Текст книги "Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана"

Епілог
Уродила рута… рута… волі нашої отрута

Чи вірна наша, чи хибна дорога?

Чи праця наша підійме, двигне

Наш люд, чи, мов каліка та безнога,

Він у тім каліцтві житиме й усне?

І чом відступників у нас так много?

І чом для них відступство не страшне?

Чом рідний стяг не тягне їх до свого?

Чом працювать на власній ниві – стид.

Але не стид у наймах у чужого?

Іван Франко

Спершу офіційна радянська влада ставилася до Б. Хмельницького по-іншому:

«Богдан-Зиновій Хмельницький – політичний діяч середини XVII століття у Польщі та в Україні, ім’я якого пов’язане з великою селянською війною, так званою «Хмельниччиною».

Далі (увага!): «ЗРАДНИК І ЛЮТИЙ ВОРОГ ПОВСТАЛОГО УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА 1654 p., ВІДОМИЙ «ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЮ УГОДОЮ», ЯКА ОЗНАМЕНУВАЛА СОБОЮ СОЮЗ УКРАЇНСЬКИХ ФЕОДАЛІВ З РОСІЙСЬКИМИ І, ПО СУТІ, ЮРИДИЧНО ОФОРМИЛА ПОЧАТОК КОЛОНІАЛЬНОГО ПАНУВАННЯ РОСІЇ НАД УКРАЇНОЮ» (вирізнення моє. – В. Ч.). І це писали не «буржуазні українські націоналісти» та «злісні вороги дружби українського та російського народів», ні і ні. Хоч «українські буржуазні націоналісти» думають так само. Це писали самі росіяни і писали в «Большой советской энциклопедии» за 1935 р.! І це тоді було схвалено Москвою на найвищому державному рівні. А перегодом Москва схаменулась, і тих, хто так писав про Б. Хмельницького, репресували й відправили до концтаборів. І почалася кампанія героїзації (що триває донині) «славного сина українського народу Б. Хмельницького», перейменування міст, селищ, вулиць і площ його ім’ям – аж до запровадження ордена Богдана Хмельницького (1943 р.) трьох ступенів, що ним нагороджували в роки Другої світової війни видатних полководців. (Місто Переяслав перейменували на Переяслав-Хмельницький, Кам’янець-Подільську область – на Хмельницьку, пам’ятники гетьману з’явились у Хмельницькому, Берестечку, Чернігові, Києві). І Москва від 1935 р. почала оцінювати гетьмана однозначно: як видатного, геніального і т. д. в тому ж дусі. А хто висловлював критичне до нього ставлення, тих називала – називає й нині – «запеклими українськими буржуазними націоналістами». (Тут можна сказати: від шовіністів чую.) І за те славословить Першопрестольна Богдана Хмельницького, що він приєднав (ні, ні, не «возз’єднав», як модно писати, а приєднав) Україну до Росії. Таких, хто свій рідний край віддає їй в кабалу, Росія вельми шанує. І закликає брати з них приклад. Себто віддавати їй свої батьківщини, що їх вона перетворюватиме на свої «малоросійські» провінції, на свою «ісконно руську землю».

 
За що боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??. засівали,
   і рудою поливали…
   і шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
 

Це Тарас Шевченко писав 1844 р. у вірші про той Чигирин, що був резиденцією українських гетьманів починаючи з Богдана Хмельницького. Це він посіяв на Україні руту-отруту, згубивши добуту козаками волю і кращу долю, віддавши створену державу російським імперцям, які перетворили її на безправну рабу у своїй імперії. Ще відвертіше про гетьмана Богдана Хмельницького Тарас Шевченко напише у 1859 р., коли відвідає Переяслав… Так, так, той, де відбулася нещаслива для України Переяславська рада:

 
Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь,
Упився б! здорово упивсь!
І препрославлений козачий
Розумний батьку!.. І в смердючій
Жидівській хаті б похмеливсь
Або в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе, преславного. Амінь.
 

