Текст книги "Дівчинка на кулі"

V

Наприкінці квітня, у другому класі, я серйозно захворіла: підхопила гепатит А. Зрештою, не я єдина. У шкільному коридорі стояв великий металевий бак із краником і приковане до нього ланцюжком погнуте алюмінієве горнятко. У той старенький бак шкільна прибиральниця щоранку наливала два відра холодної води із криниці. З нього ми всі й пили воду, тож і заразилася «жовтільницею» третина класу. Та, окрім мене, у лікарню батьки не віддали нікого. Моя ж мама панічно злякалася, що захворіють брат і сестра, а може, й вона сама, тому змусила тата пізно ввечері везти мене велосипедом до інфекційної лікарні. У ті часи від слів «інфекція», «інфекційна хвороба» віяло містичним жахом. Вони чомусь асоціювалися якщо не з видимою смертю, то, принаймні, з її явним наближенням. Навіть коли мене вже виписали з лікарні, мама дала мені окреме горнятко, окрему миску й ложку і категорично заборонила їсти з іншого посуду. Спала я теж тоді в окремій кімнаті. Сама. А гратися з братом і сестрою мені було суворо заборонено ще з добрий місяць.

Тяжко бути відторгнутим. Людина – тварина стадна. Без спілкування з іншими їй робиться не просто нудно – настає упадок усіх життєвих сил. Ну й що з того, що не змушували до жодної роботи, що корову на пасовищі пас дідусь? Зате ж замикали на ключ, і я цілими днями сиділа під домашнім арештом, – а надворі буяло літо, набирала соків у саду зав’язь, щебетали ластівки, літали метелики, оси й бджоли! Можна було цілими днями читати книжки, але чомусь не хотілося. Дозволялося спати досхочу, але щось піднімало мене на ноги з першими променями сонця. Не заборонялося годинами слухати радіо, але й воно також стало нудним, аж зеленим. Я вперше зрозуміла, що означає бути інакшою, не такою, як усі, й збагнула, як це драматично. Тоді ж мені довелося пережити такі нестерпні дні, які стають неймовірно важкими навіть для дорослих. Для всієї родини я була «заразною», а отже, небезпечною, небажаною, – словом, такою, якої слід відверто сторонитися.

Значно пізніше, коли я вже працювала в Обласному Центрі й жила зі старшим сином у гуртожитку, на нашому поверсі мешкала сім’я молодого «даішника». Він примудрився десь заразитися гонореєю. Про це довідалися всі гуртожитські сусіди і стали його сахатися так явно й відкрито, наче гонококи роєм кишіли навколо своєї жертви у радіусі щонайменше двох метрів. Я тоді, мабуть, теж була подібна на власну маму, яка вважала за найліпше спекатися мене, «жовтушної», запроторити в лікарню подалі від хати, й за тридцять п’ять днів мого перебування там не відвідала жодного разу. Тож коли Лейтенант виходив зі спільного туалету (єдиною для кількох гуртожитських сімей ванною кімнатою я тоді принципово не користувалася), я сама чи хтось інший із мешканців нашого блоку, боячись «зарази», тут же хапали в руки пляшку із хлоркою та щедро поливали нею й унітаз, й підлогу в туалеті, – аж доки поверхом нижче не проступили оранжеві плями, й комендант, зловивши мене на місці злочину в момент псування громадського майна, не зчинив такого скандалу, що весь блок збігся на його крик. Інфекційні хвороби, як і найстрашніший, бо найганебніший, їх різновид – венеричні захворювання, тоді вважалися жахливою річчю. Пам’ятаю, як на третьому році навчання в інституті завагітніла ще до шлюбу наша однокурсниця Поліна – непоказна на вроду, затуркана дівчина, донька лісника із глухого села. З рідної хати її жорстоко й безжалісно виживали, за те що дала до весілля, та й сам винуватець проблеми з оформленням шлюбу не квапився, навіть зверхньо заявляв батькам дівчини, що ще мусить перевірити, чи та дитина буде на нього подібна. Тим часом страшний токсикоз не давав нещасній спокою. Комендант гуртожитку порадила Поліні звернутися в жіночу консультацію: може, там чимось зарадять. Вагітну послали здавати аналізи, зокрема й такий, обов’язковий для всіх майбутніх мам, як кров із вени на реакцію Вассермана. Результат аналізу був, як грім з ясного неба: три плюси, що означало – сифіліс у піковій стадії! У гуртожиток несподівано нагрянула міліція, з жорстким упередженням опитала всю нашу студентську групу й просто серед ночі забрала дівчат із Поліниного блоку на перевірку. Такі ж самі гості з’явилися на порозі в її батьків і в домі нареченого. У всіх аналізи виявилися від’ємними. Полінин хлопець привселюдно називав свою колишню дівчину к…рвою француватою,[43]43
  Француватий – сифілітичний (заст.); від діал. «франца» (або «пранці») – сифіліс.


