Текст книги "Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857"

1843

25 січня 1843. С.-Петербург

С.-П.бург, 25 января 1843.

Спасибі вам, Григорій Степанович, що ви мене таки не забуваєте, ще раз спасибі. А я вже думав, що мене всі одцурались, аж бачу – ні, єсть ще на світі хоч один щирий чоловік. Чув я, що ви нездужали, але думав, що так тілько, звичайне по-панському. Аж як розказав мені Дараган, то я аж злякався. Слава Господові, що минуло, цур йому, щоб і не згадувать. А ось що, шкода, що ви сю зиму не приїхали, у нас була виставка в Академії і дуже добра. А тепер через день дають «Руслан[а] и Людмилу». Та що то за опера, так ну! а надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, далебі правда! добрий співака, нічого сказать. От вам і все, що тут робиться. Василій Іванович вернувся із Італії ще товщий, як був, і розумніший і добріший, дякує вам і кланяється. Карл Павлович байдики б’є собі на здоров’я, а «Осада Пскова» жде літа. Михайлов кончив вашу картину добре. Штернберг пише мені, що він нездужав, але тепер вичуняв і вам кланяється, бо він дума, що ви в Петербурге. А я… чортзна-що, не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я, весело б було, та не знаю, спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручаться. Та вже ж як-небудь вирвусь хоч після Великодня і прямісінько до вас, а потім уже дальше. Ще ось що, намалював я се літо дві картини і сховав, думав, що ви приїдете, бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував. Але Скобелев таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя «Катерина»), то я думаю послать її до вас, а що вона буде коштувать, то це вже ваше діло, хоч кусок сала, то й це добре на чужині. Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже й сумно дивиться на Катерину, а вона сердешна тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє… а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга – собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тілько мріє. Отака моя картина.

Коли вподобаєте, добре, а ні, то на горище, поки я приїду, а вже коли приїду, то не виганяйте місяць або другий, бо в мене і на Україні, окроме вас, нема пристанища, а я вам що-небудь намалюю. Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до ції пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені білше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе. Ви, спасибі вам, боїтеся мені розказувать про людей – цур їм, покоштував уже я цього меду, щоб він скис.

Бачив я вчора вашого хлопця рисунки, добре, дуже добре, тілько треба йому другого майстра, бо він тілько яблука та огірки і малює, а це така річ, що серце не нагодуєш. А з його був би добрий маляр, бо воно хлоп’я до всього беруче.

Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може, й раньше, коли впораюсь. Тілько не ту, що вам писав, а іншу, по-московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю. Бувайте здорові, нехай з вами діється все добре, і не забувайте щирого вашого Т. Шевченка.

31 січня 1843. С.-Петербург

Отамане! Шкода, що в тебе руки не такі довгі, щоб досягти до моєї чуприни, а воно б добре було. Якби ніколи, або нездужав, або що-небудь таке, то ще б нічого, а то все так як треба, та ледащо, не вам кажучи, хоч і сором, та що маю робить – такий уже вдався. Тепер зачну: спершу. Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тілько що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі, перехрестишся, заплющишся, а він знову. Хоч «Да воскреснет» читай, таке лихо. А вдруге, чом ви мені не присилаєте костюма для Головатого. Ваш кошовий, здається, тут, але я його не бачив. Я ось що думаю: замість того, щоб малювать Головатого для вас одного, то я лучше зроблю літографію в 200 екземплярів, і то тойді тілько, як буду мать гроші, бо це таке діло, що без грошей не втнеш. А коли хочете, щоб швидче, то ви спитайте у своїх, чи багато їх найдеться таких, що хотять мать у себе Головатого. Я зроблю рисунок і пошлю в Париж літографіровать, бо тут не зроблять так як треба. А коштувать се буде 1000 руб. асигна[ціями]: так воно, бачите, гроші хоч і не нашому братові сердешному.

Так я думаю, щоб у мене все це не сіло на потилиці, зробіть ви подписку меж товариством на 100 чоловік або як знаєте. Коли все це, що я говорю, зробить можна, то ви й напишіть мені і пришліть одежу, а я вам пришлю ескіз. Я думаю його нарисовать, що він стоїть сумн[ий] коло Зимнього дворца, позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок. Поміркуйте самі, як це лучше зробить, бо мені й самому дуже хочеться кликнуть на світ Головатого, на Україну я не надіюсь, там чортма людей, німці прокляті – білш нічого. «Чорноморський побит» вийшов з цензури так як треба. Театральний цензор сказав, що йому не треба підписуваться, коли воно буде надрюковано. Я в марті місяці їду за гряницю, а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую. То ви напишіть, що мені робить з «Чорноморським побитом». Скомпоновав ще я маленьку поему «Гамалія», дрюкують у Варшаві. Як видрюкують, то пришлю. І «Назара Стодолю» – драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня. Хтодонт умер у Києві. У Гулака вчора був концерт, і він вам кланяється. Елькан джеркоче на всіх язиках так, як і перше, теж кланяється. Семененко оженився. Кіндрат рисує та сумує, та згадує вас. А я гуляю собі на безголов’я. Бувайте здорові.

