Текст книги "Шалено багаті азійці"

9
Астрід

Сінгапур

З паризького турне Астрід повернулася під вечір і встигла викупати трирічного Кассіана. Поки він приймав ванну, Евангеліна, його au pair[71]71
  Гувернантка, нянька (фр.).– Прим. пер.


[Закрыть]-француженка, із несхваленням в очах спостерігала процедуру (maman надто потужно терла йому волосся й витрачала забагато дитячого шампуню). Уклавши Кассіана в ліжко й почитавши йому «Bonsoir Lune»[72]72
  «Надобраніч, Місяцю» (фр.) – широко відома з 1947 року американська казка на ніч.– Прим. пер.


[Закрыть], Астрід відновила власний ритуал: дбайливо розпаковувала свої нові придбання от-кутюр та ховала їх у вільній спальні, намагаючись встигнути, доки Майкл не повернувся додому. (Вона завжди берегла чоловіка і не дозволяла йому побачити свої щосезонні покупки в повному обсязі.) Останнім часом бідний Майкл здається геть виснаженим роботою. Усі у світі технологій працюють забагато, а Майкл зі своїм партнером із «Клауд Найн Солюшнз» намагалися зробити неможливе, щоб підняти компанію на новий рівень. Чи не кожний другий тиждень він літав до Китаю, щоб проводити контроль над новими проєктами, і вона знала, що й сьогодні ввечері він буде втомлений, бо з аеропорту поїхав просто на роботу. Астрід хотілося, щоб, коли чоловік відчинить двері й увійде до дому, усе для нього було бездоганним.

Вона побігла до кухні, обговорила з кухаркою меню, потім вирішила, що сьогодні буде добре влаштувати вечерю на балконі. Запалила свічки з ароматом інжиру й абрикосу та поставила на стіл пляшку нового сотерну, що привезла з Франції в спеціальному охолоджувачі. Майклу подобалися солодкі сорти вин, а останнім часом – вина пізнього врожаю, сотерн. Вона знала, що він уподобає цю пляшку; її особливо рекомендував їй Мануель, чудовий сомельє з «Тайлівент»[73]73
  Ресторан у Парижі.– Прим. пер.


[Закрыть].

Більшості сінгапурців спало б на думку, що на Астрід чекає чудовий вечір удома. Але її друзі та рідні були збентежені поточними домашніми обставинами Астрід. Навіщо їй бігати по кухнях та домовлятися з кухарями, навіщо розпаковувати речі власноруч та перейматися про робоче навантаження чоловіка? Авжеж, усі уявляли життя Астрід зовсім по-іншому. Астрід Леонг була створена для володіння великим будинком. Її головна економка мала б передбачувати будь-яку з потреб хазяйки, а сама вона повинна б мати досить часу, щоб вдягатися для виходу зі своїм величним, впливовим чоловіком до чергового закритого прийому, які влаштовують увечері на острові. Але Астрід завжди спростовувала покладені на неї очікування.

Для групки дівчат, які зростали в найелітнішому середовищі Сінгапуру, життя піддавалося встановленому порядку: у шість років тебе зараховують до Школи методистів для дівчаток (ШМД), Сінгапурську школу для китайських дівчаток (СШКД) або ж до школи в монастирі Святого Немовля Ісуса (МСНІ). Години після шкільних занять витрачаються на уроки із цілою командою репетиторів, які готують тебе до лавини щотижневих іспитів (зазвичай із класичної китайської літератури, багатоваріантного обчислення та молекулярної біології), а там уже чекають вихідні, сповнені грою на піаніно, скрипці, флейті, балетом або верховою їздою, а також якоюсь діяльністю у Братстві християнської молоді. Якщо ти вчишся досить добре, то вступаєш до Національного університету Сінгапуру (НУС). Якщо ж ні – тебе відправляють за кордон, до Англії (вузи Америки вважаються негідними). Єдиними прийнятними спеціальностями є медицина або ж право (якщо ти не дуже тупа, якщо ж дуже – тобі пряма дорога до бухгалтерської справи). Після закінчення з відмінним результатом (інший варіант ставав соромом для родини) ти відпрацьовуєш на практиці своє обране покликання (не більше трьох років), а потім одружуєшся з хлопцем з підхожої родини. Натоді тобі має бути двадцять п’ять (можна двадцять вісім, якщо ти вчилась у медвузі). Віднині ти відмовляєшся від кар’єри заради народження дітей (для жінок твого рівня уряд офіційно підтримує появу трьох або більше дітлахів, з яких щонайменше два повинні бути хлопці), і твоє життя тепер складається з неквапливого чергування відвідувань концертів, заміських клубів, груп із вивчення Біблії, нескладної волонтерської праці, гри з подругами у брідж, маджонг, подорожей та ігор з онуками (найкраще, якщо їх буде десяток чи два), і так аж до твого тихого й непомітного відходу до іншого світу.

