Текст книги "Пастка для різника"

3

– Ой, людоньки-и! – надсадно верескнула якась жінка, і саме її голос не дав Якову зісковзнути у прірву забуття. Він заморгав, розганяючи чорні мушки перед очима, та спробував відгородитися від світу, що зменшився до розмірів перехрестя Аптекарської й Купецької. Запала оглушлива тиша, у якій існував один-єдиний звук – бридке цмокання нутрощів, що кривавими кавалками вивалювались із розпанаханого живота.

– Ох-х, – тільки й зронив Яків, убираючи очима жахливе видовище. Він проковтнув клубок, який підкотив до горла, і здивувався власній слабкості, що тут – посеред вулиці – перетворила його із професійного хірурга на манірну дівицю, котру нудить з найменшого приводу.

Найменшого? Розпороте черево викинутої, як ганчірка, під будинок дівчини, – це найменший привід? Яків тернув рукавом по очах, забувши про окуляри, та мало не збив їх додолу. Не розкисати!

В юрбі заголосили жінки. Чоловіки стримували вигуки й лише сикали крізь зуби, бурмочучи прокльони. Поліціянти заозиралися, коли натовп злагоджено шарпнувся геть від страшного видовища.

Зі ступору Якова вивів саме опецькуватий поліціянт.

– Із вами все гаразд, пане лікарю?

– Так, – Яків додав у голос твердості та струснув головою. – Архипе, мені потрібні детальні фото! І без відмовок!

– Зробимо, – Большаков був небагатослівний.

Яків знову схилився над трупом, відчуваючи наплив знайомого спокою, що опановував його перед кожною операцією.

Так краще! Холодна голова, ясні думки й жодних емоцій. Узявшись до тіла, Яків відгородився від світу, де гув натовп, кричали поліціянти й іржали коні. Факт розпоротої черевної порожнини насторожив Якова, проте він не збирався привселюдно проводити огляд нутрощів – усе це буде зроблено в лікарні.

– Пане… – опецькуватий виріс поруч.

– Розпорядіться послати когось до лікарні по візника. Час прибирати тіло.

– Слухаюсь, – козирнув той. До тіла наблизився вусатий поліціянт із бруднуватою рядниною.

– Яшо, у мене все, – озвався Большаков.

– Добре, – Яків зняв окуляри й кивнув вусатому. – Я дочекаюсь візника, а ти можеш бути вільний.

– Фото тобі на коли потрібні?

– Якомога швидше. Треба скласти звіт про огляд тіла на місці злочину. Та й у лікарні, гадаю, вилізе дещо цікаве.

– Ти про що конкретно?

– Поки не скажу. Сподіваюся, нічого незвичного огляд не дасть. Хоча, куди вже незвичніше, посеред міста хтось випатрав людину, наче… – Яків не наважився порівняти дівчину з твариною. – А так зрозуміло, що вбили її на цьому самому місці, й краплини крові на стіні будинку тому перший доказ. А ще підошви її черевичків. Ти, до речі, зафіксував?

– На загальному плані має бути видно, – кивнув Большаков. – А що там із підошвами?

– На них чіткі відбитки крові, в яку жертва ступила носаками. Навіть без налиплої землі, розумієш? Ступила у власну кров й упала. Все!

Большаков невпевнено гмикнув.

– Хоча ні, не все. Я спочатку не помітив, а потім зауважив, що на спині пальто теж мокре від крові.

– І що з того? – з-за спини озвався опецькуватий.

– А те, що якби дівчина впала на землю після удару по горлі, її пальто ніяк не могло б забруднитися зі спини.

– Та й… живіт же… – несміливо додав Большаков.

– Саме до цього я й веду. Тіло поклали на спину, розрізали, а тоді знову перевернули на живіт.

– Навіщо? – не стримався опецькуватий.

– А ось дізнатися це якраз є вашим завданням, – зітхнув Яків.

– Не хвилюйтеся, – опецькуватий посміхнувся й зиркнув туди, де нещодавно сидів непритомний Миколашка. – Зізнання ми вміємо вибивати.

