Текст книги "6 смертних грiхiв. Сила негiдному…"

6 смертних грiхiв
Сила негiдному…
Ярослав Володимирович Савчин

© Ярослав Володимирович Савчин, 2017

ISBN 978-5-4485-9583-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

6 смертних гріхів

Пролог

Не має величі ціни,

В вогні червоної розправи,

Хоч я горю у тих бажаннях,

Які я забираю із собою в дні,

Бо від сотні літ,

Я бачив цей злий світ,

Горів охоче,

Неначе кров в астралі так воркоче,

І світить мені шлях зоря ясна,

Чому вона?

Чому мені така?

Світила, вогнем своїм їх оповила,

Й вчасно в раз згоріла,

Я є те зло, якого ще тут не було,

Бо у світі, зло в завіті,

Мене в пітьму раз понесло.

Ну що ж, тягни мене буденна,

Війна ота така злиденна,

Хоч раз я правду тут скажу.

Ви є ніхто, нічим ви є,

Наставлення мої вам слухать.

Та керуватись моїм духом,

Який життя моє веде.

Гори свіча, та де-не-де,

Плати їм тварям той розплатой,

Яку повинні вони взяти,

Й приклонитись за цей світ.

Бо правдой вдарить в цей одвід,

Переб’є ваш заповіт,

Який керує всіма вами,

Та знищує усе без тями,

Та й смерть не жде,

Всіх в правду забере,

Забере усіх долями,

Та не покутними пістрями,

Весь світ до біса рознесе!

Та й вдарить грім,

І тоді все!

Усе простується до дзвіна,

Й враз упаде на коліна,

Та й де любов? Яка любов?

Яке безжурне те кохання,

Горить іскра, та не в останнє,

Три вершника знесуть цей світ.

Ось вам і перший заповіт.

І
Нападок

Ось їде потяг в даль,

Горить та ясна спектораль,

Й знедолена душа сидить.

Сидить він в тьмяному вагоні,

Та й розуміє, що він тоне,

На дні червоного бокала,

Та все ж він п’є, бо зна немало,

Та й баче враз так пілігрима,

Який теж п’є, й трактує щось відмінно,

Так, що весь люд звівся до тих слів.

«Що ж підійду я» – каже він,

І йде, рушає, щоб те знати,

Та не знає, що й сказати,

Коли в раз чує тихий дзвін.

«Дивно… А може я є він?»,

Той недалекий щось промовив,

Про правду, вартість скотобою,

Ту, що без бою віддають.

Та й враз він в спогадах майнувся,

Та й незабаром проснувся

В таверні, в сяєві тих днів,

Та й там сиділи волоцюги,

Яких без кайданів здавлюють ланцюги,

Та й він подумав вийти звідти,

Але його враз оповили колючі терена пістрі.

Неначе мозок щось здавило, та й пожерає всі спогади оті,

Розплющив очі на колінах, та й зрозумів, чим він є,

Він є нічим, студентом обіднілим, та й все морок його несе

Несе назад у ту таверну, та й піднімає з собой люд,

І починає він гулять.

Бо сум без здогаду несуть,

І він гуляє, тай гуляє і випиває пів бокала,

Та розуміє, що ніщо,

Нічим він є у цьому полі,

Позбавленний він тої долі,

Повік щоденним та покорним,

Судилось йому бути, тай випиває, каже:

«Люди! Я покину тут цей світ».

Заліз він на архангельський узвід,

Та й баче, який цей світ маленький,

Маленькі люди там ті ходять,

Мов сновиди оті бродять,

Того там б’ють, а той краде,

Без зламу совісті несе,

Несе останнє, що покоїть,

Від страху дух його хоронить,

Та й все ж й воно враз пропаде.

Він зрозумів, що в житті немає сенсу,

Чому сей Бог не виправить цю мету,

«Інквізицію у путь» – промовив він,

Та й стрибнув з обриву, і полетів у даль країну,

Де не має зла, печалі, де боронять все скрижалі,

Де царює доброта!