Астрід усе це змінила. Вона не була з числа бунтівників – адже тоді можна було б стверджувати, що вона порушує встановлені правила, а вона цього не робила. Астрід просто започатковувала власні правила, і за сприяння її особистих обставин – солідний приватний дохід, батьки, яким за щастя було її балувати, та її власна savoir faire[74]74
  Кмітливість (фр.).– Прим. пер.


[Закрыть] – кожний зроблений нею рух представники цього клаустрофобного кола починали задихано обговорювати та ретельно вивчати.

У дитинстві Астрід завжди зникала з Сінгапуру під час шкільних канікул, і хоча Фелісіті навчила доньку ніколи не хвалитися своїми подорожами, якось її однокласниця, яку Астрід запросила в гості, помітила фотографію в рамці. На фотографії Астрід сиділа верхи на білому коні, а позаду неї височів розкішний будинок якогось маєтку. Поширились чутки, що дядько Астрід володіє замком у Франції і вона проводить там канікули, катаючись на білому жеребці. (Правду кажучи, маєток розташовувався в Англії, а жеребцем подружці здався звичайний поні, але однокласницю більше не запрошували.)

У підлітковому віці Астрід базікання про неї розповзалося ще навіженіше – особливо після того, як Селесте Тінг, чия донька відвідувала ту саму групу в Товаристві юних методистів, що й Астрід, в аеропорту «Шарль-де-Голь» узяла примірник «Point de Vue»[75]75
  Точка зору (фр.).– Прим. пер.


[Закрыть], де натрапила на фотографію, зроблену папараці,– як Астрід разом з однією юною європейською принцесою стрибає «бомбочкою» з яхти у водах Порто Ерколе.

Того року Астрід повернулася додому після шкільних канікул, наділена не за роками витонченим відчуттям стилю. Тоді як інші дівчата її рівня, віку й кола шаленіли від брендових речей, у які вдягались із голови до п’ят, Астрід першою поєднала вінтажний жакет-смокінг від Сен-Лорана з шортами з батіку, які купила за три долари в продавця на пляжі в Балі. Вона ж першою почала вдягати речі від «антверпенської шістки»[76]76
  Шість модельєрів – учнів колишнього декану школи моди «Полімода» Лінди Лоппи, про яких почали згадувати як про групу приблизно у 1990 році.– Прим. пер.


[Закрыть] і першою привезла додому червоні туфлі на шпильці від якогось паризького шевця на ім’я Крістіан. Її однокласниці зі Школи методистів для дівчаток прагнули повторювати кожен її лук, а їхні брати дали Астрід прізвисько Богиня і нарекли її головним об’єктом своїх сексуальних фантазій.

Після того як вона відкрито й бездоганно завалила всі випускні іспити (а як же могла така дівчина зосередитися на навчанні, коли постійно перебувала в літаку чи налаштовувалась на новий часовий пояс?), Астрід відправили до Лондону проходити підготовчі курси для перегляду результатів. Усім відома історія, як вісімнадцятирічний Чарлі Ву – старший син міліардера-комп’ютерника Ву Хао Ляня – зі сльозами на очах попрощався з нею в аеропорту «Чангі», а потім негайно зафрахтував власний джет і наказав пілотові мчати за її літаком до «Гітроу». Коли ж Астрід зійшла з трапу, то була вражена: очманілий від кохання Чарлі вже чекав на неї біля виходу з терміналу з трьома сотнями червоних троянд. Наступні кілька років вони були нерозлучні, і батьки Чарлі купили для нього квартиру в Найтсбриджі[77]77
  Житловий і торгівельний район у центрі Лондону.– Прим. пер.


[Закрыть] (для годиться), хоча ті, хто зналися на їхніх стосунках, мали підозри, що Чарлі із Астрід, найімовірніше, «живуть у гріху» у її особистих апартаментах готелю «Калторп».