Т. Шевченко.

15–19 лютого 1843. С.-Петербург

Петр Александрович! Потрудитесь подписать на «Кобзаре» позволение для второго издания.

Преданный вам Т. Шевченко.

20 жовтня 1843. Київ

Милостивый государь Тарас Григориевич!

Писал я к Вам два раза из Украины, но, верно, Вы не получили ни одного моего письма. Я написал первую часть «Украины». Это составит отдельную малороссийскую поэму до Богдана Хмельницкого. Хмельницкий составит вторую, междоусобия третью, Мазепа и шведчина четвертую. Знающие люди восхищались первою частью и уговорили меня скорее печатать, что я и сделал. «Украина» печатается в Киеве и скоро выйдет в свет. Посылаю Вам 30 билетов. Раздайте, пожалуйста, в Петербурге, а я Вам экземпляры немедленно вышлю. Из своей поездки извлек я величайшие результаты. Вы это со временем увидите. О гайдамаках я записал прекраснейшие рассказы, которые вместе с другими составили том и будут изданы под заглавием «Малороссийские предания» etc. Вашего дідуся я не нашел в Чигирине. Напишите, пожалуйста, что хорошего видели и слышали Вы в Малороссии. Шкода, що не будете в Киев. А мне бы очень пригодилось поговорить с Вами кой о чем.

С истинным уважением имею честь быть Вашим покорнейшим слугою

П. Кулеш.

1843, окт[ября] 20, Киев.

P. S. Пишу это письмо прихватком. По получении от Вас ответа напишу Вам кой о чем подробно.

10 листопада 1843. Яготин

Великий мій і щирий друже Вікторе Олексійовичу!

Постигла мене долоня судьби, або побила лиха година. Як хочеш, а воно однаково; ось що, у мене оце з тиждень уже буде, як я од якоїсь непотребниці або блудниці нечестивої купив за три копи меди, і знаєш, яку я цяцю купив? Ой братику-лебедику! Отакий зелений, як оцей сучий папір… Аж сором вимовить, ху…ху… хуярик!!! Ох, аж страшно! Лежу оце, братику, стогну та проклинаю все на світі! А поцьку забув уже, як і зовуть. Мене оце аж трясця затрясла, як прочитав твою цидулу. Чого б ми оце з тобою не сотворили, та ба, у мене така суха морда, що аж сумно. Думав, щоб окутаться у три кожухи, так перше те, що нижче пупа лихо, а друге те, що чортма ні одного кожуха, міркуй як сам здоров знаєш. Намочи, серце, морду, та намочи не так чортзнаяк, а так як треба.

Та пом’яни во псалмі Бахусові щирого жерця спиртуозностей Т. Шевченка.

Всім вашим родичам низенько кланяюсь. У кого єсть чада, то і со чади, а в кого нема, то тілько так. А Ганні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень; скажи їй, що я аж плачу, що проклята хурт[ов]ина на цей раз зо мною так пожартувала.

Прощай, голубчику, нехай тобі Бахус помага тричі по тричі морду намочить. Амінь.

Нудьгою і недугою битий Т. Шевченко.

У Яготині, року Божого 1843, ноября 10.

29 листопада 1843. Яготин

Я как мастер, выученный не горем, а чем-то страшнее, рассказываю себя людям, но рассказать вам то чувство, которым я теперь живу, все мое горе – мастерство бессильно и ничтожно. Я страдал, открывался людям, как братьям, и молил униженно одной хотя холодной слезы за море слез кровавых – и никто не ка[п]нул ни одной целебной росинки в запекшиеся уста. Я застонал, как в кольцах удава – «он очень хорошо стонет», – сказали они —

 
И свет погас в душе разбитой!
 

О бедный я и малодушный человек! Девушка, простая девушка (камни бы застонали и кровью потекли, когда бы они услышали вопль этой простой девушки); но она молчит, гордо молчит, а я, о Господи! удесятери мои муки, но не отнимай надежды на часы и слезы, которые ты мне ниспослал чрез своего ангела! о добрый ангел! молюсь и плачу перед тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!

