Текст книги "Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана"

І все ж нагла кончина дружини, з якою він за двадцять літ прижив шістьох чи сімох дітей, так не вразила й не обурила Богдана, як те, що Чаплинський викрав у нього любку-голубку, його незрівнянну Олену Прекрасну і навіть…

Навіть обвінчався з нею в католицькому соборі.

І Богдану нічого не залишалося, як з горя – чи з безвиході – краяти душу і серце відомою піснею про те, що

 
Копав, копав криниченьку
Неділеньку-дві…
Любив козак дівчиноньку
Людям – не собі!
 

З такою думкою було просто нестерпно далі жити і Богдан підтримував себе оковитою (то був час, коли він багато пив) та все тією ж піснею. Виводив тверезо (образа була такою, що й хміль його не брав):

 
Ой жаль-жаль
Мені буде —
Візьмуть її люди,
Моя не буде!
Ой жаль-жаль.
 

Ні оковита не допомагала, ні пісня.

Та й жаль був кепським порадником. Скільки не жалкуй, а втраченого, якщо не вжити дієвих заходів – не взявши до рук, звісно, шаблі, – не повернеш. Бо:

 
А вже з тої криниченьки
Орли воду п’ють…
А вже мою дівчиноньку
До шлюбу ведуть.
 

І так було не лише у пісні, так було в житті, і це краяло серце вже й геть тяжко.

 
Один веде за рученьку,
Другий – за рукав.
Третій стоїть гірко плаче —
Любив та й не взяв!
 

– Любив та й не взяв!..

Не взяв, не взяв… Невже він і справді любив, а не взяв? То якийсь слабак у пісні, він…

– А я візьму, – погрожував супернику. – Олена моя була, моєю й буде!

І хапався за шаблю, готовий будь-якої миті кинутися визволяти кохану. І Чаплинському це так не минеться!.. Хоч він і обвінчався з Оленою в соборі…

Про те, що на вінчання потрібна була згода Олени і вона, любов його, її Чаплинському дала, Богдан з поквапу й не подумав. Чаплинський викрав його дружину – хай і не вінчану поки що, – і цим для Богдана все було сказано. І Хмельницький, палаючи від святого обурення, подався до короля по справедливість. (Коронний гетьман Потоцький йому нічим не допоміг.)

І невдовзі Хмельницький (позивач) і Чаплинський (відповідач) постали перед Сенатом. І там Богдан звинуватив Чаплинського в тому, що він викрав у нього дружину.

– Я? Викра-ав?? Дружину-у??? – вкрай був подивований Чаплинський. – Це смішно. Ще й моє обурення. Хмельницький силою тримав Олену в себе, ось чому вона так швидко й поспішно пішла від нього, а оскільки припала мені до серця, то я одружився з нею. І ніхто не примусить мене відмовитись від неї… А хоч би й так, то вона сама не погодиться повертатися до Хмельницького!

Сенатори потішалися.

Сенатори аж за відвислі животи хапалися – так реготали.

Сотнику Богдану Хмельницькому, натішившись, казали:

– Охота тобі, пане Хмельницький, шкодувати про таку жінку! На білому світі багато жінок і ліпших. Пошукай собі іншу, а ця хай залишиться з тим, до якого вона прив’язалась і за якого зі своєї волі й охоти заміж подалась, ще й вінчалася з ним у соборі!..

Збитки від спустошеного Суботова склали більше двох тисяч золотих. Але за рішенням Сенату Хмельницькому відшкодували лише сто золотих.

Це вже було занадто!

Хмельницький знову кинувся до короля. Його величність страшенно не любив, просто не терпів, коли до нього одні й ті ж по одній і тій же справі зверталися по кілька разів. Та й Хмельницький уже набрид йому своєю скаргою на Чаплинського.

– Пан Хмельницький вже протоптав до мене стежку, – гмикнув насмішкувато король. – І взагалі… Взагалі, у мене немає часу займатися сварками шляхтичів. – Хто з вас правий, а хто ні – сам чорт не розбере.