З приводу «возз’єднання»… Звісно ж, України з Росією. Відомий історик Михайло Брайчевський, один з перших за комуністичної гегемонії в СРСР і вихваляння «возз’єднання» мав мужність заявити, що сам термін «возз’єднання» відверто антиісторичний, що події в Переяславі відкинули Україну назад – до найвідсталіших форм феодалізму і перетворили цю державу – себто Україну – на «задвірки імперії».

Від середини 30-х років XX ст. почав утверджуватися постулат: якщо колоніями обзаводилась якась держава, вона оголошувалася як оплот проклятого імперіалізму, а якщо цим грішила Росія, то це подавалось як позитивне явище. Виходило, що в світі існує «хороший імперіалізм», «позитивна експлуатація», «корисне рабство», як стосовно тієї ж Росії історик-марксист академік Покровський констатував: захоплення Росією України є актом звичайного колоніального захоплення. Термін «возз’єднання» було вигадано партійною пропагандою в 40–50 роки XX ст. Радянські партійні діячі нападали навіть на класиків марксизму-ленінізму за критику зовнішньої політики російського царизму! Виходив абсурд із домішкою маразму: будь-який національно-визвольний рух проти російського царизму проголошувався реакційним, а його вожді оголошувалися «агентами іноземних розвідок». (Згадаймо, як гетьмана Мазепу за його спробу звільнити Україну від імперського ярма і досі обзивають зрадником!)

Як свідчать спеціалісти, фальсифікація історії поступово вживлювалася в саму генетичну пам’ять народу, деформувала національну самосвідомість і породжувала комплекс національної неповноцінності, історичної «другорядності» українців та фаталістичне уявлення про неможливість самостійного існування української держави. Що Переяславська рада була не чим іншим, як основною подією української історії. Вона, мовляв, здійснила «извечную мечту, многовековое стремление и вековую борьбу украинского народа за воссоединение Украины с Россией, что являлось огромнейшим благом для Украины». Постійно стверджувалося, що нібито українці й росіяни ніколи не ворогували між собою. Але історія українсько-російських відносин починаючи від часів Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського нараховує близько двох десятків воєн, і половина з них відбувалися до «возз’єднання», себто до 1648 р. Буцімто українці ледь чи не з маніакальною впертістю безперервно просили «царя-батюшку» взяти їх під «царську руку». І це подавалося як бажання українців хутчій позбутися власної державності, мови та національності. Запевнялося, що Переяславська рада була всенародною, тож її рішення отримали всенародне схвалення. А насправді у ній взяло участь менше 300 осіб. За козацькими традиціями така рада була нелегітимною.

Чорних, нелегітимних рад у козацькій Україні очевидно було кілька, хоча в історії зафіксовано лише одну, що відбулася 1663 р. на Лівобережній Україні, на околиці Ніжина, скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. А назвали її «чорною», тому що поряд із козацькою старшиною та рядовим городовим і запорізьким козацтвом у раді брали участь селяни та міська біднота, яких старшинська рада презирливо називала «черню», і які за статутом не мали права брати участь в козацьких радах, оскільки селяни та міська біднота не були козаками.

А якщо «чорна», сиріч самозвана, то й нелегітимна. Себто незаконна… Звідтоді чорна рада 1663 р. (до речі, письменник-історик Пантелеймон Куліш написав про неї однойменний роман) стала своєрідною притчею во язицех і прикладом незаконного зібрання, адже там було багато не просто «черні», а й осіб, які не мали жодного стосунку до козацького життя.

З таким успіхом можна й Переяславську раду 1654 р. назвати чорною, адже на ній була присутня «чернь» – селяни та міщани, які не мали права брати участь у козацьких зібраннях.

Офіційна радянська енциклопедія так і пише (т. 8, стор. 262, видання 1982 р.):

«В Переяславі була спочатку старшинська рада, на якій генеральна старшина на чолі з гетьманом одностайно висловились за возз’єднання України з Росією». (Чи хоч знали вони тоді це архілітературне слово «возз’єднання»?)

У Переяславській раді – за другим заходом – узяли участь представники «всіх українських земель», що були на той час визволені з-під польсько-панського панування.

