Текст книги "Українські казки"

Українські казки

Як цап хизувався перед бараном

Якось узимку ходить баран містечком і збирає сіно, що порозтрушувалося з возів. На ґанку лежить цап і гріється на сонці. Цап побачив барана, та й давай глузувати, сміятися з нього:

– Гей ти, опудало-мужичище! Убрався в кожушище та насилу повертаєшся, як той ведмідь. Ось подивись, який я прудкий та жвавий в легенькому сурдуті.

– Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало, – каже баран.

– А дивись, баране, який я гарний в сурдуті та як мені легко танцювати, – каже цап та скік із місця. Зіп'явся на задні ноги, передні задер вгору та мах на один бік головою. Круть на другий бік рогами. Верть хвостиком. Зігнув шию дугою, ще й борідкою потряс.

Баран витріщив очі на цапа й каже:

– Постривай лишень, ось прийде вечір та вдарить мороз, тоді побачимо, кому з нас краще.

Сонце зайшло. На небі стали червоні стовпи. З-за лісу виглянув страшний мороз із очима. Як дмухне холодом… Лід затріщав, неначе хто з рушниці вистрілив. У лісі дерево залущало! Дмухнув мороз на барана. Баранові байдуже: тепло йому в кожусі.

Як скрутить мороз цапа, – цап аж підскочив, неначе його хто окропом ошпарив.

– Гей ти, лапище-мужичище! – кричить цап барану. – Скидай швидше кожуха, хай я трохи погріюсь!

– Чи то можна, щоб такий пан та вбрався в простий кожух? – каже баран.

Тоді цап заходився просити барана:

– Ой, братику, баранчику, голубчику! Не видержу, бо дуже дошкуляє! Таки-так, неначе ножами ріже по шкурі та голками шпигає. Я хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки погрію!

– Та йди вже, чваньку, грійся, – каже баран. – Я знаю, що не з добра пан у жупані ходить, а того, що свити не має. Та це, бач, не вперше, коли сурдут коло кожуха боки гріє.

Гай гай

Жив собі бідний чоловік. Мав одного сина – статечного й робітного хлопця, та й сам не сидів склавши руки. Але бідність не могли вони подужати і тому жили у скруті.

– Агов, батьку, досить із мене!.. Піду я у світ, і будете видіти, що знайду ліпшу долю.

І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж за поле. А там починався великий лісище. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув:

– Та чи побачу ще тебе? Гай-гай!

Як вимовив це слово, з'явився коло нього якийсь чоловік. Чорний-чорнезний і страшно паскудний! Каже:

– Я тут!

– А ми не кликали тебе, – відповідає батько.

– Я не глухий, чув, як ти крикнув: «Гайгай!»

– То я зі своїм сином прощався: «Гай-гай, – кажу, – чи побачу я ще тебе, сину, за свого життя?»

– Ну, – каже чорний чоловік, – щоб ти знав: я головний серед усіх нечистих, і звуть мене Гайгай. Коли ти вимовив це слово, я подумав, що ти мене кличеш.

І Гайгай уже намірився було йти геть. А потім щось собі надумав, повернувся і спитав чолов'ягу:

– А куди ти виряджаєш сина, що аж сюди прийшов з ним прощатися?

– Іде у світ на заробітки, бо вдома така скрута, що не можемо дати собі ради.

– А чи пустиш сина служити до мене? Тяжкої роботи він мати не буде, але біду відігнати годен: можете забагатіти.

Батько налякався: до проводиря нечистої сили відпустити єдиного сина? Але тут сам хлопець слівце докинув:

– Я, батьку беруся!

Гайгай поплескав його по плечу:

– Такого легеня мені й треба! Я зроблю з нього царя! А ти, старий, щоб не знав біди, візьми оці гроші.

І дав батькові мішок золота.

Чорний-чорнезний чоловік із хлопцем миттю щез. А батько, геть зажурений, вернувся додому. Проте чого сумувати: жити вже є з чого, з голоду не вмре!

А що сталося з сином? Гайгай поніс його в далекий незнайомий край. Завів хлопця до свого палацу, до пишної кімнати, й наказує:

– Тут і будеш жити. Я ж говорив, що в мене не тяжка робота. Будеш собі в кімнаті сидіти, їсти й пити, чого душа забажає. Але виходити не смій; ні митися, ні стригтися, ні голитися тобі не дозволяю. Якщо витримаєш рік, по твоїй заслузі тобі заплачу. Чи згоден?

