастіше дозволяли посидіти біля «дірки» – так я називала велике дзеркало в передпокої. Його амальгама чомусь мала зеленуватий відтінок, поверхня постійно брижилася. Можливо, люстерко було з дефектом. А може, то від подиху вітру із кватирки хиталися тоненькі смарагдові фіранки на вікнах? Хто його знає… Я знайшла собі цікаву розвагу: сідала збоку, щоб мого відображення не було видно у дзеркалі, й починала пильно вдивлятися в його глибину. Спочатку бачила тільки протилежну стіну, двері, килим на підлозі – але потім усе чомусь розмазувалося, й несподівано в люстерку з’являлися цілі рухомі картини. Виразні, яскраві! Єдине, що чомусь завжди – на тлі неба, інколи навіть поверх білих хмар, що пропливали десь там на задньому плані. Телевізора в цьоці Дозі й дядька Данила тоді ще не було, це я добре знаю. Та й навряд чи в когось у Львові він узагалі міг бути на початку шістдесятих. Але у дзеркалі танцювали розкішно вдягнені пари при дворі якихось царів чи королів (бо їхні сиві голови були увінчані золотими коронами, а на плечах полискували горностаєві накидки). А ще у дрімучих лісах, на стоптаному копитами снігу, розгорталися жахливі картини полювання на дикого вепра й ведмедя, а на широкому плацу стиналися у кривавих двобоях закуті в залізні обладунки учасники рицарського турніру.
Неймовірно? Так. Цього не могло бути? І я теж так думаю. Але ж було!
Якось тітка непомітно для мене підійшла до дзеркала – і краєм ока теж помітила в нім те, що мало не кожного дня розглядала я. Цьоця Дозя страшенно перелякалася й заборонила мені наближатися до цього люстра, а дядько вже чи не наступного дня відвіз його в комісійний.
Дивна річ, але йшлося не про венеціанське чи якесь інше старовинне люстро. Навряд чи те дзеркало, що спричинило такий переполох у львівській квартирі, мало хоч би сто літ віку. Зрештою, після того випадку ще декілька разів у моєму житті перше-ліпше дзеркало теж пропонувало мені таку дивовижну інформацію, котру неможливо було почерпнути з якогось іншого, не такого містичного джерела. Пам’ятаю, як школяркою пізнього вечора читала за обіднім столом поему «Гайдамаки» Тараса Шевченка, подумки жахалася страшної різанини в Умані – й несподівано в якусь мить задрімала над «Кобзарем». На стіні в нас висіло овальне люстерко – звичайнісінький ширпотреб, до того ж нове-новісіньке, лиш недавно куплене. Моє відображення не могло відбиватися в тому люстрі, бо воно було почеплене значно вище від рівня моєї голови, та ще й набагато правіше від стола. Та коли я прокинулася, наче хто труснув мене за плече, то несподівано побачила у дзеркалі зажурену молоду панну в дорогій сукні з важкого зеленого оксамиту. Вона молилася на вервиці перед фігуркою Божої Матері, що стояла в ніші якогось пишного храму. Я виразно почула слова, сказані з такою тугою, що серце розривалося! Цю фразу я й повторила на відкритому уроці за Шевченковими «Гайдамаками» (і мій улюблений вчитель через отой вибрик своєї учениці не отримав звання заслуженого). Значно пізніше, уже в роки української незалежності, я розгорнула якусь книжку з історії Польщі – й цілком випадково (ось лишень кажуть, що «випадок» – це псевдонім Бога, коли Він не хоче Себе оприявнювати) мій погляд наткнувся на ті самі, вже колись почуті з уст середньовічної панни із задзеркалля, трагічні слова, але в перекладі українською мовою! Я навіть принагідно їх використала в одній зі своїх книг: «Ніхто не завинив стільки, як ми… Ох, народе наш, бідний народе! Якщо ми не носимо на чолі, мов той Каїн, страшного знаку – то, певно, лиш тому, що не прикінчили українського народу остаточно!». Моє давнє видіння виявилося пророчим! Цей тяжкий докір своїм співвітчизникам-полякам висловила, як з’ясувалося, Діонісія Понятовська – польська принцеса голубої крові. Скажете: «Свєжо прєданіє, да вєрітся с трудом»? І мені теж. Але тим не менше! Факти – річ завжди дуже вперта, і що написано пером, того не витягнеш й волом.
