Текст книги "Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана"

Прекрасна…

Гм-гм-гм…

Чи була вона такою – чарівною і прекрасною, а чи то все легенди?

Як на чий погляд і на чиї уподобання і смаки. Такою – чарівною і прекрасною, – він її тоді бачив. Та й любов його, що спалахнула до неї, Прекрасної, в душі гетьмана, і справді виявилась прекрасною, бо стала тією іскрою, що запалила вогонь народної війни за волю і кращу долю України.

Ось тільки, мабуть, Олена Прекрасна з Чигирина не судилася Богданові, тому все кінчилося так трагічно.

Як і в її далекої попередниці Олени Прекрасної зі Спарти, яка, зрадивши свого законного мужа та кинувши його, втекла з коханцем. А коли й коханець Парис загинув, Олена недовго горювала, а стала коханкою ще і його брата.

Чоловік її, цар Менелай, на відміну від нашого Богдана Хмельницького, простив їй зраду і жив з нею й після того – аж до своєї передчасної смерті. Як не стало чоловіка, Олена, рятуючись від синів його від попередніх жінок, втекла на острів Родос в Егейському морі. Та смерть уже йшла за нею по п’ятах і наздогнала її на тім Родосі. Там тоді царювала вдова, чоловік якої загинув під Троєю. Вважаючи Олену причиною того, що спалахнула Троянська війна, заздрячи її вроді, вона підіслала до Олени убивць – жінок, убраних фуріями, як звалися римські демони підземного царства, божества помсти, несамовито злі жінки.

Коли Олена якось купалася, ті жінки, вбрані фуріями, з погрозливими криками налетіли на Прекрасну, накинули на її лебедину шию зашморг і, впершись ногами, затягли його… Задихаючись, Олена силкувалася закричати, щоби покликати кого-небудь на поміч, але фурії були сильними… Вони так затягли зашморг, що душа Олени в одну мить назавжди залишила її чарівне тіло… Так закінчила свої земні дні та, що була, за легендою, найвродливішою з усіх жінок усіх часів і народів. Але якщо цар Менелай простив свою Олену Прекрасну за зраду, то Богдан Хмельницький своєї Олени, теж Прекрасної, не простив, і вона теж закінчила свої земні дні в Суботові у зашморгу…

Мабуть, таки й справді вона не судилася Богданові. Чи така її доля, Олени Прекрасної з Чигирина, яка так і не змогла стати Берегинею сім’ї гетьмана, тією Берегинею, якою завжди стає і ставала в Україні козачка…

Мабуть, тому не стала, що була з іншого світу, якогось незбагненного, де Берегині ніколи не водилися, а водилися тільки коханки. Хоча богинею вона таки була. Тільки не такою, як Берегиня, а – любові, утіхи, насолоди, спокус, де не знали, що таке вірність, а жили як хотіли – для власного задоволення, для любові. А там – хай що!

Зрештою, вона була… Була сном. Золотим сном чоловіків. Так тоді здавалось і Богданові. Так, була вона, Олена Прекрасна, золотим сном, але з надто гірким пробудженням – для тих, хто її любив. А хто буде жити із самим лише сном, бодай і золотим? І в Богдана нічого не вийшло, хоч любив він її так, як нікого ні до того, ні після не любив.

Але вона була тільки вві сні чарівна і незвичайна. А коли просиналась, то більше її не було такої. Хоч вона була в реальності.

«На жаль, чи на щастя, – іноді терзався гетьман, – вона всього лише любов. І більше нічого, а чоловікові треба ще щось, бо життя є життя…»

Її улюбленими квітами були незабудки – маленькі-маленькі квіточки кольору весняного неба. Ті, що їх на Україні звуть ніжно-романтично: люби-мене.

Часто вона замріяно казала – наче співала свою незвичайну пісню:

– Я хотіла б, аби в мене було таке ім’я: Люби-Мене.

І голосок її мрійливо бринів, наче звідкись, із незнаних світів долітаючи в наш світ.

