Текст книги "Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана"

Посольство, прибувши до Варшави, вже не застало короля Владислава IV живим. Тому почалися переговори зі шляхтою, яка поставила ряд умов, що їх козацька рада не могла прийняти. І Хмельницький опинився як між двома вогнями: і тут гаряче, і там пече. І з поляками багнув помиритися, і зі своїми козаками через це не хотів ворогувати. Ось тоді, відчуваючи хисткість свого становища, гетьман і звернувся до руського царя Олексія Михайловича з проханням прийняти Україну до складу Московської держави. Не вийшло з підданством у польського короля, вийде з підданством у московського царя, а без пана він не зостанеться – не звик без пана над собою жити.

Звернувся – і все…

Все (все, все!) втратив. Те, що до того досягнув такою дорогою ціною. Свого народу, який йому тоді так гаряче повірив і пішов за ним.

А ще він мріяв – палко мріяв, як коханий мріє про пестощі коханої, про її згоду – заповітна на той час його мрія-забаганка: отримати з рук короля (самого короля, щоби було законно, щоби він не був самозванцем) гетьманську булаву та відповідні клейноди. До всього ж, він ніколи не ставив собі за мету розгромити Річ Посполиту, знищити її як імперію, якій він до того вірно – разом із батьком своїм – служив. Щоб клята гонорова шляхта і його сприймала як рівного собі пана, а не як вискочня-холопа. Та й самозванця на додачу. І отримати булаву та клейноди саме з рук короля. І його палка мрія нарешті збулася.

Вже після врочистого в’їзду до Києва, коли його сприймали – і зустрічали теж, – як законного гетьмана України, вже будучи зверхником нової держави, козацької України, він їде до Переяслава і там…

Що сталося там і не лише вразило, а й шокувало всю Козацьку державу, що її він очолював. У Переяславі він приймає високопоставлену польську делегацію, що складалася з самих лише зверхників на чолі з королівським комісаром в Україні Адамом Кисілем, яка прибула до нього на переговори. Прибула чи не миру в нього просити. А щоб його задобрити, привезла йому королівське благословення.

За В. Сергійчуком («іменем Війська Запорізького»):

«20 лютого 1649 р. в Переяславі «на Шевській вулиці, перед резиденцією Богдана Хмельницького, відбулася церемонія передачі від нового короля (щойно обраного, Яна-Казимира. – В. Ч.) гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом. Хмельницький, вбраний у парчеву червону соболину шубу, стояв під бунчуком у колі полковників та іншої старшини».

І вчорашній переможець поляків приймає з рук їхнього короля гетьманську булаву, що раніше йому вручили на Микитинській Січі козаки, вірнопіддано дякує його мосці крулю найяснішому і гордо випростовується з виглядом переможця: знай наших! Король (сам король!) вручив йому булаву, й отже, визнав його за гетьмана. Нарешті – НАРЕШТІ! – він тепер рівний гоноровій польській шляхті! А разом із гетьманською булавою його мосць найясніший круль – вчора розбитий українськими козаками – передав Хмельницькому все Чигиринське староство – гніздо клятого, але вже збіглого підстарости Чаплинського, най за ним і слід западеться! І Чигирин звідтоді стає столицею всієї України, що її визнав сам король! І що з того, що вийшла казуїстика: прийнявши булаву з рук польського короля, Хмельницький де-юре і де-факто анулював усі здобутки й перемоги народно-визвольної армії, всього українського народу у боротьбі проти польської корони!

Переможець попрохав ласки у переможених, отримав її та став підданим розбитого ним короля! Відтепер уже подальша збройна боротьба проти польської корони і польського короля не мала аніякого юридичного підґрунтя. Але це – дріб’язок. Головне, що пан Хмельницький законно отримав з рук глави держави гетьманську булаву і став нарівні з усією шляхтою.

Щоправда, мине трохи часу і поляки зрадять його – навіть із булавою їхнього короля, оголосять його, як і перше, холопом і схизматом, але то вже інша річ.

А тоді, в Переяславі – дався йому цей Переяслав, де він присягатиме, крім короля, ще й московському цареві! – гетьмана нарешті було потішено. І його заповітна мрія збулася: з рук короля він отримав булаву й визнання його рівним шляхті. Згодом, як поляки його зрадять і почнуть, зібравшись із силами, доки він тішитиметься булавою, його бити й захоплювати Україну, він забагне отримати з рук московського царя щось подібне і в 1654 р. підписуватиметься, запобігаючи перед царем – він, глава окремої держави: «Гетьман Війська твоєї царської величності Запорізького з усім Військом Запорізьким до лиця землі твоєї царської величності чолом б’ючи».