– Згоден.

Гайгай замкнув двері, й хлопець лишився в кімнаті один.

Так перебув він рік. За той час обріс і став дуже брудним. З'явився Гайгай.

– Вірно ти служив. Можемо з тобою вже розрахуватися. Але я просив би зостатися ще на один рік.

– Та добре вже, зостануся, – погодився хлопець.

Витерпів він і другий рік. Тоді Гайгай умовив його, щоб побув і третій.

Так хлопець три роки жив у нечистоті. Зробився з нього здоровенний хлопчище, тільки страшно подертий і такий нечистий, що аж почорнів.

– Такого відданого слуги, – каже дідько, – у мене ще не було. Тому не хочу тобі віддячити звичайною платою. Маю дяку тебе оженити. Даєш свою згоду?

– Як на мене, то добре було би. Лиш хто піде за мене – такого немитого і оброслого?

– То не твоя жура. Ти візьмеш царівну і станеш багачем. Але, коли будеш уже сам собі паном, даси мені три задачі, які б я не міг виконати. Інакше пропадете – і ти, і твоя жінка!

– Хай буде!

Нечистий на радощах аж підскочив:

– Ну, тоді готуйся. Ідемо сватати.

– Так оце – неодягнений, нечистий?

– Так, слухайся мене…

Сіли вони у бричку і рушили в путь. Спинилися аж перед високими царськими палатами. Гайгай, вбраний у срібло-злото, пішов до царя. Привітався й каже:

– У мене є син. Я прийшов за нього сватати царівну!

А в царя на відданні були аж три доньки.

– Я дуже радий, – сказав цар сватачеві. – Але таке вже це діло, хай кожна з дівчат відповість: любить чи не любить того легеня.

Цар закликав дочок і розповів, що прийшов сватач.

– А де молодий? – питають дівчата.

– Там, у бричці. Йдіть і подивіться…

Наперед вибігла старша. Заглянула у бричку а там сидить хлопчище – страшний, волохатий, одягнений у дрантя.

Вернулася до палацу й каже:

– Я його не хочу.

Побігла середуща, але і їй не сподобався хлопець.

– Ну, бачиш, – каже цар, – твого сина не хочуть дівчата.

– А може, ще полюбиться третій?

– Хай іде, погляне, бо я своїх дочок силою не буду віддавати.

Побігла й наймолодша. Хлопець сидить у бричці вже якийсь засмучений. Оглянула царівна його з одного боку, з другого… «Хлопець ніби непоганий, тільки б обчистити!» – подумала про себе. Повернулася до батька і сказала:

– Непоганий молодий, мені подобається.

– От бачиш, – засміявся до царя Гай-гай, – будемо сватами.

Сіли за стіл домовлятися, коли весілля. Гайгай довго не засиджувався, швидко відкланявся і вернувся з хлопцем до свого палацу. А вдома говорить:

– Наймолодша із царевих дочок засватана за тебе. Подобається?

– Так!

– Тепер три дні будеш тільки купатися.

Коли хлопець вийшов із триденної купелі, став такий красивий леґінь, що любо було глянути на нього.

А як убрався у парадний одяг, всі почали казати, що такого хлопця пошукати треба!

– Тепер можемо їхати до царя на весілля.

Повезли з собою і музик, покликали високих гостей – з'явилися до царя з великою пишнотою.

А старшим царевим донькам не терпиться глянути у бричку. «Ану, який? – думають собі про нареченого. – Хоч посміються усі з нього!» Відхилилися дверцята, й вийшов такий леґінь, що старша із жалю аж зомліла. А середуща миттю схопилася за голову: од такого красеня відмовилася! Під вечір скочила у воду і втопилася. А за середущою і старша…

– Ну, – шепоче хлопцеві нечистий, – дві душі вже мої, і то твоя заслуга! А скоро і третя – твоя наречена – дістанеться мені.

Але хлопець тільки засміявся. Думає собі: «Пропав би ти, дідьку, я ж тобі найду такі завдання, що голову об них поламаєш!».

Смуток запанував у царських палатах: дві доньки загинули. Цар схилився на край столу сльози закапали з очей. Але треба весілля справляти, коли вже почали. А як відгуляли, Гайгай посадив молодих у бричку і відвіз до себе.

– Ну, – говорить хлопцеві, – живи з жінкою в палаці – пануй над моїми землями! А через три роки я прийду. За той час мусиш придумати такі три завдання, які я б не міг виконати.