Яків здригнувся, уявивши процес «вибивання».

– Я наполягатиму на моїй присутності під час допитів.

– Будь ласка. Та навіщо воно вам?

– По-перше, я поліційний лікар, а по-друге, підозрюваний працював помічником у лікарні. Кому, як не мені, він розповість подробиці вбивства?

– Нехай буде по-вашому, – опецькуватий махнув рукою на знак згоди.

– Тому дуже прошу, щоби будь-які допити відклали до моєї появи. Після огляду тіла в лікарні я, може, оперуватиму значущими фактами.

Опецькуватий кивнув.

– Пане Ровнєр! – пролунало поруч, і Яків упізнав Юхимів голос. – Я вже є!

– Добре, Юхиме. Треба вантажити тіло.

Юхим, який за роки служби при лікарні набачився всякого, з тону Якова зрозумів, що під ряднину краще не заглядати. Він дістав із воза ноші й заходився порядкувати коло тіла. Без зайвого поспіху ноші підклали під труп, і невдовзі Юхим знову сидів на передку, очікуючи на накази головлікаря.

– Юхиме, поганяй до лікарні, разом із Миколаш… Ах, ти ж дідько… – Яків за звичкою мало не ляпнув: «…разом із Миколашкою знімете тіло…», забувши, що візник навіть не знає, що за кілька хвилин до його прибуття Миколашку забрали до в’язниці за підозрою в убивстві. – Одним словом, доправите тіло й підготуєте оглядову. Карл Іванович на зміні?

– Так.

– Тоді Карла Івановича – асистувати.

– Зрозуміло, пане Ровнєр. Можу їхати?

– Можеш, Юхиме. Я буду за півгодини.

Юхим цьвохнув віжками й узявся вибиратися з поріділого натовпу. Юрба потроху розходилася, наче невдоволена, що видовище так швидко закінчилося. Проскурівчани купкувалися й збуджено обсмоктували новину: чи ж бачене бо діло, аби посеред білого дня в самому центрі міста зарізяка порішив панночку? Та ще й як? Відтявши голову!

– Невже так-таки й відтяв? – притискала долоні до круглих щік молодиця.

– Так зачім мені брехать? – знизував плечима куцобородий єврей.

– А за віщо? За віщо, не підкажете? – підскакував до купки благообразий дядько.

– Любов! – закочував очі єврей, даючи зрозуміти, що причиною всьому пристрасті, котрі нікому із присутніх і не снилися.

– Бож-жечки, – бідкалася молодиця, відчуваючи, як низом живота котиться тепла хвиля від усвідомлення, що люди можуть отак пристрасно кохати, ревнувати й ненавидіти.

Большаков потис Якову руку й розчинився між городянами. Життя потроху починало плинути у повсякденному ранковому ритмі, ніби нічого незвичного й не трапилося. Ніби не було перетятої шиї, мережива нутрощів, які вивалилися на залитий кров’ю хідник, а чи застиглих пальців у підсохлій крові.

Місто дзвеніло пташиним щебетом, погримувало колесами возів і перегукувалось іржанням коней, вигравало далеким сміхом і навіть, попри ранню годину, п’яними співами. Життя тривало, Проскурів уступав у черговий день.

4

Яків простував Кам’янецькою, сподіваючись під час прогулянки вимести з голови все зайве, прочинити вікна, немов у задушливій кімнатці, та провітрити розум, просякнутий похмурими думками.

Чи міг Миколашка скоїти вбивство? Однозначно стверджувати Яків не брався, але й відмахнутися від такої думки не міг. Пристрасті й справді видаються аж надто шекспірівськими, але з чим дідько не носиться? Що, як Миколашка й справді вгледів свою пасію за «роботою» й руки мимоволі сягнули до… До чого? Розтелепи-поліціянти відразу ж ухопилися за найпростішу версію. Ось він – убивця, сидить поруч, не пручається, не відбріхується. Справу закрито. І ніхто не замислився, де поділося знаряддя вбивства? Не голими ж руками Миколашка розірвав дівоче горло!

