Текст книги "Шалено багаті азійці"

– Ох, це не так! Це Пейк Лін допомагала мені. Для мене така честь отримати від вас запрошення до вашого… неповторного… будинку на ланч, містер Ґо,– люб’язно відповіла Рейчел.

– Дядько Вай Мун. Будь ласка, зви мене «дядько Вай Мун»,– відказав той.

Увійшли три служниці і поставили тарілки із паруючою їжею на стіл, де вже було повно страв. Загалом Рейчел нарахувала тринадцять різних кулінарних знахідок на столі.

– Добре, тож нумо всі зіак, зіак[158]158
  Їсти (хоккінськ.).


[Закрыть]. Не треба це-ри-мог-ній, Рейчел Чу, це лише звичайний ланч із простою їжею, лах,– промовила Ніна. Рейчел окинула поглядом навантажені тарілі, які зовсім не здавалися простими.– Наш новий кухар з Іпоху. Тому сьогодні ти скуштуєш деякі з те-поу-вих малайських страв та сінгапурських ласощів,– вела далі Ніна, накладаючи богатирську порцію яловичого рендангу з каррі на тарілку із золотою каймою і ставлячи її перед Рейчел.

– Мамо, ми вже поїли. Можна тепер пограти? – запитала у Шеріл одна з дівчаток.

– Ви ще не доїли. Я бачу, що залишилося кілька курячих нагетсів,– відказала їм мати.

Ніна поглянула в їхній бік і насварила:

– Айо-о-о-о-о, дівчата, треба доїсти усе на своїй тарілці! Ви хіба не знаєте, що в Америці діти голодують?

Рейчел усміхнулась до дівчаток із гарненькими хвостиками й промовила:

– Я така щаслива, що нарешті познайомилася з усією вашою родиною. У вас сьогодні ніхто не працює?

– Оце саме й є перевагою, коли працюєш у власній компанії: можна влаштовувати тривалі перерви на обід,– сказав Пі Ті.

– Гей, дивись, щоб не занадто тривалі,– добродушно прогарчав Вай Мун.

– Тобто всі ваші діти працюють у вашій компанії, містере Ґо… тобто дядько Вай Мун? – поцікавилась Рейчел.

– Так, саме так. Це справжній родинний бізнес. Мій батько досі працює головою, а я – ГВД[159]159
  Головний виконавчий директор, в оригіналі – СЕО (Chisf Executive Officer).– Прим. пер.


[Закрыть]. Усі мої діти займають різні керівні посади. Пейк Вінг – ВП[160]160
  Віцепрезидент.– Прим. пер.


[Закрыть], відповідальний за розробку проєкту; Пі Ті – ВП, відповідальний за будівництво, а Пейк Лін – ВП, відповідальний за нові проєкти. Авжеж, крім нас, в офісах компанії загалом працює ще близько шести тисяч штатних працівників.

– А де розташовані ваші офіси? – поцікавилася Рейчел.

– Наші головні місця розташування – у Сінгапурі, Гонконгу, Пекіні та Чунцині, але ми от-от відкриємо філіали в Ханої, а незабаром – у Янгоні.

– Схоже, ви справді просуваєтесь у регіони із високим розвитком,– відзначила Рейчел, яку вразила отримана інформація.

– Звісно, аякже,– погодився Вай Мун.– Ая, ти така розумна… Пейк Лін розповідала мені, що ти дуже до-обре навчалася у НЙУ. Ти ще не одружена? Пі Ті, гей, Пі Ті, чому б тобі не придивитися до Рейчел уважніше? Ми можемо дозволити собі додати ще одного члена родини до платіжної відомості! – Усі за столом розсміялися.

– Тату, ти знову забув! – докорила йому Пейк Лін.– Я ж казала тобі, що вона приїхала сюди із бойфрендом.

– Ан мор, а? – уточнив Вай Мун, подивившись на доньку.

– Та ні, хлопець із Сінгапуру. Я сьогодні з ним познайомилась,– відповіла Пейк Лін.

– Ая-а-а-а, а чому ж його тут немає? – розчулено протягла Ніна.

– Нік хотів із вами познайомитись, але він мусить допомагати другові з приготуваннями. Взагалі-то ми прилетіли на весілля його друга. Нік має бути шафером,– пояснила Рейчел.

– А хто одружується? – запитав Вай Мун.

– Його звуть Колін Ху,– відповіла Рейчел.

Усі раптом припинили їсти й витріщилися на неї.

– Колін Ху… і Арамінта Лі? – уточнила про всяк випадок Шеріл.

– Так,– здивовано відказала Рейчел.– Ви з ними знайомі?

Ніна грюкнула паличками по столу, не зводячи очей з Рейчел.

– Що-о-о-о-о? Ти йдеш на весілля КОЛІНА ХУ? – завищала вона із набитим ротом.

– Так, так… Ви також там будете?