[Закрыть] батьки повикидали з хати на вулицю під паркан усі її речі. Поліна з відчаю спробувала накласти на себе руки в гуртожитку, але дівчата її вчасно зняли із петлі. Викликали «швидку», бо хоч експовішельниця вже дихала, проте ніяк не приходила до тями. Її терміново, під голосний рев сирени «швидкої допомоги», відвезли в неврологію, де вліпили діагноз «шизофренія», як це робили тоді всім, хто зважувався на суїцид, а в паспорті утелющили спеціальний штамп. Наступного дня вагітну замкнули в дерматолого-венерологічному диспансері для примусового лікування від сифілісу й почали готувати до аборту. А ще через кілька днів з’ясувалося, що в бідолашної – «усього лише» гепатит, при якому реакція Вассермана дає такий самий результат, як і при сифілісі. Полінин наречений таки повів її під вінець, але внаслідок убивчої протисифілісної терапії дитина народилася розумово відсталою й у вкрай тяжкому стані прожила аж двадцять чотири роки, доки Бог її не забрав. Коли я зрідка зустрічаюся зі своєю колишньою однокурсницею, мені завжди стає моторошно від того, щó вона пережила. Але Поліна ніколи про свої митарства не згадує. Зараз її обсіли інші клопоти: чоловік-пияк, який виносить із хати все, що вхопить, троє неслухняних синів-шибеників, спаралізована свекруха й рідна мати у такому ж стані, між якими вже добрий десяток літ розривається нещасна жінка…

Татові довго не відчиняли дверей приймального покою інфекційної лікарні. Потім ще добру годину сонні люди в білому сварилися з батьком, чому він, а не мама, привіз хвору дитину, чому не зробив цього вдень, а серед глупої ночі, вимагали мого свідоцтва про народження, бідкалися, хто ж у лікарні буде розчісувати мої довгі коси. Нарешті мене таки прийняли, скупали, перевдягли у страшенно зáпране лахміття, яке звалося лікарняною піжамою, та й завели в порожню палату, щоб не контактувала з іншими хворими, допоки медики не отримають результатів усіх аналізів. І ось я, дев’ятирічна дитина, лежу одна-єдина в порожній палаті. Досі я ще ніколи не ночувала сама, мені дуже страшно, й від цього ніяк не можу заснути. Моторошно навіть плакати вголос: ану ж на моє хлипання у дверях з’явиться яке-небудь страшидло з гострими зубами й кігтями!

Щоб позбутися уявних жахів, умикаю електролампочку. Стає вже не так лячно. Але коридором чалапає кульгава медсестра. Остерігаючись її гніву, я заплющую очі й удаю, що сплю. Медсестра вимикає світло. Мої страхи знову наростають і наростають: щось шарудить у кутку, чомусь ворушиться штора на вікні. Я зриваюся з ліжка, босоніж біжу до дверей, стаю на стільчик і вмикаю лампочку знову. Поволі тягнеться час. Відчуваю, що очі вже самі заплющуються, повіки злипаються, та мою дрімоту обриває прихід тієї ж медсестри. Вона бубонить, проклинаючи якогось дідька, що вночі як не в тій, то в іншій палаті вмикає світло, хоч вона вже його кілька разів вимикала. Знову ворушиться фіранка, скрипить шухляда в тумбочці, щось шарудить під ліжком. Я клацаю вмикачем. Заснути цього разу ще важче. Але ось я поринаю в заколисуюче бліде шумовиння, вже навіть бачу зимовий колгоспний сад і вулики, повнісінькі золотого, аж янтарного меду. Та коридором знову тюпає крива медсестра, знову вимикає світло й укотре будить мене від сну. Так я то дрімала, як заєць під кущем – з одним напіврозплющеним оком, то прокидалася аж до самісінького ранку, допоки та сама медсестра не дала мені добрячого штурхана й, погрожуючи всіма існуючими карами на світі – аж до тієї, що зачинить мене у комірчині з брудною білизною, де лампочки взагалі нема, – заборонила вмикати світло. Та надворі вже засіріло, в палаті проступили контури меблів, стало не так страшно, – і я, втомлена до краю й від того ще більше хвора, впала у м’який, глибокий сон, як у перину, впала на саме її дно й непомітно для себе заснула.

