Электронная библиотека » Вовчок Марко » » онлайн чтение - страница 2


  • Текст добавлен: 28 августа 2016, 02:00


Автор книги: Вовчок Марко


Жанр: Зарубежная старинная литература, Зарубежная литература


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Шрифт:
- 100% +

II

Знов почали жити та поживати з старшим братом укупi, та примiчали, що старший брат вже не той став, що колись перше був. Був вiн зроду поважнiй од усiх їх, похмурiй – тепер став ще поважнiший, ще похмурнiший. Кiлька раз питавсь вiн неньки, чи нема де йому служби, кiлька раз i сам ходив шукати й питати по мiстi, й усi дуже боялися, що знов вiн пiде вiд їх, та хазяїна усе-таки не знайшлося, i потроху минувсь той страх i жах.

Дожили вони зиму до кiнця й першу весiнню теплиню стрiли з великою радiстю усi. Хатка спустiла на цiлi днi, i як тiльки очима сягнути широкої луки, усюди очi бачили удовиних дiтей, що гралися та бiгали, та тiшилися тамечки.

Настало велике свято… Вдосвiта у Києвi задзвонили у дзвони, i народ заснував тудою й сюдою по всiх улицях i проулочках.

III

Хутенько казка кажеться, та не так-то хутко дiло робиться. Багато минуло днiв, тижнiв, мiсяцiв та й лiт проминуло чимало, що удова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенькiй хатцi на луцi, усе дожидаючи, що повернуться любiї сини, що повернуться брати милi. То усе чувся їм гомiн якийсь, нiби йшли по луцi м’якенькiй ввечерi, а на свiтаннi пробуждав їх гомiн коло дверей – i поспiшалися вони, й трепеталися вони. Та на луцi округи все пусто ввечерi й на свiтаннi коло дверей нема нiкого. Пусто! Нiкого! Дарма Галя лiтала тудою й сюдою, як тая ластiвка, i удова вибивалася з сили своєї, поспiшаючи за нею – пусто! Нiкого!

Еге ж! Еге ж! – пусто й нiкого! I на якийсь часок переставали вони пориватися, наче заспокоювалися, трохи набиралися терпливостi.

– Галю, – говорить знов удова, – чуєш, гомонить?

– Се Днiпро шумить, мамо!

– Нi, нi, Галю! Слухай-бо!

– Дерева шелестять, мамо!

– Усе Днiпро шумить! Усе дерева шелестять! – мовить удова i зiтхне й прошепоче: – Боже мiй, боже мiй! А трохи згодом удова знов почина:

– Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! I Галя виходить, дивиться i прислухає. Не чутно нiчого, не видно нiкого, тiльки Днiпро шумить та дерева шелестять.

Галя що виростала, то усе вона розумніш робилась. Вже вона кави не боялася анi вовка, щиро робила i коли вже теперки вона плакала гiрко, де-небудь приховавшися, нiхто б її не знайшов по плачу – вона тихенько-тихесенько вже вмiла тепер плакати.

Жили вони так само вбого, як i перш. Усе так само ходила удова на поденщину, та усе менша їй плата була, затим, що вона усе старiла, слабiла, все тратила бiльш мiць i прудкiсть. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла, затим що Галя була ще дуже молоденька, невмiла, недосвiдчена. Рано-ранесенько прокидалися вони й iшли у мiсто на роботу. I кажу вам, нiколи вони не йшли, не поглянувши на шлях той, що звивавсь по горi гаєм, не постоявши на луцi, дурно не пождавши. Не дiждавшися нiкого, хiба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нiчого, окрiм тих знакомих тихих гiр та дерев високих, вони йшли, приходили у мiсто i наймалися робити, де траплялось i що бог насилав: воду носити, городи полоть, сiкти капусту, хати бiлити – усе, що, кажу, господь їм насилав. Цiлий день вони робили – зрiдка укупi, в однiй господi, сливе завсiди рiзно, по рiзних господах, а ввечерi сходилися на дорозi додому. Тодi ж бо Галин голосочок свiженький дзвенить – Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося.

Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своєї хатки додому. Свiтла вони нiколи не свiтили – мiсяць та зорi сяли їм замiсть свiтла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгiрш удову мучило безсоння – вона бралася плакати якимись скудними, старечими слiзьми, що вiд них, здавалося, розiрветься її покрушене старе серце. Галя обнiмала її, й обойко вони говорили й балакали, й обойко смутилися, й обойко сподiвалися на кращiї часи, поки аж удова була втiшена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь i мислоньки починали блукати i роїтися коло всього доброго та одрадiсного вперед себе далеко-далеко… Брати вбачилися з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску, й усе округи теж сяло й блищало. Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.

Отодi ж бо пригодонька сталася: i робити треба, i нездужую не можна саму покинути. Тодi ж бо Галя показала, що за прудкi в неї нiжечки. Вона наймалася за наймалiшу плату з такою умовою, щоб одвiдувати нездужую матiр, та тричi або й бiльш на день прибiгала до хатки й поверталася знов у мiсто. Та що далi, то удова робилася кволiй, слабiй, i Галя вже не вiдходила вiд неї.

Нездужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши вiчi, i походило, наче вона одпочивала по тяжкiй тяжкiй утомi й працi.

Одного разу вона питає:

– Галю! Що теє – чи Днiпро шумить?

– Нi, мамо, Днiпро не шумить: зима —Днiпро пiд льодом.

– Галю, дерева шелестять?

– Нi, мамо, зима – дерева в iнеї.

А тодi саме зима була, бiла, люта, крiпка зима.

Довгенько лежала нездужа, не вiдмикаючи очей й не мовлячи слова, та усе бiлiла, та усе слабiла. I ледве чутно

знов поспитала:

– Галю, Днiпро ж бо не шумить – я не чую… шумить чи нi?

– Нi, мамо.

– Так це дерева шелестять?

– Нi, мамо.

Удова пiднеслася, наче в силу ввiбралася.

– Галю, я чую, я чую! Вiдчиняй хутенько дверi! Стрiчай хутко! Ось вони! – та й разом, стративши останню мiць, упала удова й очi затулила. Припадала до неї Галя й кликала, та вона не вiдкликнулася й очi її вже навiки склепилися.

Добрi люди якось допомогли Галi поховати матiр, i стала Галя жити сама одна, самотненька у своїй хатцi на зеленiй луцi.

IV

Прожила Галя такеньки цiлу зиму холодную, сидячи вечорами пiд скосяним вiконечком, дивлячись на луку у снiговiй пеленi, бiлiй та гладенькiй, без шляхiв, без слiдiв округи, окрiм тiєї стежки, що попоходила сама Галя, ходячи на роботу.

Часом Галя заспiває пiсеньку яку-небудь, що перейняла, роблячи з iншими веселими дiвчатами вкупi. Заспiває Галя пiсеньку й довгенько спiває, пiдп ерши втомленою рученькою свою самотненьку голiвоньку. Часом їй здавалося, що от хтось зазирнув у її вiконце, от-от хтось пробiг мимо, от-от хтось стукнув, – се або мiсяць вирина з оболока, або вiльний вiтер пронесеться лукою, або мороз ударить. I Галя почала дожидати самотнiми вечорами, коли мiсяць зазирне у вiконце, вiтер пробiжить мимо хатки або мороз постукає, i звикла дожидати сеє й приймати, наче гостей дорогих та любих.

I такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, свiжая, квiтуща… Лука зазеленiла, груша з зломленою верховиною бiля хатки вбралася у листву й почала тихенько шелестiти ранками, як ранковий вiтрець повiвав, i зашумiв гай по горах округи, i засинiвсь I розливсь Днiпро й далеко заточивсь у луку розливним затоком, i налетiли птахи з теплих країн, заспiвали й защебетали.

Одного вечора весiннього сидiла собi Галя коло вiконечка у своїй хатцi й спiвала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квiтками та з пахучими зiллями, i для того вона голоснiш i веселiш того вечора спiвала. Коли разом щось мигонуло проти вiконця; Галя глянула на небо – на небi мрiли зорi ледвенько, – знов щось мигонуло та й заступило вже вiконце. Галя побачила чоловiка, стрепенулася, злякалася i дивилася на його цiлими очима.