Та й чим далі, то й щораз частіше діється зі мною щось не те. Варто лиш мені глибоко задуматися, відсторонитися – й раптом ловлю себе на думці, що дивлюся на світ чужими очима, відчуваю реальність чужими органами дотику, слуху, нюху, пам’ятаю і знаю те, чого не можу знати, бо знати не повинна! Що це – клітинна пам’ять? А хіба пам’ять передається генами? Хіба це не набутна з віком річ? Чи, може, вона – як та срібна голка, що простромлює століття, нехтуючи категоріями часу й простору?… Від таких вражень інколи стає не по собі!
Та повернемось до Львова мого дитинства. Буквально за якийсь тиждень я навчилася читати. Вдивлялася у вивіски, в написи на крамницях і дивувала перехожих своєю обізнаністю: «Он буква А, а ось – К, а там – Ц і Р». Цьоця Дозя купила мені грубезну книжку з чудовими малюнками – альманах «Дванадцять місяців». Таких книг, що виходили тоді раз на рік, як окремий цикл, було в мене дві чи три. Я їх читала й перечитувала і з цьоцею, й сама: бо ж нового дзеркала до передпокою мої родичі так і не купили, а вільний час треба було заповнювати чимось корисним. Мені чомусь здається, що тоді, у Львові, я прожила ледь не половину свого життя, хоча це зовсім не так. Львівський період – насправді лише якихось два-три роки. Зате які чудові й барвисті!
Усе ввірвалося одного вечора, коли цьоці Дозі принесли телеграму. Помер мій новонароджений братик, котрий прийшов на світ із пороком серця, тому й прожив лише кілька тижнів. Мама взяла собі в голову, що його смертю Бог покарав її за те, що рідну дитину, себто мене, віддала чужим людям. Цьоці й дядькові діватися було нікуди: довелося пакувати мої речі в Село. Їх набралася величезна валіза. Я плакала, не хотіла повертатися зі Львова, але ми мусили встигнути на похорон, тож уперше ніхто зі мною особливо не церемонився.
Похорон – подія не для дитячого споглядання. Тим паче похорон маленького дитяти. Я не боялася підійти до невеличкої, наче іграшкової, труни й поцілувати холодний лобик немовлятка. Страшно мені стало аж на цвинтарі, коли домовину почали опускати в яму. Глибоку яму, в якій хлюпала вода. Мама каже, що тоді стояла страшна відлига, тож вода в ямі з’являлася знову й знову, як не старалися її вичерпати. Мене нажахало, що бруднюща і студена вода потрапить у маленький гробик і заллє дитинку. Я уявляла себе на місці братика – і кричала, мов несамовита, кидалася в яму, щоб не дати гробарям закидати труну мокрою чорною глиною, в якій теж води було більше, аніж самого ґрунту. Люди ридма ридали, трактуючи мою поведінку як неймовірні страждання за померлим братиком:
– Ото дитина надривається! Хто би подумав: таке мале, а вже все розуміє!
Додому зі цвинтаря мене вели, міцно тримаючи за руки, адже я постійно шарпалася й норовила вернутися назад. І раптом на пагорбі побачила величезний розквітлий кущ. Суцвіття на ньому нагадували акацієві, але були щонайменше уп’ятеро більші, якогось небаченого лілово-жовтого кольору, дивовижно красиві. Я вирвала долоню з бабусиної руки, звільнилася від цупкої правиці хресної, вибігла на пагорб, зірвала одну квітку й повернулася до цьоці Дозі, яка вела попід руку мою маму.
– Що це ти тримаєш у руці? – аж знетямилися жінки.
Я піднесла вгору пишне суцвіття, потрясла ним і сказала:
– Бутук-і-дудак!
Як мені зірвалася з язика саме така чудернацька назва: чи я її щойно тоді сама й вигадала, чи десь чула що-небудь подібне, – досі не маю жодного поняття.
