Текст книги "Пастка для різника"

6

Яків прямував на службу, насолоджуючись подувами вітру й особливим запахом свіжості, рожевих пуп’янків на абрикосах і першої травиці. Та ніби тільки й чекала на дещицю сонячної ласки, аби потягтися смарагдовими списами до неба, стверджуючи перемогу життя над смертю.

Усезнаючі «баби», котрі пророкували ранню весну, певно, й самі не відали, якою ранньою вона виявиться. Хазяйновиті граки, які ще тиждень тому галасували під затяжним дощем, зараз облаштовували нові гнізда, готуючись до появи потомства. Дивлячись на вкриті смарагдовим туманом дерева, важко було повірити, що від білого покривала, з якого дітвора ще зовсім нещодавно ліпила сніговиків, сьогодні лишилася сама згадка.

Найстаріші мешканці Проскурова, вигріваючи древні кістки на ранньому сонечку, не раділи, а натомість бідкалися:

– То не до добра така весна… Недобре, коли за неповний тиждень із зими в літо… Давно такого не було, а коли було, то на поганий рік…

До цих балачок не надто дослухалися, радіючи сонцю й теплу. Не минулося, щоправда, без неприємностей, адже через різке потепління Буг і Плоска розлилися так, що підтопили в старому місті кілька будинків. А тоді ще й багатостраждальна гребля не витримала титанічного тиску криги, й біда спіткала вже мешканців убогих єврейських кварталів. Бурхливий потік накоїв чимало лиха й утихомирився лише за дві доби, удовольнившись жертвою із двох потопельників-хлопчаків, тіла котрих віднесло мало не за місто.

Проте навіть страшне водопілля не змило радості від появи нового сонця, а водночас – нового життя. Похмурі пророцтва ветхих стариганів випаровувалися під жаркими променями, котрі не на жарт узялися за генеральне весняне прибирання й разом із двірниками вимітали з міста останні спогади про зиму.

Зусібіч чути перестук молотків і сокир, усюди підправляють перехняблені за зиму паркани, підмальовують обсохлі стіни хат і будинків, спочатку несміло, а тоді все ширше відчиняють вікна, впускаючи до знуджених за свіжим повітрям кімнат подих весни. Замайоріли фіранки, першими квітами прикрашаючи ще не надто кольорові вулиці, й навіть люди розквітли, майже в один день змінивши кожухи на весняні пальта, а заклопотані обличчя – на замріяні усмішки.

Від часу посиденьок за шампанським спливло вісім днів, а Якову так і не вдалося зустрітися із поліцмейстером. Пан Мерлінський то був у від’їзді, то вирушав до магістрату, то затримувався на прийомі. Добре, що хоча би Плейшнер оклигав достатньо, щоб виконувати свої обов’язки в лікарні й дати Якову час гратись із поліцмейстером у піжмурки.

Щоразу, як Яків з’являвся в управі, аби зловити чергового облизня, Архип зустрічав його благальним поглядом:

– Ти ж не забув про нашу розмову?

Зрештою Яків уже просто відмахувався від приятеля, украй роздратований тим, що час, відпущений йому на господарювання в лікарні, невпинно збігає, а він так до пуття й не розуміє, чого хоче від нього поліція.

– Ти не гарячкуй, – заспокоював його Большаков. – Чи ж тобі невідомо, як у нашій державі справи робляться. Від слів до діла повинно трохи часу минути та якась цидулка із гербовою печаткою проскочити…

Яків зітхнув, узяв запропоновану склянку з чаєм і вийшов на ґанок, аби хоч чарівна погода покращила спаскуджений настрій.

Не встигли приятелі відсьорбнути й кількох ковтків, як з-за рогу вигулькнув екіпаж і Архип вражено витріщив очі:

– Якове, у тебе сьогодні часом не іменини?

– Чого б це?

– Бо он тобі подарунок везуть, – він мотнув головою в бік екіпажа.

Яків різко обернувся й застиг від здивування – екіпаж поліцмейстера! Він заметушився, розхлюпав чай, тицьнув склянку до рук Большакову й наготувався стояти до останнього, але доп’ясти свого.

Високий худорлявий чолов’яга, по-військовому карбуючи крок, наблизився до ґанку.

– А-а, пане Ровнєр, якщо не помиляюся?!