Розбудив мене лікар, подивився на білки очей, наказав підняти сорочку й показати живіт, понатискав під ребрами, щось гмукнув і вийшов. Їсти принесли якусь пісну, непривабливо рідку та ще й відворотну на вигляд, сіро-синю кашу. Мене вирвало від одного її виду. Примчала санітарка зі шваброю, прибрала, не сказавши й слова, але подивилася на мене з такою люттю, що я з головою накрилася ковдрою, очікуючи, що зараз мене почнуть бити тою ж таки шваброю за все підряд: за ввімкнене вночі світло, за те, що болить у правому підребер’ї, за неторкану кашу, за забруднену ковдру. У палаті довго-довго стояла мертва тиша, і я насмілилася бодай упівока глянути, чи медсестра або прибиральниця не стоять над моїм ліжком. Нікого. Мені страшенно захотілося до туалету, але я не знала, де він, а мені ніхто й не здогадався показати потрібні двері. Не маючи сили більше терпіти, вийшла в коридор, але ним якраз у той момент крокувала зі шваброю в руці, як солдат почесного караулу, та сама злюща санітарка. Упізнавши, вона цупко вхопила мене за комір піжами, відчинила якісь двері, пхнула туди й засичала, мало не уткнувши мене обличчям в унітаз:

– Ригати[44]44
  Ригати – вертати, блювати (вульг.).


[Закрыть] тільки сюди! Ясно?

Слава Богу, туалет знайшовся, хай і в такий драконівський спосіб, і малу потребу я справила. Та, повернувшись до порожньої палати, знову впала у відчай. Скільки мені ще тут бути самій? Скільки ще отаких моторошних ночей доведеться пережити?! Ні, треба звідси тікати! Я підійшла до вікна, що одночасно було й дверима на балкон, визирнула. Другий поверх. Високо… Але, якщо широко розвести руки, як ластівка крильця, можна й не розбитися! Я ж легесенька, падати буду поволі! Замóк піддавався важко, але після моєї півгодинної вовтузні й шарпанини нарешті все-таки відчинився. Внизу, на подвір’ї лікарні, я побачила свого тата. Угледівши мене на балконі, він благав зачинити двері й не висуватися – але я вже перекинула ногу через перила. Стрімко шугнула вниз – і… мене щось різко шарпнуло за гомілку й не пустило загриміти додолу: права ступня застрягла в тугому сплетінні гілок дикого винограду. Листя виноград ще не випустив, лоза була суха й жорстка, як грубе мотуззя, але мою ніжку вхопила, як собака кістку: вивільнити її я не могла навіть усім тягарем свого тіла, й тому висіла головою вниз, безладно бовтаючи руками й вільною ногою в повітрі. На балкон із палати увірвалося кілька розлючених медиків у білих халатах, які розрепетувалися на тата, а далі затягнули мене досередини, вивільнивши обдерту й аж синю ногу з виноградної пастки. Санітарка жужмом зібрала з ліжка мою постіль і потягла мене за руку на перший поверх.

Нова палата виявилася велика: аж на вісім ліжок. У кожному з них лежали хворі дівчатка: більші й менші, майже дорослі й дошкільнята. Мені запропонували єдине вільне ліжко в самому кутку, а найстаршій у палаті пацієнтці медсестра наказала пильно стежити за моєю поведінкою, бо я щойно мало не вистрибнула з другого поверху. Усі вікна, крім малесеньких прямокутних кватирок, забили цвяхами. Зі мною розмовляли мій лікар, старша медсестра й тато. Усім їм я дала чесне слово, що більше ніколи й нікуди з лікарні втікати не буду.