– Де ти серед зими взяла цвіт? – кинулися люди до мене.
Виявляється, вони взагалі ніде не бачили ніякого розквітлого куща, – та його вже й не було: пагорб, тут і там укритий плямами снігу, лиснів на сонці, як облізла голова старого діда! Дивовижну квітку кілька років зберігали в моєму улюбленому, хоч уже й тріснутому, біленькому горняті з голубими незабудками, що його ми з цьоцею Дозею не забули привезти зі Львова, – аж поки суцвіття не розсипалося на дрібний пил.
* * *
Після похорону братика мама впала в дивний стан. По декілька разів на день вона лягала на ліжко долілиць і якось утробно стогнала. Її втішав тато, втішала бабуся. Ми, троє дітей, горнулися до неньки, гладили по голові, але й це мало допомагало. Зрештою, час – не лікар, час – філософ. Згодом нещасна трохи заспокоїлася, й життя ніби почало налагоджуватися. Але тремтіла душею й серцем наша мама лише над двома молодшими. Через якийсь час я знову стала нелюбою дитиною. А може, зі мною просто було несила чинити по-іншому? Може, надто допитлива й кмітлива дитина – це неймовірний тягар для дорослих? Мама не могла дати собі ради з моїми вічними запитаннями, котрі сипалися, як горох із мішка. Чому сонце сходить, а потому заходить, чому встає з-за Андрухової стодоли, а сідає за Семенів сад? Чому завтра вранці зійде знову? Чому в хмарний день сонечка не видно? Чому, як довго дивитися на сонце, болять очі? Звідки беруться хмари? Чому з одних іде дощ, а з інших – сніг? А чи можна на хмару сісти, як на перину, і спостерігати звідти, що люди роблять на полях? Звідки береться веселка й чи можна її помацати? Чи можна підправити на ній кольори олівцями або фарбами? Чому місяць світить уночі, але інколи може висіти на небі й уранці, вже при світлі сонця, – а от сонце видно тільки вдень, а вночі – ніколи? Чому ластівки в’ють гніздо на сволоці[24]24
Сволок – головна балка, що підтримує стелю в дерев’яних будівлях.
[Закрыть]в нашій стайні, а горобці – під стріхою? Чому синичка мене дзьобає, коли я виймаю газети з Муличчиної поштової скриньки? Чому якраз у її скриньці вона звила собі гніздечко, ніби більше ніде не можна було знайти місця? А я би хотіла, щоб синичка виводила пташенят у нашій скриньці! Тато тоді для газет змайстрував би іншу. Чому бджоли такі злі? Я лише хотіла подивитися, як там усередині їхньої хатки, де вони сплять, а де їдять у своїм вулику! Я ж їм нічого поганого не зробила! За що вони мене так покусали?
Може, це й ненормально, коли дитина весь вечір розглядає квіти на ковдрі чи, коли в хаті нікого нема, витягає з вазонів посаджені рослини, щоби побачити, яке в них коріння? Може, це дивно, коли дитя сидить на шляху біля масної чорної калюжі, яку обліпили зусебіч білі метелики і з якої беруть глину для своїх гнізд в’юнкі ластівки? Може, й так…
Метелики сідають мені, малій, замурзаній багнюкою від голови до п’ят і всіма відторгнутій, на голову, на лікоть, на пальці. Ластівки найчастіше полюбляють умощуватися на плечі. Я їх не ловлю й навіть не пробую ловити. Метелика можу хіба що легесенько погладити пальчиком по контуру складених крилець: він терпить, не тікає. По самих крильцях не можна – стирається пилок. Мені так приємно, що пташки й комашки мене люблять! А сусіди, побачивши таке диво, похитують головами, шепочуться й показують пальцями в мій бік:
– Мала відьма!
– Що вона там робить? Не інакше, як ворожить, ману напускає!
– Такої ще дитини в нашому Селі зродувіку не було!