Гм…

Безапеляційне твердження про участь у Переяславській раді 1654 р. представників «усіх українських земель» хай залишається на совісті авторів цього пасажу.

На раді в Переяславі в1654 р. були лише – і то небагато – київські міщани, тому вона, буцімто проведена від імені всієї України, є нелегітимною. Представників від «усіх українських земель» у Переяславі не було.

А ще вона – Переяславська рада – нелегітимна й тому, що її зібрав, ні з ким не порадившись перед тим, лише гетьман із купкою вірної йому старшини, і та рада згодом була високомовно названа «загальною військовою радою». Зібралися лише вірні гетьману старшини. Недарма ж історики змушені були писати: «В Переяславі спочатку відбулася старшинська рада (навіть не рядова, не кажучи вже про козаків) на чолі з гетьманом».

Вона й висловилися за «возз’єднання України з Росією».

Так би мовити, від імені широких трудящих мас, від козацтва й посполитих, яких і не було на тій раді. Все вирішив гетьман з покірною йому генеральною старшиною – це за другим заходом. Тож це дуже схоже на звичайний державний переворот, коли глава держави з вірними високопосадовцями ліквідував незалежність у своїй державі і віддав її – за так, навіть не за спасибі – чужому цареві, не запитавши на те згоди населення. Чи, як тепер кажуть, електорату.

За імперських і комуністичних часів – себто в Російській імперії та в СРСР – вважалося, що Переяславська рада була не просто генеральною і репрезентативною, а – ні більше ні менше – всенародною (такий собі всезагальний плебісцит-референдум), і народ висловився, заполонений єдиною згодою, тож її рішення отримали – знову ж таки, ні більше ні менше – як всенародне схвалення. А насправді… Насправді в ній взяло участь менше 300 осіб, разом із гетьманом та покірною йому генеральною старшиною, котрі, як скаже згодом пролетарський вождь про декабристів, страшно далекі були від народу! Ось чому така рада була нелегітимною, навіть під кутом зору козацького права і козацьких традицій. Та й у ті часи – XVII ст. – ні в Росії, ні в Україні (особливо в Росії) народ не був джерелом влади, і його думкою тоді ніхто й ніколи не цікавився. А вже про всенародне опитування та референдуми… Ні, про такі способи волевиявлення народного в Росії ніхто й не чув. Народ був дуже далеко від влади, а влада від нього ще далі. Та й народу у значенні верховного суверена не існувало. Тоді в Росії взагалі народу не було, а, як висловився один історик, «битое кнутом на конюшне крепостное существо, которое в отличие от дворянина даже права на полное имя не имело». І в Україні тоді склалася схожа ситуація. Та й військова аристократія держави, що гордо іменувалася «Державою Війська Запорізького», не цікавилася думкою кріпаків та рядового козацтва. І це при тім, що останні складали 95 відсотків українців.

До всього ж, союз із Москвою Запорізька Січ відкинула повністю. Категорично. Як таке, що не підлягає навіть обговоренню.

До запоріжців охоче приєдналось українське православне духівництво на чолі з Київським митрополитом Сільвестром Косовим. Чимало полків та їхніх полковників (мова йде про українське реєстрове козацтво) просто…

Просто проігнорували «благу» задумку Богдана Хмельницького. І навіть з огляду на це висловили йому недовіру як гетьману. І навідріз відмовилися приносити присягу – з якого дива! – московському цареві. І в Гетьманщині більшість полків (зокрема і два такі великі, як Уманський та Брацлавський) теж не присягали.

Відмовлялися приносити присягу демонстративно і визивно. Зокрема й такі герої Визвольної війни 1648 р. як Богун, Глух, Гуляницький, Сірко та інші. А населення Чорнобиля, щоб не присягати, взагалі покинувши містечко, десь переховувалося, доки відбувалася Переяславська рада. У багатьох полках проти переговорів з Москвою навіть спалахнуло повстання, і козаки взялися за шаблі, готові відстоювати свою волю від посягань московського царя. Багатьох людей приводили на площу в Переяславі силою і силою змушували присягати цареві-батюшці. Бо так забажав гетьман.

