Текст книги "Шалено багаті азійці"

11
Рейчел

З Нью-Йорка до Сінгапуру

– Ти жартуєш, еге ж? – запитала Рейчел, гадаючи, що Нік бешкетує, коли він попрямував із нею до плюшевої червоної доріжки перед реєстраційним столом першого класу «Сінгапур Ейрлайнз» в аеропорту імені Дж. Кеннеді.

Обличчя Ніка спалахнуло таємничою посмішкою, він смакував її реакцію.

– Мені спало на думку, що коли вже ти погодилася летіти зі мною через пів світу, треба хоча б зробити переліт якомога комфортнішим.

– Але це має коштувати цілого статку! Ти ж не продав нирку?

– Не хвилюйся. У мене набігло близько мільйона миль як у пасажира, який часто літає.

І все-таки Рейчел не могла звільнитися від почуття провини через те, що свої мільйони частого пасажира літака Нік мусив віддати за ці квитки. Хто взагалі у наші дні літає першим класом?

Другим сюрпризом для Рейчел став величезний двоповерховий «Ейрбас А380». Щойно вони зайшли на борт, як їх негайно привітала гарна стюардеса, на вигляд немов просто з м’яко-фокусної реклами в журналі про подорожі:

– Містер Янг, міс Чу, ласкаво просимо на борт. Будь ласка, дозвольте мені провести вас до вашого номера.– І стюардеса вирушила проходом, вправно пересуваючись у елегантній, обтислій довгій сукні[97]97
  На створення оригінальної уніформи бортпровідниць «Сінгапур Ейрлайнз» П’єра Бальмена надихнула малайська кебая (яка давно вже надихає багатьох пасажирів бізнес-класу).


[Закрыть], і повела їх до носового відділу літака, який був розподілений на дванадцять окремих номерів.

Рейчел почувалася так, ніби опинилась у переглядовому залі розкішного лофту Трайбеки[98]98
  Модний район Мангетену, де багато з промислових будівель було перебудовано на житлові лофти.


[Закрыть]. Їхній номер мав два найширші крісла, які вона досі бачила в житті,– оббиті лискучою, вручну прошитою шкірою від «Полтрона Фрау», два величезні пласкі телевізори на стіні та справжню шафу, винахідливо сховану за розсувною панеллю горіхового дерева. Кашемірове покривало від «Живанши» було вигадливим драпіюванням накинуте на сидіння, закликаючи притулитися одне до одного та відчути затишок перельоту.

Стюардеса показала на коктейлі, що очікували на них на центральній консолі.

– Бажаєте аперитив перед зльотом? Містер Янг, для вас, як завжди, джин із тоніком. Міс Чу, ваш «Кір Рояль», щоб ви почувались як удома.– Вона вручила Рейчел келих на високій ніжці із охолодженим ігристим напоєм. Здавалося, його зробили лише кілька секунд тому. Авжеж, тут уже знали про її улюблений коктейль.– Бажаєте насолоджуватися кріслами до обіду чи хотіли б перетворити ваш номер на спальню одразу після зльоту?

– Гадаю, ми трохи побудемо тут у кріслах,– відповів Нік.

Щойно стюардеса відійшла досить далеко, Рейчел не втрималася:

– Святий Ісусе, мені доводилося жити у квартирах, менших за розміром, ніж цей номер!

– Сподіваюсь, ти не заперечуватимеш проти цього неподобства – ця обстановка дуже невибаглива як за азійськими стандартами гостинності,– піддражнив її Нік.

– М-м-м-м… Гадаю, я вже якось обійдусь.– Рейчел згорнулась у своєму розкішному кріслі й почала вовтузитись із пультом від телевізора.– Ого, та тут каналів більше, ніж я можу порахувати. Ти дивитимешся один зі своїх похмурих шведських трилерів зі злочинами? О-о-о-о, «Англійський пацієнт» – я хочу це подивитися. Зачекай… Не дуже добре дивитися фільм про авіакатастрофу, коли сам перебуваєш у літаку, так?

– Там був крихітний одномоторний літачок, і, здається, його збили нацисти? Гадаю, із нами буде все гаразд,– відказав Нік, кладучи руку на руку Рейчел.