Гм-гм…

Але, попри те, що він бив чолом так низько – до лиця землі, певно ж, і кректав, гнучись так низько, – попри те, отримав від московського царя…

Отримав звичайний пшик – Україна стане згодом Малоросією, однією з провінцій імперії, а сам гетьман, глава незалежної держави, що її вибороли козаки кров’ю своєю, стане лише одним із холопів царя московського… Як кажуть, по заслугах і шана.

«Будьмо ж чесними перед собою й історією, – закликає письменник-історик Богдан Сушинський, – і, за всієї нашої поваги до заслуг Хмельницького-воїна, скажемо собі те, що треба сказати.

Трагічний приклад Хмельницького-гетьмана ще раз переконує світ, що ні могутня армія, ні воля народу до незалежності, ні сприятлива ситуація на міжнародній арені нездатні самі собою забезпечити непідлеглість народові і процвітання державі, якщо на чолі її опиняється людина, яка, хоч і сягнула вершин влади, але так і не змогла викоренити з себе інстинкту придворного служки, інстинкту лакея і чиношанувальника, який лишень біля ніг повелителя почуває себе комфортно і впевнено. І байдуже якого: польського, московського – аби повелитель».

І далі як присуд (його винесла сама Історія) про те, що «ще за життя Б. Хмельницького Україна втратила все, чого досягла боротьбою, кров’ю сотень тисяч своїх синів, у тім числі незалежність і державність. Звідси й ставлення до Б. Хмельницького, яке ніколи не було однозначним – спектр сягав від цілковитої беззастережної героїзації гетьмана як видатного сина українського народу до зрадника, який продав («пропив») Україну Московії».

Свій необачний, але такий катастрофічний прорахунок збагне і сам гетьман – як кажуть, дійшло! – і щось намагатиметься робити, аби виправити те, що він накоїв, але… Як нині кажуть: поїзд уже пішов. Та й Росія того, що бере, назад уже ніколи не повертає. А будь-який договір їй нічого не коштує перекрутити лише на свою вигоду. Та й самих договорів вона – має таку звичку – ніколи не дотримується. Підписаних, до речі, нею самою.

Історики зазначають:

«Надія Хмельницького на приєднання за допомоги Росії українських земель, що залишалися під владою Польщі, розтанула, як лід на сонці. Тоді він уклав союзні договори з ворогами Польщі Карлом X і угорським князем Д. Ракоці. Послав їм на допомогу 12 тисяч козаків. Гетьман і старшини тоді звинуватили царя у зраді та порушенні Переяславських статей. У своєму листі до російського царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. А цар, підписавши перемир’я з поляками та маючи намір повернути нас у їхні руки, вчинив з нами безсердечно».

Щоби Хмельницькому заціпило – ач, до чого добалакався, московського царя у зраді звинувачує, – Москва послала до гетьмана послів. Вони застали Богдана вже хворим, у постелі, але все одно накинулися на нього з докорами й погрозами… І 27 липня 1657 р. Богдан Хмельницький несподівано помер – раптово й негадано – від апоплексії. Трапилося це в Чигирині.

Перед смертю, вже відчувши свою близьку кончину, Богдан Хмельницький, скликавши в Чигирині козацьку раду, на якій мали вибрати нового гетьмана, звернувся до козаків із прощальним словом. І тоді з уст його, як дякував козакам за вірність, злетіли прегіркі, чи не полинові слова:

«Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу (це була головна мета Визвольної війни України і вона не здійснилася насамперед через похибки самого керманича. – В. Ч.), по-друге, звільнити від ярма польського також Волинь, Покуття, Поділ і Полісся, одне слово, – усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх під високу руку всеросійського монарха (дався йому той всеросійський монарх, який, не соромлячись, обдурив українців і Богдана Хмельницького передовсім, уніщовивши Переяславські статті, ту частину України, яку гетьман встиг йому віддати, перетворив на провінцію Малоросію, не менш безправну, ніж та, що лишалася під владою короля. – В. Ч.). Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу. І вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене».

За Переяславськими статтями Україна зберігала свою територіально-адміністративну автономію та козацько-гетьманське самоврядування з традиційними правами всіх її верств. Козацький реєстр визначався в 60 тисяч. Селяни, раніше підвладні польській шляхті, одержували особисту свободу і землю. За містами визнавалися всі колишні права. Православна церква посідала панівне становище… І так далі в цьому ж дусі.