Летить униз, так ось як баче,

Іде там дівчина чиста,

Така невинна, що аж лячно, здобута світом доброта,

Відчув він біль, та й всеодно

Йому на нього, скоріше б зникла та тривога,

І зник цей світ, цей чорний потуг,

І все те зло, яке бере.

Та забирає ненароком, його злиденну душу гне.

Лежить він павший на асфальті, і баче зорі ті ясні,

А люди ходять так повз нього,

Та й чують грошей ті пісні,

Їм всеодно на його долю,

Їм всеодно на нього в мить.

В мить оту таку бездушну,

Ледачу, тай не заворушну.

В мить кінця його страждань.

Аж ось до нього підбігає,

Саме вона і кличе,

Й гукає відставшу душу його ту,

Він баче зорі, баче світло, її обличчя і потуг,

Та й розуміє, що не все,

Не все він світі вже побачив,

І ненароком як заплаче,

І біль вернувся і страждання, і несповідані бажання,

Все в голову прийшло…

«Ні! Я не хочу помирати, я не узрів тих чарів звук»

«Не бачив сили, страх не бачив»

«Не бачив серця того стук»

«Верни мене!» – Ось він плаче,

І чує плачу її звук.

Такий кінець, така данина, таке покірне страху зло,

Ось так в думках його понилих бурею усе змело.

ІІ
Історія душі отої

Та дівчина прекрасна, люде,

Чи не доводилось їй чути,

Обридлий зла того потік.

Смороду гнилих тих рік,

Гнилих тих рік того безправ’я,

Позбавленного свого нрав’я,

Закутого повік в пітьму.

Так мабуть вибрали не ту,

Не та то доля, не багата,

Нічого владі з неї взяти,

І крадіям вона не гук.

Не гук про милостень довільно,

Не гук про сонце і про віру,

Не гук про щастя і тепло.

Вона страждає як всі мабуть,

Проблем не мало, бога прагнуть,

Її душа і тіло, то,

То, в що дух її так вірить,

У не зміну правил віру,

У чудове майбуття,

Здається ось воно життя.

Та як враз вона побачить, то і мигом все закладчать,

Загарбають увесь цей світ,

Світло долі те невинне,

І чудове те довкілля, яке на душу подають.

І мир і долю програють!

Жила в обшарпаній хрущівці,

У спліснявілій страхом плівці,

Згубила все, що вже було,

Й гроші впали на панелі,

І в підворотнях в інтерстеллі,

І в парадоксі близнюків…

В кротячу нору не залізла,

У червоточену не влізла,

Тобто жила у всіх проявах

Найницішим там життям.

ІІІ
Зло не плаче, зло в коморі…

А що ж зневірений помірно,

Як він дойшов до участі такої плинно?

Яким лайном він був і став?

Ніхто не бачив його темно,

У місті тім його злиденнім,

Там, де й формувався наш соціопат.

Авжеж початок був не дуже,

Хлопчина з мрією прийшов,

На розум чистий, волю, душу.

З сумлінням янгола світ цей знайшов,

Але від янгола людині не далеко,

Упасти в немічність років,

Стати нікчемою в наметі,

Бути нікчемою у сні…

Так ось він жив в поселенні маленькім,

Із батьком, мати кинула його…

Жив життям бідного, буремного гофеста,

Жив із психопатом на крилі.

Ночами батько його виганяв,

Вести йому дівчат повинних,

В народженні своїм лиш винних,

В бутті погнутим тих віть.

Після цього він в’язав,

Сина до стовба важкого,

Й дуже часто вимагав,

«Мила, дай мені тут змоги!»,

Й потім різко катував,

Душ невинних, і його, святого!

В огні прекраснім ізбавляв,

Красу їх в смолі тій чорній.