– Рейчел! Ти не казала мені, що збираєшся на весілля Коліна Ху,– глухо промовила Пейк Лін.

– М-м-м-м, та ти ж не питала,– відповіла Рейчел, почуваючись ніяково.– Не розумію… якась проблема? – Раптом вона злякалася, що Ґо можуть перебувати в смертельній ворожнечі з Ху.

– Ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і! – заволала Пейк Лін, зненацька переходячи в стан крайнього захоплення.– Ти що, не знаєш? Це ж весілля року! Про нього кажуть на всіх телеканалах, пишуть в усіх журналах та обговорюють у мільйонах блогів!

– Чому? Вони якісь знаменитості? – запитала Рейчел, геть збита з пантелику.

– А-ЛА-МА-А-АК! Колін Ху – онук Ху Тек Фонга! Він виріс в одній з найба-а-аг-хатших родин світу! А Арамінта Лі – це ж суп-па-модель і донька Пітера Лі, одного з найба-а-аг-хатших китайців, та Аннабель Лі, господині люксового готелю. Це ж немов королівське весе-е-е-елля! – шуміла Ніна.

– Я й гадки не мала,– приголомшено промовила Рейчел.– Я з ними познайомилась лише учора ввечері.

– Ти їх бачила? Ти познайомилась із Арамінтою Лі? Вона така ж гарна в реалі? Що на ній було вдягнено? – засипала її питаннями Шеріл, вочевидь, зачарована життям відомих людей.

– Вона дуже гарна, так. Але така проста… була вдягнена чи не в піжаму, коли ми зустрілися. Вона була схожа на школярку. Вона євроазійка?

– Ні. Але її мати родом із Синьцзяну, тож, кажуть, у ній тече й уйгурська кров[161]161
  Уйгури – корінний народ Східного Туркестану, наразі – Синьцзян-Уйгурський район КНР.– Прим. пер.


[Закрыть],– відповіла Ніна.

– Арамінта – наша найзнаменитіша ікона стилю! Вона знімалася для всіх журналів і є однією з улюблених моделей Александра Макквіна[162]162
  Англійський дизайнер модного одягу, чотириразово визнаний найкращим британським модельєром року.– Прим. пер.


[Закрыть],– тамуючи подих, додала Шеріл.

– Вона така красунечка,– встряг Пі Ті.

– Коли ти з нею познайомилася? – поцікавилася Пейк Лін.

– Вона була разом із Коліном. Вони зустрічали нас в аеропорту.

– Вони зустрічали вас в аеропорту! – не вірячи власним вухам, вигукнув Пі Ті й зайшовся істеричним реготом.– Певно, там була ще й ціла армія охоронців?

– Нікого не було. Вони приїхали на позашляховику. Тобто було два позішляховики. Один забрав наші речі і повіз до готелю. Не дивно,– пригадувала Рейчел.

– Рейчел, родині Коліна Ху належить готель «Кінгсфорд»! От чому ви там зупинились,– зрозуміла Пейк Лін, у захваті ляснувши подругу по руці.

Рейчел навіть не знала, що сказати. Вона почувалася щасливою й водночас дещо зніяковілою через азарт, викликаний її розповіддю.

– Кажеш, твій бойфренд буде шафером у Коліна Ху? Як його ім’я? – вимогливо промовив батько Пейк Лін.

– Ніколас Янг,– відповіла Рейчел.

– Ніколас Янг… Якого він віку?

– Йому тридцять два роки.

– Тобто роком старший за Пейк Вінга,– протягла замислено Ніна. Вона підвела очі до стелі, ніби гортала внутрішній «Ролодекс»[163]163
  Каталог із візитними картками, які розставлені так, що їх можна гортати по колу.– Прим. пер.


[Закрыть] у пошуках якоїсь інформації про Ніколаса Янга.

– Пейк Вінг… ти колись чув про Ніколаса Янга? – продовжив допит старшого сина Вай Мун.

– Ні! А ти знаєш, де він навчався? – передав Пейк Вінг запитання до Рейчел.

– Коледж Балліол в Оксфорді,– вагаючись, відповіла дівчина. Вона не розуміла, чому вся родина зненацька так зацікавилась кожною дрібницею.

– Ні, ні… я мав на увазі – до якої школи він ходив,– пояснив Пейк Вінг.

– Він має на увазі початкову школу,– пояснила Пейк Лін.

– О, я про це й гадки не маю.

