Текст книги "Три майстри. Бальзак, Дікенс, Достоєвський"

І єдиною всеприглушеною пристрастю самого Бальзака було викидання з нутра людини ці первозданні сили, точніше, тисячі видозмін справжньої первинної, підігрівати їх, підвищувати їхній тиск, ворушити, п’янити еліксирами ненависті й любові, щоб вони шаленіли в хмелю, а інші розбивалися об камені спотикання сліпого випадку, стискати їх і розривати, пов’язувати між собою, перекидати мости від мрії до мрії, від скнари до колекціонера, від честолюбця до сенсуаліста. Невпинно зміщувати паралелограми сил у долі своїх героїв, розорювати грізну прірву між гребенем хвилі иа новим валом, жбурляти їх то вгору, то знову вниз, гнати людей, як рабів, ніколи не даючи їм спокою, тягнути їх, як Наполеон своїх солдатів, через всі країни – з Австрії до Вандеї, через море – і знову в Єгипет, у Рим, потім через Бранденбурзькі ворота й звідти на гірські обриви до Альгамбри, згодом, крізь перемоги та поразки, у Москву, і під кінець залишив половину в дорозі, розтерзаних гранатами або похованих під снігами російських рівнин. Як набір ляльок, виготовити самому весь світ, розписати його, мов декоративний пейзаж, а тоді неспокійними пальцями керувати театром маріонеток – у цьому була його пристрасть. Сам Бальзак був одним із тих великих, одержимих одним запалом людей, яких він увіковічив у своїй творчості. Розчарувавшись у всіх мріях, відкинутий безжальним світом, який не терпить початківців і бідняків, він зарився в тихому притулку й сам відтворив образи сучасності. Це був вимір, що належав йому одному: він панував там і помер разом з ним. Дійсність промчала повз, а чоловік не намагався спіймати її: жив, замкнувшись у своїй кімнаті, прикований до письмового столу, існував у натовпі своїх типів, як колекціонер Елі Магюс серед власних картин. Відтоді, як письменнику виповнилося двадцять п’ять років, навколишня дійсність, – за рідкісними винятками та, що завжди вела за собою трагедії, – приваблювала його тільки як матеріал, як пальне, необхідне для того, щоб привести в дію маховик його власного світу.

Він майже навмисно жив поза реальністю, немов остерігаючись, що зіткнення обох світів – зовнішнього та його власного – має завдати йому болю. Вечорами, уже втомившись до настання восьмої, лягав у ліжко, спав чотири години, і, попросивши, щоб знайомий розбудив його, опівночі закінчував дрімати. Коли галасливий Париж заплющував свої вогняні очі, коли темрява опускалася на галасливі вулиці, а зовнішній світ зникав – тоді починав виникати його власний вимір: він знайомив його з іншим, із його ж розчленованими елементами, годинами перебуваючи в гарячковому збудженні, безперервно стимулюючи стомлені почуття чорною кавою. Так працював Бальзак десять, дванадцять, іноді навіть вісімнадцять годин, поки що-небудь не виривало його зі світу фантазії й не повертало до дійсності. У ці секунди пробудження в нього бував, напевно, той погляд, що схопив Роден, – погляд, в якому виражений переляк раптового падіння із захмарних висот в забуте теперішнє, до жаху колосальний і майже кричущий, і та ж рука, що натягувала одяг на змерзлі плечі, поривчастий рух людини, що несподівано прокинулася, сновиди, до якого грубо озвалися. Ні в кого з письменників інтенсивність самозабутнього занурення у творчість не досягала такого високого ступеня, ні в одного з них не була настільки сильною віра у власні мрії, і нічия уява не наближалася так близько до галюцинації, до самообману. Бальзак не завжди вмів одразу вимикати своє творче хвилювання, зупинивши його як машину, стримавши порухом могутнє обертання маховика, не постійно міг відрізнити зображення насправді, провести чітку лінію, що розділяє два світи. Розповіді про те, як він, сп’янілий від роботи, починав правдиво сприймати створені ним образи, могли б скласти цілу книгу; у ній багато смішинок, але здебільшого вони страшні. У кімнату до письменника входить його друг. Бальзак у страху кидається йому назустріч: «Подумай тільки, нещасна згубила себе!» І лише тоді, коли його товариш злякано відсахується, митець згадує, що та, про кого він говорить, Євгенія Гранде, існує лише в його власних надзоряних сферах. І мабуть, єдине, що відрізняє ці настільки тривалі, поглиблені галюцинації від маревних уявлень душевнохворого, – це тотожність