Але 95 відсотків населення тогочасної України – ще раз повторимо – складали козаки, і вони навідріз відмовилися «возз’єднуватися» з Московським царством. Оскільки ж на Переяславській раді було менше 5 відсотків тодішнього населення, то про яку легітимність може йти мова?! Тож сьогодні більшість спеціалістів сходиться в одному: Переяславська рада 1654 р. є однією з найтрагічніших подій в історії України, що урвала її незалежний державний розвиток і на довгі століття перетворила її на колонію Російської імперії.

Історія свідчить: після Переяслава Україна втратила національну державність, перестала бути суб’єктом історії, перетворилась на покірний об’єкт історичних і соціальних експериментів, чий розвиток відбувався лише в інтересах метрополії. «Воссоединение братских народов» обернулося для України колосальними жертвами, виснаженням ресурсів, занепадом національної культури, мови, самосвідомості. За словами історика Михайла Брайчевського, більше всього цей союз двох слов’янських народів нагадував «плідний» союз коня і вершника. Висновок, як кажуть, на видноті: Переяславська рада 1654 р. є однією з найтрагічніших подій в історії України, що стоїть в одному ряду з погромом Києва Андрієм Суздальським у XII ст., нашестям орд Батия в XIII ст., введенням кріпацтва Катериною II, загибеллю Української Народної Республіки у 1920 р., голодомором 1932–1933 років і чорнобильською катастрофою 1986 р.

Втрачену незалежність – і втрачену завдяки Богданові Хмельницькому, тому, що є, як пишеться в усіх довідниках та офіціозах, видатним нашим діячем, – вона, Україна, тоді, у 1654 р. новостворена Козацька республіка (завдяки козакам і селянам) повернеться лише по довгих-довгих століттях. Майже по 340 роках неволі, у 1991 р., коли розпадеться червона імперія під абревіатурою СРСР.

Через недалекоглядний вчинок Богдана Хмельницького було втрачено більш як чотири сотні літ для утвердження державності, і їх ніхто вже нам і ніколи не поверне, тож сьогодні маємо починати з того, що ми мали 440 років тому, з незалежності, що її, втрачену, нарешті відновили, але ще довго-довго і трудно доведеться її утверджувати.

Богдану Хмельницькому не дуже таланило в українській історіографії (більше про нього писали в закордонній, хоча б у тій же Польщі). А чому. Бо постать гетьмана – надто складна і часом суперечлива. Як і його діяння. Бо він – і визволитель з-під Польщі, і той, хто віддав Україну Росії, як кажуть, за спасибі, і демократичний вождь, обраний народом, і…

Так, так, авторитарний правитель, часом дуже жорстокий (такою ж була і його влада), захисник народу і водночас – його губитель. Це ж треба – розплачувався ясиром за татарську допомогу!

Носій паралельно республіканських і монархічних принципів. І таких складностей та суперечностей у біографії гетьмана чимало. Жаль.

З ідеєю спорудити пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві в Росії почали носитися ще в 50-х роках XIX ст., але царський уряд дав дозвіл лише 1870 р. Пам’ятник споруджували на добровільні пожертви. Композиція попереднього проекту (скульптор М. О. Мікешин) передбачала фігуру гетьмана на коні, барельєфи, що відтворювали битву під Збаражем, в’їзд козацького війська до Києва, Переяславську раду, а також скульптурні фігури українця, росіянина та білоруса (ескізи пам’ятника збережено донині). Крім того, була й ідеологія: її виконував за задумом скульптора кінь гетьмана – він зіштовхував зі скелі гнобителів українського народу: єзуїта, польського шляхтича та гебрея-орендатора. А біля підніжжя пам’ятника мали розташуватися фігури білоруса, малороса, червонороса і великороса, які слухають сліпого кобзаря.

Гм… (Червоноросами називали мешканців Західної України.) Уряд визнав цей проект пам’ятника політично некоректним: було наказано прибрати єзуїта, поляка, гебрея, білоруса, росіянина та обох українців, які представляли Західну та Східну Україну, а разом з ними і сліпого кобзаря. Залишався лише Богдан Хмельницький та його вірний кінь.