– Ніколас Янг… схоже на хлопця з АКШ[164]164
  Серед вершків Сінгапуру визнають лише дві школи для хлопчиків: Англо-Китайську школу (АКШ) та Інститут Раффлза (ІР). Обидві установи незмінно мають високий рейтинг серед провідних шкіл світу та тривало й гаряче конкурують одна з одною. ІР, заснований 1823 року, як відомо, приваблює найрозумніших дітлахів, тоді як АКШ, заснована 1886 року, популярна серед аудиторії, яка слідує за модою, і у певному сенсі вважається живильним середовищем для снобів. Значною мірою так сталося через статтю, опубліковану 1980 року в «Сандей Нешн» під назвою «Страшилки АКШ». У ній викривався нестямний снобізм серед розпещених студентів школи. Унаслідок цього наступного ранку присоромлений директор оголосив ошелешеним учням (і автору статті серед них), що віднині водіям забороняється висаджувати учнів перед головним входом. (Тепер діти мусили йти пішки коротенькою під’їзною дорогою, навіть якщо йшов дощ.) Дорогі годинники, окуляри, авторучки, портфелі, ранці, канцелярія, гребінці, електронні ґаджети, комікси та інші ознаки розкоші також відтепер заборонялися для використання в школі. (Щоправда, декілька місяців по тому Лінкольн Лі знову почав вдягати шкарпетки від «Філа», а ніхто цього нібито не помітив.)


[Закрыть],– втрутився Пі Ті.– Усі хлопці з АКШ мають християнські імена.

– Колін Ху навчався в АКШ. Татусю, я вже намагалася дізнатися щось про Ніка, коли Рейчел тільки починала з ним зустрічатися, але ніхто з моїх знайомих ніколи про такого не чув,– повідомила Пейк Лін.

– Нік та Колін навчалися в одній школі. Вони дружать від самого дитинства,– сказала Рейчел.

– А як звуть його батька? – запитав Вай Мун.

– Не знаю.

– Що ж, якщо ти дізнаєшся, як звуть його батьків, тоді ми зможемо тобі повідомити, з гідної родини він чи ні,– пояснив Вай Мун.

– Алама-а-а-ак, та, звісно ж, він із гарної родини – інакше як би він був найкращим другом Коліна Ху? – сказала Ніна.– Янг… Янг… Шеріл, чи це не той гінеколог Річард Янг? Який працює разом із доктором Тогом?

– Ні, ні, батько Ніка – інженер. Здається, він частину року працює в Австралії,– підкинула Рейчел нову загадку.

– Що ж, подивимось, чи вдасться тобі з’ясувати ще щось про його рідних, а ми тобі допоможемо,– підсумував Вай Мун.

– Ой, правду кажучи, вам не варто витрачати на це час. Мені неважливо, з якої він родини,– усміхнулася Рейчел.

– Дурниці, лах! Авжеж, це важливо! – Вай Мун був невблаганний.– Якщо він сінгапурець, на мені лежить відповідальність за те, щоб з’ясувати, наскільки він тобі підходить!

17
Ніколас та Колін

Сінгапур

Можливо, річ була в ностальгії, але Ніку та Коліну подобалося зустрічатись у кав’ярні їхньої колишньої альма-матер на Баркер-роуд. Кав’ярня Англо-Китайської Школи, розташована в спорткомплексі між головним басейном та баскетбольними майданчиками, пропонувала строкатий вибір тайських і сінгапурських страв, серед яких траплялися такі дива, як-от обожнювані Ніком британські пироги з яловичиною. Дуже давно, коли обидва друга входили до команди з плавання, після тренування вони завжди забігали щось перехопити до «заправочної», як вони називали кав’ярню. Кухар, що працював тут за тих часів, давно вийшов на пенсію, легендарної мі сіам[165]165
  Сіамська локшина (малайськ.).— Прим. пер.


[Закрыть] у меню більше не було, та й сама кав’ярня перебралася на інше місце – давно, ще коли перепланували спортивний центр. Але Нік та Колін, коли обидва були в місті, все одно зустрічались саме тут.

Коли Нік прийшов, Колін вже зробив замовлення.

– Вибач, що запізнився,– сказав Нік, підходячи до столу й поплескавши друга по спині.– Треба було заскочити до бабусі.

Колін не підвів погляду від тарілки із просоленою смаженою куркою, тому Нік продовжив:

– Тож що ще маємо сьогодні зробити? Смокінги з Лондону вже тут, а я саме чекаю на відомості від останніх людей щодо репетиції наступного тижня.

Колін замружив очі й скривився:

– Ми можемо поговорити про щось іще, крім цього чортового весілля?

– Добре. Про що ти хочеш поговорити? – спокійно запитав Нік, бо зрозумів, що для Коліна цей день не з найкращих. Життєрадісний Колін, який ще минулого вечора був душею компанії, кудись подівся.

Колін не відповів.

– Ти взагалі спав хоч трохи уночі? – запитав його Нік.

Колін сидів мовчки. У кав’ярні більше нікого не було, і єдиними сторонніми звуками були лише нечасті вигуки баскетболістів із сусіднього майданчика та дзвін вимитого посуду, що доносився щоразу, коли одинокий офіціант відчиняв двері, проходячи на кухню чи виходячи звідти. Нік відкинувся в кріслі, терпляче чекаючи на наступний рух Коліна.

