Текст книги "Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана"

Та й не хотів Богдан бачити свою старість – чи перші її вже зримі ознаки, бо, як уже мовилося, був закоханий по-юнацькому і жінку мав молоду. А з молодою жінкою і сам молодієш – незважаючи на свій справжній вік.

І розумів: щоби надовше зберегти свою молодість, треба кохати – всього лише. І самому бути коханим.

І гетьман кохав і був коханим. І нарадуватися не міг своїй Олені Прекрасній, такій незвичайній, з якою він тільки молодів, молодів, молодів… Це навіть оточення завбачало, надто як він по-юнацькому хвацько вихоплювався на коня, казало: «Наш гетьман чи не другу молодість свою розпочав… Що то значить молода дружинонька, а не постаріла карга, що тільки й пиляє тебе…»

Зовсім інакше почувалася молода Олена біля немолодого мужа свого, але істину до слушного часу – доти, доки вистачало в неї лицедійства, утаємничувала. Та й молодість, хоч як її не присилуй, а ніколи не полюбить старості – цього Богдан не врахував, а Олена вміла, як вправна лицедійка, вдавати з себе чи не безтямно закохану. Ще й на повному серйозі запевняла, що вона з таким молодим мужем, як гетьман Богдан, тільки молодіє – гм-гм…

Зустрічаючи його з походу, Олена завжди готувала свіжий медок – злегка хмільний напій, знаний ще з часів Київської Русі, що його вона так полюбляла. Та й гетьман ніколи не відмовлявся від чаші-другої медку. Та ще приготовленого руками й піклуванням любої жони.

Олена вміла варити меди, і вони в неї виходили просто чудові – і не п’янієш од них, але й не тверезий, як вип’єш. Олена посилала служників у навколишні ліси шукати меду диких бджіл, у нього вичавлювала сік малини, брусниці, чаклувала над ним. Як сік починав бродити, варила його на повільному огні, знову чаклувала над ним, і медок у неї такий виходив, що й чашу разом з ним ковтнеш.

– Медку зварила? – перше, що питав гетьман, повернувшись із походу.

– Тільки для тебе, любий мій, – і підносила йому чашу справді божественного напою. І він, п’ючи, не спускав з неї захопленого погляду, а вона посміхалась до нього так спрагло і так жагуче, що гетьман невідомо од чого хмелів – від медку, нею звареного, чи від її погляду й пристрасті, що в ній нуртувала…

Всі були певні (Богдан – передовсім): благословення самого патріарха зробить шлюб гетьмана і довгим, і щасливим. Бо як же інакше, сам патріарх благословив, намісник Господа на землі.

Так гадалося, та не так сталося. Хоча якийсь час вже постарілий гетьман з молодою жоною і справді був щасливий у шлюбі. І вірно та міцно кохав свою Олену Прекрасну-Прегарну, кохав, нічого не підозрюючи.

«Любов – високе моральне почуття, яке полягає у стійкій, самовідданій і свідомій прихильності людини до когось чи чогось, зумовлене визнанням позитивних якостей об’єкта любові або спільними переконаннями, життєвими цілями та інтересами людей.

Любов або кохання (у вужчому розумінні слова) – це стійка самовіддана і свідома прихильність до особи іншої статі. Проте і в статевій любові важливе не тільки і не стільки веління природи, а те, що веління природи перетворюється на духовне спілкування (єднання) людей різних статей, на їхнє взаємне моральне і розумове збагачення».

Це – з енциклопедичного видання до терміна «любов».

Олена Чаплинська, звісно, подібних пасажів в енциклопедіях не читала (невідомо, чи вона взагалі володіла хоч якоюсь грамотою). Та й подібні великомудрі словеса їй були байдужими. Як і поетичні. Про те, що кохання – це найкраще людське почуття, найвище щастя, світла доля, основа сімейної злагоди, що «любов – сильніша смерті», вона як перстень – не має кінця. Зрештою, вона робить людину людиною. Як і про те, що «чужий чоловік до часу, a свій – до смерті», що «чужого чоловіка полюбити – себе погубити» і т. д., і под.

А що вірність у любові – це найсвятіше, а зрада – це найганебніше, ця премудрість була вище її розуміння. Зрештою, такі твердження у неї викликали лише насмішку. Звичаєвість українців високо підносила дівочу честь, водночас гостро засуджуючи зраду, розпусту, нерозважливість дівчини; козак завжди зіставлявся з місяцем, соколом, явором, а дівчина – з голубкою, ластівкою, горлицею, зіркою тощо.

