Текст книги "Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857"

22 листопада 1841. Основа

22 ноября [18]41. Основа.

Будьте з пилипівкою здорові, мій любезний паночку! Спасибі Вам за Ваше письмо і усяку добру мову, написану там. Читав у «Лит[ературной] газете», що Ваша дівчина, що через тин ворожила у циганки, придалась, та й зрадовався, бо я так і надіявся. Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі отим дурням, кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї нічого, кричать, мов жиди у шабаш: «Штьо да штьо эта навернякано? Мы не понимаем-ста ничаво!». Спасибі, що плюєте на се та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть; нехай Вам Господь поможе. Велике спасибі скажу, коли пришлете хоч подивитись, а вже не втерплю, прочитаю. Та де ж Ваші білети? Пишете, що посилаєте єсте, та й нема. Чурхніть кете їх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо. Аж тричі спасибі попереду кажу за обіцянку намальовати мою сотниківну; се як змалюєте та пришлете, то ще дужче дяковати буду за добру Вашу пам’ять і, дивлячися і любуючися на неї, буду завсігда дяковати Вам.

А нуте, тепер є пильнеє діло до Вас. Глядіть же, зробіть по-нашому, а не по-кацаповському, скажіть: «Добре» та й зробіть хутенько. Знайшовся і в нас парень-друзяка, до діла штепний, та й хоче збити збірник, по-панському «альманах», і дав йому імення «Молодик», і хоче назбирати усяких штучок, і по-московському і по-нашому написаних. Московські штучки і вірші є преотменные-ста, а з правди, усі перших писачок, усі шлють йому, так наських ще трошки. Будьте ласкаві, пришліть йому яку думку Вашу або відірвіть від готового чого який шматочок та й пришліть на моє ім’я аж у самісінький Харків. Велике Вам спасибі скаже!

Об сім попросіть від мене і від усіх, люблящих читати усе добрее, нашого Евгения Павловича Гребенку, нехай утне яку приказку наську. Не будете жалковати, у чесній кампанії та між добрими людьми будете. Та коли б хутенько, бо вже скоро відошле у цензуру. Зділайте милость, іще скажіть пану Гребенке, що його білети не дуже повзуть з рук. Тільки скажеш кому, то зараз і втнуть: «Знаєм ми сю; се петербуржці. А де їх “Історія руського народу”? А де п’яте, десяте?». То й кажеш: «Та ні, батечки! Се вже не… се добра, чесна, правдива душа, не збреше». Так ні: «Подай книжку, озьму і гроші знесу». От якої співають. Та коли хоче і наш край наділити своїм «Богданом», то нехай присила, зараз збудемо. А «Ластівки» його нема тут овсі.

Покланявся Вам пан Артемовський. Я йому казав, що Ви писали про нього, а він сказав: «Ні, я тільки прочитав його “Кобзаря” та й знаю, яку він має душу, і яке серце в нього, і знаю його думки». Отак казав.

А пан Корсун троха сам не писав до Вас. От і усе. Бувайте здорові і не переставайте любити і не забувайте щиро Вам преданного

Григор[ія] Квітки.

8 грудня 1841. С.-Петербург

С.-Петербург. 8 декабря 1841.

Вибачайте, батечку, що найшлося, те і посилаю, а «Ганнусю» сьогодня нашвидку скомпонував, та і сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться ви на неї гарненько та й скажіть щиру правду, як побачите, що вона вже дуже безецна[11]11
  Похабна.


[Закрыть](бо вона мені так здається), то не давайте й дрюкувать. Нехай іде відкіль взялася. Ще посилаю вам кацапські вірші своєї роботи. Коли доладне що, то дрюкуйте, а коли ні, то закуріть люльку, коли люльку курите. Це, бачте, пісня з моєї драми «Невеста», що я писав до вас, трагедія «Никита Гайдай». Я перемайстрував її в драму. Я ще одну драму майструю. Назоветься «Слепая красавица». Не знаю, що з неї буде, боюсь, щоб не сказали москалі mauvais sujet, бо вона, бачте, з українського простого биту. Ну, та цур їм, москалям. Посилаю вам билеты на «Гайдамаки», роздай[те], будьте ласкаві, як умієте, вони вже надрюковані. Та… єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні. Малюю вашу панну Сотниківну. Хотів кончить до Різдва, та й не знаю, бо тут тепер ні день, ні ніч, так, чортзна-що. Прокинешся рано, тілько що заходишся малювать, дивишся, вже й ніч. Отаке-то лихо. Тілько пензлі миєш, білш нічого. Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше. Покланяйтеся їм, кого знаєте і хто чув про мене. Оставайтеся здорові, не забувайте, а вас ніколи не забуде Т. Шевченко.