Проти неї стояв молодий i хороший козак. Стояв i питав:

– Дiвчино, чи тiєю дорiжкою у мiсто зiйти?

– Тiєю самою, – одказала Галя йому.

– I добре! – промовив козак.

Так хоч було «добре», однак же вiн ще стояв пiд Галиним вiконечком i то на неї задивлявсь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося вiд диву та вiд несподiваного, негаданого того…

– I я просто-таки цiєю стежкою потраплю до мiста? – спитав знов козак, постоявши.

– Просто втрапите.

Розпитавсь козак i про те, що просто втрапить у мiсто, а все ще його ноги не несли вiд Галипого вiконця.

– Чи не буде ваша ласка дати менi водички iспити? – попрохав козак.

– Зараз, – одказує Галя й зараз дала йому водички у вiконечко.

Козак iспив водички.

– Спасибi, дiвчино, – каже, – яка вода славна! Це з Днiпра берете?

– Нi, з криницi.

– А де ж тут у вас криниця?

I козак почав оглядатися та озиратися у вечiрнiй млi та вишукувати криницю.

– Далеко, на луцi, он там пiд горою геть, – показувала йому Галя.

– Чудова в вас лука цяя: i Днiпро шумить, i дерева округи, i гори – свiжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?

Галi й самiй разом чогось здалося, що тут i управду життя таке, що й не прирiвняти його до iншого, й Галя одказала козаковi.

– О, жити тут славно!

– А до мiста чи ви частенько ходите? – спитав козак.

– Щодня ходжу.

– Щодня? На роботу, чи що?

– Еге, на поденщину.

– Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?

I Галi знов здалося, що й справдi робота добра, й Галя одказала козаковi:

– О, добра робота!

– А чи рiд у вас є в мiстi? – питавсь козак-любознайка.

– Нi, в мене нiкого нема в мiстi. В мене жодної родини нема. Я сирота.

– I самi живете тутоньки?

– Сама живу.

Здається, так уже трошечки вони розмовляли, ї трохи ‘дно ‘дному сказано, а багато часу вплило. Зорi легш та легш усе мрiли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свiжiти, з Днiпра потягнув вiтрець i з того берега перенiс пахощi там квiтущих тополь. Не козак i не Галя схаменулися, що вже близько свiтання, а надднiпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Днiпром.

– Прощавайте! – промовив козак.

– Прощавайте! – промовила Галя.

I пiшов козак шляхом у мiсто.

А Галя, провiвши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло вiконечка, схилившись голiвкою на складенi рученята.

Як вона прокинулася, променистий сонячний промiнь задав їй свiтом у вiчi несподiвано – вона проспала ранкову зорю – от тобi маєш! I Галя засмiялася небувалому випадку, й почала поспiшатися на роботу i, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою нечаянно, i вiдра вивернула невмисне, i усе смiялася сама iз собою затим, бачте, що усе як ось виходило несподiвано, негадане, нечаянно, разом…

Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки… Уявлявсь їй самотнiй весiннiй вечiр коло вiконечка, своя самотня пiсенька, весiння теплиня й мла, й свiжiсть, i зорi мрiють… й разом заступлений свiт у вiконцi, i молодий козак… так разом-разом… такеньки несподiвано!

Того дня Галi вилучилося робити на городi вкупi з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупi робила та балакала про людську бiдоньку та напастоньку, тугу роздiляла, лишенько тiшила.

– Хоч ляж та й вмирай! – каже ця молодиця, як вони узялися полоти.

– О, що це ви говорите, любочко! – покрикнула Галя.

– Що ж я говорю! Що є, те й говорю!

I справдi, ця молодиця не мала вже рясту топтати – суха, блiда, змождена.

– Нi, нi! – каже Галя, – ви не горюйте! Як знати, що вилучиться? Що буде, випаде уперед!

– Що ж буде? Випаде? – перехопила молодиця. – Нiчого, окрiм бiди та лиха!

– Ой, нi-нi! – покрикнула Галя, – усе може бути… усе! Не дожидаєш зовсiм, не чаєш, не сниш i разом несподiвано-нечаянно…

I Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стрiти готовенька щось несподiване.

