Текст книги "Пастка для різника"

Сонний портьє в готелі з крихітним передпокоєм, вузькими сходами й темним коридором, недогарок свічки в номері, котрий спочатку здався йому комірчиною та відрізнявся від господарського приміщення лише вікном. Вузьке ліжко, шафа для одягу та стіл зі стільцем – оце й усе, чим міг потішити готель, бо ті міріади крихітних кровожерливих створінь, які відразу ж накинулися на нього, щойно ліг на нерозстелену постіль, звісно ж, радості не дарували. Довелось удовольнитися обіцянками портьє, що готельна ресторація відкриється за годину, й вийти на похмуру вулицю, аби прогулятися та впорядкувати думки.

Його батьки мусили переселитися до Міста, коли йому не виповнилося й року. Та якимось дивом його дитячий мозок зберіг уривки спогадів про той далекий час і зараз запопадливо підніс їх йому, порівнюючи те, що відбувалося понад два десятиліття тому, і сьогодення. Що ж, спільне справді було. Тоді за вікнами теж лежав сніг і важка вогкість забивала подих… Бруд і сморід – ось і все, що він пам’ятав: Місто зустріло його непривітно.

Він брів передсвітанковою вулицею, роззирався навсібіч, намагався прочитати невигадливі вивіски та написи на вітринах, знову видобуваючи із закамарків пам’яті потрібні знання та спогади, й відчував, як груди наповнює спокій і незрозуміла сила. Вогке повітря стало тим живильним еліксиром, котрого не вистачало його виснаженому організму.

Там, у великому Місті, він жодного разу не міг вдихнути на повні груди, постійно заходячись кашлем, ніби саме повітря було просякнуте отрутою, що чорними вервечками висотувалася із безлічі димарів. Але тоді, коли він ще був таким малим, що не знав про існування димарів, а поруч були батьки й життя лише починалося, звикнути можна було до всього. Якби одного разу замість двох пар рук не зосталась одна. Той, чиї руки були грубішими й від кого не пахло молоком, одного разу щез і більше не з’являвся. Після цього почалися кошмари.

Він струснув головою. Спогади назавжди лишаться з ним. Пошматовані, уривчасті, з вихопленими миттєвостями, що застрягли в мозку.

Кошмари завжди починались однаково, там – за брудною шматою запиначки, що відгороджувала його закапелок від решти кімнатки, де вони жили вдвох із мамою. Мама…

– Пане, не бажаєте чудово зустріти день? – від жіночого голосу, який висмикнув його з пелени спогадів, він аж підскочив. Навпроти стояла дівчина й запитально вглядалася в його обличчя.

Розділ 2

1

– Ну, зрозумій ти, усе дуже просто, – від збудження Большаков підхопився зі стільця. – Ми якраз про це балакали! Клепка у твого хлопця випала: він нафантазував собі подружку. Коли ж чергову фантазію вбив собі в голову чи з клієнтом свою пасію вгледів, то й порішив її!

Яків мовчки тупився у вікно. Він не слухав Архипових слів, бо за дві доби, що минули від дня убивства, чув їх у різних інтерпретаціях безліч разів. Ні, не міг Миколашка ось так холоднокровно… Чи міг? Якщо подумати, то що йому відомо про Миколашку? Коли Яків уперше з’явився в лікарні, хлопчина був там на побігеньках уже років зо два й ніхто лікарню без його вайлуватої постаті й уявити не міг.

– …ти мене чуєш? – Большаков поторсав Якова за плече.

– Га? Так, мабуть.

– То ти погоджуєшся?

– Із чим?

– Та все із тим самим! – Большаков припинив снувати кімнатою сюди-туди й підставив стілець упритул до похмурого приятеля. – Погодься, що ця справа проста як… як двері!

– Ні. Не погоджусь, Архипе.

– Ох ти ж… – Большаков змахнув руками й ляснув долонями по колінах. – Знову за рибу гроші! Ну, зрозумій же…

– Не хочу! – підвищив голос Яків, грюкнув стільцем і собі забігав кімнатою. – Не хочу я розуміти, бо якраз нічого не розумію! Поясни мені, якщо тобі так усе зрозуміло, для чого Миколашці вбивати свою дівчину?