І щез, наче крізь землю провалився.

Хлопець почав царювати. Добре йому велося, але час швидко минав. Промайнули три роки, і Гайгай – мовби з неба впав:

– Ну, легеню, час: давай таке завдання, яке було б мені не під силу.

Хлопець сушив собі голову, сушив, та й придумав. Каже:

– Постав мені за одну ніч палац із чистого срібла-золота, і щоб до палацу вів кришталевий міст із височенними стовпами, а на тих стовпах золоті пташки співали.

Гайгай хитро посміхнувся і згинув. Хлопець тішився з того, що вигадав нездійсниму річ. А треба сказати, що жінці він не зізнався, яку оказію має з нечистим.

Рано повставали цар із царицею, та й не впізнають, де знаходяться: замість старого палацу – золота палата, від неї до царського двору веде чудовий кришталевий міст із високими стовпами, а на стовпах пташки золоті співають.

Не знає хлопець – чи радіти, чи журитися.

А нечистий знову перед ним:

– Ну, початок є! Нічого ти не виграв. Давай другу роботу.

Хлопець каже йому сердито:

– Усі гори у царстві за одну ніч мусиш розрівняти, з них золото, срібло й каміння знести сюди в купу! А на тому місці, де стояли гори, хай зеленіє засіяне поле!

– Ще тяжче завдання, – сміється Гай-гай. – Та не біда, щось будемо робити.

Рано встають цар із царицею і бачать: гори десь пропали, навколо палацу лежать купи золота, срібла і каміння; а там, де стояли гори, поле зеленіє.

Тепер хлопець злякався. Дідько виконав такі тяжкі завдання! Тільки одне зосталося – і доведеться душу занапастити.

– Чого ти такий смутний та невеселий? – стривожилася жінка. – Така краса сталася, а ти не радієш!

Що робити? Довелося їй розказати про угоду із Гай гаєм.

– Зосталося останнє завдання. Якщо і те нечистий виконає, нам буде кінець!

Жінка подумала і каже:

– Знаєш що? Сховайся. А як прийде сюди Гайгай, я з ним поговорю!

З'явився нечистий і питає:

– Де молодий цар?

– Та він чогось нині дуже задуманий, пішов на прогулянку. До вечора, може, й не повернеться. Якщо вам щось треба, скажіть, я зроблю.

– Дай нову роботу – мушу її зробити ще сьогодні.

І молода жінка, довго не розмірковуючи, вирвала кучеряву волосинку зі своєї пишної зачіски:

– Бачите цю волосинку? Треба її вирівняти. Мусить стати пряма, як стріла!

Гайгай засміявся. Взяв волосинку за два кінці й легенько натяг:

– Готова робота. Пряма волосинка.

– Ану лиш відпустіть її!

Відпустив нечистий, а волосинка ще більше скрутилася.

– Треба, щоб стала рівна!

Гайгай пробував усяко, але нічого не виходило. Коли добряче намучився, вдарив себе рукою по лобі й каже:

– Та я ж бачив, як ковалі залізо наперед нагріють, а тоді вирівнюють!

І всунув волосинку у вогонь. А та – звісна річ! – зашкварчала й лишила по собі кульку попелу.

– Такий ти силач?! – сміється з дідька жінка. – Тоненьку волосинку – і не зміг вирівняти. Забирайся з хати!

Гайгай, як побачив, що програв, вдарився об землю і розсипався на порох. І миттю воскреси и ті сестри, що втопилися.

– Ну, ходи сюди, – покликала жінка чоловіка. – Третє завдання нас порятувало. І запам'ятай: прислів'я про жінок, що у них довге волосся, а розум короткий, неправильно вигадане.

І відтоді вони добре жили.

Біла Челядина

Був собі цар. Він мав три сина і три дочки.

Як цар умирав, наказав:

– Слухайте моєї волі, хлопці. Як хто буде дівчат сватати, то ви їх віддавайте.

Умер цар. Минув рік чи два. І от якось полягали брати і сестри спати. А надворі вітер віяв, і хтось стукав у вікно: «Вийди надвір». Ніхто не хотів надвір виходити – лише найменший брат вийшов. А то прийшов жених Вітер. Каже він:

– Дай за мене старшу сестру.

Найменший брат пішов до хати, взяв старшу сестру за руку вивів її і віддав Вітрові за жінку А як віддавав, зняв із її пальця собі на пам'ять перстень.