А тим часом мене почали готувати до зондування. Дівчатка, які вже пройшли цю дуже неприємну процедуру, ділилися своїми враженнями. З усього сказаного я зрозуміла єдине: зондування – це жах! По-перше, треба ковтнути шланг, який лікар заштовхує аж у шлунок. По-друге, близько години лежати на боці з тим шлангом у шлунку й спостерігати, як із нього виходять шлункові чи й печінкові соки. Коли маленьким пацієнткам робили таку процедуру, то біля них обов’язково сиділи їхні матері. Я ж знала, що моя мама до мене в лікарню не прийде. Коли лікар запитав, чому, я відповіла, що не схоче, але він не повірив: мале – дурне, меле казна-що! Коли ж замість мами прийшов тато, його не пустили наглядати за мною під час зондування: в ті часи обов’язки чітко ділилися на чоловічі й жіночі – і ніхто з татів не міг перебувати з дитиною на лікарняному чи брати відпустку для догляду за малям. Лікаря дуже розлютила, а водночас чомусь сильно зацікавила відсутність моєї матері. Він старався розгадати таємницю її нехтування хворою дитиною, постійно розпитував, чому моя мама мене не любить, після чого я замикалася в туалеті й ридма ридала. Та найважче було спостерігати за тим, як до всіх пацієнток приходили відвідувачі, серед яких мами були найчастішими гостями. Мене ж провідував тільки тато, щоправда, по два-три рази на день. А якось приніс величезну розквітлу гілку сортового бузку. Щоб я не плакала, іноді разом із татом приходив і Генерал – Пал-Палич – та навіть приносив рудого пекінеса Рижика, в якого з рота кумедно звисав рожевий язичок. Песик був дуже гарний, потішний, веселий і добрий. Та я мріяла, щоб мене відвідала мама! Цілими днями тулилася носом до шибки, й відігнати мене можна було тільки тоді, коли чиїсь батьки кликали свою дитину до вікна, аби поспілкуватися через скло. Усі медики бачили, як я сумую. Зла прибиральниця якось навіть спересердя бовкнула:

– У цієї дитини мама вмерла, чи що?

Я не зрозуміла підтексту сказаного, тому сприйняла почуте буквально і впала у неймовірний розпач: моя мама не приходить тому, що вона вмерла! Я боялася запитати в тата, чи це правда, тільки з горя плакала вдень і вночі. Мабуть, саме через це лікування гепатиту, котре за сприятливих обставин закінчується за якихось три тижні, посувалося дуже мляво: печінка не зменшувалася, я нічого не могла їсти, худла на очах попри всі старання лікарів. Зібрали консиліум, призначили нове лікування – і знову ніяких зрушень! Поставити на ноги мене могла тільки поява найріднішої людини. Та мама й слухати про це не хотіла. На всі татові благання хоч раз навідатися до мене в лікарню вона відповідала категоричною відмовою:

– Нічого твоїй улюблениці не станеться! Вистачить того, що ти до неї щодня бігаєш!

– Таж дитина плаче!

– Дитина?! Дівуля стара! Плаче, кажеш? Менше буде пісяти!

Кілька разів, уже дорослою, я пробувала вивідати причину, чому мама так жодного разу й не відвідала мене хвору. Надія вмирає останньою, отож і в мене в душі до останнього жевріла квола надія, що мою неньку все-таки стримували якісь вагомі причини. Та у відповідь лунало:

– Поцілуй мене в ср…аку! – мама не звикла до «китайських церемоній» і вислови не особливо добирала. – Не хотіла – й не прийшла! Що, в мене іншої роботи не було?

Минули літа. І якось мою, вже сімдесятирічну, маму мені самій і довелося везти в лікарню із серцевим нападом. Зацитькувати її й умовляти погодитися на стандартні медичні процедури було ще важче, ніж малу дитину.

– Не хочу крапельницю! – впиралася мама.

– Але чому?

– Бо ти на моє життя важиш, ти хочеш моєї смерті!

– Мамо, від крапельниці не вмирають – навпаки, від неї стає легше.

– А я чула: як у вену повітря потрапить – одразу смерть!

– Подивіться уважно: у крапельниці нема ніяких бульбашок повітря! Та й медсестра досвідчена, не вперше крапельницю ставить. Давайте руку!

– Не дам!

– Мамо, у медсестри багато інших пацієнтів, вона з вами панькатися не має часу!

– То най собі йде до інших!