Він не навидів цей весь світ,

За його жінку, за прекрасну,

Він 300 душ там погубив,

Держав усе село в опасі,

Робив, що вздумається, хоч їв.

Одного разу, визвали туди орду законних,

Й кричали йому йти по повних,

Здаватися, й на колінах присягнуть.

Та хоч він й був лайном кальоним,

Та хоч він людяність вже звів,

Та взяв він кулемет із хати,

І в комору сина в раз одвів.

Він розстріляв майже всіх законних,

Він гнав, сміявся і кричав.

Він був справжнім злом впокоєний,

Хоч в церкві свічки вічно клав.

Так ось, убив він лейтенанта,

Упав він в березі крилі,

Та силой волі той поморний,

Встромив кірку у душу їх,

Їх, бо дух, яким він віки одержимий,

І який давав їм сили,

То була саме вона,

Мати сина неповинна,

Яка була ще винна,

Винніше чим сам Іуда чортів пес.

Ну що ж, неси мене гермес,

Й пропав той шум, він вже загинув,

Труп його там вже спалили,

А син пропав, без сліду втік.

То ось героя нашого й не видно, було уже як 10 літ,

Він не повинен, він убитий, своєю долею,

І сніг…

Сніг в душі його понилій,

Розтопити й дядько рідний вже не зміг,

Він сам помер, йому все залишивши,

Про рідних пам'ять його вже все, звела,

Він все забув, що його карма,

Не дала похилу плодів,

І він сам, як пентограма,

Підвладний чорту тихих гір,

Ну що ж, живе він, існує,

У лоні краю тим малім,

Й рішає він, йти на навчання,

Стати хоч кимось в цім житті,

Життя без цілі, то як кара,

Яка потоне в небутті,

Так в думках його поганих,

З«являлись думки оті злі.

Так він й продав усе довкілля,

За грош, й поїхав у дозвілля,

Без пам’яті, та без нічого,

Тільки снами чувся йому сміх,

Батька, мабуть, шизофренії його слід.

Та більш нічого від того не було в ньому,

Тільки потяг, тільки сміх,

І слів безправних тих потік,

Які під час мук повторював кат отих:

««Зло не плаче, зло в коморі,

В праведнім покої,

Горить свіча оргії. Пал! Пал! Пал!

Ха, хи, хахахахахаха, пал, ха!!!!»»

Й все не раз так, все так знову,

Циклом дурень то казав!

Хоча доволі так мав змогу,

Зупинити цей бісів шквал.

У вбитому парагоні…

Ну що ж, приїхав він до міста,

До врат тих сірих та закутих,

До входу в царство пестрих гір.

І як там славили міністра,

За псевдоподії та покій,

Покій властва в городі клятім,

В джахмарії мафії, слова летіли як той дим,

Й університетів там було багато,

В надії тут хоч кимось стати,

Пішов він входити в мінідержави,

Де кат науки за катами,

Тільки гроші і гребли…

Ну що ж йому прийшлось робити,

Отримати чи загубити,

З«їсти то, чи оповити,

Соснути хрін, чи йти туди,

Куди не варто йому йти,

Сосати хріни його не вчили,

Як і падати в покліни,

На колінах волю втратити чи зберегти,

Ось як мусив він піти,

Пішов він в мафію повільно,

Щоб так і падати мінливо,

Щоб на головах чужих рости,

При вступі в групи ті прокляті,

Спитали призвіще тих людей,

Що в відмові готові взяти,

Тай наганяти без ідей.

Промовив перший, мовив другий,

Третій мовив – загребли,

Бо призвіще його як трунок,

Лягавим пах в відстоянім крилі,

Ось так кого вбивали, кого молили,

Кого – ні,

Але там черги всі чекали,

Як в божому поступі вогні.

І тут дойшла до нього черга,

Сказав він призвіще, о ні!