Опівночі світив місяць і гуділа надворі завірюха. І знов хтось постукав у вікно: «Вийди надвір». І знов ніхто не схотів виходити, лише найменший брат вийшов. А то прийшов жених Місяць. Каже він:

– Дай за мене середущу сестру.

Нічого робити – треба батькову волю виконувати. Пішов найменший брат до хати, взяв середущу сестру за руку, вивів її і віддав Місяцеві за жінку. А як віддавав, зняв собі на пам'ять перстень.

Настав ранок. І заходилося сонце гріти-припікати. Раптом почувся надворі голос: «Вийди надвір». Знову вийшов найменший брат.

А то прийшов жених Сонце та й каже:

– Дай за мене свою меншу сестру.

Пішов найменший брат до хати, взяв меншу сестру за руку, вивів її і віддав Сонцеві за жінку. І як віддавав, зняв собі на пам'ять перстень.

Повставали старші брати – сестер нема, нема кому їсти варити. Розсердилися старші на меншого і давай його колошматити – чого, мовляв, дівчат заміж повіддавав? Образився найменший брат та й вирішив покинути їх, податися у мандри світом.

Ось іде він, іде, аж дивиться – граються хлопці палицями.

– Дозвольте, і я з вами буду гратися, – каже царевич.

Став він із ними гратися. А тут саме по дорозі баба нагодилася – йшла собі та несла дзбанки з водою. Найменший брат кинув палицю і – трісь! – влучив у дзбанки. Ті розлетілися на друзки, а баба спересердя каже:

– Аби ти тоді оженився, синку, коли Білу Челядину знайдеш!

Нічого робити – мусив наймолодший брат податися на пошуки Білої Челядини. Кого не зустріне, в усіх питає:

– Де знайти Білу Челядину?

Ніхто не знав. Аж якось трапився царевичу старий дідок, та й каже:

– Є в цім краю вербова долина. У ту долину Біла Челядина приходить щодня, щоб поспати опівдні. А коло неї рушниця, хорт і сокіл.

Знайшов царевич ту долину. Біла Челядина собі спала, а хлопець тим часом тихенько забрав рушницю, хорта й сокола. А тоді збудив дівчину:

– Уставай! – каже.

Біла Челядина встала, побачила, що нема рушниці, хорта й сокола, подивилася на царевича і сказала:

– Ти переміг. Я буду твоя жона.

І така була вона гарна, що у світі кращої не знайдеш!

Узяв царевич її за жінку. Кожного місяця Біла Челядина носила кудись по чотири калачі. І як ішла, то все казала чоловікові: «Щоб ти не дивився до того хліва, що золотою колодкою замкнений».

Але царевичу страх як цікаво було, що ж у тому хліві. Узяв він якось та й відімкнув. А в тім хліві був страшний змій, закований дванадцятьма обручами. Подивився змій хижим оком і каже наймолодшому братові:

– Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і три хліби.

Дав йому царевич штоф вина і три хліби. Як випив змій вино і з'їв три хліби, повернулася до нього чверть сили, й лопнули три обручі.

– Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і чотири хліби.

Дав йому царевич штоф вина і чотири хліби. Як випив змій ще штоф вина і з'їв чотири хліби, повернулася ще чверть сили і лопнуло п'ять обручів.

– Дай мені ще штоф і три хліби.

Той бере й дає. І як випив змій те вино, як з'їв той хліб, повернулася до нього вся сила, він надувся страшенно, і всі обручі полопали.

А Біла Челядина якраз поверталася додому. Змій здійнявся в небо, схопив жінку недалеко від хати й поніс далеко-далеко. І як ніс її змій, вона крикнула чоловікові:

– Будеш мене шукати в Золотих горах, у Скляних дворах!

Нічого робити – йде царевич у ті Золоті гори, Скляні двори шукати, жінку свою визволяти.

Ішов-ішов, притомився і сів коло криниці спочити. Прийшла якась дівчина воду набирати. Дивиться чоловік – аж то дочка його старшої сестри. Попросив він води напитися, а як напився, то кинув дівчині у воду перстень старшої сестри. Приходить дочка додому й каже:

– Якийсь чоловік кинув мені у воду перстень.

Мати подивилася і впізнала свій перстень.

– Приклич того чоловіка сюди, – сказала мати.

Він прийшов, а сестра каже:

– Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.