– Я всім казатиму, що й мене звати Люби-Мене. І всі мене любитимуть. А я – тільки того, кого захочу. І більшого щастя мені й не треба, як любити і відчувати себе любкою-голубкою…

Наспівувала:

– Люби мене, люби мене, життя-бо швидко промайне…

Тому й не могла бути Берегинею – сім’я, діти, обов’язки перед чоловіком… Пхе! Не цього багла її душа. А волі й любові. Ніяких зобов’язань та обмежень, якщо їй хотілося кохати. І кохати того, кого вона хотіла. Та й нащо їй якісь обов’язки, сім’я, чоловік, якому треба догоджати, як вона – Незабудка. З химерним іменем Люби-Мене. Не була вона богинею, вона була просто… просто любкою-голубкою. Любила найбільше любов (це було сенсом її життя), і, як незабудка з синіми квіточками, сяяла до всіх небесною блакиттю голубих своїх очей, у яких були незмінні бажання й жага:

 
Люби мене, люби мене,
Життя так швидко промайне…
Воно ж дається нам одне —
Люби мене,
Люби мене.
 

Чортомлик

Частина перша
У всі часи жінкам на Січ було зась!

Гой, єси Чортомлик,

Славная Січ!

Отамана Сірка Йвана

Запорізька Січ!

Едуард Драч

То не вітер в полі грає,

Не орел літає -

Ото Сірко з товариством

По степу гуляє.

З народної пісні

Чортомлик…

Коротко і звучно-лунко. Вже з назви ясно, що там десь-колись якийсь чорт мликнув (мелькнув). Звідси й назва. (Пригадуєте приказку: тільки хвостом мликнув (мелькнув), себто дуже швидко зник.)

Спершу острів звався Базавлук. Його утворювала однойменна річка при своєму впадінні у Дніпро – в її куті-гирлі він і примостився. Там у Дніпро впадали ще три річки: Чортомлик, Підпільна і Скарбна.

На тому острові, тоді дикому й пустельному, у ті часи, про які й піде мова, і трапилась пригода (для одного чорта – рахуба). Буцімто 1635 р. (а втім, може, кількома роками раніше чи роком-другим пізніше). Бо в ті часи там водилися чорти – щоб ви знали. Один із них і потрапив на мушку Івану Сіркові. Це як отаман буцімто повертався з кримського (чи якого там, їх у нього було та було!) походу.

Хто такий Іван Дмитрович Сірко, славетний кошовий Запорізької Січі, ви напевне ж знаєте. А ось хто такі чорти, зокрема українські, – послухайте.

…Жив та був у Дніпропетровську і плідно трудився вчений і письменник Іван Максимович Шаповал. Найзначніша його книга, вельми своєрідна, що розповідає про Дмитра Яворницького, «В пошуках скарбів», була не просто відома, а знаменита. (За результатами читацького опитування, що його тоді проводила «Літературна Україна», книга І. Шаповала «В пошуках скарбів» посіла перше місце, значно випередивши всіх інших.)

Одна з розповідей цієї незвичайної книги зветься «Українські чорти».

Хіба є такі? – запитаєте ви. Не просто чорти (ці завжди були, є і завжди будуть, доки квітнутиме народна фантазія), а саме українські?

І взагалі, хіба й чорти мають свою «національність»?

Виявляється, мають. Бодай у вигляді якоїсь ідентифікації.

Дмитро Іванович Яворницький, якось познайомившись із художником Смоктієм, запитав його:

– Скажіть, голубчику мій, яких ви знаєте українських чортів?

– Українських чортів?

– Еге ж, українських чортів. Які вони є?

– Я знаю одного Безп’ятого чорта.

– А який же той Безп’ятий чорт?