Під час поверхового огляду тіла на перехресті Аптекарської та Купецької Яків помітив, що смертельну рану завдано надзвичайно гострим предметом. Що це? Ніж? Бритва? Але ж біля Миколашки нічого такого знайдено не було! Чи він просто викинув знаряддя вбивства, а натовп його затоптав?

Самі запитання без відповідей, до яких усім байдуже. Із виразу обличчя опецькуватого поліціянта Яків зрозумів, що той безмірно тішиться швидкому розв’язкові справи. Убивцю затримано на місці, тож не треба збивати ноги в пошуках свідків і ламати олівця, вкриваючи літерами аркуші записника. Благодать!

Але Якова це не влаштовувало. Він не мав звички ускладнювати собі життя, але щось у ході поверхового огляду жертви його насторожило. Розтин повинен остаточно розставити всі крапки над і, тож Яків пришвидшив крок.

На порозі лікарні його зустріли Юхим із Карлом Івановичем. Обоє курили та впівголоса щось обговорювали. Не потрібно довго мудрувати, аби здогадатися, що впродовж найближчих кількох днів буде на вустах усього міста.

– Якове Соломоновичу, – Плейшнер відсалютував цигаркою. – В оглядовій усе чекає.

– Гаразд, Карле Івановичу, я підійду за хвилину.

– Я також біжу, – фельдшер наостанок затягся ядучим димом.

Оглядова кімната стояла готовою до роботи, тіло покоїлося на столі, прикрите замість бруднуватої верети чистою тканиною, інструменти було розкладено на тацях, а крізь вікно лилися яскраві сонячні промені, що неймовірно дисонували з нерухомістю тіла та його важким запахом. Яків застиг на порозі, намагаючись поєднати непоєднуване – легкість сонячних зайчиків і зависле в повітрі відчуття смерті.

– Ольго Харитонівно, нас із Карлом Івановичем не турбувати, без дозволу до оглядової не заходити. І підготуйте мені всю без винятку інформацію по Миколашці.

– По Миколашці? – здивувалася медсестра.

– Ви правильно почули. Усе, що вдасться знайти. За потреби задіюйте Юхима, але зробіть це для мене.

– Гаразд, Якове Соломоновичу.

– Миколашка? – Плейшнер стишив голос, хоч Яків уже зачинив за ними двері. – А він вам для чого здався?

Яків завагався, чи розповідати фельдшеру про все почуте й побачене сьогодні вранці, а тоді вирішив, що шила у мішку не втаїш і краще нехай персонал лікарні дізнається про все від нього – без домислів і на холодну голову, аніж за кілька днів із балачок містом.

– Карле Івановичу, у скоєнні цього злочину, – він кивнув на тіло, – поліція підозрює саме Миколашку.

– Миколашку? – не повірив своїм вухам Плейшнер. – Нашого Миколашку? Але чому? Чому саме його?

– Тому, Карле Івановичу, що хлопець перебував біля трупа власною персоною. Із закривавленими руками.

– Вейзмір… – ошелешено протягнув фельдшер. – Оце так оказія. А таким здавався тишком…

– Ша! – Яків підніс руку, перериваючи Плейшнера на півслові. – Прошу вас утриматися від висновків, доки ми з вами не повідомимо поліції всього, що виявимо під час огляду тіла.

– Так-так! – Плейшнер побіг до умивальника й заходився мити руки.

– Ви, Карле Івановичу, – на запис, аби ми нічого не забули.

– Господи, – упівголоса бідкався Плейшнер. – Миколашка… Як же це могло статися, Якове Соломоновичу?

– Версія, що вбивця таки Миколашка, цілком може мати шанс на життя, – Яків витер руки та за допомоги фельдшера одягнув халат. – Але дещо у вигляді тіла мене насторожило.

Яків підступив до столу та зняв із тіла простирадло.

