Текст книги "Пастка для різника"

7

Брама лунко брязнула за спиною Якова, і світ знову забуяв кольорами. У чотирикутнику в’язничних стін вони в’яли, мов квіти без води, блякли й укривалися пліснявою, але досить було вийти з нього, як небо заливала соковита блакить.

Ось так щодня ходиш повз ці стіни, навіть не уявляючи, як вони тиснутимуть на тебе, щойно опинишся по той бік. Яків закрокував вулицею без конкретної мети: найкраще думається під час руху. Нерідко роздуми заводили його в непрохідні проскурівські нетрі: чи то у верболози понад Плоскою, чи на пагорби Заріччя, а чи й на звивисті вулички Дубового. Скільки разів життя висіло на волосині, коли візник устигав смикнути за віжки, аби пролетіти повз, обсипаючи прокльонами і Якова, і весь його рід до сьомого коліна.

Думки крутилися навколо Миколашки. Якщо хлопець не оговтається, то за кілька днів без їжі охляне так, що доведеться перейматися збереженням його життя, а не свідченням у справі.

– Очі! – гримнуло зовсім поряд. – Очі витягни із гузна!

Просто перед Яковом проторохтів віз, а візник люто зиркнув на розтелепу, котрий укляк посеред вулиці. Ноги самі принесли його на перехрестя, з якого почалася сьогоднішня катавасія.

Під будинком, де кілька годин тому лежало понівечене тіло, зараз стояв знуджений поліціянт. Яків упізнав у ньому вранішнього вусатого знайомця.

– Пане Ровнєр! – той заклично помахав рукою. Він зрадів хоч якомусь товариству.

– Вітаю, – Яків мимоволі прикипів поглядом до ледь помітних на стіні крапель крові. – Чергування?

– Поставили оце без дозволу покидати місце аж до зміни.

– Для чого?

– А ось і я питаю! Убивця ж – у в’язниці!

Яків спохмурнів. Заводитися із поліціянтом не хотілося, тим паче ділитися своїми здогадками. Не того польоту птиця.

– Я так і не знаю вашого імені.

– Кличте Федором, пане Ровнєр, – поліціянт подав для привітання руку, а тоді стишив голос до шепоту. – Ось тільки не вірю я в це. Не вірю, що той хлопчина міг панночку вколошкати.

Серце Якова гупнуло, аж потемніло в очах. Він ухопився за начищений ґудзик на шинелі поліціянта.

– Маєш якісь підозри?

– Я не вчений, аби теорії будувати, пане Ровнєр. Простий служака. Але ж воно купи не тримається! Дівчину випатрали, так?

– Так.

– А при хлопчакові навіть скалки скла не знайшли! Не голими ж руками він те робив.

– Не голими, – обережно погодився Яків.

– А крім того, кроків за п’ятдесят звідси я надибав одну штуку, що вам, як поліційному лікареві, може здатися цікавою.

– Яку? – Яків учепився поліціянтові за обшлаг шинелі.

– Кров!

Федір, очевидно, мав схильність до театральних ефектів, бо вимовив слово так, що Якову спину мурашками обсипало.

– Он там, – він махнув рукою вглиб Аптекарської, у бік єврейських кварталів. – Оно, третій будинок від нас бачите? Придивитеся до його дальнього кута. А тепер дайте мені, старому дурневі, відповідь: якого чорта – прости мені, Господи, – убивця влаштував собі променад, тернув рукою по стіні, а тоді повернувся?

Якби ж ти, Федоре, знав, що вбивця не просто обтер руку об стіну, а дещо прихопив із собою, ти ще більше здивувався б, адже мислиш правильно! – Яків тремтів від збудження.

– Отож, хтозна, може, й ошивається зараз навколо справжній убивця.

Яків роззирнувся, проте навколо вирувало звичне для Проскурова життя.

– Федоре, ти комусь сповістив про свою знахідку?

Поліціянт насупився та пожував губами.