14 грудня 1843. Яготин

Яготин. 14 декабря.

Необыкновенные вещи, просто чудеса на свете делаются! Вообрази, Тарас Григорьевич, носятся слухи, что я еду в Петербург, а сам я о том сведущ столько, как и Вы, бачуть даже, что еду не далее, как в субботу… Впрочем, вероятно, в Ковалевке будут говорить о том обстоятельнее и внятнее. Приезжай, Бога ради, в Яготин хоть на денек, как-то больно расстаться, не простясь, при том, кто знает, когда свидимся.

Хотелось бы много, много побеседовать с Вами, удалый поэт, добрый дружище, остатний из козаков! Но время спешное, да и переписываться из Яготина в Ковалевку как-то негоже.

Право, приезжайте в Яготин!

Не поминай лихом.

Роман Штрандман.

Если разбогател, так пришли грошей рублив 30, бо жутко приходится.

На звороті:

Тарасу Григорьевичу Шевченку от Штрандмана.

28 грудня 1843. Яготин

Яготин.

Батьку мій рідний, порай мені, як синові, що мені робить? Чи оставаться до якої пори, чи їхать до вас. Я щось не дуже ударяю на Академію, а в чужоземщині хочеться бути. Я тепер заробляю гроші (аж дивно, що вони мені йдуть в руки!), а заробивши, думаю чкурнуть, як Аполлон Ніколаєвич. Думаю, що так лучше, а може і помиляюсь. Порайте, будьте ласкаві! Якраз на Святвечір був я у Пирятині у старої матері вашої, батьку мій. Рада, дуже рада була старенька, спасибі їй. Тричі заставила мене прочитать вслух письмо, що ви писали о Ваничке. Єй-богу, і я заплакав, хоч я і не дуже сльозоточивий. Батечку мій! Пишіть до старої частенько, бо вона чита всяке ваше письмо, аж поки не получить другого. І це вся її радість. З плачем нарікає на меншого сина, що він до неї не їде. Перехрестила мене, поблагословила, і я пішов до брата вашого через улицю снідать, взявши у старенької цвіти оці. Навдивовижу і на радість вам посилаю, батьку мій!

Од сентября я не бачився з Григорієм Степановичем, а побачуся швидко. Я тойді просив у вас вида, і як ви його прислали, то я його ще й не бачив. А тепер ось чого прошу. Коли побачите, що мені треба вернуться до вас, то, будьте ласкаві, пришліть ще на два місяця; а коли мені не треба вертаться в Академію, хоч мені й дуже хочеться, то пришліть, батьку мій, безсрочний атестат на ім’я Григорія Степановича. Страшно дивиться мені на грядущеє, бо воно погане. А тепер мені добре, дуже добре. Порайте, що мені робить. Коли не зберу грошей, щоб поїхать за границю, то зберу так, щоб приїхать в Академію, бо єй-богу, хочеться вчиться.

Багато, багато треба б мені написать до вас, та ніколи, бо вже сідають, а я дописую. Нехай вам Бог пошле того, чого ви самі собі просите.

Щирий син ваш Т. Шевченко

На звороті:

В Яготин местечко, Пирятин[ского] уезда, Варваре Николаевне княжне Репниной, писать мне.

1844

18 січня 1844. Ковалівка

18 января 1844, с. Ковалевка.

Крайне сожалею, что не имел удовольствия видеться с Вами, любезный Тарас Григорьевич! 13-го поджидал Вас в Ковалевке, 15-го думал найти Вас у себя, возвратясь из Яготина. Но Вы проскользнули, як вьюн скризь вершу.

Что ближе у меня на душе, о том поведаю Вам. Мне поручено просить Вас – не заезжать, как Вы предполагали, а главное, не писать ни под каким предлогом. Я знаю Вас и совершенно уверен, что Вы свято и ненарушимо это исполните. Не огорчитесь, добрый Тарас Григорьевич, моею откровенностию. Она не из дурного источника. Ежели вспомните мои слова, то признаете меня вправе говорить Вам с искренностию. Душа способна развиваться в истинно возвышенных чувствах. Эгоизм не должен иметь места между ими. Временное увлечение исчезает, как дым, но нередко пятна остаются невыводимые и помрачают душу, отзывающуюся в совести. Я считаю на твердость Вашего характера и думаю, что Вы исполните просьбу мою не для меня. Ежели Вы приняли ее с такою же искренностию и не огорчились ею, то Вы доставите мне душевное утешение, писавши мне о всем, что относится к успехам Вашим на поприще Вашем, о всем, что встретите Вы на пути жизни; будьте уверены, что всегда и во всяком случае Вы найдете во мне искренного человека, с живым желанием Вам существенного добра.

