Текст книги "Три майстри. Бальзак, Дікенс, Достоєвський"

Праця Бальзака – неозора. У вісімдесяти томах його книг простягається ціла епоха, світ, покоління. Ніколи ніхто свідомо не робив ще подібної великої спроби, жодного разу зухвалість надлюдської волі не була так щедро винагороджена. Ті, хто шукають розваги, відпочинку, ті, хто вечорами, вибігаючи зі свого тісного світу, хочуть бачити образи іншого життя, людей, знаходять у цих працях бентежні та химерні картини: драматурги – матеріали для сотень трагедій; учені – незліченні проблеми та підстави для роздумів, недбало кинуті, немов крихти з переповненого столу; закохані – воістину зразкові взірці вогненних почуттів. Але сам величезний спадок залишено письменникам. У плані «Людської комедії» поряд із завершеними є ще сорок незавершених, ненаписаних романів; один названий «Москва», інший – «Долина Ваграма», третій присвячений битві за Відень і ще один – знову боротьбі пристрастей. Мабуть, навіть добре, що не всі доробки було доведено до кінця. Бальзак сказав одного разу: «Геній – це той, хто в будь-який час може втілити свої думки в дійсність. Але справжній, великий геній не діє безустанно, бо занадто скидався б на Бога». І якби йому вдалося здійснити все й повністю замкнути коло пристрастей і подій, межа його творіння зросла б за грані досяжного. Вона б стала жахливою, відлякувала б усіх наступників своєю величчю, тоді, коли зараз цей незрівнянний образ служить найбільшим стимулом, грандіозним прикладом для будь-якої творчої волі, спрямованої до утопічного.

Дікенс

Ні, про те, як любили Чарльза Дікенса його сучасники, треба довідуватися не з книг і не в біографів. Прихильність живе й дихає тільки в усно викладеній мові. Потрібно, щоб хтось розповів вам про це, наприклад, англієць, той, хто ще пам’ятає час перших успіхів Дікенса й тепер, через ось уже п’ятдесят років, все ще не може зважитися назвати автора «Піквіку» Чарльзом Дікенсом, а вперто величає його Бозом – старим, звичним і ласкавим прізвиськом. За їхнім зворушенням, сповненого сумних спогадів, можна судити про ентузіазм тисяч людей, із бурхливим захопленням тих, хто зустрічав кожну синю книжечку – чергову частину його роману, що нині, ставши коштовністю для бібліофіла, жовтіють у ящиках і шафах. У день отримання пошти, розповідав мені один з цих old Dickensians[3]3
  Старі прихильники Дікенса (англ. old Dickensians) – прим. ред.


[Закрыть], вони ніколи не могли змусити себе дожидати вдома листоноші, який нарешті несе в сумці новий твір Боза. Цілий місяць перебували в очікуванні, сподівалися й сперечалися, на Дорі чи Агнесі одружується Копперфілд; раділи, що Микобер знову потрапив у критичне становище: вони ж знали, що він з честю вийде з нього за допомогою гарячого пуншу та веселого настрою! І невже ці люди ще мали чекати, чекати, поки причалапає на своїй сонній шкапі листоноша й розгадає їм всі ці веселі загадки? Ні, це було вище за їхні сили. І рік за роком усі, від малого до великого, зустрічали у визначений день листоношу за дві милі, аби скоріше отримати свою книжку. Вже на зворотному шляху вони бралися за чтиво: хто заглядав до книги через плече сусіда, хто починав вимовляти вголос, і тільки найбільші добряги щодуху тікали додому, щоб скоріше принести здобич дружині та дітям. І також, як це містечко, любило Дікенса кожне село, уся країна, а за її межами – увесь англійський світ, який проживав у колоніях, розкиданих по всій земній кулі; ним захоплювалися з першої хвилини знайомства й до останньої години його життя. Упродовж XIX століття ніде більше не було такої незмінної сердечної близькості між письменником і його народом. Слава Дікенса здійнялася стрімкою ракетою, але вона так і не згасла: зупинилася над світом, опромінюючи його, як сонце. Перший випуск «Піквіку» був надрукований у чотирьохсот примірниках, п’ятнадцятий – уже в сорока тисячах: такою потужною лавиною покотилися на нього почесті. Незабаром вони проклали собі шлях у Німеччину, сотні й тисячі дешевих книжок вселяли сміх і радість навіть у найбільш черстві серця; маленький Ніколас Нікльбі, бідний Олівер Твіст і багато інших образів, створених невтомним творцем, проникли в Америку, Австралію та Канаду. Зараз у вжитку вже мільйони книг Дікенса: великі й маленькі, товсті й тоненькі, дешеве видання для бідних і вишукане американське (жодного письменника не видавали так дорого, бо цей елітний випуск для мільярдерів вартував щось близько трьохсот тисяч марок), але й до цього дня в кожній з цих книг гніздиться радісний сміх, що готовий полетіти птахом і вливатися в різні голоси, тільки-но прогорнеш перші сторінки.