Але – «цвіте терен, цвіте терен та й цвіт опадає, хто з любов’ю не знається, той горя не знає». Зазнав горя з Оленою і Богдан Хмельницький. І зазнав, і переконався, що символом любові є бджола. Та, що поєднує (як і любов) «солод меду і гіркоту жала».

Гетьману з Оленою дісталося і того – меду, – і того – жала з отрутою. I дісталося вдосталь.

А все тому, що в Олени, як уже мовилося, було своє розуміння любові. Вельми чи не екзотичне.

Та й слова про вірність для неї нічого не означали. Важило інше – вдало знайти багатого і знатного жениха та перетворити його у свого підданого. Та й гетьман уже тоді був (пхе!) дідом – шостий десяток розміняв. А хіба молода жінка буде любити (вдавати – то інша річ) старого діда і навіть – ха-ха! – зберігати йому вірність?! Забагато йому честі!

Мала за Богданом все (і навіть дещо над усе), але…

Але їй постійне хотілося-баглося ще більшого – над те, що отримувала. Невситимим було її бажання отримувати ще і ще. Зокрема і в любові.

Особливо в золоте надвечір’я, коли після смачного обіду і келиха доброї горілки гетьман полюбляв безтурботно подрімати.

А їй тоді хотілося-баглося любові. Бодай навіть із немолодим гетьманом.

Олена вертілася перед ним (як казали: то сідницями пишними, то цицьками не менш пишними), а вертячись, наче сама до себе, хоч насправді для мужа, аби не забував про свої святі обов’язки, намугикувала:

 
А я молоденька,
Кохатись раденька…
 

Натяк був аж надто прозорим, а Богдан…

Богдан подрімував, смокчучи свою нерозлучну люльку та окутуючись хмарками голубого димку, і Олена, тамуючи роздратування (глухий він, чи що?), знову наспівувала, але вже голосніше:

 
А я молоденька,
Кохатись раденька…
 

А йому хоч би хни! А ось коханцеві тільки натякни, так і згріб би її в обійми і хіба ж так би вдовольнив її хотіння, а Богдан…

Обважнілий од їжі й питва, курив люльку, закутуючись хмаркою голубого димку, і був щасливим у своїй дрімотливій безтурботності, коли все йому було лінь – навіть вдаватися до любові з молоденькою дружинонькою.

Олена вже сердилась і, підвищуючи голос, тягла своє:

 
А я молоденька,
Кохатись раденька…
 

Гетьман, докуривши люльку, вже тихо посопував і починав хропіти, сидячи в кріслі. Олені було до сліз образливо, що чоловік не звертає уваги на оте її «кохатись раденька».

Ех, був би оце коханець, його не доводилось би по двічі чи й по тричі просити. Згріб би її і таке б з нею витівав, таке… Що вона тільки б стогнала, щаслива та блаженна.

А чоловік виконував свої чоловічі обов’язки рідко і то якось поспіхом, наче квапився позбутися чогось набридливого. Але все одно її любив, лише без постільної любові. Вона поруч – і він щасливий. А їй цього було мало. Хотілося щовечора і щоночі кохатися з ним у постелі, товктися до солодкого крику, а він… Та й вік у нього почав брати своє. А вона вперто – все ще на щось сподіваючись, – наспівувала йому одну пісеньку, почуту нею в Суботові:

 
Спать мені не хочеться,
І сон мене не бере,
Та нікому пригорнути
Молодої мене.
 

Ласкою біля нього припадала:

 
Нехай мене той голубить,
А хто мене вірно любить,
Нехай мене пригортає,
Хто кохання в серці має…
 

Кохання до неї він мав, але на заваді йому вже почав ставати вік. І це сьогодні, а що буде завтра-позавтра? А вона ж іще молода.

І тоді Олена сказала собі: бути гетьманшею – це більше, ніж злягатися в постелі, для злягання вона, залишаючись гетьманшею, знайде молодого.

І знаходила молодиків для забави. А потім зупинилася на одному, бо він, будучи ключником, завідував полковою скарбницею, з якої дещо і їй перепадало. І вона зупинила свій вибір на ньому. Спершу зі своїм гріхом ховалася, утаємничувала його, а далі, відчувши, що їй усе дозволено, почала кохатися з ним сміливіше й вільніше… І гетьманич Тиміш, який ненавидів її, свою мачуху, щось запідозрив.

