Текст книги "Шалено багаті азійці"

15
Астрід

Сінгапур

Коли Астрід треба було підняти настрій, вона їхала до свого друга Стівена. Стівен тримав на одному з верхніх поверхів торгівельного центру «Парагон» ювелірну крамничку, приховану від усіх інших висококласних бутиків у дальньому передпокої. Крамничці бракувало видовищності відомих ювелірних мастодонтів на кшталт «Л’Орієнт» або «Ларрі Джувелрі» з їхніми переливчастими салонами з унікальним дизайном, але про крамницю «Стівен Чіа Джувелз» були високої думки найвибагливіші колекціонери острова.

Авжеж, цінився його досвідчений погляд на приголомшливі дорогоцінні камені, але найкоштовнішою річчю, що пропонував Стівен, була абсолютна таємничість. Угоди з ним являли собою свого роду нішеві операції: якщо, наприклад, якась поважна матрона потребувала швидкої готівки, щоб сплатити борги свого дурня-сина, тоді вона вирушала сюди й таємно позбувалася фамільної дрібнички. Також у цьому місці «дуже важливі речі», які мали опинитися на аукціонному розпродажу в Женеві або Нью-Йорку, могли бути надані для особистого огляду віп-клієнтами, подалі від очей аукціонних працівників-пліткарів. Казали, що крамничка Стівена була особливим уподобанням дружин шейхів Перської затоки, малайських султанів та індонезійських олігархів китайського походження. Вони не дуже прагнули, щоб їх побачили під час купування прикрас вартістю в кілька мільйонів доларів у фешенебельних бутиках на Орчард-роуд.

Крамничка складалася з дуже маленької, доволі аскетичної передньої зали, де у трьох вітринах часів Французької імперії[136]136
  Епоха правління Наполеона Бонапарта.– Прим. пер.


[Закрыть] була виставлена невеличка колекція виробів за середньою ціною, здебільшого від ювелірів-початківців з Європи. Однак дзеркальні двері за прилавком у стилі Боуль[137]137
  Стиль за іменем майстра-червонодеревника Андре Боуля, характерний латунною інкрустацією.– Прим. пер.


[Закрыть] вели у вестибюль і до ще одних таємних дверей, за якими був вузький коридор з окремими кімнатками. Саме тут Астрід любила ховатися від сторонніх поглядів, у приватній кімнаті, просоченій ароматом туберози, від підлоги до стелі вистеленій блідо-блакитним оксамитом, із затишною оксамитовою канапкою Рекамьє, на якій можна всістися, підтягнувши ноги, смакувати содову з лимоном та пліткувати зі Стівеном, поки він бігає туди й сюди з тацями дивовижних коштовних каменів.

Стівет та Астрід познайомились багато років тому у Парижі, коли вона заблукала в ювелірну крамницю на рю де ля Пе[138]138
  Вулиця в центрі Парижу, відома завдяки розташованим на ній ювелірним крамницям.– Прим. пер.


[Закрыть], де він проходив навчання. На той час рідко можна було зустріти дівчину-підлітка із Сінгапуру, яка цікавилася б камеями вісімнадцятого сторіччя. Так само нечасто можна було зустріти й юного китайця за прилавком такого видатного жуаї[139]139
  Joaillier – ювелірна крамниця (фр.).– Прим. пер.


[Закрыть], як «Меллеріо діти Меллер». Тож між ними негайно встановився зв’язок. Астрід була щаслива, що знайшла в Парижі людину, яка розуміє її вибагливий смак і готова потурати її примхливому полюванню на рідкісні вироби, які, ймовірно, колись належали принцесі де Ламбаль[140]140
  Мадам де Ламбаль, Марія-Тереза-Луїза Савойська – французька аристократка, подруга Марії Антуанетти.– Прим. пер.


[Закрыть]. Стівен і собі миттєво усвідомив, що ця дівчина – донька якоїсь великої шишки, хоча на з’ясування, якої саме шишки, йому знадобилося три роки ретельної обробки зернятками отримуваної інформації щодо її походження.

Подібно до багатьох найбільших у світі торговців ювелірними виробами, від Джанні Булгарі до Лоренса Граффа, Стівен роками відточував свою майстерність бездоганно підлаштовуватися під примхи дуже багатих відвідувачів. Він став неперевершеним віщуном бажань цілої низки азійських мільярдерів і ідеально упізнавав багатогранні настрої Астрід. Він міг сказати, лише простеживши її реакції на різні типи показаних їй виробів, як саме в неї складається день. Сьогодні він побачив бік Астрід, якого не спостерігав жодного разу за п’ятнадцять років їхнього знайомства. Щось вочевидь було не так, і її настрій різко погіршився, коли він показував їй нову серію браслетів від Карне.