– Але ж лікар призначив вам крапельницю! І я купила дорогі ліки, які іншим способом ввести неможливо.

– То став крапельницю собі, як ти така мудра!

Коли ж призначили ультразвукове діагностування, що робили в іншому корпусі, мама вчепилася в мене обома руками:

– Сама не піду! І з медсестрою теж не піду, бо вона мене там залишить, а я назад не втраплю!

– Я відведу вас! Переставлю свою першу пáру на потім (я вже тоді викладала в університеті). Ви підете в кабінет УЗД, а я зачекаю під дверима.

– Ні, не під дверима, а всередині! Як мені від того УЗД стане погано, будеш мене рятувати!

Та черга рухалася дуже мляво. Я розуміла, що мені давно пора бігти в університет, і ледве впросила маму відпустити мене. Коли ж після пáри стрімголов повернулася назад, моя мама металася коридором, як поневолена рись:

– Де ти ходиш, заразо? Я вже думала, що тебе нині не буде! У мене все погано! Апарат показав, що все дуже зле, – а тобі й байдуже!

Я кинулася до лікаря. Він заспокоїв: звісно, оптимального стану здоров’я нема, але результати УЗД не засвідчують і крайньої біди.

Втім, на другий чи третій день проблеми прийшли вже з іншого боку:

– Тут до всіх цілий день ходять і ходять, а ти хвостом мелькнула вранці – й аж тепер, уже далеко пополудні, приперлася! Що, не розумієш, як мені, старій, самій тут гірко?! Ніхто доброго слова не скаже! А лікарі!.. Вони на мене навіть не дивляться! Кажуть, що тут такі ліки призначають, щоб старі якнайшвидше вмирали. Ая-я![45]45
  Ая! (Ая-я!) – Аякже! Еге ж! (діал., розм.).


[Закрыть] Мені вже зробилося набагато гірше, ніж удома!.. Забирай мене звідси! Я в цій лікарні не витримаю! Тут і здоровий би заслаб!

– Мамо, треба пройти весь курс лікування! – умовляю я. – Ще сім днів. Я ж кожен день навідую вас по два-три рази! А сидіти коло вас увесь час не можу: та ж я на роботі, хто мене відпустить? До інших пацієнтів узагалі лише раз на добу або й на дві родичі приходять – я ж бачила!

Мама дується, ображається, демонстративно витирає сльози:

– Файна донечка!

– Яка вже є! Додому не поїдете, поки не підлікуєтеся. Дивіться, ще скільки ліків не використано, скільки зáштриків треба зробити!

– Навіщо? Аби я вмерла?! Вези мене додому, я тобі кажу! Уже вези, чуєш!!!

Та найстрашніше почалося тоді, коли мама стала сама собі діагнози вигадувати:

– Ні, це в мене не серце! Це щось із головою!

– Голова болить, бо у вас високий тиск, а тиск пов’язаний із серцем, – кажу я.

– Лікар сказав, що тиск – нирковий.

– Він мав на увазі нижній тиск. Щоб його зменшити, вам прописали сечогінне.

– А тепер я бігаю до туалету так самісінько, як тато: через кожні чверть години! – бідкається мама. – Долікували до ручки! Я так і знала, що тут мене угроблять! Я тебе попереджала!.. Від тих крапельниць я тут заробила ще й аденому простати!

– Та що ви таке кажете, мамо? – я вже й не знаю, чи мені сміятися, чи плакати. – Нема у вас ніякої аденоми простати!

– Ой, брешеш! Я знаю, що є. Мене не обдуриш! Що, неправда? Є в мене аденома простати, є! Тепер захочуть оперувати! Тобі, звісно ж, мене не шкода, ти погодишся – і все, мені фертик!

– Аденоми простати в жінок не буває, – терпляче пояснюю я мамі.

– Чому це не буває? У тата може бути, а в мене – ні?

– Мамо! Тато – чоловік, а ви – жінка. Якщо нема простати, то й не може бути тої пухлини, яка називається аденомою!

– Брешеш, як сива кобила! Я спитаю лікаря.

– Лікар буде мати з чого реготати!

– О, тут зі слабих ще й сміються! – ображається мама. – Як татка свого – то ти до професора возила, а як мене – то вмирай собі, мамо, від аденоми простати!