Популярність цього автора – небувала, і якщо вона не зростала з роками, то лише тому, що любов до нього й так вже була безмірною. Коли Дікенс наважився виступити з прочитанням своїх творів і вперше зустрівся віч-на-віч зі своїми читачами, Англія перебувала в захваті. Зали брали штурмом, вони завжди виявлялися вщент переповненими; ентузіасти обліплювали колони, лізли під естраду, аби послухати улюбленого письменника. В Америці люди спали в страшний мороз перед касами на принесених зі собою матрацах, кельнери приносили їм їжу з сусідніх ресторанів; тиснява ставала немислимою. Усі приміщення виявлялися замалі, і врешті-решт письменникові для читання надала простір церква в Брукліні. З амвона він оповідав про пригоди Олівера Твіста та історію маленької Неллі. Ніщо не затьмарювало цієї слави, вона відтіснила вбік Вальтера Скотта, увесь час затьмарювала генія Текерея, і, коли полум’я згасло, коли Дікенс помер, англійський світ був приголомшений. Абсолютно незнайомі люди передавали цю звістку один одному на вулиці, Лондон захвилювалися, як після програного бою. Поховали його між Шекспіром і Філдінгом, у Вестмінстерському абатстві, пантеоні Англії; туди кинулися тисячі людей, і багато днів потопала у квітах і вінках скромна могила. І ще сьогодні, через сорок років, зрідка не знайдеш там розсипаних вдячною рукою квітів – слава й любов не зів’яли за всі ці роки. Зараз, як і в той давно минулий час, коли Англії вручила йому, тому, хто нічого не підозрював, нежданий дар світової популярності, Чарльз Дікенс – найулюбленіший, найбажаніший і найбільш шанований оповідач всього англійського світу.

Такий неймовірний, проникаючий як вшир, так і вглиб вплив письменника, стає можливим лише завдяки рідкісному поєднанню двох зазвичай протилежних стихій, завдяки збігу прагнень генія з традицією його епохи. Як правило, взаємодія усталеного та фантастичного схожа до комбінації вогню й води. Мабуть, помітна ознака талановитої постаті й полягає в тому, що вона, уособлюючи дух нової традиції, ворогує з традицією, що відмирає, і, ставши родоначальником сучасного покоління, викликає на кривавий бій неживе. Геній і його час – мов два світила, світло й тінь від яких, правда, змішуються, але чиї орбіти, хоча вони й перетинаються, ніколи не збігаються. І ось перед нами та рідкісна на зоряному небі мить, коли відблиск одного предмета повністю закриває яскравий диск іншого, і вони зливаються воєдино: Дікенс – один із великих письменників XIX століття, суб’єктивні задуми якого цілком збігаються з духовними потребами епохи. Його романи повністю задовольняють смаки тодішньої Англії, а творчість є втіленням традиції країни; Дікенс – це гумор, досвід, мораль, естетика, духовна й художня сутність шістдесяти мільйонів людей по той бік Ла-Маншу, своєрідне світовідчуття яких іноді чуже нам, проте часто викликає почуття гарячої симпатії. Не він написав ці літературні твори, а англійська традиція, найбільш потужна, найбагатша, своєрідна й тому найнебезпечніша з усіх сучасних. Не можна недооцінювати її життєву силу. Кожен англієць є більшою мірою англійцем, ніж німець – німцем. Британський початок надає людині не тільки зовнішній блиск – він пронизує всю її сутність, глибоко проникає в кров, накладає відбиток на найважливіше й потаємне, на найіндивідуальніше – творчість. Як маляр, англієць є в більшій залежності від національного, ніж німець або француз. Тому на Батьківщині Дікенса кожен художник, кожен справжній письменник боровся з англійським початком у своїй душі, але навіть найпалкіша, пристрасна ненависть виявлялася безсилою в поєдинку з традицією. Вона добирається своїми ніжними артеріями до найпотаємніших глибин, і той, хто хоче вирвати зі свого нутра англійську серцевину, розриває весь організм і тоне у власній крові. Кілька аристократів, палко бажаючи стати вільними громадянами всесвіту, зважилися на це – Байрон, Шеллі, Оскар Вайльд хотіли викорінити зі себе національне, тому що ненавиділи одвічну буржуазну сутність земляків. Натомість лише розбили власне життя. Англійська традиція – найсильніша, переможна у світі, але й найнебезпечніша для мистецтва. Вона загрожує своєю підступністю: це зовсім не холодна пустеля, безлюдна й негостинна, а та, що манить теплом вогнища та мирним затишком, створюючи при цьому межі моралі, обмежує, вимагає порядку й не терпить вільного натхнення. Це скромне житло без свіжого повітря, захищене від життєвих бур, світле, привітне й відкрите для відвідувачів, справжній home[4]4
  Рідний дім (англ. home) – прим. ред.