– Але ж Чаплинський спустошив мій хутір, забив на смерть мого сина і викрав мою дружину.

– А Чаплинського послухаєш, – його величність ледве стримався, щоб не позіхнути, – так Олена пішла за нього добровільно. І добровільно стала з ним під вінець. Га? По своїй волі твоя Олена пішла з паном Чаплинським під вінець… – Передихнув. – А коли це так, то… то… І взагалі, – витріщився на Хмельницького. – Ти козак, пане Хмельницький? Га? Питаю: ти козак?

Богдан кивнув, іще не розуміючи, куди хилить його величність.

– A коли ти козак, то в тебе є шабля. Яку я тобі, до речі, й дарував.

І повторив із притиском:

– ЯКЩО ПАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ КОЗАК, ТО В НЬОГО МАЄ БУТИ ШАБЛЯ!..

І сотнику Хмельницькому нічого не залишалося робити, як підтвердити: так, він козак і в нього є шабля!..

Нічого не домігшись у Варшаві ні в Сенаті, ні в короля, Богдан Хмельницький ще трохи потикався сюди-туди і, зрозумівши, що всюди глуха стіна (поляки карати поляка Чаплинського ніколи не будуть, за принципом, що ворон ворону ока не виклює), так ось, збагнувши це, Богдан повернувся додому, ще гаразд не відаючи, що йому далі чинити-робити. Прощати Чаплинському викрадення Олени він не збирався і за згадки про кривдника клекотів праведним гнівом. «Щось придумаю… щось придумаю, – шепотів у гніві превеликому, – Чаплинському відомщу і Олену, золотце своє, поверну».

Ось тільки як далі боротися з Чаплинським – у клятого шляхтича була чимала військова сила і влада, – ще не знав, але певний був: Чаплинському набіг на Суботів, розорення хутора і викрадення Олени (клятий шляхтич іще й коня його викрав! добре, що Ганна встигла його повернути) не подарує.

І тут сталося непередбачене. На під’їзді до хутора його вже чекали найманці Чаплинського на чолі з осавулом Романом Пештою.

– Богдан Хмельницький?

– Ну, я Богдан, котрий Хмельницький, – ще нічого не підозрюючи, відповів сотник. – А ви хто такі?

– Про це ти незабаром дізнаєшся.

Наперед виїхав осавул Роман Пешта.

– Богдан, котрий Хмельницький, – почав він урочисто. – Ти звинувачуєшся у зраді, тож я маю наказ тебе арештувати.

– У зраді? У якій… з-раді, – на мить аж отетерів сотник, але йому не дали отямитись, вмить скрутили руки, кинули на якийсь візок, запряжений двома кіньми, реєстровці його оточили з усіх боків і помчали…

Куди?

Отямився Богдан Хмельницький у підземеллі якогось замку – вогкому і напівтемному. На мокру кам’яну підлогу кинули оберемок сіна.

– Сиди! – і важкі металеві двері зі скреготом зачинилися.

– Я буду… буду скаржитись, – кричав сотник. – Це самоуправство Чаплинського, і воно так йому не минеться!

Але розумів, у яку небезпечну ситуацію він потрапив. Тюрма… Глибоке підземелля замку, що пильно охоронявся. Вийти звідси непросто, закони і право тут не діють, у цій в’язниці його без суду і слідства можуть прикінчити. І ніхто й знати не буде, де подівся сотник Богдан Хмельницький. Та ніхто й уваги на його зникнення не зверне – пропав чоловік, то й пропав. Нині людині пропасти запросто – всюди беззаконня, свавілля і влада не закону, а сильного. В Україні свавільничає шляхта. Треба якось рятуватися. Та як?

Але життя йому врятувала вона, підступна Олена, яка зрадила його з його ж кривдником, шляхтичем Чаплинським. Хоч як дивно, але дізнавшись, що Богдан Хмельницький у підземеллі замку свого нового чоловіка, шляхтянка раптом заступилася – щось людське в ній ще лишилося, – за свого колишнього коханця, чиїй жінці вона допомагала вести господарство. І – що було, те було, – крутила з Богданом. Вона й умовила Чаплинського відпустити Хмельницького.