– То ж я тобі всі версії вже по стонадцять разів викладав!

– Ось! Саме «версії»! У множині! Їх багато! А мені потрібна одна. Тому, що тільки одна версія може бути правильною, а не всі відразу! І коли я чітко знатиму цю одну версію, я повірю, що Миколашка – вбивця.

Яків підступив до вікна та прочинив шибку, впускаючи до кімнатки приємний подих вечірнього вітерцю, а тоді підставив розпашіле обличчя свіжості й довго стояв, повністю віддавшись запахам і звукам вечірнього міста. Большаков насторожено мовчав, усвідомлюючи, що Яків ще не закінчив.

– А тепер і ти, Архипе, зрозумій, – Яків ще якусь мить роздивлявся вершечки дерев, – що поліція вчепилася за найпростішу версію. Ту, що сама впала в очі. Поряд із тілом сидить хлопчина із закривавленими руками? Отже, він і є вбивця! О, виявляється, хлопчина ще й не сповна розуму? То це тільки на руку! А скажи мені, друже Большаков, де знаряддя вбивства?

– Ну-у, за офіційною версією…

– Ось! Знову «версії»! Самі версії, й жодних фактів! А знаєш, що буває у медицині, коли лікар замість фактів оперує безліччю версій і ніяк не зупиниться на одній? Пацієнт помирає!

– Теж мені порівняння.

– Як на мене, дуже навіть вдале, бо й тут, і там, – Яків тицьнув пальцем кудись за вікно, – ідеться про життя.

На якусь мить у кімнатці зависла напружена тиша. Архип не наважувався її порушити.

– Знаряддя вбивства не знайдено, мотивів убивства не виявлено, – Яків немов загинав невидимі пальці, – причини такого поводження з тілом не з’ясовано! І це ще далеко не все… Та для поліції чомусь усе зрозуміло на місці.

– Ти так говориш, – Большаков нарешті наважився подати голос, – лише тому, що Миколашка працював у вас… у тебе в лікарні. А уяви себе на місці простого дядька, котрий стовбичив у тій юрбі. Кого б ти побачив поруч із трупом? Убивцю чи невинного хлопчика?

– Тоді й ти, певно, так учепився за версію поліції, бо сам з управи? – Яків сумно зиркнув на Большакова. – Так, якби я був дядьком із юрби, я би без жодних вагань записав Миколашку в убивці, але ані ми з тобою, Архипе, ані, тим паче, поліція не є дядьками з натовпу! І вважати так, як дядьки, не маємо права! І коли замість усіх «версій» у нас залишиться одна, коли ця одна матиме як підтвердження незаперечні докази та перейде у статус факту, ось тоді я й повірю, що Миколашка вбив… А поки, даруй мені, Архипе, але він для мене лише наляканий підліток.

– Скажеш таке – наляканий… – не надто впевнено пирхнув Большаков.

– Про це вже дозволь міркувати мені, – Яків заграв жовнами. – Як мені відомо, до медицини ти не причетний.

Між друзями назрівав конфлікт, і лише вроджена флегматичність та доброта Большакова стали на заваді його розгоранню. Архип примирливо махнув рукою й зітхнув.

– Та заспокойся, Яшо…

– Зрозумій мене, – голос Якова зазвучав миролюбніше. – Зараз містом піде поголос, нібито щойно Ровнєр обійняв посаду головлікаря, як його підопічний скоює вбивство! Та ще й яке! Не просто у п’яній бійці десь у генделику! А вивертає нутрощі дівчині!

– Так, – Большаков скрушно пошкріб руду потилицю. – Погана слава.

– Та до сраки ту славу! Я ж не за власну шкуру тремчу. А ось на лікарні, уяви собі, яка пляма! Хто до нас після такого звернеться? Нічогенька собі лікарня! З такої хтозна чи й повернешся, коли в ній такі люди працюють.

– Ну, Миколашка ж не був лікарем.

