Текст книги "Українські казки"

Казка про Лугая

Колись у далеку давнину жили собі чоловік та жінка. У них був син, який дуже любив битися. Через це в їхній хаті завжди була сварка. Якось приходить до них одна баба та й каже:

– Ваш хлопець бився з моїм сином. Зробіть щось з ним, покарайте його.

Тато налаяв хлопця. А мама збоку й каже:

– Аби ти, сину, так бився, як Лугай у полі.

Хлопець і задумався: що то за Лугай, хто він такий?

Довго думав, ходив та думав, врешті й вирішив: «Коли мама так сказали, піду я геть від них. Може, того Лугая знайду».

От і пішов він. Ходив світами, сто країв обійшов. У тих мандрах минуло багато часу.

Одного разу іде хлопець степом, дивиться: спить чоловік, а коло нього – шабля. Хлопець шаблю підняв, думає: «Відітну голову то буду мати шаблю». Але потому міркує: «Чого ж я буду рубати голову, коли не знаю, хто це…»

Ліг він коло чоловіка та й заснув.

А то був сам Лугай. Лугай пробудився, дивиться – коло нього хлопець спить. Він хапнув шаблю – хотів відрубати голову. Потому подумав: «Ні, чого ж я рубатиму, не розібравшись, хто це…» Розбудив хлопця та й каже:

– Ти хто такий, хлопчино?

– Я такий і такий-то, – відповідає хлопець. – Мені заповіли, аби я так бився, як Лугай у полі. От я й шукаю – хто він такий, той Лугай? Ходжу, ходжу і ніде не можу його знайти.

А Лугай каже:

– Ось ти й знайшов мене. Я є сам Лугай. Я б'юся з дванадцятьма чортами вже купу років. Б'юся за свою королеву що вони її вкрали в мене. Уже дванадцять років не можу дванадцятого чорта вбити.

Хлопець каже:

– Давайте я вам допоможу.

– А ти не боїшся?

– Чого ж мені боятися?

Лугай дав йому шаблю. Хлопець і питає:

– А коли з ними битися?

Лугай відповідає:

– Скоро дванадцята година. Ось тоді вони надлетять сюди.

Коли й справді: о дванадцятій годині летить дванадцятеро чортів – і до хлопця. Він повертається в один бік, у другий – рубає чортів своєю чарівною шаблею. Вбиває одинадцятьох, а дванадцятий – тікати. Хлопець каже Лугаєві:

– Біжімо за ним!

Побігли. Старший Лугай лишився ззаду а молодший Лугай біжить попереду. Вже доганяє чорта – аж там велика чорна прірва.

Чорт – туди!.. Але хлопець був спритніший і все ж таки відрубав чортові голову. Тоді й думає: «А що ж далі робити? Мабуть, мушу лізти в цю прірву: недаремно ж чорт рвався туди».

Заліз у прірву. Пішов собі, роздивляється. Іде далеко, іде довго. Дивиться, аж велика печера, а в печері сидить дівчина. Він і питає:

– Хто ти така?

А вона:

– Я королева донька. Мене вкрали чорти у мого коханого Лугая.

Хлопець каже:

– От я й Лугай.

– Неправда, – відповідає дівчина. – Мій Лугай старший за тебе.

А хлопець:

– Ходи зі мною.

– Ні, – каже дівчина. – Я не піду з тобою. Піду лише зі своїм Лугаєм.

– Лугай послав мене за тобою, – переконує хлопець.

Вона й погодилась. Пішли. Вийшли на світ та й ідуть до Лугая. Лугай побачив їх і біжить назустріч. Падає хлопцеві в ноги і каже:

– Віддай мені її.

А хлопець:

– Я ж тільки вам її привів.

Лугай забрав свою дівчину і каже:

– Я знаю для тебе ще кращу наречену і також королівну. Допоможу тобі її роздобути.

І пішли вони в степ, спинилися. Лугай підняв руки догори і крикнув:

– Чорти! Лугай в полі війни хоче!

Дав хлопцеві чарівну шаблю, а сам пішов. Залишився хлопець самий. Стало йому страшнувато. От приходить дванадцята година. Дивиться: летять дванадцять чортів, і всі дуже розлючені – летять просто на нього. Він шаблею в один бік, в другий – одинадцятьом голови відтяв, а дванадцятий тікає. Хлопець за ним та за ним. Можна було би зрубати голову, але чогось не зрубав. Дивиться, куди чорт утікатиме. Аж той – у печеру. Він за ним. Там вогонь – хлопець у вогонь, далі вода – хлопець у воду, там морок заступає дорогу – він через морок. За чортом, за чортом… Так добігає на той світ і аж там стинає чортові голову.