1841–1842

1841 – вересень 1842. С.-Петербург

Спасибі вам, Григорій Леонтьєвич, що ви таки не забуваєте того нечепурного Тараса, що колись, колись-то… та цур йому, минуло, бодай не снилось. Тепер, слава Богу, і чепурніший, і розумніший, і щасливіший, як перше було. Ви, спасибі вам, до мене пишете, щоб я сказав вам, чи справді Федот здоров так, як він до вас пише… здоров. Далебі здоров. Як бугай. А як буде мене слухать, то ще здоровіший буде. Щира правда! Я, бачте, хочу його вивести в люди, як кацап сказав; хочу всему доброму його навчить, сиріч – горілку пить і прочая; вибачайте, будьте ласкаві, за щиру [мову]. І по цій мові бувайте здорові, спасибі за пам’ять і ласкаве слово.

Т. Шевченко.

1842

11–12 січня 1842. С.-Петербург

Отак зачинається моя «Черниця» – а що дальше буде, то я і сам не знаю. Здається, і люльки не курю, а шматочки паперу, що була написана «Черниця», розгубилися – треба буде знову компонувать. А поки що буде, надрукуйте хоч це, що маю, – тілько дрюкуйте своєю граматикою, бо вона мені дуже полюбилась.

Т. Шевченко.

26 березня 1842. С.-Петербург

С.-Петербург – 1842, марта 26.

Григорий Степанович!

Я думаю, вы меня хорошенько побранили за «Гайдамаки». Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились. Посылаю вам три экземпляра, один возьміть собі, другий оддайте Н[иколаю] Андреевичу maestro Маркевичу, третій Віктору Забілі на заочное знакомство. По вашему реєстру я поручил И. М. Корби раздать экземпляры. Прощайте, желаю вам встретить весну весело. А у нас еще зима.

Ваш покорный слуга

Т. Шевченко.

P. S. Трохи-трохи був не забув. Я чув, що в вас є молоденькі дівчата. Не давайте їм, будьте ласкаві, і не показуйте мої «Гайдамаки», бо там є багато такого, що аж самому сором. Нехай трошки підождуть, я їм пришлю «Черницю Мар’яну», к Великодню думаю надрюковать. Це вже буде не возмутительное.

Ще раз P. S. Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому.

28 березня 1842. С.-Петербург

С.-Петербург. 28 марта 1842 г.

«Надрюковав, бодай йому очі повилазили», – отак ви скажете, як зачнете читать мої «Гайдамаки»; а що скажете, як прочитаєте, не знаю. Не лайте дуже, коли найдете що-небудь не до ладу, бо і написано і надрюковано навмання, – та я ще і досі не знаю, чи получили ви мою «Утоплену», що я послав вам через Корсуна, і білети на «Гайдамаки». Коли маєте субскрибентів, то напишіть до мене швидче, бо вже тілько сто екземплярів осталось. Та якби ви не поліновались прислать мені свої сочиненія хоч півекземпляра, так – на пам’ять, то велике спасибі вам сказав би.

Т. Шевченко.

Поцілуйте любого Гулака-Артемовського і отдайте йому книжку, а другу не цілуючи отдайте Корсуну.

29 квітня 1842. Основа

29 апреля [18]42. Основа.

Милий і добрий мій паночку Тарас Григорович.

Ну, вже так що порадували Ви нас своїми «Гайдамаками»! Я ж кажу: читаєш та й облизуєшся. Якраз к Великодню прислали Ви нам сюю писанку, а я зараз і розіслав по рукам. Пан Артемовський аж підскакує та хвалить. Як такого добра не хвалити? Пишіте ж, паничу, у усю руку; напишіте нам ще таке, дайте віддохнути від московських брехень, що читаєш-читаєш та або заснеш гарненько, або на животі затошнить, а на зуби паде оскома, що три дні не хочеться дивиться на книжку. Артемовський сам хоті[в до Вас п]исати – і не збреше, напише, [бо дуже похваляє. Кор]суна після того не ба[чив]. …після такого добра.