Вони пізнали страх заклятий,

Пізнали стогін мертвих душ,

Спитали: «То твій батько окоянний служив у нас у главному крилі?

Чи то не він як дерев’яний,

Після смерті жінки був зів’ялий,

Тай людей різав у буро-темному вогні.?!»

І він став згадувати все, чи жили вони, колись в крилі,

Чи правили вони там бути,

Чи смерть тягнула їх в огні.

«Так і справді» – враз згадав він,

В ряди свої не взяли одержимого в проклятті,

Бо мораль й естетика малі,

Але як взнали про смерть батька,

Дали грошей йому косу,

Й послали косити те безладдя,

В научнім сяєві красу,

Щоб тільки не бачити залишків того сатани.

В прониклім смертю тім лахматті…

Та справи знову криво йшли,

Репресії учителів докірних,

Ні роботи, ні життя,

Тільки в чарці на дозвіллі,

Він міг хоч щось оповідать без каяття,

Його ненавиділи люди,

Ненавидів увесь цей світ,

А він пив, і у барьєрі, душі скуті,

Він сам ненавистю прогнив,

Гнилі гниють ось так і далі,

Носять це до поки час,

Не витурить їх як й нас.

У закутому мості…

Ось смерть пройшла через бар’єри, тай прибула,

До всіх страхів його минулих, до корабля безодней тих,

А дівчина як якір в морі, іде із ним до дна поволі,

Та й тільки робе, що видихає,

Життя своє вона скидає,

У яму грішників чумних,

І припадають враз до них,

Падають вони там на коліна,

Б«ють перед янголом покліни,

І бачать смерть у тих вратах.

Смерть та – павший янгол, який бога кинув у тих храмах,

Продавши сущність земним спокусам у жінках,

Щоб він не бачив краси отої – очі виколов йому,

Тому він сліпий неначе доля, у пошуках кращого займу,

Відчув він дві душі, одна боронила другу,

Неначе вбивство це подвійне, в зачатку світлого вогню.

Аж ось весь час завмер, і тягне пазурі широкі,

До душі його глибокі, та відчуває інший потяг він.

Відводить руку ту із тьми, та йде в дорогу за дітьми,

За душами із чистішою тінню, яка за життя боролася б уклінно,

Сильніше, чим патична тінь душі мерця.

В цей момент герой подумав:

«А що, як мати таку силу,

А що як бути тим, що плінно,

Керує смертю – чи смерть страшна?»

Як тільки він про це подумав, побачив страх він у єстві,

Побачив, як душу ту чисту, онімілу,

Тягнули в яму смерті, пекла, горя,

Та позбавленну вже тої долі, втягнули в кінець тих врат.

Спочатку він враз не подумав, не згадав,

Що то за жертва, але з часом усвідомив,

Що він – безсмертний, врата закрились,

Дівчина пішла…

Пішла вона покірно, із тим янголом в золу,

Горіти вічно там так плінно, як би душу його ту,

І страх охопив його тіло, але стоп, він не відчуває вже нічого,

Ані страху, ані волі, ані радості та долі,

Він порожній, як та тьма…

Яка зажди так обійма, що й забудеш ким ти є,

А не те, що мораль та де.

Зрозумів він тут, що ось ціна, полетіла його душа до дна,

Та зникла в гомені пустім.

Встав він із землі, глянув так на себе,

Й побачив наче синє небо, яке чисте, бережне.

Він чистий, без ран, без крові, тільки чується той гомін,

То гомін єретиків проклятий стук,

Почав він йти, та озирався, людьми його він переймався,

Тай зачав довго він ідти,

Ішов він день вперед, два, три, поволі,

В думках своїх, в коморі,

Віднайшов свій той архів,

Та й став він думать над утратой,

Утратой свого бажання й незнайомки,

Котра, хоч з першим переглядом, але увагой тою наділила,

Як ніхто, не обділила, дала хоч мало, але сповна,

Ось така була вона!