Здоровенний літак почав рухатися до злітно-посадкової смуги, і дівчина кинула погляд з ілюмінатора на інші літаки, що вишикувалися на аеродромі. На кінчиках їхніх крил блимали вогні, кожен чекав своєї черги, щоб помчати в небо.

– Знаєш, нарешті я усвідомлюю, що ми вирушаємо в цю подорож.

– Хвилюєшся?

– Лише трохи. Гадаю, сон на справжньому ліжку в літаку може стати найцікавішою частиною подорожі!

– Звідси усе піде під гору, еге ж?

– Безумовно. Усе йде під гору від дня нашого знайомства,– відповіла Рейчел, переплітаючи свої пальці із Ніковими.

Нью-Йорк Сіті, осінь 2008 року

До відома, Рейчел Чу не відчула загальновідомого удару блискавки, коли вперше її очі побачили Ніколаса Янга в садку італійського ресторану «Ла Лантерна ді Вітторіо». Звісно ж, він був надзвичайно привабливим, але вона завжди з підозрою ставилася до гарних чоловіків, особливо якщо вони розмовляли із сумнівно-британським акцентом. Перші декілька хвилин вона мовчки вимірювала його поглядом, розмірковуючи, куди це Сильвія втягла її цього разу.

Коли Сильвія Вонг-Шварц, колега Рейчел по кафедрі економіки Нью-Йоркського університету, одного дня увійшла до їхнього кабінету й проголосила: «Рейчел, щойно я провела ранок із твоїм майбутнім чоловіком!», вона сприйняла це оголошення як черговий дурнуватий задум Сильвії і навіть не підвела на неї очі від монітору ноутбука.

– Та ні, серйозно. Я зустріла твого майбутнього чоловіка. Він був на тій же зустрічі зі студентського управління, що й я. Це втретє я його бачила і переконана: він твоя половинка.

– Тобто мій майбутній чоловік – студент? Дякую… Ти знаєш, як сильно я люблю малоліток.

– Ні, ні, він просто блискучий новий професор із кафедри історії. А ще він радник факультету з систематизації історії.

– Ти ж знаєш, я не захоплююсь професорами. Особливо працівниками факультету історії.

– Так, але цей чувак зовсім інший, кажу тобі. Таких приголомшливих хлопців я не зустрічала вже багато років. Такий чарівний. І ПАЛКИЙ. Якби я не була одружена, то за хвилину побігла б за ним.

– Як його звуть? Можливо, я вже з ним знайома.

– Ніколас Янг. Він сюди потрапив лише цього семестру, переїхав з Оксфорду.

– Британець? – Зацікавившись, Рейчел підвела голову.

– Зовсім ні.– Сильвія поклала на стіл свої теки й сіла, зробивши глибокий вдих.– Добре. Я тобі дещо скажу, але пообіцяй вислухати мене, перш ніж спишеш його з рахунків.

Рейчел не могла дочекатися, що ж такого приготувала для неї подруга. Про який приголомшливий недолік вона досі мовчала?

– Він… азієць.

– О господи, Сильвіє.– Рейчел підкотила очі і відвернулась до монітору.

– Я знала, що ти зреагуєш саме так! Послухай-но мене. Цей хлопець – мрія будь-якої дівчини, присягаюсь…

– Авжеж,– саркастично погодилася Рейчел.

– У нього найспокусливіший, злегка британський акцент. А ще він приголомшливо вдягається. Сьогодні на ньому був бездоганний жакет, прим’ятий саме в потрібних місцях…

– Мені це не цікаво, Сильвіє.

– А ще він трохи схожий на того японського актора з фільмів Вонга Карвая.

– То він японець чи китаєць?

– Яка різниця? Щоразу, як у твоєму напрямку кидає погляд чоловік з Азії, ти відповідаєш йому своїм знаменитим вимороженим поглядом Рейчел Чу – і чолов’яга линяє, перш ніж ти встигаєш дати йому шанс.

– Я так не роблю.

– Робиш! Я бачила цей твій погляд багато разів. Пам’ятаєш того хлопця, з яким ми познайомились на бранчі в Яніри минулих вихідних?

– Я поводилась із ним бездоганно люб’язно.

– Та ти поставилась до нього так, немов у нього виведено на лобі: «ГЕРПЕС». От чесно, ти ненавидиш азійців більше за всіх інших людей, яких я знаю!