Білети Ваші усі цілі лежать у мене, ніхто не взяв ні одного, кажуть: «Нехай книжки пришлеть». Бісова Москва провчила: грошики зчистить, а книжки – овва! Записалося у мене душ з п’ятнадцять, що певно дадуть гроші; пришліте десятків зо два, то гроші зараз і вишлю Вам, певно, вишлю. Писав і про «Богдана» Є. П. Гребінки. Кажуть, давай, кажуть, книжки – тоді і гроші. А де він? Вже я писав-писав до нього – знай мовчить, так я і годі сказав. Може, сердиться за що? А щоб його Бог любив! Або, нехай Бог боронить, обмоскалився, у їх віру уступив. А спитайте його від мене, коли побачите: що він дума?

Послав би я, батечку, Вам і десять своїх книжок, так нема їх у мене. Усі у москалів: ні грошей, ні книжок не бачу. Обдурили добре. Коли хочете, то от писулька: по ній дадуть Вам.

Пишіте ж, пишіте ще, потішайте наші душі таким смашним, та «Гайдамаків» шліть до мене, я Вам грошики вишлю. Та не розлюбляйте щиро Ва[с] кохаючого

[Григорія Квітку].

Сейчас прочитал Евгения Па[влович]а «Сеню», и мы обое с женою хохотали очень. Чудесна штука.

«Утопленницу» Вашу і усе гарнеє получили, як треба. Буде у «Молодику», нашому альманасі.

2 травня 1842. Харків

Харьков, 2-го мая 1842.

Брате! (Чи можна тебе так звать?). Бо я тебе полюбив, дуже полюбив – так, як брата, та ні, ще більш, – як того, хто первий заспівав про ту славу козацькую, що голосна та правдива, як Господа слово, про ту волю, що минулась, про степи та про могили, що на Україні, над котрими орел чорний сторожем літає – не так, як кавун у спасівку, та хіба тільки й є, що кавуни на нашій Україні або хрін… Гай-гай! Нехай би вже москалі, а то… не найшли більш нічого, як карасів, та ще дечого, що всюди; є у нас, є таке дещо, що чи й є воно у кого другого – кожна могила, кожний байрак що-небудь скаже, була б тілько охота з ним побалакать, та скаже таке що-небудь, що довго б, довго б слухав… аж не одірвешся. От давно вже я сумував сам собі – не чуть нічого, ніхто нічого не скаже, не заспіва так, щоб серцю полегшало, заспівав би й сам… та ба, не вмію. Аж ось Кобзар заспівав. Як мені тоді було легко! Бачив я «Кобзаря» часов з чотири, а не чотири… то що й казать – і жінки, і дівчата, всім прийшовсь «Кобзар» по серцю. Душ з півдесятка вже я бачив, що вони, як прочитаєш «Мар’яну», що прислав ти Корсунові, так і слова не виговорять. Співай же, моє серце, бо гріх не співать тому, хто вміє, тільки, хай тебе Бог боронить, не по-московськи. Коли нінавіщо буде надрюковать, присилай нам білетів, а ми тобі будем гроші та ще… не багатий я чоловік – трудова у мене копійка, а, їй-богу, з тобою поділюсь послідньою. Дрюкуй «Дорошенка» і все, що у тебе є. Узяв я у Корсуна десяток білетів, роздав скільки було можно, і от тобі 30 рублів. Може б і більше, та, єй-богу, і в мене багато роботи, та ще гірше те, що мало є в мене знакомих у Харкові, а на селі й того менше. Посилаю тобі «Запорозьку старину», чим багаті, тим і раді. Прощай, твій

Пилип Корольов.

Пришли книжок, що каже Корсун, та і я прошу, бо зараз і гроші будуть, уже я за се берусь. Мій адрес: Филиппу Николаевичу Королеву в Харьков, спросить в университете. Та ще прошу виповни просьбу Корсуна, прошу одну книжку «Кобзаря».

2 травня 1842. Харків

Харків, 2 мая 1842 року.

«Хоч круть верть, хоч верть круть» – як там кажуть. Надрукував був 600 книжок, думав: от добро! Купуватимуть та читатимуть наське слово! А я іще скомпоную другий, там третій… Та ще з картинками, та з… Афю-тю-тю! – Цур дурня!!! – Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 350 не знаю, куди й діти. – Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не мóжу малосерыйського языку!.. Дівчино! Подвинь лишень коць! Ледащо!»