Коханцеві вночі (гетьмана не було в Суботові) Олена поскаржилась:

– Тиміш, мабуть, здогадується, що ми любов крутимо. Треба щось робити.

– З ким?

– Та кажу ж, із Тимошем. Бо розкаже гетьману про свої підозріння, а той у гніві своєму крутий…

– Гаразд, тре подумати, покумекати. Хоча Тимошеві рота не заткнеш. Гоноровий гетьманич.

– Якщо він здогадується, а мені здається, що се так, то виведе нас на світло денне. Та ще як перевірить, чи все гаразд у полковій скарбниці, від якої ти, мій любчику, маєш ключики.

Він наче злякався.

– То що нам робити?

Вона відповіла чомусь вже роздратовано:

– Ти ще мене питаєш? Це твоя турбота. Думай, думай, а тілько з Тимошем щось треба робити, доки нас не виказав гетьману.

– Я щось придумаю…

Але коханець не встигне «щось придумати», і Тиміш випередить коханців.

Молодика звали Любимом. І для Олени він був любимим, тож звала його Любчиком-голубчиком. І якось забувшись – чи задумавшись – привселюдно назвала його Любчиком. Спохопилася – та пізно, слово, як відомо, не горобець…

Переказували, буцімто Тиміш зловтішно буркнув:

– Стане їй той любчик кісткою в горлі.

Кохаючи Любчика, Олена не забувала й гетьмана Богдана. Відвідуючи церкву, незмінно ставила свічку.

– За здравіє, – голосно починала, – гетьмана нашого славного і мужа мого. – Але закінчувала тихо, самими лише губами (Небеса все одно почують, глухих там немає): – І за здравіє Любчика, голубчика мого.

І не кривила при цьому душею, бо обидва їй були потрібні і обом вона була щиро вдячна: гетьману за те, що її, якусь там служницю, зробив гетьманшею, а Любиму – за любов його, що нею він її ощасливлював. Дай Боже, їм обом здоровля та віку довгого.

І вірила, що так і буде, і завжди вони в неї будуть: гетьман, муж її, і Любим – коханець її.

За гетьмана Олена не з любові йшла. Для неї важило інше: багатство його, влада чи не короля, велич і слава, у промінні яких і вона буде купатися і, ставши гетьманшею (майже царицею!), стане першою жінкою України.

Ось заради цього і йдуть за вождів, бодай і старих. А Олена, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами ніколи не володіла. І навіть не бажала їх мати. І вона пішла. За славетного – щоб і самій такою стати – гетьмана. А для любові – природа вимагає свого – завжди знайдеться молодий козак – скільки їх! І шукати не треба – тільки моргни, пальчиком примани – і вони вже біля твоїх ніг. І красені, і до любові зело здатні! І молодші за тебе. І крути з такими любов, насолоджуйся нею, а з старим гетьманом живи, щоби мати значне становище в суспільстві.

На Україні це (старий чи просто в добрих літах чоловік бере молоду фіфочку, а потім має з нею клопіт, не знаючи, як утримати її біля себе та ще й змусити її любити його), так ось, на Україні це з давніх-давен чи не типове явище. Принаймні не рідкісне. Настільки звичне, що дотепники навіть в’їдливу пісеньку про таких старих женихайлів склали. Пригадуєте?

 
Ой під вишнею,
Під черешнею
Стояв старий з молодою,
Як із ягідкою.
 

А далі… Далі співається, що вона «і просилася, і молилася»:

 
Пусти мене, старий діду,
На вулицю погулять!
 

А він їй, як отой собака, даруйте, на сіні:

 
Ой і сам не піду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на біду.
 

І що їй тільки не обіцяє, аби втримати юну звабу біля себе, ще й мати од неї оте саме, любов:

 
Куплю тобі хатку
І ще сіножатку,
І ставок, і млинок,
І вишневенький садок!
 

А вона? Спокусилась багатством? Де там!

 
Ой не хочу хатки,
Ані сіножатки,
Ні ставка, ні млинка,
Ні вишневого садка!
Чому? Та тому, що
Ой ти, старий дідуга,
Ізігнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька!..
Ой ізгиньте, пропадіте
Всі старії кості!
Не сушіте, не крушіте
Моєї молодості!
Ти в запічку «ка-хи, ка-хи»,
Я з молодим «хі-хі, хі-хі».
Ой ти все спиш, а я плачу,
Тільки літа марно трачу!
 

