Текст книги "Пастка для різника"

3

– Кликали, Якове Соломоновичу? – незграбний хлопець зайшов до кабінету й зупинився, переминаючись з ноги на ногу. Микола Кушнір, котрого всі кликали просто Миколашкою, по-дитячому наївний здоровань, служив при лікарні двірником і кур’єром, а також виконував дрібні доручення, що не потребували багато розуму.

– Так! – Яків облишив папери та простяг хлопцеві складений у кілька разів аркуш. – Ось це я попрошу віднести до поліційного відділку, знайти там Большакова й передати йому.

– До поліційного відділку, знайти Большакова, передати листа, – повагом повторив Миколашка, закотивши очі під лоба й загинаючи пальці.

Яків схилився над паперами, даючи зрозуміти, що хлопчина може йти, проте Миколашка не рухався, знічено тупцяючи на місці й потираючи долоні.

– Якове Соломоновичу, – він закусив губу, опустивши очі долу, – я тут хтів спитати…

– Так? – Яків із жалем глянув на папери, проте терпляче чекав, доки Миколашка добере слова.

– Тута таке діло… – Миколашка впустив шапку, але не зауважив цього, продовжуючи терти долоні. – Я хтів спочатку до Амвросія Михайловича звернутися, але Ольга заборонила мені…

– Ольга Харитонівна, – виправив підлітка Яків.

– Так… Ольга Харитонівна мені заборонила турбувати його з дурницями.

– З дурницями?

– Ну, так вона сказала… Я навіть не знаю, як це краще розказати, – червона фарба залила Миколашчині щоки.

– Не соромся, говори як своєму другові.

– Так? От добре! – радісно скинувся той. Нерішучий вираз обличчя змінила усмішка. – Кілька місяців тому… Словом, у мене є дівчина, Якове Соломоновичу.

– Он як, – розплився в усмішці Яків.

– Так. І ми хочемо одружитися.

– То це ж чудово! – Яків підвівся з наміром потиснути хлопцеві руку. – Сподіваюся, твоя наречена такої самої думки. Можу лише привітати тебе!

– От! А Ольга…

– Ольга Харитонівна.

– Так, Ольга Харитонівна, – Миколашка затнувся.

– І що ж вона?

– Вона каже, що я дурний!

– Отакої! – Яків щиро здивувався, адже ніхто з персоналу лікарні не дозволяв собі так називати Миколашку, незважаючи на його не надто розвинені розумові здібності. Чому це Ольга Харитонівна – жінка тиха й незлоблива – раптом вирішила образити хлопця, було незрозуміло. – Ану, поклич-но до мене Ольгу Харитонівну – будемо розбиратися!

Хлопець метнувся до виходу, мало не відірвав ручку й вивалився в коридор.

– Миколашко, я вже все тобі сказала! – на порозі постала сестра. Було видно, що йде вона без особливого бажання.

– А тепер те саме, що ви сказали Миколашці, волів би послухати і я, – уставив своє слово Яків.

– Яшо! – медсестра кинула на самозваного суддю докірливий погляд. – І ви туди само?

– Я знаю тільки, що Миколашка має дівчину, з якою хоче одружитися. Також знаю, що з ваших слів Миколашка – дурень, і ви категорично проти одруження.

– Так, я проти! – Ольга Харитонівна гнівно труснула головою. – І здогадуюся, що Миколашка вам не геть усе розповів.

– Справді? – Яків перевів погляд на хлопця, котрий тулився до дверей. – І що ж таке я ще не знаю для розуміння ситуації?

– А те, що ця його, з дозволу сказати, наречена – одна з дівок мадам Беті! – жінка сплюнула й перехрестилась, наче щойно брудно вилаялася.

Кілька секунд Яків сидів із кам’яним обличчям, а тоді вибухнув голосним сміхом. Медсестра з обуренням витріщилася на нього, а Миколашка скулився біля дверей, не тямлячи, як реагувати на ситуацію.