Се одно, а отце друге: Вам ще досі не писав, бо думка була, щоб послать укупі з папером фабричним і банкового… Та бачите, що й досі, та й то, поздоров, боже, пана Короля, тільки тридцять; кажуть сучі сини: «Хай пришле книжки…»

І так-таки: пришліть, будьте ласкаві, книжок: «Гайдамаків» штук 20 та «Кобзаря» так з 15, чи що – як знаєте; а таки опріче того, – мені один такий екземпляр «Кобзаря», як ви дали старому, бо сором сказати, у мене нема ніякого!!! Та не забудьте свій та Гребінкин портрети, та й ще що-небудь таки черкніть

Вашому А. Корсуну.

Кінчайте «Мар’яну». Ось-ось одправимо до Вас у Петербург другий «Сніп».

Дописка на першій сторінці:

Ради рóдини пишіть більш… Аркушів зо два, зо три: пишіть брате!

22 травня 1842. С.-Петербург

СПБ. 22 мая

1842.

Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші і за «Старину запорозьку», спасибі і тілько що спасибі, а білше нічого я не маю. Прийми не гніваючись «Гайдамаки», а на «Кобзаря» вибач. Нема ні одного. Як надрюкую вдруге, то пришлю не один екз[емпляр]. З дякою шлю вам 6-ть екз[емплярів] «Гайдамаки» – і сьомий вам на пам’ять, не забувайте мене, коли маєте чим поминать. Лежу оце п’яті сутки та читаю «Старину», добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там багато є дечого такого, що аж губи облизуєш, спасибі вам, – напиши, будь ласкав, земляче, коли будеш мать час, як там у вас, у Харкові, привітали мої «Гайдамаки», чи лають, чи ні, напиши щиру правду, і за щиру правду скаже щире спасибі

Т. Шевченко.

Липень 1842. Рим

Рим, 1842 г. Июля, не знаю котрого.

Здравствуй, любезный Шевченко! Давно, брат, очень давно мы с тобою не видались. И время-то и не так велико – 2 года, а многое с тех пор переменилось, того уже не стало, та замужем, другой овдовел, а там дома все старая песня. Это уже в порядке вещей. Боже мой! Хоть бы заглянуть туда, что там у вас поделывается. Ты вообрази, что, кроме твоего письма, я никакого известия из Петербурга не имел, правда, я сам виноват: ленив писать, но все-таки я писал, меня более всего удивляет, что дядько мне не пишет, уж я и не знаю – писать опять, письма там, ведь, дороги. Только прошу тебя, любезный Шевченко, не думать, чтобы я мог забыть друзей моих, это было бы так же неблагодарно, как забыть человека, который мне сделал добро. Это еще более, добро можно сделать по какому-нибудь постороннему внушению, а быть другом человеку, делить с ним горе и радость, для этого надо иметь истинно добрую чувствительную душу. Да, рассуждать-то мы умеем, но ведь надо и на деле доказать; кто ж делом виноват, помилуй!

Благодарю тебя от души за письмо, которое ты мне прислал с Орловым, – оно меня очень обрадовало, я живо вспомнил нашу петербургскую жизнь и милое семейство Шми[д]та, которое ты в малых чертах так живо представил. Но жаль очень бедную Наташу, милое было дитя. Когда будешь у них, не забудь сказать им, что я их люблю по-прежнему, Иллариону Ивановичу и Фицтуму я непременно на днях напишу. Много, много хотел бы тебе сказать, да вот уже Василий Иванович сбирается итти. Прощай, любезный Шевченко, будь здоров, и дай Бог тебе успеха, чтоб скорее быть к нам. Василий Иванович тебе все расскажет. Ставассер тебе шлет поклон и все, кто тебя знает. Прощай.

Твой Штернберг.

Мокрицкий, который занимается искусством с необыкновенной яростью, хотел тебе приписать, но уже поздно теперь, надо отправиться прямо к дилижансу, едем провожать Василия Ивановича.

При первом случае напишу тебе еще.

Если увидишь Иоахима, расцелуй его.

На четвертій сторінці:

Любезному Тарасу Шевченко

от Штернберга

из Рима.

Літо 1842. С.-Петербург

Почтенный Тарас Григорьевич!

Вы уже, вероятно, на меня сердитесь, полагая, что я об Вас совершенно забыл, но Вы извините меня ради хлопот, которые я имел в продолжение этого времени.

Вот вам объяснение на Ваши рисунки.

1) Денис Давыдов виделся с Суворовым на поле; прилагаю книжку, которая объяснит Вам все. Старайтесь однако же, чтобы в этом рисунке фигуры не были карикатурны!