– Чорт як чорт, а Безп’ятим зветься тому, що вовк йому п’яту відкусив. Як хочете ви знати, то чорти бувають водяні, степові, хатні й лісові. У водяних найголовніший – анциболот. Це головне начальство над усіма водяними чортами; потім водяний чорт – це той, що греблі рве; далі синько-водяний – це старий бородатий чорт, такий, що вночі хапає людей і топить між лотоками у водяному млині; є ще з водяних рябий біс – це дуже злий чорт, моя баба, було, як лається, то каже: «А щоб тебе рябий біс узяв». Із степових чортів найголовніший – куцак, – у шкоді десь був та й хвоста збувсь; далі танцюристий чорт: у вихорі танцює та б’ється з іншими чортами; кажуть, як кинути в той вихор ножа, то він увесь у крові буде. Є ще блазень-чорт: цей украде чи оброть, чи путо в хлопця чи в дядька, що пасе коней в степу, та й закине геть. То хлопець ходить-ходить, а далі й каже: «Ну, годі вже, пожартував і годі», – то він і підкине. Один чоловік бачив степового чорта: він, каже, як і чоловік, та тільки без сраки. З хатніх чортів найперший чорт це – дідько. От, було, в старовину так лаялися: «Що ти робиш? дідько б шанував твого батька!» Або: «Щоб тебе дідько взяв!» Цей дідько, як удень, то все на горищі сидить, а як уночі – то шастає по сінях та по коморах. Так от, для того, щоб він не шастав уночі, треба ляду на горищі на ніч закривати, бо він спуститься з горища до діжки, що в сінях стоїть, та й локоче воду, як той пес. Так баба моя, було, щовечора й каже: «Хвесько, га, Хвесько, чи ти закрила ляду на горищі?» З хатніх же чортів іще біситель-чорт. Отож і лаються ним: «Біситель твоєму батькові!» Потім того – луканька. Це дуже капосний лукавий чорт. Він, якщо треба кому капость яку-небудь учинити, так уже так підстроює, що будеш чмихати увесь день: той так підведе, що й на печі всерешся: не найдеш вночі дверей спросонку та й учхаєшся; одне слово, дуже капосний біс. Хатні чорти плохі, а степові дикі. Отож і птиця домашня плоха, а степова дика. Із лісових чортів є лісовик-чорт; він сам білий, а п’ятки смалені; цей кріпко дурить людей: він оце скинеться чоловіком та й їде по лісу на такому возі, що так полудрабки й сипляться з нього, а він знай лупить і торохтить, як скажений, по лісу; то лісовий сторож дума, що воно злодюга якийсь забрався в ліс, та давай за ним гнатися, аж то чорт.

Один дід на прізвище Попенко оповідав про того лісового чорта таке: «Іду, каже, раз я по лісі й доходжу до річки, а в нашому лісі та, бачите, річка Озниця протікає; доходжу до річки, дивлюся, стоїть біля берега човен. Я сів у той човен та й давай гребтись до другого берега. Гребуся собі та й гребуся, коли це вибрався на середину, аж тут човен як розколихався, як розколихався, і хто його знає від чого. Дивлюсь я, аж на дні човника лежить якесь собачатко, так, як ото шарча, лежить, і п’ятка в нього на одній нозі обсмалена, звернулося в клубочок та мугиче. Та не знаю вже, чи воно в мене була на голові шапка, чи не було, а тільки я й весло з рук випустив. Тільки що човен став підходити до другого берега, а воно з човна бульк! Та так у воду й булькнуло. Отож воно й був настояний лісовик…»

Окрім цих чортів, є ще чорт Люципер. Це вже страшенний чортюга. Усім чортам чорт! Це, мабуть, той, що в німців зветься Люцихвер. Ще є якісь чорти, наші-таки, українські, та тепер я ніяк не пригадаю всіх, а чув, як малим був.

– Знаєте, Анастасе Гордійовичу, що я думаю? – сказав Яворницький.

– А що?

– Я думаю, як би так, щоб намалювати в картинах усіх наших українських чортів.

– А що ж, це чудова думка.

Незабаром той задум було здійснено: в музеї з’явилася вітрина, а в ній було виставлено всіх чортів. Були там і намальовані, і виліплені, та так майстерно, що біля «чортячої» вітрини завжди було весело.

Трапилось так, що якось одного чорта…

Якого? Та справжнього-щонайсправжнісінького. Натурала, одним словом.

Так ось, трапилось так, що одного чорта…

А втім, з приводу цього випадку звернімося до Миколи Васильовича Гоголя, який все бачив на власні очі та все описав правдиво, як воно й було насправді. Отож, «Сорочинський ярмарок»:

«Раз, за яку провину, їй-богу, вже й не знаю, вигнали одного чорта з пекла.

«Як же це, куме! – перебив Черевик. – Як же могло це статися, щоб чорта вигнали з пекла?»

«Що ж робити, куме, вигнали, то й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагнулося вчинити яке-небудь добре діло, ну й показали йому на поріг. От чортові бідному так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? Почав з горя пити. Отаборився в отому сараї, що, як ти бачив, розвалився під горою і що повз нього ні один добрий чоловік не пройде тепер, не захистивши спершу себе хрестом святим, і став той чорт такий гультяй, якого не знайдеш і між парубками. Од ранку й до вечора тільки й діла, що сидить у шинку!»