Але не вистачило засобів, тож 1879 р. в Петербурзі на заводі Берга було відлито тільки фігуру вершника. Кілька років пам’ятник простояв у дворі Присутственних місць, і лише 1888 р. його, нарешті, поставили на Софійській площі Києва, де в грудні 1648 р. кияни зустрічали гетьмана Б. Хмельницького, коли з козацькими полками входив до Києва крізь Золоті ворота після перемоги над польсько-шляхетськими військами.

Загальна висота пам’ятника на гранітному постаменті – 10,85 м. На ньому красувалися написи: «Хотим под царя восточного, православного»; «Богдану Хмельницкому – единая неделимая Россия».

Ось що натворила «степова Олена», вона ж Олена Прекрасна, за чоловіком Чаплинська, яка, з’явившись колись у Суботові, закохала в себе сотника чигиринського Богдана Хмельницького; та Олена, яку відібрав у нього чигиринський підстароста Даніель Чаплинський, і вона добровільно вийшла за нього заміж і навіть обвінчалася з ним у костьолі; та Олена Прекрасна, заради якої сотник Богдан Хмельницький подався на Січ просити запоріжців допомогти йому повернути кохану, запоріжці відгукнулися і…

І відомо, чим усе це скінчилося: для Богдана Хмельницького, для самої Олени Прекрасної, яку, врешті-решт, голою повісили на в’їзній брамі, і для України, і для «единой неделимой России», яка, на радощах, що гетьман віддав їй Україну, спорудила йому пам’ятник на Софійській площі, де він – бронзовий на бронзовому коні – кудись (радше нікуди, у простір) тикає бронзовою булавою…

P. S. Спершу бронзовий гетьман бронзовою булавою грізно вказував мовби на Варшаву, застерігаючи польських панів від набігів на Україну. Але тут обурилось київське духівництво: кінь на постаменті на Софійській площі задом був повернений до Божого храму, до Михайлівського собору. Куди це годиться! Ще й хвоста кінь задер. А давно відомо: кінь задирає хвоста, коли збирається справляти природні потреби. Обурене духівництво зажадало повернути коня з монументом.

І з гетьманом, зрозуміло. Пам’ятник повернули, щоби він задом із задраним хвостом не стояв до Михайлівського собору, і вийшло – після повороту, – що гетьман мовби вже показує булавою на Москву…

Клята «степова Олена», Олена Прекрасна, Олена Чаплинська, до чого своєю любовію довела гетьмана – вся Україна, названа великоросами Малоросією, опинилась у підданстві «восточного царя, православного»…

Під час подій у Києві на Майдані 2014 р. якийсь спритник видряпався на постамент пам’ятника на Софійській площі, потім видряпавсь на коня і, зрештою, на плечі самого гетьмана і пов’язав йому на шию полотнище українського синьо-жовтого прапора. Так би мовити, привітав гетьмана з незалежністю. Забувши, що незалежності Україну на цілі століття позбавив не хто інший, як сам Богдан Хмельницький, віддавши її на поталу Російській імперії, де вона й прогибіла чи не чотири століття, спершу в монархічній імперії, самодержавній, потім – у більшовицько-ленінській, червоній – аж до розпаду СРСР у 1991 р. Тож і не дивно, що – промайнула й така інформація у ЗМІ – десь в Україні патріоти зруйнували пам’ятник Хмельницькому.

Як кажуть, без коментарів…

А що ж Микитинська Січ, третя Січ (після Хортицької й Томаківської) Війська Запорізького низового? Яка її доля?

В історії назавжди залишиться про неї найголовніший рядок: у 1638–1652 роках Микитинська Січ була тим «гніздом», звідки вилітали на Україну орлами козаки-січовики виборювати їй волю. На Микитин Ріг 1637 р. повстанський гетьман Павлюк перевіз козацькі гармати, клейноди і скарби, із Коша на Микитиному Розі він слав на Україну, що стогнала під ігом шляхти, полум’яні повстанські універсали. На честь поводиря козацько-селянського повстання річка (притока) була названа річкою Павлюк, а острів – ім’ям іншого повстанського поводиря – річкою Сулима. Саме звідси, з Микитиного Рогу, як ми знаємо, почалася Визвольна війна 1648–1654 років під булавою Богдана Хмельницького. Як і гетьман Павлюк, Хмельницький теж з Микитинської Січі розсилав по всій Україні універсали із закликами до боротьби проти польських гнобителів, і до Хмельницького «льнуло все, що було живе».