законів, чинних як у зовнішньому житті, так і в цій новій уявній дійсності. За тривалістю, наполегливістю та досконалістю – це було справжньою манією. Праця Бальзака була вже не старанною роботою, а лихоманкою, сп’янінням, маренням та екстазом. Вона стала своєрідним чаклунським зіллям, снодійним, необхідним для того, щоб забувати про свою ненаситну жадобу до життя. Письменник сам, як ніхто інший, створений для насолод, для марнотратства, зізнавався, що його копітка робота була лише засобом насолоди. Одержимий нестримною жагою до життя, як і герої книг, він міг відмовитися від усіх інших пристрастей лише тому, що одна витісняла інші. Спроможний обійтися без підстьобування свого сприйняття життя, без любові, честолюбства, гри, багатства, подорожей, слави й перемог, оскільки у своїй творчості знаходив їм семикратну заміну. Наші почуття схожі до наївних дітей: не можуть відрізнити справжнього від підробленого, обману від дійсності. Вони лише вимагають їжі, байдуже звідки – із живого досвіду чи уяви. І Бальзак обманював свої почуття протягом усього життя; він не постачав для них, а створював насолоди, тамував їхній голод запахом тих страв, у яких змушений був відмовляти; його життям стала пристрасна участь у блаженствах, які поглинали героїв. Це він сам кидав на гральний стіл десять луїдорів, тремтячи, стежив за кулькою рулетки й гарячими пальцями згрібав виграш. Це він сам досягав небаченого успіху в театрі, атакував висоти разом з бойовими загонами, закладав міни, які повністю розхитували біржу; всі бажання його створінь належали йому, і в них втілювалися ті пориви, у яких розчинялося його настільки убоге життя. Бальзак грав цими людьми, як лихвар Гобсек своїми жертвами – тими, хто в розпачі приходив до нього позичати, кого він змушував вовтузитися на своїй вудці, допитливо спостерігаючи біль, пристрасть і страждання лише як більш-менш талановиту акторську гру. І цей голос його серця звучить з-під брудної куртки Гобсека: «Хіба не цікаво заглянути в найпотаємніші звивини людської душі? Чи ж не присутнє бажання проникнути в чуже життя й побачити його без прикрас, у неприкритій наготі?» Він – чарівник волі – перевтілює мрії на реальність. Розповідають, що в молодості Бальзак, обідаючи в себе в мансарді шматком сухого хліба, малював на столі крейдою кільця, що позначали тарілки, і вписував у них назви найвишуканіших, улюблених страв і таким гіпнотичним зусиллям примушував себе в черствому хлібі віднаходити дух добірної їжі. І так само як тоді він був переконаний, що дійсно відчуває цей смак, так же нестримно, мабуть, упивався й всіма радощами життя, зображеними в його книгах, всупереч своїй бідності, насолоджуючись багатством і марнотратством підвладних йому героїв. Його повсякчас переслідували кредитори, він стомився від боргів, тому повинен був відчувати майже чуттєву насолоду, пишучи: «Сто тисяч франків ренти». Це він нишпорив у картинах Елі Магюса, в образі батька Горіо любив своїх аристократок-дочок, разом із Серазітом ширяв над ніколи не баченими фіордами Норвегії, спільно з Рюбампре відчував захоплені погляди жінок; через нього й заради нього з сердець усіх цих людей вивергалися, як лава, буйні пристрасті, і для них він готував щастя та біль, настояний на світлих і темних травах землі. Ніхто інший з письменників не був до такого ступеня побратимом своїх героїв. Саме в тих місцях, де автор зображає диво такого бажаного багатства, ще сильніше, ніж в описах любовних пригод, відчутний хміль самонавіювання, бачення одурманеної самотньої людини. Це і є його найпотаємніша пристрасть – припливи та відливи чисел, жадібне накопичення, а потім розтринькування величезних сум, стрімке перекидання з рук у руки цілих капіталів, збільшення балансів, миттєві коливання цінностей, запаморочливі злети й падіння. У нього мільйонні статки звалюються, як грози, на жебраків, а багатства, що потрапили в слабкі руки, розтікаються, немов ртуть; він захоплено змальовує палаци аристократичних передмість, магію грошей. Самі слова «мільйони, мільярди» вимовляє, ніби заїкаючись, майже повний знемоги, і задихається поривом останньої чуттєвої пристрасті. Предмети розкоші, як втомлені красуні гарему, розташовуються в ошатних оселях, виставлені про людське око, нібито дорогоцінні регалії монаршої влади.