– Оженився, та й жінки не маю, – каже брат. Зажурився він та й питає в сестри: – Твій чоловік – Вітер. Може, йому відомо, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?

– Спитай його. Але ж лягай зараз під корито, бо як прийде Вітер, то розвіє тебе на попіл.

Щойно чоловік послухався і ліг під корито, як грюкнули двері – зайшов Вітер до хати.

– Ох, чую, прісна душа тут є! Але прісна – не прісна, а ти, жінко, давай їсти.

Дала жінка йому їсти та й питає:

– Чоловіче, якби котрий мій брат з'явився, що б ти йому зробив?

– Якби старший, розвіяв би його на попіл, якби середущий, розвіяв би його на попіл. А якби менший, прийняв би його, як великого гостя.

Сестра далі веде:

– Менший тут.

– Ану, покажи його.

Вона показала, а Вітер каже:

– Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.

– Воно то так, Вітре, проте в мене вкрали жінку. Чи ж не відаєш ти, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?

А вітер каже:

– Не відаю. Але ж зажди – нехай добре повечеряємо, а тоді видно буде.

Посадив його Вітер за стіл та добре прийняв. І каже потім:

– Я йду спитаю своє птаство.

Скликав Вітер своє птаство і спитав. Сказали, що не знають.

Довелося прощатися. Дала сестра братові на дорогу хліба, сала, і пішов він далі шукати. Ішов, ішов, заморився і сів біля другої криниці спочити. Коли це приходить по воду дівчинка. Дивиться чоловік – аж то дочка середущої сестри.

– Дай мені напитися води, – попросив він. Дівчина дала напитися, а він кинув їй у воду перстень середущої сестри.

Приходить дівчина додому та й каже:

– Мамо, якийсь чоловік кинув мені перстень у воду.

Мати подивилася і впізнала перстень.

– Іди поклич того чоловіка сюди.

Приходить брат.

– Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.

– Оженився, та жінки не маю. Змій вкрав її у мене. Казала вона, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Чи ти не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори? Твій чоловік – Місяць, він скрізь світить. Спитай його, чи він не знає.

А сестра каже:

– Добре, але ти сховайся під корито, бо як він прийде, то спече тебе, не спитавши, хто такий.

Приходить додому Місяць.

– Чую, є у хаті прісна душа! Але прісна – не прісна, а ти, жінко, давай їсти.

Дала жінка Місяцеві їсти та й питає:

– Якби котрий брат мій з'явився, що б ти йому зробив?

– Якби старший – я б його спік, якби середущий, я б його спік, а якби менший, за великого гостя прийняв би.

А жінка каже:

– Та менший тут і є.

– Ану, покажися, – наказує Місяць.

Брат показався.

– Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.

– Оженився, та й жінки не маю. Відніс її змій у Золоті гори, Скляні двори. Чи ти не відаєш, де та земля?

А Місяць каже:

– Давай спершу поїмо, а тоді будемо думку гадати.

Та й посадив його за стіл вечеряти. А потім пішов Місяць і скликав усе своє птаство: сказали – не знають.

Довелося прощатися. Дала середуща сестра братові на дорогу хліба, сала, і він пішов далі. Ішов, ішов і знову сів коло криниці спочивати. Аж дивиться – прийшов до тої криниці хлопець, син меншої сестри. Набрав хлопець води, а чоловік просить:

– Дай мені напитися.

Той дав. Чоловік напився і кинув до цебра[1]1
  Цебро – тут конічна, переважно дерев'яна посудина з дужкою, призначена для носіння і зберігання води та іншої рідини; велике відро. – Прим. уклад. (тут і далі).


[Закрыть] перстень своєї меншої сестри. Прийшов хлопець додому і сказав мамі:

– Якийсь чоловік напився води і кинув мені перстень.

Подивилася вона – її перстень.

– Іди приклич його сюди, – сказала вона синові.

Прийшов менший брат, а вона й каже:

– Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.

– Оженився, та й жінки не маю – змій забрав. Казала, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Твій чоловік – Сонце; він усе освічує, то чи не бачив він, де Золоті гори, Скляні двори?

– Треба його спитати. А ти лягай під корито, щоб він тебе не спік одразу, як прийде.

Приходить Сонце і каже:

– Чую, прісна душа тут є. Але прісна – не прісна, а ти, жінко, давай їсти.

Жінка поставила перед ним страву й питає:

– Якби котрий брат мій з'явився, що б ти йому зробив?