[Закрыть], із гарячим каміном буржуазного самовдоволення, але це в’язниця для того, чий будинок – всесвіт, а глибоке задоволення – безтурботно шукати пригоди, кочуючи в безмежному просторі. Дікенс затишно влаштувався в англійській традиції, по-домашньому розташувавшись серед її чотирьох стін. Він добре себе почував у рідній обстановці й за все своє життя жодного разу не порушив художніх, моральних чи естетичних кордонів Англії. Дікенс не був революціонером. Художник добре ладнав в ньому з англійцем, поки перший повністю не розчинився в другому. Його творчість – це неусвідомлена воля народу, що стала мистецтвом, і, відзначаючи потужність, рідкісні гідності й упущені можливості його діяльності, ми весь час ведемо суперечку зі самою країною, звідки родом митець.

Дікенс – найвище художнє вираження англійської традиції в епоху між героїчним століттям Наполеона та імперіалізму, поміж славним минулим і передбаченням майбутнього. І якщо його творіння видаються нам лише значними, але не грандіозними, як обіцяв геній, то на заваді цьому стала не Англія, не сам національний початок, а безславна сучасність – Вікторіанська доба. Шекспір – теж найвищий прояв, поетичне втілення одного з історичних періодів – Єлизаветинської епохи, що була уособленням сильної, діяльної, по-юнацькому бадьорої й чуттєвої Англії, яка вперше простягала свої щупальця до світової імперії, що вся палала й тремтіла від сили, яка розливалася по вінця. Драматург – син століття волі та енергії. Погляду відкривалися нові горизонти, в Америці йшло підкорення дивовижних царств, давній ворог був розгромлений, з Італії крізь північний туман пробивалося світло Ренесансу, зі старим богом і релігією – покінчено, потрібно було наповнювати світ новими живими цінностями. Шекспір – вінець героїчної Англії, Дікенс – символ Англії прозаїчної. Він був лояльним підданцем іншої королеви, лагідної, хазяйновитої, незначної, old queen[5]5
  Стара королева (англ. old queen) – прим. пер.


[Закрыть] Вікторії; громадянином манірної, затишної, впорядкованої держави, де не було місця ні для розмаху, ні для пристрастей. Його пориви стримував важкий тягар епохи, яка була сита й хотіла тільки перетравлювати; млявий легковій лише грав вітрилами його корабля, ніколи не пливучи від англійського берега до небезпечної краси невідомого, у таємничу нескінченність. Він завжди завбачливо залишався поблизу домашнього, звичного, стародавнього; і як Шекспір уособлює безстрашність жадібної Англії, так Дікенс – обачність ситої.