Ось так, а не інак. Шкода, що «старії кості», які забагли «молодості», цього не розуміють. І силкуються ощасливити своїми старими костями (та ще садком, млинком, сіножаттю чи хатою) чиюсь молодість…

Шкода – навіть, ой жаль, жаль, – що Олена так жодного разу й не попросила його взяти її у похід – їх у нього було багато, тож вони завжди були б удвох. Принаймні частіше, як нині, коли він із військом мандрує, а вона в Суботові гульки влаштовує… А він так за нею в походах нудьгує! Тож якось і запропонував:

– Коханнячко моє ненагляднеє, може поїдеш зі мною, га? Коня тобі дам найліпшого і найвірнішого. Не кінь, а Змій Горинич. Найкраще козацьке вбрання одягнеш і будеш у походах завжди при мені… Вдень і на людях, як джура, а вночі… Вночі, – тягнув замріяно і якось аж захоплено, – вночі будеш мені коханою. Любкою-голубкою моєю вірною! То як? Гайнімо в похід – на чолі козацького війська, га? Га??? І тоді обтяжливі походи будуть мені в радість.

– Оце тільки і мріяла з твоїми козаками тинятися, як у вас кажуть, позауманню!.. – пирхнула Олена. – Та й що я там не бачила, у твоїх походах? Війни, смерть… Ні, я не вояка, я, як ти мене називаєш, любка-голубка. І мені у палаці добре. Я вже всього набачилася, коли по смерті батька по світу тинялася, аж доки до тебе в Суботів не прибилася. Тож досить. Набігалась по зав’язку!..

– Я гадав… – почав він, але Олена перебила його.

– Ні, ні! Я з Суботова нікуди ані ногою. Бодай і заради тебе. Бодай і заради кохання. Мені й тут хороше та затишно. Тут я не похідний джура, а гетьманша. І весь Суботів – та й Чигирин теж – біля моїх ніг. То нащо мені ще якісь там… пхе!.. походи?! І потаємна, як крадена, любов у твоєму похідному шатрі? Красненько дякую, як у вас кажуть, пане гетьмане. Набігалася вже. Хочу пожити царицею. Чи то пак, гетьманшею.

Гетьман іще не йняв віри.

– Але ж у походах ми завжди будемо разом, коханнячко моє. А так… Бачимось рідко…

– А ти, повернувшись із походу, надолужуй згаяне – хто тобі не дає? Принаймні я… ги-ги, хі-хі, – завжди тобі даю. І не в якомусь там шатрі, де потай будемо займатися любовією, а кохатимемось у палаці. Хоча… Чоловіченьку мій, гетьмане наш, щось я в тебе частенько стала випрошувати коханнячко, га? А ти – люльку після вечері смалиш та дрімаєш… Га? Нащо тоді й брав мене, молодесеньку та гарнесеньку, коли тобі вже й любовію лінь займатися. Чи снаги вже не стачає? Кляті походи в тебе вже все забрали.

Гетьману було не лінь. Йому ніколи не було нехіть любовію займатися, бо він, як сам казав, «зело полюбляв любов». І снаги ще вистачало, хоча вже вік брав своє. А причиною його млявості у стосунках з нею було інше. Якось він заїкнувся (владар, можна б сказати, монарх козацький, принаймні вождь, за яким військо йде, а при Олені іноді наче губився), так ось, заїкнувся якось про дітей.

Олена, почувши таке, ледь було на рівному не спіткнулась.

– Які діти? – руки в боки. – Що пан гетьман рече? Хіба панові гетьману мало дітей наплодила перша жона Ганна? Шестеро, чи скільки там? То нащо ще? Треба ж і для себе пожити, коли вже твоя старість з усіх шпарок виглядає, га?

Гетьман на півслові урвав мову і, вийнявши з рота люльку, кліпав та вражено дивився на Олену. Отакої! При чім тут перша його жінка і діти од неї, як йому хочеться-багнеться від неї, від Олени мати дітей. Бо що то за жінка, яка не може свому мужу народити діток?