– Якби старший, я б його спалив, якби середущий, я б його спалив, а якби менший, за великого гостя би прийняв.

Тоді вона й не криється:

– Та менший тут є.

– Ану, покажися, – каже Сонце. Брат показався.

– Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.

– Оженився, та й жінки не маю – змій забрав. Казала, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Ти скрізь світиш, то чи не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори?

– Сідай за стіл. Повечеряємо, а тоді я спитаю свого птаства. Може, воно знає.

Пішов Сонце питати своє птаство, а воно каже:

– Не знаємо. Але ззаду летить орел, він знає, де Золоті гори, Скляні двори.

Прилетів орел. Сонце каже:

– Візьми цього чоловіка і покажи йому, де Золоті гори, Скляні двори.

І сказав орел царевичу:

– Візьми два відра яловичого м'яса і дві пляшки води. Коли я буду підійматися дуже високо, дай мені води, а коли буду спускатися низько, дай м'яса.

Летять вони. А недалеко від Золотих гір була річка. Орел питає:

– Перелетіли ми річку?

– Ні ще.

Орел далі летить. І знову питає:

– Перелетіли ми річку?

– Перелетіли, – каже царевич. Тоді спустив його орел на землю та й полетів назад. Глянув царевич, і раптом бачить, що річки вони ще не перелетіли. Опинився він ще на цім боці. А коло самої річки б'ються хлопці.

– Хлопці, – питає царевич, – за що ви б'єтеся?

– За татове добро.

– А яке це добро?

– Це така палиця, що як нею махнеш, вода в річці розійдеться на боки. І така шапка, в якій тебе ніхто бачити не буде. І такі черевики, що можна йти по воді й мокрий не будеш. Отаке татове добро.

– Давайте, хлопці, я вас розсуджу, – каже царевич. – Дайте мені всі речі. Я вберуся в них, перейду річку і кину все на тім боці. Котрий перший із вас спроможеться це добро дістати, тому воно і залишиться.

Почухали хлопці потилиці, віддали царевичу батьків спадок. А він річку перейшов, та їхнє добро не кинув, а пішов із ним далі, до Золотих гір, Скляних дворів.

Дістався він до Скляних дворів, аж бачить, що там грається малий хлопчик. То був його син. Царевич мав при собі золоте яблучко. Вийняв він його, дав дитині й сказав:

– Тримай і скажи мамі, що це від твого батька.

Прийшла дитина до хати, дала матері яблуко й каже:

– Мамо, це від мого батька.

– А де ж він?

– Тут він був.

Жінка озирнулася – нема нікого. А царевич стояв у чарівній шапці, й того був невидимий.

– Покажися, де ти, – просить вона. Царевич скинув шапку, і жінка побачила його. Зраділа, обійняла, та й почали радитися, як змія подолати (його саме вдома не було).

Царевич каже жінці:

– Спитай змія, де його душа.

Жінка пообіцяла розпитати й швиденько заховала чоловіка. І саме вчасно – бо тут прилетів змій. Жінка дала вечеряти, а тоді ніби ненароком і питає його:

– Скажи, де твоя душа?

– Моя душа у віникові.

Узяла жінка віник, позолотила його і давай замітати. Бачить – нема душі у віникові. Знову питає вона змія:

– Скажи правду, де твоя душа?

– Моя душа в барана в рогах.

Позолотила вона баранові роги. Баран рогами буцався, позолота злетіла, а баранові хоч би що. Питає жінка знову:

– Скажи мені, як воно насправді: де твоя душа?

І розказав їй змій усе, як було:

– Є скеля, а в скелі – коза, а в козі – моя душа. Та коза виходить раз на день, шовкової трави хапне тричі й назад входить у скелю.

Розказала все це жінка своєму чоловікові, той зрадів. Узяв булаву, пішов до скелі й став чекати, коли ж коза вийде. Вийшла коза, хапнула три рази трави і втекла. Не встиг царевич її зловити. Так само було і на другий день. А на третій наловчився він – лиш коза вийшла, хапнула раз трави, а він махнув булавою і вбив її. Тут із кози вискакує заєць. Царевич убив і зайця. А із зайця вилітає качка. Пристрелив чоловік і качку. А з качки випадає яйце. Царевич підхопив яйце у руки, та й бачить: змій летить! Царевич із розмаху кинув яйце об землю, воно розбилося, і змій одразу сконав.

А царевич забрав свою жінку й сина, поїхав до палацу і жив з ними до кінця.