– Добрий день, пане поліцмейстере! Ви маєте рацію. Тимчасово виконую обов…

– Знаю, знаю, – перервав його Мерлінський і злегка потис простягнуту руку, – пан Штофф мені вас так детально описав у листі, що ми з вами вже заочно знайомі.

За сивими вусами не можна було вгадати, чи всміхається поліцмейстер, чи то тільки здається через густі зморшки біля примружених очей. Якову подумалось, що якби на вустах цього чоловіка зараз і бриніла усмішка, вона була б аж ніяк не приязною. Ще з дитинства Яків недолюблював людей, із виразу обличчя яких неможливо визначити, чи кепкують вони з тебе, а чи щиро тобі всміхаються. А тут ще й ці вуса. Яків мимоволі скривився, наче надкусив кисле яблуко.

Поліцмейстер піднявся сходами й відчинив перед Яковом двері:

– Прошу, пане Ровнєр. Ви вже вкотре не можете зустріти мене на місці, але, даруйте, – така служба.

Яків пробурмотів щось на зразок: «так-так, я все розумію» (поліцмейстерове вибачення, як і його несправжня усмішка, здавалося фальшивим) і прошмигнув у прочинені двері.

Мерлінський неквапом, як і годилося людині його чину, пройшов до управи, скинув шинель і ретельно обсмикнув мундир. Яків ніяково тупцяв у кутку – увесь його бойовий запал і рішучість зникли, тож зараз він почувався, немов школяр на відповідальному екзамені в суворого викладача. Пам’ять послужливо вималювала університетський іспит із філософії, і Яків нарешті збагнув, кого ж нагадує йому Мерлінський, – професора класичної філософії Мнішека! За виразом обличчя останнього теж ніколи не вдавалося визначити, чи той тепло мружиться, неначе ласкавий наставник, чи глузує зі студента, ховаючи за попелястими вусами стиснені в риску вуста. Недивно, що Мнішека поза очі називали перевертнем.

Поліцмейстер Мерлінський мав суперечливу славу. У місті про нього говорили різне, причому всім чуткам можна було вірити. Подейкували, що він не гребує хабарами, проте справу свою знає чудово й тримає управу в шорах. Дехто кривився, вважаючи його не надто метикованим служакою та звинувачуючи в його особі всю проскурівську поліцію в некомпетентності та непрофесійності.

Яків, котрий до цього стикався із поліцією лише в особі Большакова, ще до зустрічі вирішив підступити до Мерлінського неупереджено. Та наразі перше враження вже склалося: Мнішека студенти не любили, а підсвідомість не просто так витягла з глибин пам’яті його не надто приємний образ.

– Прошу за мною, – поліцмейстер розчахнув двері до кабінету. – А ви, Архипе, принесіть мені справу міщанки Зелінської.

– Буде зроблено, вашбродь.

– Заходьте, пане Ровнєр. Присідайте та почувайтеся вільно, ви ж не на допит до мене прибули.

З’явився Большаков із пухкою текою.

– Дякую, Архипе, – Мерлінський заходився протирати пенсне. – Зроби нам ще по чашці чаю й можеш повертатися до роботи.

– Миттю, вашбродь, – Большаков перехопив погляд Якова та зробив великі очі, нагадуючи товаришеві про обіцяну розмову. Яків ледь помітно кивнув у відповідь, сподіваючись, що їхня пантоміма пройде повз увагу господаря кабінету.

За Большаковим зачинилися двері, й поліцмейстер розкрив теку.

– Отже, пане Ровнєр, я відразу почну із прикладу, заочно знаючи вас як людину кмітливу. І ви, упевнений, без зайвих розмов зрозумієте, що нам потрібно.

Яків хитнув головою у відповідь і нашорошив вуха.

– Отже, двадцятого січня сього року від міщанина Зелінського Миколи Йосиповича надійшла заява до поліції, що його дружина Зелінська, у дівоцтві Скальска, Юзефа Сигизмундівна наклала на себе руки, простіше кажучи повісилася. Зі слів того самого Зелінського, він, повернувшись додому пізно ввечері двадцятого січня, знайшов свою дружину в коморі – у петлі й уже без ознак життя. Не бажаючи залишати рідну людину в такому стані, перш ніж бігти до поліції, чиркнув по мотузці ножем, ну, себто зняв покійницю.

Поліцмейстер почекав, доки Архип внесе до кабінету тацю з чаєм, відсьорбнув із чашки та продовжив.