– Перше, на що я звернув увагу, – Яків відгорнув злиплий від крові хутряний комір, – це те, що по горлі вдарили двічі. Ось бачите? Чітко видно два напрями розрізів, причому перший, – Яків розвів краї рани, – завдано лівою рукою.

– Не обов’язково, – вставив Плейшнер.

– Так, це не абсолютна істина. Але правші вивернути руку зі знаряддям убивства ось так, – Яків узяв із таці ланцет і примірився на уявній жертві, – досить незручно, хіба ні?

Плейшнер дописав рядок і запитально подивився на Якова. Той продовжив.

– Під час огляду місця пригоди я зауважив на стіні будинку, біля якого лежало тіло, бризки крові – якраз на висоті людського зросту. Останнє дає підстави стверджувати, що вони вилетіли із перетятого горла, коли жертву вдарили гострим предметом навідмаш. Тому, зважаючи на вищесказане, припускаю, що вбивця стояв до жертви обличчям і завдав першого – фатального – удару лівою рукою.

– Навіщо ж другий розріз? – фельдшер відірвав очі від аркуша.

– Перестраховка, лють, адреналін, інерція, зрештою вбивця просто… звик до такого удару? Варіантів може бути багато.

– Миколашка? – Плейшнер скривився, у його голосі проскочили нотки сумніву.

– Ось і я так думаю, Карле Івановичу. Миколашка, як мені відомо, не був шульгою… Та продовжимо. Безперечно, причиною смерті стали перерізане горло та значна крововтрата. Черевну порожнину вбивця розпанахав уже потому. Карле Івановичу, відкладіть на хвильку записи й допоможіть мені прибрати з тіла одяг.

Чоловіки озброїлися ножицями й почали розрізати рукави пальта, котре колись коштувало чималих грошей, бо було з дорогої тканини, гарно пошите й облямоване недешевим хутром.

«Так, дівчатка салону мадам Беті справді мають непоганий вигляд», – міркував Яків і відразу поправився: ця вже мала вигляд, у минулому часі… Яків замислено обстежував подерту сукню.

– Зверніть увагу, Карле Івановичу, що наш убивця нікуди не поспішав. Він не бездумно вдарив ножем через одяг, випускаючи нутрощі, а спочатку акуратно розрізав жакетку, корсет і лише тоді взявся до тіла. А ось це вже мені геть не подобається.

Яків насупився, щойно оголив понівечений живіт. Плейшнер і собі зиркнув на рану – і очі його розширилися.

– Я й уваги не звернув, Якове Соломоновичу!

– Бо ми до таких розрізів звикли, а ось убивця…

Яків схилився над дивною раною: запалий живіт шкірився страшною посмішкою, утвореною розрізом у формі півмісяця, що тягся трохи нижче від пупа. Жоден убивця, котрий волів би просто позбиткуватися з тіла, не мудрував би аж так – просто встромив би ножа куди зручніше, та й зробив би пряму лінію.

– Але ж Миколашка… – стиха зойкнув Плейшнер.

– Він би до такого не допетрав. Тут метикувати треба, а в нього із цим не надто було.

Яків узяв зі столика кілька затискачів, відгорнув край розрізу та розкрив черевну порожнину, готуючись отримати відповідь на запитання, яке поставив собі ще на перехресті.

– Якове Соломоновичу, – вигук Плейшнера затанцював між кахляними стінами, – та у неї ж матку вирізано!

5

В оглядовій залягла лунка тиша. Ось що здалося дивним, ось що насторожило Якова ще на місці вранішньої пригоди – неприродно запалий живіт, такий, ніби звідти вилучили якісь органи!

– Так, – після невеликої паузи зронив Яків. – Матку видалено. Причому не просто видерто чи відпиляно тупим ножем, а саме видалено – точно й акуратно. І наш Миколашка цього зробити не міг, бо ні бельмеса в тому не тямить!

Плейшнер згадав про записи й поквапився занотувати пропущене.