Світські сторінки знали Коліна як азійського холостяка-мільярдера та спортсмена. Його знали не лише як нащадка одного з найбільших статків в Азії, а й – за днів навчання в коледжі – як одного з найкращих плавців Сінгапуру. Він славився своєю екзотичною красою та вишуканими манерами, своєю низкою романів із місцевими старлетками та колекцією сучасного мистецтва, яка постійно зростала.

Однак із Ніком Колін міг дозволити собі бути самим собою. Нік знав його з дитинства і був, імовірно, єдиною людиною на планеті, яка чхати хотіла на його гроші, і, що важливіше, єдиною людиною, яка була поруч у часи, які вони обоє називали «воєнним періодом». Річ у тім, що за широкою посмішкою та харизматичною особистістю Колін боровся із важким тривожним розладом та критичною депресією, і Нік був одним із декількох людей, кому Колін дозволяв бачити себе в такому стані. Він ніби закупорював у собі весь свій біль та тугу упродовж місяців, а потім, коли Нік приїжджав до міста, виливав усе накопичене другові. Будь-кому іншому такий стан речей здався б нестерпним, але Нік уже так звик до цих спалахів, що майже не пам’ятав часів, коли настрій Коліна ще не гойдався між станом найвищого щастя та глибокої зневіри в усьому. Витримувати таке було тепер необхідною умовою того, щоб залишатися найкращим другом Коліна.

До їхнього столика підійшов прийняти замовлення офіціант – спітнілий підліток у футболці, який на вигляд був набагато молодшим за вік, з якого закон дозволяє дітям працювати.

– Мені яловичий пиріг із каррі, будь ласка. І колу з льодом.

Зрештою Колін порушив мовчання:

– Як завжди, яловичий пиріг з каррі та кола з льодом. Ти не міняєшся, еге ж?

– Що сказати? Я знаю, що мені до вподоби,– просто відповів Нік.

– Хоча тобі й подобаються завжди ті самі речі, ти все-таки будь-якої миті можеш змінити свою думку. Коли захочеш. У цьому й полягає різниця між нами: у тебе все ще є вибір.

– Припини, це не так. Ти маєш вибір.

– Нікі, я від народження не мав жодного вибору, і ти це знаєш,– індиферентно промовив Колін.– Добре, що я насправді хочу одружитися з Арамінтою. Просто гадки не маю, як мені пройти крізь цю бродвейщину, от і все. У мене в голові крутиться збочена фантазія: викрасти її, застрибнути в літак та провести весілля у якійсь цілодобовій капличці десь серед пустель Невади.

– То чом би й ні? Весілля має бути наступного тижня, але якщо ти вже зараз почуваєшся через нього таким нещасним, то чому б не відкликати все зараз?

– Ти ж знаєш, що сценарій нашого возз’єднання був відпрацьований до останньої хвилини та найдрібнішої деталі, і усе буде так, як заплановано. Це корисно для бізнесу, а усе, що корисно для нього, корисно й для родини,– із гіркотою відказав Колін.– Забудь, більше не хочу обговорювати неминуче. Давай краще про минулий вечір. Як я поводився? Сподіваюсь, досить бадьоро, як для Рейчел?

– Рейчел від тебе в захваті. Це був гарний сюрприз, що ви отак нас зустріли, але уявляєш, для неї навіть не потрібно вигадувати якесь шоу.

– Серйозно? А що ти розповідав їй про мене? – боязко поцікавився Колін.

– Я їй нічого не розповідав, хіба що про те, як ти колись мав нездорове захоплення Крістін Скотт Томас.

Колін розсміявся. Нік полегшено зітхнув: це був знак, що хмари розсіюються.

– Ти ж не розповів їй, як я намагався стежити за Крістін у Парижі, ні? – запитав Колін.

– Ем-м-м… ні. Я не хотів дати їй привід відмовитися від поїздки сюди. Вона б точно не поїхала, якби дізналась усі подробиці про моїх дивакуватих друзів.

– До речі, про дивакуватість: ти міг уявити, що Арамінта буде такою привітною з Рейчел?

– Гадаю, ти недооцінюєш спроможність Арамінти бути привітною.

– Ну, ти ж знаєш, як вона зазвичай поводиться з новими людьми. Але, на мою думку, вона просто хоче, щоб ти залишався на її боці. Та й вона зрозуміла, що мені Рейчел одразу ж сподобалася.

– Я дуже радий, що так вийшло,– усміхнувся Нік.

– Правду кажучи, спочатку я думав, що дещо ревнуватиму до неї, але потім побачив, що вона чудова. Не липуча і така освіжаюче… американська. Ти ж розумієш, що усі навколо говорять про тебе та Рейчел? Вони вже роблять ставки на дату весілля.

Нік зітхнув.

– Коліне, я наразі не думаю про своє весілля. Я переймаюся про твоє весілля. І просто намагаюся жити тут і зараз.

– Так от щодо тут і зараз: коли ти познайомиш Рейчел із бабусею?