Благодарю Вас за труд, который Вы для меня приняли; он будет мне напоминать душею уважаемого старца и вместе доброго моего земляка.

Бог да благословит путь Ваш и венчает добрым успехом начинания Ваши. Примите прилагаемое приношение и верьте искренним чувствам душею Вам преданного

Алексея Капниста.

Все мои домочадцы семейным хором свидетельствуют Вам их преданность; Ульяна Дмитриевна особенно благодарит Вас за добрую память.

Пишите из столицы.

Ежели что не помешает мне быть в Харькове, то я исполню все Ваши поручения и оттуда же буду писать Вам в Петербург.

22 січня 1844. Вейсбахівка

Ми, по милости Господней, гетьман, повеліваємо вам – деркач в сраку! – щоб ви – генеральний обозний! – прибули до нас сьогодня, коли можно, а не то завтра – у Безбуховку – до гетьмана.

Т. Шевченко

рукою власною

Полковник компанійський – Корба.

Января 22-го дня,

року 1844-го

Генеральний старшина Вихтор Мочеморденко.

Військовий ієсаул Яків Дибайло.

На першому аркуші:

Великоможному панові

генеральному обозному

Маркевичу

добродієві

Універсал

в Туровку.

Близько 22 січня 1844. Турівка

 
Не дуже гетьмануй,
А більше кабануй,
Мій навіжений чоловіче,
Горілочку лигай,
Да в пузо сало бгай,
Да, й годі! А як чорт підтиче
Тебе гетьмановать
Да на старшин гукать
З Мазепинською булавою,
Тогді, Тарас, не плач:
Бо не один деркач
Московськой дужою рукою
На срачецьці поб’ють
Ще й плакать не дадуть.
Смотри ж, Тарасе, схаменися:
Горілочку лигай,
Да салом заїдай,
Да як нап’єшся – спать ложися.
 

Н. Маркевич.

Початок лютого 1844. Борзна

1844 по получении Записки, в тот день написано, а отправлено 21 Июня.

 
За що ти лаєшся, Тарасу,
Що не найшов в Борзні припасу,
Якого ти тогді бажав?
Сам ти такий, як мене лаєш.
За що? ти, може, попитаєш:
За те, що в хутор не забіг.
Який же ти земляк? Який же ти писака?
Неначе гнав тебе собака,
Боявся день подаровать,
Щоб побувать у мене в хаті,
Щоб пісень вмісті заспівати,
Якії серце нам гризуть.
Ми б на бандурці забринчали,
А циганчата б танцьовали,
Хоч би вже з лихом пополам.
Я б рад би був тобі, як брату,
Якби забіг до мене в хату,
Неначе б сваху шановав!!!
В мене худоби дуже мало,
Да ще б найшов горілку, сало!
Із’їли б трошки й запили!
Да розказав би дещо гарне:
Про земляків, не іностранне,
Бо я до язиків невдавсь.
Дак ні!.. Зазнався, бач, з панами,
А земляка дак і забув.
Бодай тобі за сюю штуку
Послали відьми отцю муку,
Послухай, зараз іскажу:
Борщу, вареників, ковбас, литівки,
Сеньгі, чахоні і скумбрійки,
З півгоду щоб не коштував.
Щоб цілий день не пив горілки,
Не довелось щоб і наливки
Хоч раз один ковтнуть насміх,
Да щоб приснилось: бужанина,
В’юни, лоскірка і свинина
З сметанкою, да із хрінком!!!
Отії щі щоб їв ти руські!
Отії совуси хранцюзькі!!!
Що тільки в животі бурчать.
Лютую я на тебе дуже,
Тобі ж дак, може, і байдуже,
Мене ж за серце зачепив!!!
……………….
Іще скажу словце, Тарасу,
Біда жить в світі без запасу,
Грошима люде що зовуть.
Я б ще побув у Петенбурсі
І побував би в вашій бурсі,
Що, Академієй зовуть.
Побачив би тебе, Тараса,
Того, що написав Торквато Тасса,
Того, що славний медальєр!??
Там Григорович є, добряга,
Да ще б найшовся б чолов’яга,
І серце б трохи пожило.
Там Глинка, той, що добре грає,
Що пісень всяких він співає,
Як би весною всі птахи.
Дак що ж робить, не маю долі,
Живу у світі, як в неволі,
Як пташка в клітці, так і я!
Співають пташки і в неволі,
Да все не так, як би на волі,
Що аж звірі танцюють їм.
Прощай! Не хочу більш писати,
Паперу більш щоб не псовати,
Нехай судовики псують!!!
 