– Жодних інших ушкоджень внутрішніх органів я не бачу. Схоже, вбивця спокусився лише маткою.

За годину справу було закінчено. На тілі не виявилося нічого незвичного, навіть синця чи подряпини, – за життя дівчина стежила за собою, що відповідало репутації дівчаток із салону мадам Беті.

Убивця порішив нещасну сильним ударом по горлі, тоді зі знанням справи видалив матку, зробивши для цього хірургічний розтин черевної порожнини, побіжно вивернув на землю неушкоджений кишківник і… зник разом із вирізаним органом. Так! Тепер Яків міг заприсягтися, що вбивця – не Миколашка, бо аж ніяк не в’язалися з його особою всі ці факти!

– Якове Соломоновичу, – Плейшнер дописував останні рядки, – тепер ми зможемо переконати поліцію, що наш Миколашка не скоював цей злочин.

– Я наполягатиму на цьому, але тепер мене ще більше цікавить роль Миколашки в усьому цьому… театрі. Адже він сидів поряд із трупом. І на його руках була кров!

– Але ж він…

– Не знаю, Карле Івановичу. Ті факти, котрі ми встановили в ході огляду тіла, безперечно цінні, але без остаточного розуміння ролі хлопця вони є лише половиною з того, що я повинен знати!

– Так, так, – закивав Плейшнер на знак згоди.

– Тому попрошу вас, Карле Івановичу, зашити тіло й організувати прибирання, а я, без зволікання, – до в’язниці. Передчуваю сьогодні гарячу днину.

За дверима Якова перестріла розгублена сестра.

– Якове Соломоновичу, у мене проблеми…

– Слухаю вас, Ольго Харитонівно.

Завжди впевнена в собі та через це малоемоційна жінка зараз нервово м’яла в руках якісь папери й кусала губи. Це не сподобалося Якову: такою він бачив медсестру вперше.

– Ваше завдання. Я не змогла його виконати.

Яків витріщився на сестру, очікуючи на логічне продовження. У голові товклася одна-єдина думка – починається!

– У лікарняній документації пана Штоффа немає жодного папірця, що стосувався б Миколашки.

– А хто взагалі брав його на роботу? Як він прибився до лікарні?

– Та в тому-то й річ, що до пуття ніхто нічого не знає.

– Як таке може бути?

– Найвірогідніше, він з’явився стараннями пана Штоффа, але це, певно, найбільш цінна інформація, яку я спроможуся вам повідомити.

– І це все? – Яків розгубився. Його версія невинуватості Миколашки тріщала по швах: такого знайомого до сьогодні підлітка враз оповив флер таємниці.

Незграбний тишко, не здатний дати раду будь-чому, хоч трохи складнішому за ложку? Чи холоднокровний убивця, що майстерно прикривався образом підлітка з вадами розумового розвитку? Чому ж тоді Миколашка, якщо насправді був лихим генієм, залишився сидіти коло замордованої дівчини й дав себе заарештувати?

– Ольго Харитонівно, пан Штофф повідомляв, куди саме він прямує в Кам’янці?

Медсестра заперечно похитала головою.

– Х-холера, – вилаявся Яків. – Юхиме!

У сінях загриміло, й до коридору зазирнув візник.

– Кликали?

– Юхиме, ти пана Штоффа коли відвозив до Кам’янця, він…

– Господь із вами, – перервав його візник, – я їх лише до Ружичної доправив, а там вони в екіпаж пересіли.

– І він жодним словом не обмовився, до кого й куди збирався?

– Ніби не обмовився, – Юхим замислено погриз ніготь.

– Ото халепа! – Яків роздратовано ляснув рукою об руку. – Все не добрий день! Невже доведеться тебе, Юхиме, гнати аж до Кам’янця?

– А то з якого дива?

Яків роздратовано хекнув і вирішив далі не критися.

– З такого, що нашого Миколашку підозрюють у вбивстві, а ми, виявляється, анічогісінько не знаємо про те, ким він є насправді!