– Хіба це не найвигадливіші деталізовані браслети, які тобі колись доводилося бачити? Схоже на те, що на їх створення автора надихнули ботанічні замальовки Александра фон Гумбольдта[141]141
  Німецький географ, натураліст та мандрівник, засновник розділу науки «Екологічна географія рослин».– Прим. пер.


[Закрыть]. До речі, про браслети: тобі сподобався браслет із шармами, який для тебе купив чоловік?

Астрід подивилася на Стівена, збита з пантелику його запитанням.

– Браслет із шармами?

– Так, той, що Майкл придбав минулого місяця на твій день народження. Зачекай, він не сказав, що купив його в мене?

Астрід відвернула погляд, бо не хотіла, щоб став помітним її подив. Вона не одержувала аніякого подарунка від чоловіка. Її день народження в серпні, і Майкл знав, що прикраси їй краще купувати самій. Вона відчула, як кров приливає до обличчя.

– Ой так, зовсім забула – він просто дивовижний! – весело промовила вона.– То це ти допомагав йому з вибором?

– Так. Він прибіг якось увечері, дуже поспішав. Йому було дуже важко зробити вибір… Гадаю, він боявся, що ти не вподобаєш подарунок.

– Звісно ж, він мені сподобався. Дуже тобі дякую, що підказав йому,– відповіла Астрід, примусивши своє обличчя залишатися цілком спокійним. Господи, господи, господи! Чи ж Майкл справді такий дурний, щоб купувати прикраси для іншої жінки в її найближчого друга Стівена Чіа?

Стівен пошкодував, що завів розмову про той браслет. Йому здалося, що Астрід зовсім на зачарувалася подарунком від чоловіка. Правду кажучи, він і не сподівався, що Астрід колись взагалі носитиме щось настільки банальне, як браслет із шармами у вигляді ведмедиків, вимощених різнокольоровими діамантами, але то була одна з найменш дорогих речей у його крамниці, і він розумів, що Майкл як типовий чоловік, не освічений у смаках дружини, дуже старався знайти щось у межах свого бюджету. Насправді то був дуже милий жест з його боку. Але зараз, провівши у його магазині двадцять хвилин, Астрід вже купила каблучку з надзвичайно рідкісним трикаратним синім діамантом, встановленим серед діамантового розсипу, яка щойно надійшла з Антверпену, запонки в стилі арт-деко, які раніше належали Кларку Гейблу, примітний вінтажний браслет від Картьє із платиново-алмазними зчепленнями і серйозно розмірковувала щодо пари фантастичних сережок від ВБГ[142]142
  За ініціалами дизайнера Вернона Брюса Гоексіми, автора відомих ювелірних аксесуарів.– Прим. пер.


[Закрыть]. Цю річ він приніс показати, просто щоб розважити її, і навіть не уявляв, що подруга може ними зацікавитися.

– Грушевидні камені – це кунзити в сорок дев’ять каратів, а ці дивовижні сяючі диски – матові діаманти у двадцять три карати. Неймовірно оригінальна річ. Збираєшся вдягти щось новеньке на весілля Ху наступного тижня? – запитав він, намагаючись вести розмову зі своєю незвично зосередженою клієнткою.

– М-м-м-м… можливо,– відповіла Астрід, уважно роздивляючись у дзеркалі різнокольорові дорогоцінні камені у величезних сережках, які звисали їй до плечей. Сережки нагадували «ловця снів»[143]143
  Індіанський амулет, що захищає людину уві сні від злих духів та хвороб.– Прим. пер.


[Закрыть] американських індіанців.

– Дуже приголомшливий вигляд, еге ж? Схоже на Міллісент Роджерс[144]144
  Світська дама та ікона моди першої половини ХХ ст.– Прим. пер.


[Закрыть], як на мене. Яку сукню плануєш одягти?

– Я ще не вирішила,– промовила Астрід ледве чутно, немов звертаючись сама до себе. Насправді вона не дивилася на сережки. У її уяві майорів образ ювелірної прикраси, подарованої її чоловіком, яка красувалася на зап’ястку іншої жінки. Спочатку надійшло те повідомлення. Потім – чек з «Петрусу». Тепер – дорогий браслет із шармами. Три – чудове число.

– Ну що ж, на мою думку, під ці сережки найкраще буде вдягти щось дуже просте,– додав Стівен. Він почав непокоїтися. Дівчина сьогодні не в собі. Зазвичай вона влітала до нього, і першу годину вони проводили у теревеньках та смакуванні дивовижних домашніх пирогів з ананасом, які вона приносила із собою, і лише потім він розпочинав щось їй показувати. Ще майже за годину розглядання коштовностей вона простягала йому якусь прикрасу зі словами «Окей, я подумаю про ось це», потім слала поцілунок на прощання і зникала. Вона була не з тих клієнток, які спускають мільйон доларів за десять хвилин.