– Гадаю, сьогодні ввечері. Тому я й відвідав бабусю, щоб вона запросила Рейчел на вечерю.

– Я трохи помолюся,– уїдливо пообіцяв Колін, розправившись з останнім курячим крильцем. Він знав, як важливо було, щоб бабуся Ніка, яка, як усім було відомо, жила усамітнено, запросила до свого будинку абсолютно чужу їй людину.

– Ти ж усвідомлюєш, що тієї миті, коли ти приведеш Рейчел до того будинку, усе зміниться?

– Кумедно, Астрід сказала те саме. Знаєш, Рейчел зовсім нічого не очікує – вона ніколи мене не пресувала щодо одруження. Ми насправді ніколи про це не говорили.

– Ні, ні, я не про те,– спробував пояснити Колін.– Я маю на увазі, що ви обоє живете ідилічною фантазією, простим життям «юних коханців у Грінвіч-Вілідж». І досі ти для неї був хлопцем, який працює, щоб отримати постійну посаду. Ти не думав, що цим вечором вона буде шокована?

– Про що ти? Я дійсно працюю, щоб отримати посаду, і мені не зрозуміло, як зустріч Рейчел із моєю бабусею може все змінити.

– Припини, Нікі, не будь наївним. Хвилина, коли вона увійде до того будинку, вплине на ваші стосунки. Не кажу, що все неодмінно стане погано, але чистота буде втрачена. Ви не зможете повернутися до тих стосунків, які мали до цього, це точно. Неважливо, як саме, але в її очах ти назавжди перетворишся на іншу людину, саме як було з усіма моїми колишніми дівчатами тієї миті, коли вони дізнавалися, що я – той самий Колін Ху. Я просто намагаюся тебе трошки підготувати до цього.

Якийсь час Нік зважував слова друга.

– Гадаю, ти помиляєшся, Коліне. Насамперед, наші з тобою ситуації зовсім різні. Моя родина не схожа на твою. Тебе з перших днів пестили задля того, щоб колись у майбутньому ти став ГВД, але в моїй родині нічого такого не відбувалося. Ми навіть не маємо родинного бізнесу. О так, мої двоюрідні родичі успішні й заможні, але мене це не стосується. Я не такий, як Астрід, яка успадкувала всі гроші своєї тітки, і не такий, як мої кузени Шань.

Колін похитав головою.

– Нікі, Нікі, ось тому я тебе й люблю. Ти єдина людина в усій Азії, яка не усвідомлює, яка вона багата,– або, краще сказати, якою багатою стане одного дня. От дай мені свій гаманець.

Нік не знав, як на це реагувати, але витяг із задньої кишені досить затасканий гаманець із коричневої шкіри і передав його Коліну.

– Ти там знайдеш лише близько п’ятдесяти доларів.

Колін виловив Нікові водійські права штату Нью-Йорк і підніс другу до обличчя.

– Скажи мені, що тут написано.

Нік підкотив очі догори, але підіграв:

– Ніколас А. Янг.

– Саме так: ЯНГ. А тепер скажи: у твоїй родині є ще хтось із кузенів чоловічої статі з таким прізвищем?

– Немає.

– Я так і думав. Крім твого батька, ти єдиний Янг, що залишився в усій родині. І ти очевидний спадкоємець, віриш ти цьому чи ні. Ба більше: твоя бабуся тебе обожнює, а всім відомо, що вона контролює статки Шанів та Янгів.

Нік похитав головою, частково через невіру у припущення Коліна, а здебільшого тому, що під час розмов про такі речі – навіть із найкращим другом – почувався дещо ніяково. Це заклалося в нього ще з дитинства. (Він досі пам’ятав, як у сім років якось прийшов додому після школи і за чаєм запитав бабусю: «Мій однокласник Бернард Тай каже, що його батько дуже-дуже багатий і що ми також дуже-дуже багаті. Це правда?» Його тітка Вікторія, яка уважно читала «Лондон Таймз», раптом відклала газету й наказала йому: «Нікі, хлопчики з гарними манерами в жодному разі не ставлять таких питань. Не можна питати людей, чи вони багаті, або обговорювати грошові питання. Ми не багаті – ми просто заможні. А тепер вибачись перед А-Мою».)

– Чому, як ти гадаєш,– не вгамовувався Колін,– мій дідусь, який так зверхньо ставиться до геть усіх, щоразу зустрічає тебе немов принца?

– Я вважав, що просто подобаюся твоєму дідусеві.

– Мій дідусь – справжня сволота. Для нього має значення лише влада та престиж, а ще поширення довбаної імперії Ху. Тому він заохочував, щоб ми з Арамінтою почали зустрічатися, і тому він завжди наказував мені, із ким дружити. Навіть коли ми були дітьми, він казав: «Поводься добре з тим Ніколасом. Пам’ятай, ми – ніщо у порівнянні з Янгами».