– Уф-ф… Ох, і потішили ви мене, Ольго Харитонівно!

– Я не бачу в цьому нічого смішного, – крижаним тоном виголосила жінка. Миколашка лише кавкнув, очікуючи на остаточний вердикт.

– Перепрошую, – Яків остаточно заспокоївся. – То я більше з нервів, аніж через веселощі. Я ж бо очікував уже на щось страшне, а тут…

– А це – не страшне?

– Не аж таке, аби робити із цього трагедію, – посерйознішав Яків. – І крім того, не таке, щоб ображати хлопця.

Ольга Харитонівна присоромлено замовкла, а Яків звернувся до пригніченого хлопця.

– Миколашко, як звати твою наречену?

– Кет… – почав хлопець, але відразу ж виправився, – тобто Катруся.

– Дуже гарне ім’я, – підбадьорив його Яків.

– Справді? – прояснів на виду Миколашка. – Ви й справді так гадаєте?

– Присягаюсь. І впевнений, що вона – хороша людина. Але маю до тебе одне вельми важливе запитання. Ти знаєш, чим вона заробляє на життя?

Миколашка насупився та ніяково опустив очі. Проте відразу потому скинув на Якова погляд, у якому світилися рішучі вогники, ніколи до цього не бачені.

– Так, Якове Соломоновичу, – тихо пробубонів він зі сльозами в голосі, а тоді, спідлоба зиркнувши на сестру, тобто звертаючись і до неї, підтвердив, – знаю. Але вона обіцяла мені облишити!

– Справді? – Яків був як ніколи серйозним.

– Так! – гаряче видихнув Миколашка. – Катруся сказала, що тільки-но ми все вирішимо, вона покине й ми поберемося.

– Миколашко, – Яків не квапився, – я тобі вірю. Навіть більше, хоч особисто й не знайомий із твоєю обраницею, я певен, що і їй можна вірити. А тому за кілька днів, коли у мене видасться вільна година, чекаю на тебе з Катрусею в гості: познайомимося, поспілкуємося, й тоді я, переконаний, зможу з легкою душею дати вам обом своє благословення!

– Але ж пане Ровнєр! – обурено підскочила медсестра, переходячи на офіціоз.

– Ольго Харитонівно, – Яків спробував угамувати роздратовану жінку. – Що ми зараз маємо? Двох нещасних молодих людей: самотнього Миколашку, який сохне за коханою, та Катрусю, котра змушена заробляти на прожиття у сумнівний спосіб. Але зрештою можемо мати двох щасливих молодят!

Сестра пожувала губами, смакуючи щойно почуте, а тоді вираз її обличчя пом’якшився.

– Може, й ваша правда, Яшо.

– Ось на цьому й порішимо, – Яків рішуче ляснув у долоні. – А зараз – до роботи! Миколашко, не зволікай і біжи до поліції, а ви, Ольго Харитонівно, все ж заваріть мені кави.

4

Яків зробив останній ковток, відставив чашку на підвіконня (на столі й досі панував паперовий хаос) і на хвильку відволікся від сортування, перекладання, перечитування та переписування.

Старий Штофф насправді не довго думав, кого залишити замість себе та рекомендувати для співпраці із поліційним відділком, бо з перших днів роботи в лікарні новоспечений хірург Ровнєр виявив себе як чудовий фахівець і відповідальний співробітник. Яків пригадав той непростий день чотири роки тому, коли він уперше з’явився в кабінеті головлікаря та поклав на його стіл свої документи. Не встиг Старий ознайомитися з першим аркушем, як убігла чергова сестра з повідомленням, що привезли «важкого» – п’яного мов чіп молодого ротмістра, який до всіх своїх негараздів зі здоров’ям примудрився ще й випасти дорогою до лікарні з коляски та зламати руку.

Без зайвих розмов Яків перевдягнувся у білий халат і хазяйновито звелів стороннім звільнити приміщення. Переляканий підліток, котрий приїхав разом із ротмістром, устиг лише розповісти, що той мучився животом, мав підозру на запалення апендикса, та не зважав на це й кілька днів заливав біль горілкою. Яків вийшов з операційної за три години й запевнив, що молодикові тепер нічого не загрожує й залишається лише терпляче дочікуватися його одужання.