Але Олена не дала йому доказати (щось вона часто почала його перебивати в мові-розмові, а як же тоді з біблійною заповіддю: жінко, побійся мужа свого?), аж на місці підстрибнула:

– Які діти, як ти вже, даруй, немолодий, а я ще молоденька і гуляти ще раденька? І хочу в своє задоволення пожити, а не зв’язувати себе дітлашнею. Кому вона потрібна? Мені – ні. А тобі… У тебе он скільки козаків і всі тобі сини, бо всі тебе батьком Хмелем називають – то нащо тобі ще?

Гм… То козаки називають його батьком Хмелем – у козаків так прийнято, а йому хотілося б від неї – ВІД НЕЇ ХОТІЛОСЯ – мати дітей. Щоби в них була повноцінна сім’я… Але Олена на своєму затялася: ніяких дітей!

Ось відтоді деяке охолодження (якщо це не початок чогось більшого й гіршого – не доведи, Господи!) до дружини коханої й з’явилося. І він чи не вперше став задумуватись: а чи ж насправді Олена його кохає?

І перші крихти сумнівів у її щирих до нього почуттях загули в його єстві маленькими злими осами… І він нічого не міг з ними вдіяти, як і витурлити їх з душі своєї, збагнувши, що діток вона йому ніколи не народить. Йшла за нього не для цього, а щоби владаркою-гетьманшею побути. І вже бачить у ньому лише старість, відсторонюючи від нього свою молодість і підкреслюючи, що вона молоденька, а тому гуляти раденька…

Отож, викресавши вогню, запалив було згаслу люльку, смоктав її, випускаючи хмарки голубого димку, і склепивши повіки, мовби дрімав. Це як вона вертілася біля нього та вкотре наспівувала, що молоденька, а тому кохатись раденька… Сьогодні, може, й раденька – з ним кохатися, – а завтра?… Чи мо’, вже знайшла собі коханця і кохається з ним, як він козаків у походи водить?

На душі було гірко і тривожно-безнадійно, і він відчував, що це лише початок чогось іншого. Лихого для нього та бридкого. І з останніх сил намагався себе переконати: хай Олена й не хоче дітей – вона й справді молоденька, тож гуляти раденька, – але почуття її до нього все ще щирі й правдиві.

Тож безтурботно, але тільки зовні, бо в душі була порожнеча, удавано хвацько замугикав пісеньку свого далекого парубоцтва; замугикав, дивлячись визивно в очі жоні, яка з подиву скинула стрілки брів на лоба:

 
А я парубок хоч куди,
Звик гуляти без журби.
Де дівчину чую,
Там і нічку заночую…
 

Вийшовши за немолодого гетьмана заради престижу, влади й багатства, слави та визнання, Олена для любові знайшла в Суботові молодика, готового заради неї на все.

Хто він – відомостей про нього історія не зберегла. Буцімто (а втім, не буцімто, а точно так) у Суботові той молодик був у Хмельницького управителем двору (виходить, як тоді казали – ключником). І був він нічого з себе, ставний, статуристий, чорнобровий і чорновусий, молодий – навіть за Олену чи не на десять із чимось років молодший, невгамовним у любові – а що ще жінці, та ще такій, як Олена, треба було? Гетьманша крутила з ним фіглі-міглі, але потайки. Все їм так миналося – до певного часу.

І так, здавалося, буде завжди, бо всі в Суботові були сліпими – так здавалося, тож ніхто і ні в чому гетьманші не запідозрить. Та й гетьман її кохає аж-аж, здається, щиро кохає. І вірить їй, тож за жарт учинити перелюб – не клопіт. Хай і далі водить своїх синків-козаків у походи, за щось там воює – це її не цікавило, а вона житиме своїм життям. А гулятиме ще довго. Доки – ха-ха! – молоденька. А молоденькою вона буде вічно. Та й будучи заміжньою за Хмельницьким, встигла побувати заміжньою ще й за Чаплинським – і нічого. Богдан їй і цей вибрик пробачив.

Отака вона щасна. То що їй може загрожувати?

Що смерть-загибель у неї вже за плечима і вже до неї приміряється, тоді про таке й подумати не могла, адже здавалася собі вічною… То інші гинуть, а її кістлява обмине. Як співають тутешні козаки: гуляй, душа, без кунтуша!..

Ключник завжди мав (посада зобов’язувала) ключі від комор панського маєтку, розпоряджався продовольчими та іншими запасами свого пана.