– Пане Ровнєр, ви в поліції людина нова, тож багато чого не знаєте. Я певен, що на цю хвилину всі папери по справі пан поліцмейстер уже підписав. Вам доведеться ще з таким стикнутися, що й на голову не натягнеш. Тільки ви, боронь Боже, нікому не кажіть, що я вам тут наплів. Бо попруть мене зі служби, ой попруть. А в мене ж діточок трійко…

Приземкуватий будинок зі звичної для Проскурова темної цегли нічим не відрізнявся від інших. Двоє запнутих фіранками вікон, нефарбовані дошки паркану впритул до стіни, а на самому краєчку – невидима, якщо не приглядатися, бура пляма від доторку закривавлених пальців!

Яків обережно провів по плямі пальцями – на шкірі залишився слід. Кров була свіжою, і він голову міг дати на відсіч, що належала жертві. Ах, якби якось дослідити пляму й довести, що вона та кров жертви – одне й те саме! На жаль, медицина тут іще безсила. Може, з часом наука досягне й таких вершин, але на сьогодні вони були недосяжні.

Знахідка городового Федора не принесла бажаної розгадки, проте додала виразний штрих до загальної картини вбивства, писаної зовсім не навколо Миколашки!

8

Назва Аптекарської вулиці мала цікаву історію. Колись безіменний провулок, що виплутувався з єврейських кварталів і вливався в центральну Олександрівську, привернув до себе увагу шляхтича – освіченого та залюбленого у фармакологію. Шляхтичеві-провізору на ім’я Людвіг Деревоєд припав до душі непоказний будиночок на розі безіменного провулка й Олександрівської, де він оселився та відкрив згодом свою першу аптеку.

Спливав час. Аптека набувала популярності, й так склалося, що безіменний провулок дедалі частіше почали називати Аптекарським.

Людвіга Деревоєда, на той час кількаразового гласного міської Думи, без перебільшення знала кожна собака: через його беззаперечний авторитет навіть знайомство з ним мали за честь.

Зовсім нещодавно Людвіг Іванович дав місту привід для поговору, розгорнувши на місці колишньої аптеки будівництво такого масштабу, що нову споруду ще до її появи охрестили палацом. У слушності своїх здогадок містяни утвердились, коли над першим поверхом будови замість очікуваного даху продовжили виганяти стіни.

– Я ж тобі казав, що Людвіг Іванович палаца собі зводить! – доводив підхмелений дядько своєму співбесіднику.

– А я й не проти, – махав рукою той, наче від його схвалення залежала доля майбутньої споруди. – На свої гроші будує, не на крадені. Він мою куму до життя своїми ліками повернув! Ось яка людина!

Схожі теревені про будинок на розі Олександрівської та новоназваної Аптекарської не розводив хіба нетутешній. Попри це всі пліткарі виявляли одностайність у тому, що гласний міської Думи Людвіг Іванович – душа, а не людина, а його аптека таки найкраща в місті.

На момент завершення другого поверху проскурівчани розділилися на два табори. Перші стверджували, що на цьому амбіції Деревоєда вичерпаються і над другим поверхом почнуть вивершувати дах, другі ж брали перших на кпини й обстоювали думку про появу на споруді третього поверху. Далі загадувати не наважувались ні ті, ні ті.

Апогеєм протистояння стало те, що навпроти будівництва постійно стовбичило кілька роззяв, які намагалися вгледіти момент, коли справдяться сподівання одного з таборів. Ласий до подій Проскурів захворів на «Деревоєдівську гарячку», ліків від котрої не було в жодній аптеці.

Будівля поповзла вище. Прибічники теорії «даху після другого поверху» в розпачі топтали капелюхи й вислуховували кпини своїх опонентів, але надії не втрачали, адже клятий дах колись таки мусив бути!

На час закінчення третього поверху пристрасті вляглися, хоча й досі траплялися затяті прихильники тієї чи тієї теорії – чи буде нарешті дах, а чи Людвіг Деревоєд зведе найвищий у місті будинок?

Загалом, незважаючи на те, що Деревоєд зупинився на третьому поверсі, його будинок став найвищим на всій Олександрівській, а містом покотилися чутки, що на перший поверх повернеться знаменита аптека.