Навіть у його рукописах відчутна ця пекельна гарячкова пристрасть. За ними можна розгледіти, як спочатку спокійні та витончені рядки потім набухають, немов вени розлюченої людини, коливаються, спотикаються, стрімголов ідуть, обганяють одне одного, покриваються плямами пролитої кави, якими він підігрівав свої втомлені нерви. Здається, мовби в цих рядках чується переривчасте, скреготливе дихання перегрітої машини, що в них втілилися конвульсії маніяка, який їх створив, жадібність ненаситного скнари – збирача слів, який прагне всім володіти, усе мати. А в коректурних листах видно новий нестримний вибух вічної незадоволеності, Бальзак щоразу зламує, розриває жорсткий порядок рядків; немов поранений, який метушиться через спеку, зриває пов’язки, а знову гаряча пульсуюча кров його рядків стрімко розливається по задубілому тілу. Така титанічна робота здавалася б незрозумілою, якби не була пристрастю і, більш того, єдиною метою по житті властолюбця, що аскетично відмовився від усіх інших видів слави, одержимого, для якого художня творчість була єдиною можливістю самовираження. Двічі намагався він вступити на інші терени й проявити себе в практичному житті. Зневірившись у своїй творчості, Бальзак захотів заволодіти справжньою силою грошей: ставши комерсантом, він заснував друкарню й почав випускати газети. Але така вже іронія долі, завжди уготованої для тих, хто відступає: він той, хто у своїх книгах знав усе – про виверти біржовиків, дрібні особливості великих і малих підприємств, хитрощі лихварів; він вмів визначати справжню ціну будь-якого товару, створював капітал сотень персонажів своїх творів, послідовно видобував і примножував багатства; він той, хто зробив вельможами Гранде, Попіно, Кревель, Горіо, Бріден, Нусингена, Вербруста та Гобсека, – сам втратив статок і зазнав ганебного краху. Від щирого задуму в нього залишилася тільки жахлива, свинцева тяжкість боргів, яку Бальзак, раб нечуваної праці, важко тягнув на своїх широких плечах вантажника протягом півстоліття і, убитий нею, безмовно звалився, коли артерії не витримали надлюдської напруги. Покинута ним пристрасть, та єдина, якій він присвятив себе, – ревнива жага до мистецтва нещадно помстилася йому за зраду. Навіть любов, про яку мріють інші, породжена живим досвідом і дійсністю, у нього стала реальністю, що прийшла з марення. Пані Ганську, свою дружину, ту «іноземку», до якої були звернені його знамениті листи, він пристрасно полюбив ще до того, як побачив на власні очі, коли вона ще була так само фантастична, як «золотоока дівчина», як Дельфіна та Євгенія Гранде. Для справжнього романіста кожне інше захоплення, окрім творчості, окрім уяви, уже відступництво. «Письменник має відмовлятися від жінок, вони змушують витрачати час; потрібно обмежуватися листами до них, – це породжує стиль», – сказав він Теофілю Готьє. У глибині душі чоловік любив не пані Ганську, а своє кохання до неї. Бальзаку подобалося не те оточення, у якому насправді перебував, а лише те, яке створив собі сам. Він так довго тамував спрагу до дійсності ілюзіями, стільки часу тішився примарами й личинами, що врешті-решт, як це буває з акторами в апогею збудження, повірив у свою пристрасть. Невтомно ніс тягар творчої пристрасті й доти посилював процес внутрішнього горіння, доки полум’я не вирвалося назовні та не погубило його. З кожною новою книгою життя Бальзака зморщується, як шагренева шкіра з містичної повісті, написаної ним, при здійсненні будь-якого бажання героя цієї оповідки. Його здолала манія, як гравця перемагають карти, п’яницю – вино, курця опіуму – фатальна трубка й похітливих – жінки. Бальзака занапастило надто повне виконання бажань. Не дивно, що така гігантська воля настільки сильно наповнювала творчі мрії живою