І все-таки Стівен завжди радів її появі. Йому подобалася гарна вдача Астрід, її бездоганні манери та абсолютна непретензійність. Спілкування з нею було таким освіжаючим, не схожим на контакти з тими леді, які зазвичай поважно впливали до його володінь і яким треба було безперервно погладжувати їхнє его. Стівен із задоволенням разом з Астрід поринав у спогади про їхні божевільні дні юності в Парижі, а ще йому подобався її оригінальний смак. Вона, звісно ж, піклувалася щодо якості каменів, але її не займали розміри та показовість прикрас. Навіщо їй це було б, коли її мати мала одну з найбільших ювелірних колекцій у Сінгапурі, а бабуся Шань Су Ї мала настільки легендарну скарбницю, що про неї розповідали лише ледве чутним шепотом? Відомий мистецтвознавець Хуан Пен Фань був одним з декількох людей, яким пощастило побачити величну колекцію Шань, і він розповідав Стівену: «Нефрит династії Мінь, якого ти за все життя ніколи не бачив, царські прикраси, які Шань Лунг Ма хитромудро викупив у великих князівен, що утікали до Шанхаю під час більшовицької революції. Щойно стара леді помре – і твоя подруга Астрід, улюблена онука, успадкує деякі з найнеперевершеніших прикрас у світі».

– Знаєш що? Я, певно, візьму ще й сережки,– рішуче проказала Астрід, підводячись та розправляючи коротку плісовану спідницю.

– Вже йдеш? Не хочеш дієтичної коли? – здивовано запитав Стівен.

– Ні, дякую. Не сьогодні. Здається, мені треба бігти. Так багато справ. Не заперечуватимеш, якщо я заберу запонки просто зараз? Обіцяю, що переведу тобі гроші до кінця дня.

– Любонько, не кажи дурниць, можеш забрати зараз хоч усе. Дай-но я тільки знайду тобі гарні коробочки.– І Стівен вийшов з кімнати. Він подумав, що востаннє Астрід була такою імпульсивною після розриву з Чарлі Ву. «Гм… Якісь проблеми в раю?»

Астрід повернулася до своєї машини на парковці торгівельного центру. Відчинила дверцята, сіла і поставила кремово-чорний пергаментний пакетик із написом тонкого тиснення «СТІВЕН ЧІА ДЖУВЕЛЗ» на пасажирське сидіння поруч із собою. Посиділа в задушливій машині, де щосекунди ставало важче дихати. Відчувала, як швидко б’ється серце. Вона щойно купила діамантову каблучку, у якій не було великої потреби, за триста п’ятдесят тисяч доларів, браслет, який їй дуже сподобався, за двадцять вісім тисяч доларів та сережки за сімсот вісімдесят чотири тисячі доларів, у яких ставала схожою на Покахонтас. Уперше за багато тижнів вона почувалася до чорта фантастично.

Тут вона згадала про запонки. Понишпорила в пакетику, шукаючи коробочку із запонками у стилі арт-деко, які купила для Майкла. Вони лежали у вінтажному футлярі з синього оксамиту, і Астрід задивилася на пару срібних із кобальтом запонок, прикріплених до сатинової підкладки, поцяткованої блідо-жовтими плямами, що з’явилися від часу.