Тут знову суворий Черевик перебив нашого оповідача: «Бог знає, що говориш, ти, куме! Як це можна, щоб чорта впустив хто-небудь у шинок: адже в нього ж є, хвалити Бога, і кігті на лапах, і ріжки на голові».

«Ото ж-бо й штука, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв – нарешті дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі…»

Так ось цей нечистий, чорт значить, гуляка-пиятик за нашими перевіреними даними, як усе пропив і шинкар перестав йому давати в набір, подався аж у пониззя Дніпра, до Січі, що була тоді на острові Базавлук. Покозакувати вирішив, чи що? Але не встиг, потрапив на мушку Івана Сірка…

А втім, спершу треба вам сказати, чому так лучилося, що чорт опинився на мушці в отамана Сірка.

Та тому, що Іван Дмитрович Сірко, отаман кошовий, щодо чортів мав зовсім іншу думку, відмінну від, наприклад, думки старої баби, героїні популярної співомовки Степана Руданського.

Пригадуєте?

 
Прийшла в церкву стара баба,
Свічок накупила;
Де була яка ікона,
Всюди поліпила.
Іще пара остається,
Де їх притулити?…
«Ага, – каже, – пошукаю
Святого Микити!»
Найшла баба і Микиту —
«Святий чорта ціпить!..
Баба їдну йому ставить,
Другу чорту ліпить…
Видять люди й розважаються,
Щоб там не ліпила:
«Що ти, бабо, – кажуть, – робиш?
Так то ж вража сила!..»
Але баба обернулась:
«Не судіте, люди!
Ніхто того не відає,
Де по смерті буде…
Чи у небі, чи у пеклі
Скажуть вікувати;
Треба всюди, добрі люди,
Приятеля мати».
 

Нічим бабі й заперечити – мудра порада.

Як кажуть, житейська.

Але в пана кошового таких приятелів – навіть так, на всякий пожежний випадок, не водилося. Свічки він їм не ліпив.

Ліпив кулю.

Треба вам сказати, що пан кошовий, гроза татар і турок і взагалі всіх ворогів України, перемагав не лише людей, а й, наприклад, чортів. Про це є запис у Дмитра Яворницького:

«Річка Чортомлик, де стояла Січ за Сірка, від того й зветься так, що в ній Сірко вбив чорта, який хлюпався у воді. Він тільки мликнув вверх ногами, коли Сірко луснув його з пістоля».

Отож мликнув ногами чорт після Сіркового пострілу, острів той відтоді й зветься…

Так, так, Чортомликом.

Існує, щоправда, й інший варіант цього переказу. Буцімто чорт, мликнувши (мелькнувши) догори ногами після пострілу Сірка, відразу ж і вигулькнув – як козаки з нього насміялися. А вигулькнувши, буцімто людською мовою вигукнув (не без зловтіхи, звісно):

– Не смійтесь з мене, козаки, бо після мене небавом мелькне і вся ваша Січ!.. Є чорт дужніший за мене!

– Тю, тю, нечистий! – обурились козаки. – Заткни пельку і не злорікуй, бо ми ж т-тобі!..

Чорт тієї ж миті зник, буцімто назавжди, а Чортомлицька Січ – тут лукавий виявився пророком – і справді мликнула (мелькнула) 1709 р. і більше на тім острові не воскресала. Тут чортяка як у воду подивився…

До речі, про воду…

Острів Чортомлик, на якому базувалася одна із найзнаменитіших і найдовговічніших Січей, Базавлуцька (або Чортомлицька), так ось, острів Чортомлик (він же Базавлук), омиваючись річками Чортомлик, Підпільною та Скарбною, був по суті островом лише весною, коли розливалися річки, адже він був з’єднаний з материком левадою. Про це пише і Дмитро Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків» (том перший):

«За Микитинською йшла Чортомлицька, або ж Стара Січ, розташована на розі або мисі, від якого й отримала свою назву. Очевидно, саме про цю Січ розповідає балакучий, але не завжди точний і правдивий Боплан. «Дещо нижче Чортомлика, – пише він, – майже на середині Дніпра знаходиться досить великий острів з давніми руїнами, оточений з усіх боків понад 10 000 островів, розкиданих неправильно… Оці-то численні острови правлять притулком для козаків, які називають їх військовою скарбницею». (У примітці до названої Бопланом цифри «10 тисяч островів» учений зазначає: «Цілковите безглуздя: на всьому протязі Дніпра в межах Запоріжжя було 265 островів».)