кров’ю й плоттю, вбачала у своїй власній магічній силі таємницю життя й виводила себе у світовий закон. Він сам не міг знайти свого певного світогляду, бо ніяк не виявляв себе, а був тільки чимось вічно мінливим і, як Протей, не мав власного образу, оскільки сам уособлював їх усіх. Мов дервіш, невловимий, немов дух, одягав він обличчя різних людей, блукаючи лабіринтами їхніх життів, і сам перевтілювався на кожного з них – то оптиміста, то альтруїста, то песиміста, то релятивіста; він викликав і придушував у собі всі думки, якості, вмикаючи й вимикаючи їх, як електричний струм. Дієвою й незмінною залишалася тільки його надзвичайна воля, то чарівне слово «сезам», яке розкривало перед ним, чужинцем, скелі інших людських сердець, проводжало в похмурі прірви їхніх почуттів і виводило звідти, наповненого найкоштовнішими скарбами живого досвіду. Бальзак, як ніхто інший, схильний був за необхідністю приписувати бажанню надзвичайну міць, що виникає в духовному світі й впливає на матеріальний, і розцінювати його як основний принцип життя, як всесвітній закон. Він був переконаний, що готовність – це флюїд, який випромінюється яким-небудь Наполеоном, – хитає світи, руйнує імперії, створює князів, перемішує мільйони доль, що воля – не відчутний на дотик тиск духу, спрямованого назовні, – впливає також і на матеріальну оболонку, ліпить риси обличчя й пронизує все тіло. Навіть миттєве хвилювання змінює в будь-якої людини загальний вираз лиця, приоздоблює грубість і навіть тупість, надаючи йому характерний вигляд. Так само значно має карбувати й вимальовувати людське обличчя тривала напруга волі, тривка пристрасть. Воно для Бальзака – вирізьблювання життєвої волі, виливок характеру, і, як археолог дізнається цілу епоху давньої культури завдяки її скам’янілим залишкам, так і автору здавалося, що завдання художника – дізнатися, визначити за рисами лиця, за навколишньою атмосферою його внутрішню культуру. Ця фізіономістика спонукала його цікавитися теоріями Галля, топографією здібностей, укладених у мозку, змушувала вивчати Лафатера, який також бачив у людському лику не що інше, як життєву волю, що стала плоттю й кісткою; характер, який виступив назовні. Усе, що підкріплювало ці магічні уявлення про таємничі взаємодії нашого внутрішнього світу та зовнішності, приваблювало Бальзака. Він вірив у теорії Месмера про магнетичну передачу бажання однієї людини іншій, пов’язував ці погляди з містичним одухотворенням Сведенборга, і всі свої ще не закінчені, не згущені до стану теорем дилетантські міркування, він зібрав воєдино в навчанні свого улюбленця Луї Ламбера – «хіміка волі», цього своєрідного героя, який так рано помер, у якому чудно поєднується автопортрет письменника та його ж прагнення до духовної досконалості. Для нього кожна особа була шарадою, яка вимагала розгадки. Він стверджував, що за певними ознаками можна дізнатися приреченого на смерть, хвалився, що може встановити професію будь-якого перехожого на вулиці за допомогою його обличчя, рухів, одягу. Однак таке інтуїтивне пізнання уявлялося йому ще не найвищим ступенем магічної проникливості, тому що все це охоплювало лише сучасність. Його найпотаємнішим бажанням було уподібнитися тим, хто, зосереджуючи й направляючи всі свої сили, пізнає не тільки сьогодення, але й по слідах визначає минуле, по оголених коріннях добирається до майбутнього; йому хотілося б стати побратимом хіромантів, провісників, укладачів гороскопів, «ясновидців», всіх, хто стверджує, що він наділений глибшою проникливістю погляду – «прозорливістю», здатністю розрізняти внутрішнє в зовнішньому, безмежне в конкретному, хто вміє за короткими лініями долоні визначати недовгий шлях минулого життя та відстежувати секретну стежку в прийдешнє.