2) Портрет Репнина прилагаю.

3) Депутаты явились к Суворову без всего – с голыми руками.

Все эти рисунки должны быть готовы к 1-му числу августа непременно.

Не нужно ли Вам денег? Ежели нужно, то можете получить в понедельник.

Ваш В. Сем[ененко]-Кра[маревский].

30 вересня 1842. С.-Петербург

С.П.Б. 1842 – 30 сентября.

Сидимо оце вдвох з Кіндратом, п’ємо чай та сумуємо, прочитавши ваше письмо, думаємо собі вдвох, де-то тепер наш добрий, наш щирий кошовий, чи ще в Тулі, чи вже за Тулою, чи, може, вже дома, та вже нехай де хоче буде, аби був здоров. Спасибі тобі, мій сизий голубе, що не забуваєш мене на чужині одинокого, і всі наші щирі приятелі дуже дякують, і Гулак, і Елькан, і Семененко, я всіх їх сьогодні бачив і всім разів по двічі читав твоє письмо, а прийшовши оце додому, ще раз прочитали ми вдвох собі з Кіндратом, удвох кажу, бо третього нема, нема вже Хтодота меж нами, учора поїхав сіромаха в Киев служить Богу і государю, як той казав, а ми пропадаємо в цьому проклятущому Пітері, щоб він замерз навіки, тут тепер 10° морозу, не вам кажучи, а кожуха нема, чорти б убив його батька, і купила нема. Ну, та нехай стара в’язне – більше м’яса буде, роздобудемо як-небудь, а поки що ось що: Чорноморський ваш побит у цензурному комітеті, цензор Корсаков говорить, що нічого не вимараємо, коли хочете, каже, то не читаючи подпишу. Моторний, спасибі йому, не знаю, що скаже театральний, як до його дійде, але, здається, що й той моторний, побачимо, як тілько все кончиться, то дам звістку. Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане-брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю – не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать «Слепую», але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені. Присилайте, будьте ласкаві, що ви там маєте доброго, та не журіться, компонуйте, нехай вам Бог помага. Скомпонував я ще драму чи трагедію в трьох актах, зоветься «Данило Рева». Не знаю, що ще з неї буде, бо ще і сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете, бо я таки вас зимою сподіваюся, а весело б було, матері його ковінька. Кіндрат каже, що із хати б не виходили, все б сиділи та балакали, та галушки б та всяку всячину варили, та співали б, та танцювали. Приїзжайте, голубчику, коли можна буде, а поки що поклонися своїй любій жінці. На сім тижні побачу ваших діточок, бо поїду в Царське] С[ело]. Бувай здоров, мій щирий рідний брате отамане, згадуй, коли будеш мать час згадать, сірому Т. Шевченка.

18 листопада 1842. С.-Петербург

Ноября 18 – 1842.

Спасибі тобі, мій голубе, що хоч ти мене не забуваєш: прочитав я твоє ласкаве письмо тілько позавчора, бо позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував «Гамалія», невеличку поему, та так занедужав, що ледви привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото та й не знаю, чи вже й виїду. Хоч лікар і говорить, що ничево, одначе так кивне головою, що аж сумно дивиться. Сьогодні оце трошки легше стало, можна хоч перо в руках удержать. А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано. Молю тілько милосердного Бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб хоч умерти на Україні. Заставили мене злидні продать свої компоновання всі – і дрюковані і не дрюковані. Як побачите Корсуна, то скажіть йому, що «Мар’яна» продана, коли дрюкує він тепер, то нехай, а коли ні, то щоб і не зачинав, бо з перших чисел декабря купець зачинає дрюковать. Хоч би Бог привів подивиться на свої сльози, докупи зібрані. Поклоніться старому Грицькові, як побачите, і Петрові Гулаку. Скажіть Грицькові, що я змалював його панну Сотниківну і, може, на цім тижні пошлю йому, як здужатиму письмо написать. Не забувайте мене, будьте ласкаві, напишіть, коли матимете час, швиденько до мене, бо вже з півроку, як не чую нічого із рідної моєї України, може, вже й ніколи не почую. Прокляте море, що воно мені наробило. Бувайте здорові, не забувайте мене.

Щирий ваш Т. Шевченко.

Поклоніться, будьте ласкаві, Метлинському, спасеть його Бог за його «Думки і ще дещо», тіль і полегкості, що вони.