Коли йому виповнилося двадцять два роки, Чарлі зробив Астрід пропозицію на лижному підйомнику у Верб’є[78]78
  Гірськолижний курорт у Швейцарії.– Прим. пер.


[Закрыть]. Астрід погодилась, але нібито відмовилася прийняти в подарунок каблучку з діамантом у тридцять дев’ять каратів – адже, на її думку, солітер[79]79
  Великий дорогоцінний камінь.– Прим. пер.


[Закрыть] був надто вульгарним – і викинула прикрасу просто на схилі (Чарлі навіть не спробував знайти каблучку). Суспільство Сінгапуру згорало від нетерпіння побачити майбутнє весілля, батьки ж Астрід почувалися пригнічено від перспективи поріднитись із людьми без визначеного родоводу і з такими безсоромними новими грошима. Проте історія скінчилася несподівано за дев’ять днів до весілля, яке обіцяло стати найрозкішнішим в Азії. Астрід та Чарлі помітили, коли вони гаряче сперечалися одне з одним серед білого дня. Розповідали, що Астрід «віджбурнула його так само, як той діамант, біля «Вендіс»[80]80
  Мережа ресторанів фаст-фуду.– Прим. пер.


[Закрыть] на Орчард-роуд[81]81
  Вулиця у Сінгапурі, центр торгівлі й розваг, головне місце відвідування туристами.– Прим. пер.


[Закрыть]. Виплеснула йому в обличчя «Фрості», а наступного дня відлетіла до Парижу.

Її батьки підтримали ідею «охолонути» на відстані від дому, але хоча Астрід дуже старалася триматись у тіні, їй вдалося без особливих зусиль зачарувати le tout Paris[82]82
  Увесь Париж (фр.).– Прим. пер.


[Закрыть] своєю чуттєвою красою. Коли вона повернулася до Сінгапуру, плітки про неї відновилися – адже Астрід грала виставу із собою в головній ролі. Її нібито помітили в першому ряду на показі Валентіно, і вона сиділа між Джоан Коллінз та болгарською принцесою Розаріо. Казали, що вона подовгу обідає в ресторані «Лє Вольтер» із одним одруженим філософом-плейбоєм в інтимній атмосфері. А найсенсаційнішими чутками, певно, були ті, що стверджували: вона зустрічається з одним із синів Ага-хана[83]83
  Титул голови релігійної громади ісмаїлітів-нізарітів.– Прим. пер.


[Закрыть] і збирається навернутися в іслам, щоб вони мали змогу одружитися. (Розповідали, що єпископ Сінгапуру вилетів до Парижу, тільки-но почув про це, щоб втрутитися й вплинути.)

Усі ці обговорення зійшли нанівець, коли Астрід здивувала всіх, оголосивши про заручини з Майклом Тео. Першим питанням в усіх тепер було «Майкл – як-як?». Він був геть нікому невідомим сином шкільних учителів із Тоа-Пайо, на той час – кварталу проживання середнього класу. Спочатку батьки нареченої були невдоволені й дивувалися, як їй вдалося увійти в контакт

із людиною «такого походження», але зрештою зрозуміли, що Астрід упіймала гарний варіант – обрала несамовито вродливого офіцера елітних десантних військ, який був стипендіатом у номінації «за заслуги перед нацією» та спеціалістом із комп’ютерних систем, навчався в Каліфорнійському технологічному інституті. Могло б бути значно гірше.

Подружжя зіграло надзвичайно приватне весілля з невеличкою купкою запрошених (лише триста гостей, які зібрались у будинку бабусі нареченої). У «Стрейтс Таймз» про церемонію з’явилося оголошення на п’ятдесят одне слово і без жодного фото. Щоправда, із анонімних джерел просочилася інформація, що на свято прилетів сер Пол Маккартні і виконав серенаду для нареченої, яка була «неймовірно вишуканою». За рік Майкл лишив військовий пост і започаткував власну технологічну фірму, у пари народився перший син, якому вони дали ім’я Кассіан. Спостерігаючи за Астрід, яка перебувала в цьому коконі домашнього блаженства, можна було б вирішити, що всі історії з Астрід у головній ролі повинні влягтися й затихнути. Але кінець цим історіям ще не настав.