– Мамо, яким органом відрізняється чоловік від жінки?

– Ну, – зам’ялася на хвильку мама, – чоловік має… кукурудз!

– А простата відповідає за те, щоб той «кукурудз» уставав! У вас є чóму встати?

– Безстиднице, ти з мамою про таке говориш!

– Я лиш пояснюю, чому у вас не може бути аденоми простати.

Через кілька днів лікар вичитує мені, що більше терпіти щоденних маминих повчань і докорів не може, й виписує її з лікарні. Прошу, щоб хоч курс зáштриків пройшла у стаціонарі. Та лікар невблаганний: каже, щоб кололи маму вдома, бо в нього вже голова пухне від цієї хворої, а таких пацієнток у нього не одна й не дві – добра половина кардіологічного відділу. Забираю маму з лікарні. По дорозі додому маю спíване й читане: і знущалися з неї медсестри й лікарі у тому шпиталі, і я належно не піклувалася, і про все Андрійкові розповість, як лише той приїде із Чехії… Ще б пак! Тільки чомусь навіть сповістити Андрія, що потрапила в лікарню, мама мені не дозволила: навіщо хвилювати любого синочка?

* * *

Після лікування жовтільниці в інфекційній лікарні я витяглася вгору, хоча стала худа-худюща, аж світилася. У третьому класі за першу парту вчителька посадила меншу від мене на зріст дівчинку, а я опинилася за другою. І все було би гаразд, але мама заповзялася щодня дорікати, що я, значить, стала гірше вчитися, якщо мене пересадили. Я ж училася, як навіжена, бо і вдень, і вночі мріяла про мамину похвалу, – та марно. Вдома на столі щовечора старалася розгорнути зошити на тих сторінках, де красувалися розкішні «п’ятірки» – у той час найвищі оцінки, та мама їх не помічала упритул. А може, їй було не до мене, бо знову завагітніла, і в нашій хаті почалися нові сварки, дорікання та плачí. До маминої хронічної істерики долучилася з докорами батькові ще й бабуся. Тато щодня вислуховував довгі нотації про те, що він ніби й не пияк, а зовсім не вважає. Я з цих тирад нічогісінько не розуміла: до чого тут пияцтво? Дядьки в сільському буфеті, я сама не раз чула, припрошували один одного причаститися «самогойдалкою» такими-от словами:

– Ти, що, мене не поважаєш? Ага, поважаєш? Тоді випий!

Отож мені тепер почало здаватися, що мама й бабуся силоміць примушують тата пити горілку, раз кажуть, що він «не вважає», – хоч і жодного разу при таких балачках пляшки на нашому столі або в їхніх руках не бачила. Я дуже переживала, що через маму з бабусею мій тато зіп’ється, як Семенів старший брат Стьопочка, якого по-вуличному дражнили Цьопочкою. Отой Стьопочка, ідучи додому із сільської забігайлівки, що називалася «Ластівкою», але яку сільське жіноцтво перехрестило на «Сімейні сльози», любив посидіти в нас на окопі, підперши голову руками та хитаючись, як стеблина на вітрі, й розпачливо мугикати: «Шумєл камиш, дєрєв’я ґнулісь і ночька тьомная била…». Чому пиякам так подобається саме ця пісня? Таж вона про любов, а не про пиятику! Мабуть, тому, що їм теж «комиші» шумлять у голові, а самі вони хитаються на всі боки, наче під вітром «дєрєв’я». Але Цьопочки я панічно боялася, бо на власні очі бачила, як він із п’яного одуру зловив невеличкого півника-«американчика» у Дідички під хвірткою та відірвав йому голову, а тоді кинув і закривавлену голівку, і пташине тільце, що билося в агонії, у наш сад у кропиву. Взагалі у мене з дитинства ставлення до алкоголіків було препаскудне. Та й нині вважаю, що п’яниця – це вже найнижчий ступінь деградації. Ще живе тіло, але вже без душі, тому від нього можна чекати чого завгодно.