І вже перші перемоги козаків Микитинської Січі під орудою Богдана Хмельницького сколихнули всю Україну.

Після нього Січ на Микитиному Розі протрималася ще 5 років і 1652 р. припинила своє життя-буття войовниче, що тривало (теж загалом) чотирнадцять років.

Ні, ні, не вороги її знищили, а самі козаки перенесли свою столицю в інше місце. За Д. І. Яворницьким, «причина перенесення Січі з Микитиного Рога в гирло Чортомлика, як нам здається, криється у більшій зручності місцевості біля Чортомлика порівняно з Микитиним Рогом. Річ у тім, що місцевість Микитиного Рогу досить висока і з трьох боків зовсім відкрита, мала досить значні вади у стратегічному розумінні: татари, кочуючи на лівому березі Дніпра, просто навпроти Січі, могли стежити за кожним рухом запорізьких козаків і передбачати всі їхні плани й задуми. Ця незручність могла бути причиною залишення козаками Січі на Микитиному Розі й перенесення її нижче, на ріку Чортомлик…»

Будував і зміцнював Чортомлицьку Січ кошовий отаман Федір Лютай. А на Микитиному Розі, на перевозі, залишилися козацька залога, митниця, яку змила повінь 1845 р.

Слово «поліс» (скорочене поль) походить з грецької мови, означає воно – місто. Найзначніший приклад назви міста з цим складником – Константинополь – місто Константина, візантійського імператора, що заснував столицю держави (у нас це місто звали Царград, турки називали його Стамбул).

Свого часу була мода давати назви поселенням на грецький лад, особливо в другій половині XVIII ст. Досить сказати, що тільки навколо Константинополя було 24 села, назви яких закінчувались на «поль».

З цієї серії Нікополь – місто, що виросло на місці козацької переправи Микитин Ріг або Микитин перевіз, названої так за ім’ям козака Микити, який тут поселився першим.

З 1652 р. поселення зветься Микитине, а з 1765 р. – Слов’янське. A 1781 р. його вже назвали Нікополем – його назву складено з двох грецьких слів: Ніко (або Ніка) – ім’я богині перемоги на війні та в змаганнях, і поліс – місто. (Цікаво, що ім’я Микита – від першого поселенця в тих краях, чиїм ім’ям було названо Микитине, теж походить від грецького нікаво – перемагаю, себто теж від богині Ніки.)

Сьогодні Нікополь – місто у Дніпропетровській області України, адміністративний центр Нікопольського району. Розташований на берегах Каховського водосховища ріки Дніпро, за 99 км південно-західніше міста Дніпра.

Як прийнято його титулувати, великий промисловий центр України.

Площа міста складає 59 кв. км. Населення (на 2012 р.) – 119,6 тис. мешканців.

І знаменитий – в історії Нікополя – рядок (в історії України теж): у лютому 1648 р. на Микитинській Січі (теперішній парк Перемоги) було вибрано гетьманом України Богдана Хмельницького. Звідси почалася Визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої…

В Нікополі, на площі Богдана Хмельницького, на пілоні, складеному з великих квадратів граніту, встановлено меморіальну дошку, яка нагадує, що саме «на цьому місці була Запорізька Січ (Микитинська). В 1648 р. на цій Січі запорізькі козаки вибрали Богдана Хмельницького гетьманом України».

У 1956 р. було споруджено пам’ятник Б. Хмельницькому роботи скульптора Кавалерідзе. 1 серпня 1990 р. напередодні свята «Дні козацької слави», присвяченого 500-річчю українського козацтва, на одній зі старих вулиць – вулиці Івана Сірка – було врочисто відкрито меморіальну дошку з барельєфом кошового отамана Івана Сірка. У ті дні було встановлено ще три меморіальні дошки – засновнику Микитиного Рогу запоріжцю Микиті, історику запорізького козацтва Д. І. Яворницькому та дошку на честь заснування Микитиного перевозу, що й дав початок Нікополю.