А навзамін Україна отримала від Москви нове ймення Малоросія, для селян – кріпацтво, а гетьманство взагалі буде скасовано, а згодом царський уряд знищить і Запорізьку Січ з її козацтвом, а саму Україну, яка стала Малоросією, буде перетворено в одну з провінцій Російської імперії.

За такої ситуації ще за життя Б. Хмельницького в середовищі козацької старшини зростало невдоволення як діями Москви та нехтуванням царизмом Переяславських статтей, так і промосковською орієнтацією гетьмана. Але на розрив із Москвою гетьман не йшов. «Я хрест цареві цілував, – казав, – і клятви не зраджу, а як мене не стане, дійте на свій розсуд».

Але досить швидко Богдан сам збагне й переконається: московити порушують підписані ними Переяславські статті і треба щось спішно робити, аби визволити Україну з московського ярма, в яке він її сам і загнав. Як писатиме історик, правознавець, етнограф і белетрист Орест Левицький: «Стоячи однією ногою в могилі, старий Хмельницький із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля не довели розпочату справу до бажаного кінця й майбутнє рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді».

А збагнувши гірку істину, напише в Москву сердитого листа, в якому звинуватить царя у зраді і порушенні Переяславських статтей.

Цар спішно прислав до Чигирина своїх послів, аби ті «поставили Богданку» на його законне місце – місце царевого холопа.

Посли примчали, як на пожежу, і про що вони говорили з Хмельницьким (щоправда, пообідали з гетьманом), так досі й залишається таємницею. Одне лише відомо: після їхнього візиту гетьмана й підкосила негадана апоплексія.

«Прошу вас, братове мої, доки я живий, виберіть собі вільними голосами нового гетьмана. Якщо я знатиму якось вашу майбутню долю, то спокійно ляжу в могилу».

Гм… Зваливши свої прорахунки на Господа Бога («не дав мені Господь закінчити цю війну так, як хотілося» – одне слово, знайшов крайнього, на якого і звалив свої дурощі). А козаки, бажаючи зробити приємне гетьману, новим вождем вибрали неповнолітнього сина Богданового Юрія, вельми бідного на розум. І цей вибір (наче Хмельницький був коронованим монархом України зі спадковістю влади, що мала передаватися від батька до сина) гетьманом Юрія згодом завдасть великого лиха Україні…

А було ж із кого (було!) вибирати гетьмана. Визвольна війна висунула плеяду видатних козацьких полководців та багатьох дієвих ватажків окремих повстанських загонів, які показали себе в боях і талановитими, і просто блискучими полководцями, вже цілком визрілими для гетьманської булави. Згадаймо: що не ім’я, то легенда – Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Степан Побадайло, Нестор Морозенко, Антон Жданович, Матвій Гладкий, Прокіп Шумейко, Мартин Небаба, Іван Золотаренко, Філон Джалалій, Дем’ян Лисовець, Іван Кричевський…

А вибрали гетьманом неповнолітнього та ще й бідного на розум Юрія… Так, так, тільки тому, що він був сином Богдана Хмельницького.

Воістину, коли Господь хоче кого покарати, то він позбавляє його розуму…

Як свідчить літописець, похорон відбувся з великим тріумфом і всіма військовими та цивільними почестями. 23 серпня тіло гетьмана у супроводі численного війська і мешканців довколишніх міст і сіл було перевезено до Суботова і там поховано – з написами та епітафіями, а біля труни поставлено гетьманський портрет.

«Так пішов із життя великий воїн, дипломат і політик. Безумовно, Богдан Хмельницький залишався людиною суперечливою. Траплялися хвилини розчарувань, спалахів гніву, сімейні чвари, були любов і зрада дружини, загибель улюбленого сина. Усе це лишило свій слід у душі гетьмана, на його характері, визначило настрій, а часом і практичну діяльність. Богдан Хмельницький був сином своєї епохи і представником свого стану. Немає потреби канонізувати гетьмана. У разі необхідності він розправлявся зі своїми політичними противниками, придушував повстання селянської та козацької голоти, роздавав універсали феодалам. Поряд із видатними полководцями і дипломатами біля гетьмана перебували нікчемні люди, які ще за його життя вели подвійну політику, нехтували національними інтересами українського народу. Одначе на всіх етапах життя і діяльності Б. Хмельницького переважала послідовна лінія на визволення рідної землі від іноземного панування. І весь свій талант полководця і політичного діяча він спрямував на розв’язання цієї доконечної життєвої проблеми.