– Еге, буде тобi: лихо та ще з лишком! – промовила молодиця.

– Чого-чого не бува! – защебетала знову Галя. – Усе вилучається! Усе може бути!

I Галя подивилася з усмiхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: «Скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивитиму теперки, – навiть рученьки пiдставлю, не боюся!»

А молодиця промовила:

– Годi тобi, дiвчино! Ти розкажеш такого, що на вербi грушi, а на соснi яблука ростуть!

I ввечерi дома, сидячи коло свого вiконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподiваного та негаданого, i всмiхалася, i, здається, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозi до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром i зимним холодом. I що ближче пiдходила висока постать, то жар гарячий її понiмав, а холод зимнiш. I як учорашнiй козак став коло вiконечка й сказав їй «добрий вечiр», Галя на одвiт йому ледве вимовила свого «доброго вечора».

На цей раз козак не питавсь дороги, а пiдiйшов як знакомий, гуляючи, i повiв розмову про те, що теє за мiсто Київ – красне та велике, й оповiстив про те, що вiн недавненько ще сюди приїхав з товаришами на дива усякi подивитися, розважитися i що дуже раденький з того, що приїхав… I справдi вбачалося, що козак раденький. I Галя раденька.

Потому вiн сповiстив, як приблудивсь до зеленої луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому пiд мiстом, де зобачитись, та вiн, товариша шукаючи, не знайшов – загледiв луку, Днiпро, – схотiлося йому понад Днiпром лукою пройтися, вiн i пiшов, – i бачить – хатка, i подумав: чия се хатка тут стоїть? I почув Галину пiсню, – слухав-слухав та й пiдiйшов пiд вiконечко…

I хоч козак не додав, що вiн раденький, що пiдiйшов до вiконечка, тiльки сеє i без козацького слова вбачалося. I Галя раденька.

Потому вiн оповiстив, що вiн теж сирота, теж нема роду й плем’я, що вiн козак з далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада (тут вiн спитав, як зовуть дiвчину, i дiвчина йому каже «Галею»), що село його велике й багате, там двi церкви в них, хати усе славнiї, усплiш упоспiль сади; село на горi, а попiд горою той самий Днiпро шумить, що й попiд Києвом; що люди в них усе хорошiї, дiвчата штучно та гарно сорочки вишивають.

Галя слухала-слухала-слухала, й пiзненько вони розсталися. I Галя не заснула цiєї ночi, а просидiла до ранку пiд вiконечком, i так їй iстненько, наче у снi снилося велике бiлеє село на горi, у зелених садах, двi церкви високi з золотими хрестами, синiй Днiпро попiд горою; снилися люди тамечки з такими-то вже приманчивими обличчями, що яких вона нiколи ще не стрiчала; дiвчата такi чепурнiї та любiї, що таких вона ще зроду не бачила. I наче весiннiй, тихий, пахучий вечiр i далеке село снилося їй без гомону, без шуму, – хоч живе, – i нiчого не чутно було нiденiде, окрiм що билося своє власне сердечко дуже.

Козак почав учащати щовечора, i в них велася мова й розмова трохи що не до свiтання. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечке вiд церкви, з вiконечок видко Днiпро i далеко гори округи й гаї, що в його сад величенький i має вiн теж пасiку…

I дiзнала Галя теж усякi рiзнi й многi тривоги та радощi, та тугу, та щастячко, невiдомiсiнькi їй до того часу. З тiєї години, як вона несподiвано признакомилася з козаком, Галя усе дожидала чогось особливого, смiло та весело дожидала вона, та разом же з тим далося навзнаки їй, як дожидати сподiваного. Спершу вона було сидiла бiля вiконця й дожидала, а там уже незносно стало їй сидiти спокiйненько, коли душа її уся порушалася, серденько колотилося i дух займався, захоплявсь – вона починала ходити та проходжати по луцi, зривала квiти, що попадалися, з опалом впивала їх пахощi, наче лiкарствечко вiд нетерплячки – то вона йшла у цей бiк, то в другий, то стояла на одному мiсцi, поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозi.