Зранку я поспішала до школи, після обіду пасла корову, а ввечері допізна робила уроки. Брат і сестра страшенно мені заважали, тому я змушувала їх гратися у «перший клас», у якому, закономірно, ставала вчителькою. Поволі обоє менших вивчили букви й навчилися лічити, користуючись рожевими й голубенькими паличками, які зберігалися у прозорому футлярчику ще відтоді, коли я сама була першачком. Але осінь – не настільки час навчання, як пора збирання врожаю. Сільські родини нещадно використовували дитячу працю. Та й як було не використовувати вдома, якщо школярів офіційно зривали із занять і везли вантажними бортовими машинами на колгоспні лани збирати картоплю й чистити цукрові буряки. Погода ставала холодна, йшли проливні дощі. Буряки, які бригадир заборонив копати у вересні, вважаючи, що за жовтень вони ще підростуть і наберуть більшої цукристості, робилися тяжким прокльоном для тих, хто їх вирощував. Цей овоч на колгоспних ланах здебільшого розпочинали копати аж тоді, коли добряче підмерзало. Холодний вітер продував одяг наскрізь, у дірявих чоботах хлюпало болото, в руки заходили зáшпори. Але все село – від малих до старих – цокотіло зубами на простогоні, біля величезних бурякових кагатів. Мама на роботу в колгосп не ходила, тому на бабусю звалилася подвійна норма трудоднів. А одного вечора голова колгоспу й директор школи прителющилися до нас пізно ввечері й почали вимагати від тата, щоби той підписав позику на літаки. Це означало, що він мав перестати отримувати зарплату мало не цілий рік. Щось там, якісь копійки, звісно, від зарплатні ще залишалися, але для нашої багатодітної сім’ї це було все одно, що псові муха. Коли ж тато вперся, що нічого підписувати не буде, «влада» вирішила взяти сім’ю «на ізмор»: ми позіхали на весь рот, дрімали сидячи, а «гості» вперто бурмотіли, що не дадуть дітей покласти в ліжко, поки тато не підпише все, що треба, дорікали йому, що через нього малі плачуть, давно спати хочуть. Потім голова колгоспу став присікуватися до батька з однією й тією ж фразою: «Ти проти радянської влади? Ти проти радянської влади? Ти проти радянської влади?». Директор школи зняв із гачка біля дверей татову брезентову робочу куртку й почав обшукувати кишені, знайшов квитки в кіно – й зробив із цього кінець світу: «Ви подивіться: та це ж страшне явище! Він собі в кіно з жінкою ходить, а державі допомогти якоюсь копійкою не хоче! Страшне явище!». Але тато понуро твердив, що завтра ж зголошується на роботу в шахтах на Донбасі – й нехай уже там із нього деруть ту прокляту позику: у шахтарів зарплата більша, то щось і на прожиття залишиться. Така несподівана, але дуже обнадійлива для влади обіцянка подіяла на наших мучителів. Вже через кілька днів татові й мамі вручили у сільраді паспорти, що тоді було нечуваною річчю. Збагнувши, що влип по самі помідори, батько признався про все Пал-Паличу. Той стурбовано запитав, чи підписував тато якусь заяву, а коли почув, що ні, порадив добре сховати паспорти і нікого й нічого не боятися. До нас знову зачастили «гості»: то директор школи Страшне Явище, то голова, якого в селі, за те що вганяв за жіночими спідницями, дражнили Бугаєм, то колгоспний парторг, якого люди позаочі пошепки звали Вєрним Лєнінцем. Умовляли, погрожували, кричали, тупотіли ногами – але добитися, щоб тато поклав на стіл заяву, так і не змогли. Із комсомольського віку батько вже вийшов, у партії не був узагалі, а більш дійових методів впливу на нього, ніж оці – на щастя, відсутні, – так і не знайшлося, тож представники сільської влади мусили тільки облизатися й утертися рукавами.

* * *

На Новий рік усі дівчатка нашого класу мали стати сніжинками. Вчителька попередила, що для цього треба пошити рясні марлеві платтячка, але мама й слухати про це не хотіла, – хоч тато ще до мого народження купив швейну машинку, й мама уміла на ній шити. Влітку навіть пошила фартух вуйні Психічній, бо та не вступалася з хати із відрізом яскравого сатину три дні. В останню ніч перед святом шила мені марлеве платтячко вручну бабуся. Крохмалу, щоб у ньому його намочити і зробити пишним, у нас ніколи взагалі не водилося, – та бабуся, напевно, й не знала, що новорічний марлевий виріб треба ще й підкрохмалити. Моє плаття-безрукавка не мало жодних зборок, рюшів чи фальбанок. Воно обчепило моє тільце, як мішок, вузьке й рівне від плечей до п’ят. У тій новорічній обнові я уподібнилася до маленького привида або до кокону метелика-капусниці, а не до сніжинки. Всі з мене відверто сміялися, і Стара Карга, яка знову вела в нашому класі уроки, бо Марія Степанівна поїхала на курси перекваліфікації, на сцену мене не пустила.