– «Значить треба рятувати!» – подумав він, й почав розрахунки тії мати,

Хоч сліди псевдоподій…

Але що ж йому до мрій? На мрії йому вже начхати,

Як на надії, почуття, він вибрав вже, що хоче врятувати,

І це буде її життя!

Й на ноті тут цього бездолля, він навіть усвідомити не зміг,

Що на всесвітній капсулі Пандори, він вже залишив мікрослід.

В іграх тої злої долі…

Так ось ішли ті роки,

Летів і він із ними доки,

Не віднайшов гримуара,

Старого пса того Раймунда,

В якому була теорія врат пекла і транспортації Вермунда,

Та інших сказань тих смішних.

Можливо навіть і грішних,

Бо скарб той був прям попід храмом,

Костьолом світлим, невблаганним,

Де правив добрий ксьонз-отець,

Так ось зайшов той ксьонз спокійно,

З надією, що все там вільно,

В гробницю кладанку того,

Трактату безпечності його.

Побачив постороннього він тут:

«Що ти робиш, клятий найманець,

Чи може ти ось той повстанець,

Який поплюжить все добро?»

Хоч із невірою, та зізнався,

Наш герой йому в усьому,

Неначе віросповідався, настоятилеві тому,

Сказав: ким був він, ким він став, як кинув науку,

Як утратив ту поруку, його надію й почуття,

Та й як він став показом самого життя.

Яка ж відповідь у нього,

Підвладного лише-лиш богу,

Який мовляв завжди ту прямоту.

«Ти став бессмертним – щож, вітаю,

Тепер ту силу дужу у оболонці бережеш,

Якщо зірвеш ти прорості тих меж,

То пізнаєш ти барьєра долі жах,

Побачиш нищих воєнів ти страх,

Ввійдеш хоч вниз, хоч у верхоту,

Й освітиш маревом свою мету!»

– Сказав старий,

Та як наш прототип враз відповів:

«Як зірвати ту греблю?

Як знести оту межу?

Як вознестися й урятувати ту красу,

Не знаю, ким мені вже бути,

У що вірити, або забути,

Як їй там страждань минути,

Як розімкнути ті тески?»

У відповідь старий промовчав,

Лиш заглянув йому в очі,

Й побачив там справжню пітьму,

Антистраждальну пустоту…

7 гріхів прийдуть поволі…

Й усміхнувся той священник, але чи священним він там був,

Чи справді він служив буденно, як горе ночі, як свій звук,

Звук того прокляття чорним, там Абаддон сидить в коморі,

Комора, то і є прообраз того отця,

Їх було сім і сім покорно, з дня на день були без долі,

Картали мук тих до голодного кінця.

Аж поки останній з них там не помітив,

Що він є сама безодня, самим тим злом,

Що може бути руйнівником, пішов він в землю справи мати,

Потім на землю керувати,

Та й там хаосу начудив.

Він – янгол безодні, як бог війни,

Пішов людей там наставляти,

Та й сотворив він дві війни, які не міг навіть бог взяти,

Й припинити раз у миг,

Звичайно, час іде, та й всі пізнали,

Якої суті чути крик, що аппокаліпсис почали,

Його керунки і повік, він не зупинить цей потік.

Але він – зло, як зрадник,

Для людей як бісів радник,

Постав проти своїх мотивом знищивши ті квоти,

Які давали їм роботи, життєву силу із страждань.

Тому всі шестеро одмінно, зібралися у зорі отій надмінно,

Й зкинули його із того трону, та й припинили тую волю,

Яку він мигом зачинав,

Ось із того момента крові, війни пройшли,

Та всі, готові, виперли його без долі, та й навіки прирекли,

До ницого буття з людьми!

В Об'явленні св. Івана Богослова: «І мала вона [сарана] над собою царя, ангела безодні; йому по-єврейському ім'я Аваддон, а по-грецькому звався він Аполліон» (Об. 9: 11). 287.