Колись вони терлись об руки Кларка Гейбла, подумала Астрід. Неперевершеного, романтичного Кларка Гейбла. Він, здається, був одружений кілька разів? Авжеж, він вже точно свого часу мав романтичні стосунки з багатьма жінками. Звісно ж, він точно зраджував своїх дружин. Навіть Керол Ломбард. Як можна було забажати зрадити таку вродливу жінку, як Керол Ломбард? Але рано чи пізно це мало статися. Усі чоловіки зраджують. Це Азія. Кожен хлопець має коханок, зустрічається з дівчатами, має ліві зв’язки. Це нормально. Статусно. Звично. Прадідусь мав десятки наложниць. Дядько Фредді мав іншу родину на Тайвані. А скільки коханок пройшло через кузена Едді? Я стомилася їх рахувати. Хлопці просто потребують дешевих гострих відчуттів, швидкого трахання. Їм потрібно виходити на полювання. Це первинний інстинкт. Їм треба суватися в кожну дірку. СУМУЮ ЗА ТОБОЮ УСЕРЕДИНІ МЕНЕ. Ні, ні, ні. Нічого серйозного. Певно, просто якась дівчина, з якою він познайомився в робочій поїздці. Вишукано повечеряли. Переспали одну ніч. І він відкупився від неї браслетом. Дурним браслетом із шармами. Таким ширпотребним. Принаймні, він не робив цього відверто. Принаймні, він виводив кудись та крутився з тією дівчиною в Гонконгу, а не в Сінгапурі. Багатьом дружинам доводиться миритися з набагато більшим. Узяти хоча б деяких моїх подруг. Подумати тільки, крізь що пройшла Фіона Танг із Едді. Приниження. Мені пощастило. Мені так пощастило. Не треба бути такою буржуазною. Це ж просто флірт. Не треба робити з мухи слона. Треба пам’ятати: поводься гідно. Треба поводитися гідно. Грейс Келлі спала з Кларком Гейблом, коли вони обоє знімалися в «Могамбо». Майкл такий саме вродливий, як і Кларк Гейбл. А тепер він матиме запонки Кларка Гейбла. Вони йому сподобаються. Вони не були такими вже й дорогими. Він не розлютиться. Він кохатиме мене. Він досі мене кохає. Він не віддалився. Просто в нього стрес. Тиснуть на роботі. У жовтні буде п’ять років, як ми одружилися. Господи. Нема ще й п’яти років, а він уже зраджує. Я його більше не приваблюю. Я стаю застарою для нього. Бідний Кассіан. Що стане з Кассіаном? Моє життя скінчено. Все скінчено. Цього не може бути. Не можу повірити, що це відбувається. Зі мною.

16
Ґо

Сінгапур

Рейчел витріщилась на годинник і з’ясувала, що спала лише близько п’яти годин. Був уже світанок, і вона була надто схвильована, щоб знов лягти спати. Нік тихенько посапував біля неї. Вона оглянула кімнату. Цікаво, у скільки цей номер влетів Ніку за ніч? Це був елегантний люкс, оздоблений вишуканим неяскравим світлим деревом, і єдиним спалахом кольору були яскраво-малинові орхідеї на столику біля дзеркальної стіни. Рейчел підвелася з ліжка, підчепила ногами пухнасті махрові капці і тихо пробралася у ванну кімнату. Хлюпнула в обличчя водою, підійшла до вікна й визирнула крізь штори.

Ззовні її погляду відкрився доглянутий сад із величезним басейном, що ніби запрошував пірнути в блакитну воду, навколо нього стояли шезлонги. Чоловік у білосніжній уніформі обходив басейн із довгою жердиною із сіткою на кінці, медитативно виловлюючи заблудле листя, що зібралося за ніч на поверхні води. Сад було розбито в чотирикутному дворі серед номерів, а просто поза спокоєм низької вікторіанської споруди підіймалося скупчення багатоповерхівок, які нагадували дівчині, що вона наразі перебуває в серці модного сінгапурського району Орчард-роуд. Рейчел уже відчувала вранішню спеку, що просочувалася крізь подвійний склопакет вікна. Вона засунула штори й попрямувала до вітальні, щоб покопатись у ноутбуці. Увійшовши в систему, вона почала набирати імейл своїй подружці Пейк Лін. Кілька секунд по тому на моніторі вискочило миттєве повідомлення:

ҐоПЛ: Вже прокинулася! Ти що, справді тут?

Я: Авжеж!

ҐоПЛ: Ура-а-а-а-а-а-а-а!!!!

Я: Ще немає й сьомої, а вже ТАКА СПЕКА!

ҐоПЛ: Це ще дрібниці! Ви зупинились @ батьків Ніка?

Я: Ні. Ми @ готелі «Кінгсфорд».

ҐоПЛ: Чудово. У самому центрі. А чому в готелі?

Я: Батьків Ніка наразі немає у місті, і він вирішив, що краще бути в готелі упродовж тижня до весілля.

ҐоПЛ: …

Я: Але, правду кажучи, мені здається, він не захотів першого ж вечора показуватися зі мною у батьківському домі. ЛОЛ!

ҐоПЛ: Розумний хлопець. Тож ми сьогодні зустрінемось?

Я: Сьогодні саме вчасно. Нік буде зайнятий, допомагатиме нареченому.

ҐоПЛ: Він що, весільний організатор? ЛОЛ! Зустріньмося опівдні @ твоєму вестибюлі?

Я: Ідеально. Не можу дочекатися, коли ми зустрінемось!!!

ҐоПЛ: ХОХО. Обіймаю.