– Що ти хочеш сказати? Я зовсім їх не ненавиджу. А ти сама? Адже ти одружилася з білим хлопцем.

– Марк не білий, він єврей, а це майже азієць! Але це не суттєво – принаймні я свого часу зістрічалась із купою азійців.

– Так і я також.

– Коли це ти колись зустрічалась з азійцем? – здивовано підняла брови Сильвія.

– Сильвіє, ти навіть гадки не маєш, із якою кількістю хлопців-азійців я бачилась за роки. Пригадаймо: був комп’ютерник, спеціаліст із квантової фізики з Массачусетського технологічного інституту, якому було цікаво мати мене за цілодобову прибиральницю. Потім – нетямущий тайванський спортсмен-качок із цицьками, більшими за мої. Після нього – чаппі[99]99
  Від китаєць + яппі = чаппі (в оригіналі Chinese + yuppie = Chuppie).


[Закрыть] з Гарвардської вищої школи, який світу не бачив за Гордоном Гекко[100]100
  Один із головних персонажів фільмів «Волл-стрит» і «Волл-стрит-2» 1987 і 2010 років відповідно.– Прим. пер.


[Закрыть]. Продовжувати?

– Мені здається, вони були зовсім не такими поганими, як ти їх описуєш.

– Що ж, тоді для мене було надто погано близько п’яти років тому запровадити правило «жодних китайських хлопців»,– стояла на своєму Рейчел.

Сильвія зітхнула.

– Подивімось правді в очі. Справжня причина такого твого ставлення до азійських чоловіків у тому, що вони належать саме до того типу, яких жадає бачити поруч із тобою твоя родина, а ти просто чиниш опір, відмовляючись із ними зустрічатися.

– Ти така далека від правди,– розсміялася Рейчел, хитаючи головою.

– Або так, або ж ти належиш до расової меншини в Америці і відчуваєш, що кінцевим актом асиміляції стане шлюб із домінантною расою. Тому ти й зустрічаєшся лише з білими англосаксами-протестантами… або із євротрешем.

– Ти колись була в Купертіно, де я жила за підліткових років? Якби була, то побачила б, що азійці там – саме домінантна раса. Припини проєктувати на мене власні проблеми.

– Ну, тоді прийми від мене виклик та спробуй лише один раз не зважати на колір шкіри.

– Добре, я доведу тобі, що ти помиляєшся. Як, на твою думку, мені презентувати себе цьому чарівному азійцеві з Оксфорду?

– Тобі не треба ні про що думати. Я вже домовилась із ним про нашу зустріч на чашечку кави у «Ла Лантерна ді Вітторіо» після роботи,– радісно відказала Сильвія.

Коли похмура естонська офіціантка в «Ла Лантерна» підійшла прийняти замовлення в Ніка, Сильвія скористалась моментом і сердито прошепотіла на вухо Рейчел:

– Гей, що із тобою? Досить вже твого азійського холоду!

Рейчел вирішила підіграти й долучилася до розмови, але скоро їй стало ясно, що Ніколас і гадки не має, що зустріч підлаштовано, і – більш того – нібито набагато більше зацікавлений у її колезі. Він був у захваті від міждисциплінарної підготовки Сильвії і обсипав її питаннями про організацію кафедри економіки. Сильвія грілась у променях його уваги, кокетливо сміялася й накручувала на палець волосся, поки вони жартували одне з одним. Рейчел невідривно дивилася на нього. «Чи ж цей чувак зовсім без глузду? Він що, не помічає обручки в Сильвії на пальці?»

Лише двадцять хвилин по тому Рейчел спромоглася відкинути свої усталені забобони й обміркувати наявну ситуацію. Це правда – за останні роки вона небагато шансів давала хлопцям-азійцям. Її мати навіть казала: «Рейчел, я розумію, тобі важко будувати добрі стосунки з чоловіками-азійцями, бо ти так і не знала свого батька». Такий диванний психоаналіз здався Рейчел надто спрощеним. Якби ж то це було так легко.