СІМ СМЕРТНИХ ГРІХІВ

– Люцифер – гордість

– Мамона – жадібність (avarouse) і здирство (covetise)

– Асмодей – хтивість (leccherouse)

– Вельзевул – заздрість (envious)

– Вельфеґор – обжерливість (glotouns)

– Аамон – гнів (wrаþþe)

– Абаддон – лінощі (slowȝ)

А що ж наш мученик?

Чи справді, він як наконечник,

Буде йти, під керунком тим стріли?

Чи упаде? Чи в миг засяде?

Чи піддастя тій чумі, що вмиг з’їсть його тіла шматки нещадні?

Так ось, як побачив то священник, так враз здригнувся Аббадон,

Мовляв:

«Як – ти порожній? Так ти ж керунку зла прохід,

Як тебе пустили дзвінко у храм Господній, у обід?

Хоча… Ну добре, всі можливості тут вблаганні,

Потрібно лиш бути на оцім завданні,

Й натравити на братів,

А далі, далі все в здогін!»

І тут, на думці плану там страшного,

Він розгортає гримуар,

Як псевдопам’ять, та безвольно,

Показує душі провал,

Так і тут у нас, він гортає і гортає,

Нібито бескінечність ту там має,

Та й показує сторінку – де шість піддацтв, які бажання,

Виконає дуже плавно, що й не побачиш свій той гріх,

Показує власників він їх, а там 6 демонів того пекла,

Яке розпалює далеко, Яке катує небуття…

І враз він каже:

«Де ж життя? Спитаєш ти, як дістатись до мети?

Дуже просто, візми й лютуй,

Побачиш перший гріх ти, перейди на другий, другий, враз на третій, і так за тими силует той звільниться із вічної пітьми, якщо ж під властю доброти.»

Послухав наш герой отії, оди ката з усмішками вічності та мгли.

І тут, ураз він аж злякався, відкинувся у бік стіни,

Побачив те, від чого лячно, від чого душі у вогні,

Стояло дзеркало в опорі та і у нім як на картині,

Вельма Чорний, сидить диявол кістяний,

Аббадон враз засміявся, думав, що зітре той він біомусор і розсіє у пітьмі,

Найкраще кидались там очі, червоними вони там стали,

У прототипа в кардиналі, у святого там лиця.

І це ще я не до кінця.

Взяв він, тай силой думки, припідняв героя вверх,

Як пір’їнку, як пушинку він спалити планував,

Але як тільки три слова він промовив, він зрозумів, що він вже тоне, у тій самій же пустоті, у несправидливому житті,

У холодному покої, який закриють на замки!

Очі нашого героя прям всосали його мовби,

Неначе затянули у фонтан той, що збудував ось цей герой,

Пройшли вже долі тут секунди, й Аббадона вже не стало,

А у героя сили фаза там настала,

Він відчув вже силу, відчув мету,

Якій він дасть тепер ходу.

Й амбіції уже з’явились, й боги на нього подивились,

Ось так у нього в тих межах, межа Бога зникла в прах,

Тепер він вже сказав: «Я сам тут стану Богом! Пекло буде світлом моїм, в ідіом нерозкритих палеві вогні…»

Вперше хоч якась людина, хоч не достойна, але все ж,

Стала катом тихих меж, хоч є ще одна дорога,

Але він ізбавив світ від війни вже бога,

Виправивши гріх, сам дістав назву «Його всезлооснови…».

ІІ

Вийшов з храма він, без всяких намірів, та в пустогін,

Полетів за гріхами, як альма ката вправи дзвін,

«Цей світ ніщо, я – каганець,

Який з обертом початку буде свідчати кінець!»