За достовірними даними, Чортомлицьку Січ було заснована 1593 р. за кошового отамана Лютая, про що свідчить такий акт:

«Город Сича, земляной вал, стоял в устьях у Чортомлыка и Прогною над рекою Скарбною; в вышину тот вал шесть сажен; с поля, от Сумской стороны и от Базавлука, в валу устроены пали и бойницы и с другой стороны от устья Чортомлыка и от реки Скарбной до валу сделаны коши деревянные и насыпаны землей. А в этом городе башня с поля, мерою кругом 20 сажен, а в нем окна для пушечной стрельбы. А для ходу по воду сделано на Чортомлык и на Скарбную восемь форток и над теми фортками бойница, а шириною те фортки только одному человеку пройти с водою. А мерою тот городок Сеча с поля от речки Прогною до речки Чортомлыка сто сажен да с правей стороны речки Прогной, а с левой стороны речки Чортомлык, и впали те речки в речку Скарбную, которая течет позади города, подле самой ров. А мерою весь Сеча-город будет кругом с 900 сажен. А строили этот город Сечу кошевой атаман Лутай с казаками тому 20 лет».

Такою була фортеця, названа містом Січ під найменням Чортомлицька.

У вересні 1659 р. Чортомлицьку Січ було освячено, а в ній, своєю чергою, було освячено новозбудовану церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці. В середині січової фортеці було споруджено курені з вікнами на площу й «кватирками» у вікнах, а поза Січчю стояла грецька хата – очевидно, зазначає далі Д. Яворницький, приміщення для іноземних послів, що приїжджали до запоріжців. Буцімто на Чортомлицькій Січі – щоправда, дані за 1672 р., було 100 ковалів, «беспрестанно в ней живущих».

«Причина перенесення Січі з Микитиного Рога в гирло Чортомлика, як нам здається, – зазначає далі історик, – криється у більшій зручності місцевості біля Чортомлика порівняно з Микитиним Рогом. Річ у тім, що місцевість Микитиного Рога, досить висока і з трьох боків зовсім відкрита, мала досить значні недоліки у стратегічному розумінні: татари, кочуючи по лівому березі Дніпра, просто напроти Січі, могли стежити за кожним рухом запорізьких козаків і передбачити всі їхні плани й задуми. Ця незручність могла бути причиною залишення козаками Січі на Микитиному Розі й перенесення її нижче, на ріку Чортомлик».

Чортомлицька Січ існувала – порівняно з іншими Січами – найдовше: 57 років, і вважалася – цілком справедливо – найзнаменитішою серед усіх Січей. Із цієї Січі «розливалася слава про козацькі подвиги по всій Україні». І далі Д. Яворницький зазначає, що саме в цій Січі діяли такі богатирі, як «завзятий, ніким не дійнятий, загартований, ніким не переможений» кошовий Іван Сірко, той Сірко, який був пострахом турків, грозою ляхів, славою і гордістю запорізьких козаків; той Сірко, що, за переказом, народився з зубами, щоб усе своє життя гризти ворогів руської народності й православної віри; той Сірко, іменем котрого татарки лякали своїх неслухняних дітей; за погибель якого султан особливим указом велів правовірним молитися у своїх мечетях; той Сірко, кості котрого запоріжці, за переказом, після його смерті п’ять років возили в труні, а потім, відрізавши в нього руку й засушивши, виставляли на пострах ворогам; той Сірко, іменем якого часто називали й саму Чортомлицьку Січ – «Січ кошового Сірка». У цій Січі часто зав’язувалися такі справи, які потім розв’язувалися у сусідній запоріжцям Україні, в російській Москві, польській Варшаві й турецькому Стамбулі. З цієї Січі запоріжці ходили на Україну й Польщу, за Богдана Хмельницького під Жовті Води, Батіг і Жванець; у цій Січі вони присягали на вірність російському престолу (що дуже швидко вилізе їм боком. – В. Ч.) й потім гірко оплакували смерть «старого Хмеля»; з цієї Січі вони ходили за сина Богдана Хмельницького, Юрія; звідси вони багато разів виступали в похід під керівництвом Якова Барабаша, Івана Сірка, Мартина Пушкаря та інших українських вождів…