Трохи після дев’ятої Майкл повернувся додому, і Астрід помчала до дверей і привітала його довгими обіймами. Вони були одружені вже понад чотири роки, але варто було їй подивитися на нього, як тілом миттєво пробігав електричний заряд, особливо після розлуки на певний час. Він був просто приголомшливо привабливим, особливо сьогодні – із щетиною та у м’ятій сорочці, у яку їй хотілося зануритися обличчям… Вона нікому не казала, що любила, як він пахне після довгого дня.

Вони легко повечеряли – на столі був приготований на пару5 морський лящ у соусі з імбирного вина та рис у глиняному горщику – і розтяглися на канапі, сп’янілі після двох пляшок вина, яким супроводжували трапезу. Астрід продовжувала перелічувати свої пригоди у Парижі, а Майкл, немов зомбі, витріщився в телевізор, де увімкнув без звуку спортивний канал.

– Цього разу купила багато суконь по тисячі доларів? – запитав він.

– Та ні… лише одну чи дві,– хвалькувато відказала Астрід, дивуючись про себе, що б трапилося, якби чоловік дізнався, що ближче до правди стоїть сума у двісті тисяч доларів за сукню.

– Ти так погано брешеш,– буркнув Майкл.

Астрід поклала голову йому на груди й неквапливо погладжувала його праву ногу. Кінчиками пальців вона прокреслила безперервну лінію крізь його литку й вище, по колінному згину й вище, аж до передньої частини його стегна. Вона потилицею відчула, як він напружився, і продовжила гладити його ногу в тому ж ніжному ритмі, підбираючись ближче й ближче до м’якої поверхні внутрішнього боку стегна. Коли Майкл більше не міг зносити цього, він одним різким рухом згріб її й відніс на ліжко в спальню.

Після несамовитого кохання Майкл вибрався з ліжка й попрямував до душу. Астрід лежала на його місці, досі у захваті та цілком виснажена. Секс після розлуки завжди найкращий. Її айфон тихенько запищав. Хто б міг слати їй повідомлення о такій годині? Вона простягла руку, узяла телефон і, примружившись від яскравого світла екрана, прочитала повідомлення:

СУМУЮ ЗА ТОБОЮ ВСЕРЕДИНІ МЕНЕ.

«Якась нісенітниця. Хто мені таке пише?» – здивувалася Астрід, напіврозгублено дивлячись на незнайомий номер. Здається, це з Гонконгу… Це що, одна з витівок Едді? Вона ще раз перечитала текст повідомлення – і раптом зрозуміла, що тримає в руках телефон чоловіка.

10
Едісон Ченг

Шанхай

Річ у дзеркалі, що висить у туалетній кімнаті. Туалетна кімната в новенькому трирівневому пентгаусі Лео Мінга в районі Хуанпу вивела Едді з рівноваги. Відтоді як Шанхай перетворився на азійську столицю вечірок, Лео проводив тут дедалі більше часу зі своєю останньою коханкою, старлеткою з Пекіну, чий контракт йому довелося «викупити» у китайської кінокомпанії за дев’ятнадцять мільйонів (один мільйон за кожен рік її життя). Лео та Едді прилетіли сюди на день подивитися на нові суперлюксові апартаменти Лео і наразі стояли в схожій на ангар, площею у двісті квадратних футів, туалетній кімнаті з вікнами від підлоги до стелі, шафами ебенового дерева кольору макасар та низками дзеркальних дверей, які автоматично розкривалися й показували полиці й вішаки з кедра.

– Тут усюди клімат-контроль,– зазначив Лео.– Із цього боку в шафах підтримується температура в п’ятдесят п’ять градусів[84]84
  12,8 °С.– Прим. пер.


[Закрыть] спеціально для мого італійського кашеміру, курток і хутра. Але у вітринах із взуттям температура сімдесят градусів[85]85
  21 °С.– Прим. пер.


[Закрыть], що є оптимальним для шкіри, а вологість регулюється на постійному рівні у тридцять п’ять відсотків, щоб мої «Берлуті» та «Кортеї»[86]86
  Виробники шкіряного взуття класу люкс.– Прим. пер.


[Закрыть] ніколи не запотівали. Треба доглядати цих малюків, гей май[87]87
  Еге ж (кант.).


[Закрыть]?

Едді кивнув, водночас подумавши, що настав час переробити й власну гардеробну.

– А тепер дозволь показати тобі pièce de résistance[88]88
  Найцікавіше (фр.).– Прим. пер.


[Закрыть],– промовив Лео, вимовляючи «pièce» як «реасе»[89]89
  В оригіналі гра слів: замість французького «частина, витвір» вимовляється англійське «мир».– Прим. пер.