Ходить по тому світу, ходить, а довкола все якесь не таке, як на цім світі. От прийшов він в одне місце, дивиться, а там стоїть великий палац із кількома дивними дверима. Хлопець відчинив одні двері – звідти вогонь. Він зачинив. Відчинив другі – звідти людські голови котяться. Відчинив треті – там жіноче волосся… Багато страхіть показувалося йому в тих дверях, аж доходить він до дванадцятих. Заглядає у щілину – бачить: сидить там дівчина, прикована на двох ланцюгах. Він і каже:

– Я прийшов, щоб визволити тебе.

Дівчина питає:

– А ти хто?

– Я Лугай, – відповідає він.

Дівчина каже:

– Я тебе не знаю, але тікай звідси, доки не прилетіли чорти.

– Уже я чортів подолав, – відповідає хлопець.

А дівчина:

– Тут ще гірші страхіття є. Тут живуть дванадцятеро зміїв. Вони тебе вб'ють.

– А ти не знаєш, де вони тепер?

– Пішли битися з кимось у степ.

Хлопець і думає: «Це, певно, зі мною».

– А коли вони мають повернутися?

– Вони, перш ніж іти назад, кидають з лісу свою булаву, – каже дівчина.

Хлопець позачиняв усі двері, пішов до полонянки. Хотів відкувати її з ланцюгів, але вона не дозволила:

– Не треба, – каже, – бо й мене вб'ють.

Чекають вони, чекають. Коли це через якийсь час чують: у подвір'я влетіла булава. Хлопець вискочив надвір і завернув булаву назад у ліс.

Наймолодший змій крикнув:

– Хлопці, проти нашої сили хтось є!

Кинулися змії додому. Прилітають, аж усе зачинено, тільки двері до темниці, де дівчина сидить, відхилені. Менший змій скочив досередини, а хлопець з-за дверей – чвах! – відтяв голову – і на бік. Другий зайшов – відтяв. Далі третій, четвертий… Так усім голови повідтинав.

Дівчина каже:

– Отепер ми вільні.

Вийшли вони надвір і бачать, що коло палацу росте яблунька. Яблука на ній такі, яких хлопець ще зроду не бачив. Дівчина й каже:

– Ану, зірви яблуко.

Він зірвав.

– Переріж надвоє.

Він перерізав.

– Кинь через себе.

Він кинув, і палацу не стало.

– Бери в кишеню.

Він узяв.

– А тепер пішли, – каже дівчина.

Ідуть вони, йдуть, вийшли на цей світ. Серед степу хлопець каже:

– Отут нам би жити.

– Ні, – відказує дівчина, – тут недобре. Підемо далі.

Знову йдуть. Дійшли аж над море. А там такі гарні причали, кораблі…

– Отут би жити, – каже дівчина. – Море рибку викидає, всілякі кораблі припливають.

– Та й справді, – каже хлопець. – Але де ми тут жити будемо?

– А ти витягни яблуко з кишені, – каже вона.

Хлопець вийняв.

– Кинь через себе.

Він кинув, і там, де яблуко впало, став пишний палац. Почали вони в ньому жити.

Кораблі приходили з різних країн. Якось жінка й каже:

– Чоловіче, глянь, то приплив корабель від мого тата!

От і добре. Прийняли вони гостей та передали з ними записку, що живуть вони там-то й там – нехай батько до них приїде в гості.

Посланці сповістили батька. Старий зрадів, але наказує:

– Вертайтеся до них і забирайте їх сюди.

Припливли посли, передають батькову волю.

А молодий Лугай відповідає:

– Як йому задалеко до мене, то і мені до нього. Коли тато не приїхав до рідної доньки, котра була пропала навіки, то і я не поїду.

Жінка злякалася:

– Тато розгнівається на нас.

А Л угай:

– Я не боюся нікого!

Посли повернулися додому розповіли батькові про зятеві слова. Той розгнівався, наказав зібрати військо і вбити зятя.

Поїхали вони. Припливають, військо вискочило з корабля, почало стріляти. Лугай вийшов – в один бік шаблею махнув, у другий… а в третій уже не було чого махати. Залишилося з цілого війська дві-три душі. Вони й повернулися з кораблем.