Для Рейчел ця проблема почалася практично в день досягнення нею статевої зрілості. Тоді вона помітила дивну річ, яка траплялася щоразу, як до кімнати входив азієць протилежної статі. Хлопець-азієць поводився бездоганно гарно й люб’язно з іншими дівчатами, але до неї було приготоване особливе ставлення. Спершу відбувалося оптичне сканування: хлопець найвульгарнішим чином оцінював її за фізичними ознаками – прораховував кожен дюйм її тіла за абсолютно іншими стандартами, ніж він застосовував із не-азійками. Наскільки великі в неї очі? Її повіки є подвійними від природи чи їй робили операцію? Наскільки світла її шкіра? Чи досить пряме й лискуче її волосся? А її стегна досить широкі, щоб народжувати дітей? Вона розмовляє з акцентом? А який у неї справжній зріст, без підборів? (Зі зростом у сто сімдесят сантиметрів Рейчел вважалася дуже високою, а азійці радше вистрелять собі в пах, ніж зустрічатимуться з дівчиною, вищою за себе.)

Якщо їй вдавалося подолати цей початковий бар’єр, розпочиналася справжня перевірка. Усі її подружки-азійки про це знали і називали «СНО». Чоловік-азієць розпочинав не дуже прихований допит щодо соціальних ознак, навчальних успіхів та обдарувань дівчини, щоб визначити, що вона є гідним матеріалом, щоб стати «дружиною та матір’ю моїх синів». Під час цієї процедури виходець з Азії відверто хизувався власними характеристиками СНО: скільки поколінь його родина вже мешкає в Америці; лікарями якої спеціальності є його батьки; на скількох музичних інструментах він уміє грати; у скількох тенісних таборах він бував; від яких стипендій Ліги Плюща[101]101
  Ліга Плюща – асоціація восьми американських університетів; стипендія Ліги Плюща призначається найкращим абітурієнтам з огляду на те, що інакше вони не в змозі були б сплачувати за навчання.– Прим. пер.


[Закрыть] відмовився; яка в нього модель БМВ, «ауді» чи «лексусу», а також скільки приблизно років залишилося до того, як він стане (потрібне підкреслити) головним виконавчим директором, головним фінансовим директором, головним директором з технологій, головним партнером з юридичних питань або ж головним хірургом.

Рейчел так звикла до подолання СНО, що геть була збита з пантелику тим, що його неочікувано не було під час цієї зустрічі. Цей чувак, схоже, діє іншими методами, він не кидається невпинно іменами. Це було незбагненно, і вона зовсім не знала, як із ним поводитися. Він просто насолоджувався філіжанкою ірландської кави, купався в гарній атмосфері й був бездоганно чарівним. Сидячи в огородженому садку, освітленому барвистими, вигадливо розфарбованими абажурами, Рейчел поступово починала бачити людину, до зустрічі з якою так старанно підштовхувала її подруга, у цілком новому світлі.

Вона не зовсім розуміла, чому саме, але в Ніколасі Янгу було щось дивовижно екзотичне. По-перше, його злегка зім’ятий полотняний жакет, біла лляна сорочка та вицвілі чорні джинси робили його схожим на шукача пригод, який щойно повернувся із Західної Сахари, де складав мапи місцевості. По-друге, його самозневажлива дотепність, якою так відомі всі виховані англійські хлопці. Але за всім цим проглядали спокійна мужність та невимушена легкість, яка виявилася такою заразною. Рейчел і не помітила, як долучилася до розмови, а за мить вони вже теревенили немов старі друзі.

Якоїсь миті Сильвія підвелася з-за столу й заявила, що їй треба додому, інакше її чоловік помре з голоду. Рейчел та Нік вирішили залишитися й випити ще по каві. А потім замовили ще. А потім пішли вечеряти до бістро за рогом. А після вечері взяли по італійському морозиву на площі Отця Демо. Після цього вони гуляли Вашингтон-сквером (бо Нік наполіг, що проведе її до квартири, наданої їй факультетом). «Він бездоганний джентльмен»,– думала Рейчел, коли вони пройшли повз фонтан. Гітарист із білявими дредами тужливо наспівував баладу.

– А ти стоїш поруч зі мною, а я люблю проводити час із тобою,– жалісно співав хлопець.

– Це що, «Токін Гедз»[102]102
  Американська рок-група, що виконувала різноманітний за стилями рок.– Прим. пер.