[Закрыть].

Розмахнувшись, він ковзнув великим пальцем по дзеркальній панелі – і її поверхня миттєво перетворилася на екран високої чіткості, на якому з’явилося зображення чоловіка-моделі у двобортному костюмі на повний зріст. Над його правим плечем були написані назви брендів кожної речі з вбрання, також дата і місце, куди цей наряд вдягався востаннє. Лео махнув пальцем перед екраном, немов перегортаючи сторінку,– і чоловік з’явився вдягненим у вельветові штани та в’язаний вовняний светр.

– У це дзеркало вбудована камера. Вона робить фото з тобою та зберігає його, тож ти можеш побачити кожну річ, яку колись одягав, із датою та місцем. Так можна уникнути повторювання образу!

Едді здивовано дивився на дзеркало.

– О, я вже десь таке бачив,– не дуже впевнено промовив він і відчув, як по жилах почала шкрябатися заздрість. Раптом він відчув палке бажання ум’яти набрякле обличчя друга в рівну дзеркальну стіну. Лео знову вихвалявся новою сяючою іграшкою, задля отримання якої ані біса не зробив. Так було від самого дитинства. Коли Лео виповнилося сім років, його батько подарував синові титановий велосипед, зроблений на замовлення спеціально для його пухкої статури колишніми інженерами НАСА (три дні по тому його вкрали). У шістнадцять Лео був охоплений мрією стати співаком хіп-хопу, і його батько побудував для нього найсучаснішу студію звукозапису й профінансував перший альбом сина (на е-бей досі можна знайти ті диски). Потім 1999 року він вклав гроші в стартап Лео в інтернеті, а той примудрився втратити понад дев’яносто мільйонів доларів і розоритися на піку інтернет-буму. Аж тепер ось це – останній у незліченній колекції будинків по всьому світі, що сипались на нього, немов із душу, який спрямовував на дорогоцінного обожнюваного синочка батько. Так. Лео Мінг, статутний член гонконгівського клубу «Лакі Сперм», отримував усе на тарілочці з діамантовим обідочком. Едді ж до огиди пощастило народитись у батьків, які ніколи не дадуть йому ані цента.

У, напевно, найматеріалістичнішому місті на планеті, у місті, де головною мантрою є «престиж», базіки найвищих кіл тріскотні Гонконгу дійшли б згоди, що життю Едісона Ченга можна позаздрити. Вони б підтвердили, що Едді народився в престижній родині (хоча його походження є, відверто кажучи, дещо простонародним), відвідував усі престижні навчальні заклади (ніщо не перевершить Кембридж… хіба що Оксфорд), а наразі працює в найпрестижнішому інвестиційному банку Гонконгу (хоча шкода, що не наслідував приклад батька й не став лікарем). У тридцять шість років Едді досі мав вигляд хлопчиська (дещо погрубішав, але не страшно: так він більше схожий на успішного чоловіка); зробив гарний вибір, одружившись із красунею Фіоною Танг (старі аристократи Гонконгу; щоправда, яка ж ганьба вийшла зі скандалом через махінації на біржі, у який її батька втягнув дато Тай То Луї); а його діти – Константін, Августін та Каллісте – завжди так гарно вдягнені й так виховано поводяться (щоправда, їхній молодший син якийсь не такий, чи то аутист, чи то ще щось).

Едісон із Фіоною займали дворівневий пентгаус у Вежах тріумфу, одній з найбажаніших висоток на Вікторія-Пік[90]90
  Також – «маунт Остін», найвища точка острову Гонконг.– Прим. пер.


[Закрыть] (п’ять спалень, шість ванних кімнат, понад чотири тисячі квадратних футів, не враховуючи восьмисот квадратних футів тераси). Вони наймали обслугою двох філіппінок та двох китаянок із материка (китаянки краще прибирали й чистили, а філіппінки мали чудові стосунки з їхніми дітьми). Їхні апартаменти, заповнені речами в стилі бідермаєр, оздоблював знаменитий австро-німецький декоратор із Гонконгу Каспар фон Моргенлатте. Він доклав зусиль, щоб помешкання азійського замовника нагадувало мисливський шлосс[91]91
  Замок (нім.).– Прим. пер.