Через місяць на адресу лікарні було доправлено ящик вишуканого шампанського з найкращими побажаннями від ротмістра, що завдячував Якову своїм життям. Молодий хірург, який одразу здобув авторитет серед працівників лікарні, на той час уже з головою поринув у роботу.

Яків облишив приємні спогади та повернувся до реальності, де на нього чекала досі не розібрана купа паперів. Старий збирав їх не один день, а то й тиждень, знаючи, що незабаром передоручить роботу з ними молодшим очам і моторнішим рукам. Яків вийшов у коридор:

– Ольго Харитонівно, підготуйте мені, будь ласка, звіт по лікарні. Скільки стаціонарних хворих маємо на утриманні, історії хвороб, усі супровідні документи… Підрахуйте кількість пацієнтів від початку року, – він замислився, – і, певно, поставте ще один кавник, бо однією чашкою кави я сьогодні не обійдуся.

– Буде зроблено. Та, з вашого дозволу, хочу дати пораду – не намагайтеся встигнути все за один день.

– Ех, Ольго Харитонівно, – Яків потягся до хрусту в суглобах, – воно ніби й правильно ви кажете, але пан Штофф поїхав від нас не назавжди. А я не хочу гибіти над паперами тоді, коли матиму нагоду зробити для лікарні щось корисне…

Він не встиг договорити, бо хряснули вхідні двері – і в їхньому отворі спочатку з’явилася чиясь спина, а тоді й сам її хазяїн, одягнений у важкого кожуха, перевальцем просунув до коридору.

– Поволі, поволі, Степане, – звертався «кожух» до когось, хто, вочевидь, ішов за ним. «Хтось» голосно стогнав і бідкався.

– Ох, сили вже нема… – слідом за голосом матеріалізувався і його зігнутий у три погибелі власник.

Процесія рухалася коридором, і «кожух» заозирався у пошуках лікарів.

– Є хто живий?

– Що сталося? – Яків підскочив до чоловіків. Поруч заметушилася медсестра.

– Ет, – «кожух» махнув рукою й затнувся. – Таке, пане дохтор, шо й на голову не напнеш, не те, шо людям розказувати.

– Ну, мені можна.

– Нє, хай уже Степан сам вам і розповідає, – помотав головою «кожух» і підступив до печі, прикладаючи руки до теплих кахлів.

– Ох, пане дохтор, – простогнало з-під кудлатої шапки, – спіткало таке, шо не тільки показати, а й зізнатися сором. Така зараза вчепилася, хоч плач! Лише так і можу ходити, а розігнуся – вогнем пече, штрикає, мало не до печінок, наче самі чорти засмаженого цвяха в гузно пхають, прости Господи!

– Та говори ж уже, шо ти дохтору баки забиваєш, – не втримався «кожух».

– А ти б мовчав уже! – й собі визвірився Степан, мало не плачучи. – Чиряка маю, пане дохторе. Та такий, бісова душа, вигнався, як горіх, їй-Богу!

– Зрозуміло, – коротко кинув Яків. – Ходіть-но до оглядової, і будемо готуватися.

Підтримуючи пацієнта попід руку, Яків побрів із ним до оглядової.

– Пане дохторе, – Степан спробував розігнутися й довірливо поглянув Якову в очі, – чесно говоріть – ви мені поможете?

– У фурункульозі немає нічого страшного. Ось зараз подивимося на вашого красеня й будемо готуватися до операції.

– Операції? – у голосі дядька забринів неприхований переляк.

– А як ви думали? – Яків допоміг дядькові зняти затертого овечого кожуха. Кімнату відразу ж заповнив важкий дух. – Наталочко, винесіть це з оглядової та дайте мені до столу більше світла. А ви спускайте штани та вкладайтеся животом на стіл.