Рівно опівдні Ґо Пейк Лін підіймалася широкими сходами готелю «Кінгсфорд», і щойно вона опинилась у головному вестибюлі, усі голови повернулись у її бік. Маючи широкий ніс, кругле обличчя та злегка прищурені очі, вона не володіла буйною вродою від природи, проте належала до дівчат, які по-справжньому розуміють, як по максимуму використати те, що є у них в арсеналі. У неї в арсеналі були розкішне тіло й упевненість у виборі найефектнішого для певного випадку вбрання. Сьогодні на ній була дуже коротка біла пряма сукня, що спокусливо натякала на форми дівчини, та золотаві сандалії-«гладіатори» з численними ремінцями. Її довге чорне волосся було стягнуте в тугий високий кінський хвіст, а сонячні окуляри в золотавій оправі міцно сиділи на голові замість пов’язки на волосся. На мочках вух сяяли сережки-цвяхи із трикаратними діамантами, а на зап’ястку – масивний золотий годинник із діамантами. На довершення образу з плеча Пейк Лін недбало звисала торбинка із золотавої сітки. Вигляд у неї був такий, немов вона прямувала в пляжний клуб у Сен-Тропе.

– Пейк Лін! – вигукнула Рейчел, кидаючись до неї із обіймами.

Пейк Лін голосно завищала, і подруги міцно обнялись.

– Поглянь-но! Ти маєш приголомшливий вигляд! – захоплено промовила Рейчел і лише потім представила Ніка.

– Приємно познайомитися,– вимовила Пейк Лін на диво голосним як для її мініатюрної статури голосом. Вона швидко окинула Ніка поглядом.– Тож, зрештою, лише місцевий хлопець спромігся нарешті витягти її сюди.

– Радий догодити,– відгукнувся Нік.

– Я знаю, що сьогодні ти за організатора весілля, але коли я отримаю резюме на тебе із ЦРУ? Тобі краще пообіцяти, що ми скоро побачимось,– сказала Пейк Лін.

– Обіцяю,– розсміявся Нік і поцілував Рейчел на прощання. Щойно він відійшов досить далеко, щоб її не почути, Пейк Лін повернулася до Рейчел, піднявши брови:

– Що тобі сказати, він красунчик. Недивно, що йому вдалося примусити тебе відірватися від роботи й хоча б раз у житті поїхати кудись у відпустку.

Рейчел у відповідь лише хихикнула.

– Справді, ти не маєш права привласнювати представника рідкісного виду! Такий високий, таке тіло, а цей акцент – зазвичай сінгапурські хлопці, що розмовляють із шикарним англійським акцентом, занадто претензійні, але він наче з ним народився.

Коли вони йшли довгими сходами, висланими червоною доріжкою, Рейчел запитала:

– Куди підемо на ланч?

– Мої батьки запрошують тебе до нас додому. Їм так не терпиться з тобою познайомитися, що, здається, тобі доведеться уподобати дещо з традиційних домашніх страв.

– Звучить чудово! Але якщо я знайомитимусь із твоїми батьками, варто перевдягтися? – спитала Рейчел. На ній була біла бавовняна блузка та широкі штани кольору хакі.

– Ні, все добре. Мої батьки не переймаються через умовності, до того ж вони знають, що ти подорожуєш.

Біля входу на них чекав здоровенний металево-золотавий БМВ із тонованими вікнами. Водій швидко зіскочив із місця й відчинив дівчатам двері. Коли автомобіль виїхав із території готелю і повернув на вулицю зі жвавим рухом, Пейк Лін почала показувати Рейчел пам’ятки.

– Це знаменита Орчард-роуд, центр туризму. Наша версія П’ятої авеню.

– Це П’ята авеню на стероїдах… Ніколи не бачила стільки бутиків та торгівельних центрів, щоб вони тяглися, наскільки сягає око!

– Так, але мені більше до вподоби шопитись у Нью-Йорку або ЛА[145]145
  Лос-Анджелес.– Прим. пер.


[Закрыть].

– Та тобі ж завжди подобалося там скуповуватися,– піддражнила її Рейчел. Вона пригадала, як подруга часто прогулювалась крамницями, коли повинна була сидіти на заняттях.

Рейчел від самого початку було відомо, що Пейк Лін із багатої родини. Вони познайомились на зборах для першокурсників у Стенфорді, і Пейк Лін з’являлася на заняттях о восьмій ранку, маючи вигляд ніби щойно з невтомного шопінгу на Родео-драйв. Найперше новоприбула іноземна студентка з Сінгапуру купила кабріолет «порше 911» із заявою: якщо вже «порше» в Америці продають за такою вигідною ціною, то «було б суцільним злочином його не купити». Невдовзі вона вирішила, що Пало-Альто[146]146
  Місто у Каліфорнії, біля якого розташовується кампус Стенфордського університету.– Прим. пер.


[Закрыть] – надто провінційне, і за кожної можливості намагалася спокусити Рейчел прогуляти заняття, замість навчання поїхати з нею до Сан-Франциско (там «Нейман Маркус»[147]147
  Мережа американських розкішних універмагів.– Прим. пер.