Одного разу повернулася вона з роботи i застала козака вже на луцi коло хатки, i зараз вiн до неї промовля:

– Я прибираюся додому їхати.

Галя збiлiла, спахнула й знов змертвiла i нiчого не примогла йому одмовити.

– Галю, будь менi жiнкою та поїдьмо iзо мною, – каже козак.

I тодi Галя нiчого не примогла йому промовити. Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й смiялася, червонiла й блiднiла вiд свого щастячка.

I у першу-таки недiлю пiсля цього вечора Галя у свiжому вiнку, рука iз рукою з козаком Нарадою, пiшла до церкви рано-ранесенько, без дружок i без сватiв, без роду й без друзiв, удвох самi, i повiнчалися собi любенько.

I того вечора таки недiльного з Києва виїхав славний новий вiз, запряжений двома мiцними волами. На возi сидiв гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в свiтi, а коло його близесенько-близенько сидiла молода козачка у бiлiй намiтцi, – о, яка ж хороша, щаслива козачка! I поїхали вони шляхом до села Глибова.

V

Понад Днiпром, поуз гiр, є багато кам’яних печер, i в однiй такiй печерi зiбралося дев’ять братiв-молодцiв. Хто лежав, хто сидiв; палилося кiлька люльок… У! Якi ж округи скелi та шпилi! Днiпро проривається, розбиваючи кручi мiж них, i грючить по камiнню й високо прускае, перелiтаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилi, б’ючiй та стрибаючiй, крутиться й вертиться. Окрiм ясного того неба угорi та грюкучого Днiпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнiї гаї, що позлочуванi вони iскряним сонечком.

Старший брат i усiм отаман сидить, люлька його згасла, i дивиться вiн у землю, i нема в його лицi нiчого, опрiч обичайного суму та моцi.

А iншi брати не так: один грошi лiчить, а коло його другий дивиться неначе з гнiвом, неначе з погордою на їх; третiй знов теж дивиться, i чи вiн сумнiвається у чiмсь, чи вiн у чiмсь кається, хто його зна; один, здається, спить, одвернувшись од усiх до стiни; другий лежить, дивлячись очима, закинувши руки пiд голову, мов порiшивши вже з усiми нудними докучними думками навiки; двоє палять люльки, люльку за люлькою, тiльки вилiтає iскра та дим в’ється й повiває своїм звiєм невеселi їх обличчя; самий менший (молодший) сидить коло входу у печеру, i з першого погляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько бiднесеньке сповнене туги та ще гiркої притуги.

А у печерi анi золота, анi серебра, анi камiння дорогого. Гола, сiра це печера та й бiльш нiчого. Холодно там, жостко, хруско там прихилити голову.

Вечiр наступав тихий та рожевий. I усе порожевiло:

кременистi шпилi, грюкучий Днiпро унизу, далекiї темнiї гаї на верховинах гiрних i прудко пролинувшая пташка понад Днiпром. Лiсова берiзка легесенько звiдкись запахла, i очi не знаходили округи, де було їй тут зрости, нiжнiй квiточцi на дикому каменi.

Середнiй брат, що, здавалося, спав, разом пiднiс голову й промовив: «Чи не пора?»

Усi оглянулися, i два голоси йому одказали:

– Ще не пора! Ще рано!

Середнiй брат змовк i знов одвернувся до стiнки, знов наче заснув.

Рожевий вечiр розгорявсь та розгорявсь пломенистiй, – потiм почав темнiти та темнiти; мiсяць вирiзувався з-за гори верха, й заблискотiли зорi на небi.

– Пора, – каже старший брат i устає.

В один мет усi вони були на ходi: печера спустiла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.

VI

Їдуть козак з козачкою додому. О, весела, весела дорiженька! Де глянути – усе цвiте й пахне, про що здумати – усе любо, та мило, та ясно!..

Як тепер усе добре: i згадувать колишнi напастi й лихо, i забiгти мислонькою уперед, у пришлiсть одрадiсну! Розмовляли вони про те, як житимуть укупi, як господарюватимуть разом.