– Лише потім – і після того, як прилаштував покійницю на столі в кімнаті – Зелінський з’явився у поліції, де побивався й у сльозах заламував руки, оплакуючи передчасну смерть коханої дружини. Пристав, призначений на цю справу, на місці події виявив, серед іншого, наявність на голові небіжчиці місця сильного забою, проте не надав цьому належного значення, адже міщанин Зелінський стверджував, що під час знімання тіла небіжчиці не втримав оне, воно випало з його рук і, позаяк усе відбувалося в комірчині, вдарилося головою об діжку. Пристав ретельно дослідив місце злочину й, окрім численних слідів чобіт міщанина Зелінського, зроблених, коли той метушився невеличкою кімнаткою, справді помітив на діжці кров і волосся жертви. Тому справу було закрито за висновком «самогубство». Та, як ви можете здогадатися, згодом її довелося дістати з архіву, – поліцмейстер хитро поглянув на Якова з-понад пенсне. За його сивими вусами знову не можна було зрозуміти, чи він усміхається, чи навіть не натякає на веселощі.

– Думаю, якби це була буденна справа про самогубство, ви б мені її не зачитували, – обережно добирав слова Яків. – Гадаю, винним виявився сам міщанин Зелінський?

У відповідь поліцмейстер задоволено тицьнув у нього пальцем.

– Рівно за тиждень після закриття справи до нас звернулася міщанка Боричевська Фаїна Францівна, сусідка Зелінських і подруга покійниці, яка стверджувала, що на власні вуха чула звуки сварки, котрі долинали з господи Зелінських. Ось тільки вона не могла пригадати, коли саме чула ці звуки – у ніч самогубства чи напередодні. Саме через це ми й не поспішали відкривати справу. Та після цього Боричевська пригадала ще одну подробицю, котра й вирішила все. Хоча вона й не пам’ятала дати, проте згадала, що того самого вечора, коли чула звуки сварки, ладнаючись спати, за звичкою визирнула у вікно й угледіла, як міщанин Зелінський скрадався до сараю, що стоїть у його дворі та на який виходять вікна будинку Боричевської. Якраз світив повний місяць, і постать Зелінського на тлі снігу проступала дуже чітко. Зі слів очевидиці, в руках у міщанина Зелінського, що простував до сараю, вона побачила предмет, дуже схожий на якийсь інструмент. Коли ж він повертався, предмета в руках уже не мав. Ми взялися перевіряти цю заяву та після нетривалих пошуків у сараї міщанина Зелінського й справді знайшли молоток зі слідами крові та волосся на ньому, а також просякнуту кров’ю ганчірку. Після пред’явлення цих доказів міщанин Зелінський добровільно зізнався у скоєнні злочину проти своєї законної дружини. Отже, під час сварки з дружиною міщанин Зелінський за допомогою молотка завдав їй удару в ділянку скроні, що його пізніше видав за удар об діжку. Від отриманої травми, зі слів убивці, жінка померла на місці, а він облаштував усе так, аби видати випадок за самогубство. Одним словом, – поліцмейстер зняв пенсне й потер перенісся, відсуваючи від себе теку зі справою, – справу було остаточно закрито за вироком «убивство». Міщанина Зелінського засуджено до п’ятнадцяти років каторги. Та не в цьому суть, пане Ровнєр! Чи не так? Адже ви раніше за мене сказали, що вбивцею був сам громадянин Зелінський, еге ж?

– Якби я як лікар детально оглянув місце події, тіло потерпілої, то назвав би вам справжню причину смерті, а відтак і ймовірного вбивцю, адже якщо міщанин Зелінський стверджував, що на власні очі бачив, як тіло вдарилося об діжку, що не відповідає дійсності, то легко здогадатися, що він бреше. Далі – справа не надто складна.

У відповідь поліцмейстер навідмаш припечатав долонею течку до стола, аж кабінетом пішли виляски, а Яків підскочив на стільці, не зрозумівши відразу, що означає така бурхлива реакція.

– Ось! – Мерлінський ніби звертався до уявних слухачів. – Ось саме тому я й підтримав клопотання губернатора про запровадження так потрібного нам медичного експерта! І магістрат висловив усебічну підтримку, тож, пане Ровнєр, сподіваюся, незабаром ми будемо не лише теоретизувати.

Яків спантеличено прокашлявся:

– За всієї поваги, пане Мерлінський, дуже хочу, аби ви помилялися.