[Закрыть]? – запитав Нік.– Послухай…

– О боже мій, точно, вони! Він співає «Певно, це те саме місце»,– промовила Рейчел здивовано. Їй сподобалось, що Нік знав цю пісню досить добре, щоб упізнати в такому спотвореному виконанні.

– Не так уже й погано,– сказав Нік, дістаючи гаманець і кидаючи кілька доларів у відкритий чохол від гітари виконавця.

Рейчел помітила, що Нік наспівує цю пісню собі під ніс. «А він наразі набирає додаткових бонусів»,– подумалось їй, і тут вона з подивом усвідомила, що Сильвія мала рацію: цей хлопець, із яким вона провела шість годин поспіль у жвавій розмові, який знав усі слова однієї з її улюблених пісень, саме цей хлопець, що зараз стоїть перед нею, є першим чоловіком, якого вона насправді могла уявити в ролі своєї половинки.

12
Леонги

Сінгапур

– Нарешті, золоте подружжя! – проголосила Мевіс Ун, коли Астрід із Майклом увійшли до офіційної обідньої зала «Колоніального клубу».

Майкл у хрусткому темно-синьому костюмі від Річарда Джеймса, Астрід у довгій шовковій вуалевій сукні-флеппер[103]103
  Популярний фасон суконь у 1920-х роках.– Прим. пер.


[Закрыть] кольору хурми – вони утворювали надзвичайно приголомшливу пару, і вся зала бриніла від звичайного приглушеного збудження жінок, які приховано оцінювали Астрід від голови до п’ят, та чоловіків, які дивилися на Майкла із сумішшю заздрощів та насмішкуватості.

– Ая, Астрід, чому так пізно? – насварила доньку Фелісіті Леонг, коли вона підійшла до довгого бенкетного столу, що стояв біля стіни з нагородами. Там уже сиділи члени великої родини Леонгів та їхні почесні гості з Куала Лумпур – тан шрі[104]104
  Другий за важливістю федеральний почесний титул у Малайзії (подібний до титулу герцога в Британії), що присвоюється спадковим правителем королівського рівня одного з дев’яти малайських штатів; його дружина зветься пуан шрі. Тан шрі зазвичай є заможнішим, ніж дато, і, ймовірно, набагато більше часу витрачає на підлизування до малайських королівських осіб.


[Закрыть] Гордон Ун та пуан шрі Мевіс Ун.

– Будь ласка, пробачте. Відліт Майкла з Китаю було відкладено,– вибачилася Астрід.– Сподіваюся, ви не чекали на нас спеціально, щоб зробити замовлення? Тут завжди приносять замовлення цілу вічність по тому.

– Астрід, підійди сюди, дай-но мені роздивитися тебе,– скомандувала Мевіс.

Владна жінка, яка легко могла б виграти головний приз у конкурсі двійників Імельди Маркос[105]105
  Політична та громадська діячка Філіппін, удова 10-го президента Філіппін.– Прим. пер.


[Закрыть], із театрально нарум’яненими щоками та пишним шиньйоном, потріпала Астрід по щоці, немов вона була маленьким дівчиськом, та пустилась у своє фірмове безперервне хлюпання:

– Ая ти зовсім не постаршала з нашої останньої зустрічі як там манюнчик Кассіан коли це ти народиш ще одного не чекай надто довго лах тобі тепер потрібна дівчинонька а знаєш моя десятирічна онука Белла обожнює тебе без пам’яті ще з її минулого приїзду до Сінгапуру і вона щоразу каже «А-Мо коли я виросту то хочу бути такою ж як Астрід» а я питаю чому а вона каже «Бо вона завжди вдягається як кінозірка а Майкл такий ласий шматочок!»

Усі за столом покотилися від реготу.

– Так, нам усім ще не завадило б мати такий саме бюджет на одяг, як у Астрід, та кубики на пресі, як у Майкла! – ущипливо зазначив брат Астрід Александр.

Гаррі Леонг визирнув з-за свого меню і, знайшовши поглядом Майкла, поманив його до себе. Зі срібним волоссям і темною засмагою, Гаррі сидів у голові столу, немов благородний лев, і, як завжди, Майкл підійшов до свого тестя із досить помітним трепетом. Гаррі вручив йому великий м’який конверт:

– Тут мій макбук-ейр. Щось негаразд із вай-фаєм.