Він народився в 1812 році. У той самий момент, коли його очі починають розрізняти навколишнє, у світі стає темно – гасне велике полум’я, що обіцяло знищити гнилий гурт європейських держав. Гвардія під Ватерлоо розбита англійської піхотою, Англія врятована й бачить, як її заклятий ворог, позбавлений корони та влади, самотньо гине на далекому острові. Всього цього Дікенсу не довелося пережити самому; він не споглядав, як з одного кінця Європи в інший котилася вогняна заграва світової пожежі; його погляд блукає в англійському тумані. Юнак вже не знаходить навколо себе героїв: їхній час минув. Щоправда, кілька людей відмовляється в це вірити, за допомогою власної сили ентузіазму вони хочуть повернути назад колесо, що котиться попереду часу, прагнуть поновити колишній стрімкий біг, але Англія хоче спокою й відштовхує їх від себе. Рятуючись, вони біжать у сховки романтизму, намагаються розпалити з жалюгідних іскор полум’я, але долю не перехитриш. Шеллі тоне в Тірренському морі, лорд Байрон згорає від лихоманки в Месолонгіоні. Епоха не бажає більше ніяких пригод. Світ стає сірим, як попіл. Англія спокійнісінько поглинає ще залиту кров’ю здобич; всюди панують буржуа, крамарі та маклери, мов володарі ліниво розвалившись у своєму кріслі. Вона перетравлює. І, щоб подобатися в такий час, мистецтво має легко засвоюватися, не турбувати, не жахати бурхливими емоціями, а лише погладжувати й тихенько лоскотати; йому дозволялося бути сентиментальним, але не трагічним. Хотілося легкого переляку, а не страху, що, як блискавка, вражає груди, захоплює дух, студить кров – усе це було занадто добре відоме з життя французьких і російських газет; ще б тільки трохи моторошних, смішних і затяжних оповідань, щоб строкатий клубок розповідей, розмотуючись, розважав і бавив. У ту пору був попит на камінне мистецтво, на книги, які приємно читати, сидячи біля каміна, коли стіни здригаються від бурі, на книги, у яких так само затишно горів би й потріскував нешкідливий вогник сюжету; була необхідність у творчості, яка, як чай, зігріває серце, але не сп’янить його гарячою радістю. Позавчорашні переможці, які хочуть тільки утримувати й зберігати, нічого не змінюючи й нічим не ризикуючи, стали такі боягузливі, що мають страх навіть перед власними сильними почуттями. У книгах, як і в житті, вони бажають бачити тільки добре розмірені пристрасті, не бурхливі екзальтації, а всього лише пересічні, притаманні шляхетності. В Англії того часу щастя ототожнюється зі спогляданням, естетика – з моральністю, чуттєвість, відповідно, з манірністю, патріотизм – із лояльністю, любов – зі шлюбом. Життя стає недокрівним. Англія задоволена не хоче змін. Тому творчість, яка може визнати, настільки сита нація, мала сама якимось чином бути задоволена дійсністю, схвалювати її й не рватися за її межі. І це бажання одержати приємне, лагідне, легке для розуміння мистецтво знаходить свого генія, як колись єлизаветинська Англія знайшла свого Шекспіра. Дікенс – це втілення у творчості художніх запитів тодішньої держави письменника. Він з’явився вчасно, і це принесло йому славу, але його трагедія полягає в тому, що він був приборканий смаками свого часу. Його мистецтво було вигодуване лицемірною мораллю, спокоєм ситої Англії, і, якби виняткова художня міць його творінь, так само як і блискучий гумор, викоханий у золоті, не примушувала забувати про внутрішню безбарвність почуттів його героїв, то він мав би значення тільки для самого англійського світу й був би нецікавий для нас, як автори тисяч романів, жваво сфабрикованих по той бік Ла-Маншу. Тільки ненавидячи до глибини душі лицемірну обмеженість вікторіанської культури, можна з мимовільним захопленням оцінити генія в людині, яка змусила нас відчувати інтерес і навіть симпатію до цього огидного світу ситого самовдоволення, відкриваючи поезію в банальній прозі життя.

Дікенс ніколи не виступав проти цієї Англії, але в глибині його свідомості художник весь час боровся з народом цієї країни. Перший час він твердо й впевнено йшов своїм шляхом, але, втрачаючи сили, усе більше затягувався пухким піском сучасності й частіше виявлявся на широкій стежці, второваній традицією. Дікенс був переможений своєю епохою, і, розмірковуючи над його долею, я завжди мимоволі згадую пригоди Гуллівера. Поки велетень спить, пігмеї тисячами маленьких тонких ниток міцно прив’язують його до землі, а коли він прокидається, тримають у неволі й повертають йому свободу лише тоді, коли він капітулює й дає клятву ніколи не порушувати законів їхньої країни. Ось так й англійська традиція обмотала охопленого сном безвісті письменника й позбавила його волі – вона принесла йому успіх, який прикував його до рідного клаптика землі, послала на нього славу й нею ж зв’язала йому руки.

Похмуре дитинство було позаду. Дікенс став парламентським стенографом й одного разу спробував написати кілька невеликих нарисів, радше з метою заробітку, ніж через внутрішню потребу. Перший досвід вдався: він став співробітником газети. Потім видавець попросив його написати серію сатиричних нарисів про один з англійських клубів, який довелося представляти текст до сатиричних замальовок з життя джентрі. Дікенс погодився. Успіх перевершив усі очікування. Перші випуски «Піквікського клубу» мали небувалий успіх, через два місяці Боз став національним автором. Слава змушувала його продовжувати розповідь, «Піквік» став романом. Чергова фортуна. Все тісніше спліталися дрібні мережі, все міцнішими ставали таємні вузли національної слави. Визнання штовхало письменника від одного твору до іншого, наполегливіше намагаючись втиснути його в рамки панівного смаку. І ці сто тисяч мереж, хитросплетених з оплесків, гучного успіху та гордої свідомості своїх творчих сил, не давали йому можливості піднятися на повний зріст на англійській землі, поки він не капітулював і не дав собі слово ніколи не порушувати естетичних і моральних законів вітчизни. Сучасний Гулівер серед ліліпутів залишався при владі англійської традиції, дрібнобуржуазного смаку. Його чудова фантазія, яка могла б орлом ширяти над цим тісним світом, заплуталася в тенетах слави. На його натхнення лягає важкий тягар глибокої задоволеності.