– Так! Саме так! Але ж, будьмо реалістами, пане Ровнєр.

Поліцмейстер рішуче закрив теку зі справою та видобув з ящика дрібно списаний аркуш.

– Я звернувся до пана Штоффа, а він уже рекомендував мені вас, пане Ровнєр. Тому я просто уклінно проситиму вас про допомогу.

– Я згоден, – коротко кинув Яків. – Зрештою, професія лікаря передбачає служіння людині.

– Золоті слова, – примружився Мерлінський. – Я радий, що ми з вами порозумілися. Стосовно ваших повноважень та обов’язків ми ще разом помудруємо. А тепер – до наступного та не менш важливого.

– Слухаю вас.

Перш ніж почати, поліцмейстер зробив коло кабінетом, заклавши руки за спину. Яків терпляче дочікувався закінчення «променаду».

– Ще раз повернімося до справи міщанина Зелінського. Припустімо, що пристав, який працював за цією справою, поставив під сумнів слова заявника й наполіг на детальному розслідуванні із залученням експерта вашого штибу.

Яків кивнув у відповідь, знову лаштуючись поворушити мізками, адже здогадався: поліцмейстер готує для нього чергове завдання на кмітливість.

– Пристав не закриває справу на місці через наявність певних підозр. Експерта – вас – із певних причин у місті немає, і ми змушені на вас зачекати. Стежите за ходом думки?

– Так, – Яків на мить заплющив очі, аби краще уявити ситуацію.

– А для того, аби після приїзду ви надали свій кваліфікований експертний висновок щодо справи, нам потрібно… – поліцмейстер, ніби шкільний учитель, підштовхував Якова до відповіді. Свідомість знову послужливо підсунула перед заплющені очі образ Мнішека.

– Передусім потрібне тіло, – Яків на секунду замислився. – А для того, аби воно мене дочекалося в належному стані, його треба й зберігати належно.

– Бачу, ви й справді кмітлива людина, пане Ровнєр, – ці слова однаковою мірою можна було сприйняти і за комплімент, і за майстерний кпин, тож Яків вирішив не докопуватися до істини, а продовжити.

– Але якщо припустити, що вбивство сталося не взимку, коли за місце для зберігання трупів може правити будь-який сарай, то тут виникають ускладнення… І боюся, в такому разі міщанин Зелінський має всі шанси вийти сухим із води…

– І для того, щоб такого не сталося…

– …нам потрібна льодовня для зберігання тіл навіть улітку.

– В точку! – поліцмейстер підхопився з крісла, у яке опустився за хвилину до цього. Яків був задоволений собою, адже досить легко розгадав чергову загадку.

– Можете бути певні, все, що в цій справі залежатиме від мене, – я вирішу. – Поліцмейстер подав Якову руку, що можна було розцінити як прощання.

Яків зрозумів, що кращої нагоди закинути слівце за Большакова в нього не буде.

– Пане Мерлінський, хотів би запропонувати вам іще дещо. Упевнений, людина з вашим розумом мусить це оцінити.

– Прошу, – поліцмейстер спрямував погляд на Якова. – Слухаю вас уважно.

– З вашого дозволу я продовжу в тому самому ключі.

– Будьте такі ласкаві.

– Повернімося ще раз до справи міщанина Зелінського й на хвильку припустімо, що трапилось незворотнє.

– Так-так, – очі поліцмейстера зацікавлено зблиснули.

– Експерт не встиг вчасно прибути до Проскурова або ж, як-от зараз, у місті не знайшлося льодовні, а вбивство сталось у спеку…

– Іншими словами, – перехопив ініціативу Мерлінський, – тіло не дочекалося кваліфікованого огляду.

– Саме так. І коли експерт працював із тілом, нічого незвичного вже не виявив через вкрай погану його збереженість і був змушений підтвердити версію самогубства.

– Так, – поліцмейстер відверто захопився.

– Тож унаслідок певних обставин маємо вбивцю, котрий гуляє на волі, так?

– Саме так, – погодився з Яковом Мерлінський.

– Але навіть за таких несприятливих обставин ми могли б вивести міщанина Зелінського на чисту воду! – вдоволено видихнув Яків.

– Цікаво, цікаво, – нетерпляче затарабанив пальцями по столі поліцмейстер.