Про це Богдан Хмельницький так згадуватиме:

«Чаплинський тяжко мене знеславив, збезчестив чотириденним триманням у тюрмі між ув’язненими злодіями, і якби не Чаплинська, добродійна і милосердна до людей, які гинуть – тут він улестив пані Олені, хоча нічого не перебільшив: вона й справді визволила його з тюрми, де він сидів разом зі злодіями аж цілі чотири дні, – якби вона не допомогла мені у тій тюремній неволі своїми просьбами, не минувати б мені помсти жорстокого тирана, її чоловіка».

Він її ще любив і любив ніжно, хоч вона вже була жоною іншого, його кривдника і тирана, і носила законно його прізвище, Чаплинська.

І вона вмовила мужа свого, Чаплинського, і той велів відпустити Богдана.

Тільки заради Олени. Вона так прохала відпустити Хмельницького, не марати руки його смертю. Бо він і мертвий між ними стоятиме…

Чаплинський її зрозумів і заради неї…

Заради дружини велів відпустити затятого свого ворога – це ж треба!

Не хотів псувати відносини з коханою, яку любив над усе і якою дорожив. Тому й не хотів, щоб між ними та їхньою любов’ю стояла тінь загубленого сотника. Хай щезає куди хоче, але подалі від Чаплинського, щоби він більше його й одним оком не бачив.

І сотник Богдан Хмельницький, дякуючи Олені, коханці своїй, а тепер жоні Чаплинського, опинився на волі. Навіть за ворота замку вийшов – брама за ним зі скреготом зачинилася, – а все ще не міг повірити, що його випустили з в’язниці, і подумки дякував Олені, яка зберегла йому життя. Але гнів до Чаплинського не затихав. Та й не він його звільнив, а вона, Олена Прекрасна. Їй він до останнього дня в цьому світі буде вдячний, любові своїй, тож поверне її, хоч би що це йому коштувало. І заразом відомстить Чаплинському, який посмів викрасти в нього любов і собі її привласнити. Так і такечки, Чаплинський ще отримає своє. Ось тільки як його взяти за зябра? У клятого ляха – влада і значна військова сила. А тут ще й застерегли Богдана вірні люди: тікай, чоловіче, подалі й пошвидше, тікай, доки ляхи не передумали і не повернули тебе у підземелля замку. Їм із тобою впоратися – раз плюнути. А тому – бери ноги в руки й тікай! Куди?… Та куди хочеш. Хоч і на край світу. А найперше тікай з України, бо панами тут ляхи. Що хочуть, те й чинять. І з якимось сотником впоратись їм нічого не коштує. Та й у Чаплинського руки занадто довгі, тож тікай туди, де він тебе не дістане.

У ті часи всі гноблені та переслідувані, не знаходячи в Україні справедливості, втікали на Низ, на Січ Запорізьку, бо тільки там була справедливість. Це розумів і Богдан, а тому, прихопивши з собою сина Тимофія, кинувся на Запоріжжя, до січових братчиків. Був певний: ляхи – їхні затяті вороги, тож козаки допоможуть. І з Чаплинським він іще побореться, ще відомстить кривднику за все, за все, і неодмінно поверне собі Олену Прекрасну.

А втікаючи на Низ, до Січі Запорізької, славної-преславної, вряди-годи повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, не все. Жиє Бог і козацька ще не вмерла мати!..

І поправляв шаблю при боці, коштовну, до речі. З іще коштовнішим руків’ям – дарунок самого короля.

Воістину, ще не все втрачено, коли ти козак і маєш безвідмовну шаблю, найпершу подругу кожного істинного козака!

З усіх видів ручної зброї у ті часи шаблю (шаблюку, шабельку) ніхто так не шанував, як запоріжці. Без неї козак – як без рук. І не козак взагалі.