Дікенс був радий: світом, Англією, сучасниками, а вони були щасливі через нього. Обидва боки хотіли залишатися такими, як є. Йому чужа була гнівна любов, яка прагне карати, потрясати, порушувати й підіймати; у ньому не було одвічного прагнення великого художника вступити в боротьбу з Богом, скинути старий світ і створити його заново на свій власний розсуд. Дікенс був боязкий і несміливий, усе на світі викликало в нього ласкаве здивування й по-дитячому невимушений захват. Він задовольнявся малим. Колись це був бідний, забутий долею й заляканий людьми хлопчик; принизливу працю відняла в нього молодість. Тоді він був сповнений яскравих, веселкових мрій, але всі відштовхували його, довгі роки безперервно залякували. Це пекло йому душу. Дитинство Дікенса й було тим справді поетичним, трагічним пізнанням життя, коли зерно його творчої волі потрапило на вдячний ґрунт мовчазного страждання; і згодом, коли він уже мав сили та можливість надавати широкий вплив, його глибоким, потаємним бажанням стало помститися за своє дитинство. Створюючи свої романи, він хотів допомогти всім бідним, самотнім, покинутим дітям, які – як колись він сам – незаслужено страждали від жорстокого поводження вчителів, які навчалися в занедбаних школах, від байдужості батьків, від байдужості та безсердечного егоїзму більшості, прагнув врятувати ті яскраві квіти дитячої радості, що зів’яли в його душі, не зрошені ні краплею доброти. Пізніше життя нагородило його всім, і йому вже не було на що скаржитися, але дитинство вимагало помсти. Єдиним моральним проявом його творчості було бажання допомогти беззахисним дітям: тут він хотів поліпшити сучасний порядок речей. Не відкидає його цілковито, не повстає проти державного устрою; не загрожує, трясучи в гніві кулаками, не виступає проти свого покоління, проти законодавців, проти буржуазії, проти брехливості загальновизнаних умовностей; він тільки обережно вказує на просочені тут і там рани. Англія – єдина країна Європи, у якій не відбувалося революцій у 1848 році. Дікенс не був прихильником перевороту та побудови нового суспільства; стояв за виправлення й поліпшення старого світу, хотів лише притупити та послабити прояви соціальної несправедливості там, де вони давалися взнаки найбільш гостро та болісно, але ніколи не намагався розкрити кореня зла, знайти його першопричину та знищити її. Як справжній англієць, він не наважується зазіхнути на основи панівної моралі – вони для прикутої до традиції людини така ж святиня, як і Євангеліє. І це миролюбність: настояна на млявому темпераменті епохи, вона є дуже характерною для Дікенса. Він сам небагато чого хотів від життя – такими ж були і його герої. Бальзаківський персонаж жадібний і властолюбний, згорає від честолюбної спраги до панування, йому всього мало. Він ненаситний, кожен – завойовник світу і його ж руйнівник, анархіст і водночас тиран, характер має наполеонівський. Герої Достоєвського палають пристрастями, їхня неприборкана воля відкидає вимір, і вони, незадоволені реальністю, прагнуть до праведного життя; не бажають бути обивателями та людьми пересічними – у кожному з цих принижених іскриться горда надія стати рятівником. Учасник творів Бальзака хоче поневолити світ, а Достоєвського – подолати його; і той, і інший напружено рвуться з буденного в простори нескінченності. Персонажі Дікенса дуже скромні. Боже мій, що ж їм потрібно? Сотню фунтів стерлінгів на рік, гарненьку господиню, дюжину дітлахів, накритий для добрих приятелів стіл, котедж поблизу Лондона зі шматочком зелені під вікном, невеликий садок і дещицю щастя. Їхні міщанські ідеали дрібнобуржуазні. Беручи до уваги цей факт, доводиться орієнтуватися в особливостях творчості Дікенса; не гнівний Бог, гігантський, надлюдський творець, працював над цими розповідями, приборкавши хаос, а миролюбний спостерігач і лояльний громадянин. Уся атмосфера романів Дікенса наскрізь буржуазна.