Задумавши таку аптеку років сто тому, Деревоєд однозначно заробив би звинувачення в чаклунстві та червоного півня під стіну. Та зараз, коли не магічна, а цілком реальна сила ліків рятувала життя, Людвіга Івановича шанували як рятівника, що часто-густо давав останню надію.

Горішні два поверхи Деревоєд відвів під житло, а перший і великий підвал – під потреби аптеки. Тут, унизу, було кілька кімнат-лабораторій, оснащених дорогим і сучасним обладнанням, що робило «Аптеку Деревоєда» найкращою не лише у місті, а й у повіті, коли не в губернії!

У підвалі знаходилась гордість провізора – льодовня для зберігання препаратів, які псуються без холоду. Щороку взимку робітники вирубували на Бузі акуратні брили криги, що їх доправляли до аптеки й завантажували у спеціально спроектоване та збудоване з дотриманням найсуворіших вимог приміщення. Саме ця льодовня цікавила зараз Якова.

Вивіска над входом із торця будинку сповіщала: «Аптека Людвіга Деревоєда». Яків стишив ходу перед її дверима, коли ззаду на нього налетіла літня пані. Він зніяковіло буркнув слова вибачення й відступив, аби не заважати. Заважати ж було кому. Рипнули двері, обізвався дзвіночок над входом, з аптеки вискочив хлопчак із пакунком. За ним, важко сапаючи й прикладаючи до чола хустинку, вийшов добропорядного вигляду пан. Неподалік зупинився екіпаж, й заклопотаний візник із рецептом у кулаці побіг до аптечного входу. Якову подумалось, що клієнтів Людвігу Івановичу, попри немалу ціну ліків, не бракує.

До двох моторних фармацевтів, які метушилися за стійкою в аптеці, вишикувались невеликі черги. Чоловіки працювали вправно, й черги швидко посувалися вперед.

– Перепрошую, шановний, – фармацевт відвів очі від рецепта. – Як мені Людвіга Івановича побачити?

– Вас записано?

– Ні.

– Тоді чи можна дізнатися, з якого приводу завітали?

– Я виконую обов’язки головлікаря міської лікарні.

– Із цього й треба було починати, – фармацевт усміхнувся, хоча клієнт, із рецептом якого він мав справу, кинув на Якова знервований погляд. – Можете пройти через аптеку, аби не огинати будинок знадвору. Проминете коридор, за ним побачите сходи на другий поверх – вам туди.

Сходи закінчувалися майданчиком перед високими дверима темного дерева із різьбленими пацьорками та шворкою припасованого до них дзвінка. Відчинила покоївка.

– Вам кого?

– Яків Ровнєр, – відрекомендувався Яків, – виконую обов’язки головлікаря при міській казенній лікарні. До Людвіга Івановича.

– Пана Деревоєда зараз немає вдома, – сухо повідомила покоївка.

Із сусідньої кімнати долинув звук кроків, і Яків почув нервовий жіночий голос:

– Jadwigo, kto tam?

– Ktoś do Pana Ludwiga.

До передпокою ввійшла поставна жінка в ошатній сукні та з пишною зачіскою.

– Michalina Drzewojad, – вона зміряла Якова уважним поглядом. – Z kim mam przyjemność?

– Jakub Rownier, proszę Pani, – Яків поквапливо пригадував польську. – Aktualnie pełnię obowiązki ordynatora państwowego szpitala…

– Jak miło z Panem rozmawiać w języku ojczystym, – урвала його господиня.

– Jestem także lekarzem medycyny sądowej…

– O, mój Boże, czy Pan w sprawie tego okropnego morderstwa? – її очі округлилися, і вона набула не зляканого, а радше роздратованого вигляду.

– Nie, proszę Pani. Przyszedłem porozmawiać z Pani mężem.

– Ludwika jeszcze nie ma, powinien wrócić za parę minut. Proszę zaczekać w salonie.

– Nie trzeba czekać, – зі сходів озвався сповнений життя голос, і за мить його власник з’явився у дверях.

Людвіг Деревоєд був середнього зросту, підтягнутий і стрункий. Борідка й вуса за останньою модою додавали його обличчю солідності, а рухливі очі виказували добру натуру.

Він подав руку для привітання.

– Z kim mam?..