– У чому конкретно ускладнення? Не знаходяться потрібні мережі чи не вводиться логін? – уточнив Майкл.

– Що? – Гаррі вже знов занурився у меню.– О, він, здається, ніде не працює. Це ж ти його налаштовував, а я нічого в налаштуваннях не змінював. Дякую тобі щиро, що погодився подивитися його. Фелісіті, минулого разу я тут замовляв каре ягняти? Це тут завжди перетримують м’ясо?

Майкл покірно взяв ноутбук, і, коли проходив до свого місця в іншому кінці столу, старший брат Астрід, Генрі, схопив його за рукав піджака:

– Гей, Майку, не зручно тебе турбувати, але чи не міг би ти цими вихідними заскочити до нас? Щось не те з ігровою приставкою Захарія. Сподіваюся, ти зможеш усе владнати – надто мах фан[106]106
  Клопітко (кант.).


[Закрыть] відправляти її назад на фабрику в Японії заради ремонту.

– Можливо, мені цими вихідними доведеться поїхати, але якщо залишусь, то спробую заскочити,– байдуже відповів Майкл.

– О, дякую, дуже дякую,– втрутилася Кетлін, дружина Генрі.– Захарій довів нас до сказу без цієї приставки.

– Майкл добре знається на ґаджетах, чи я щось не зрозуміла? – поцікавилася Мевіс.

– О, він справжній геній, Мевіс, просто геній! Він бездоганний зять – може відремонтувати що завгодно! – вигукнув Гаррі. Майкл ніяково посміхнувся, а Мевіс уважно на нього подивилася.

– А чому це я вважала, що він служить в армії?

– Тітко Мевіс, Майкл раніше працював на Міністерство оборони. Він допомагав запрограмувати всі високотехнологічні системи озброєння,– сказала Астрід.

– Так, доля балістичної оборони нашої країни в Майклових руках. Знаєте, якщо до нас вторгнуться двісті п’ятдесят мільйонів мусульман і оточать нас з усіх боків, тоді ми зможемо їм опиратися майже десять хвилин,– засміявся Александр.

Намагаючись приховати невдоволену гримасу, Майкл розгорнув важке меню в шкіряній обкладинці. Кулінарною темою цього місяця було «Смак Амальфі»[107]107
  Місто в Італії, оточене живописними пейзажами.– Прим. пер.


[Закрыть], тому назви більшості страв були написані італійською. «Вонголe». Це спагеті з молюсками, він уже знає. Але що за чортівня оце «Паккері алле Равелло»? Для них що, смертельним номером було б додати переклад англійською? Це було звичайною практикою одного з найстаріших спортивних клубів на острові, настільки претензійному та закляклому в старомодних едвардіанських традиціях, що аж до 2007 року до чоловічого бару жінкам не дозволялося навіть зазирати.

Підлітком Майкл щотижня грав у футбол на Паданзі – неосяжному зеленому полі перед мерією. На ньому проводили всі національні паради, і хлопець часто з цікавістю роздивлявся величну споруду вікторіанської епохи на східному краї Падангу. З місця воротаря йому було видно переливчасті люстри всередині, срібний посуд, розставлений на хрустких білих скатертинах, метушливих офіціантів у чорних смокінгах. Він спостерігав за важливого вигляду людьми, які насолоджувались тими обідами, і розмірковував, ким вони могли б бути. Йому кортіло увійти до клубу хоча б тільки раз, щоб мати змогу подивитися на футбольне поле з іншого боку тих вікон. На спір він якось попросив кількох своїх друзів прослизнути до клубу разом із ним. Одного дня, перед грою у футбол, коли вже були вдягнені у форму школи Св. Ендрю, вони б просто увійшли туди. Невимушено, немов завсідники, і хто б тоді зупинив їх у барі, не дозволив би замовити попити? «Навіть не мрій, Тео. Ти що, не знаєш, що це за місце? Це ж “Колоніальний клуб”! Ти мусиш бути ан мор або ж тобі доведеться народитись у якоїсь із тих несамовито багатих родин – лише тоді тебе впустять усередину»,– відказав тоді один з друзів.