Національно-визвольна війна та ім’я її керівника Богдана Хмельницького залишили незгладимий слід в історичній пам’яті українського народу. Традиції тієї звитяжної пори стали живильним середовищем для подальшого розвитку визвольних змагань українців – діяльності П. Дорошенка, І. Мазепи, руху козацьких полків, очолюваних Семеном Палієм, гайдамацьких виступів, Коліївщини 1768 р. В умовах, коли тривав наступ царизму на автономні права України, козацтво дедалі частіше згадувало не дуже тривалу, але яскраву пору «вольниці», часи без феодала і ненависної панщини, коли його ж руками творилися підвалини незалежної Української держави… Богдан Хмельницький стояв біля витоків творення українським народом незалежної держави, і в цьому полягає великий сенс його буття, це визначило його місце в історії»

(О. П. Реєнт, І. А. Коляда. Усі гетьмани України. – Харків, Фоліо, 2008).

Без Богдана дружина його Ганна не змогла жити в Суботові, де все їй нагадувало про любого чоловіка, тож пішла черницею в жіночий монастир і дожила там віку в молитвах Господу і спогадах про Богдана. Чоловіка вона переживе на десять років і в 1667 р. тихо скінчить свої дні земні уві сні.

Легка смерть, на яку заслуговують праведним життям.

Мине сім років, і польські солдати генерала С. Чарнецького, увірвавшись до Суботова, викинуть останки Хмельницького з церковного склепу та зруйнують гетьманську садибу. За переказами, гетьмана спершу було поховано у склепі під Іллінською церквою, а коли жовніри викинули з могили його кістки, їх буцімто перепоховали під одним із кам’яних хрестів на цвинтарі все того ж Іллінського храму. Інший переказ запевняє: справжня могила Богдана – у дерев’яному Михайлівському храмі, а біля Іллінської церкви для введення в оману поляків поховано «підмінного Богдана». У 1861–1869 роках було здійснено перші спроби знайти поховання Хмельницького експедицією Київського археологічного товариства, проте ані ті, ані подальші пошуки й дослідження не виявили жодного поховання, яке могло би бути могилою Богдана. З безвиході, 1954 р. в Іллінській церкві було встановлено символічний надгробок Хмельницького. Краще хай щось, аніж нічого. Шкода, що гетьману України так і не знайшлося на Україні місця для могили. На тій Україні, Козацькій державі, якою він керував 9 років (1648–1657), показав себе видатним полководцем, політиком, державним керманичем. Гетьман перетворив «повстання рабів», як називали українську революцію поляки, на міцну державу з новою адміністрацією, судовою системою, законами та соціальним ладом, з якою шукали союзу великі держави, а з маленького козацького міста Чигирина зробив козацьку столицю, куди прибували дипломати різних країн. У кровопролитних боях вперше в історії було створено Українську державу, територія якої переділялася на полки і сотні, а вся людність складалася з двох станів – козаків, що воювали, і посполитих, що працювали. І цю державу, створену в боях козаками, гетьман згодом і продав Московії.

Ось звідси й неординарне ставлення сучасників – особливо в незалежній Україні, – до Б. Хмельницького. Спектр оцінки його діяльності та особи і справді широкий: від героїзації гетьмана як видатного сина українського народу до зрадника, який продав Україну чужому цареві.

У тім чи тім виданні – особливо в популярних – і сьогодні можна прочитати, що Богдан Хмельницький – національний герой, видатний державний діяч, талановитий полководець, дипломат… І т. д. у цьому ж дусі.

Що ж, так воно, вочевидь, і є. З деяким перебільшенням. Принаймні в це хочеться вірити.

Починав він архіуспішно.

Справді-бо. Прибувши на Низ, у плавні гирла Дніпра на Запорізьку Січ утікачем (а таких утікачів туди чи не щодня прибувало та прибувало!), виступивши перед січовиками, запалив їх на священну війну за волю і кращу долю, розгромив польський гарнізон і повів товариство за собою на Україну, де успішно й розпочав ту війну, що згодом буде названа Визвольною війною українського народу 1648–1654 років.

На початку визвольного походу вчорашньому чигиринському сотнику, а тепер гетьману України здорово таланило – як і справді видатному полководцю.