Маму їхні розмови нервують до нестями – і я щоразу дістаю від неї кілька замашних «пляцків на дупу». Питаю, навіщо мене дитиною постійно била? Оправдується, що витримати мої постійні «заскоки» було просто неможливо, а їй же доводилося щодня двигати всю хатню роботу, обробляти город, доглядати за малими. З розпачу, що нічого не годна зі мною вдіяти, мама стала називати мене «психічною» за будь-який мій «крок вліво – крок вправо». Що таке «психічна», я добре знала. Поблизу нас жила дивна жінка, яка могла й перед дітьми заголитися та й показати, що там у неї є і ззаду, і спереду. Згодом я довідалася, що під час війни її зґвалтувала німецька солдатня. Коли ж повернувся додому із фронтів її чоловік, то почав цією подією постійно їй дорікати, бив дружину мокрими віжками. Від щоденних страшних побоїв із нею й сталася непоправна біда… Та чоловіка й це не зупинило. Як тільки в нещасної починався приступ, він прив’язував хвору в стайні біля корови, лупцював її до кривавих пасмуг, а сам безпробудно пиячив тиждень-півтора, хоча вдома без нагляду й теплої страви плакало п’ятеро дрібних дітей. Так на п’яну голову й помер через кілька літ у колгоспній стайні. Можливо, заснув там – і його необачно прикидали сіном, де він і задихнувся; а може, ще до того, як привезли сіно худобі, врізав дуба сам. Та після смерті пияка його дружині не стало краще, бо власні діти також мали її ні зá що, підрісши, били матір, забирали пенсію, що її вона отримувала як нервово хвора людина. Час від часу сини викликали «тринадцяту бригаду» – і здоровенні санітари з волосатими ручищами виводили нещасну з хати в гамівній сорочці. А вуличні хлопчиська бігли за машиною «швидкої допомоги» й верещали вслід: «Пазуня Саніцька – к…рва совіцька!», хоч бідолашна жінка зовсім не заслуговувала на таку назву. Маленькою мені було дуже страшно, що скоро я стану такою ж – бо мама каже, що я теж «психічна».
Львівський період мого життя наклав на мене свої відбитки. Пригадую, як мама знайшла якось у кошику з брудною білизною добрий десяток моїх різнокольорових трусиків.
– Що це таке? – тицяла вона мені ними під самий ніс. – Хто тобі дозволив повикидати їх із шафи сюди?
– Вони брудні! – мимрила я, усвідомлюючи, що зараз будуть громи і блискавки з ясного неба.
Мама уважно розглядала білизну:
– Що ти верзеш? Вони чисті!
– Цьоця Дозя казала, що жінка має перевдягати трусики щодня.
– Ти – жінка?! Ха-ха-ха! Твоя цьоця Дозя дурна! Ти – дитина, дитина, дитина, а не жінка! – повторила мама аж тричі із притиском. – Ти маєш носити одяг, поки я сама з тебе його не стягну, коли зберуся прати! Чула? Бо взагалі будеш ходити без трусів! Нехай хлопці з тебе сміються, як із вуйни Психічної!
А одного разу мама купила в місті торт: круглий, пахучий, із кремовими рожевими й шоколадного кольору квітками. Посадила нас, дітей, за стіл, і кожному на тарілку дала по здоровенному шматку. Ліля з Андрійком уминали, аж давилися. А я вперлася, що торт не можна їсти великою ложкою, бо вона для зупи. Мама принесла мені маленьку, чайну. Я знову запротестувала, що хочу меншу від великої, але більшу від маленької. Йшлося, ясна річ, про ложку десертну. Але ж такої в нашій хаті взагалі не було ніколи! Мама сприйняла мої забаганки за дурні заскоки й надавала духопеликів. Торта мені перехотілося назавжди.
Так, мама була неправа. Та чи маю я право її осуджувати? Хіба я сама завжди поводилася із власними дітьми, як книжка пише? Боже, таж вони розплодили в нашій міській квартирі тридцять сім хом’ячків, і я потай відвезла цей виводок у жито за містом, поки хлопці були в школі, бо ж добровільно не віддали б! А коли здохла папужка, вони ховали її в міському парку з усіма почестями, ще й так голосили, що я була певна: таких плачів точно б не було, якби то вмерла я. А коли ранньою весною з Вовчинецької гори тихцем принесли напівзамерзлого вужа і поселили його в мене під ліжком, у коробці з-під взуття, – а вночі вуж розмерзся й поліз коло мене грітися? Таж у мене тоді від жаху мало серце не зупинилося!