За це ключника Хмельницького Олена в першу чергу й запримітила – крім усього, він мав ключі й від полкової скарбниці. А вже закрутити голову такому ключнику їй, досвідченій в амурах, нічого не коштувало. І молодик, утративши розум та обережність, не лише задовольняв гетьманшу в любовних її забаганках, а ще й почав виносити зі скарбниці всілякі коштовності та передавав їх пані гетьманші. І довгий час їм це легко робилося, хоча старший гетьманів син Тиміш і насторожено бликав на мачуху, але вона була спокійна: ошукує гетьмана, ошукає й гетьманича. Спустошували вони скарбницю тоді, як гетьмана довго не було в Суботові – ходив у походи. Але, як кажуть, бере вовк, та й вовка візьмуть.

Взяли й Олену з її коханцем. І ось як те сталося.

Гетьман сильно кохав Олену. Не підозрюючи, що так, як він міцно кохає свою нову жону, так тяжко її ненавидять його сини від першої дружини. Для них вона була не лише мачухою, що її вони й не зобов’язані були любити, а мегерою, яка погубила їхню матір, звівши її зі світу цього, і зрадила батька, вийшовши заміж за його недруга Чаплинського. А той, хто єдиножди зрадив, зрадить і вдруге – істина, підтверджена досвідом людства. Та й не любила вона, молода і квітуча, старого гетьмана, просто, будучи пречудовою лицедійкою, вдавала, що ледь чи не безтямно в нього закохана.

Бачачи таке ставлення синів до мачухи, гетьман сердився і навіть намагався примусити їх любити його другу жону. Забувши, що силоміць змусити когось любити ще не таланило нікому.

Гетьман хмурився, зітхав, смикав вус, як робив це завжди, коли в нього щось виходило негаразд, та смоктав одну люльку за одною.

Олені ж було байдуже, як до неї ставляться сини її нового мужа. Вийшовши заміж за Богдана Хмельницького (що з того, що старий, але ж владика всієї України і Війська Запорізького, а це – щось), вона жила в розкоші й почувалася царицею. Мала все – дорогі шати й коштовності, і стільки мала, скільки хотіла.

Олена владарювала в гетьманських покоях всього три роки. Вбрана в найкоштовніші оксамитові сукні, що сяяли діамантами й перлами, вона з успіхом виконувала роль хазяйки, за звичаєм тих часів, набивала тютюном люльки знатним гостям, пригощала їх медом і горілкою. А частіше за все, як свідчать очевидці, пригощала із золотих кубків самого гетьмана, який ніколи не цурався зайвий раз випити. Особливо на брудершафт зі своєю чарівниченькою. Але гоноровитій та марнолюбній полячці і цього було мало. Маючи од гетьмана все і ще більше, Олена, користуючись із того, що гетьман часто бував у походах, знайшла собі любчика і почала гріти руки полковою скарбницею.

Це насторожило сина гетьмана Тимоша. Він став завбачати, що із полкової скарбниці почали щезати гроші.

Тиміш запідозрив мачуху у крадіжках. А ще він запідозрив мачуху в любовних зв’язках із ключником. Удвох вони й гріли руки полковою скарбницею – мало їм було гріховних любощів, забагли ще й грошви для солодкого життя. І так коханці знахабніли, що втратили обережність – гетьману стало відомо, що зі скарбниці пропадає золото. Гетьман ще якийсь час вагався, аж доки не виявили пропажу барилка з червоними золотими, що було найбільшою коштовністю полкової скарбниці. Але й тоді гетьман не міг нічого подумати про Олену, тож почав грішити на сина Тимоша: чи не твоя це робота? Гадав, що Тиміш, вирушаючи в похід на Литву, прихопив те барилко… Ні, ні не для себе – таке він на сина не міг подумати, Тиміш був чесним і порядним, а прихопив – без дозволу батька – на військові потреби. І швидко переконався: гетьманич тут ні при чім. Але хто цей меткий спритник?

І гетьман віддав наказ про таємне розслідування цієї неприємної справи. (Таємне, аби раптом не кинути тінь на невинну Олену – їй він іще вірив.)

Люди гетьмана швидко провели потай розслідування і виявили…

Виявили не лише причетність ключника-скарбника й управителя до пропажі золота із скарбниці, якою він відав, а й про його інтимні зв’язки з гетьманшею. Чи, як тоді казали, адюльтер.