Сестра зойкнула, з палат вийшов медперсонал, з оглядової – Плейшнер. Останній мовчки застиг під дверима. Ольга Харитонівна спрямувала на нього благальний погляд.

– Як же це, Карле Івановичу?

Фельдшер стенув плечима та відвів очі, наче соромлячись того, що дізнався про Миколашку одним із перших.

– До Кам’янця можна й не їхати, – порушив мовчанку чийсь голос. Яків покрутив головою у пошуках його власника, аж доки не помітив молодого корнета з перебинтованою головою. Той стояв, прихилившись до одвірка, й, очевидно, чув усю розмову.

– Ви про що, пане Романовський?

– Кажу, до Кам’янця можна не гнати. До поштової контори треба. Телеграму в Кам’янець ударити, та й по всьому.

Яків просяяв на обличчі, обмірковуючи корнетові слова.

– У мене там навіть знайомець гарний є – Іван Восходов, – правив далі молодик. – Телеграму відправити – справа кількох хвилин! На поліційну управу адресуємо. Ви ж тепер, Якове Соломоновичу, не абихто, а головлікар. Кам’янецька управа не відмовить!

– А що? Можна спробувати! Зробимо так. Ольго Харитонівно, видайте панові корнету одяг. Юхиме, бікіцер летите обидва до пошти й разом зі знайомцем пана Романовського строчите телеграму на адресу Кам’янецької поліційної управи з терміновим проханням відшукати нам Амвросія Михайловича Штоффа, колезького асесора, дійсного головного лікаря… і так далі, офіційно та чітко. Підписуєш моїм іменем і чинами-регаліями. Зрозумів?

– Що ж незрозумілого, Якове Соломоновичу?

– Стривай, – Яків метнувся до кабінету й видав Юхимові гроші. – І без перемоги не повертайся!

Візник вдавано козирнув, на мигах показав корнетові, що чекає на нього надворі, й хряснув дверима.

– Може, й мені виділите яких срібняків, Якове Соломоновичу? Здоров’я поправити, бо зовсім охляв тут.

Яків вирячився на зухвалого молодика: хоч він і усвідомлював, що той жартує у звичній для нього манері, проте сьогоднішній день гумору аж ніяк не сприяв.

Невдовзі знадвору долинув виляск віжок, Юхимове: «н-но, рідненька!» й оглушливий корнетів свист, яким він вітав весняний день. У коридорі ж запало напружене мовчання, що його порушив Плейшнер.

– Що з тілом робитимемо, Якове Соломоновичу?

– Я вже думав про це, Карле Івановичу. Доведеться йти з поклоном до Деревоєда й напрошуватися в його аптечну льодовню.

– Гадаєте, дозволить?

– Може відмовити й матиме на те повне право. Але я спробую. Та передусім побіжу до в’язниці.

6

Хто й чому вирішив збудувати тюремний замок у центрі Проскурова, серед житлових будинків і магазинів, знали, певно, лише архівні документи. Самі ж мешканці ставилися до похмурої будівлі, обведеної високим муром, без особливої опінії. Щоправда, коли б хто призначив зустріч «біля тюремного замку», то почув би у відповідь здивоване:

– А хіба у Проскурові є замок?

Замком споруда йменувалася також тільки на паперах, та ще, може, якийсь залюблений у свою справу архітектор упізнав би у прямокутникові стін «зразковий проект повітового тюремного замку», рекомендований до кам’яного увіковічнення у багатьох містах і містечках імперії.

Хоча дорога до в’язниці зайняла якусь дещицю часу, під ворітьми довелося постояти, гримаючи важким кільцем і чекаючи на вартового.

Коли Якову почав уриватися терпець, у брамі прочинилося віконечко й звідти на світ глипнуло почервоніле око.

– Кого там чорти несуть?

– Не надто ласкаве привітання…

– Що-о?

Із голосу Яків здогадався, що вартовий – завсідник найближчого генделика й поціновувач не тільки міцного пійла, а й нагоди добряче почухати кулаки об мармизи колег по пляшці. Час було згадати офіціоз.