[Закрыть] Габсбургів, і нещодавно результат його роботи можна було побачити в «Гонконг Таттл» (Едді пихато дивиться з фото, стоячи біля підніжжя своїх мармурових гвинтових сходів, вдягнений у тірольський жакет лісово-зеленого кольору, із зачесаним назад волоссям та Фіоною, яка незручно розтяглася біля його ніг у сукні бордового кольору від Оскара де ла Рента).

На парковці біля їхнього будинку родині Едді належали п’ять паркувальних місць (вартістю майже двісті п’ятдесят тисяч кожне). Там стояла їхня ескадра, яка складалася з «бентлі контіненталь джи ті» (на ньому Едді їздив у будні), «астон-мартін ванквіш» (автомобіль Едді для вихідних днів), «вольво S40» (машина Фіони), «мерседес S550» (машина для всієї родини) та «ворше каєн» (сімейний спортивний позашляховик). У клубі «Абердін Марина» зберігалася його шістдесятичотирифутова яхта «Кайзер». Також у Вістлері, Британська Колумбія, він мав квартиру на відпустки (це єдине місце, де він катався на лижах, оскільки у Ванкувері, за годину їзди, подають кантонську їжу, близьку до пристойної).

Едді був членом Китайської асоціації легкої атлетики, Гонконгівського гольф-клубу, Китайського клубу, Гонконгівського клубу, Крікет-клубу, клубу «Династія», Американського клубу, Жокейного клубу, Королівського яхт-клубу Гонконгу та ще великої низки приватних обідніх клубів. Подібно до більшості гонконгців вищого світу, Едді також володів тим, що, певно, є членським квитком найвищого ступеня – картою постійного резидента Канади для всієї родини (безпечний притулок на випадок, якщо влада Пекіну знову вирішить влаштувати Тяньаньмень [92]92
  Йдеться про події 1989 року на площі Тяньаньмень (також – «події 4 червня») – серію акцій протесту, коли війська з автоматами й танками відкрили вогонь по демонстрантах.– Прим. пер.


[Закрыть]). Він колекціонував годинники, і наразі його зібрання нараховувало понад сімдесят хронометрів від найшанованіших виробників (лише швейцарських, окрім декількох вінтажних «Картьє»). Колекцію було виставлено у зробленій на замовлення вітрині з глазкового кльону, яка стояла в його особистій гардеробній (його дружина, між іншим, не мала власної гардеробної). «Гонконг Таттл» включав його до списку «Найчастіше запрошуваних людей» чотири роки поспіль, і, щоб відповідати чоловікові свого статусу, за тринадцять років, які був одружений із Фіоною, він мав трьох коханок.

Попри таку незручну кількість багатств, Едді почувався надзвичайно позбавленим, як порівнювати з більшістю друзів. Він не мав будинку на Вікторія-Піку. Він не мав власного літака. Він не мав штатного екіпажу для своєї яхти, та й сама яхта була замалою, щоб на ній із комфортом розмістилося більше десяти гостей під час бранчу. У нього не було жодної картини Ротко, або Поллока, або якогось іншого, вже померлого американського художника – такого, чиї роботи бажано повісити на стіну, щоб сучасні люди вважали тебе справді багатим. А на відміну від Лео, батьки Едді належали до старомодного типу – тобто відтоді, як Едді закінчив університет, наполягли, щоб він вчився жити виключно на самостійно зароблені гроші.

Це було так до чорта несправедливо. Його батьки заможні, а мати повинна успадкувати ще й непристойно велику купу грошей, якщо його сінгапурська бабуся колись-таки зіграє в ящик. (За останні десять років А-Ма вже пережила два серцеві напади, але тепер у неї стоїть дефібрилятор, тож вона ще може тупцювати на землі одному Богові відомо скільки.) На жаль, його батьки також перебувають у доброму здоров’ї, тому, коли вони перекинуться й усі гроші треба буде розділити між ним, його стервозною сестрою та нікчемою братом, не залишиться майже нічого. Едді весь час намагався здогадатися, який же розмір статків його батьків, здебільшого збираючи інформацію, що просочувалась до нього від друзів, які працювали з нерухомістю. Це стало його невідчепною ідеєю, він навіть тримав у домашньому комп’ютері електронну таблицю, ретельно поновлюючи її щотижня, відповідно до поточних оцінок майна, а потім обчислював свою потенційну долю. Але незалежно від того, як він переставляв числа, Едді таки розумів: найімовірніше, йому ніколи не потрапити до «Десятки найбагатших людей Гонконгу» від «Багатства Азії», доки батьки отак керують грошима.