З офіційних джерел:

Сірко Іван Дмитрович (1600–1680) військовий і політичний діяч. Народився в слободі Мерефа, що на Харківщині. Брав участь у Визвольній війні. З другої половини 50-х років почав відігравати активну роль у політичному житті України – на жаль, не завжди на її вигоду. Був вінницьким, пізніше (1668 р.) змїївським полковником. Відомий насамперед як багаторічний кошовий отаман Війська Запорізького (вперше обраний 1665 р.). Був керманичем козаків у їхній боротьбі проти агресії Туреччини і Кримського ханства. Здійснив десятки успішних операцій в пониззі Дніпра і на Чорному морі. Водночас прагнув впливати на розвиток політичних процесів усередині України, хоча як політик він значно поступався своєму таланту вояка. Спираючись на збройну силу, завжди займав власну – так він був певний – позицію щодо політики деяких гетьманів. На шкоду Україні виступав чомусь лише проти тих гетьманів (хоч би проти П. Дорошенка), які боролися за волю України. Тож і не дивно, що політичні дії славного отамана часто суперечили державним прагненням українських гетьманів. І все ж, як вождь Запорізької Січі, її багаторічний отаман він поза конкуренцією – іншого такого кошового Україна не мала.

Навколо Івана Сірка витав ореол непереможності, цим він – що непереможний – викликав у ворогів містичний страх. Наче він не людина, а особа з потойбічного світу. За легендою, султан навіть видав спеціальний фірман, у якому розпорядився молитися в мечетях за загибель Сірка.

В мечетях молилися за загибель, а Сірко й не думав іти в інший світ, він у цьому громив і громив турків, і турки були безсилими подолати запорізького отамана. Тож, налякані Сірковими хоробрістю та звитягою, називали його «шайтаном» (чортом).

А «шайтан» Сірко мав гарні людські риси, відзначався розважливістю та мудрістю, був демократичний і до аскетизму скромний у побуті, вельми побожний. На Січі, на своєму любому Чортомлику жив у курені, їв разом із козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Згодом історики скажуть, що за своїми спартанськими звичаями він нагадував київського князя Святослава, який у походах спав, підіславши під голову сідло. Тож і не дивно, що ще за життя отамана про нього співали на Україні:

 
Загудів степ Запорізький,
Як Чорнеє море, —
Понеслися запоріжці
Облавою в поле…
Ой не вітер в полі грає,
Не орел літає —
Ото ж Сірко з товариством
По степу гуляє!
 

Із Чортомлицької Січі запоріжці піднімали українців проти московських воєвод і бояр за їхні побори, податки й утиски малоросійського народу. В цій самій Січі запоріжці 1675 р. вбили близько 14 000 турецьких яничарів і потім, очолені славним кошовим Іваном Сірком, здійснили блискучий похід у самий Крим, захопивши там безліч полонених і здобичі… Нарешті, з цієї ж Чортомлицької Січі протягом усього її існування запоріжці багато разів «чинили промисли» в турецьких і татарських землях біля Перекопа, Очакова, Кизикермена, Тамані, Кінбурна, Тягинки, Гнилого моря та інших місць і міст Татарського ханства й Турецького царства.

Територія сучасної Туреччини в різний час (повністю або частково) входила до складу багатьох державних утворень: Хеттського царства, Лідії, Мідії, держави Ахеменідів, держави Александра Македонського, держави Селевкідів, Понтійського царства, Пергаму, Стародавнього Риму, Візантії та ін.

В XI ст. там з’явилися кочові племена тюрків-огузів, що увірвалися в Центральну Азію. Згодом там склалося феодальне князівство тюрків-огузів на чолі з Османом I, яке і стало ядром імперії, названої за ім’ям її засновника Османською. В XIV–XV ст. османо-турецькі завойовники, яких називали турками-османами, підкорили Малу Азію, більшість країн Балканського півострова, Константинополь (1453 р., перейменований на Стамбул, став центром Османської імперії), поставили у васальну залежність від себе Кримське ханство, Валахію, згодом підкорили Вірменію, Курдистан, Північну Месопотамію, Сирію, Палестину, Єгипет, Хіджаз, Алжир, значну частину Угорського королівства, острови Егейського архіпелагу, Тріполітанію, Кіпр, Туніс, Молдавію і Буковину, а з 1672 р. – Поділля і південну частину Правобережної України.