– Пане дохторе, – той узявся було за шворку коло пояса, а тоді стишив голос і кивнув на сестричку, – а баришня теж коло мене буде?

– Так. У неї така робота, не переймайтеся.

– Ох, – похитав головою дядько, нарешті спустив штани й ліг на стіл, – ото робота, прости Господи, щодня чиєсь гузно перед носом бачити…

Хвилин за сорок двері оглядової рипнули, й сестра понесла простирадла до комірчини. Слідом за нею на своїх двох вийшов винуватець оказії Степан, затягуючи шворку на штанах і обережно мацаючи зад.

– А ось до пов’язки прошу без причини не торкатися!

Дядько злякано відсмикнув руку й знічено зиркнув на лікаря.

– Пане дохторе, а як же я, тойво, до вітру ходитиму?

– Протягом двох найближчих днів – тільки на відро! – від печі, де й досі грівся «кожух», долинув короткий знущальний регіт.

– Ох, прости, Господи, гріхи мої тяжкі, – звів очі догори дядько.

– І прошу поставитися до цього серйозно. Застудитися для вас зараз найгірше! Горілку п’єте?

– Ну… Так. Як і всі.

– Потрібно забути, – Яків підступив до столу сестри й написав на аркушикові паперу кілька рядків. – Про алкоголь раджу й не згадувати, аж доки перша городина не піде, а із цим – до Деревоєда по мазь. Ну, й за два-три дні, не пізніше, знову до нас на огляд.

Дядько з хвилину уважно вивчав папірець, силкуючись розібрати дрібний почерк Якова, а потім, покрутивши його в руках, із сумнівом запитав:

– Це ж до Людвіга Івановича?

– Іншого Деревоєда у Проскурові я не знаю. Хіба ви зібралися до Сатанова.

– Так дорого ж у нього, – скривився дядько.

– Я гадав, вам здоров’я дорожче, – Яків іронічно примружився.

Дядько лише зітхнув, сховав папірець за пазуху й заходився одягатися. «Кожух» також заворушився, подякував сестрі за чай і перевальцем подався до виходу.

– Ольго Харитонівно, візьміть із пацієнта розрахунок та оформіть усі належні папери. А ви, Наталочко, приберіть оглядову, – Яків розім’яв утомлену шию. – А я повертаюся до наших паперів.

– Благослови вас Боже, пане дохторе, – дядько міцно потис Якову руку.

– Не хворійте, – усміхнувся Яків і зачинив за собою двері кабінету.

5

Годинник показував за чверть до третьої, коли Миколашка повернувся, постукав у двері й одразу ж пропхався до кімнати. Яків підвів голову від паперів і відклав перо.

– Усе зроблено, Якове Соломоновичу, – хлопець м’яв у руках шапку. – Тільки з паном Большаковим я розминувся. Але вашу записку для нього залишив. Мене запевнили, що передадуть йому.

– Усе гаразд, Миколашко, – Яків потер очі.

– А ще я розмовляв із Катрусею… Вона сьогодні їде до Летичева, батьків навідати, тож нашу зустріч доведеться трохи відкласти. Та в мене для вас дещо є, – хлопчина покопирсався за пазухою й витяг звідти фотокартку.

Яків зацікавлено поглянув на світлину, зворотний бік якої прикрашало зображення візитівки «Фотографії Юргілевича». На знімку, спершись на спинку плетеного стільця, стояла вродлива дівчина у білій сукні та капелюшку.

– Вона дуже гарна, Миколашко. Сподіваюся, коли повернеться, ми все ж зустрінемося?

– Так, неодмінно, – закивав головою хлопець. – Ми так і планували. Я можу йти?

– Лиш одне прохання. Забіжи сьогодні ввечері на квартиру до Карла Івановича й дізнайся, як його здоров’я, а завтра мені повідомиш.

Карл Іванович Плейшнер – їхній фельдшер – тиждень тому невдало послизнувся на порозі власного будинку й так підвернув ногу, що мусив забути про службу до повного одужання.