Такий погляд ясновидця, згідно зі словами Бальзака, притаманний тільки тому, хто не спрямовує своє мислення та знання в тисячі різних напрямків, але – ідея напруженої зосередженості постійно повертається до романіста – нагромаджує їх у собі, проштовхуючи до однієї-єдиної мети. Даром передбачення володіють не тільки чаклуни та віщуни; «ясновидіння» – здатність миттєвого несвідомого прозріння, ця безсумнівна ознака геніальності, притаманна також матерям, коли ті думають про своїх дітей; ним наділені і Деплен – лікар, який по заплутаній картині страждань пацієнта відразу ж визначає і причину його хвороби, і ймовірну тривалість життя, і геніальний полководець Наполеон, який миттєво окреслює саме той пункт, куди потрібно кинути в атаку полки, щоб вирішити результат битви. Це шосте чуття також є в де Марсе, спокусника, який вгадує ту коротку мить, коли жінка готова поступитися, і Нусингена – гравця, який в потрібну хвилину підриває величезну біржову операцію; всі ці астрологи душевних сфер здобувають своє пізнання завдяки гострому, проникливому погляду, який розрізняє горизонти й тоді, коли пересічне око бачить тільки сірий хаос. Саме тут криється спорідненість поетичного бачення з дедуктивним мисленням ученого, тобто поєднання хуткого вгадування з поступовим, логічно послідовним пізнаванням. Бальзак, для якого власне інтуїтивне чуття мало б бути нез’ясованим, який не раз змірює здивованим поглядом свої власні твори як щось незрозуміле, прийшов-таки до філософії невимірного, до такого містичного світогляду, який уже не спроможний задовольнятися звичайним католицизмом якогось де Местра. І це зернятко магії, підковане до самої глибинної сутності Бальзака, ця незбагненність його діяльності, завдяки якій в ньому втілюється вже не тільки хімія, а й алхімія життя, – ось що служить кордоном, що відокремлює його від пізніших письменників, епігонів, і насамперед від Золя, який старанно прокладає камінь за каменем там, де Бальзак одним помахом чарівного кільця споруджує неозорий помпезний палац. Хоч енергія його творчості й неймовірна, перше враження від нього – це все ж дух чаклунства, а не праці, не позичання в життя, а обдаровування й збагачення його.