Як свідчить Дмитро Іванович Яворницький, у козаків «шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п’ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубне кого, то так надвоє й розсіче – одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев’яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків’я якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й прив’язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

 
«Ой панночка наша шаблюка!
З бусурманом зустрічалась,
Не раз, не два цілувалась».
 

Як справжній «лицар», запоріжець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю».

За козацьку «чесну зброю» – та й козак він урешті-решт! – і вирішив узятися, втративши надію знайти у Варшаві правду, й чигиринський сотник, адже справедливість, як він переконався, можна було відстояти лише із шаблею в руці.

Але для цього треба було дістатися вільного козацького краю, Січі Війська Запорізького низового, аби разом з низовим товариством вибороти свої права і гідність свою у чесному герці відстояти…

 
Нема в світі правди,
Правди не зіськати,
Бо тепер неправда
Стала панувати.
Сидить кривда на покутті
Поруч із панами.
Стоїть правда при дорозі
Разом з мужиками…
 

У ті часи правда була лише на пониззі Дніпра, на Січі в козаків.

Козак – слово тюркського походження і означає «вільна людина».

Навіть сьогодні бути вільним – навіть за демократії – ой не просто, а тоді, а в ті часи…

Посол німецького імператора С. Герберштейн, на початку XVI ст. відвідавши Польщу, яка окупувала тоді Україну та Литву, писав:

«Селяни тут… перебувають у такому жорстокому рабстві, що коли кого з них, буває, засудять на смерть, то він за наказом пана сам себе повинен убити. А як відмовиться це зробити, то його тяжко виб’ють… і все одно повісять…»

Відважні і нескоримі рятувалися втечею на Січ, на Низ Дніпра, щоб там бути вільним і жити з правдою. Втікали туди, де, казали, як байрак – там і козак. І козацькому роду нема переводу.

Кріпаки втікали від своїх панів поодинці й гуртами. І навіть селами, з родинами, худобою та іншим майном переселялися в дикі краї, де тоді не було панів. Січ була прихистком для всіх, кого гнобили і хто не мирився з гнітом соціальним і національним, хто і багнув, і боровся за волю, і, врешті-решт, її здобував. На Січі приймали всіх, незважаючи на расу, національність чи соціальне походження. Там було козацьке товариство, січове братерство, і кожен, хто ставав козаком-воїном, вже іменувався гордо: «Товариш Війська Запорізького». Козацтво переділялося на полки по 500 – 1000, а згодом і більше вояків на чолі з полковником. Полки, своєю чергою, складались із сотень на чолі з сотниками.

Українське козацтво очолював гетьман, а Запорізьке, січове – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом із військовим писарем, суддею та обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорізької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка збиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, ухвалювала рішення про походи, ділила землі та угіддя між куренями тощо… І все по козацькому закону, по правді-справедливості… Ось тільки втекти від пана й дістатися до Січі було не просто.

А вже за Дніпровими порогами і починався той край, що згодом буде називатися Запоріжжям. Там Дніпро, нарешті пробившись крізь кам’яні страховиська – пороги й забори, розливався розлогою низиною, що тяглася далі й далі, аж до самого моря Чорного, колись званого Руським.

Там було – на плесі могутньої ріки – царство островів, великих і малих. За останнім порогом була й Хортиця – Велика й Мала. Там, за порогами, у Дніпро впадають багато річок, там починається князівство плавнів – непрохідні багнисті простори, зарослі очеретом і чагарником, край дикий та безлюдний. То вже були джунглі, як звуться на міжнародній мові – чи сленгу – густі, тяжкопрохідні, заболочені тропічні й субтропічні ліси.

У степу було безліч балок, зарослих травою й чагарником, та байраків – «Де байрак, там і козак», – вкритих лісом. А по берегах річок росли дикі яблуні, груші, вишні, сливи, траплявся й виноград. А ще – дуби, клени, в’язи.

