Книга: Ворошиловград - Сергій Жадан

Дії відбуваються в східній Україні, а картинка схожа на пустельні побутові кадри Арізони чи Нью-Мехіко із голлівудських фільмів. Дороги, вкриті пилюкою... іржаві бензоколонки... дивні люди... справжні друзі... славні вчинки... Східноукраїнський магічний реалізм. Сподобалось.

Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини, і як нас самих починають рятувати близькі нам люди Життя - це виснажлива, щоденна боротьба зі своїми залежностями Ніхто не надає особливого значення стосункам із жінками, всіх захоплюють стосунки із життям і смертю , ніхто не знає, що жінки - це і є життя і смерть

Але ж і подобається мені магічний реалізм, щось у ньому таке є і загалом мова написання багата, соковита і приємна (не рахуючи тих таки матів;)

Випало так, що ви живете тут усі разом - і хрещені, і нехрещені, і штунди, і якась босота, яка й читати не вміє як слід. Я тут різних бачив. Ви тут народились і тут виросли, тут ваші родини і ваш бізнес. Все правильно, все справедливо. Але ви воюєте між собою, не розуміючи головного - ворогів поміж вас насправді немає. Вас стравлюють, примушують іти один на одного, послаблюючи вас і роблячи вас беззахісними. Тому що доки ви разом - вас немає чого боятись. І взагалі - не потрібно боятись. Навіть тоді, коли вас закинуть до ями з левами і не буде звідки чекати допомоги. Просто потрібно покладатись на себе та на свою витримку.

...И уметь дышать огнем)) Пресвитер понравился больше всех. Прекрасный персонаж!

"Що я хочу сказати, — знову звернувся священик до фермерів. — Випало так, що ви живете тут усі разом — і хрещені, і нехрещені, і штунди, і якась босота, яка й читати не вміє як слід. Я тут різних бачив. Ви тут народились і тут виросли, тут ваші родини і ваш бізнес. Все правильно, все справедливо. Але ви воюєте між собою, не розуміючи головного — ворогів поміж вас насправді немає. Вас стравлюють, примушують іти один на одного, послаблюючи вас і роблячи вас беззахисними. Тому що доки ви разом — вам немає чого боятись. І взагалі — не потрібно боятись. Навіть тоді, коли вас закинуть до ями з левами і не буде звідки чекати допомоги. Просто потрібно покладатись на себе та на свою витримку. Ну, і не забувати вчасно молитись."

Хто такий Герман?

Мені 33 роки. Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з'являтися було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму життя вдалось.

Кожну подію роману ми переживаємо його очима. Ми спостерігаємо також еволюцію головного героя від людини, що пливла за течією, та боялася брати на себе відповідальність за покинутий братом бізнес, до людини рішучої та дієвої, ризикуючої. Звичайно, важливу роль у творі займають жінки, яких Герман зустрічає впродовж роману: Ольга, Катя, Таміла, Тамара. Кожна з них - це певний відбиток на його поведінці. Як в житті будь-якого чоловіка, кожна жінка - це невеликий шрам, проте вирішувати вам - потворний він, чи привабливий.

Ніхто не надає особливого значення стосункам із жінками, всіх захоплюють стосунки із життям і смертю, ніхто не знає, що жінки - це і є життя і смерть.

А тому, дозвольте продовжити саме про останнє:

Життя - штука жорстока, але справедлива. Хоча іноді просто жорстока.

Це книга про наше з вами буття, парадоксальне та неминуче. Чому так багато людей прив'язані до своїх напівзруйнованих міст (життів?, судеб?)? Можу припустити, що це книга дещо інтимна, зповнена епізодами життя самого Сергія Вікторовича. Чи не рідний Старобільск змальовано у творі? Там досі є всі ті люди: кочі, ернсти, травмовані та ніколаїчі. Вони є всюду, "і хрещені, і нехрещені". Всі вони знають, що таке вуличний футбол, нелегальний бізнес, проблемі з міліцією, зрада, відповідальність та вдячність, неписані чоловічі закони та норми.

Чувак, тобі лише двадцять чотири, а в тобі вже стільки гівна. Ти думаєш, я через бабки почну зливати своїх друзів?

Та все ж продовжують вести це протистояння, з якого ніколи не вийти переможцем... Це - Ворошиловград.

Є життя, яким ти живеш і яким не маєш права поступатись, і є смерть - місце, куди ти завжди встигнеш, тому не потрібно туди поспішати.

Головне - мир у душі. І ноги в теплі.

Это край, капитально истоптанный и искалеченный событиями 1917-23, а потом и Второй мировой. Советы, ничтоже сумняшеся, заселили донецкие степи зэками, дешевой и бездумной рабочей силой, которая так пригодилась для промышленности. 70 лет социализма, понятное дело, едва ли воспитали в местных жителях уважение к себе, к другим, к умению стоять за свои права и свободы.

В итоге начало 90-х и независимость страны оставила Донбасс в растерянности - понимания завтрашнего дня абсолютно не было. Привычные правила игры пали - и на арену вышли наиболее наглые и жесткие, которые начали диктовать привычным к страху людям свои стандарты. Перестрелки, мафиозные войны, бандиты и рэкет, подростковая жесткость и суровый алкоголизм, безработица и тотальное безденежье - затяжное уныние и депрессия воцарились как в экономике, так и в душах людей. И пока я радостно не ведал этого, читая книжки, ради которых мои родители порой экономили на хлебе, многие переживали жесточайшую ломку смены эпох.

Жадану удалось написать об этом настолько "муракамно", что безрадостные будни начинают смахивать на светлую элегию, печальную прогулку по собственной памяти на фоне разбитого настоящего. Текст полон пыльных дорог, старых машин и автобусов, покосившихся домов и расхлябанных хрущевок. Реальность проржавела - по сравнению с некогда блестящим прошлым, полным искренности, настоящей дружбы и духа общины. Старые приятели, похоже, уже не те, да и нынешние думают только о бизнесе - и никому нет дела до джаза в твоем плеере.

Потрібно слухати музику, яку любиш. І не давати чужим свої навушники.

"Ворошиловград" полон отчуждения, того самого, по иронии, неомарксистского: все и всё становится чужим, далеким, отчасти бессмысленным и пустым. И в этом вакууме остается лишь барахтаться в попытке найти твердую почву, ощутить важность просыпаться каждый день, за что-то бороться и куда-то идти. Хотя - можно просто уйти на холм валяться в пожелтевшой, пропахшей бензином, траве и смотреть на закат над тоскливой, отставшей от истории, псевдопромышленной провинцией.

В Украине падают Ленины. А кто может низвергнуть Ленина в своем сердце?