Миколашка мовчки кивнув і зник із кабінету.

У дрібних клопотах день добіг кінця несподівано швидко, за вікнами стемніло, й сестра запалила лампи. Яків відкинувся на спинку крісла та прислухався до бурчання в животі – від часу лікарняного обіду минуло вже кілька годин.

– Яшо, – до кабінету зазирнула медсестра, – ви вечеряти будете?

– Певно, ні, – Яків повів очима на годинник, а тоді на темне вікно. – Що у нас із прийомом?

– На сьогодні вже завершили, Наталочка дає раду стаціонарові.

– Так, сутужно без Карла Івановича.

– Миколашка десь із чверть години як до нього подався.

– Так, я йому звелів. Думаю, якщо у нього спав набряк і немає постійного болю, чи не попросити Юхима, аби возив його на службу. А на сьогодні у мене все, – Яків запхав стосик відібраних паперів до портфеля, загасив лампи та вийшов у коридор.

Ровнєр затримався на ґанку й на повні груди вдихнув аромати міста, з якого тікала зима. Він міг заприсягтися, що у повітрі пахне ранньою весною, тим ледь уловним духом мокрої землі, яка ось-ось зарясніє першими жаринками кульбаби, сирого ніздрюватого снігу, що під теплим дощем танув просто на очах, і важким запахом воронячих гнізд. Небо затягнули низькі хмари, тож вулиця потопала в ранніх сутінках.

Вуличного освітлення у місті майже не було, а тих двох десятків ліхтарів, які блимали на Олександрівській і кількох прилеглих вулицях, для полегшення долі перехожих не вистачало. Крізь закіптюжене скло тих ліхтарів ледве-ледве пробивалося світло: ліхтарники виконували свою роботу абияк, безугаву нарікаючи то на старі щітки, то на гнилі драбини, а то й на самого Господа Бога.

У сутінках, та ще й за такої паскудної, як сьогодні, погоди, місто завмирало. Короткий світловий день вирував життям, торгівлею, лайками, євреями, кіньми, возами, перекупками, церковним дзвоном, воронами й заклопотаними городянами, що намагалися встигнути владнати всі справи до настання темряви. Коли ж у місто заповзала сутінь, запалюючи підсліпуваті ліхтарі на Олександрівській, лише освітлені вікна чи вітрини магазинів і ресторацій нагадували, що у Проскурові живуть люди. О такій порі можна було побачити, як там чи тут краєм вулиці рухається плямка світла – то запізнілий перехожий брів, підсвічуючи собі ліхтарем і збираючи біля себе кількох бідолах, котрі не мали змоги освітити собі дорогу самотужки.

Яків і собі нагнав чолов’ягу у військовій шинелі.

– Не заперечуєте, якщо я складу вам компанію?

– Та будьте ласкаві. Я аж на Заріччя. А ви?

– А я з вами, коли ви не проти, до собору.

– Із радістю прислужуся, але вимагатиму від вас цікавої бесіди.

– Що ж вас може зацікавити?

– А чи ви чули, що в Кам’янці рівно тисяча вуличних ліхтарів? – узяв на себе ініціативу чолов’яга. Яків усміхнувся.

– Зізнаюся, ніколи не лічив ліхтарі в Кам’янці, але напевно знаю, що нашому Проскурову до нього дуже далеко.

– А як думаєте, у нас хоча б сотня ліхтарів може бути?

– Та звісно може, – Яків видав короткий смішок, – але, боюся, ми до того часу не доживемо!

Військовий щиро зареготав.

– Ось це ви правильно сказали! Як і до мощених вулиць!

Перекидаючись отакими репліками то про погоду, то про міський благоустрій, випадкові супутники нарешті дійшли до перехрестя Кам’янецької з Ремісничою, де й потисли один одному руки на прощання. Кілька кварталів Якову довелося брести вже у цілковитій темряві, підсвіченій скупенькими вогниками свічок і ламп у вікнах будинків.