Бальзак – і ця таємниця, немов незворушна хмара, огортає його образ – протягом усіх років своєї роботи вже більше не радів і не проводив експерименти, не вів спостережень над життям, як, наприклад, Золя, який, перш ніж братися за черговий роман, заводив «особову справу» на кожного героя, або як Флобер, який вивчав цілі бібліотеки, щоб написати одну тоненьку книжку. Наш письменник лише зрідка повертався у світ за межами його власного сприйняття; він був замкнутий у своїй галюцинації, як у в’язниці, прицвяхований до катівні у вигляді робочого столу; коли виходив з дому, щоб зустрітися з видавцем або віднести до друкарні коректурні листи, повечеряти з другом чи понишпорити в крамницях лахмітників, то з цих вилазок утікачів у дійсність черпав радше нові докази вже відомого, ніж свіжі знання. Уже тоді, коли тільки починав писати, знання проникало в нього дивним чином; воно фокусувалося в ньому, зберігалося, і поряд з майже міфічною постаттю Шекспіра Бальзак, мабуть, – найбільша загадка світової літератури: як, коли й звідки взялися, вкоренилися в ньому ці неймовірно рясні запаси знань про найрізноманітніші професії, предмети, темпераменти та явища? У юності він всього три-чотири роки займався певними ремеслами – був писарем в адвоката, видавцем, студентом; але за цей час зумів увібрати в себе незбагненно велику кількість фактів, усіляких явищ і знання різного виду. Також багато спостерігав. Його погляд, напевно, всотував кожну річ: усе, що зустрічалося йому, він схоплював як вампір, висмоктував, вбирав, нагромаджував у пам’яті, де ніщо не старіло, не руйнувалося, не перемішувалося й не псувалося, але всі накопичення вкарбовувалися в певному порядку – розумно розподілені по розділах, завжди напоготові й повернені в найбільш сприятливий бік, усі на пружинах, підкидані, підстрибували від одного лише легкого дотику творчої волі й бажання. Бальзак – усебічно розвинена особистість: судові процеси, битви, біржові маневри, спекуляції нерухомістю, таємниці хімії, секрети виробництва парфумерів, особливості майстерності живописців, суперечки теологів, робота в редакції газети, брехня театральної та політичної сцен – усе це було йому до снаги. Він знав провінцію, Париж і світ; досвідчений в мистецтві фланірування, читаючи, мов із книги, химерні письмена вулиць, він міг сказати про кожен будинок: коли, ким і для кого побудований, розшифровувати геральдичні знаки на гербі над дверима й визначити історичну епоху, у яку він був змайстрований, опираючись на його архітектурні контури; знав водночас ціни на житло й заселяв усі поверхи людьми, умебльовував квартири, наповнював їх атмосферою щастя або горя, розкидаючи з низу до верху невидиму павутину долі. Бальзак мав енциклопедичні знання й відав, скільки коштувала картина Пальма Веккіо чи гектар галявини для пасовища, яку ціну отримували мережива, екіпажі, скільки слід платити слузі. Ось він милується життям безтурботних франтів, які, живучи в борг, додумуються витрачати по двадцять тисяч франків на рік, але варто перегорнути кілька сторінок, і відкривається світ бідняка, який має жалюгідну ренту, в якого все до дрібниць розраховане і для кого порвана парасолька або розбите скло – цілковита трагедія. А ще через кілька аркушів він веде вас до найбільш злиденних, туди, де кожен заклопотаний передусім тим, як би заробити дещицю грошей. Ось бідняк, професія якого – носити воду, мріє бодай про маленького коня, щоб той возив бочку, яку він тягне на собі; тут студент, кравчиня й всі інші, що існують у великому місті. Виростають тисячі ландшафтів, і кожен з них готовий стати фоном для створених ними людських доль, і в пам’яті письменника будь-який вид вже після миттєвого погляду зображений виразніше, ніж у думках інших людей, які, проте, багато років милувалися тими ж пейзажами. Він знав усе, на що хоч раз кинув око, і ось вона – особливість прозріння художника: йому було відомо й про те, із чим зовсім не був знайомий: фіорди Норвегії та стіни Сарагоси, що виникли в його фантазії, дуже скидалися на справжні. Надзвичайна ця стрімка проникливість бачення! Бальзак ніби міг спостерігати в повній наготі те, що для інших було приховано, оповито тисячами накриттями. Він до всього знаходив ключ, кругом бачив знаки, якими вмів проникати за будь-які оболонки, розкриваючи внутрішній зміст. Обличчя людей немов відкривалися перед ним, і все, що ховалося за ними, з’являлося, як зерно зі стиглого плоду. Одним різким коротким рухом він виймав найістотніше з нашарувань побічного, випадкового; не докопувався до нього, повільно долаючи шар за шаром, але, немов порохом, підривав золотоносні пласти життя. Одночасно зі справжніми явищами автор може спіймати й невловиме: огортає їхню хитку атмосферу щастя або горя, струсу, що відбувається в повітрі між небом і землею, близькі вибухи й грозові розряди; і на все, що відкривається іншим лише в загальних обрисах, на що вони поглядають холодно й байдуже, ніби крізь скло вітрини, він, володіючи магічною чуйністю, відгукувався так, як реагує стовпчик термометра на потепління навколишнього повітря.