[Закрыть] набагато кращий, ніж той, що в Стенфордському торгівельному центрі). Пейк Лін відрізняла рідкісна щедрість, тож більшу частину університетських років Рейчел отримувала подарунки, насолоджувалася стравами в таких кулінарних місцях, як-от «Чез Паніз» та «Пост Ранч Інн»[148]148
  Стильні ресторани високої кухні.– Прим. пер.


[Закрыть], а на вихідні їздила до спа-курортів по всьому Каліфорнійському узбережжю – й усе це завдяки надзвичайно доречній чорній картці «Амерікен Експрес», якою щедро розраховувалася Пейк Лін.

Частково чарівність Пейк Лін була в тому, що вона не відчувала ніяковості через свою заможність і абсолютно не соромилася витрачати гроші та відверто про це говорити. Коли журнал «Багатство Азії» на своїй обкладинці анонсував нарис про компанію її родини, яка займалася вкладеннями у власність та будівництво, дівчина з гордістю переслала Рейчел посилання на статтю. Вона влаштовувала шикарні вечірки в будинку, який орендувала за межами кампусу, замовляючи на них частування з ресторану «Плетений кінь»[149]149
  В оригіналі – «Plumed Horse», мережа ресторанів класу люкс у Великій Британії та США.– Прим. пер.


[Закрыть]. Щоправда, це зовсім не допомогло їй стати дуже популярною в кампусі. Компанія студентів зі Східного узбережжя ігнорувала її, а стриманіші у фінансовому відношенні вихідці з області Затоки[150]150
  Мається на увазі затока Сан-Франциско.– Прим. пер.


[Закрыть] вважали її дуже схожою на зарозумілих мешканців ПівКал[151]151
  Тобто Південної Каліфорнії, в оригіналі SoCal (Southern California).– Прим. пер.


[Закрыть]. Рейчел була переконана, що Пейк Лін набагато краще вписалася би в атмосферу Принстону чи Брауну, але була рада, що доля познайомила її із цією дівчиною. Рейчел зростала в набагато скромніших фінансових обставинах, і її заінтригувало це дівчисько, яке нестримно витрачало гроші, але, незважаючи на свою непристойну заможність, ніколи не поводилося зверхньо через це.

– Нік уже повідомив тобі про божевілля із нерухомістю, яке відбувається тут, у Сінгапурі? – запитала Пейк Лін, коли машина огинала фуд-центр «Майдан Ньютона».

– Ще ні.

– Наразі ринок аж кипить – усі проводять операції з нерухомістю направо й наліво. Це майже стало національним спортом. Бачиш оту будівлю, що зводиться ліворуч? Я саме придбала в ній дві квартири. Минулого тижня. Мені вони вийшли за «внутрішньою» ціною, кожна по два сто.

– Ти хочеш сказати – два мільйони сто тисяч? – уточнила Рейчел. Їй щоразу треба було звикати до способу, яким Пейк Лін висловлювалася щодо грошей: числа, що вона називала, здавалися просто нереальними.

– Так, звісно. Я їх купила за «закритою» ціною, бо наша компанія веде це будівництво. Взагалі ці квартири коштують три мільйони кожна, а коли будинок закінчать, я зможу продати їх по три з половиною мільйони: оп – і чотири мільйончики!

– А чому це ціни злітають так швидко? Хіба це не ознака того, що ринок перебуває у спекулятивній бульбашці? – поцікавилася Рейчел.

– Ми не у бульбашці, бо існує реальний попит. Усі ВВЧК наразі прагнуть бути власниками нерухомості.

– Ем-м-м… що таке «Вевечека»? – перепитала Рейчел.

– Ой, вибач, я забула, що ти не в курсі місцевого жаргону. ВВЧК – це абревіатура для «володарів великого чистого капіталу». Ми, сінгапурці, обожнюємо все абревіювати.

– Так, я це помітила.

– Ти, певно, вже знаєш, що тут зараз справжнє засилля ВВЧК

із материкового Китаю, і насправді саме через них ціни лізуть угору. Ці люди біжать сюди цілими зграями і скуповують майно, а розплачуються мішками готівки.

– Справді? Мені здавалося, усе навпаки. Хіба люди не прагнуть переїхати до Китаю і там працювати?

– Деякі – так, хочуть, але всі супербагаті китайці жадають опинитися тут. Ми ж найбільш стабільна країна в регіоні, і вихідці з материка здогадуються, що їхні грошенята почуватимуться в куди більшій безпеці тут, ніж у Шанхаї чи навіть у Швейцарії.– На цих словах автомобіль звернув із головної магістралі й поїхав у квартал щільно скупчених будинків.

– Тож у Сінгапурі таки існують приватні будинки,– сказала Рейчел.