– Твій дідусь, гадаю, каже це від старості. Хай там що, весь цей спадок – чистої води нісенітниця, бо ти скоро побачиш: Рейчел не з тих дівчат, яким треба лише гроші. Вона, можливо, і є економістом, але прив’язана до матеріальних речей найменше з усіх знайомих мені людей.

– Ну, тоді бажаю тобі найкращого. Але ти ж хоча б розумієш, що навіть тут і зараз проти вас із Рейчел будують плани темні сили?

– Це що, «Гаррі Поттер»? – хихикнув Нік.– Ти кажеш, немов вийшов із тієї книжки. Так, мені відомо, що навіть зараз темні сили намагаються протидіяти мені, як ти висловився. Астрід вже мене попередила, моя мати незрозуміло чому вирішила вирушити до Китаю, саме коли я мав приїхати, і мені довелося залучити двоюрідну тітку, щоб вона допомогла вмовити бабусю запросити Рейчел на вечерю. Але знаєш що? Плювати я на це хотів.

– Думаю, тобі варто перейматися не через матір.

– Тоді через кого мені варто перейматися? Скажи мені, хто саме так нудиться, що згоден гаяти час, намагаючись зруйнувати мої стосунки, і навіщо?

– Це майже кожна дівчина шлюбного віку, яка мешкає на острові, та матері всіх цих дівчат.

Нік розсміявся.

– Зачекай, чому я? Це ж ти – найжаданіший холостяк Азії!

– Я вже кульгава качка[166]166
  У політиці Америки – виборна посадова особа, наступник якої вже обраний або буде обраний найближчим часом.– Прим. пер.


[Закрыть]. Усі розуміють, що ніщо у світі не завадить Арамінті піти до вівтаря наступного тижня. Тому передаю корону тобі.– Згорнувши свою серветку у конус, Колін з усмішкою поставив її Ніку на голову.– Віднині ти – чоловік із міткою.

18
Рейчел і Пейк Лін

Сінгапур

Після обіду Ніна наполягла, що треба влаштувати для Рейчел повноцінну екскурсію іншою частиною «Вілли д’Оро» (недивно, що друга частина була виконана у стилі «надтріснуте бароко», про який Рейчел вже чула раніше). А ще Ніна з гордістю повела її до свого трояндового саду і показала нещодавно встановлену статую Канова[167]167
  Антоніо Канова – видатний італійський скульптор-класицист XVIII–XIX ст.– Прим. пер.


[Закрыть] (дякувати богові, позбавлену золотого оздоблення). Коли екскурсія нарешті скінчилася, Пейк Лін запропонувала повернутися до готелю і відпочити за денним чаєм, оскільки Рейчел досі не дуже пристосувалася до зміни часових поясів.

– У твоєму готелі роблять приголомшливий чай із фантастичним ньонья кюйх[168]168
  Перенаканські десертні тістечка. Це надзвичайні, вишукано ароматизовані та кольорові кюйхи – тобто тістечка, зазвичай зроблені з рисового борошна та з виразним ароматом листя пандану. У Сінгапурі без них не уявляють чайної церемонії.


[Закрыть].

– Але ж я ще не зголодніла після ланчу,– запротестувала Рейчел.

– Що робити, тобі доведеться звикнути до сінгапурського розкладу харчування. Ми тут їмо п’ять разів на день: сніданок, ланч, чай, обід та пізня вечеря.

– Господи, та я ж тут розтовстішаю.

– Ні. Перевага цієї спеки в тому, що все зайве виходить із тебе разом із потом!

– Може, і так… Не знаю, як ви живете за такої погоди,– відповіла Рейчел.– Я вип’ю чаю, але знайдімо якесь найпрохолодніше місце не на вулиці.

Вони зручно влаштувалися на терасі кафе, звідки відкривався вид на басейн, але кондиціонер тут дарував блаженну прохолоду. Підійшли з тацями вишукано вдягнені офіціанти, пропонуючи різноманітні тістечка до чаю, випічку та ласощі ньонья.

– М-м-м-м… тобі варто скуштувати оцей кюйх,– промовила Пейк Лін, поклавши на тарілку до Рейчел трохи в’язкого рисово-кокосового заварного крему.

Рейчел відкусила трішки і відчула, що поєднання злегка солодкого крему із майже гострим липким рисом дивовижним чином викликає бажання спробувати ще… і ще. Вона окинула поглядом буколічний сад[169]169
  Безтурботний.– Прим. пер.


[Закрыть]: більшість шезлонгів були зайняті постояльцями, які спали на денному сонці.

– Досі не можу повірити, що цей готель належить родині Коліна,– сказала дівчина і взяла ще один шматочок кюйху.

– Доведеться повірити, Рейчел. А ще їм належить безліч чого завгодно – готелі по всьому світі, комерційна нерухомість, банки, гірничі компанії… Список можна продовжувати ще довго.

– Колін здається таким скромним. Уяви, ми вечеряли в одному з харчових ринків.