– А кого це хвилюватиме?

– Але ж ти в душу йому не зазирнеш!

– Проте мусив би… – Яків присів за стіл, обхопивши руками голову.

– Яшо, – голос Большакова звучав винувато, наче саме від нього залежало те, чим він збирався поділитися з приятелем, – поліція закриває справу…

– Що?! – Яків підхопився, ніби хтось уперіщив його батогом по плечах. – Що ти сказав?..

– Поліція закриває справу, – тихо повторив Архип.

– Але ж… – Яків у розпачі застиг посеред кімнатки, – як, на Бога, так можна? Адже нічого конкретного по справі немає!

– Мерлінський особисто розпорядився…

Яків підскочив до Большакова та схопив його за петельки, марно силкуючись зрушити з місця.

– Тебе зумисне до мене підіслали?! Говори, шлемазл! Навмисне?! Щоб нарешті переконати мене?!

Большаков рішучою й дужою рукою стис Якову зап’ястя та повільно відвів його скручені у пароксизмі ненависті пальці подалі від свого обличчя.

– Ша! Яшо, не роби дурниць!

– Відповідай! – плювався слиною Яків. – Та гнида поліційна навмисне підіслала тебе до мене, щоб я нарешті погодився!

– Та ніхто нікого не підсилав! – не витримав і собі визвірився Большаков. І саме така, незвична для його поведінки, реакція подіяла на Якова краще за вдаваний спокій.

Він прокашлявся, пирхнув, як пес, що вхопив гарячого, а тоді безвільно опустив руки.

– Як таке може бути?

– А хто йому указ? – Большаков охолов так само швидко, як і спалахнув. – Він вирішив, що нічого незрозумілого у справі немає, убивцю вже ув’язнено, за кілька тижнів – суд.

– Але ж знаряддя вбивства… мотив… Невже у нього не виникло запитань, сумнівів?

– Ех, Яшо, – Большаков скривився, – мало ти ще стикався з поліційною роботою. Та в нас половину справ так закривають. І повір – набагато більш заплутаних. А тут усе так гарно розкладено, що й вигадувати нічого не довелося. Любовний конфлікт і вбивство в нападі ревнощів…

Яків мовчки підсунув стільця впритул до розчиненого вікна, крізь яке до кімнати вливалися сутінки, і сів так важко, немовби воднораз постарів на тридцять років.

– Я не підпишуся під висновком медичного експерта. Без нього Мерлінський не наважиться закрити справу.

Він із надією глипнув на Большакова, але все зрозумів з його кислого вигляду.

– Яшо, ми ж із тобою – експериментальні. Нами запросто можна знехтувати, як це робили роки й роки до цього. Мерлінський – фахівець у своїй справі.

– Фахівець… – із ненавистю просичав Яків. – Якби моя воля, я б таких фахівців…

Звідкілясь із першого поверху долинув брязкіт, а тоді дзвінкий регіт Йоськи. Життя вирувало поряд, простягни руку – і торкнешся. Зовсім близько сміялися, любили, співали, насолоджувалися весною, теплом і життям… І це так не в’язалося з вихором, що збурив усе нутро Якова. Невже покидьки, вбивці, уся людська погань існує для врівноваження кількості добра у світі? Невже не може бути так, аби вся ця гидь просто зникла?

– Архипе, – нарешті подав він голос, – я мушу сам до всього докопатися.

2

– Пропустіть, кому сказано! – гарикнув поліціянт, і натовп умить розступився, загомонівши голосніше. Хтось тицяв у Якова пальцями, та йому зараз було байдуже.

Він застиг, не знаючи, куди кинутися спочатку – до захололого вже трупа чи до скривавленого Миколашки. Груди хлопця рівномірно здіймались і опускалися, проте очі залишалися заплющені, тож здалеку Миколашку можна було легко сприйняти за ще одну жертву, якби не кайданки (Хто ж заковуватиме неживого?). Раптом щось клацнуло в голові Якова, і він шарпнувся до підлітка.

– Куди? – зненацька виріс на його шляху один із вартових, і Яків із розгону ледь не заїхав носом у міцне плече. – Куди преш?