Яків назвався, і Деревоєд утішено гмикнув:

– Bardzo mi miło kolego! Rozumiem że ma Pan do mnie jakąś sprawę?

– Tak, proszę Pana, ale niestety nie jest to rozmowa na kilka minut.

– W takim razie, – Деревоєд віддав покоївці капелюха. – Zapraszam. Michalino, kochana, poproś służbę żeby nakryła do stołu. Czy dołączy się Pan do obiadu?

Від згадки про їжу в животі Якова забурчало, і він знічено прокашлявся, аби, крий Боже, той звук не почув Деревоєд. Склянка чаю в лікарні не втамувала голоду, що до цієї хвилини не давав про себе знати. Коли ж із кімнат долинув аромат страв, його рот наповнився слиною, а шлунок почав судомно стискатися.

Мовчанку було сприйнято за згоду, і Яків потай видихнув, коли Деревоєд запросив його йти слідом. Господиня зникла на кухні, й вони опинилися сам-на-сам.

– Ви вже даруйте моїй дружині, – перейшов із польської господар.

– За що?

– Та за польську ж. Не бажає вона спілкуватися інакше. Принципово.

– Пусте, – всміхнувся Яків. – Згадав студентські роки.

– А що закінчували?

– Краків.

– О-о, то ми з вами й справді колеги! – Деревоєд іще раз потиснув Якову руку. – Надзвичайно приємно.

Покоївка внесла першу страву. Деревоєд пов’язав серветку й уважно поглянув на Якова.

– Я слухаю, пане Ровнєр.

– Боюся, пане Людвігу, розмова не надто застільна.

– Справді? – Людвіг Іванович споважнів. – Що ж, гадаю, я потерплю до закінчення обіду.

Вони перебивалися немудрящою бесідою, згадували студентські роки, порушували одвічну проскурівську проблему доріг та освітлення й околясом наближалися до основної причини візиту Якова – вбивства.

Нарешті Деревоєд звелів подавати каву й витер серветкою губи.

– Пане Ровнєр, не можу більше чекати. Мені просто цікаво, чим я можу вам допомогти. Та ще й у такій справі, якщо я правильно здогадуюся.

Яків виструнчився на стільці. Час поговорити про причину його візиту.

– Не буду зволікати. Ви ж чули, що трапилося сьогодні вранці на перехресті, яке неподалік?

– Чув, – Деревоєд пригубив каву. – Та подробиць іще не знаю. Подейкують, що вбивцю затримали по гарячих слідах?

– Слідів не було. Вбивця сидів поряд із тілом. Ось тільки особисто я дедалі більше переконуюся, що молодик, якого взяли під варту, не вбивав.

– Так-так, – Деревоєд відставив недопиту каву.

– Не вдаючись до подробиць, зазначу: надто багато фактів вказує на те, що вбивця досі на волі.

– Гаразд, а яка моя роль у цій справі? Запевню вас, пане Ровнєр, що нічим не спроможуся допомогти слідству…

– Не в тому річ, пане. Я тут саме як лікар.

– У такому разі уважно слухаю вас, колего.

– Я докладаю всіх зусиль, аби вбивцю було знайдено, проте на заваді постала одна неув’язка: нам немає, де зберігати тіло на час слідства.

Деревоєд торкнувся кінчика носа.

– Здається, я розумію мету вашого візиту, – у його голосі не було неприязні, яку так боявся почути Яків.

– Так, – Яків вирішив не говорити натяками. – Я прийшов просити вас, Людвігу Івановичу, дозволити мені помістити тіло до вашої аптечної льодовні, адже її – єдину в місті – до цього пристосовано.

Він напружено замовк. Деревоєд сидів тихий і серйозний, мовчки дивлячись у вікно. В кімнаті запала тиша, особливо незручна на тлі ледь чутного гамору міста, тихого дзеленькання дзвіночка на вході до аптеки чи дитячого плачу за стіною.

– Пане Ровнєр, – порушив мовчанку господар, і Яків підібрався, лаштуючись обстоювати свою позицію, – ваше прохання дуже делікатне, і, чого гріха таїти, першим моїм пориванням було відмовити вам. Одначе з огляду на мій обов’язок перед містом я не можу цього зробити й даю свою згоду, та… з одним «але».