Треба зауважити, що його батьки завжди були дуже егоїстичними. Авжеж, вони виховували його й сплачували його освіту, і це вони купили йому його першу квартиру, але підвели його, коли дійшло до справді важливого: вони не уміли як слід хизуватися своїми багатствами. Його батько, попри всю свою популярність та відому майстерність, виріс у родині середнього класу, де царювали смаки суцільно середнього класу. Для щастя йому досить бути шанованим лікарем, якого возять усюди в ганебно застарілому «роллс-ройсі», вдягати той поіржавілий годинник від «Одемар Піге»[93]93
  Швейцарська компанія з виробництва годинників класу люкс від 1875 року.– Прим. пер.


[Закрыть] та ходити по клубах. А що мати – така дешевка, день за днем тільки й перераховує кожен пенні. Варто б їй було лише поводитися відповідно до її аристократичного походження – носити дизайнерські сукні або ж виїхати нарешті з тієї квартири в Мід-Левелз[94]94
  Престижний район Гонконгу, де мешкають здебільшого заможні люди.– Прим. пер.


[Закрыть],– і вона могла б стати королевою вищого світу. З тієї триклятої квартири.

Для Едді було тортурою приходити до батьків. Він ненавидів вестибюль із на вигляд дешевою підлогою з монгольського граніту та старенькою охоронницею, яка увесь час їла смердючий тофу з пластикової коробочки. У самій квартирі його нудило від секційного дивану зі шкіри персикового кольору та білих лакованих консолів (куплених у середині 1980-х, коли старий універмаг «Лейн Кроуфорд» улаштував розпродаж), скляні камінчики на дні кожної вази зі штучними квітами, безладна колекція розвішаних по стінах китайських каліграфічних малюнків (усі вони були подаровані батькові його пацієнтами) та медичні нагороди й відзнаки, що вишикувались на підвісній полиці по всьому периметру вітальні. Він терпіти не міг проходити повз свою колишню кімнату. Колись йому доводилося ділити її з молодшим братом. Навіть зараз, через стільки років, у ній досі стояли два однакові ліжка в морському стилі й темно-синя шафа від ІКЕА. Понад усе він ненавидів великий, оздоблений рамкою горіхового дерева сімейний портрет. Він визирав з-за величезного екрана телевізора й щоразу ніби шпиняв його своїм димчасто-коричневим студійним тлом та тисненим золотом логотипом «ФОТОСТУДІЯ СЕММІ» у правому нижньому кутку. Його нудило від власного вигляду на тій фотографії: йому було дев’ятнадцять і він щойно закінчив перший курс Кембриджу; Едді носив тоді волосся до плечей, підстрижене «східцями», і твідовий блейзер від Пола Сміта[95]95
  Англійський модельєр, один з найуспішніших та шанованих у світі. Отримав відомість завдяки створенню чоловічого одягу.


[Закрыть], який у ті часи вважав дуже кльовим; лікоть його на фотографії безтурботно покоївся на материному плечі. А як же могла його мати, народжена в родині з такими гарними манерами, бути геть позбавленою смаку? Упродовж довгих років він благав її переробити або ж прибрати це фото, але вона відмовляла, стверджуючи, що «ніяк не в змозі позбавитись усіх щасливих спогадів про те, як тут зростали мої діти». Які ще щасливі спогади? Єдиним його спогадом було дитинство, проведене в соромі. Він надзвичайно соромився запрошувати до себе друзів (хоча й знав, що вони жили в не таких престижних будинках). А потім ще були підліткові роки, які минули в тісному туалеті, де він мастурбував майже під раковиною, увесь час упираючись обома ногами у двері (адже на них не було замку).

Стоячи в новій шанхайській туалетній кімнаті Лео та дивлячись у величезне вікно на Пудун, фінансовий район, що виблискував за річкою, немов Занаду[96]96
  Літня резиденція монгольського імператора Хубілая з поеми С. Т. Колріджа, за автором – райське місце.– Прим. пер.


[Закрыть], він заприсягся, що одного дня матиме таку шикарну гардеробну, що ця здаватиметься страхолюдним тісним свинарником. А поки що він має дещо коштовніше за хрусткі новенькі грошики Лео – тиснене запрошення з товстого паперу на весілля Коліна Ху в Сінгапурі.