– Ми з Гордоном продали своє членство у клубі «Пулау», тому що мені стало ясно, що я там з’являюсь лише скуштувати їхнього айс кейкінг[108]108
  Малайський десерт із тертого льоду, кольорового цукрового сиропу та різноманітних топінгів на кшталт червоної квасолі, солодкої кукурудзи, желе з агар-агару, пальмового насіння, а також морозива.


[Закрыть].

До Майкла долетіли слова Мевіс – вона саме розмовляла з його свекрухою. Чого б він тільки не віддав, щоб цієї ж миті знову опинитися на тому полі разом зі своїми друзями. Вони б ганяли у футбол аж до темряви, а потім побігли б до найближчого копі тім[109]109
  Кав’ярня (хоккінськ.).


[Закрыть] випити холодного пива із насі-горенгом[110]110
  Смажений рис з індонезійської кухні, надзвичайно популярна страва у Сінгапурі.


[Закрыть] або чар бі хун[111]111
  Смажена вермішель, ще одна улюблена в місцевих страва.


[Закрыть]. Це було б незмірно краще, аніж сидіти отут, у цій краватці, яка душить його так, що майже нічим дихати, їсти страви, назви яких неможливо промовити, які коштують стільки, що страшно дивитися на ціни. А ще – ніхто за цим столом ніколи тих цін не помічав: ані Уни, які володіли майже половиною Малайзії, ані Астрід та її брати, жоден із них на пам’яті Майкла не сплачував чек за зроблені замовлення. Усі вони дорослі і мають власних дітей, але за все платив тільки Папа Леонг. (У родині Тео жоден з Майклових сестер або братів не дозволив би батькам навіть подивитися в чек.)

Скільки ще триватиме ця вечеря? Вони сьогодні їдять по-європейському, тож має бути чотири страви, одна на годину. Майкл знову подивився в меню. Ган ні ней![112]112
  Хоккінський вираз, який може означати «трясця твоїй матері» або, як тут, «та щоб мене».


[Закрыть] Ще й якийсь дурний салат. Де це чувано, щоб салат подавали після головної страви? Тобто п’ять страв, адже Мевіс життя не уявляє без десертів, хоча тільки й робить, що скаржиться на подагру. А у відповідь його свекруха стогне про свої п’яткові шпори, і обидві жіночки фонтанують залпами скарг на здоров’я, намагаючись перевершити одна одну. А після цього настане час тостів – тих довгих, нудних промов, упродовж яких його свекор підніматиме тост за кмітливість Унів, завдяки якій вони спромоглися народитись у належній родині, а потім Гордон Ун у відповідь підніматиме тост за геніальне рішення Леонгів народитись у не менш належній родині. А потім Генрі Леонг-молодший казатиме тост за сина Гордона, Гордона-молодшого, чудового хлопця, якого минулого року упіймали на Лангкаві[113]113
  Архіпелаг у Малакській протоці.– Прим. пер.


[Закрыть] із п’ятнадцятирічною школяркою. Буде дивно, якщо вечеря скінчиться раніше, ніж о пів на дванадцяту.

Астрід поглянула через стіл на чоловіка. Їй були добре знайомі ця пряма, немов у нього всередині застряг шомпол, постава та напружена напівусмішка, яку він змушено показував, розмовляючи з дружиною єпископа Сі Бей Зіна: уперше вона побачила їх, коли її із Майклом запросили на чай до бабусі, а потім – за вечерею з президентом в Істані[114]114
  Палац (малайськ.). Тут так зветься офіційна резиденція президента Сінгапуру. Палац було добудовано 1869 року за наказом сера Гаррі Сент-Джорджа Орда, першого колоніального губернатора Сінгапуру, і раніше він називався Будинком уряду. Будівля займає 106 акрів землі, що прилягає до території Орчард-роуд.


[Закрыть]. Майклу, вочевидь, нестерпно кортіло опинитися будь-де в іншому місці. Чи із кимось іншим? Хто така та інша? Відтоді, як прочитала те повідомлення, Астрід постійно ставила це питання сама собі.