А скільки у Дніпрі та його притоках і озерах водилось усілякої риби, ніким не ловленої і не ляканої, – білуга (деякі нагулювали й по кілька метрів завдовжки), осетри, севрюги, соми, щуки, лящі, окуні, тарані… Як свідчать сучасники, великою мережею за один раз витягали понад дві тисячі штук різної риби. Ні, з голоду пропасти у Великому Лузі було просто неможливо.

А скільки водилось у плавнях бобрів, куниць, диких свиней та водяних птахів – качки, гуси, лебеді, баби (пелікани). Балки й байраки кишіли вовками, лисицями, зайцями і навіть ведмедями. А скільки водилося тлустих, лінивих і неляканих дроф, стрепетів, куріпок!..

А неподалік у степах ходили табуни низькорослих диких коней з довгими густими гривами та хвостами, званих тарпанами, стада сугаків (диких кіз), і навіть зустрічалися й тури – уявляєте? Тури! Справжні велетні тури! Це такі величезні бики, що, наприклад, кинувшись на вершника, брали його на роги і перекидали разом із конем.

Про бджіл, що гніздилися не тільки в дуплах, а й просто в землі, в ямах, що переповнялися медом, і горе було тому бідоласі, який, необережно повівшись, провалювався в таку яму, де на нього чекали сотні тисяч бджолиних жал, і гинув він у тім солодкім меду…

Щоправда, у дніпровських плавнях була ще й тьма-тьмуща комарів, отруйних мух і мошви. А це вже лихо з лих. Вони накидалися на людину й так жалили-кусали, що тіло потім нестерпно свербіло, обличчя набрякало, очі так набрякали, що, як розказували, по три дні й повік несила було підняти. Тож у плавнях і пропасниця була, і всілякі тяжкі хвороби. А навесні, як дні були сухі, з татарської сторони (так званий лівий берег, правий називали руською, або козацькою, стороною) налітали великі хмари сарани. Вона градом падала на землю й миттєво зжирала всі злаки і трави, залишаючи позад себе наче випалену пустку. Сарана проникала в усі щілини, від неї неможливо було сховатися. А ще у плавнях, байраках і чагарниках, у високій траві було царство лютих гадюк – стережися!

І все ж степи ті з давніх-давен вабили людину – багатства там і справді були нелічені. Але й острах брав за душу цупкими пальцями. Лякали не лише пустка з бездоріжжям, звірі, гади чи отруйні мухи – найнебезпечнішими серед усього того бісівського поріддя були татарські людолови.

І все ж селяни втікали від панів, що були лютішими за татарських людоловів, і втікачі в тих диких, але таких багатих краях вважали себе вільними людьми.

Себто козаками.

«Ті з українського народу, – зазначатиме письменник XVII ст. С. Грондський, – хто… не хотів нести ярмо й терпіти владу місцевих панів, ішли в далекі краї, тоді ще не залюднені, й здобували собі право на свободу… засновували нові селища і, щоб відрізнятися від селян, що належали панам, стали називати себе козаками».

Так у тих краях виникали козацькі слободи (від слова «свобода», селище, де живуть вільні від феодальної залежності люди) і хутори.

Так з’явилося козацтво. І воно оживило малолюдні степи. Козаки, тримаючи за плечима рушницю, орали цілину, вкриту рясною травою і зарослу тернами, перетворюючи степ на квітучі лани, прокладали дороги, будували мости через безіменні ріки, розводили сади. З розвитком рільництва почали розвиватися скотарство й різні промисли – рибальство, мисливство, селітроваріння.

Починала творитися козацька організація, товариство. Козаки об’єднувались у громади і всі питання вирішували спільно на радах чи сходах. Там же обирали старшину – отаманів, осавулів, суддів. Засіваючи землю, розводячи худобу, будуючи слободи й хутори, козаки були готові щомиті відбивати напад тих чи тих людоловів – татар чи своїх панів. Хати ставили невеликі, з хмизу, обмазаного глиною – така оселя називалася зимівнико5 м, а козаки, які господарювали, зимі5вниками.