Старий, коли почув, ще більше розлютився. Зібрався і йде до Ліктибороди, найстаршого над чортами:

– Як уб'єш мого зятя, забереш мою доньку собі за жінку, – просить старий, – а я буду замітати у вас коло хати. Лишень убий мого зятя.

– Добре, – каже Ліктиборода. – Мені твого зятя нема що бити…

На цьому й порішили.

А тим часом Лугаєва жінка застерігає:

– Лугаю, на тебе йде Ліктиборода з чортами. Тут ти пропав.

– Так, – каже Лугай, – тепер я і справді пропав, та боронитися буду.

Сім днів бився Лугай із чортами. Нарізав їх такі купи, що гори стали навкруги. Нарешті так знесилився, що мусив зайти до хати. Каже до жінки:

– Клич Ліктибороду, нехай іде мене вбивати.

Жінка вийшла надвір.

– Іди вбивай, – каже. – Він більше не може битися.

Ліктиборода зайшов до хати. Лугай ще тримав шаблю: махнув нею, але шабля випала йому з рук. Ліктиборода скочив до жінки.

– Ти хочеш, аби він мене вбив? – питає.

– Ні, – каже. – Іди рубай його, але тільки один раз. Відрубай голову, а над тілом не знущайся, бо не піду з тобою.

Ліктиборода відрубав Лугаєві голову, забрав жінку на корабель і поплив назад. Стали вони собі жити, і старий з ними.

Тим часом Лугаєва мама довідалася від людей, що її син був великим сміливцем і загинув. Пішла вона його шукати. Іде, іде, іде.

Дні й ночі йде. Бог його знає, скільки вона отак мандрувала, аж якось бачить у степу: біжать чорти і сперечаються між собою. Один другого по обличчю – пах-пах-пах! А той другий каже: «Ти чого б'єшся?!» А перший лише шаблею – чвах! Відтяв голову. Третій каже: «Що ти зробив?» Підбіг, притулив голову, зірвав якусь травичку, приклав до шиї. Той чорт ожив, і вони побігли далі.

Мама й собі тої травички зірвала. Нарешті прийшла до палацу. Заходить, а син лежить неживий. Вона притулила голову до тіла, приклала травичку до шиї. Син і пробудився:

– Ох, як я довго спав.

Відтак почав усе згадувати, а згадавши, й каже:

– Ви, мамо, лишайтеся тут, а я піду шукати свою жінку.

Пішов до причалу, сів на корабель і поплив до тестя. Припливає до його королівства, шукає, де той мешкає. Ходить лісами, вже й зголоднів. Бачить: яблунька росте. Зірвав собі яблуко, з'їв. Коли мацає свою голову а на ній роги виросли – такі, як в оленя. Хоче йти, а роги не дають – за дерева чіпляються. Але якось боком-скоком, сяк-так перейшов ліс, вийшов на галявину, а там грушка росте. Він й собі думає: «З'їм ще й цієї грушки. Може, вмру. Бо з рогами я й так вже нікуди не дінуся…»

Як він ту грушку з'їв, так ті роги й відпали. Хлопець зрадів. Повернувся до яблуньки, зірвав із неї яблук, потім до грушки підійшов і з неї плодів набрав.

Доходить до міста, до тестевого палацу, де жив Ліктиборода з його жінкою. Набрав у кошик яблук, ходить під вікнами та й кричить:

– Купуйте яблука, купуйте яблука!

Жінка подивилася з вікна й упізнала його. Збігла вниз та й запитує:

– Це ти, Лугаю?

Він каже:

– Я. Тікай зі мною.

– Не можна мені втікати, – каже вона. – Ліктиборода все одно дожене і вб'є. Треба так зробити, аби його самого зі світу звести.

Лугай і каже:

– Ти купи в мене ці яблука, але сама їх не їж. Загадай зробити великий бенкет і скажи, що ти купила святих яблук. Нехай всі разом їх покуштують.

Жінка так і зробила. Скликали сусідніх королів і вельмож, а тоді вона подала до столу фрукти та й каже, що то святі яблука. Гості їх покуштували – і в усіх них повиростали пишні роги. Почали вони кричати та грозитися… Ліктиборода з рожищами бігає палацом і не знає, що робити; в його доньки роги заросли в стіну і вона не може й поворухнутись. Ще й жінка дуже захворіла (це вони так з Лугаєм домовилися) і просить:

– Певно, я буду вмирати, то признайся мені, чоловіченьку, хоч перед смертю: звідки в тебе така сила і чи можна її здолати?