Зображення Б. Хмельницького можна побачити і на іконі «Покрова Богородиці» кінця XVII ст., де Діва Марія прикриває своїм покривалом людей, що моляться, стоячи на колінах. Під правою рукою Богородиці зображено єпископа Барановича, під лівою – Хмельницького, якого можна відразу впізнати по шапці з пір’ям та булаві у руці.

А далі… Далі, як пишуть історики, доля Микитиного Рогу, де була Січ у 1638–1652 рр., досить трагічна. Десь у середині XVI ст. під час весняних повеней на Дніпрі в районі Лисої гори з’явився невеликий протік річки Підпільної, що за Микитиним Рогом повертала на південний захід. У 1845 р. на Дніпрі була, як пишуть, велика історична повінь. Дніпро змінив своє старе русло і став текти вище Нікополя, тож затопив і розмив Микитин Ріг. Острів між старим і новим руслами почали називати Орловим – на старій груші було гніздо орла – орлана білохвостого. Невеличка річка перетворилась на широку річку Орлову – Дніпро. Там, на Микитиному Розі, на місці козацької церкви, де молився Богдан Хмельницький, до 1845 р. стояла дерев’яна каплиця, в чотири сажні заввишки, нижче якої була Микитинська переправа. І там же струменів протік Підпільний. Біля церкви (каплиці) було невелике запорізьке кладовище, і все те повесні 1845 р. пішло під воду Дніпра. Берег щорічно розмивався, і вода вимивала купи козацьких кісток. А потім все зникло під водою – десь там і нині замулені сліди Микитинської Січі.

І десь там, під товщею вод, як в іншому світі, що давно вже зник із планети Земля, лишившись тільки в нашій пам’яті, так ось там нечутно вирує гамірлива козацька рада.

Вочевидь, на ній слово тримає (вогнисте в своїй полум’яній промові) збіглий сотник чигиринський Богдан Хмельницький, закликаючи січовиків взятися за зброю та оружно і дружно виступити проти гнобителів України:

«Не слухайте більше урядників, як невільники, ви, котрих батьки не піддавалися ніяким законам, ніяким королям, та так жили, що вигнали татар і зайняли частину землі. Ніколи не найдете способу на польську перемогу, як тепер не скинете цілком ярмо урядників і не здобудете свободи, тої свободи, що батьки наші кров’ю окупили, і прийдете в неприступні місця на Дніпровім Низу…

На всі ті кривди нема іншого способу, як лише зламати поляків силою і погордою смерті… Дуже було б добре, аби вже раз на поляків, не відкладаючи, сполучно, одним ударом козаки й селяни вдарили… Що ж до мене, то не буду жалувати ні життя, ні сили, готовий на всякі небезпечності, усе віддам, аби лише для загальної свободи і спокою, і душа моя не потішиться скорше, доки не добуду свого плоду, що я в найвищим бажанням собі поклав».

A коли сотник виголосив ці та інші не менш палкі слова – і палкі, і святі, – слова за волю, за козацьку долю, за незалежність України, то став гетьманом і повів на Вкраїну козацьке військо, в душі радіючи… Ще й від того, що аж тепер уже він неодмінно покарає здирника Чаплинського і нарешті поверне собі чарівну Олену, в миру наречену Прекрасною.

І немає нині такої історії (чи – історійки) – від наукових праць до народних оповідок про Визвольну війну українських козаків та селян за свою волю і кращу долю, війни, спрямованої проти тодішніх гнобителів України, польсько-шляхетських феодалів, у якій не згадували б Олену, яка, невідомо звідки вигулькнувши в Суботові – наче з неба туди впала, – підштовхнула, сама того не усвідомлюючи, чигиринського сотника Богдана Хмельницького до боротьби з поляками, – адже коли її викрав Чаплинський, взявши собі за жінку, Богдан, не знайшовши в Речі Посполитій на нього управи, подався на Січ за підмогою, щоби, повернувшись додому з козаками, показати Чаплинському де козам роги правлять і визволити свою кохану, без якої він тоді й життя свого не уявляв – це ж треба так було закохатися в немолодому вже віці!