– Будемо жити самi двойко, – каже козачка, – адже ж у нас нiкого нема!

I двi пароньки найщасливших очей iзглянулися iз собою. Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку– вона змiнилася на лицi й промовила:

– А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькi?.. Та сльози й побiгли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голiвкою припасти. I, наплакавшися ревними сльозами, козачка пiднесла голiвку i знов промовила:

– Нiколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер-то їх бог милує, Михайло коханий, га? спитала вона й дожидала козакового одвiту. – Як їх бог милує.

Почалася в їх тодi мова про братiв, i усякi здання. помисли й надiї усякi певнi уявилися… I в пришлостi палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося її душеньцi, як жадалося її сердечку. А козак на все согласний.

У гаю вони невважливе їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, оглянулися вони й зобачили темнi гаї з усiх бокiв, сонечко, що за їх заходило, i управо якийсь хуторець.

– Та ми се з шляху зблудилися, Галю! – каже козак всмiхаючись. – От тобi маєш! Дивись пiсля того в яснiї оченята так i дорогу прогледiш!…

Яснiї оченята одказали йому таким поглядом, що вiн знову забув про дорогу.

– А он дорога попереду, – каже Галя, показуючи вперед.

Упередi лежав шлях узенький, мало їжджений, такий самий, на який вони з’їхали, попали, самi не знали коли й як.

– Шлях є та кудою вiн проводить? – каже козак. – Треба пiд’їхати до хуторця й поспитатись.

I козак, вiдрiкаючись наперед дивитися в яснiї оченята, звернув волiв до хуторця.

Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тiльки можна по землi, зарiс вiн червоним маком пломенистим; мак поспiль вкрив городи коло кожнiсiнької хатки снопчиками та жмутками рiс при дорозi; то забиравсь на дашок одною квiткою пишною, то цiлою сiмейкою то наче габою внизував округи дашок, перериваючись Де-не-де як порване коралове намисто, i здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огнi

– О, який мак! – покрикнула Галя. – Що ж за пишнiї маки! Я собi насiю такого!

Пiд’їхавши до першої хуторянської хатки скраю, вони стрiли молодицю з дитиною на руках i поспитали, де шлях у Гли6ове.

– Не знаю, такого села нема, – одказала молодиця.

– А якi ж коло вас села? – спитався козак.

– Хрумово, Iваньково, Кривушино…

– А далеко Кривушино?

– О, далеченько. Лiчать чоловiки бiльш як сорок верствiв.

– А як туди проїхати?

– Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потiм… Та тiльки що сей шлях тепереньки небезпечний.

– Чому?

– Та чутно – розбивають тепер i рiжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! – спиняла вона дитину, що тягнулася до волiв, – ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбiйникiв…

Та дитина, мабуть, була смiлого, одважного, козацького роду, – вона, тiльки почувши сеє, засмiялася i вхопила вола за роги.

– Малий козак, та смiлий, – каже Михайло. Мати глянула на малого смiлого й усмiхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрiчалося, що вбачалося, приповняло та прибiльшало щастячка й радощiв, – Галине сердечко до всiх озивалося.

– То прощавайте, спасибi вам! – каже Михайло молодицi. – Прощавай, козаче, та рости, – каже до дитини.

– Рости, любенький, рости! – промовля Галя.

– Спасибi, щаслива дорога! – одказувала молодиця. – Вклонися, сину, вклонися!

Син не хотiв вклонитися й угорно драв голiвку увишень, як мати нахиляла.

– Бачте, який! – каже молодиця смiючися. I Михайло, i Галя одказали їй усмiхом.

– Так се шлях у Хрумово? – спитав ще раз Михайло.

– Сей, сей самий. Тiльки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно… славлють…

– А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! – одказує Михайло. – Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.

Ще всмiхи, ще вклони й пожадання добрi – i от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, i млин не шумить, i їдуть вони гаєм, то спускаючись к Днiпру, чуючи його прохолоду, то знов пiднiмаючись високо й прислухаючи тiльки плески та лелiння хвилi Днiпрової.


Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3 | Следующая

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


  • 0 Оценок: 0
Популярные книги за неделю


Рекомендации