– Нам би вдалося це зробити, із певними зусиллями, звісно, навіть за рік після вбивства! – дотискав Яків.

– Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!

– Фотографія! – Яків нарешті виклав свій козир.

Якусь мить поліцмейстер вибудовував логічний ланцюжок:

– Стривайте-стривайте, пане Ровнєр… Ви хочете сказати…

– Що тіло можна фотографувати, щойно поліція потрапляє на місце злочину! Причому дуже детально, щоб за фотокартками надалі відтворювати загальну картину!

– І ви стверджуєте, що за фотокарткою змогли б визначити причину смерті?

– Це набагато важче, аніж після огляду безпосередньо тіла, але зі значною долею вірогідності – так!

– Скажіть на милість… – захоплено промовив Мерлінський.

– Звісно, в такому разі зростає ймовірність помилки, але, погодьтеся, звучить заманливо!

– Більш ніж. Але ж хто візьметься…

– Далеко ходити не знадобиться, адже спеціаліст, – Яків дістав із внутрішньої кишені піджака фотокартку та показав її поліцмейстерові, – перебуває у цьому самому приміщенні.

Свілина була тією самою роботою Большакова, що так сподобалася Якову, – із зображенням старого єврея-візника. Мерлінський прискіпливо роздивлявся зображення.

– Зізнаюся, пане Ровнєр, я не надто тонкий поціновувач мистецтва.

– А цього й не треба. Просто погляньте, як добре видно на фото риси обличчя. Узагалі оцініть чіткість роботи.

– Так, справді.

– А тепер уявіть, що ми маємо такі самі чіткі й детальні знімки з місця вбивства!

– І ви говорите, що фотомайстер зараз десь поруч? – поліцмейстер глипнув на Якова з легкою недовірою.

– Навіть більше, я не помилюся, коли скажу, що ця людина зараз нервово гризе нігті за дверима.

– Большаков?

– Саме так! – Яків кивнув. – Повірте, пане Мерлінський, його талантом і бажанням працювати варто скористатися! І ви самі погодилися, що мої аргументи переконливі.

– Так, ви маєте рацію, пане Ровнєр, – поліцмейстер силувано кивнув. – Думаю, ми могли б дати Большакову змогу виявити себе з такого боку.

– Саме про це я й хотів вас просити, – Яків підвівся та прочинив двері.

– Заходьте, Архипе, – почулося з кабінету, і Большаков одразу ж злякано сховав голову в плечі. Яків же заспокійливо підморгнув приятелеві.

– Пане поліцмейстер.

– Пан Ровнєр щойно переконав мене, що ваші таланти можуть стати нам у нагоді.

Большаков смикнувся, немов щойно почув, що йому залишили у спадок як мінімум титул із родовим маєтком на додачу.

– Тож я даю свою згоду на використання фотографії в найближчій справі, де це видасться доцільним.

– Пане Мерлінський, я доведу, що моя робота буде потрібною та доцільною.

– Зі свого боку можу поки що гарантувати, Архипе, що всі ваші витрати буде відшкодовано.

– Щиро дякую, вашбродь! – Большаков кулею вилетів з кабінету й гучно захряснув двері.

За кілька хвилин Яків уже стояв на ґанку, насолоджуючись свіжим повітрям.

7

Надвечір того самого дня Большаков затягнув Якова до ресторації, безугаву торочачи, що просто мусить віддячити приятелеві за послугу. Проте довго висидіти у просякнутій тютюновим димом і наповненій гамором залі Яків не зміг і вже за півгодини втік з Архипом надвір, у напоєне леготом надвечір’я. Вони неквапом простували людними вулицями, підставляючи обличчя легеньким доторкам халамидника-вітерцю, що десь над Заріччям нахапався запахів диму, мокрої землі та первоцвітів.

«На луках понад Бугом, певно, уже жовто від кульбаби, – подумав Яків. – Та за роботою нíколи не те що до річки вибратися, а й просто пройтися містом».

– Сьогодні можна, – наче читаючи другові помисли, обізвався Большаков і приклався до пляшки з вином. – Сьогодні ти зробив велику справу!

– Нічого я ще не зробив. Тільки й того, що Мерлінського нарешті виловив.

– Погляньте на нього! Ти не просто його виловив, ти з ним розмовляв, і він тебе слухав! А це ого-го! Він же знаєш як на нижчих за статусом дивиться? Як на вошей. А ти тепер неабихто, ти – ек… – він гикнув і перехрестив рота, – експерт від медицини!