У цьому незвичайному інтуїтивному знанні й прихований геній Бальзака, а те, що заведено називати майстерністю художника, який має у своєму розпорядженні сили, приводить їх до ладу, поєднує, розділяє й творить образи, – цю якість у Бальзака відчутно значно менше. Митець був настільки унікальний, що іноді хочеться сказати: але ж він зовсім не той, кого заведено називати маляром. «Подібна велич не вимагає мистецтва» – зазначені слова можна застосувати й до нього. І справді, могутність настільки грандіозна, настільки велика, що вона, неначе вільні звірі пралісів, пручається від приборкання; ця сила прекрасна, як дика гущавина, як водоспад, як гроза, як усі ті явища, чиї естетичні якості містяться тільки в їхній інтенсивності. Її краса не вимагає симетрії, прикрас, ретельної підготовки й розподілу окремих вражень; вона висловлюється своїм нестримним різноманіттям. Бальзак ніколи не був у полоні описів і не створював у своїх романах суворої композиції: він занурювався в них, немов одержимий пристрастю, і самозабутньо перебирав слова, як тканини, або живу, уквітчану плоть. Збирав своїх героїв, вихоплюючи їх з усіх станів і сімейств, з усіх областей Франції, так само як Наполеон своїх солдатів, поділяв їх на бригади: одних призначав у кінноту, інших ставив біля гармат, а третіх відправляв у військову валку; він насипав порох на панівки їхніх рушниць, наділивши згодом кожного неприборканою силою. У «Людській комедії», всупереч прекрасній, але написаній тільки згодом передмові, немає ніякого внутрішнього плану. Вона не містить стратегії, як і невпорядкованість самого життя в сприйнятті Бальзака, у ній немає ніякої повчальної мети, відсутня продумана єдність. Там вічно мінливе мало бути показаним саме через коливання, у всіх його припливах і відливах немає постійної сили, а тільки та безтілесна, немов із хмар і світла зіткана атмосфера, яку називають епохою. Єдиний закон цього нового космосу полягає в тому, що люди, – неміцні з’єднання яких, власне, і створюють добу, – самі є створіннями цього часу, так само як їхні звичаї й почуття. Те, що в Парижі називають чеснотою, на захід від Азорських островів – недолік; ніщо не має міцного мірила, і люди, одержимі пристрастю, мають розцінювати світ так само як з волі Бальзака вони описують жінку: вона коштує стільки, скільки за неї потрібно платити.

Оскільки він, як письменник – хоча б тому, що сам є плодом, створенням своєї епохи, – не здужає вичавити з цього вічного потоку змін нічого стійкого й постійного, то його завданням може бути тільки відтворення атмосферного тиску, духовного ладу свого часу, мінливої гри сил, що взаємодіють. Честолюбні мрії Бальзака полягали в тому, щоб стати метеорологом повітряних течій суспільства, математиком бажань, хіміком пристрастей, геологом первинних національних форм – усебічним ученим, який за допомогою всіх наявних приладів вивчає тіло свого часу, і разом з тим він хотів бути збирачем всіх фактів, живописцем ландшафтів своєї епохи, солдатом її ідей. Саме тому Бальзак був таким невтомним в описі як грандіозних, так і незначних, нескінченно дрібних фактів і подій, і творчість його, згідно з висловом Тена, стала «найбільшим після Шекспіра сховищем людських документів». Про Бальзака не можна судити за окремим твором, а лише за всією його діяльністю, і розглядати його треба як єдиний ландшафт з горами та долинами, безкрайніми далечинами, зрадницькими проваллями й стрімкими потоками.

З нього починається, і, якби не з’явився Достоєвський, то можна було б сказати, що і закінчується, поняття роману як енциклопедії внутрішнього світу. До його появи письменники знали тільки два способи, як пришвидшувати сонний двигун дії: вони або вдавалися до нагоди, що з’являлася ззовні, яка, як свіжий легіт, наповнювала вітрила, ведучи корабель уперед, або ж обирали в ролі єдиної духовної рушійної сили еротичні спонукання, перипетії любові.