Ліктиборода не хоче казати, але жінка просить та й просить. Врешті признався:

– Моя сила, – каже, – у дванадцятій горі, в золотій дірі. Гора раз на рік відкривається – моя сила показується.

А Лугай тим часом переодягнувся на ворожбита і ходить під вікнами, викрикуючи:

– Я вмію лікувати, я вмію лікувати.

Ліктиборода почув та й кличе його:

– Як вилікуєш нас усіх і мою жінку – віддам пів королівства, а ні – то вб'ю тебе.

Лугай зайшов до палацу, порізав грушок, дав усім покуштувати – роги й повідпадали.

Та Ліктиборода й далі сам не свій від горя: жінка от-от помре.

– Я вилікую твою жінку, – каже Лугай. – Нехай лише п'ять днів до її покоїв ніхто не заходить.

Домовилися.

Лугай побув п'ять днів зі своєю жінкою, про все в неї розпитався. Через п'ять днів виходять. Жінка вже весела, здорова. Ліктиборода на радощах питає Лугая:

– Що тобі дати, чоловіче, за те, що ти нас усіх врятував?

– Нічого не хочу, – відповідає Лугай. – Лиш дай мені пару добрих коней і на рік їсти. Я собі й поїду.

На то й пристали. Лугай зібрався в дорогу попрощався з жінкою й поїхав.

Їде, їде, через півроку добирається до тої гори, а там три орли – стережуть гору й нікого до неї не підпускають. Ті орли дуже голодні, бо Ліктиборода за своїми клопотами забув їх годувати.

Один орел спустився до Лугая – хотів його з'їсти. А Лугай каже:

– Не їж мене, орле. Я прийшов у Ліктибороди силу забрати.

– Ми тебе не пустимо, а тут-таки вб'ємо, – кажуть орли.

– Ні, – каже чоловік, – краще вбийте моїх коней, бо я мушу помститися Ліктибороді. Він колись переміг мене й жінку в мене вкрав.

– А ти вб'єш його? – питаються.

– Уб'ю, – каже Лугай.

– Тоді добре, – каже один із орлів. – Я беру коня і пораджуся з товаришами.

Вхопив коня, злетів на гору. Там орли коня роздерли, з'їли. Порадилися.

Злітає один орел до Лугая та й каже:

– Через три дні гора буде відкриватися. Як зайдеш туди – не барися, бо гора швидко закривається.

Узяв орел чоловіка на плечі, виніс на гору. Через три дні гора відкрилася. Звідти видно стало золотий стіл із золотою шухлядою. Лугай скочив туди, висунув ту шухляду, а там – скринька. Він ухопив її – і назад. Все ж трохи припізнився: гора відтяла йому п'яту. Орли поплювали йому на ногу, п'ята й загоїлася. Хлопець каже орлам:

– Летіть зі мною. Як розправлюся з Ліктибородою, будете жити в мене.

Сам сів на коня, що лишився цілий, і їде… їде, їде, і так йому кортить дізнатися – що ж у тій скриньці? Не втерпів – відкрив її, дивиться – а там дванадцять шершнів. Один із них просунув голову в щілину, а Лугай і відітнув її накривкою. Вже лиш одинадцять шершнів, далі десять, дев'ять…

Ліктиборода відчув, що слабшає. Почав кричати:

– Жінко, я захворів!

Жінка й рада. Думає собі: «Дістався нарешті мій Лугай до твоєї сили».

Доки Лугай доїхав додому, в скриньці залишився лише один шершень, Ліктиборода вже ні рукою, ні ногою не може ворухнути. Прийшов до нього Лугай, чортяка в нього й просить:

– Лиши мені хоч трохи сили. Я буду служити тобі.

– Ні, – каже Лугай, – з господарством свого тестя я і сам упораюсь, – і відрубав Ліктибороді голову. Тіло спалили, позамітали, а самі залишилися жити на тому королівстві.

Золотий черевичок

Були собі чоловік та жінка, і мали вони дочку. Мати була гарна, а дочка ще краща. Ледве вибилося дівча у підлітки, аж горе спіткало – мати лежить при смерті. Коли мама вмирала, покликала до себе дочку, та й каже їй нишком:

– На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра. І що тільки тобі треба буде, все ця верба тобі дасть.