Небезпека чигала на кожному кроці, тож до неї треба було бути щомиті готовим. Тому козаки у найзручніших місцях зводили невеликі укріплення – городки, або січі. А січами вони називалися через те, що їх робили з рублених або січених колод. Одна з таких січей і виникла на Хортиці, що й започаткувало решту – сім Січей Війська Запорізького низового.

…Січ так нагадувала, – зазначає один з істориків, – грізну фортецю. З бійниць її визирали жерла гармат і дула козацьких самопалів. Посередині укріплення був майдан. Він відігравав велику роль у житті війська. На майдані збиралися козацькі ради, які розв’язували найважливіші військові справи. Тут же можна було запримітити стовп (біля нього карали злочинців) і великі литаври, – б’ючи в них, скликали козацтво на збори. В різних місцях навколо майдану стояли військова канцелярія, пушкарня, хати старшин, комори, а також кузні й майстерні, де лагодили й виготовляли зброю, робили порох тощо.

Нарешті навколо майдану стояло кілька десятків низеньких довгастих хат – куренів, збудованих зі сплетених з лози щитів, обмазаних глиною і критих очеретом. Тут жили ті козаки, що складали січову залогу, а також новоприбулі до Січі втікачі.

Згодом поблизу Січі виросла невелика слобідка. Тут жили й працювали різні ремісники – кравці, шевці, ковалі, зброярі, а також стояли різні крамниці, шинки, пивниці. У слобідці був і базар, на який приїздили козаки з околиць, купці з України, Росії, Молдавії, Польщі, Криму, Туреччини.

Підступи до Січі охороняли з вартових веж – бекетів, висунутих далеко в степ. Козак, який стояв на вишці, пильно вдивлявся в далечінь. Завбачивши ворога, він запалював бочку зі смолою чи оберемок сухого бадилля, сідав на коня і мчав до сусіднього бекету. Полум’я і стовп диму, що здіймався до самого неба, були знаком загрозливої небезпеки. Його передавали від одного бекету до іншого, і скоро всі довідувалися про наближення ворога…

Луг – це поросла травою і кущами лука, що використовується як пасовисько та сіножать.

Або ще – низина, поросла лісом.

А тих, хто переховується в лузі, звали лугарями.

Лугарювали в лузі насамперед козаки – бо хто ж іще, крім них, поткнеться в ті безлюдні глухі краї?

До речі, про козаків.

Лугом, але вже Великим, називали в XVI–XVIII ст. дніпровські плавні нижче від порогів у пониззі Дніпра.

Тоді й пісня (чи пісенна приповідка) була:

 
Ой, Січ – мати,
А Великий Луг – батько.
 

Для козаків, звісно.

Заплава Дніпра у володіннях Запорізької Січі, що простяглася з обох його боків від Хортиці на 100 км за ширини від 3 до 25 км, загальна площа – понад мільйон десятин землі. Для розвитку господарства Запорізької Січі угіддя Великого Лугу щороку розподілялися жеребкуванням між 38 куренями Січі, чи – Вольностей Запорізьких. Або ще – Війська Запорізького низового.

Так ось, за переказами – а вони живучі, хоч у яке століття заглянь, – Великий Луг був чи не нашпигований скарбами, мрія про які багатьом – зокрема й авантюристам – і спати не давала. Розказували пошепки, роблячи очі страшними, що в численних балках і «могилах» Великого Лугу майже щорічно знаходили «старовинні мідні та срібні гроші», що їх виносили на поверхню весняні води – повені. Та що й казати, як там, хоч куди поткнись, всюди землю таки й справді нашпиговано коштовним багатством. Та так, що одна з річок Великого Лугу, яка впадала в Дніпро, навіть мала ймення – Скарбна. Дідівський, чи прадідівський, переказ свідчить, що «біля Скарбної, де стара Січ, є стрілиця, а в тій стрілиці сховано весь запорізький скарб». Про те, що запоріжці господарювали на Скарбній, свідчить і такий факт: у гирлі річки в минулому столітті було знайдено дві затоплені «чайки».