Його велика й незабутня заслуга полягає, власне, у тому, що він знайшов романтику в повсякденності, відкрив поезію прози. Письменник перший оспівав будні найбільш прагматичної нації. Він змусив сонце пробитися крізь цю безпросвітну сіру імлу, і, хто хоч раз бачив, який променистий блиск воно випромінює, як розгоряється з похмурого клубка англійського туману, той знає, як мав ощасливити свій народ митець, який по-художньому відтворив цю мить позбавлення від свинцевих сутінків. Дікенс – це золоте світло, що осяює англійські будні, ореол навколо скромних справ і простих людей, це англійська ідилія. Він знаходив своїх героїв та їхню долю на тісних вулицях околиць, повз які байдуже проходили інші письменники, які шукали персонажів під люстрами аристократичних салонів, по дорозі до чарівного лісу fairy tailes[6]6
  Казки (англ. fairy tailes) – прим. пер.


[Закрыть], прагнучи натрапити на щось далеке, нове, виняткове. Простий смертний був для них втіленням сили земного тяжіння, а вони мали потребу лише в нетлінній душі, яка в полум’ї захоплення рветься до неба, їм необхідна була лише людина почуття або справжній герой. Дікенс не посоромився зробити своїм героєм простого трудівника, поденника. Він сам був self-made-man[7]7
  Людина, що всього досягла сама (англ. self-made-man) – прим. пер.


[Закрыть], яка вийшла з низів і зберегла до них зворушливу повагу. Письменник із дивним ентузіазмом ставився до всього банального, його приводила в захват кожна дрібниця, незначна старожитня штучка. Книги самі являють собою таку собі curiosity shop[8]8
  Крамниця старожитностей (англ. curiosity shop) – прим. пер.


[Закрыть], завалену мотлохом, який будь-хто інший не вважав би таким, що несе цінність; це безладна суміш надзвичайних подій і смішних дрібниць, які десятиліттями марно чекали любителя. А він взяв ці старі, знецінені, запилені речі, вичистив їх до блиску, розставив за порядком, висвітлив сонцем свого гумору. І тоді вони несподівано заграли небаченими барвами. Так він викорінював багато маленьких неоцінених почуттів з грудей простолюдина, вслухався в них і доти налагоджував їхній механізм, доки вони не починали цокати, як живі. Згодом раптово починали, немов годинник з курантами, дзижчати, гудіти й нарешті наспівувати тихий старовинний мотив, який говорив серцю більше, ніж усі похмурі балади лицарів легендарних країн і канони «леді з моря». Він струсив попіл забуття, під яким був похований світ простих людей, знову надав йому блиск і стрункість: тільки в його творчості це життя дійсно знову ожило. Усі дурниці, обмеженість цього виміру стали зрозумілі завдяки поблажливості, а його принади відчувають ті, кому він був дорогий; усі забобони перетворилися в нову й дуже поетичну міфологію. У його оповіданні тріскотня цвіркуна на печі перетворилася в музику, новорічні дзвони заговорили людською мовою, диво різдвяної ночі примирило поезію з релігійним почуттям. У найменших радощах він виявив глибокий сенс; допоміг простим людям розгледіти поезію в буденному житті, змусивши їх ще більше полюбити те, що для них і так ціни не мало – їхню рідну домівку, тісну кімнатку, де червоним полум’ям палає камін і потріскують сухі дрова, де на столі шумить і співає чайник, де люди, які відмовилися від суєтних бажань, ховаються від жадібних бур, від буйного світу. Письменник хотів розкрити цю красу всім тим, хто був приречений на вічні будні. Він показав тисячам і мільйонам, що в їхньому бідному житті багато вічних радостей, що під попелом сірих днів тліє іскра тихого щастя, і вчив їх роздмухувати з цієї жаринки веселий, благодатний вогонь. Дікенс хотів допомагати біднякам і дітям. Усе, що в духовному чи матеріальному стані виходило за межі цього середнього проміжку, викликало в нього неприязнь – він любив усім серцем тільки пересічне та звичайне. До багатих, до аристократів, улюбленців долі, він ставився вороже. У його книгах ті майже завжди негідники й скнари, це рідко портрети й майже завжди – карикатури. Дікенс не терпів їх.