За короткий період він створив з тисяч козаків і селян велику народну армію, що її Україна до того ніколи не мала. Навесні 1648 р. провів успішні битви біля Жовтих Вод і під Корсунем – згодом, захмелілий від перших успіхів, він хвальковито назве їх «іграшковими», хоча то були великі серйозні битви, після яких на Україні заспівали:

 
Висипався хміль з міху,
Та й наробив ляхам лиха…
 

А наробив!.. Польський уряд кинув на придушення українських повстанців шістдесятитисячне військо. У вересні під селом Пилявці три дні точилися запеклі бої, в результаті яких королівське військо було розбите і з ганьбою втікало до Польщі. Українська армія дійшла до Львова. Значну частину України було визволено від польських феодалів. У грудні 1648 р. Б. Хмельницький урочисто вступив до Києва, і кияни зустрічали з радістю своїх визволителів.

А поки там що, польський король посилав на Україну нові й нові війська. Бої були виснажливими, український народ вже знемагав у тяжкій боротьбі.

А під Зборовом, через зраду хана Іслам-Гірея, Хмельницький змушений був підписати ганебний мир з поляками, що звів нанівець усі попередні його перемоги, і слава гетьмана як талановитого полководця тоді вперше не лише похитнулася, а була вже розвіяна. Час легких походів і перемог скінчився, почалася смуга гірких неуспіхів, тяжких поразок. Апотеозом карколомних поразок Хмельницького як полководця стала битва під Берестечком на початку 1651 р. (Щоправда, знову «допомогли» татари.) Повстанці, через бездарне керівництво, тисячами полягли на полі битви.

Заплакали-заголосили кобзарі по Україні:

 
Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?
Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запоріжці
Своїм трупом вкрили…
 

Сьогодні Берестечко – місто Горохівського району Волинської області, Україна, на р. Стир (басейн Дніпра). Довгий час воно перебувало у складі буржуазно-поміщицької Польщі і лише 1939 р. було возз’єднано з Україною. Серед культових споруд – пам’ятник Б. Хмельницькому, храм-пам’ятник на могилах козаків, що так і зветься – Козацькі могили, тих козаків, які полягли в Берестецькій битві. Поряд із ним – дерев’яна церква, збудована 1650 р. в селі Острові, а згодом перенесена до Берестечка.

Відвідавши Берестечко у 1846 р., Тарас Шевченко присвятив тим подіям 1651 р. гіркого вірша («Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?»):

 
Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?
Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запоріжці
Своїм трупом вкрили.
Та ще мене гайворони
Укрили з півночі…
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть.
Почорніло я, зелене,
Та за вашу волю…
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю,
Будете орати
Мене стиха та орючи
Долю проклинати.
 

Після трагічного для України Берестечка, перемоги почали обминати «видатного полководця», «національного героя України» тощо. І він з розпачу кинувся в холопи до московського царя. Кинувся в неволю, так і не здобувши Україні омріяної волі.

Але, попри повний розгром українського війська під проводом Б. Хмельницького, попри катастрофу, що погубила Україну і перекреслила всі попередні досягнення і здобутки, Богдана Хмельницького й далі – так уже утрадиційнилося чи що? – величають «талановитим полководцем» (навіть його орденом і нині нагороджують інших, уже справді талановитих, полководців), хоча військовий талант у нього, вочевидь, був десь на рівні сотника.

А найбільшим його подвигом як «талановитого полководця» стала Переяславська рада, коли він продав Україну московському цареві, і вона на століття стала провінцією чужої держави під силоміць накинутою їй назвою Малоросія – із забороною називати українців українцями, а лише малоросами.

Ситуація тоді в Україні – після Берестецької битви – була тяжкою, але не безнадійною. Та й воля ще ніколи просто так не приходила, за неї треба було боротися, але… У Богдана Хмельницького тоді не вистачило ні таланту, ні духу, ні зваги боротися далі.

Коротко кажучи, гетьман Богдан Хмельницький створив (за допомоги козаків і селян) незалежну Україну, і він же її погубив, віддавши на поталу московським царям.

Недарма ж тоді на Україні співали, проклинаючи Хмеля:

 
Бодай того Хмельницького
Перва куля не минула,
А друга устрілила,
У серденько уцілила…
 

Як писатиме Богдан Сушинський, «трагедія Богдана Хмельницького – це трагедія полководця, який, із волі випадку опинившись на чолі войовничого народу, став на коліна саме тоді, коли народ нарешті набрався мужності остаточно і назавжди підвестися з колін».