– У цьому немає нічого дивного. Тут усі обожнюють гоукер-центри. Запам’ятай, це Азія, а тут перше враження може бути оманливим. Ти ж знаєш, як більшість азійців накопичують гроші. Багаті люди ще неймовірніше. Зазвичай найбагатші люди намагаються не виділятися, і у більшості випадків ти ні за що не здогадаєшся, що стоїш поруч із мільярдером.

– Не зрозумій мене неправильно, але твоя родина нібито також купається в багатстві.

– Мій дід приїхав сюди з Китаю і починав кар’єру з роботи муляром. Він власноруч заробив свої статки і всіх нас навчив такому самому підходу: «Працюй, як віл, розважайся, як король». Але навіть не думай, ми не того рівня, що Ху. Родина Ху скажено багата. Вони завжди в перших рядках «Списку найбагатших людей Азії» від «Форбсу». А це, щоб ти розуміла, лише верхівка айсберга, коли йдеться про такі родини. «Форбс» доповідає лише про активи, які можна перевірити, а багаті азійці запекло оберігають таємницю свого майна. Найбагатші родини насправді завжди мають на кілька мільярдів більше, ніж написано у «Форбсі».

Заграла пронизлива електронна мелодія.

– Що за звук? – запитала, озираючись, Рейчел, перш ніж згадала, що мелодія йде з її нового сінгапурського мобільника. Телефонував Нік.– Привіт,– озвалась вона з усмішкою.

– І тобі привіт! Гарно проводиш час за теревеньками з подружкою?

– Правильно. Ми повернулись до готелю випити чаю. А ти що робиш?

– Стою тут, споглядаю Коліна в білизні.

– ЩО ти кажеш?

Нік розсміявся.

– Я заїхав до Коліна. Щойно привезли смокінги, і ми запросили кравчиню підправити їх.

– О, ясно. І що в тебе за смокінг? Ніжно-блакитний, із рюшами?

– Якби-то. Ні, він обсипаний стразами та із золотим кантиком. Слухай, я геть забув тобі сказати, моя бабуся по п’ятницях завжди збирає всю родину на вечерю. Я знаю, ти досі не отямилася від зміни часу, але, як гадаєш, змогла б ти відвідати цю вечерю?

– Ух ти. Вечеря у бабусі? – Пейк Лін нахилила голову і скоса подивилася на Рейчел.– А хто там буде? – запитала Рейчел.

– Ймовірно, невеличка компанія родичів. Більшість родини наразі за межами країни. Але Астрід прийде.

Рейчел дещо вагалася.

– М-м-м-м, а ти що думаєш? Ти б хотів піти разом зі мною чи тобі спочатку краще провести деякий час у колі родини на самоті?

– Авжеж, ні. Я буду радий, якщо ти підеш, але тільки якщо ти до цього готова… Хоча розумію, що не попередив тебе заздалегідь.

Не знаючи, як краще вчинити, Рейчел подивилася на Пейк Лін. Чи готова вона познайомитись із родиною Ніка?

– Скажи «так»! – гаряче підказала Пейк Лін.

– Я піду із задоволенням. О котрій нам треба там бути?

– Пів на восьму – найкраще. От тільки… Я вдома у Коліна, це в бухті Сентоза. У п’ятницю ввечері рух на вулицях страшенний і до міста дістатися нелегко. Тож мені набагато легше буде зустріти тебе вже на місці. Не заперечуватимеш, якщо до бабусиного будинку поїдеш на таксі? Я дам адресу і чекатиму на тебе біля дверей.

– Мені взяти таксі? – перепитала Рейчел. Пейк Лін похитала головою, прошепотівши одними губами: «Я тебе відвезу».– Добре. Тільки скажи, куди їхати,– погодилася Рейчел.

– Таєрсол-парк.

– Таєрсол-парк,– записала вона на папірці, який швидко знайшла у гаманці.– Є. Який номер будинку?

– Без номера. Шукай дві білі колони, біля них скажи водієві з’їжджати з Таєрсол-авеню просто за Ботанічним садом. Телефонуй, якщо важко буде знайти.

– Добре, побачимося за годину.

Не встигла Рейчел відключитись, як Пейк Лін вихопила в неї папірець.

– Подивимось, де живе ця бабуся,– промовила вона, ретельно вивчаючи адресу.– Номера будинку немає, тож Таєрсол-парк – це, певно, багатоквартирний комплекс. Гм-м… Я вважала, що знаю на острові кожну будівлю, але вперше чую про Таєрсол-авеню. Певно, це десь на Західному узбережжі.

– Нік сказав, це поруч із Ботанічним садом.

– Точно? Тоді це зовсім поряд. Добре, мій водій із цим впорається. У нас є набагато важливіше питання – наприклад, що ти туди вдягнеш?

– Господи, гадки не маю!

– Так, тобі треба мати звичайний вигляд, але водночас справити гарне враження, правильно? Колін із Арамінтою прийдуть?