Так от, Хортиця й межувала зі знаменитим козацьким Великим Лугом – дніпровськими плавнями, що були родючими і плодючими, багатими на рибу, різних птахів, дичину, та ще й були вкриті лісами-чагарями та цілющими травами. Плавні були помережані річками, єриками, протоками й протічками, озерами та балками. Як повесні води заливали Великий Луг, то незатопленими залишалися лише підвищені місця, перетворюючись у тимчасові острови серед моря розбурханої повені… Вважається, що Геродот, який кілька тисячоліть тому відвідав Дніпрові (тоді Бористенові) береги та описав вкриту лісами і травами низину, порізану й омиту протоками Дніпра-Бористена, то він назвав її Гілеєю, яка в козацькі часи прибрала ймення Великий Луг.

Запоріжці тому й називали Великий Луг своїм батьком, що він був джерелом їхнього життя. Та й добре захищав козаків своїми неприступними пущами, протоками, річками та озерами чи багнищами від татар. Та й до всього Великий Луг посідав особливе місце в духовному житті козацтва. Тож тоді козаки й співали, що Січ – мати, а Великий Луг – батько. Чи як у Т. Шевченка:

 
А піду я одружуся
З моїм вірним другом,
З славним батьком Запорізьким
Та з Великим Лугом.
На Хортиці у матері
Буду добре жити…
 

«На південний захід річище Дніпра помітно розширювалося. Тут починалася Військова Скарбниця. За переказами, в цьому місці запоріжці ховали військовий скарб. «Розповідають, – писав Боплан, – що козаки заховали тут у каналах безліч гармат, і ніхто з поляків не знає цього місця, бо вони ніколи не бувають тут, а козаки, зі свого боку, тримають це у великій таємниці». У Військовій Скарбниці, у вузьких звивистих протоках, серед густих заростів очерету й чагарнику, стояла Запорізька флотилія. Скрізь у надійних місцях розташовано козацькі пікети. «Тут, – писав Боплан, – загинуло чимало турецьких галер… які заблудилися між островами і не могли знайти дороги, тоді як козаки у своїх човнах стріляли в них з очерету. Відтоді, – додає він, – галери не заходять у Дніпро далі як на 4–5 миль від гирла»

(В. Голобуцький).

Через Вольності Війська Запорізького низового, а там він і широкий, і глибокий, і швидкий, Дніпро простягнувся більш як на 500 кілометрів.

І всі береги його в нижній течії – за винятком хіба порогів – вкриті густими плавнями, щедро зарослі трав’яними хащами, чагарниками та лісами, ще й перетяті в різних напрямах посестрами його, блакитними річками, протоками й озерами, лиманами – тільки вздовж його берегів їх було 465!

А ще ж дев’ять порогів – Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнигівський, Будилівський, Лишній та Вільний!

А ще ж забори – пасма диких гранітних скель, що розкидані по руслу ріки, особливо з правого берега, але які не перетинають ріку повністю з одного берега на інший, залишаючи вільний прохід для суден, всього їх 91, а шість із них просто-таки велетні. А ще ж то там, то там на Дніпрі стирчать поодинокі скелі. Найвідоміші з-поміж них – Богатир, Корабель, Гроза, Розбійник.

А ще ж плавні, озера, острови. По всьому Дніпру, в межах земель запорізьких козаків їх було 265 – великих і малих. І все це у тих краях було вкрите трав’янистою та деревною рослинністю. З усіх несходимих плавнів найзнаменитішим був Великий Луг, він починався біля лівого берега Дніпра, навпроти Хортиці, тягнувся 400 з лишком кілометрів і закінчувався на тому ж березі поблизу урочища Паліївщина, вище від Микитиного Рогу.

Але щоб там відстояти свою свободу і саме життя, і честь свою лицарську, козакові треба було міцно тримати в руках свою «чесну зброю».

І пробираючись на низ, до Січі Запорізької, славної-преславної, Богдан Хмельницький вряди-годи та й повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, не все! Жиє Бог і козацька ще не вмерла мати…