Звісно, було, що й кричала на синів, навіть пробувала давати ляпанців, але насправді тільки ледь торкалася долонею. Перед старшим соромно по-справжньому лише за два випадки. Коли син став першокласником, і ми пішли в ательє фотографуватися, дорогою я весь час йому нагадувала, що він має усміхатися – і тоді фото вийде веселе й гарне: адже в нас обох – красиві білі зуби, приємна посмішка. Та фотограф поставив першокласника з букварем біля столика, як олов’яного солдатика, і став наполягати, щоби малюк зробив серйозне личко. Син глипав на мене і пробував посміхатися, але чув невдоволений окрик фотографа – і старався набрати серйозного вигляду. А я стояла майже поруч зі своєю дитиною і… не сміла втрутитися. На знімку малий – із такою жалюгідною посмішкою, що в мене щоразу серце стискається, коли бачу ту світлину.
Іншого разу першокласників повели на зустріч з якимись американцями, що нібито мали вчити українських школярів любити Бога. Урочистий захід був організований просто жахливо, а повчання заокеанських проповідників виявилися ще більшим страхіттям. Вони мали театральні ляльки, що вдягалися на руку, розігрували сценки з діалогами, які тлумачив перекладач, – і верзли такі нісенітниці, що соромно було слухати. Наприклад, пояснювали діткам, що такою ж мірою, як пес – вірний друг людини, її щирим другом є також і Бог. Я небезпідставно побоялася відпускати малого без нагляду на цей колективний захід і теж туди пішла. Зал був переповнений, стільців на всіх не вистачало, отож діти товклися попід стінами й у проходах між рядами, а педагоги насилу наводили порядок. Зненацька якась учителька вхопила мою дитину за руку і стала на очах у всіх лупцювати. Без жодної на те вагомої причини – просто щоб інші боялися й дотримувалися порядку (хоча про який порядок у тому безладі й тисняві могло взагалі йтися?). Я ледве протовпилася до неї та спробувала присоромити – а педагог відкрила до мене рота, що через таких, як я, батьків, котрі потурають своїм дітиськам, із ними в школі неможливо дати ради. Замість того, щоб вияснити прізвище й заклад, де працює ота «сіячка розумного, доброго й вічного», на гірший кінець – просто написати скаргу, я її ще й перепрошувала… Минуло багато років. Мене знав уже в обличчя мало не весь Обласний Центр. І от на якомусь учительському зібранні колишня кривдниця посміла гордовито продемонструвати перед своїми приятельками, що вже давно мене знає. Пригадую, мене у відповідь просто затіпало. Вона перелякано позадкувала, збагнувши якимось сьомим чи восьмим чуттям, що ще мить – і її білі й ріденькі фарбовані патли опиняться в обох моїх руках.
Зло тільки тому й існує досі, що вчасно не отримує здачі. Зло мусить бути покаране. Зло дорослого проти беззахисної дитини має бути покаране відразу ж, чого би це іншим дорослим не коштувало: авторитету, моралі, честі чи й усього одразу.
Мій син із невісткою приносять до нас маленьку Влодку. Вона щосили гризе кулачки: зубки ріжуться. Молода пара щебече коло дитинки. В їхній уяві донечка вже їх упізнає, уже все розуміє, що мама з татком їй говорять, уже погоджується з ними, що буде юристом (і тільки юристом!), коли виросте, уже любить приїжджати до бабусі й дідуся машиною, а не автобусом… «Где впервые любил и от счастья был глуп…», – згадую я рядки із пісні Олександра Малініна. Люблячі завжди виглядають збоку якимись дурнувато-прицюцькуватими. А може, для глибокого переживання щасливих моментів якраз і потрібен саме такий стан?
Правообладателям!
Данное произведение размещено по согласованию с ООО "ЛитРес" (20% исходного текста). Если размещение книги нарушает чьи-либо права, то сообщите об этом.Читателям!
Оплатили, но не знаете что делать дальше?