– Я виконувач обов’язків головного лікаря Проскурівської міської казенної лікарні Яків Ровнєр! Якщо не досить сказаного, можу назвати посаду в поліційній управі, та, гадаю, ви, шановний, відчините мені браму й без неї!

Приголомшений зливою казенних слів, вартовий загрюкав засувом, забряжчав ключами, і невдовзі важка стулка брами відхилилася якраз настільки, аби людина комплекції Якова змогла протиснутися повз неї й не обірвати собі ґудзики на піджаку.

– Даруйте, пане… – поруч рипнули двері вартівні.

– Ровнєр.

– …пане Ровнєр, – двері вартівні розчахнулися ширше. – Прошу сюди.

У кімнатці із зачиненими віконницями горіла закіптюжена гасова лампа, наповнюючи важким духом і так просякнуте смородом давно не митого тіла, брудних онуч, тютюну й горілчаного перегару повітря.

– Ось тут запишіть себе… – вартовий рукавом стер зі столу крихти та посунув до Якова пошарпану книгу.

Яків кілька секунд короткозоро кліпав, призвичаюючись до миготіння лампи, а тоді ледве впорався з тупим пером, яке немилосердно дерло папір.

– До начальника в’язниці як потрапити? – запитав у вартового.

– Обікрасти магазин, – криво всміхнувся той, але Яків на жарт не зреагував. – Виходите у двір, тримаєтесь правого боку, прямуєте вздовж стіни аж до самісінького муру та просто впретеся у двері, що вам потрібні.

Яків ступив за вказані двері. В убогому дворі не було за що зачепитися поглядом. Здавалося, навіть небо, яке над містом вигравало насиченими блакитними барвами, тут мало гнітючий сірий відтінок.

Перед дверима, помальованими на брудно-зелене, Яків рішуче видихнув, пригадав усі свої регалії й зробив крок у напівморок сіней.

Вікна кімнатки виходили у в’язничний двір, тому приміщення заливало сірувате світло. У навскісних променях витанцьовували порошинки, і Яків спершу не помітив господаря кабінету, котрий зачаївся в дальньому кутку, незгірш як павук у павутині. За ближчого знайомства він і справді нагадав павука – черевань із тонкими й довгими руками.

– Із ким маю честь? – начальник в’язниці відклав виделку, бо саме полуднував, і витер масні вуста серветкою.

– Ровнєр. Яків Соломонович. Виконую обов’язки головного лікаря міської лікарні.

– А до нас із якою метою?

– Сьогодні вранці сталося вбивство на перехресті Аптекарської та Купецької. Я до затриманого в цій справі.

«Павук» із відвертою насолодою відкинувся на спинку крісла й зацікавлено примружив очі.

– А він вам, може, родичем доводиться?

– Ні, я маю право побачити затриманого, оскільки проходжу по справі як поліційний лікар!

– Так би відразу й казали, – без колишнього інтересу промимрив начальник, ледь відірвав штани від крісла, що, певно, мусило означати вияв поваги, та простягнув Якову руку. – Волков. Осип Михайлович.

– Дуже приємно, – видав заготовлену фразу Яків, хоча насправді ніякої приємності від потискання вологої, наче здохла риба, долоні не отримав. – То коли я можу побачитися із затриманим?

– Та хоч і зараз. Я проведу вас до корпусу.

Чи то вартові так реагували на знайомий голос, чи саме тієї миті охоронець стояв під брамою, але та рипнула відразу, щойно виляски начальникового голосу розлетілися двором.

– Проведи до лазарету, – «павук» кивнув на Якова. Охоронець мовчки відступив із проходу.

– До лазарету? – перепитав Яків.

– А ви ж як думали, пане лікарю? У нас тут зразковий заклад! Затриманий на момент прибуття перебував без свідомості, то що ж нам його – до камери кидати?

– Попрошу сюди, – вартовий вказав на сходи. – До лазарету – на другий поверх.