Ось такі жорстоко-страшні на той час сусіди з’явилися в України. Протягом кількох століть турки чинили грабіжницькі напади на територію України, супроводжуючи їх руйнуванням і спустошенням міст і сіл, захопленням у полон українського населення і продажем його в рабство на ринках Стамбула та інших міст Сходу. І невільниками-українцями, – як зазначатиме сходознавець, історик А. Кримський, – Туреччина аж «кишіла». Михайло Литвин, литовський дипломат у Кримському ханстві в першій половині XVI ст., у своїх записках писав, зокрема, про татар, що в них було два промисли: «скотарство, дуже вигідний і багатий на прибутки, а другий промисел – добування українських бранців для рабства… І геть усі їхні базари славні тільки отим товаром, що є в них раз у раз: і на свою обихідку, і на продаж, і для застави, і для дарунків».

Десятками тисяч щороку гнали невільників в рабство татари і турки. Про ті лихі часи на Україні співали:

 
Зажурилась Україна,
Бо нічим прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти,
Котрі молодії —
У полон забрато,
Як зайняли, то й погнали
До пана, до хана…
…За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатства розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині; бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в’ється
І по ногах ланцюг б’ється…
 

Лише в другій половині XVI ст. Османська імперія почала занепадати. Цьому посприяли й походи запорізьких козаків у Крим, а згодом на Сіноп, Стамбул та в інші краї як Кримського ханства, так і Османської імперії.

У відповідь на це турецькі султани раз по раз організовували набіги на Січ, аби знищити гніздо козаків-січовиків. Іноді їм таланило, в більшості ж гору брали козаки.

У самій Січі постійно проживало більше шести тисяч січовиків – такий був фортечний гарнізон. І ось на Різдво 1675 р. 15 тисяч яничарів і 40 тисяч кримських татар на чолі з ханом напали на Січ…

І ось що із цього вийшло.

Ще раз, відкривши книгу «Іван Дмитрович Сірко» (Дніпропетровськ, 1990), надамо слово Дмитрові Івановичу Яворницькому:

«Турецький султан Магомет IV винищив силу-силенну українського народу, сплюндрував, обернув на попіл і зрівняв із землею сімнадцять міст, у тому числі Ладижин та Умань, але на цьому не вгамувався, а вирішив розгромити Запорізьке військо і спустошити сам Кіш. Задля цього він восени 1675 р. відправив із Константинополя морем п’ятнадцять тисяч добірних стамбульських яничарів і звелів кримському хану з приходом зими разом з ними та всією кримською ордою постаратися вигубити усіх Запоріжців, а саму Січ зруйнувати дощенту. Хан забажав почути той наказ з вуст самого султана та його візиря, одразу ж відвідав Стамбул і негайно повернувся в Крим. Після цього він безперервно радився із своїми кримськими султанами, агами й мурзами, вишукував способів, якими б можна було здійснити свій зловісний задум щодо війська Запорізького низового та його Коша. Врешті-решт було вирішено виконати лихий наказ Порти неодмінно цієї зими на Різдво, коли військо Запорізьке завжди п’є й гуляє. І от коли тодішня зима завдяки міцнющим морозам замурувала товстенними льодами дніпровські глибини та річки польові і одягла усе навкруги розкішними снігами, хан наказав сорока тисячам кримської орди приготуватися до походу, а п’ятнадцяти тисячам яничарів велів дати коней, але нікому не пояснювати, куди саме він їх поведе. По закінченні Пилипового посту хан з усім військом рушив на Запорізьку Січ, тримаючись у декількох милях від берегів Дніпра, щоб не помітили Запоріжці, які зимували на дніпровських острівцях, і не повідомили своє товариство. На третю чи четверту ніч після Різдва хан підійшов до Січі, захопив сторожу в одній чи двох верстах од Коша і від неї дізнався, що п’яне військо безтурботно спить по куренях, а іншої охорони ні поблизу, ні в самій Січі немає. Хан дуже зрадів з цього, вибрав найкращого з-поміж охоронців, пообіцяв йому волю та велику винагороду і звелів провести яничарів всередину Січі через хвіртку, яка, за свідченням сторожі, в ту пору не була замкнена. Напучуючи яничарів, хан наказав їм «учинити добрячий промисел над п’яносплячими Запоріжцями», а сам з ордою тим часом оточив Січ з усіх боків, аби не випустити живим жодного козака. Та цього разу сподівання хана на вигублення усього Запорізького війська і спустошення самого Коша не здійснилося. Хоч він і знав, що військо козацьке любило у святкові дні випити й безтурботно поспати, але не врахував того, що саме на Різдво багато Запоріжців сходилося на Січ з усіх низових дніпровських лугів. Більшість із цих прибульців були тверезі. І от настала північ. Усе військо, й гадки не маючи про наміри бусурманів, спокійно спочивало. Яничари тихо пройшли крізь відкриту хвіртку, показану впійманим Запорізьким охоронцем, заповнили усі вулиці й завулки Січі і з’юрмилися так, як буває часом у церкві. Але всевидящий Бог, мабуть, затьмарив їм розум. Бо як інакше розцінити те, що йдучи на таку справу, яничари заздалегідь не обміркували, у який спосіб їм зруйнувати оте лицарське гніздо дніпровських козаків. Можливо, начальники яничарів у тісноті не змогли зійтися докупи й порадитися, як почати й закінчити своє лихе діло. Так чи інак, але бусурмани заповнили усю Січ, захопили всі гармати і на деякий час ніби застигли, спантеличені й мовчазні. Коли ж повернуло за північ, уседержитель благоволив зберегти православне і преславне низове Запорізьке військо і відігнав сон якомусь Шевчику, козаку одного з куренів. Він підвівся для своєї нужди, відкрив кватирку, аби глянути, чи не світає ще, і раптом побачив на вулиці силу-силенну ворогів. Козака охопив жах. Одначе він тихо і прожогом засвітив кілька свічок, знаками сповістив про біду кільком побратимам, які ще не повкладалися спати, закрилися в кутку куреня і грали там в карти. Товариші покидали карти і тихенько кинулися до віконних щілин, аби переконатися, чи правду повідав їм Шевчик. Коли ж самі побачили, що Січ наповнена турками, негайно і якомога тихіше побудили усіх товаришів свого куреня, яких було до півтораста чоловік, і повідомили їм про лихо. Усі швидко повставали, тихо повдягалися, обережно взяли зброю, а потім порадилися з курінним отаманом і вирішили влаштувати таке: поставити до кожного вікна по декілька кращих стрільців, щоб вони безперестанку стріляли, а інші щоб тільки заряджали мушкети і подавали їх першим. Козаки підготувалися до цього без особливого шуму, помолилися Богу, одразу повідчиняли усі вікна і почали шалено стріляти у стовписько яничарів. Цю стрілянину почули в інших куренях і відкрили й собі з усіх вікон густий і безперервний мушкетний вогонь. По двоє і по троє турків падали від одного пострілу. Здавалось, блискавиці освітлюють темну ніч над Січчю. Яничари ж, скуті неймовірною тіснявою, не могли спрямовувати своє оружжя прямо на вікна і тому стріляли в повітря, безладно металися і падали на землю убитими, захлинаючись у власній крові. Коли ж вороже юрмище почало рідіти і лише третина яничарів уціліла, Запоріжці побачили, що тепер вони стріляють у супротивників, а потрапляють одне в одного і завдають собі шкоди. Тому козаки одностайно, мов по команді, висипали з куренів і кинулися в рукопашний бій. Озброєні мушкетами, луками, списами, шаблями і дрючками, запоріжці нещадно добивали решту турків. На світанку все скінчилося. І Січ, і курені з усіх боків, і божественну церкву, і всі гармати обагрила і осквернила бусурманська кров. А січові вулиці й завулки були захаращені ворожими трупами. Вони лежали, облиті власною кров’ю, склеєні й заморожені сильним морозом. Як їх було багато, видно з того, що з п’ятнадцяти тисяч яничарів утекло із Січі і врятувалося на конях лише десь півтори тисячі. А тим часом хан, який стояв неподалік од Січі і чекав завершення задуманої розправи, побачив ганебний кінець своєї затії, завив, мов вовк, і тим нагадував Мамая, переможеного руським військом на Куликовому полі. Він розраховував завоювати Запорізьку Січ, а натомість втратив силу-силенну добірних стамбульських яничарів. Хана охопив неймовірний переляк. Він притьмом кинувся од Січі, день і ніч мчав у Крим, боячись, що розлючені Запоріжці наздоженуть його і прикінчать.