– Не думаю. Нік сказав, що вечеря лише для родини.

– Господи, як же мені кортить дізнатися більше про його родину!

– Сінгапурці, ви мене дивуєте. Стільки клопоту навколо цього!

– Ти маєш зрозуміти, що тут одне велике селище, усі знають усе про всіх. До того ж, визнай, історія набагато більше інтригує відтоді, як ми дізналися, що Нік – найкращий друг Коліна. У всякому разі, тобі сьогодні треба мати приголомшливий вигляд!

– Гм-м-м… Не знаю. Мені б не хотілося справити оманливе враження, ніби в мене великі запити або щось таке.

– Рейчел, довірся мені, жодна людина не звинуватить тебе у великих запитах. Я упізнаю5 блузку, яка зараз на тобі: ти купила її ще під час навчання в коледжі, еге ж? Покажи-но, що іще ти привезла. Ти збираєшся вперше зустрітися з його родиною, тому нам треба продумати правильну стратегію.

– Пейк Лін, ти починаєш мене лякати! Я упевнена, його родина просто чудова, і їм усе одно, у що я буду вдягнена,– добре, що не оголена.

Після численних перевдягань під наглядом Пейк Лін Рейчел вирішила вдягти те, що й планувала від самого початку: довгу лляну сукню без рукавів шоколадного кольору із ґудзиками попереду, підперезану простим паском із тієї ж тканини, та сандалії на низькому підборі. До них вона вдягла цікавий срібний браслет, який обвивався навколо її руки декілька разів, і свою єдину коштовну річ – сережки з перлинами від Мікімото, які подарувала їй мати на честь успішного захисту дисертації.

– Ти схожа на Кетрін Гепберн під час сафарі,– оцінила її Пейк Лін.– Елегантно, доречно і нічого зайвого.

– Волосся підняти чи розпустити? – запитала Рейчел.

– Розпусти, так сексуальніше,– порадила Пейк Лін.– Нумо, поїхали, інакше запізнишся.

Невдовзі дівчата вже мчали звивистою, укритою листям дорогою позаду Ботанічного саду, розшукуючи Таєрсол-авеню. Водій згадав, що раніше їздив повз цю вулицю, але зараз чомусь не може її знайти.

– Дивно, навігатор не показує цієї вулиці,– помітила Пейк Лін.– Це якась незрозуміла місцевість, бо районів із такими вузькими вуличками дуже мало.

Місцевість надзвичайно здивувала Рейчел: вона вперше бачила такі старовинні, величезні будинки на просторих газонах.

– Більшість вулиць мають англійські назви: Нейпі-роуд, Клуні-роуд, Геллоп-роуд…– відзначила вона.

– А це тому, що тут мешкали всі британські колоніальні чиновники. Загалом це не житловий район. Більшість цих будинків належать державі, і в багатьох із них розташовані посольства. Ось та сіра потвора з колонами – посольство Росії. Знаєш, Нікова бабуся, найімовірніше, живе в урядовому житловому комплексі – тому я ніколи й не чула про це місце.

Водій раптом пригальмував біля роз’їзду, повернув ліворуч і поїхав ще вужчою смужкою дороги.

– Дивись, оце й є Таєрсол-авеню,– зауважила Пейк Лін,– тож її будинок має бути десь поруч із цією дорогою.

Величезні дерева зі стародавніми, схожими на змій стовбурами підіймалися обабіч від шосе, оточені щільною папороттю, яка залишилася від первісних тропічних лісів, що колись вкривали острів. Дорога почала круто повертати праворуч, і раптом подружки помітили дві білі шестикутні колони по обидва боки від низьких металевих воріт, пофарбованих у світло-сірий колір. На узбіччі, майже прихований диким листям, стояв заїржавілий знак із надписом «ТАЄРСОЛ-ПАРК».

– Я тут раніше ніколи у житті не була. Дуже дивно, що хтось має тут квартиру,– тільки й промовила Пейк Лін.– І що нам тепер робити? Може, зателефонуєш Ніку?

Перш ніж Рейчел встигла відповісти, до воріт наблизився охоронець-індієць із бородою, яка надавала йому лютого вигляду, у хрусткій оливково-зеленій уніформі й об’ємному тюрбані. Водій Пейк Лін повільно проїхав уперед і опустив скло, коли охоронець підійшов до машини. Той зазирнув у машину й вимовив чистою британською англійською:

– Міс Рейчел Чу?

– Так, це я,– відповіла Рейчел і помахала йому рукою із заднього сидіння.

– Ласкаво просимо, міс Чу,– розплився в усмішці охоронець і надав інструкції водієві: – Тримайся дороги і зупинись праворуч.– Потім повернувся до воріт, відчинив їх і махнув рукою на знак того, що можна проїжджати.

– Аламак, ви знаєте, що то був за чоловік? – запитав водій-малаєць Пейк Лін, повертаючись до дівчат із дещо благоговійним виразом на обличчі.