І про свої підозри – а де уже й факти, що стали реальністю, – вірні люди доповідали гетьману. Спершу обережно, бо гетьман і слухати про таке не бажав, – а далі, як назбирувались факти, вже й вільніше. Ще якийсь час гетьман гнівався на вивідачів – що вони вигадують, щоби Олена, кохана його, та раптом…

Охолонувши, гетьман почав своїм вивідачам вірити, бо й сам вже завбачав: Олена щось крутить – як хитра лисичка. Чи ж, бува, не наставляє йому, рогів? А він же гетьман, він у всіх на виду, його честь і гідність мають бути на висоті. Бо в нього, як і в римського цезаря – забув його ім’я – жінка має бути поза підозрою. А в палаці, в Суботові, вже шепотілися поза його спиною. І ті шепоти часом долітали до його вух, слух його ще старості не піддавався. Але він уперто не хотів вірити, що Олена, кохана його, його ж і зраджує… Аби остаточно впевнитись у цьому, треба було за гетьманшею пильно, хоч і непомітно, поспостерігати.

Ось тільки кому – йому самому не годиться цим клопотатися, та й у постійних роз’їздах він, – се діло неприємне доручити? Комусь надійному, щоби постеріг його Олену, а заодно й уберіг її. Навіть від самої спокуси гульнути в запашній гречці.

Пригадав байку – чи притчу, що її якось чув на Запоріжжі. Про змія, який на Хортиці в одній з печер жив. Він нікого не чіпав, тож козаки його і не боялися, У тій печері січовики ховали свої скарби, що їх привозили з походів, і за скарби ті були певні: в печеру, що її стереже Змій Горинич «о дванадцяти головах», ніхто із скарбошукачів не поткнеться, тож скарби в безпеці.

Всі знали, що хоч там і скарби, але ж у печері змій живе. Бувало, розказували: уночі той змій раптом як засяє, як засяє, то так і освітить Хортицю й Дніпро. Іноді він із печери вигулькував, тож печеру з козацькими скарбами всі звали Змієвою та обминали її, аби не потрапити зміюці в пащу. Козаки носили туди свої скарби, цінні речі, зброю і все було «в сохранності». Надійно ті скарби оберігав Змій «о дванадцяти головах», друг-приятель козацький. А не козаки, якби такі й з’явилися, не зважилися б і поткнутися до печери, загледівши те страховисько-страхопудло «о дванадцяти головах». Козаки його буцімто «балували» – для підняття йому настрою – оковитою. Тільки потім скаржились: «Дуже дорого нам його часто пригощати. Оковиту та зміюка любить, але ж… дванадцять голівоньок у неї. А се значить, що й дванадцять ротяк спраглих. І кожній ротяці треба оковитої – де її стільки набереш?…»

Але вже за Богдана, як він на Січі був, старі діди лише шкодували, що змій десь зник і вони такого сторожа втратили, такого сторожа…

Гетьман посміхнувся, згадуючи козацьку байку про змія на Хортиці, а іноді й думав: от би такого змія поставити стерегти Олену та її честь. Напевне, він уже вберіг би її від зради, навіть від самої спокуси стрибнути в гречку медвяну…

Тільки де ж його візьмеш, Змія? Та ще й о дванадцяти головах. Бо одноголовий навряд чи встереже Олену… І гіркота не сходила з душі гетьмана, і він мав і далі од своєї коханої отримувати і солод меду, і гіркоту жала. Тож невтомно нагадував своїм вірним людям: стережіть гетьманшу, її честь має бути незаплямованою і, як у жони цезаря, – бути поза підозрою. А старому чоловікові, хоча б і цезарю, втримати свою молодецьку жіночку-красуню від спокус, що обсідають її з усіх боків, ой як не просто. А тому вряди-годи нагадував вірним людям: оберігайте гетьманшу від спокус, що як мухи на мед до неї липнуть, оберігайте… А я такий, не люблю ділитися – посмішка під вусами, – своєю жінкою з ближнім… Як, між іншим, і булавою, і шаблею, а відтак вона у мене завжди напохваті…

І чи не вперше в словах гетьмана пролунала погроза, – Олена тоді до неї не прислухалась, – як вона потім буде каятись!..

Водночас своє таємне розслідування рівнобіжно офіційному проводив і Тиміш. І теж виявив подружню невірність мачухи, її адюльтер з молодим ключником і крадіжки з полкової скарбниці.