– Поки що це сама назва. Хтозна, як усе обернеться, коли дійде до діла.

– Та було б діло! – Большаков потряс кулаками, розхлюпуючи вино. – Ось тоді ми себе покажемо!

– Ага, наче Шерлок Голмс і доктор Ватсон, – гмикнув Яків.

– А це що за двоє?

– Вигадка одного талановитого англійця. Не зважай.

– Ет, байдуже, – Большаков голосно ковтнув із пляшки й запропонував її Якову, але той відмовився. – Але в тебе й сталеві нерви. Як ти з отим солдафоном балакав!

– Просто, – стенув плечима Яків.

– Е-е, не скажи. Я ж під дверима підслуховував. «Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!» – майстерно скопіював Большаков поліцмейстерів голос. – Я ще жодного разу не чув, аби Мерлінський до когось так говорив.

За нехитрою балачкою друзі дійшли до Набережної та звернули на Старе місто. Тут, серед приземкуватих будиночків, час ніби зупинився, під стінами та між парканами вже залягали тіні й лише вершечки костелу палали в останніх променях сонця. З річки тягнуло вогкістю й холодом. Приятелі мовчки прямували вуличкою, доки та не перетворилася на стежку й не вивела до самої води.

Архип важко опустився на вкриту молодою травицею землю й поплескав долонею біля себе, запрошуючи Якова долучитися, одначе той продовжував стояти, мружачи очі на останні яскраві промінчики.

– Дякую, Архипе, але йтиму додому. Цидулу від Мерлінського прочитати годилося б… І льодовня над головою висить… Одним словом – нема як розсиджуватися. А тобі раджу лаштуватися.

– До чого?

– До того, щоб і ти, й твій апарат були готові до роботи будь-якої мити. А то наобіцяв я через тебе Мерлінському сім мішків гречаної вовни…

– А-а, – заспокійливо протяг Большаков, – само собою. Завтра вранці на службу прихоплю все, що треба.

Краєчок сонця сховався за деревами, й над водою відразу стало холодно й незатишно. Старе місто загорнулося в шаль присмерку й ладналося до сну. У вікнах замиготіли свічки, від чого здавалося, що темрява надворі лише погустішала. Большаков швиргонув до води грудку землі, а тоді рішуче підвівся.

– Оксана сваритиметься, – він видобув із кишені годинника, тоді кілька разів енергійно присів, виганяючи залишки алкоголю. – Повертаємося?

– Швидше, доки геть не стемніло.

Вони майже вийшли з лабіринту безлюдних вуличок, коли із сутінків вигулькнула розвесела парочка – Яків розгледів хвацько підкручені вуса чоловіка та барвисту стрічку на капелюшку дівчини, – і розчинилася в темряві так само стрімко, як з’явилася. З пітьми долинув жіночий сміх.

– Вояки розважаються, – Большаков озирнувся.

– Ти про що?

– Ти наче маленький, – усміхнувся Архип. – То, звісно, не мадам Беті дівчинка, але ніби нічого така…

– Тобто… – Яків тицьнув позад себе пальцем.

– Так, – не дав йому доказати Архип. – Весна настала, Яшо. Ти за своєю роботою взагалі ні на що не зважаєш.

– А чого ти вирішив, що ця дівчина – не із салону мадам Беті?

– Та ти що, Якове? – щиро здивувався Большаков. – Ти знаєш, які у мадам Беті дівчатка?

– Зізнаюся, що ні. Хоч одну з них нещодавно бачив.

– І за яких обставин? – підморгнув Большаков, переходячи на драматичний шепіт.

– Та ні за яких. Фотокартку я бачив.

– Ет, з фотокартки нічого як слід не визначиш.

– Сьогодні я доводив панові поліцмейстеру протилежне.

– Отакої! – знітився Архип. – Твоя правда. Та байдуже! Дівчатка мадам Беті – то ж не трупи, боронь Боже! Там трохи інакша експертиза потрібна, щоб скласти цілісне враження.

– Ох, почула б тебе Оксана!

– Та я що? То я не з власного досвіду кажу. У мене на таке задоволення не вистачило б грошей.

– А що – дорого беруть? – у грудях Якова ворухнулось недобре передчуття.