Це ж треба!

І Богдан так і втнув, як задумав із безвиході, – подався на Січ прохати (чи найняти) козаків, аби вони допомогли йому повернути кохану і заодно покарати кривдника підстаросту, який у нього ту кохану викрав.

А про війну проти Польщі та короля він, сотник тієї ж Польщі й того ж короля, тоді й не думав… І прибув на Січ, і виступив перед товариством із полум’яним закликом повернути йому, постраждалому, кохану жону і хутір Суботів…

Добре виступив, але…

Ще промовляючи, збагнув: дарма старається. Не на тих, як кажуть, напав. Та жоден козак не піде рятувати чиюсь там жінку. Самі вони живуть на своїй Січі без жінок, проживе і він, Хмельницький, якщо не зумів Олену вберегти. За чиюсь жінку, бодай і викрадену, козаки не кинуться в бій. Для них не жінки головні, а Січ – мати, Великий Луг – батько. А товариство лицарське – побратими. А жінки… Жінок вони, як співається у пісні, на тютюн та люльку міняють…

І збагнувши це, збіглий сотник, виступаючи перед січовиками, круто повернув голоблі: все так же полум’яно (чи й ще запальніше) почав закликати козаків до зброї та виступити з ним за Україну, за її волю і кращу долю. Допоки їй стогнати в лядському ярмі? Пора нам створити свою козацьку республіку, козаки ми, зрештою, чи ні?

– Україна для мене, – перебудовував Богдан свій виступ на ходу, – і мати, і сестра, і жона. Не пожалію живота свого, аби її визволити з неволі.

А визволяючи Україну, передовсям визволить кохану. Він не січовик, які обходяться на своїй Січі без жінок, він український козак, для якого кохана – що сонечко в небі. Але істинний свій задум прикрив уболіванням за Україну. І не прогадав. Козаки пішли за ним.

«Українська жінка в часи козаччини була вірним і надійним спільником свого чоловіка у боротьбі за соціальне і національне визволення народу. Але найбільший внесок вона зробила для козаччини, виконуючи обов’язки Берегині сімейної оселі…»

Це автор вичитав в одному авторитетному виданні – про українських жінок часів козаччини.

Гм… Хто ж буде сперечатися, бо так воно і є. Себто було. І тоді, і, гадаємо, так воно і в наші дні має бути – будемо сподіватися.

Але не такою була Олена, вона ж Гелена, вона ж Мотрона, яка з’явилася тоді в Суботові, хоч і відзначалася чи не чарівною вродою, але бути Берегинею не могла, хоч і закрутила Богданові голову. Хоча б тому, що козаки – як і взагалі Україна – їй були далекими і не хвилювали її, бо мала інші задумки. Це збагне й Богдан. Але – згодом. А тоді він вірив, чи не з останніх сил душі своєї, що й Олена така ж Берегиня, якими є справжні козачки. Себто, вдалась тією, яка йому і була потрібна.

Але Берегиня його оселі прийде до нього згодом, коли він утретє і востаннє жениться, а тоді… Тоді він вірив Олені, що й вона Берегиня. Вірив, бо йому потрібна була та жінка, про яку співається в одній з тогочасних колядок:

 
У нашого хазяїна хороша жона:
Раненько встає, по двору походжає,
По двору ходить, як зоря сходить,
По дрова пішла – золото внесла,
По воду пішла – мед-вина внесла,
В світлоньку ввійшла – все панове встало,
Все панове встало, шапочку ізняло.
Один каже: – Царівна увійшла.
Другий каже: – Королівна увійшла.
А третій каже: – Це не царівна і не королівна,
Це-бо жона пана хазяїна.
 

Не могла Олена стати такою жоною сотнику Богдану, хоч він аж на Січ подався, аби за допомоги козаків повернути її собі; не могла, хоч і називалася Прекрасною.