– Дуже мало. Лише близько п’ятьом відсоткам із нас пощастило жити у власних будинках. Цей квартал, між іншим, один із перших кварталів у «приміському стилі» у Сінгапурі, їх почали зводити у сімдесятих, і моя родина брала участь у забудівлі,– пояснила Пейк Лін.

Автомобіль проїхав повз високу білу стіну, з-за якої визирали височенні густі кущі бугенвілії. Велика золота табличка на стіні сповіщала гравійованими літерами: «ВІЛЛА Д’ОРО»[152]152
  Золотий маєток (іт.), також – назва люксового готелю в Греції.– Прим. пер.


[Закрыть]. Коли машина під’їхала до входу, золоті візерунчасті ворота відчинилися, відкриваючи імпозантний фасад, дуже – але, вочевидь, не випадково – схожий на Малий Тріанон у Версалі, хіба що в цьому виконанні сам будинок займав більшу частину простору, а перед портиком височів масивний чотирирівневий мармуровий фонтан із золотим лебедем, із перевернутого дзьоба якого лилася вода.

– Ласкаво просимо до мене,– усміхнулася Пейк Лін.

– Господи, Пейк Лін,– у захваті ахнула Рейчел.– То ти тут виросла?

– Тут був наш будинок, але батьки його знесли і шість років тому побудували на його місці цей особняк.

– Не дивно, що твій будинок у Пало Альто здавався тобі надто тісним.

– Знаєш, коли я була дитиною, то вважала, що всі люди живуть так, як я. У Штатах такий будинок коштує приблизно якихось три мільйони. Здогадайся, скільки він коштує тут?

– Навіть не намагатимусь.

– Тридцять мільйонів найменше. І це лише земля. Сам будинок може бути хоч вщент розваленим.

– Що сказати, можу лише уявити, якою коштовною може бути земля на острові, де мешкає – скільки? – чотири мільйони людей.

– Вже більше п’яти мільйонів,– виправила її Пейк Лін.

Вхідні двері розміром із вхід до собору відчинила дівчина-індонезійка у вигадливій чорно-білій уніформі французької покоївки. Рейчел опинилась у круглому вестибюлі з підлогою біло-рожевого мармуру з візерунком у вигляді променів, що відходять від сонця. Праворуч величезні сходи з золотими балюстрадами звивалися до верхніх поверхів. Усю вигнуту стіну вздовж сходів прикрашала фрескова репліка картини Фрагонара «Гойдалка» – щоправда, заради такого відтворення витвір мистецтва довелося розтягти, щоб заповнити ним ротонду в сорок футів.

– Щоб намалювати цю фреску, група художників з Праги жила тут аж три місяці,– повідомила Пейк Лін, проводячи Рейчел коротким прольотом сходів до вітальні.– Оце відтворення Дзеркальної галереї Версалю, фантазія моєї мами. Приготуйся,– попередила вона.

Рейчел піднялася сходами, увійшла до кімнати – і її очі поступово розширилися. Крім червоних оксамитово-парчових канап, кожна річ у довгій офіційній вітальні здавалася зробленою із золота. Склеписта стеля була викладена шарами листового золота. Консолі в стилі бароко були позолоченими. Венеційські дзеркала та канделябри уздовж стін були золотими. Вишукані китиці на шторах золотавого дамасту були ще глибшого золотого відтінку. Відливали золотом навіть різноманітні цяцьки, розсипані по всіх видимих поверхнях. Рейчел геть оніміла від подиву.

Для надання обстановці ще більш сюрреалістичного вигляду середина кімнати була зайнята здоровенним овальним ставком-акваріумом, утопленим у мармуровій із краплинами золота підлозі. Водойма була яскраво освітлена, і на якусь мить Рейчел здалося, що серед кисневих бульбашок у воді вона бачить акулят. Перш ніж вона спромоглася усвідомити все побачене, до кімнати увірвалися три золотаві пекінеси. Їхнє дзвінке тявкання відбивалося від мармуру голосним відлунням.

За ними до вітальні увійшла мати Пейк Лін – низенька пухка жіночка трохи за п’ятдесят, із начесом, зробленим на завивці завдовжки до плечей. Вона була вдягнена в тісну, підперезану ланцюжком із зчеплених між собою золотих голівок медузи Горгони, яскраво-рожеву шовкову блузку, яка щільно обтягувала її розлогі форми, та обтислі чорні брюки. Єдиною річчю, яка не відповідала цьому вбранню, була пара м’яких рожевих капців на її ногах.

– Астор, Трамп, Вандербільт[153]153
  Прізвища найбагатших родин США.– Прим. пер.