От поховав чоловік жінку, погорював-пожурився. А тоді знов оженився на вдові. І була в тієї вдови своя дочка.

Як то часто буває, баба свою дочку жалує, а дідову зненавиділа так, що й просвітку їй не стало. Бабина ж дочка така лінива, така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа, склавши руки. А дідова дочка роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити, і скільки не дай – чисто все зробить.

Та що з того, коли нічим бабі вона догодити не може. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, а то й межи плечі стусана дасть, чи таки й зовсім добре попоб'є. За роботою та за тими штурханцями ніколи дівчині й угору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити. А що було в неї пошите ще за материного часу, своїй дочці баба позабирала. Ходить, бідолашна, в такому рам'ї, що й люди сміються. Мовчки терпить усе те бідна дівчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще більше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує й так усе визирає, до чого б ще прискіпатися. А нема до чого – дівчина все робить на совість.

От баба й надумала.

– Жени, – каже, – ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зім'яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і зіткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

Узяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таке видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Є ж у мене зернятко від матінки!».

От і посадила його дівчина на леваді, полила, а сама сіла та й знову плаче. Плакала, плакала, та й не зчулася, як заснула. Прокидається – аж із того зернятка гарна верба яра виросла, а під вербою криничка, і вода в ній чиста, як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:

– Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

От верба й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули:

– Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

Дівчина й каже:

– От вам круг прядива: треба його зім'яти, й потіпати, і потрясти, і помотати, і полотно з нього зіткати, і побілити.

– Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.

Та й назад усі у вербу.

От допасла дівчина до вечора, та знов до верби:

– Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Верба відчинилася, і звідти панни виносять їй тонке полотно – таке біле та гоже, хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина полотно, пригнала бичка додому, віддає бабі роботу. А та аж зубами заскреготіла, як побачила, проте нічим не могла допекти – завдання ж бо виконане.

А наступного дня баба свою дочку послала бичка пасти та й каже:

– На тобі, донечко, мичку: спрядеш – то спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.

Погнала бабина дочка пасти бичка, а мичку закинула. Увечері повернулася і каже:

– Голова в мене, мамо, так боліла, що я її звести не годна була.

– Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!

От діждали вони неділі. Баба свою дочку причепурила і веде до церкви, а на дідову гримає:

– Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і прибрала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби й каже:

– Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Верба відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.

– Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

– Треба з цього полотна, поки мачуха із церкви прийде, сорочку пошити. Та ще й дайте мені вбратися – хочу і собі до церкви поїхати.

Ті зараз кинулись, убрали її пишно, а на ніжки маленькі золоті черевички вбули. Тут і коні під'їхали – сіла дівчина і поїхала до церкви.

Як увійшла в церкву, так церкву й осяяла. Люди аж нестямляться з дива: «Чи воно князівна, чи королівна? Ще такої не бачили!» А на той час князенко в церкві був. Як угледів, то й очей уже відвести не сила від неї… Щойно відправа скінчилася, дівчина перша з церкви вийшла, сіла, поїхала. Під'їхала до верби, верба відчинилася, вона поскидала все з себе, знову наділа своє рам'я, пошиту сорочку взяла… Коні у вербу в'їхали, зачинилася верба, а дівчина пішла до хати, сіла і виглядає бабу з церкви.

Прийшла мачуха із донькою і давай до бідолашної чіплятися.

– А що, наварила?

– Наварила.

– А сорочку пошила?

– І сорочку пошила.

Подивилась баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.

– Давай обідати!

Посідали обідати та й почали розказувати, яку-то вони панночку в церкві бачили – як сонце гарну… Що аж князенко і молитись забув та на неї дивився.

– А на кого вона схожа? – питає дівчина. – Може, на мене?

Бабина дочка в сміх, а баба відрізала:

– Ач, нетіпаха, грубниця погана, до кого рівнятися здумала!

От діждали й другої неділі. Знову дід із бабою та з бабиною дочкою до церкви подалися, а дівчині звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала. Та впоралась швиденько й до верби кинулася:

– Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули.

– Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?

Вона їм знову загадала ту роботу, яку мачуха докинула, а сама вбралася до церкви, в золоті черевички взулася й поїхала.