– Яким саме, з вашого дозволу? – Яків підвівся.

– Отож, – Людвіг Іванович також підвівся, і вони підступили до вікна. – Я даю свій дозвіл на використання льодовні. І дозволяю вам, пане Ровнєр, звертатися до мене по допомогу в справі, якщо знадобиться. Проте наполягатиму, аби моя сім’я не виявилась причетна до цього. У мене троє дітей, і в моєму будинку зайві городові, поліціянти чи ж юрба роззяв, які торочитимуть, що у моїй льодовні лежить труп. Ви мусите зробити все швидко й непомітно, краще поночі.

Якову відлягло від серця. Він полегшено зітхнув, раптом усвідомивши, що не дихав увесь час, поки Деревоєд пояснював.

– Звісно, пане Деревоєд, – він потис аптекареві руку. – Ми (я особисто та наш лікарняний візник) привеземо тіло сьогодні, скажімо, о десятій.

– Візник не прохопиться нікому?

– Я за нього ручаюся.

– Про це знатимемо лише ми, пане Ровнєр. Чекаю на вас рівно о десятій.

9

– Усе готово, Якове Соломоновичу! – на встигли зачинитися за Яковом двері, як до нього підскочив Юхим, потрясаючи у повітрі папірцем. – Ось квитанція. Телеграма пішла на адресу Кам’янецької управи.

– Чудово! Сподіваюся, відповідь не забариться.

– А як там Миколашка?

І хоча Юхим говорив упівголоса, поруч них одразу з’явився Плейшнер, підійшла медсестра, а з палати вистромив голову корнет Романовський.

– Миколашка живий, але повноцінним його життя я назвати не можу.

– Яке ж життя у в’язниці? – почухав потилицю Юхим.

– Не в тому річ. У Миколашки ступор. Він сидить і телющиться в одну точку. Не розмовляє й не рухається.

– Ой, Господи, – зойкнула сестра. Фельдшер пробурмотів щось нерозбірливе.

– Зрозуміло, що в такому стані ні про який допит не йдеться, – продовжував Яків. – Та навіть не це найбільший клопіт, а те, що зі ступору він може й не вийти.

– Це ж як? – подав голос корнет.

– А ось так, – Яків розвів руками. – Людина, що кілька днів зовсім не рухається, без харчування та води просто помирає.

– Буває ж таке…

Цікаві потроху розходилися. Корнет сховався в палаті, бубонячи якісь сентенції про загадкову людську душу, а Ольга Харитонівна взялася щось запекло доводити своїй колезі по цеху.

– Юхиме, Карле Івановичу, попрошу вас до кабінету, – Яків пропустив чоловіків до кімнати й зачинив за ними двері. – Маю до вас особисту розмову. Я щойно від Людвіга Івановича Деревоєда. Попри те, що він вимагав повної конфіцендійності, мушу розповісти вам про предмет розмови, бо без вашої допомоги не впораюся.

Юхим гордовито виструнчився на стільці й зиркнув на Плейшнера, який, утім, не зводив очей з Якова.

– Сьогодні ввечері ми з вами мусимо перевезти тіло до аптечної льодовні.

– Дозволив таки, – видихнув Плейшнер.

– Тому, панове, ми з вами – щось на зразок змовників, – правив далі Яків. – Запам’ятайте: жодна жива душа, окрім нас, не повинна знати, що ми мали справу з аптекою Деревоєда. Сьогодні о десятій пан Людвіг особисто чекатиме на нас.

– Зробимо, Якове Соломоновичу, – кивнув Юхим. – Аби ж то Миколашці помогло.

За Юхимом і фельдшером зачинилися двері, і Яків сидів у кабінеті сам. Він утомлено опустив голову на складені руки та кілька хвилин прислухався до важкого пульсування у потилиці: день ще не добіг кінця, а він уже почувався виснаженим, ніби не спав кілька діб. Яків сумно глипнув на канапу, а тоді перевів погляд на стос паперів, які чекали на нього вже кілька днів. Він планував розібратися з ними саме сьогодні, не сподіваючись учорашньої зустрічі з поліцмейстером і, звісно, не маючи й гадки про сьогоднішній ранок.