Занадто часто носив він дитиною листи батьку в боргову в’язницю, у Маршальсі, і бачив, як описують майно; вельми добре знав гостру потребу в грошах. Роки провів він на Хенгерфордстезі, у брудній комірчині під самим дахом, покриваючи ваксою чоботи й перев’язуючи нитками сотні коробок на день, поки дитячі рученята не починали горіти, а очі не застилали сльози образи. У холодному ранковому тумані лондонських вулиць він занадто добре пізнав голоді нестачу. Тоді ніхто не допоміг йому: карети та вершники проїжджали повз дитину, що тремтіла від холоднечі, ворота залишалися замкненими. Лише маленькі люди були добрі до нього, тому тільки їм хотів він віддячити. Творчість Дікенса надзвичайно демократична, хоча він не був соціалістом – для цього йому бракувало розуміння необхідності застосування радикальних заходів, і лише любов і співчуття надають йому високий пафос. Найбільше йому імпонував світ простих людей, над якими все життя висіла загроза потрапити до робітничого будинку й чию душу зігрівала мрія про ренту; тільки з ним було йому добре. Письменник описує їхні кімнати так доладно й захопливо, ніби збирається жити в них сам; з’єднує їх строкатими, завжди зігрітими, яскравими сонячними променями долі, віддається їхнім маленьким мріям; він їхній захисник, наставник, улюбленець – світло нудного сірого світу.

Але як збагатилася завдяки йому скромна буденність цих маленьких життів! У книгах зображено існування простого народу з властивим йому домашнім укладом, строкатістю професій і безмежним переплетенням почуттів, які перетворилися на новий всесвіт, зі своїми зірками та богами. Крізь застиглу гладінь, що ледве-ледве здіймається тисячами непомітних створінь, пильний погляд розгледів скарби найтоншою мережею підняв їх до світла. Із загальної маси він витягнув своїх героїв, ах, скільки героїв! Сотні створених ним образів могли б заселити ціле невелике містечко. Серед них є незабутні зразки, що не тільки стали безсмертними в літературі, але й увійшли й у живу, народну мову: Піквік і Сем Уеллер, Пексніф і Бетсі Тротвуд – усі ті, чиї імена мимоволі, немов за помахом чарівної палички, викликають у нас веселі спогади. До чого ж багаті ці романи! Епізоди одного «Девіда Копперфілда» забезпечили б іншого автора фактичним матеріалом на все життя. Книги Дікенса – це справжні романи, вони сповнені руху та фарб, не те що німецькі твори, які майже всі – розтягнуті психологічні новели. У них немає мертвих точок, піщаних пусток, події чергуються, як припливи та відливи, вони незмірні й неозорі, як море. Погляд ледь охоплює веселий, невгамовний натовп незліченних героїв, вони наввипередки, заволодівши вашим серцем і, витісняючи один одного, несуться вдалечінь.

Жоден з тих образів, які, здається, лише випадково пройшли через роман, не губиться; кожен із них доповнює, розкриває або заперечує інші, підсилює світло або тінь. Мудра плутанина веселих і серйозних подій грайливою кішкою штовхає клубок дії то в один, то в інший бік; всілякі відтінки почуттів, то спалахуючи, то стихаючи, звучать у швидкій гамі; тут усе перемішано – радість, жах, пустощі; то блисне сльоза розчулення, то засяє відблиск нестримних веселощів. Хмари збираються, розсіюються, знову набігають, але насамкінець очищене грозою повітря знову буде купатися в променях сонця. Одні з цих романів подібні до «Іліади», у якій на єдиноборство виходять тисячі героїв, – це земна «Іліада» без богів і богинь; інші – всього лише скромні, мирні ідилії; але всі книги, як чудові, так і ті, що читаються важко, відрізняються марнотратною багатогранністю. І у всіх, навіть найбільш похмурих і сумних оповідках, по скелях трагічного ландшафту, немов квіти, розсипані ніжні образи; ці незабутньо привабливі примари цвітуть всюди, як крихітні фіалки, скромні й не відразу помітні на широких лугових просторах його праць; і всюди по кам’янистій кручі суворих подій, дзюркочучи, збігає прозоре джерело безтурботних веселощів. У Дікенса є глави, які можна порівняти тільки з пейзажами: такі чисті вони, такі божественно вільні від низьких пристрастей, так променисто світиться в них радісна, ласкава людяність. Цього письменника потрібно любити вже за них одних, бо ці маленькі шедеври настільки щедро розсипані в його творах, що їхній достаток перевтілюється на велич. Хто міг би перерахувати всіх його героїв, цих дивакуватих, життєрадісних, добродушних, трохи смішних і завжди таких цікавих людей? Вони охоплені усіма своїми примхами та дивацтвами, укладені в рамки своїх специфічних професій, заплутані в кумедні пригоди. І, хоч вони різняться одне від одного, кожен ретельно, до найдрібніших деталей показаний як індивідуальність; ані найменшого шаблону або схематичності, герої живуть і відчувають, вони не вигадані, існують у житті, помічені незрівнянним оком художника.