Зрештою, там і не відбулося нічого казкового, а навпаки, щось із розряду фільму жахів, – бо чомусь від електричних гірлянд сталося коротке замикання, від якого спалахнула ялинка на сцені. Сніжинки, зайці, вовки й ведмеді від побаченого жахіття кинулися, збиваючи одне одного з ніг, гуртом за куліси й там усі разом так верещали та голосили, що їх почули аж у сільраді на другому боці вулиці. Ніхто з переляканої дітлашні й не помітив, що я хлипала в темному куточку. Втім, пожежу старшокласники і завгосп швидко загасили, але при цьому потовклося багато дуже гарних ялинкових іграшок – як казали вчителі, «ще австрійських чи польських».

Я була просто шокована, коли Стара Карга вліпила мені за другу чверть трійку з математики, хоч я досі уяви не маю, чому й за що. Коли значно пізніше повернулася Марія Степанівна й почала з нею сваритися за мою четвертну оцінку, Карга виправдовувалася, що вона підсліпувата й, мабуть, чиїсь чужі оцінки навпроти мого прізвища виставила. Та за трійку в табелі вдома мене чекали великі неприємності. Мама перестала зі мною розмовляти. Тоді це сталося вперше, бо надалі вона вже з будь-якої причини або й без неї, бувало, не озивалася до мене по цілому тижневі. Краще б уже вона мене била!

А тоді за оту злощасну трійку й на додачу за те, що я десь посіяла новенькі двадцять п’ять копійок, яких би вистарчило на цілий буханець білого хліба, мама виштовхала мене у самому светрику й байкових шароварах із хати надвір, де вовком вила й кидала цілими пригорщами колючого снігу в обличчя завірюха. У хаті грипували брат і сестра, мама рятувала їх уже третій день то гірчичниками, то зміїною маззю, від якої вони верещали, як поросята, то годинами парила Андрієві й Лілі ноги. Як тільки я опинилася надворі, обоє малих заверещали такими голосами, що аж наш пес лячно завив. Я злякалася, що зараз мама і їх повикидає на сніг, але, хоч плачі й не втишилися, а навіть стали ще голоснішими, сінешні двері більше не відчинялися. Після довгих слізних благань впустити мене назад до хати й невдалих спроб відчинити засунені зсередини на засув сінешні двері я пробралася в ясла до стайні й там, зігріта коров’ячим диханням, заснула. Аж коли вранці прийшла бабуся й помітила, що мене в ліжку нема, то наробила лементу. Мама клялася батькові, що ні слухом, ні духом не відала, коли й куди я ввечері поділася. Але мені самій через багато років уже примирливо призналася, що хотіла тільки налякати мене, – та Андрій, коли злазив із печі, встромив ноги в каструлю з окропом на припічку і з болю перевернув баняк у той тазик, в якому парила ноги Ліля. Обпечені брат і сестра кричали криком, від болю майже до ранку не могли заснути. Нещастя настільки забило мамі памороки, що вона просто забула, що залишила мене надворі. Цілий тиждень після цього прикрого трафунку моя рідня сварилася, із сусіднього села привезли лікаря до малят, і він терміново послав тата по ліки в місто, – а в перервах між доглядом за Андрієм та Лілею всі домашні товкли мене на винне яблуко. Я дістала й лозиною від бабусі, і ремінцем від тата, й кулаками межи плечі від мами. Мені не давали й рота відкрити, щоб бодай пояснити, чому я ночувала в стайні. Натомість насипали в куточку гречки й наказали стати на неї голими колінами на цілу годину. З моїх очей котилися такі великі й круглі сльози, як горох. На тій колючій крупі, що, здавалося, проколює коліна до самих кісточок, я натхненно бажала собі вмерти, втопитися, замерзнути в снігах. Але з вершечка ялинки на мене дивився біленький ангел, теж «польський чи австрійський», – і, як маятник, хитав головою. Хіба я могла йому перечити?