* * *

«СУМУЮ ЗА ТОБОЮ УСЕРЕДИНІ МЕНЕ». Упродовж кількох перших днів Астрід намагалася переконати себе, що цьому має бути якесь раціональне пояснення. Повідомлення надійшло за помилковою адресою, або ж це була чиясь витівка, або ж особистий жарт, якого вона не зрозуміла. Наступного ранку повідомлення було стерто, і їй хотілося, щоб так само воно стерлося з її пам’яті. Але пам’ять тримала цей спогад міцно. Життя Астрід не могло йти звичайно, доки вона не вирішить, що саме крилося за тими словами. Вона почала щодня телефонувати Майклові на роботу в різний час, вигадуючи різноманітні дурні приводи та причини,– їй треба було впевнитися, що він перебуває в тому місці, про яке казав їй. Вона почала перевіряти його телефон за кожної дрібної нагоди, гарячково передивляючись усі повідомлення, що надійшли за декілька лякаючих останніх хвилин, доки чоловіка не було поруч із телефоном. Повідомлень, які свідчили б про провину Майкла, більше не надходило. Або він замітав сліди, або ж у неї почалася параноя. Уже кілька тижнів Астрід подумки розбирала по частинках кожен його погляд, кожне слово, кожен рух, шукаючи якихось ознак, якихось доказів, які б переконали її у тому, що вона не наважувалася вкласти в слова. Але нічого не відбувалося. Усе нібито протікало своїм ходом у її гарному житті.

Аж до сьогоднішнього дня.

Майкл щойно повернувся з аеропорту, і, поки скаржився на біль у всьому тілі після трясучки на середньому сидінні останнього ряду, яке не відкидалося, бо належало старому літаку «Чайна Істерн Ейрлайнз», Астрід запропонувала йому відпочити в теплій ванні з англійською сіллю. Коли чоловік був поза зоною видимості, вона кинулася переглядати його багаж, безцільно шукаючи хоч щось. Риючись у його гаманці, Астрід натрапила на складений папірець. Він був схований під пластиковою сінгапурською карткою посвідчення особи. Це виявився чек від учорашньої вечері. Квитанція з «Петрусу». На 3812 гонконгських доларів[115]115
  Близько 486 доларів США.– Прим. пер.


[Закрыть]. Забагато як для вечері на двох.

Що робив її чоловік за вечерею у наймоднішому французькому ресторані Гонконгу тоді, коли мав працювати над якимось проєктом із хмарних ресурсів у Чунцині в Південно-Західному Китаї? Та й особливо в цьому ресторані – адже він із розряду місць, до яких його можна було затягти лише штовханням і криками! Його не дуже заможні партнери в жодному разі не схвалили б таких витрат, навіть якби йшлося про їхніх найкращих клієнтів. (Крім того, жоден клієнт-китаєць не забажав би куштувати нову французьку кухню, якби мав можливість цього уникнути.)

Астрід довго роздивлялася чек. Вдивлялась у зухвалі розчерки його темно-синього підпису на хрусткому білому папері. Майкл поставив підпис авторучкою від «Каран д’Аш», яку вона подарувала йому на минулий день народження. Її серце билося так швидко, немов прагнуло вискочити з грудей, і вона геть не могла поворушитися, немов її паралізувало. Астрід уявила, як Майкл сидить у залитій світлом від свічок залі на верхньому поверсі готелю «Айленд Шангрі-Ла» й дивиться на мерехтливі вогні бухти Вікторія[116]116
  Природна гавань між островом Гонконг та напівострівною частиною міста.– Прим. пер.


[Закрыть], смакуючи романтичну вечерю з дівчиною, яка надіслала йому те відверте повідомлення. Вони почали з чудового бургундського вина з Кот-д’Ору, закінчили теплим суфле з гірким шоколадом на двох (із глазур’ю з лимонного крему).

Їй закортіло влетіти у ванну кімнату і тикнути цим чеком йому в обличчя, мокре від теплої солоної води. Їй хотілося кричати й дряпати його тіло нігтями. Але, звісно ж, нічого такого вона робити не стала. Вона лише глибоко зітхнула. Заспокоїлася. Самовладання вкладалось у неї від самого дня народження. Вона поводитиметься розумно. Астрід розуміла, що немає сенсу влаштовувати сцену, вимагати пояснення. Будь-які пояснення можуть спричинити нехай крихітну, але тріщину на їхньому картинно-ідеальному житті. Вона обережно згорнула папірець і засунула його назад, на те місце, де знайшла. Цієї миті вона дуже хотіла, щоб папірець зник із Майклового гаманця – і з її пам’яті. Щоб він просто зник.