Нарешті попереду замаячіли знайомі обриси двоповерхового будинку. Гордій уранці постарався й ретельно розчистив увесь сніг на хіднику та невеличкому подвір’ї перед дерев’яною верандою, нагорнувши дві величезні кучугури по кутах дому.

– Яшо! – Йоська вилетів із кухні й мало не збив Якова з ніг.

– Або кордон з Австро-Угорщиною від сьогодні проходить по Дніпру, або ж тебе визнали єдиноутробним братом принца Уельського. Іншої причини для такого вереску я не бачу.

– Та яке! – мало що зрозумів зі сказаного Йоська й тицьнув Якову папірця. – Тобі записку лишили! Великий, рудий, завжди забуваю його прізвище.

– Большаков, – здогадався Яків. – Гасу мені купив?

– Аякже! Під дверима поставив!

– Молодець, – Яків скуйовдив кучму малого. – А чи не буде у Марти на вечерю її знаменитого борщу?

– Буде! – Йоська просто заіскрився щастям.

– Тоді тягни миску борщу та все, що є в меню на вечерю. Я просто помираю з голоду, хтозна, чи й до дверей дійду! – Яків розгорнув було записку, та тієї самої миті вхідні двері розчахнулися й на порозі постав Архип Большаков.

У сінешньому теплі скельця його окулярів геть запотіли, і він заходився протирати їх сумнівної чистоти носовичком. Примружені короткозорі очі здавалися безпомічно маленькими на великому, поцяткованому вічним ластовинням круглому обличчі.

Статура Большакова цілком відповідала його прізвищу – чоловік і справді був нівроку опасистий, що, проте, ніяк не позначалося на його здоров’ї. Архип не страждав на задишку чи пришвидшене серцебиття, що постійно супроводжує огрядних людей, і взагалі, окрім поганого зору, не мав жодних вад, тож своїми добрячими шістьма пудами особливо не переймався.

– Архипе! – Яків ступив на світло й опинився у міцних обіймах приятеля.

– От добре, що я тебе зловив! – Большаков видобув звідкілясь із надр пальта пляшку шампанського та ще якийсь ароматний пакунок і вручив усе це Якову. – Чому ти не написав у своїй цидулці, коли вдома будеш? Таку подію належить відсвяткувати!

– Яку подію? – з кухні вистромився зацікавлений Йоська й одразу ж отримав щигля від Большакова.

– Багато будеш знати…

– Неси вечерю, й усе дізнаєшся, – Яків повів було Большакова нагору, але той, видобувши зашмуляного гаманця, простягнув Йосьці кілька монет і попросив:

– Усе, що замовляв пан Ровнєр, зроби двічі, решту можеш залишити собі як компенсацію за щигля.

Йоська просяяв і вмить забув про носа.

Для потреб пожильців на загальній кухні завжди готували обіди й вечері (щоправда, вартість останніх уже не входила в оплату за постій), і саме цим Моше Розенберг завойовував їхню прихильність, позаяк ціни були помірними, а Марта готувала, «як для своїх».

Приятелі піднялися нагору, де Большаков мало не перекинув бляшанку з гасом, котру Йоська прилаштував під дверима Якової кімнати.

– Уважай, а то вечерятимемо при свічках, як закохана пара. Гадаю, твоїй Оксані це не надто сподобається.

– Ет, – Архип махнув рукою.

– Що трапилось? Знову посварилися?

– Та все те саме, – невдоволено пробурчав Архип. – Де в тебе тарілки?

– У буфеті візьми, – Яків заправив лампу й узявся розглядати етикетку на пляшці шампанського.

– Ти розумієш, – Архип мусив виговоритися, аби незабаром, хвилин за десять-п’ятнадцять, знову стати самим собою – балакучим добряком, – знову затіяла сварку, що, мовляв, з мого апарата ніякої користі, що лише гроші на вітер… А який же це вітер? – Чоловік дістав із кишені піджака кілька фотокарток і обома руками, наче малу дитину, подав Якову.