Це око відрізнялося нечуваною точністю й було дивним безпомилковим інструментом. Дікенс володів досконалим зором. Візьміть будь-який його портрет – юнацький або (ще краще) виконаний у зрілому віці: у ньому все пристосовано для очей. Це не зіниці поета, що закотилися в пориві натхнення або в тумані смутку, не повні м’якості та божевільного вогню очі ясновидця. То був англійський погляд – холодний, сірий, гострий, що пронизує сталлю. Він, немов герметична скарбниця, де ніщо не пропадає й не втрачається, зберігав усе, що траплялося коли-небудь – учора або багато років тому – показував їм зовнішній світ: піднесене й зовсім незначне, якусь розмальовану вивіску над лондонською крамничкою, яка в незапам’ятні часи являлася п’ятирічному хлопчикові, або дерево, що ось зараз розквітне перед вікном. Цей погляд нічого не забував – він був сильніший за час; дбайливо накопичувалися враження в коморах його пам’яті доти, доки їх не використав письменник. Ніщо не тонуло у хвилях забуття, не блякло й не тьмяніло; усе лежало й чекало, повне аромату та соку, яскраве й чітке; ніщо не вмирало й не в’яло. Зорову пам’ять Дікенса не можна порівняти ні з чим. Сталевим лезом ріже він туман дитинства; у «Девіді Копперфілді» – його завуальованій автобіографії – з глибин підсвідомості чіткими силуетами вимальовуються спогади дворічної дитини про матір, няню. У письменника немає неясних контурів, він не залишає альтернативи бачити речі по-різному й малює все дуже чітко. Сила його зображення не залишає свободи для фантазії читача, яку він зовсім пригнічує (тому й став ідеалом романіста для нації, позбавленої уяви). Дайте його книги двом десяткам художників і замовте в них портрети Копперфілда та Піквіків – малюнки будуть дуже схожі. З незрозумілою схожістю будуть зображені товстий пан у білому жилеті з ласкавими очима за скельцями окулярів і красивий, білявий, нерішучий хлопчик у поштовій кареті, що прямує в Ярмут. Дікенс малює все так чітко й детально, так, що мимоволі підкоряєшся його гіпнотичному погляду. У нього не було магічних очей, як у Бальзака, у якого образи героїв виростали з хаосу вогненних пристрастей; зіниці Дікенса були абсолютно земними – очі моряка, мисливця, соколине око, що помічало ледве видимі особливості людини. Але в дрібницях, сказав він одного разу, – весь сенс життя. Його погляд ловить малі, але виразні деталі: він бачить пляму на сукні, слабкі й безпорадні жести збентеження, зауважує пасмо рудого волосся, що визирає з-під чорної перуки, коли її власник палає від люті. Дікенс відчуває всі нюанси, розрізняє при рукостисканні рух кожного пальця, вловлює в усмішці всі її відтінки. Перш ніж стати літератором, він довгий час був парламентським стенографом і навчився узагальнювати подробиці, позначати одним штрихом слово, одним завитком – пропозицію. Пізніше почав вдаватися до своєрідного поетичного стенографування дійсності, замінюючи однією характерною деталлю цілий опис, дистилюючи зі строкатих фактів дійсності квінтесенцію спостережень. Він з разючою далекозорістю розрізняв дрібні зовнішні ознаки, його погляд, нічого не пропускаючи, схоплював, як хороший об’єктив фотоапарата, рух і жести за соту частку секунди. Ніщо не могло сховатися від нього. Ця пильність ще збільшувалася завдяки дивовижній властивості його ока: воно відбиває предмет не в його природних пропорціях, як звичайне свічадо, а немов увігнуте дзеркало, перебільшуючи характерні риси. Дікенс завжди підкреслює своєрідні особливості своїх персонажів, – не обмежуючи об’єктивним зображенням, він перебільшує і створює карикатуру. Підсилює їх і зводить у символ. Огрядний Піквік уособлює душевну м’якість, худий Джингл – черствість, злий перетворюється в диявола, добрий – на втілення досконалості. Дікенс перебільшує, як і кожен великий художник, але прагне не до грандіозного, а до гумористичного. Невимовно комічний ефект його зображення залежав не стільки від примхи письменника або його пустощів, скільки полягав у тій чудовій відмінності його зору, завдяки якій цей проникливий погляд відбивав усі явища життя, якимось чином пропускаючи їх і перетворюючи в дивні карикатури.