Віктор За[біла].

Прошу покорнейше ответа, а лицам, здесь помянутым, мой усерднейший поклон, равно и себе прошу засвидетельствовать.

Довольно трудное обстоятельство, но надо исполнить.

Погано без грошей.

2 лютого 1844. Яготин

Шевченке.

Сестра моя, умирая, произнесла трижды слова: «Выше, выше, выше!» О, возьмите себе девизом эти таинственные слова; я Вам их приношу в дар как избранному брату души моей. Выше душою, выше гением, выше сердцем. Вот цели, которые Вы должны достичь. Свобода, родина, самоотвержение, любовь воспеты Вами! Воспойте их вновь и выше! Пойте неутомимо, чувства вечно новы! Не выпускайте лиры из рук Ваших, не кладите ее на ступенях, ведущ[их] к обману, к лести, к предательству. С лирою молитесь, ударьте в струны ее величавыми аккордами, воспойте славу творца, милосердие Спасителя, прикоснитесь к ней с смиренным воплем, оросите струны дивной лиры Вашей слезами раскаяния, ибо все грешны, Вы и все, ударьте еще в них восторженным гимном благодарности за все, за все – за слезы и милости, за страдания и за озолоченные дни, за гений и за доброту, с лирою любите, с лирою гласите правду, с лирою будьте заступником бедности, страдания, невинности, с лирою будьте благотворителем впавших в ошибку, зовите всех и счастливых и терпящих, богатых и убогих, и семейных и сирых, и вельмож и малых, и чистых и уронивших в грязь разврата свою белую одежду, зовите всех на простор, на свободу, на чистый воздух, на солнце, на радость для услышания великой и славной песни. Пойте, пойте выше, выше, выше.

Яготин, 2-е февраля 1844 года.

Між 22 і 24 березня 1844. С.-Петербург

Дайте мені, будьте ласкаві, коли маєте дома, «Историю» Маркевича. Бо я нездужаю, не вихожу з хати, а нічого читать. А коли нема «Истории», то дайте «Маяка», бо я його ще і в вічі не бачив з нового року.

Щирий ваш Т. Шевченко.

Між 26 березня і 4 квітня 1844. С.-Петербург

Христос воскрес!

Спасибі вам за оцей «Молодик». Коли маєте ви ще остатні книжки цього «Молодика», то дайте, будьте ласкаві, прочтенія ради. Окроме малоросійського, цей я маю, та ще коли є зайвий новий «Ма[як]», то теж дайте. Та [дайте ще], коли готова коректура, що для мене; білш нічого. Бувайте здорові. Я щось трохи недомагаю. А може, увечері зайду, як трохи полегша.

Щирий ваш Т. Шевченко.

На звороті:

Его высокородию

Степану Онисимовичу

Бурачку.

В 14 линии, в доме Мальгиной.

6–8 травня 1844. С.-Петербург

Мабуть, такого ледачого до письма чоловіка і на світі нема, як я. Третій тиждень лежать оці книжки у мене, і я всякий день думаю писать до вас, потурбуйтесь, будьте ласкаві, оддать їх у ту контору, що ви говорили, бо я її не знаю адреса, а в вас тойді не спитав. Оддайте «Тризну» по копі, а «Гамалію» по півкопи серебром, проценти такі, які він положить. «Гамалія» не поправлений, як ми з вами тойді поправляли, бо без мене надрюкований полукацапом. Ще ось що, чи я вам розказував, що я хочу рисовать нашу Украйну, коли не розказував, то слухайте. Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію. Три естампи уже готові – «Печерська Київська криниця», «Судня в селі рада» і «Дари Богданові і українському народові». У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку. В год буде виходити 10-ть картин. На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тілько по-нашому – щоби тямили безглузді кацапи. Текст думаю випускать раз в год, а картини тричі. Послав би вам «Кобзаря» свого і «Гайдамаків», та, єй-богу, і в себе не маю ні одного екз[емпляра]. Не здивуйте, що я так мало пишу вам, далебі ніколи, іду в Академію малювать, а коли матимете час і охоту, то пишіть до мене в С.П.Б., в Импер[аторскую] Акаде[мию] худож[еств] Тарасу Григоровичу Ше[вченку]. Бувайте здорові, згадуйте інколи щирого до вас

Т. Шевченка.