Потрібна відповідь знайшлась одразу:

– Яків Ровнєр! Експерт від медицини при поліційній управі!

– Хто? – примружився поліціянт. – Який ще «сперт»?

– Тобі ж пояснили, – біля Якова вигулькнув його вранішній знайомець, – від медицини! Вчора лише пан поліцмейстер наказ підписали. Панові Ровнєру всіляко сприяти, перепон не чинити, накази, котрі стосуватимуться справ, виконувати!

Яків не став дослуховувати перелік власних преференцій, а, вужем прослизнувши повз поліціянта, схилився над Миколашкою.

– Живий він, пане дохторе, – почулося з-за спини. – Як кайданки одягали, то моргав і бурмотав щось.

Не озиваючись, Яків підняв Миколашці повіки – і бліде обличчя із закоченими білками набуло зловісного вигляду. Кілька ляпасів по щоках нічого не змінили, і навіть коли Яків болюче притис хлопцеві пальці до недогризка олівця, тіло не подало жодних ознак життя.

– Та шо йому, убивцеві клятому, станецця?! – цьвохнуло десь у юрбі. Натовп схвально загув, захвилювався, кілька разів хлюпнувши об хвилерізи поліціянтів.

– Нічого поки не торкатись, – Яків нарешті погамував дрож у голосі й роззирнувся навколо. – Хто за головного?

– Я, пане докторе! – до Якова приступив опецькуватий поліціянт.

– Я проситиму вас нічого тут не чіпати до прибуття фотомайстра.

– Фотомайстра? – опецькуватий витріщився на Якова, наче той замість оглядати тіло раптом пішов навприсядки. – Це ж іще навіщо?

– Це також розпорядження пана поліцмейстера.

Опецькуватий лише зачудовано гмикнув, провів п’ятірнею по вусах і махнув рукою, що, певно, мало означати згоду. Принаймні жодних заперечень від нього не пролунало.

Намагаючись не наступити ненароком на якийсь важливий слід, Яків наблизився до трупа. Обережно відгорнув волосся з обличчя й ужахнувся блідій, аж синюватій, шкірі на тонкій вилиці.

– Горло, падлюка, перетяв, – хекнув опецькуватий.

Яків обстежив край моторошної рани, а потому застиглу лівицю. Праву руку, підвернуту під тіло, обдивитися не зміг: не хотів зрушувати труп із місця до його фотофіксації. Фото могли допомогти виявити деталі, які полегшать слідство.

У серце встромилася шпичка. А що тут полегшувати, коли вбивця – оно він? Яків знову зиркнув на Миколашку. В голові не вкладалося, що підліток, який нещодавно солов’єм заливався про близьке весілля… Стривай! Яків смикнувся, ніби хапнув рукою приску, тоді підскочив до Миколашки й витягнув із його застиглих пальців фотокартку.

Так, це була саме та світлина із візитівкою «Фотографії Юргілевича», на котрій Яків уже мав нагоду бачити Миколашчину пасію.

– Ні, ні, тільки не це… – Не зважаючи на будь-які сліди, він метнувся до тіла, упав навколішки, безнадійно забруднивши коліна, й обіруч підняв голову нещасної, боячись угледіти знайоме обличчя. Потрібно було докласти зусиль, аби зрозуміти, що красуня з фотокартки й ось ця зламана лялька – одна й та сама дівчина, проте дива не сталося: поряд із непритомним Миколашкою лежало тіло його коханої.

– А хай йому… – не стримався Яків. Опецькуватий поліціянт виріс поруч.

– Що трапилося, пане лікарю?

– Це його… наречена, – він мотнув головою на хлопця.

– Побий мене Матір Божа, – крізь зуби процідив опецькуватий. – Ви впевнені?

– Так, – Яків незграбно обтрусився. – Я знаю і жертву і, – він завагався, – вбивцю. Тобто із жертвою не знайомий особисто, але на фотокартці бачив саме з його рук.

Яків пошукав поглядом світлину. Закривавлений прямокутник подав один із поліціянтів.