– Друже, – Архип демонстративно підвищив голос і легенько поторсав Якова за плечі, немов намагаючись його опам’ятати, – та то ж не просто собі дівки для задоволення солдатні. Там такі кралі, що нам із тобою про таких і не мріяти!

– Дивно, – пошкріб потилицю Яків. Тривожна думка ще не визріла остаточно, проте не давала змоги від неї відмахнутися.

– Що тебе дивує?

– Ти ж зустрічав у нашій лікарні Миколашку?

– Отого, що трохи тойво? – Большаков покрутив пальцем біля скроні. – І що з ним?

– Нещодавно мав із ним розмову. Опустимо подробиці, та він стверджував, що незабаром планує одружитися. І здогадайся з ким?

– Мабуть, із якоюсь повією, коли вже про них зайшло.

– Не з якоюсь, Архипе, а з дівчиною із салону мадам Беті.

– Що?! – Большаков вигукнув так голосно, що кілька перехожих сахнулися від них геть із переляку. – Ти тямиш, про що говориш?

– Зважаючи на твій вигук, не надто. І саме це мене турбує.

– Та дівчаткам мадам Беті начхати на якогось там недоробленого Миколашку! Та за ними впадають всі офіцери Проскурова! Та… – Большаков добирав потрібні слова, хоч Яків і без них зрозумів усе, що той силкувався пояснити. – Миколашка! Та кожна з них, якби захотіла, склала б компанію першим людям міста! Ну, може, й не першим, та з миколашками нізащо б не валандалася.

– То хлопець мені збрехав?

– Та ясна річ! Я з ним особисто не знайомий, аби судити отак, але поміркуй сам – навіщо таким дівчаткам якийсь там Миколашка? Тим паче – одружитися?

– Дивно… Дуже дивно. Може, він видає бажане за дійсне?

– А я почім знаю? То вже тобі дізнаватися.

– Так-так, дізнатися не завадило б, – Яків зробив паузу. – І знаєш, що ще? Коли я запропонував йому привести свою наречену до мене, він запевнив, що вона поїхала до батьків, і натомість показав фотокартку. Тоді я не надав цьому значення. А ось зараз мені це здається дивним.

– Та бреше він! – виголосив остаточний вердикт Большаков. – Утямив своєю недалекою макітрою, що та зустріч неможлива, і почав вигадувати казна-що. Небавом він тобі наплете ще щось, аби тільки не зізнаватися, що те все купи не тримається.

За кілька хвилин друзі розпрощалися. Большаков довго тис Якову руку, дякуючи за сміливу й таку важливу для нього розмову із поліцмейстером, а також просив обов’язково тримати його в курсі справи щодо «весілля».

Яків пообіцяв і заглибився в темінь Набережної, простуючи манівцями додому.

Дивно, але до сьогодні він ніколи не думав про повій їхнього міста, хоча й знав, що від часу розквартирування у Проскурові військових частин жриць кохання у місті дедалі більшало. Знайти дівчину можна було на будь-який «смак» – від найдешевших (на Заваллі) до «еліти» (на перехресті Олександрівської й Аптекарської та у згадуваному вже салоні мадам Беті).

З голови не йшов образ Миколашки й те, як ніжно він ховав за пазуху фото дівчини у білій сукні та капелюшку. Чи було воно справжнім, чи хлопчина просто вигадав собі кохання? Може, Ольга Харитонівна мала рацію?

Крізь сон Яків почув, як рипнули сходи й у двері обережно постукали.

– Вейзмір, кого там дідько так рано несе? – кривлячись зі сну, простогнав Яків. Кімнатку заливав ніжний рум’янець: певно, сонце щойно зійшло.

– Стукай гучніше, – почулося з-за дверей. Потому пролунало голосне «гуп!» і писк Йоськи.

– Йосько, шлепар малий, вуха пообриваю, – деручи рота в позіхах і натягаючи кальсони, крикнув Яків.

– Яшо, біда! – малий, збадьорений його голосом, затарабанив у двері, наче навіжений.

Серце закалатало десь у горлі. Тремтячою рукою Яків повернув ключа, й до кімнатки першим влетів Йоська, а за ним ступив поліціянт, від шинелі якого все ще несло свіжістю вулиці та міцним духом тютюну.

– Яків Соломонович Ровнєр?

– Так.

– Ага, то все правильно, – поліціянт козирнув і зиркнув на ходики. – Збирайтеся, у мене наказ по вас зайти. Терміново. Маєте п’ять хвилин.