– Мовив він,

Та й враз не помітив як прийшов, до входу в мафії поклін,

Ужеш нарешті зрозумів, як стать у тьму проводником,

Зайшов до них він там тайком,

Та й почав дезінформацію, яка жебрикує із пайком,

Ходив він у вигляді старого, та й навіть так вже мав ту змогу,

Ту силу, вкрадену в творця…

Абадон – янгол смерті, війни, печалі, нищих всіх,

В роки найкращі, він був богом й міг керувати бажанням їх,

Бажання то було просте – стати першим, вгорі, та керувати не дивлячись на все,

Такі бажання є у всіх, тільки ми не думаєм, який то гріх.

Ось так герой наш одним словом, одним бажанням міг змусити людей йти хоч на гору і в польот,

Униз, летіти довелося, усім кому мовляв він «льот»

Летіти в правидне голосся та зрозуміти момент, миг,

Миг самих його висот,

Тому дойшов він так до ватажків тієї мафії,

Й переобразився до кінця,

Постав у вигляді творця,

Й дав веління на співпрацю,

Пішов творити темну працю.

Перший гріх – неподалік…

Перший гріх – гординя, гордість,

Він люцифера хоче взяти,

Узяв би швидше, тай полетів,

За Мамонной у палати,

Та тут один лиш перекір,

Для диявола є гордість, те,

Чого б було там важко досягти,

Вища мета, ціль мати,

Яка б катувала всіх завзято,

Та очищала душі їх.

Для Аббадона – це війна,

Розруха – птаха сизокрила,

Вона й очищення несла й катувала людей мило,

Хаос всесвітній – це мета,

Гордості та запорука, яка відрізала би руки,

Руки загребу бажання,

Убивчого кохання, людської смерті струн домри,

Й дістала б гордість із труни.

І

Тому герой почав карати, діяти та забирати,

Волю людей районних, кинутих на путь війни,

Тут зрозуміло де вони, вони – це влада міста,

Статі, держави, світу, церкви та всеслави,

Їх вже нрави, в огні війни горіти мали.

Мафія уже його, люди слухали його,

Одне те слово з силой тою,

Владики смерті Аббадона,

Змушувало повинуватися любого,

У чий сказано було те бік.

Далі йому треба перше кровопролиття,

Пішов він до дешевого владдя,

Тай видав їм наказ проворний,

Місцями навіть так потворний,

Убить міністра з будь якою,

Ціною досягнення мети,

Бо для бунту його, він не мав уже жити,

Сказати це він мав там змогу,

Бо охорона вся в лайні,

Всі ненавиділи його, за все те зло,

Що йшло в догін,

Тому походив він по палацу,

Й сотворив такого дисонансу,

Що у середині кипіла вже війна,

Це ж частини вже мета,

Придворні встрибували в комен,

Охоронці наколювали їх гомен,

Й їли м'ясо те в стадах,

А що ж міністр, що ж він братик?

Чи узрів він люду гнів,

Він все їв, як гній проклятий,

Пожерав усе вдалі.

Але один момент – стих,

Він вже не є такий спокійний, перед ним зявився мрійний,

Герой наш – головний пастух,

На фоні хаосу, вогню,

Він крокував ось так зухвало,

Показуючи своєнравно,

Зверхність ту, величність, помсти його лик,

Він підійшов до зляканого міністра,

Який притиснувся до арфіста,

Котрий коло нього пісні грав у небосхилі,

Він й указав край його могилі,

Могилі із підданих отих.

Всі обступили його: порізані й окривавлені,

Убиті та поламані,

Всі стали коло душі його печі.

Й непереломно повторяли:

«Винного ми вже дістали!»

І головний герой тут змовив:

«Ось справжня влада мухобоє,

Я не так пав, щоб бити їх,

Вони самі полетіли під батіг!»

Тут він грізно засміявся,

Та й розірвав його по яйця,

Й стопив увесь той сніг,

Який заклав ось той поріг,

Поріг до власті невблаганной,

Демократії взбиранной,

Без вуаляції з монархії прихід.