– Яшо-о! – здалека долинув знайомий голос. – Яшо-о! Ти тут?

– Йоська! – Яків схопив за рукав опецькуватого. – Накажіть пропустити!

Опецькуватий кивнув двом поліціянтам, і людське море знову розступилося, утворюючи вузький прохід, якраз такий, аби в нього міг протиснутися Большаков із фотографічним апаратом на плечі та ящіркою шмигнути Йоська. Спроба останнього не вдалася: за мить малі ноги прудко замиготіли у повітрі, позаяк їхній власник повис у руці знайомого ще зрання поліціянта.

– Куди намилився, наче голий до бані?

– Й-йа-а-ш!.. – пручався Йоська. – Ну, скажи йому.

– Усе правильно, – Яків зумисне затулив від малого місце вбивства. – Ти все зробив правильно, але це видовище не для дитячих очей.

– Гаразд, – буркнув малий.

– Я обіцяю, що вдома відповім на всі твої запитання, а поки, благаю, біжи геть, домовилися?

Йоська мовчки кивнув і, для годиться, шморгнув носом, проте іскорки в очах виказували, що Яків дібрав потрібний ключ.

– Із чого починати? – подав голос Большаков. Зовсім блідий, він намагався не зупинятися поглядом на тілі.

– Із загального плану. А тоді мене цікавитимуть деталі, що пов’язані безпосередньо із жертвою.

Большаков голосно ковтнув слину:

– Ох, устряв же я…

– Вважай, я цього не чув, – шепнув йому Яків, підступаючи впритул. – Ти сам напросився, тож тепер не задкуй.

Большаков, немов перед стрибком у воду, набрав повні груди повітря, а тоді, зціпивши зуби, заходився поратись біля апарата. Яків повернувся до тіла й ненароком повів очима на стіну будинку, до якої жертва майже торкалася головою.

– Архипе! Підійти з апаратом сюди!

Большаков незлобливо вилаявся й акуратно підняв важкеньку машинерію.

– Мені потрібно фото ось цього.

– Стіни? – здивувався Большаков.

– Не зовсім, – Яків не відривав уважного погляду від стіни. Нефарбована темна цегла, на перший погляд, була звичайнісінькою, та придивившись, Архип зі свистом утягнув повітря крізь зуби.

– Кров… Саме тут він перерізав жертві горло? – здавалося, що бліднути далі вже нікуди, проте Архипові це вдалося.

– Найвірогідніше, – Яків видобув із саквояжа бинт і витер кілька патьоків, потім відшукав очима опецькуватого. – Приблизний час убивства знаєте?

Той зам’явся, для чогось дістав із кишені затертого записника, ніби там сподівався натрапити на підказку.

– Пане лікарю, ми й не з’ясовували той час. Убивця ж поруч сидів. Усього й слідства – підходь та й в’яжи зарізяку.

– Яшо, може бути погано видно, – Архип добирав найкращий ракурс, налаштовував спалах, чаклував із магнієм.

– Я покладаюсь на твою майстерність. Як не виправдаємо довіри, гріш нам ціна.

Большаков не озвався, магній нарешті чмихнув, у небо шугнула хмара білого диму, а натовп загув розсердженими джмелями.

– Чого ви панькаєтеся? Забирайте вбивцю до буцегарні!

Яків намагався не зважати на одноманітне гудіння, від якого починала боліти голова. Може, натовп не дошкуляв би так, якби під стіною замість Миколашки сидів хтось інший. Яків ще нічого не вирішив: він не схилявся до версії поліції, але й не виправдовував Миколашку. Внутрішній голос стверджував одне: він – Яків – мусить якнайретельніше все вивчити, задокументувати, запам’ятати, зафіксувати на фотографічний апарат.

Іще кілька разів чмихнув магній – Большаков, захоплений роботою, нехай і зніманням сцени вбивства, не шкодував хімікалій. Яків глянув на приятеля – можна не сумніватися, що світлини зафіксують усе. Таки непогану штуку вигадав Большаков!