Йоська злякано охнув, і Яків заспокоїв його владним рухом.

– Ви поясните, що сталося?

– З управи по вас послали, пане Ровнєр. Скоєно вбивство. Збирайтеся швидше.

– Так-так! – заметушився Яків, намагаючись не робити зайвих рухів, аби не гаяти дорогоцінного часу.

За кілька хвилин він одягнувся, вхопив похідний саквояжик і слідом за поліціянтом збіг униз сходами.

– Стривайте! – він наздогнав пристава й ухопив його за плече. – По Большакова послали?

– По нашого писаря, чи що? А на біса? Там і без нього є кому працювати. Поквапмося, пане лікарю.

Яків лише відмахнувся та кинувся до кухні, де сидів наляканий Йоська.

– Йосько! Миттю, ноги – на плечі й лети на Старобульварну, п’ятнадцять. Квартира… Холєра, квартири я не знаю! Знайдеш Архипа Большакова. Нехай хапає апарат і поспішає на перехрестя Аптекарської та Купецької.

Без зайвих слів Йоська зістрибнув з лавки й метнувся в запічок по кашкет. Яків слідом за поліціянтом вискочив у ясний і погожий ранок.

– Уже відомо, що трапилося?

– Та відомо. Що там невідомого. Одначе звеліли по вас послати, бо, кажуть, там є по вашій частині робота.

– Хто жертва? – Яків спробував заспокоїтися, проте думки скакали, мов сполохані пострілом дикі кози.

– Хвойда, прости Господи, – перехрестився поліціянт. Яків сіпнувся від раптового посмику в серці й зачепився чоботом за грудку. – Та я багато не знаю, пане Ровнєр. Хіба що вбивцю затримали там же, на місці. Над трупом і сидів. Словом, самі все побачите.

Яків пришвидшився й незабаром розчув гамір натовпу та вигуки поліціянтів. Попри ранню годину, біля будинку на розі Купецької й Аптекарської юрмився народ, лунали приглушені зойки та бідкання.

– Пропустіть! Ану, пропустіть! – на повні груди гаркнув поліціянт. Натовп заметушився, розступився, і Яків на мить заплющив очі в передчутті неприємного видовища. За час практики він звик до вигляду нутрощів, зламаних кісток, які стирчать крізь прорвану шкіру, саден, опіків і ран, але наразі вагався, як зреагує на те, що нутрощі просто валятимуться посеред вулиці, ніби викинутий непотріб, чи тіло зламаною лялькою лежатиме у багні, а не на операційному столі, запнутому білосніжною тканиною.

Видовище спочатку не викликало у нього жодних емоцій. Яків навіть здивувався, що все виявилось отак просто: під стіною на животі лежала дівчина, одягнена у пальто із хутряним коміром, і якби не темна пляма крові, що натекла з тіла та просочилася в землю, з першого погляду неможливо було сказати, що саме трапилося. Напрошувалася невигадлива асоціація, що дівчина просто вклалася перепочити й ось-ось підведеться. І лише вимащена кров’ю лівиця з покорченими у передсмертній агонії пальцями додавала картині жорстокого реалізму. Довге русяве волосся тріпотіло на вітерці, де-не-де залипнувши у моторошну буру калюжу.

Та найстрашнішим було те, що за кілька кроків від трупа, спершись спиною на брудну цеглу стіни, увесь заляпаний висохлою вже кров’ю, сидів закутий у кайданки Миколашка. Його пальці стискали вкритий темними плямами прямокутник паперу – фотокартку.

У Проскурові цвіли абрикоси.

***

Місто було невеликим і занедбаним. На перше вказував розмір вокзалу й те, що візникові знадобилося лише десять хвилин, аби доправити його до центру, а на друге – височенні кучугури брудного снігу обабіч шляху, низькі закурені будинки та зграя безпритульних псів, які гнали сани незгірше за вовків, допоки візник не розігнав їх нагайкою.

Він і не сподівався, що місто зустрічатиме його оркестром (давно вже звик до невеликих полустанків і порожніх привокзальних майданів), але тутешня пустка та відірваність від світу відчувалися особливо гостро. Так, відірваність від світу! Саме те, що йому було треба, саме те, заради чого він утікав. Може, саме тут він знайде той спокій і прихисток, про який давно мріяв. Може, тут із його голови зникнуть незрозумілі голоси, а із серця – тривога…