Мало того, Тимошу пощастило перехопити листа Даніеля Чаплинського (виявляється, нічого йому не сталося!), що його він надіслав зі сховку своїй дружині Олені. У тому листі містилася інструкція, як треба приховувати викрадені скарби гетьмана, а його самого отруїти. І тоді вони – Чаплинський та Олена – знову будуть разом…

Це вже була змова з метою вбити гетьмана.

Тиміш спішно доповів батькові про лист Чаплинського до Олени, котра Прекрасна-Прегарна, і про їхню задумку позбутися гетьмана, відправивши його у світ предків.

Розлючений Хмельницький віддав наказ: обох винуватців, Олену та її коханця-управителя, схопити, роздягти догола і, прив’язавши їх одне до одного, повісити! І зробити це негайно. І не звертати уваги на благання винуватців та їхню клятьбу, що такого більше не повториться.

Тут може виникнути подив: гетьман, який так кохав Олену, наказав – за якусь золоту цяцьку, викрадену гетьманшею разом з ключником, – схопити її, роздягти й повісити голою – а вона ж його законна жона, гетьманша! – під брамою. Невже гетьман міг видати такий наказ? Хоча недарма кажуть: від любові до ненависті – один крок!

За іншими історичними даними, хоч і було саме так, але в той же час…

І трохи не так.

Хоча, скорше, так.

А втім, ось як цю несимпатичну історію, що лучилася з гетьманом Богданом Хмельницьким та його коханою жоною, гетьманшею Оленою, подає видання «Усі гетьмани України» (Фоліо, 2008):

«…відчути вповні щастя подружнього життя Богданові не випало – Україна була охоплена жорстокою війною. Та й саме одруження скінчилося трагічно – у критичні дні війни, коли гетьман з військами підійшов до Берестецького поля, з Чигирина донеслася звістка, котра остаточно могла зламати Богдана: його кохана «Прекрасна Єлена» зрадила його!

Різні джерела по-різному розкривають обставини цієї заплутаної справи. Так, польський мемуарист Станіслав Освєнцім переповідав цю, за його словами, «смішну історію» так, як він почув її з вуст Яна II Казимира під час вечері напередодні Берестецької битви. Король же втішався з того, що гетьманша закохалася в якогось годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору, «ключником». Таємний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго, аж поки гетьман не виявив пропажі барилка з червоними золотими. Спершу подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похід на Литву, прихопив його з собою на нагальні військові потреби. Однак, отримавши від гетьманича запевнення щодо власної непричетності, віддав наказ про таємне розслідування цієї справи. У ході розслідування й випливла інформація не лише про причетність управителя до викрадення, а й про його адюльтер (подружню невірність) з пані гетьманшею. Розгніваний Богдан, довідавшись про цю брудну справу, звелів обох винуватців роздягти догола і, прив’язавши одне до одного, повісити. Так принаймні з неприхованою втіхою і гомеричним сміхом розповідав своїм наближеним король. Очевидно, що розповідь Яна II Казимира, насичена деталями стосовно способу покарання таємних коханців, була стилізована саме для сміху і навряд чи цілком відповідала реаліям.

Тогочасний високий литовський посадовець Альбрехт Радзивілл у своєму описі був значно стриманішим і менш емоційним. Крім того, згідно з його версією, пропажу золота виявив Тиміш Хмельницький. Він же і вислідив злодія, довідався про його аморальні зв’язки зі своєю мачухою, яку, за наказом батька, і повісив разом із ключником на одній шибениці.

Інформація ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Даніеля Чаплинського до своєї колишньої дружини, в якому містилась інструкція, як можна приховати викрадені у Хмеля скарби, а його самого отруїти. За дорученням гетьмана справу таки розслідував Тиміш. І саме йому начебто пофортунило знайти викрадене золото і викрити спільників гетьманші, після чого Мотрону, а також її матір і ще п’ятьох осіб було страчено. Отже, за такої інформації, причина трагедії полягала не стільки у факті подружньої невірності Мотрони (якщо вона була насправді), скільки у наявності розгалуженої шпигунської мережі в оточенні гетьмана, до якої якимось чином було залучено і гетьманшу. Проте абсолютно очевидно, що особиста образа справила вплив на дії Богдана, одначе не вона стала вирішальним фактором, що визначила подальший вибір Хмеля – підняти повстання проти польської шляхти».