Архип фанатично захоплювався фотографією, ладен був витрачати на своє захоплення будь-які гроші, а платня писаря поліційної управи аж ніяк цьому не сприяла. У чомусь Яків підтримував і Оксану, але загалом тримав бік Архипа, адже той і справді був майстер своєї справи.

Серед усіх світлин особливо вразив Якова фотопортрет старого єврея-візника, з помережаного глибокими зморшками обличчя якого дивилися на цей світ неймовірно глибокі й мудрі очі філософа. Він довго розглядав фото, тим часом як Архип продовжував бубоніти про те, що жінки нічого не тямлять у справжньому мистецтві та завжди профанують помисли чоловіків.

Двері до квартирки рипнули, і до кімнати ввійшов, балансуючи тацею, на котрій громадилися тарілки з наїдками, шалапут Йоська.

– Оце інша річ, – змінився на обличчі Архип.

– Краще, як у ресторації!

– І не кажи. Марта запросто могла б у самого Маранца куховарити! А тепер відзначимо твоє несподіване підвищення добрячим ковтком шампані!

– Чекай, ти ще всього не знаєш. Я ж у записці тобі черкнув лише про головлікаря.

– Тобто це ще не всі приємні новини? Треба було дві пляшки прихопити?

– Стривай! Я й сам поки не зрозумів, як то називатиметься, але потому, як завітаю до вашої контори на бесіду з паном поліцмейстером, справа проясниться.

– То ти ще й у поліції працюватимеш? – вражено вигукнув Архип.

– Це занадто голосно сказано. Гадаю, радше не у поліції, а на поліцію. Мені окреслили тільки загальні моменти, а по конкретику доведеться йти до пана поліцмейстера.

Большаков зачудовано похитав головою та підніс угору склянку, показуючи, що наступний ковток буде за Якова. Зненацька його очі спалахнули.

– Слухай, Якове! – він рвучко перехилив і майже вкинув шампанське до рота, так, наче то була горілка, й без церемоній обтер губи долонею. – Раз на таке вийшло, мусиш мені допомогти!

– Чим зможу.

– Я цю ідею давненько виношую, але ж ти знаєш, що для мене звернутися до пана Мерлінського… Краще до скаженої собаки полізти.

Архип страшенно боявся свого начальника – поліцмейстера Олександра Мерлінського – і всіляко уникав найменших із ним контактів. Іноді Якову здавалося, що якби Большаков помирав і єдиною надією на порятунок був пан поліцмейстер, Архип сконав, але по допомогу до нього не звернувся. І зараз, судячи з того, як гарячково блищали приятелеві очі, він планував загребти жар чужими руками.

Яків простягнув порожню склянку до Большакова, і той наповнив її, нервово цокаючи шийкою пляшки об скло.

– Я надумав це, коли в черговий раз посварився з Оксаною. Річ ось у чім: може, ти б закинув перед паном поліцмейстером словечко, аби мене, окрім писаря… – Архип на мить замовк, аби промочити пересохле від хвилювання горло, і Яків закінчив замість нього:

– Фотографом?

– Вважаєш, я дурний і задумка нічого не варта?

– Навпаки! Цілком розумна пропозиція. Адже що краще збереже для поліції, наприклад, вигляд місця злочину, як не фотографія?

– У точку! – підхопився Архип. – А там, якщо все вдасться, може, й Оксана нарешті зрозуміє, що то не просто «тринькання грошей».

– Якщо твоє щастя залежить від того, щоб я поговорив із паном поліцмейстером, то я не маю права відмовитися.

Друзі розсміялися й, відсалютувавши один одному склянками, заходилися розвивати тему поліції, фотографії у поліційній справі, нової посади Якова та його майбутніх перспектив як поліційного експерта з медичних питань. Довго ще лунали приглушені голоси в кімнатці затихлого будинку, довго світився вогник прикрученої лампи у віконці на другому поверсі, за яким продовжував шурхотіти дощ. Весна вступала до Проскурова.