– Яшо, стань біля стіни, мені потрібен хтось для мірила.

Чмихнув спалах, і з натовпу вкотре почувся пронизливий свист.

– До тюрми шкурника! До буцегарні! Чого зволікаєте?!

Людські хвилі міцнішали, натовп прибував, і незабаром на перехресті Аптекарської та Купецької завирувало розбурхане збіговисько. Ласі до видовищ мешканці патріархального Проскурова юрмилися й галасували, задні напирали на передніх, передні лаяли задніх, і лише кількадесят «щасливчиків» достеменно знали, що скоїлося насправді. Що далі в натовп, то фантастичнішими ставали балачки. Хтось переповідав про кілька відрізаних голів, ще хтось проливав скупу сльозу за невинно убієнним лікарем чи дивувався жорстокості, з якою жінка зарубала свого благовірного та на місці й собі вкоротила віку, вочевидь, кинувшись на сокиру, немов римський патрицій на меч.

Із вікон визирали зацікавлені городяни, чулися розпачливі зойки міщанки, у якої в натовпі вкрали гаманець, і звуки мало не бійки, певно, через розбіжності у версіях убивства. Десь іржав кінь і брудно лаявся візник, змушений проштовхуватися крізь натовп, щедро роздаючи нагайкою по обидва боки коляски.

Яків зосередився на роботі.

– Архипе, зроби мені декілька фото Миколашки.

– Зробимо.

– Ну ж бо швидше, бо час і на тіло увагу звернути, – Яків зітхнув, розуміючи, що найнеприємніша мить однаково настане й доведеться нарешті перевернути труп горілиць.

– Пане лікарю, – звернувся до Якова опецькуватий, – злочинця треба конвоювати до в’язниці, бо натовп сатаніє, крий Боже, аби щось не трапилося.

Яків на мить завмер, обмірковуючи почуте, а тоді мовчки кивнув на знак згоди. Опецькуватий козирнув і відбіг. Нарешті можна було зосередитися на тілі.

Незграбно викручена ліва рука та краєчок сірого, знекровленого обличчя – ось і все, що було видно в тому положенні, у якому тіло лежало спочатку. Більша частина кривавої плями, що залила хідник, ховалася під тілом і під полами дорогого пальта, яке, під час ближчого огляду, виявилося також майже повністю просякнутим кров’ю. Яків замислено потер перенісся понад дужкою окулярів: факт, що пальто виквецяно у кров зі спини, не давав йому спокою. Поліціянти стверджували, що не зачіпали тіло, то як же тоді?..

– Яшо, не знаю, коли я все те надрукую… – підійшов Большаков і шепнув, нахилившись Якову до вуха.

– Мерлінського це не цікавитиме, – тихо відповів йому той. Архип лише зітхнув. – Зараз допоможеш мені перевернути тіло.

– Ем-м, – зам’явся приятель. – Яшо, я можу… Я не можу… Я ж, зрештою, не лікар… Що, як не втримаюся?

Яків тільки мовчки стис губи й рішуче приступив до тіла.

– Май на увазі, належно все зафіксувати ти просто зобов’язаний!

– Та звісно… – наступної миті його очі полізли на лоба, борлак судомно підскочив, а з рота вихопилось перелякане скавчання. – Ох, ти ж б…

Яків, не зрозумівши, чого Архип так зненацька затнувся на півслові, крутнув головою та замість приятеля вгледів опецькуватого. Головний поліціянт саме вчерговий раз неквапом натоптував люльку, коли його щелепа відвисла мало не до коміра шинелі, а обличчя затопила крейдяна блідість.

І тоді серед довколишнього галасу Яків вирізнив ледь чутний звук, котрий струснув усе його єство, змусивши шкіру вкритися колючими сиротами. Це було огидне цмокання, немовби хтось довго й нудно перекидає в роті стонадцять разів пережовану їжу.

«Що за?..» – проскочила здивована думка, а тоді закоцюрбле тіло піддалося зусиллям його рук, звільнилось із пастки застиглої в бруді хідника калюжі й перекотилося горілиць. Світ для Якова потемнів.