[Закрыть], не-слах-няні, не-слах-няні хлопчики, припиніть гавчати! – спробувала вона вмовити собак.– Рейчел Чу! Лаз-кава просімо, лаз-кава просімо! – після розмови з пекінесами вигукнула вона англійською із сильним китайським акцентом. Далі Рейчел стиснули в масивних обіймах, і вона відчула, як її ніс заповнює п’янкий аромат «О д’Адрієн».— Ая! Як же ж довго я тебе не бачила. Б’єн кар аг ні свіб аг! – вигукнула жінка хоккінською, стискаючи щоки Рейчел обома руками.

– Вона каже, що ти стала дуже гарною,– переклала Пейк Лін, пам’ятаючи, що Рейчел розмовляє лише мандаринською.

– Дякую, місіс Ґо, так чудово знову з вами зустрітися,– відказала Рейчел, почуваючись дещо розгубленою. Вона ніколи не знала, що відповідати, коли люди робили їй компліменти.

– Що-о-о-о? – перепитала жінка в удаваному жасі.– Не називай мене «місіс Ґо». Місіс Ґо – це моя жай-хлііііі-ва сво-крухха! А мене називай «тітонька Ніна».

– Добре, тітонько Ніно.

– Йди-но сюди, пішли до кюх-ні. Час макан.– Стиснувши бронзового кольору нігті на зап’ястку Рейчел, Ніна повела її довгим коридором із мармуровою колонадою у напрямку їдальні. Погляд Рейчел зачепився за величезний діамант канаркового кольору, що сяяв на руці господині, немов напівпрозорий яєчний жовток, і пару трикаратних діамантів у вухах – таких саме, як у Пейк Лін. «Яка мати – така й донька… ймовірно, вони купили їх по акції: два по ціні одного»,– промайнуло в мозку Рейчел.

Розкішна обідня зала була в певному сенсі перепочинком після пекельного рококо вітальні. Стіни оздоблені дерев’яною буазері[154]154
  Обшивка (фр.).– Прим. пер.


[Закрыть], а вікна виходили на газон, де навколо величезного овального басейну були виставлені грецькі скульптури. Рейчел швидко відзначила, що серед скульптур є дві версії «Венери Мілоської»: одна з білого мармуру, друга, звісно ж, із золота. У кімнаті стояв здоровенний круглий обідній стіл на вісімнадцять персон, вкритий важкою скатертиною з баттенберзького мережива та оточений стільцями в стилі Луї Кяторз[155]155
  Людовік XIV (фр.).– Прим. пер.


[Закрыть] із високими спинками, оббиті, дякувати богові, парчею королівського синього кольору. За столом зібралася вся родина Ґо.

– Рейчел, мого батька ти пам’ятаєш. А це мій брат Пейк Вінг, його дружина Шеріл і мій молодший брат Пейк Тінг, ми звемо його Пі Ті. А оце мої племінниці Алісса та Камілла.

Кожен із названих підійшов потиснути Рейчел руку. Від неї не приховалося, що жоден із родичів подруги не спромігся вирости вище за п’ять з половиною футів[156]156
  165 см.– Прим. пер.


[Закрыть]. Обидва брати мали темнішу шкіру, ніж Пейк Лін, але риси обличчя в усіх однаково лукаві. Обидва брати були вдягнені майже однаково: у блідо-блакитні сорочки та темно-сірі штани – немов ретельно дотримувалися вимог компанії щодо дрес-коду в розслаблену п’ятницю[157]157
  Мається на увазі звичай багатьох компаній дозволяти працівникам вдягати вільний одяг у п’ятницю перед вихідними.– Прим. пер.


[Закрыть]. Шеріл мала набагато світлішу шкіру і виділялася на тлі решти родини. На ній були рожево-квітковий топ та коротка джинсова спідниця, і дівчина здавалась доволі змученою, оскільки метушилася навколо двох своїх малят. Обох дівчаток годували чікен макнагетсами. Паперові коробки стояли на важких, із золотою каймою лімозьких тарілках поруч із пакетиками кисло-солодкого соусу.

Батько Пейк Лін жестом показав Рейчел на стілець поруч із собою. Він був кремезним, широкогрудим чоловіком у штанах хакі та червоній сорочці від Ральфа Лорена, із надмірно великим логотипом гравця в поло темно-синього кольору, який займав чи не весь перед сорочки. У такому одязі, враховуючи його невисокий зріст, він скидався на хлопчиська, і це здавалося дивним для чоловіка під шістдесят. На по-дитячому коротенькому зап’ястку в нього сидів масивний годинник від Франка Мюллера, а на ногах поверх шкарпеток він також мав м’які домашні капці.

– Рейчел Чу, скільки ж ми з тобою не бачились! Ми такі вдячні тобі за всю твою допомогу Пейк Лін у дні вашого навчання. Без тебе її справи в Стенфорді були б кепськими,– сказав він.