Другий поверх акурат повторював перший. Такий самий довгий, погано освітлений коридор, такі самі ряди однакових нефарбованих металевих дверей, такий самий запах плісняви й людських нечистот.

Двері до в’язничного лазарету знаходилися відразу біля виходу на поверх. Яків не бачив інших камер тюремного замку, та якщо лазарет справив на нього таке гнітюче враження, то який же вигляд мав ізолятор? Третину кімнатки було відгороджено ґратами, де на голому тапчані із неструганих дощок, обхопивши коліна руками, сидів Миколашка!

– Коли він отямився? – від несподіваного запитання фельдшер мимоволі сховав голову між пліч і часто заморгав.

– А з ким, власне, маю честь?

– Яків Ровнєр. Виконую обов’язки головного лікаря міської лікарні.

– О! То ми колеги! – зляканий вираз на обличчі фельдшера змінила посмішка. Він помахом руки відпустив вартового. – А чому вас цікавить ув’язнений?

– Колего, я з’явився сюди зовсім не для балачок.

Фельдшер присоромлено опустив очі.

– Отямився за кілька хвилин по тому, як його помістили до лазарету. Та це й усе…

– Підозрюю, що він жодного разу не змінив пози? – Яків уважно вивчав Миколашку крізь ґрати.

– Усе правильно, пане Ровнєр. Сидить весь час однаково, не ворушиться. І мовчить.

– Намагалися розговорити?

– А як же? Та звісно! Але він не реагує на подразники.

– Що пробували?

– Світло, звук, біль – усе марно. Також зробили одне впорскування камфари.

– Безрезультатно?

– Як бачите, – фельдшер безпомічно розвів руками.

– Ви його оглядали?

– Ще до того, як він отямився. Порізів, саден, синців, узагалі будь-яких уражень не виявлено. Кров на руках однозначно не його.

Яків підійшов упритул до ґрат. Розфокусований Миколашчин погляд губився у просторі.

– Я можу зайти до нього?

– Звісно, – фельдшер наготував ключа. – Ось лишень не знаю, колего, чи це безпечно. Я обстежував його за присутності наглядача.

– Не переймайтеся, – заспокоїв боязкого чоловічка Яків. – До сьогоднішнього ранку ця людина цілком мені довіряла. Він працював у лікарні помічником.

– Отакої… – фельдшер прочинив дверцята. – Та однаково, пане Ровнєр, будьте обачні.

Яків ступив до закапелка. Миколашка навіть оком не змигнув. Фельдшер наважився зайти слідом, хоча й тримався на безпечній віддалі.

– Доведеться переводити до звичайної камери, – винувато промовив він. – У лазареті дозволено перебувати лише хворим, а він, вибачте, хворим не здається.

– Миколашко, – Яків наблизився впритул, пильно подивився в невидющі очі й чітко вимовив знайоме ім’я. – Це Яків, ти мене пам’ятаєш?

Жодного поруху.

– Миколашко, відповідай. Нам усім дуже треба, щоб ти заговорив.

– Даремно, колего, – зітхнув фельдшер, і Яків мусив погодитися, що таки його правда.

– Підозрюю в нього кататонічний ступор, – Яків відступив від живої статуї, – найбільш імовірно, спричинений шоком від усвідомлення вбивства. Він може сидіти так нескінченно довго. Може вийти із цього стану самотужки й одразу, а може й не вийти…

– А годувати його як же?

– Це справді може бути проблемою, – Яків замислено почухав потилицю. – Та, зрештою, я хірург, і знання мої не всеохопні…

– То ми таки змушені будемо перевести його до камери.

– Якщо немає іншої на те ради. Тільки я зі свого боку рекомендував би одиночну й огляд хоча б раз на кілька годин.

– Це можна.

– І якщо стануться якісь зміни – будь-які, негайно сповістити мене особисто!

– Зробимо.

Яків кинув останній погляд на Миколашку, сподіваючись на раптове диво, та жива статуя залишалася нерухомою.