Але в Бальзака й тема кохання зазвучала по-іншому. Для нього існувало два види скупих людей, а, як вже зазначалося, його цікавили тільки жадібні, тільки честолюбні. То були одержимі любов’ю у власному розумінні цього слова декілька чоловіків і майже всі жінки, які знали одну лише провідну зірку – кохання, під нею вони народилися й під нею ж гинули. Але, крім сил, що виявляються в почуттях, є й інші, і звивини пристрастей у людей, які ні на йоту не слабші за прихильність, при яких не розпорошується й не розщеплюється первинна рушійна міць, – водночас проявляються в інших формах і втіленнях; усвідомлення цього додало романам Бальзака надзвичайної багатосторонності.

І ще з одного джерела породжував свою творчість Бальзак, наповнюючи її живою дійсністю, – він увів у свої твори гроші. Той, хто сам не визнавав жодних безмежних цінностей, спостерігав, як обчислювач відносних величин зовнішні, моральні, політичні, естетичні цінності й насамперед те загальне їхнє ходове мірило, яке в наші дні майже стало абсолютом, – статки. Відтоді, як аристократів позбавили привілеїв і відбулося рівняння верств, капітал став живою кров’ю та рушійною силою суспільного життя. Кожен предмет визначається ціною, яку за нього дають, кожна пристрасть – матеріальними жертвами, які їй приносять, кожна людина – доходом, який вона отримує. Числа стають показниками певних станів совісті, дослідження яких Бальзак вважав своїм завданням. І гроші безперервно циркулюють у його романах. Він описує не тільки виникнення, зростання та крах розкішних маєтків, а й шалений азарт біржі та великих битв, у яких витрачається не менше енергії, ніж під Лейпцигом і Ватерлоо; не тільки виводить двадцять видів користолюбців – користолюбців зі скупості, ненависті, пристрасті до марнотратства, пихатості та тих, хто любить гроші заради самих грошей, і тих, хто вбачає в них символ влади, і тих, кому вони служать лише засобом для досягнення своїх цілей, – крім усього цього, Бальзак першим наважився показати на тисячах прикладів, як гроші просочуються і в струни найблагородніших, витончених, ідеальних, безкорисливих почуттів. Усі його персонажі ведуть рахунок капіталу, так само як і ми це робимо в житті. Його герої-новачки, які потрапляють у Париж, дуже скоро дізнаються, скільки коштує відвідування світських салонів, елегантний одяг, начищені черевики, новий екіпаж, квартира, слуга та тисячі дрібниць, які необхідно знати й оплачувати. Вони пізнають катастрофічність того презирства, яке може викликати немодний жилет, дуже швидко усвідомлюють, що тільки гроші або їхня видимість відчиняють усі двері, і з цих дрібних неминучих принижень виростають великі пристрасті й завзяте честолюбство. І Бальзак слідує за своїми героями. Він підраховує витрати марнотратників, відсотки лихварів, прибутки купців, борги франтів, хабарі політиканів. Грошові суми стають зображенням зростання тривоги, показниками барометричного тиску, що віщує трагедію, яка наближається. Статки стали тим глибоким осадом, який прихований на дні будь-якого честолюбства, вони проникають у всі почуття, тому Бальзак – патолог суспільного життя, – для того, щоб вивчити, як з’являються переломи в стані хворого організму, мав провести мікроскопічне дослідження його крові й встановити, скільки в ній міститься грошей. Тому що ними насичене життя кожного, вони – кисень для легень, що задихаються від напруженого руху, ніхто не може обійтися без них; славолюбцям вони потрібні для задоволення їхнього прагнення до почестей, закоханому – для щастя, а понад усе необхідні вони письменнику; це знав найкраще він сам, він, на чиїх плечах тяжів борг, розміром у сто тисяч франків, страшний вантаж, який Бальзак часто – у захваті через роботу – скидав із себе, але який врешті-решт впав на нього й розчавив.