Коли князенко вже там… Вона як увійшла, то знову церкву осяяла. Люди торопіють: «Боже, яка краса! Хто ж це?» Ніхто не знає, а князенко й очей не відведе… Скінчилася відправа – дівчина перша вийшла. Приїхала, пишне убрання поскидала, своє рам'я наділа, сіла та й дожидає з церкви.

Повернулася сім'я з церкви, посідали всі обідати і знову розказують за ту панну.

– Князенко гарний, а вона ще краща.

– А може, вона на мене схожа? – Ганна питається.

Бабина дочка регоче, а баба лютує – трохи не б'є дівчини… Не знає вже, що б їй і робила, – так зненавиділа.

А князенко тим часом усе вивідує: хто та панна? Ніхто не знає. Раду радить він із приятелями, як би його дізнатися. От один хлопець і каже:

– А я знаю, як довідатися.

– Як? – питається князенко.

– На тому місці, де красуня стає, смоли підлити, – черевички й пристануть.

Так і зробили. Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала. А князенко з панами так і пильнують, так і пильнують… Кінчається відправа, хоче вона йти, – не може рушити з місця. Рвонулася дівчина, таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла додому. Приїхала, убралася знов у своє рам'я та й сидить.

Приходять усі з церкви, та як стали розказувати!

– Такий, – кажуть, – маленький черевичок, що й ноги такої нема, щоб на неї прийшовся по мірці.

– А може, на мою прийдеться? – допитується дівчина.

Баба як розлютується, як почне її лаяти! І дочка бабина приєдналася:

– Оце так нетіпаха! Оце грубниця! Тільки в попелі гребеться, ноги, як колоди, а до кого рівняється!

Побила бідолашну баба та й з хати прогнала.

А князенко скрізь розпитується: хто золотий черевичок загубив? Ніхто не знає. Що його робити? А той парубок, що порадив про смолу знову каже князенкові:

– А я знаю, як її знайти.

– Як? – питає князенко. – Кажи!

– Послати людей по всіх усюдах міряти черевичок: на чию ногу прийдеться по мірці, то буде вона, вродлива панна.

Так і зробили – пішли черевичок міряти. Пішли спершу по князях, тоді по панах. Як же всім дівчатам хотілося, щоб черевичок по мірці був, аби князенкові за жінку стати! Ні, не приходиться! Пішли тоді по купцях – ні! По міщанах – ні!.. Треба йти по мужиках. Пішли.

Ходять та й міряють, та й міряють – усе нема і нема. От заходять і в ту хату, де дідова і бабина дочка були. А баба ще здалека людей побачила, та промуркотіла до своєї дочки:

– Мий, доню, швидше ніжки, бо йдуть черевичок міряти!

А на дідову гаркнула:

– А ти, нечупаро, задрипанко, грубниця погана, геть мені зараз на піч, щоб і не видно тебе було!

Та й заховала її.

Прийшли посланці.

– Здорові будьте!

– Дай боже доброго здоров'я.

– Чи є у вас дівчата?

– Є у мене дочка, – каже баба. – Доню! Доню! Біжи сюди, давай ніжку, золотий черевичок міряти! От люба дитина, ніжки біленькі!

Почали міряти, – ні, не підходить їй золотий черевичок.

– Та ти дуженько, доню, стромляй ніжку, вона влізе! – баба доньку вмовляє.

Стромляла-стромляла – де там!

А дідова дочка дивиться з печі.

– А то ж яка дівчина у вас на печі? – питається посланець.

– Та то ледащиця, грубниця, нетіпаха!.. – говорить баба, та на дівчину: – Ти чого вилізла, задрипанко, сказано тобі: сиди тихо!

– Ні, бабо, а хай вона сюди йде! Злазь, дівчино!

Злізла вона, стали черевичок міряти – враз так і прийшовся.

– Ну, бабо, – кажуть вони, – мусимо цю дівчину із собою взяти.

– Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!

– Не перечте, бабо, таки візьмемо!

Баба верещить: та вона така, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема…

Але ті не слухають.

А дівчина каже:

– Заждіть трохи, піду приберуся!

Вибігла вона з хаті й мерщій до левади:

– Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!

Як відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули. Убрали дівчину, причепурили. Помчала вона назад до хати. Увійшла – й все довкола осяяла… Так люди й поторопіли.

– Дай, – каже, – взую і другий свій черевичок.

Тут уже всі зрозуміли, що Ганна – та панна, що до церкви їздила. Посадили її у бричку, поїхали до палацу. Швидко й весілля відбули. А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.