Яків зітхнув і посунув до себе першу теку з паперами.

Усе відбулося швидко й непомітно.

Фельдшер із Юхимом підготували тіло, загорнули його в цупку ряднину й завчасу занесли до комірчини біля чорного входу. Карл Іванович відбув додому після закінчення зміни, коли вечірні сутінки огорнули лікарню, а в коридорі засвітилися лампи. З наближенням ночі Яків, дедалі більше хвилюючись, поглядав на годинник. Нервове збудження не залишило навіть натяку на сонливість, і він мало не лічив хвилини.

Рівно о пів на десяту зайшов Юхим.

– Час, Якове Соломоновичу.

– Рушаймо!

Вони вдвох поклали на воза легке тіло й незабаром заторохтіли ним униз Кам’янецькою.

– Звертаємо на Олександрівську?

– Ні, Юхиме. Рушаймо краще з боку Купецької, а тоді на Аптекарську, – Якову не хотілося показуватися на центральній вулиці, де о цій порі, зважаючи на ранню весну, ще було багато перехожих і таке-сяке освітлення.

До будинку Деревоєда під’їхали рівно о десятій, і не встиг Яків зістрибнути з передка, як у воротах, поблизу будівлі, відчинилася хвіртка. Темна постать змахнула рукою.

– Сюди, пане Ровнєр, – Яків упізнав голос Деревоєда. – Покваптеся.

Аптекарська стояла темна та безлюдна, але від Олександрівської долітали голоси перехожих і відблиски ліхтарів, як на лихо, нещодавно почищених. Яків злодійкувато роззирнувся й ухопив згорток за ріжок.

– Сюди, – Деревоєд відчинив двері до аптечного підвалу. – З аптеки є зручніші сходи, але, гадаю, впораємося.

Він спускався першим, не поспішав і присвічував лампою на крутих сходах. Яків ішов останнім і потерпав не так від незручної ноші, як від того, що не бачив східців, тож кілька разів мало не впав, не знайшовши ногою опори. На щастя, шлях виявився недовгим: за кілька хвилин вони ступили до склепінчастого коридору із запопадливо розставленими лампами. Деревоєд повів їх у найвіддаленіший кінець. За наступними дверима вигулькнули ще одні, тепер уже гвинтові й металеві сходи.

– Тут буде геть незручно, але інакшого шляху немає.

– Упораємося, – буркнув Юхим. – Дозвольте, Якове Соломоновичу. Самому зручніше буде.

Без зайвих церемоній він закинув тіло на плече, прошепотів щось схоже на слова вибачення й обережно посунув сходами слідом за Деревоєдом.

Із кожним кроком Яків дедалі більше відчував на щоках доторки справжнього холоду – не вогкого подиху підвалу, а саме холоду, сухого й кусючого. У світлі лампи з ротів вихоплювалися хмарки пари.

Деревоєд забряжчав ключами, відчинив одні двері, за ними інші.

– Не затримуйтеся.

Юхим швидко протиснувся у вузькі – аби зберігати холод – дверцята. Яків спритно шмигнув слідом і зацікавлено роззирнувся. Склепінчасте приміщення з укритими товстим шаром паморозі стінами скидалося на вирізане в товщі величезного снігового замету. На стелажах розмістилося безліч посудин зі знаним лише власникові аптеки вмістом. Деревоєд відкинув віко скрині й кивнув Юхимові.

– Сюди.

Подих весняного вітерцю подіяв на Якова живильним еліксиром: холод льодовні та вигляд похмурої скрині з тілом справили на Якова гнітюче враження.

Юхим подався до кобили, а Яків і Деревоєд затрималися біля підвальних дверей.

– Людвігу Івановичу, навіть не знаю, як вам і дякувати.

– Я радий прислужитися, пане Ровнєр, – усміхнувся Деревоєд, – але пам’ятайте про моє прохання.

– Не турбуйтеся, – Яків кивнув на прощання й вискочив у темряву Аптекарської.